Розділ 2 украЇна в сучасному геополІтичному просторІ

Географічне розташування, природно-ресурсний і демографічний потенціал України. Україна, розташована в центральній частині Європи, займає площу 603,7 тис. кв. км і межує з Білоруссю (на півночі), Росією (на сході), Румунією, Молдовою, Угорщиною (на південному заході), Словаччиною та Польщею (на заході). На півдні омивається Азовським та Чорним морями.

На Україну припадає майже третина світових запасів чорнозему й чверть придатної для оранки землі в Європі. Україна займає першу позицію в світі за розораністю землі — 75 \% сільськогосподарських земель та 56 \% — усіх земель. Водночас 20 \% української ріллі — це деградовані та малопродуктивні землі. Найбільша річка — Дніпро — ділить Україну на Правобережну (Волинсько-Подільська височина, Східні Карпати, Полісся) та Лівобережну (Наддніпрянська низовина, Донецька височина). На Півдні України розташована Чорноморська низовина. 14 \% території України займають ліси, 21 \% — територія, уражена ізотопами цезію (після аварії на Чорнобильській АЕС 1986 р.).

Надра України багаті природними ресурсами: кам'яне вугілля, залізна і марганцева руда, уран, графіт, кам'яна сіль, будівельна сировина. Водночас економіка потерпає від нестачі газу, нафти, лісу. Наявні привабливі рекреаційні зони (Карпати, Крим).

З майже 46 млн осіб, що мешкають в Україні, найбільшою є частка українців (77,8 \%), а найчисельнішими національними меншинами є російська (17,3 \%), білоруська (0,6 \%), молдовська і кримсько-татарська (по 0,5 \%). Переважна більшість віруючих в Україні — християни (православні, греко-католики, католики, протестанти, старообрядці).

Геополітичне положення України. Геополітичне положення України вигідне й водночас складне. Вона розташована приблизно на однакових відстанях від позаєвропейських центрів світової політики й економіки — Вашингтона й Токіо, відносно близько до столиць найбільших європейських держав — Берліна, Лондона, Парижа, Рима, а також Брюсселя та Страсбурга, так званих «столиць Європи», і досить близько до столиць сусідніх з нею держав.

Україна перебуває на перетині Центральної і Східної Європи, перебуває одночасно в обох регіонах. Вона має розташовуючись безпосередніх сусідів, широкий вихід до морів, значну протяжність кордонів (6993,63 км, у тому числі сухопутних — 5638,63 км). Найдовші кордони Україна має з Росією (2295,04 км), Молдовою (1222) та Білоруссю (1084,2 км). Однак кордони з ними найменш обладнані: існують проблеми їх демаркації, а з Росією — і делімітації (узгодження і проведення на топографічних картах) морського кордону в Азовському морі та Керченській протоці. А тому ці кордони найвразливіші щодо проникнення нелегальних мігрантів, злочинних угруповань, наркотиків, контрабандних товарів. Крім того, Україна має 405-кілометровий спільний кордон із Придністровською Молдавською Республікою — самопроголошеною державою на сході Молдови, яка не визнана жодною країною світу і є потенційним осередком політичної і воєнної напруженості. Не так далеко й від кордонів України до неспокійного Кавказького регіону.

Найбільшою за політичним та економічним впливом країною-сусідкою України є Російська Федерація. Сучасні відносини між державами повинні розвиватися на взаємовигідній і партнерській основі. Проте деякі політичні сили в Росії час від часу ставлять під сумнів належність до України Криму та Севастополя, які є невід'ємними складовими державної території України. У Севастополі на правах довгострокової оренди території (до 2042 р.) базується Чорноморський військовий флот Росії, який володіє низкою об'єктів цивільного призначення на морському узбережжі України. Можлива участь російських бойових кораблів, що базуються в територіальних водах України, у військових конфліктах (як це було у серпні 2008 р. під час російсько-грузинської війни), створює небезпеку перенесення конфліктів і на територію України.

Кордони із західними сусідами — Польщею (542,39 км), Словаччиною (97,85), Угорщиною (136,7) та Румунією (613,8 км) на суходолі повністю узгоджено й обладнано. Зазначені країни є членами військово-політичної Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Україна і всі її сусіди є членами Організації з питань безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), а також Ради євроатлантичного партнерства, до якої входять майже всі країни Європи, колишнього СРСР, а також США і Канада. її учасники зобов'язалися співпрацювати щодо широкого кола політичних питань та проблем безпеки. Конкретні заходи такого співробітництва здійснюються в рамках програми «Партнерство заради миру». Наприклад, на території України проводяться спільні із сусідніми країнами та країнами НАТО військові навчання.

Українські державотворчі традиції як підстава геополітики сучасної Української держави. Упродовж тисячоліть українська нація формувалася на території сучасної України. Історики вбачають її коріння трипільській культурі, що розвивалася в Середньому Придніпров'ї у IV—III тис. до н. е., у спадщині скіфів, пам'ятках черняхівської культури. Попри те що внутрішній простір України є неоднорідним, і різні регіони мають різне значення для нації загалом, консолідуючим центром України була і залишається Наддніпрянщина. У різні часи політичний центр країни міг зміщуватися в інші регіони (Галичина XIII ст., Лівобережжя XVIII ст. тощо), проте в історичній пам'яті українців завжди присутня ідея про Київ як центр тяжіння нації.

