Розділ 5 геополІтичне середовище І проблеми регІональноЇ безпеки краЇн пІвденного кавказу

Географічне розташування, природно-ресурсний потенціал, національний склад населення і конфесійна ситуація в країнах Південного Кавказу. Азербайджанська Республіка розташована в південно-східній частині Закавказзя. Уперше згадується у античних авторів як Атропатена, згодом у географів — Адорбадаган (Азарбадаган), в арабських джерелах у працях Адарбанджан, у перських — Азарбанджан, що означає «той, що збирає вогонь». Межує на півночі з Росією (Республіка Дагестан), на північному заході — з Грузією, на південному заході — з Вірменією і Туреччиною, на півдні — з Іраном, на сході омивається Каспійським морем. До складу Азербайджану входить Нахічеванська Автономна Республіка, відокремлена від основної території Азербайджану Зангезурським хребтом. У складі населення країни, що становить понад 8 млн осіб, переважають азербайджанці (89 \%), а найчисельнішою національною меншиною є російська (6 \%). Вірмени, лезгини, грузини, українці та інші етноси становлять 5 \% населення республіки. Більшість віруючого населення Азербайджану — мусульмани-шиїти.

Розвиток Азербайджану тісно пов'язаний з нафтою, згадки про видобування якої трапляються ще в історичних джерелах VII—VIII ст. Запаси цієї стратегічної сировини в азербайджанському секторі Каспійського моря оцінюються в 3,5—5 млрд т, газу — 1000 млрд куб. м. У 1999 р. виявлено також великі запаси газу (700 млрд куб. м) і газоконденсату (250 млн т) на шельфовій структурі Шах-Деніз. У передгір'ях Малого Кавказу, у районі Нафталану відкрито унікальне родовище цілющої нафти. Крім того, у республіці є значні родовища заліза, аленіту, міді, кобальту, бариту, молібдену, свинцю та сірчаного колчедану. Розвідані також родовища хромітів, золота, нікелю, ртуті, поліметалів інших корисних копалин. Азербайджан багатий холодними і термальними мінеральними джерелами.

Республіка Вірменія — континентальна країна Південного Закавказзя. Межує з Грузією (на півночі), Азербайджаном (на сході і південному заході), Іраном (на півдні) і Туреччиною (на заході). Загальна довжина кордонів 1254 км. У складі населення країни, що становить близько 3,5 млн осіб, переважають вірмени (93 \%), а найчисельнішими національними меншинами є азербайджанська (3 \%) і російська (2 \%). Курди, українці та інші етноси становлять 2 \% населення республіки. Більшість віруючого населення Вірменії — християни (монофізити, православні).

Надра Вірменії багаті на мідь, залізну руду, молібден та золото. Значними є запаси нефелінових сієнітів (алюмінієва сировина), сировини для хімічної промисловості і будівельних матеріалів. Республіка багата також мінеральними джерелами і рекреаційними ресурсами, на використанні яких засновані відомі курорти (Арзні, Джермук, Цахкадзор та ін.).

Республіка Грузія — країна Закавказзя, що має вихід до Світового океану через Чорне море. Довжина морського узбережжя — 310 км. Загальна довжина сухопутних кордонів 1461 км. Найдовший кордон має на півночі з Росією — 723 км, на сході межує з Азербайджаном (322 км), на півдні з Вірменією (164 км) і Туреччиною (252 км). Понад 2/3 території Грузії займають гори. У складі населення країни, що становить близько 4,5 мли осіб, переважають грузини (понад 70 \%), а найчисельнішими національними меншинами є вірменська (8,1 \%), російська (6,3 \%), азербайджанська (5,7 \%), осетинська (3 \%>) та абхазька (1,8 \%>). Інші етноси становлять 5 \% населення республіки. Більшість віруючого населення Грузії — християни грузинської та російської православних церков і вірменської апостольської церкви.

У надрах Грузії є марганець, кольорові метали, кам'яне вугілля, нафта, золото, будівельні матеріали. Річки багаті на гідроенергію, а родючі ґрунти і клімат спрятливі для ведення сільського господарства. Грузія володіє також унікальними рекреаційними ресурсами (курорти Боржомі, Гагри, Піцунда, Цхалтубо тощо) і пам'ятками природи.

Геополітичне середовище та історичне минуле Закавказького регіону. З давніх часів Південний Кавказ був одним з найважливіших геостратегічних регіонів, що відділяв Східну Європу від азійських степів, православ'я від ісламу, а отже, був ареною боротьби різних імперій. І донині, розташоване на перетині Європи й Азії, Закавказзя є зручним плацдармом для просування вглиб Середнього і Близького Сходу, до басейнів Каспійського, Чорного і Середземного морів і є тим ланцюгом, що з'єднує ці регіони. Саме тому Закавказзя й сьогодні залишається зоною потенційної кризи як унаслідок зіткнення там геополітичних інтересів, так і у зв'язку з невизначеністю міжнародно-правового статусу Каспійського моря, на шельфі якого зосереджено значні запаси мінеральних ресурсів.

Перші державні утворення вірменського, грузинського та азербайджанського народів виникли в середині І тис. до н. е. Ними стали вірменська держава Арміна на території колишньої імперії Урарту та грузинське Колхідське царство на східному узбережжі Чорного моря. У IV—III ст. до н. е. на теренах Східної Грузії постало також Іберійське (Картлійське) царство, а в нижній течії річок Араксу і Кури на основі племінного союзу албанів, утіїв і кас-піїв (територія сучасного Північного Азербайджану) виникла Кавказька Албанія. Паралельно відбувався інтенсивний процес формування азербайджанської, вірменської і двох споріднених дав-ньогрузинських народностей — колхської та картлійської.

Близько 220 р. до н. е. селевкідський правитель Антіох III об'єднав Південну й Центральну Вірменію з до того незалежним Айраратським царством і створив під своїм протекторатом Велику Вірменію зі столицею в Армавірі. Після поразки Антіоха III у війні з Римом у 189 р. до н. е. Велика Вірменія здобула незалежність і невдовзі перетворилася на регіонального політичного лідера. За царювання Тіграна II Великого (95—56) в одній державі було об'єднано всі вірменські етнічні землі і підпорядковані їй землі Кавказької Албанії.

У IV—VII ст. територія Закавказзя перетворилася на об'єкт суперництва між Візантійською імперією та Сасанідським Іраном. Атропатена (Південний Азербайджан), Кавказька Албанія і Картлі були завойовані Сасанідами, а ослаблена безперервними війнами Велика Вірменія в 387 р. була поділена між Іраном і Візантією. Прагнучи спертися на Константинополь, як на «менше зло» порівняно з Іраном, Вірменія у 301 р., а Картлі у 337 р. оголосили офіційною релігією християнство. У другій чверті VII ст. візантійський імператор Іраклій разом з хозарами витиснув іранські війська з регіону. Однак йому незабаром довелося поступитися Закавказзям арабським завойовникам, які до 654 р. окупували Вірменію, Азербайджан і східну частину Грузії.

Після визволення краю з-під Арабського халіфату в кінці IX ст. вірменські землі увійшли до держави вірменських Багратидів (886—1045), а грузинські царства Картлі, Тао-Кларджеті та Кахетію об'єднав у другій половині X ст. представник місцевого відгалуження вірменських Багратидів — Баграт III (975—1014). Натомість на теренах Азербайджану утворилась низка державних утворень, найбільшими з-поміж яких були держава Ширваншахів і Гянджинське емірство.

У першій половині XI ст. усі вірменські землі знову захопила Візантія, а в 1048 р. на територію Вірменії із-за Каспію вторглися кочові тюркські племена, відомі як сельджуки. Завоювавши вірме-нів, вони в 1054 р. почали наступ на розрізнені князівства Азербайджану і згодом захопили їх. Відтоді в Азербайджані запанувала тюркська мова, а його населення прийняло іслам. У 1064 р. сельджуцький султан Алп-Арслан вирушив на грузинські землі і змусив у 1080 р. царя Георгія II укласти з ними мирний договір, за яким Грузія перетворювалась на автономію у складі султанату.