Першими з-поміж відомих історикам державних утворень на території України стали утворення неслов'янських народів. У І тис. до н. е. — IV ст. н. е. у причорноморських і приазовських степах почергово панували іраномовні племінні об'єднання кімерійців, скіфів і сарматів, що були етнічними родичами середньоазіатських саків та масагетів. Початок формування окремих слов'янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу, було покладено розселенням антів і склавинів, що виокремилися близько середини I тис. н. е. з венедів (такою була перша назва слов'ян в історичних джерелах). Анти, що їх видатний український історик М. Грушевський уважав предками українського народу, заселили територію від Дунаю до витоків Дону й Азовського моря, а їх державність, що мала форму ранньої військової демократії, проіснувала близько трьох століть (кінець IV — початок VII ст.) і загинула під натиском аварів.

Від VII ст. в літературі дедалі частіше щодо людності, яка мешкала на правому березі Дніпра, почали вживати назву слов'яни. Невдовзі сформувалося 14 великих племінних об'єднань східних слов'ян, які заселяли землі нинішніх України, європейської Росії та Білорусі. Поступово склалися й великі спільноти, зокрема в історичних джерелах є згадки про три центри — Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених — Ростово-Суздальська земля).

Початок формування однієї з наймогутніших європейський держав доби середньовіччя — Київської Русі — тісно пов'язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Саме навколо нього наприкінці VIII — на початку IX ст., за князів Діра й Аскольда — спадкоємців легендарного засновника Києва князя Кия, відлосяся об'єднання територій між Чорним і Балтійським морями.

Влада наступних київських князів — Олега, Ігоря, Ольги і Святослава — поширилася на всі землі східних слов'ян, хоч сепаратистські тенденції глав союзів племен і племінних княжінь постійно загрожували єдності країни. Лише за князювання Володимира Святославича (978—1015) і його сина Ярослава (1019—1054) Київська держава подолала місцевий сепаратизм і стала відносно єдиною ранньофеодальною монархією. Володимир фактично завершив формування території держави і запровадив християнство як державну релігію. За Ярослава, прозваного в народі Мудрим, Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, стала нарівні з найвпливовіши-ми країнами середньовічної Європи. У період його правління збільшилася й територія Київської Русі, що охоплювала вже простір від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів'їв Волги та Дону на сході.

Після смерті Ярослава між його нащадками розпочалися чвари, наслідком чого стало поступове ослаблення влади Великого київського князя та феодальна роздробленість держави. На середину XII ст. Русь розпалася на півтора десятка окремих земель-князівств, а Київ після монголо-татарського погрому 1240 р. остаточно втратив роль центру руських земель. Продовжувачем традицій державотворення в руських землях після занепаду Київської держави на деякий час (до середини XIV ст.) стало Галицько-Волинське князівство (з 1253 р. — королівство), що його об'єднав волинський князь Роман Мстиславич.

Починаючи із середени XIV ст., у зв'язку з поступовим політичним занепадом Золотої Орди, руські землі стали об'єктом суперництва сусідніх держав — Королівства Польського, Великого князівства Литовського та Великого князівства Московського, що виокремилося зі складу Володимиро-Суздальського князівства ще в XII ст. Скориставшись насильницькою смертю галицько-волинського князя Юрія II Болеслава в 1340 р., королівська Польща під приводом «захисту католицької віри» захопила Галичину й частину Волині, перетворивши їх на свої провінції. Литовський князь Ольгерд захопив решту Волині, Чернігово-Сіверщину та Наддніпрянщину, витиснувши звідти татаро-монголів. При цьому в новоприєднаних до Литви руських землях, особливо на перших порах, зберігалася місцева князівська державність із досить високим рівнем автономії. Московське князівство в ході тривалої війни з Литвою захопило й включило до свого складу частину Чернігівщини та Смоленщину.

Союз Литви з Польщею і утворення польсько-литовської держави Речі Посполитої, що завершилося підписанням у 1569 р. Люблінської унії, докорінно змінили становище руських земель, що їх мала у своєму складі Литва на території сучасної України. З переходом цих земель на правах звичайних провінцій під управління Польщі литовсько-руська форма державності українського народу припинила своє існування.

З початком польської доби в історії України ініціативу збереження й розвитку традицій української державності підхопило місцеве козацтво, що утворило в районі дніпровських порогів оригінальну форму державного устрою з яскравими рисами своєрідного республіканського ладу. У середині XVII ст. запорізьке козацтво стало основним ініціатором і рушійною силою антипольської визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, що сприяла створенню на визволених територіях по обидва боки Дніпра Української козацько-гетьманської держави. Саме тоді поруч з назвою «Русь» в ужиток увійшла назва «Україна» (першу відому згадку датують 1187 р.).