Зберігши автономний державний статус, Грузія невдовзі стала центром і мобілізуючою силою боротьби народів Закавказзя проти сельджуцького поневолення. У 1122 р. грузинський цар Давид IV Будівельник (1089—1125) зі своїм військом визволив Тбілісі і зробив його столицею грузинської держави, а в 1124 р. за підтримки вірменської знаті взяв штурмом столицю Вірменії Ані й фактично створив спільну державу двох народів. У наступні роки син Давида Будівельника Деметре (1125—1155) і онук Георгій III (1156—1184) продовжили зміцнення і територіальне розширення грузинської держави, скориставшись занепадом Візантії та ослабленням сельджуцької держави. Найбільшого розквіту Грузія набула за царювання дочки Георгія III Тамар (1184—1207) та її наступників у перших десятиліттях XIII ст. У цей час Грузія оволоділа Східною Вірменією й більшою частиною Північного Азербайджану, встановила протекторат над гірськими племенами Кавказу, низкою мусульманських князівств Малої Азії і стала відігравати видатну роль на всьому Близькому Сході. У країні набули високого розвитку науки і мистецтва. Ці часи отримали в історичній літературі назву періоду «Великої Грузії».

Активний державний розвиток Грузії перервало монголо-татарське нашестя 1256 р., унаслідок якого Закавказзя увійшло до складу держави Хулагідів (Ільханів), що охоплювала величезну територію від Дербента до Перської затоки. Грузія з Північною Вірменією, яка тоді входила до її складу, зберегли відносну автономію у внутрішніх справах, але зобов'язані були мобілізувати до монгольського війська до 20 \% дорослих чоловіків і сплачувати велику данину.

Послаблення монгольського панування над Грузією в першій половині XIV ст., спричинене загостренням феодальних усобиць у державі Хулагідів, дозволило грузинському царю Георгію V (1314—1346) підкорити місцеву феодальну знать, приєднати в 1327 р. Імеретію, у 1334 р. — Самцхе-Саатабго і витіснити з країни монголо-татар, однак на зміну цим завойовникам на рубежі XIV— XV ст. прийшли полчища барласького еміра Тимура (1370—1405).

Наслідки семи грабіжницьких походів Тимура Грузія не могла подолати протягом кількох століть. Економічний занепад Грузії викликав і її політичний розпад: знову відокремилася і зазнала децентралізації Імеретія, незалежними стали Мінгрелія й Абхазія.

Більша частина Північної Вірменії, що в середині XIV ст. вийшла зі складу Грузинського царства, спочатку опинилася під владою кочових туркменських племен, які прийшли із-за Каспію, а в 1385 р. була спустошена ханом Золотої Орди Тохтамишем. У 1386 р. до Вірменії вдерлися полчища Тимура, які протягом 16 років грабували і нищили країну, що спричинило голод і значні демографічні втрати. Частина уцілілих вірменських ремісників і купців змушена була залишити свою батьківщину і шукати собі притулку в інших країнах: Індії, Валахії, Польщі, на території України тощо. Після розпаду імперії Тимура ослаблена Вірменія знову надовго потрапила під владу орд туркменських кочовиків.

Азербайджан у 1385 р. також зазнав навали ординського хана Тохтамиша, а наступного року — військ Тимура. Тільки правителю Ширвану Ібрагіму І, що виявив повну покору перед завойовником, вдалося зберегти свій край від розорення, а згодом за допомогою місцевих феодалів тимчасово об'єднати Азербайджан.

У 1410—1412 рр. Закавказзя (за винятком Грузії) було захоплене туркменським еміром Кара-Юсуфом, який заснував державу Ка-ра-Коюнлу, а через півстоліття, у 1468 р., на зміну племенам кара-коюнлу прийшла інша туркменська конфедерація — Ак-Коюнлу, під владою якої опинилися землі Південного Азербайджану (північні Шекінське і Ширванське ханства зберегли незалежність) та Вірменії.

XVI—XVIII стаття в історії народів Закавказзя були періодом ірансько-турецького протистояння за домінування в регіоні. У 1639 р. Східна Вірменія увійшла до складу Ірану, а Західна — Туреччини. Так продовжувалося до першої третини XIX ст., коли внаслідок російсько-перських воєн 1804—1813 і 1826—1828 рр. Східна Вірменія була анексована Росією.

Східна Грузія в 1747 р. повернула втрачену незалежність, проте загроза нової агресії з боку Туреччини та Ірану зберігалася. За таких обставин грузинський цар Теймураз II (1700—1762) у кінці свого правління звернувся до Петербурга з проханням встановлення тісніших зв'язків з Російською імперією, а його син Іраклій II (1720—1798) реалізував цей намір, уклавши в 1783 р. Георгіївський трактат між Російською імперією та Грузинським царством про перехід Східної Грузії під російський протекторат. У 1801 р. Росія, скориставшись смертю останнього представника династії Багратидів Георгія XII, анулювала Георгіївський трактат і анексувала Східну Грузію. Упродовж 1810—1864 рр. Російська імперія інкорпорувала до свого складу ряд інших грузинських земель — Імеретію, Аджарію, Гурію, Мінгрелію і Сванетію, а після російсько-турецької війни 1877—1878 рр. — також і Південно-Західну Грузію з портами Поті й Батумі.

Азербайджан після вбивства у 1747 р. шахиншаха Ірану Надір-шаха також став на деякий час фактично незалежним, але поринув у стан феодальної роздробленості й розпався на майже 30 дрібних державних утворень. Після російсько-перських воєн 1804—1813 і 1826—1828 рр. більша частина Північного Азербайджану увійшла до складу Російської імперії. Перебування у складі Росії принесло йому й певні позитивні результати: у цей період у країні стала розвиватися власна інтелігенція, з'явилися перша опера, перший театр, перший сатиричний журнал «Молла Насреддін», перша мусульманська газета в Росії і, нарешті, перша національна азербайджанська держава (Азербайджанська Демократична Республіка), що стала першою республікою в мусульманському світі.

Процес національно-державного відродження у Вірменії, Грузії та Азербайджані, що став розвиватися після падіння монархії в Росії, був багато в чому подібним для народів регіону, але й мав свої особливості.

Особливістю розвитку Вірменії було те, що її нинішня територія аж до початку XX ст. не відігравала визначальної ролі в долі корінного етносу, хоч. намір відновити свою незалежність тут існував завжди. У другій половині XIX ст. вірменська інтелігенція планувала відновити державність на теренах Західної (Турецької) Вірменії, однак від цих планів змушена була відмовитися у зв'язку з політикою жорсткого національно-релігійного гноблення султана Османської імперії АбдулТаміда II (1842—1918), наслідком якої стала хвиля вірменських погромів, що прокотилася імперією в 1895—1896 рр.

Наслідком погромів стало те, що напередодні Першої світової війни на території історичної Вірменії компактно мешкало лише 4 млн вірмен. Понад 1,5 млн вірмен змушені були емігрувати до Росії, решта — до Туреччини. Нова хвиля геноциду вірменського народу з боку османських властей прокотилася в 1915—1916 рр., коли було знищено понад 1,5 млн і виселено понад 600 тис. вірмен, при цьому в Західній Вірменії корінне населення майже зовсім зникло. Вірмени, які вціліли, розселилися по всьому світові, зокрема, ще понад 300 тис. осіб знайшли пристанок у Росії.

У ході розпаду Російської імперії Вірменія в травні 1918 р. набула статусу незалежної республіки. У 1920 р., з припиненням існування Османської імперії вона отримала шанс об'єднати історичні вірменські землі в єдиній державі. Згідно із Севрським мирним договором 10 серпня 1920 р. між Туреччиною і країнами Антанти, нові східні кордони Туреччини мали бути визначені на основі двосторонніх домовленостей з незалежними Вірменією і Курдистаном. Однак на заваді реалізації цих домовленостей стали складні політичні процеси у Вірменії та довкола неї, що привели до встановлення в країні радянської влади в листопаді 1920 р. З огляду на такий розвиток подій турецький уряд Мустафи Кемаля, скориставшись міжнародною ізоляцією Радянської Росії, не визнав статті Севрського договору щодо визначення східних кордонів Туреччини. 24 липня 1923 р. Туреччина і країни Антанти підписали новий договір, за умовами якого Туреччина зберегла Східну Фракію, Західну Вірменію та північну частину месопотамського плато.

Утворена в 1920 р. на вірменських землях колишньої Російської імперії Вірменська PCP увійшла в березні 1922 р. до складу Закавказької радянської Федерації, яка в грудні 1922 р. стала співзаснов-ницею СРСР. З грудня 1936 до вересня 1991 pp. Вірменська PCP перебувала у складі СРСР як союзна республіка. 23 серпня 1990 р. на першій сесії демократично обраної Верховної Ради Вірменської PCP було прийнято декларацію «Про незалежність Вірменії». 21 вересня 1991 р. відбувся всенародний референдум про вихід Республіки Вірменія зі складу СРСР, у ході якого 94,99 \% тих, хто брав участь у голосуванні, висловилися за повну незалежність Вірменії. 23 вересня 1991 р. Верховна Рада Вірменії проголосила Республіку Вірменію незалежною, самостійною державою.