Українська козацька держава від самого початку визвольної війни поставила своєю програмою об'єднання всіх українських земель під булавою козацького гетьмана. Однак з різних причин ідею соборності України не вдалося реалізувати, і Б. Хмельницький намагався добитися козацької автономії в межах Речі Посполитої. Невдалі спроби самотужки визволити з-під польської влади українські етнічні території змусили уряд Української козацької держави шукати союзника проти Речі Посполитої. 8 січня 1654 р. на Переяславській раді було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорозького. На перших порах Україна одержала під протекторатом Москви досить значну автономію, аж до права вести дипломатичні стосунки з різними країнами, за винятком ворожих Московській державі. Однак ще за життя Б. Хмельницького почався наступ царського уряду на її права. За наступників Б. Хмельницького автономія України зазнавала дедалі більших обмежень. Як наслідок — Українська козацька держава послабилася і стала предметом дипломатичного, міждержавного торгу між Московською державою і Річчю Посполитою, у ході якого інтереси українського народу ігнорувалися.

За гетьманування Івана Мазепи (1687—1708) Україна повернула собі низку раніше втрачених прав, однак невдалий перебіг спільної зі шведським королем Карлом XII військової кампанії І. Мазепи проти російських військ Петра І став приводом для остаточного обмеження української автономії. У 1764 р. гетьманство в Україні було остаточно ліквідоване, а в 1775 р. уряд Катерини II знищив і Запорозьку Січ, що була своєрідним «маяком» національної державності українського народу. На початок 80-х років XVIII ст. всі залишки української автономії в Російській імперії були остаточно ліквідовані.

У кінці XVIII — на початку XX ст. українські землі перебували на правах провінцій у складі двох імперій — Російської та Австро-Угорської (до Австро-Угорщини в результаті поділів Польщі в кінці XVIII ст. відійшли Галичина і Буковина).

Крах Російської імперії, що настав слідом за падінням монархії в 1917 р., сприяв проголошенню Української Народної Республіки — спочатку у федеративному зв'язку з Росією (7 (20) листопада 1917), а потім як незалежної держави (9 (22) січня 1918). Перша світова війна прискорила також розпад Австро-Угорської імперії, на українських землях якої 1 листопада 1918 р. було проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки, що проіснувала вісім місяців.

Упродовж 1917—1921 рр. Наддніпрянська Україна стала ареною запеклої боротьби, військових дій шести різних армій. Урядам УНР доби Центральної Ради, Української Держави і УНР доби Директорії не вдалося відстояти українську державність. Усе ж існування української державності сприяло тому, що національна свідомість, притаманна раніше лише частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. У зв'язку із цим події 1917—1921 рр. стали революцією не лише соціально-економічною, але й національною.

З огляду на це більшовики, що утвердили після запеклої боротьби свою владу в Україні в 1920 р., змушені були надавати їй українського забарвлення, враховуючи прагнення більшості населення до власного державного розвитку. Оманливими обіцянками збудувати рівноправний союз народів на просторах колишньої Російської імперії вони домоглися підписання в 1922 р. Українською СРР, разом з Білоруською СРР, Закавказькою та Російською Федераціями угоди про Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Від самого початку свого створення Радянський Союз став дедалі більше перетворюватися на централізовану державу імперського типу, у якій усіляко обмежувалися права й свободи суб'єктів «федерації» — радянських республік, переслідувалися прояви національної свідомості. Найтрагічнішими в історії України цього періоду стали 1930-ті роки. Тогочасне комуністичне керівництво СРСР спричинилося до спроби шляхом створення штучного голоду винищити соціальний ґрунт української національної самосвідомості і подолати опір українського селянства політиці колективізації. Спроба вдалася, причому на жахливий злочин тоталітарного більшовицького режиму не прореагувала жодна з держав світу. Голодомор 1932—1933 pp. знищив щонайменше 3,5 млн українців, які проживали в сільській місцевості.

Підрив на століття біологічного потенціалу нації супроводжувався також забороною незалежної від Росії Української автокефальної православної церкви, фізичною ліквідацією національної інтелігенції і значної частини компартійної номенклатури радянської України.

Під час Другої світової війни до складу Української PCP були включені анексовані в різний спосіб сталінським режимом Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, що в 1920—1930 pp. входили до складу, відповідно, Польщі, Румунії й Чехословаччини. У такий доволі незвичний спосіб було реалізовано ідею соборності українських земель.

16 липня 1990 p., у процесі розпаду СРСР, Верховна Рада Української PCP ухвалила Декларацію про державний суверенітет, у якій проголосила верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах території України та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада проголосила Акт про незалежність України. Територію України було оголошено неподільною і недоторканою. На ній мають чинність виключно Конституція і закони України. 1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, на якому понад 90 \% голосів громадян України підтвердили цей історичний вибір.

Україна в сучасному геополітичному середовищі. Геополітичне значення виникнення в Європі держави України важко переоцінити. Розміри її території, чисельність населення, значний (хоча певною мірою і структурно нераціональний) промисловий комплекс, науковий та інтелектуальний потенціали, природні багатства — усе це вже зараз змушує сприймати Україну як вагому європейську державу. Крім того, саме її розташування винятково вигідне, оскільки робить країну ключовим субрегіоном, що з'єднує своїми транспортними артеріями Захід і Схід, Північ і Південь континенту. Незамерзаючі чорноморські порти створюють сприятливі умови для безпосередніх зв'язків із країнами інших континентів.

Європейська природа Української держави зумовлена її історією та геополітичним розташуванням. Століття існування України у складі євразійської імперської системи виявилися неспроможними знищити природну фундаментальну ознаку української нації. У зв'язку з цим стратегічним напрямом української зовнішньої політики на найближче десятиліття стала активна, цілеспрямована інтеграція України в європейську спільноту. Шлях до Європи є для України також і шляхом зміцнення її незалежності.

Проголошена Україною мета — стати незалежною, демократичною, без'ядерною, позаблоковою державою — не тільки не суперечить принципам побудови нової Європи, але й навпаки, з урахуванням зазначених її геополітичних характеристик, найкращим чином узгоджується з ними. Розбудова української державності та системи її національної безпеки, включаючи побудову Збройних сил, зміцнення кордонів, упровадження ефективного митного режиму тощо здійснюється з урахуванням національних інтересів інших держав, передусім найближчих сусідів.

Здобуття Україною політичної незалежності є, безперечно, позитивним чинником, що істотно покращує геополітичну ситуацію в європейському регіоні, надає їй більшої стабільності та врівноваженості. Зміцнення Української держави не пов'язане з виникненням загроз для будь-якої із сусідніх країн, а для деяких — стає гарантом змін на якнайкраще майбутнє.

Усвідомлення національних інтересів України надзвичайно важливе не тільки для проведення послідовної і цілеспрямованої політики у відносинах з іншими країнами, але й для вироблення відповідної стратегії розвитку власної державності. Науковий підхід до визначення національних інтересів Української держави передбачає послідовне врахування суттєвих обставин розвитку української нації в процесі її генези й до сьогодення. З цього погляду сучасну українську націю можна трактувати у двох значеннях: у широкому — як відкриту поліетнічну спільноту, що історично склалася на території України і усвідомлює себе як український народ, як спільнота українських громадян. Це аж ніяк не суперечить вужчому розумінню української нації як етнічно однорідної спільноти осіб української національності, які проживають на території України та поза її межами. Перше віддзеркалює переважно сферу відносин державності й громадянства, друге — походження, виховання, культуру. Під час з'ясування конкретних національних інтересів мають враховуватися обидва визначення.

Дотримання таких підходів щодо визначення нації і, національних інтересів, а також проведення належним чином національної політики дають змогу подолати національну обмеженість, створюють необхідні умови для консолідації українського суспільства навколо ідеї національної держави, де поважатимуться права людини незалежно від її етнічної належності. Водночас це сприятиме усвідомленню національних інтересів України її громадянами як своїх власних. Останнє є важливим внутрішнім аспектом діяльності держави щодо формування громадянського суспільства, обстоювання національних інтересів і водночас істотно впливає на ефективність функціонування системи національної безпеки.

Помилки у визначенні національних пріоритетів можуть призвести і, на жаль, призводять до виникнення загроз політичному ладу, національній безпеці, перешкоджають національній злагоді і навіть створюють загрозу існуванню нації в цілому. Чітко усвідомлюючи свої власні інтереси, держава має змогу узгоджувати їх з інтересами інших країн і народів, іти на компроміси в тактичних питаннях, але не поступатися стратегічними та життєво важливими інтересами.

Визначення системи національних інтересів України мусить враховувати як історичний досвід національного і державного розвитку, так і всі аспекти сучасної геополітичної, історико-культурної, цивілізаційної ситуацій, повний спектр питань економічного, політичного, соціального та духовно-інтелектуального життя. З урахуванням цього Україна розробляє власну модель орієнтації у світовому просторі. Українська держава мусить мати власний погляд на події, які відбуваються у світі, на близьке і далеке оточення, з яким вона взаємодіє як самостійний суб'єкт міжнародних відносин.

Прийняття такої моделі всіма гілками державної влади та суспільством у цілому є необхідною передумовою входження України до світової цивілізації на рівноправних засадах, а також — основою здійснення самостійної внутрішньої і зовнішньої політики. Відсутність такої моделі має наслідком зневажливе ставлення до країни, яка змушена йти у фарватері політики іншої держави або групи держав. У такому разі Україна посідатиме те місце, яке їй хтось прагне відвести.

На жаль, сучасний світ поки що продовжує дивитися на Україну швидше як на частку пострадянського простору, і менше — як на незалежну державу. Тому важливе завдання України на світовій арені полягає в тому, щоб якомога швидше змінити свій імідж одного з регіонів колишнього СРСР і завоювати авторитет самостійної європейської держави. Досягти цього можливо лише в процесі реалізації головного національного інтересу України — відродження і зміцнення власної державності, відтворення повною мірою демократії та ринкових засад сучасної національної економіки, формування самоідентичності її громадян як громадян України. Усе це є необхідною умовою розквіту нації, важливим засобом забезпечення національної безпеки.

Україна як держава не може існувати в світі сама по собі, спираючись лише на власне розуміння своїх інтересів. Країна має усвідомити себе в геополітичному контексті й у контексті розвитку світової цивілізації. Таке самоусвідомлення має зважено враховувати і весь спектр думок цивілізованого світу щодо України взагалі та її дій на міжнародній арені. Визначення геополітичних інтересів нашої держави потребує ретельного вивчення складної системи інтересів різних країн, глибокого аналізу розкладу сил — економічних, політичних, військових, духовних — у певному конкретному регіоні; особливо це стосується близького оточення України.

Розташування України в південно-східній частині Європи, у місці перетину трьох величезних геополітичних масивів — Євроатлантичного, Євразійського та Ісламського, створює унікальний трансцивілізаційний простір. У цьому вбачаються не лише певні переваги, але й величезні проблеми. У будь-якому разі, таке розташування є визначальним для долі України як держави. Визначення національних інтересів України й активізація її зусиль у зовнішньополітичному вимірі відбуваються на трьох рівнях: глобальному, регіональному та локальному.

На глобальному рівні можливості України стали вкрай обмеженими після того, як вона позбулася ядерної зброї і значно понизила свій військовий та економічний потенціали. Унаслідок геостратегі-чного програшу Україна на цьому рівні виступає як об'єкт тиску з боку глобальних силових потуг — США та міжнародних фінансових структур, з одного боку, Російської Федерації, яка зберігає статус світової військово-стратегічної потуги — з другого. У ситуації, що склалася, Україна на глобальному рівні може зберігати свій геополітичний статус як суб'єкт, якщо балансуватиме між інтересами світових потуг в очікуванні сприятливішої для себе ситуації. За умов балансування можливі такі лінії поведінки держави, як політика інтегрування в європейські структури, посилення стратегічного співробітництва із США, розвиток рівноправного партнерства з РФ. Але, зрозуміло, більш ефективний вихід держави із геостра-тегічної ізоляції можливий насамперед шляхом повної структурної модернізації економічного потенціалу України і набуття статусу впливової регіональної держави.

Українську геостратегію визначають на сьогодні три основні парадигми, взаємодія яких і складає конфігурацію зовнішньополітичних орієнтацій країни: євразійська, євроатлантична та південно-східна. Усі вони мають досить глибокі історичні корені і зумовлені географічним розташуванням України, що свідчить про їхню об'єктивність та значимість для існування держави. У суспільній думці ведеться боротьба між прихильниками насамперед західного (євроатлантичного) і північно-східного (євразійського) геополітичних напрямів. Визначення національного інтересу України в цьому питанні є стратегічним вибором. Сформоване в нашу добу рішення позначиться на долі держави в майбутньому. Радикальні позиції щодо визначення зовнішньополітичних пріоритетів не завжди, однак, адекватні сучасним процесам у міжнародній політиці. В існуючій ситуації не доцільно обмежувати участь України у світових процесах лише вибором проросійської чи прозахідної орієнтації.

З іншого боку, якщо ми намагатимемося зорієнтувати наш зовнішньополітичний курс згідно з уявленнями про «поляризований» світовий простір, то є небезпека потрапити в полон колишніх стереотипів: вибір того чи іншого «полюса» як певної точки зовнішньополітичних орієнтацій означає або відповідну конфронтацію з іншим полюсом, або необхідність балансувати між різними полюсами. Це означає також визнання себе периферійною державою, яка ніколи не спроможеться мати власну зовнішньополітичну лінію. Отже, ця метафора фактично нав'язує старі стереотипи конфронтаційного мислення, незважаючи на те, у якій саме площині проходитиме вісь протистояння.

Реальність є значно складнішою, аніж це здається з погляду класичної геополітичної схеми протистоянь. Усі геополітичні схеми відбивають певні реалії сучасного світу, але як абстрактні понятійні конструкції їх слід сприймати з певними застереженнями. На наш погляд, побудова сучасного геополітичного простору значною мірою визначена існуванням ліній напруги, що складаються між сферою реального світового економічного і політичного порядку, де панує закон і міжнародне право, у якому пріоритетними є права людини, — і тією реальністю, що їй протистоїть у вигляді беззаконня, численних локальних конфліктів, сил кримінального ґатунку, екологічної кризи, економічної неспроможністі ряду країн тощо — усе те, що несе загрозу безпеці, стабільності та розвиткові людської цивілізації. Отже, саме в цьому сенсі можна вести мову про основну вісь конфронтації в сучасному світі. Протидія силам хаосу є найважливішим пріоритетом кожної держави, згідно з яким вибудовується і подальша система її зовнішньополітичних орієнтацій, ведуться пошуки партнерів і союзників. Згідно з цією позицією, набувають реального змісту різні вектори нашої зовнішньої політики.

Проблема геополітичного вибору може бути поставлена не тільки в площині багатовекторності, але також і в аспекті двосторонніх взаємин з окремими країнами світу. У зв'язку із цим виникає питання «стратегічного партнерства», яке нині виглядає досить заплутаним, оскільки ми часто зараховуємо до рангу «стратегічних партнерів» держави тих, з ким у нас існують просто добрі стосунки. Іноді ми маємо на увазі швидше потенціал розвитку взаємин, аніж реальний стан речей. Вибір стратегічно важливих партнерів — це питання ефективності нашого включення в існуючу систему розподілу функцій і ролей у сучасному геополітичному просторі. Точніше кажучи, Україна ще не має реальних і надійних стратегічних партнерів серед країн світу. їх пошук і визначення, розвиток потенціалу взаємин до такого рівня — це тривалий і складний процес, який залежить від багатьох чинників. Стосунки стратегічного партнерства передбачають високий ступінь взаємозацікавленості як в геоекономічному, так і в геостратегічному ракурсах.

З часу здобуття Україною незалежності головними напрямами її зовнішньої політики були і значною мірою залишаються відносини з Росією та західними країнами. їх важливість зумовлена комплексом історичних та політичних чинників, а також потребами соціально-економічного розвитку країни. Незважаючи на певні досягнення зовнішньої політики в цих напрямах, Україна стикається із труднощами, що породжуються її невизначеністю становища як держави, яка поступово виходить зі сфери впливів Росії, але ще не увійшла повноцінним членом у коло європейських країн.

Зовнішньополітична активність України обмежена необхідністю балансувати між інтересами Росії та Заходу, що в багатьох випадках призводить до безвихідних ситуацій. Україна вимушена займати переважно очікувальну позицію і виступати швидше в ролі об'єкта інтересів різних потуг, аніж активнодіючої сили. Це негативно позначається на іміджі держави та має наслідком загострення конфронтації внутрішніх соціально-політичних сил, що дотримуються протилежних зовнішньополітичних орієнтацій.

Україна є насамперед європейською державою. Це визначено її історичним минулим, географічним розташуванням, належністю до культурних традицій європейської цивілізації, демографічним складом населення, можливостями економічних зв'язків із країнами Європи. Стратегія повернення України в Європу повинна спиратися на реальні можливості її економічного, соціально-політичного, воєнного та духовно-інтелектуального потенціалу. Аналіз реального стану речей свідчить, що, по-перше, цей процес буде довгим, важким, але незворотним. По-друге, він є складним і багатомірним, оскільки охоплює низку конкретніших процесів, що диференційовані відповідно до складного характеру розвитку самого Європейського співтовариства.

Пріоритетність взаємин з Європейським світом визначається відповідно з нашими національними інтересами. Інтеграція в європейські структури може відбуватися не за будь-яку ціну, а з урахуванням усіх можливих наслідків для українського народу. Якщо ця інтеграція передбачає місце Україні як державі другорядній, периферійній, як постачальникові дешевих ресурсів і робочої сили, як ринків збуту застарілих товарів, або як країні з функціями передової зони в нових системах військово-політичного протистояння, то навряд чи така інтеграція для нас прийнятна.

Входження в Європу для нас пріоритетне лише за умов визнання місця України, відповідного її гідності та потенціалу. Якщо ми зможемо подолати власні труднощі, побудувати сильну національну економіку, створити розвинуте громадянське суспільство, тоді прийнятна для нас модель інтеграції відбудеться цілком природно.

Захід у цілому демонстрував свою переважну зацікавленість у розвитку відносин з Росією як правонаступницею СРСР, тоді як нові незалежні держави розглядались як щось вторинне і незрозуміле. До того ж, Захід і Росія знайшли спільну мову в питанні ядерного роззброєння України, створивши ситуацію міжнародної ізоляції нашої держави. Існує загроза перетворення України на «буферну зону» між НАТО і Росією — чи не найгірша з усіх можливих геополітичних позицій. Шанси до вступу в НАТО в України в осяжному майбутньому досить проблематичні, тоді як вступ до євразійського альянсу є для неї небажаним.

Стратегічно важливим напрямом нашої зовнішньої політики є також південно-східний вектор, у межах якого Україна розвиває перспективні взаємини з країнами Чорноморсько-Каспійського регіону, Середнього Сходу, Центральної і Південної Азії, країнами АТР. На цьому напрямі Україна знаходить нові можливості для власної зовнішньополітичної та економічної активності, залучає до співпраці нових перспективних партнерів. Україна вже стає важливою ланкою в проектах розбудови євроазіатської системи транспортних та енергетичних комунікацій. У своїй зовнішньополітичній діяльності вона враховує і факт переміщення центру тяжіння світової економіки в Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Робота над концептуальними засадами нашої стратегії в цьому просторі ще далека від завершення, а практичні проблеми, які тут виникають, потребують нетривіальних підходів і рішень.

Південний стратегічний напрям національних інтересів України найменш розвинутий, але з погляду перспектив найпривабливіший. За сприятливих умов Україна може здійснювати торговельно-економічну експансію на південь і з часом зайняти поважне становище серед країн Чорноморського басейну. Через Південь Україна виходить у широкий світ країн Близького Сходу, Азії і Африки, через Європу Україна може спілкуватися з Північною і Південною Америкою, через країни СНД лежить шлях до країн Далекого Сходу, у Китай. Але геополітичні інтереси України в цих регіонах можуть визначитися, можливо, тільки тоді, коли будуть реалізовані інтереси держави в ближчому оточенні. На цей час ми можемо тільки намітити власні економічні інтереси в країнах Африки та Південної Америки.

Посилення зовнішньополітичної активності України в інших регіонах світу сприятиме поліпшенню соціально-економічної ситуації в межах країни, оскільки підвищить зайнятість населення в різних галузях виробництва і надасть нові можливості для економічного розвитку, а також послабить соціально-політичну напруженість, адже суспільство отримає замість існуючої біполярної іншу конфігурацію зовнішніх орієнтацій політичних сил.

З іншого боку, що ж до Росії, то зважаючи на її амбіції, маємо амбівалентну ситуацію: об'єктивна необхідність співробітництва стимулює зближення двох держав, проте цей процес гальмується претензіями частини політичної еліти РФ на гегемонію в пострадянському просторі. У ситуації невирішеності ряду спільних проблем перманентно виникають моменти загострення та конфронтації. За умов нарощування Росією нових підходів до вирішення як внутрішніх, так і зовнішніх проблем, у відносинах з іншими державами, у тому числі і з Україною, починають домінувати більш прагматичні міркування. Протягом останніх років простежувалася керована стагнація економічного співробітництва між Україною і Росією, катастрофічно падав товарообіг, гуманітарні відносини зводилися до взаємних претензій. Навіть після декларованих довгострокових програм, засідань змішаних комісій і численних резолюцій урядів обох країн визначальною тенденцією у відносинах Росії й України була політика меркантилізму і протекціонізму, що включає введення торгових бар'єрів, квот і каральних тарифів.

Критика зовнішньої політики України посилювалася і з боку українського істеблішменту, особливо активізувалися ті, чий бізнес орієнтований на Росію. Болючі точки російсько-українських міждержавних взаємин не змінювалися роками: співробітництво України з НАТО, борг за російські енергоносії, статус і дислокація російського Чорноморського флоту в Севастополі, стан російської мови, делімітація й демаркація державних кордонів — усе це було тим замкненим колом, за межі якого не вдавалося вийти ні президентам, ні жодному із часто змінюваних кабінетів міністрів Росії й України, ні законодавчим органам обох країн.

Якщо придивитися уважніше до потенціалу українсько-російських відносин, їх глибинного підґрунтя, то не можна не визнати, що суттєвих довгострокових причин для їх погіршення все ж таки немає. Обидві країни є справді спорідненими з культурно-цивілізаційного погляду, мають спільні економічні інтереси і здатні проводити узгоджену політику стосовно інших країн. Аналізуючи причини непорозумінь в українсько-російських відносинах, не можна не дійти висновку, що вони мають переважно суб'єктивний характер, тобто зумовлені інтенціями, поглядами, прагненнями домінуючих у цих країнах політичних еліт.

Насамперед це, безумовно, позиція росіян щодо самих себе як представників великодержавної нації, а щодо українців — як етносу вторинного, меншовартісного, селянського, неспроможного до самостійних політичних дій. Уважаючи себе єдиною правонаступ-ницею СРСР, Росія просякнута амбіціями стосовно відновлення макрополітичної державної структури на євразійському просторі.

Зовнішньополітична доктрина Росії щодо «близького зарубіжжя» має досить чітке формулювання: Росія вважає цей регіон сферою своїх життєвих інтересів і зберігає за собою право втручання у справи цих країн з метою «захисту інтересів російських громадян» — своєрідна «доктрина Брежнєва» в сучасних умовах. Що це не марні слова свідчить реальна російська політика в Придністров'ї, Абхазії, Південній Осетії та інших регіонах. У зв'язку з цим Україні доцільно проводити зважену і стриману політику щодо «російської експансії», враховуючи її тимчасовість і кон'юнктур-ність. Водночас життєво важливим для держави уявляється просування власних інтересів у регіонах півдня, насамперед в аспекті диверсифікації джерел енергопостачання, що зумовлено зростанням енергетичного тиску з боку російських нафтогазових монополій.

Україна, аналогічно країнам Кавказу і Центральної Азії, перебуває у вразливій ситуації «буферної зони» і важливого об'єкта російських геостратегічних амбіцій. Схожість ситуацій та спільність інтересів робить необхідними кроки до консолідації цих держав, зокрема активізації їх співробітництва в межах ГУАМ. Іншим напрямом «нейтралізації» російської експансії є активізація зусиль у питаннях поглиблення співробітництва із Заходом, а також з країнами азіатського Півдня — Туреччиною, Іраном, Пакистаном, Китаєм та Індією. Масштабне підвищення рівня співпраці з цими країнами сприятиме зростанню їх інтересів в Україні та інших державах пострадянського простору, що у свою чергу слугуватиме більш стриманій і обережній поведінці РФ у стосунках із країнами пострадянського простору.

Подальший загальнополітичний перебіг подій в Україні, економічна стабілізація, боротьба з корупцією, оптимізація законодавчої бази в народногосподарській сфері, пробудження інтересу зарубіжних інвесторів до українського ринку і створення відповідних гарантій та, зрештою, остаточне завершення творення української політичної нації залишатимуться ключовими елементами національної безпеки нашої держави. Від розв'язання цих проблем залежить стабільність української державності та суспільного розвитку.

Формування зовнішньополітичних засад та інституцій незалежної України. Державотворчі процеси в Україні після здобуття незалежності відбувалися за вкрай складних та несприятливих умов, пов'язаних насамперед з важким тягарем проблем, які вона отримала у спадщину від СРСР. Головною з них стало те, що Україна, як і інші республіки колишнього Радянського Союзу, не мала скільки-небудь серйозного досвіду власного національного державотворення. Швидкий прорив до суверенітету та незалежності певною мірою несподівано заскочив українське суспільство. Природно, що це не могло не позначитися на формуванні зовнішньополітичних засад та інституцій нашої держави.

З кінця 1940-х і до середини 80-х рр. XX ст. усунення УРСР від будь-якої серйозної участі у світовій політиці набуло ще більших масштабів, ніж у міжвоєнний період. Фактично чи не єдиною міжнародною організацією, де УРСР час від часу могла нагадувати про себе, залишилася ООН. Однак і за такої ситуації українські дипломати робили все можливе для того, щоб відстояти національні інтереси своєї республіки.

Мабуть, найсприятливіші умови для пожвавлення зовнішньополітичної сфери за радянської доби виникли завдяки горбачовській «перебудові». У цей час у роботі зовнішньополітичного відомства УРСР з'явилося чимало нового: поновилася практика двосторонніх відносин; УРСР поступово виходила за межі діяльності ООН, її органів чи спеціалізованих установ, а в 1990 р. вперше за весь період функціонування ООН делегація УРСР на 45-й сесії Генеральної асамблеї ООН працювала за директивами, затвердженими Радою Міністрів республіки.

Швидке визнання державної незалежності України десятками країн світу наприкінці 1991—1992 рр. певною мірою породжувало ілюзію того, що труднощі, пов'язані з перехідним періодом, будуть розв'язані безболісно і в короткий термін. Однак надії на те, що «Захід нам допоможе», танули на очах. Ускладнювалися відносини з Росією. Політичні партії і рухи України обстоювали різні, нерідко полярні позиції в питаннях зовнішньої політики.

Основними документами, які визначили принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі у сфері зовнішньої політики, стали Декларація про державний суверенітет України, ухвалена 16 липня 1990 р. і Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р. У Декларації про державний суверенітет України Верховна Рада проголосила верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах території України та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. В Акті про незалежність України її територія була оголошена неподільною і недоторканою, на ній мають чинність виключно Конституція і закони України. У 1993 — червні 2010 р. зовнішньополітичне відомство України у своїй роботі керувалося постановою Верховної Ради України від 2 липня 1993 р. «Основні напрями зовнішньої політики України», де наголошувалось, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства.

Основні засади національної системи безпеки і оборони України найповніше представлені і регулюються законом України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р. У ньому визначаються концептуальні засади формування та реалізації зовнішньої політики України в галузі безпеки, перераховуються основні загрози та шляхи їх попередження та усунення. Так, зокрема, у ст. 6 основними принципами забезпечення національної безпеки України визначені: пріоритет прав і свобод людини і громадянина; верховенство права; пріоритет договірних (мирних) шляхів у розв'язанні конфліктів; своєчасність та адекватність заходів захисту національних інтересів від реальних та потенційних загроз; використання в інтересах України міждержавних систем і механізмів міжнародної колективної безпеки. Пріоритетами національних інтересів на військово-політичному рівні визначено: захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів, неприпустимість втручання у внутрішні справи України; розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу. Своєрідним продовженням концепції національної безпеки України є Воєнна доктрина України, затверджена Указом Президента України № 648 від 15 червня 2004 року. Вона, зокрема, містить концептуальні підходи щодо організації структури міжнародного співробітництва України у сфері безпеки.

1 липня 2010 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про основи внутрішньої і зовнішньої політики», стаття 11 якого визначає Україну «європейською позаблоковою державою», що «прагне співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав, груп держав чи міжнародних структур». Дотримання позаблокового статусу означає «неучасть України у військово-політичних союзах, пріоритетність участі у вдосконаленні і розвитку європейської системи колективної безпеки, продовження конструктивного партнерства з Організацією Північноатлантичного договору та іншими військово-політичними блоками з усіх питань, що становлять взаємний інтерес».

Головними завданнями зовнішньої політики України Закон від 1 липня 2010 р. визначає: забезпечення національних інтересів і безпеки України; забезпечення захисту суверенітету, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів України; використання міжнародного потенціалу для утвердження і розвитку України як незалежної держави; створення сприятливих зовнішньополітичних умов для розвитку української нації; утвердження провідного місця України в системі міжнародних відносин; сприяння міжнародному миру і безпеці у світі; забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі; розширення міжнародного співробітництва з метою залучення іноземних інвестицій, новітніх технологій та управлінського досвіду в національну економіку в інтересах її реформування, модернізації та інноваційного розвитку тощо.

Практична реалізація зовнішньої політики України забезпечується під керівництвом Президента України Кабінетом Міністрів України, Міністерством закордонних справ, іншими центральними органами державної виконавчої влади на основі Конституції України. Центральним органом виконавчої влади, відповідальним за вироблення, реалізацію та координування зовнішньої політики України, визначено МЗС України. Здійснювані заходи з удосконалення його роботи, підвищення координуючої ролі мають не тільки сприяти поліпшенню якісних показників його діяльності, але й унеможливлювати втрату цілісності нашої зовнішньої політики, якнайвище підносити міжнародний авторитет країни.

Завдання для самоконтролю

Охарактеризуйте геополітичні пріоритети України в контексті її національних інтересів.

З'ясуйте місце та роль України в сучасному геополітичному просторі.

Окресліть проблеми та перспективи України в реалізації стратегічного курсу на європейську інтеграцію.