Грузія перебувала у складі Росії до листопада 1917 p., коли до влади в республіці прийшли грузинські меншовики. 26 травня 1918 р. вони ініціювали проголошення Грузинської демократичної республіки, незалежність якої в січні 1920 р. визнали де-факто країни Антанти. Проте вже 25 лютого 1921 р. внаслідок піднятого місцевими більшовиками повстання, підтриманого Червоною Армією, у Грузії було проголошено радянську владу і створено Грузинську PCP, що від березня 1922 р. до грудня 1936 р. входила до складу Закавказької Федерації, у складі СРСР. З грудня 1936 р. Грузія перебувала у складі СРСР як союзна республіка.

У 1970-х pp. у радянській Грузії поширився дисидентський рух на чолі із Звіадом Гамсахурдіа і Мерабом Костава, а в другій половині 1980-х pp. у республіці розпочався процес національно-державного відродження, що стрімко прискорився після того, як 9 квітня 1989 p. у Тбілісі була розстріляна радянськими військами масова демонстрація. У жовтні 1990 р. в Грузії відбулися перші в СРСР вільні парламентські вибори на багатопартійній основі, перемогу на яких здобула коаліція «Круглий стіл» на чолі зі 3. Гамсахурдіа.

У березні 1991 р. було проведено всегрузинський референдум, 93 \% учасників якого висловилися за відновлення державної незалежності Грузії. 9 квітня 1991 р. Верховна рада Грузії ухвалила Акт про відновлення державної незалежності Грузії, визнавши дійсними Акт про незалежність Грузії 1918 р. і Конституцію Грузії 1921 р. Наприкінці квітня 1991 р. Верховна Рада Грузії прийняла нову Конституцію держави, а 26 травня 1991 р. на перших вільних президентських виборах переконливу перемогу здобув 3. Гамсахурдіа, отримавши майже 87 \% голосів виборців.

В Азербайджані боротьбу за національно-державне самовизначення очолила Тюркська демократична партія федералістів «Муса-ват». 28 травня 1918 p., за підтримки Великобританії, вона ініціювала проголошення Азербайджанської Демократичної Республіки, що проіснувала 23 місяці. Із самого початку республіка вступила у військовий конфлікт з Вірменією за Нахічевань, Карабах та інші території. У квітні 1920 р. внаслідок організованого місцевими більшовиками збройного повстання, підтриманого Червоною Армією, було проголошено утворення Азербайджанської PCP, яка в грудні 1922 р. у складі Закавказької Федерації увійшла до СРСР. У грудні 1936 р. Азербайджан став союзною республікою у складі СРСР.

У нинішніх кордонах Азербайджанська держава визначилась де-юре на основі Московського договору між РСФРР і Туреччиною від 16 березня 1921 р. (у тексті Договору міститься, зокрема, пункт про включення до Азербайджану Нахічевані), а де-факто — після включення 1923 р. до її складу Нагірного Карабаху.

Радянському періоду історії Азербайджану притаманні ті процеси, що мали місце на всій території СРСР. Декларацію про відновлення державної незалежності Азербайджану Верховна рада республіки ухвалила 29 серпня 1991 р.

Геополітична характеристика Закавказького регіону. Закавказзя — конфліктогенний регіон, де туго переплетені соціально-економічні, національно-територіальні, конфесійні, геополітичні та інші інтереси. З давніх часів регіон був своєрідним мостом для просування кочових народів з Азії в Європу і на Близький Схід. Це вплинуло на формування етнічного і культурного розмаїття усього Кавказького регіону.

Як уже зазначалося, у минулому, так і нині Закавказзя залишається зоною потенційної кризи у зв'язку з невизначеним міжнародно-правовим статусом Каспійського моря, на шельфі якого зосереджено величезні розвідані запаси мінеральних ресурсів. До 1920-х pp. єдиним сувереном над морем була Росія. Відповідно до радянсько-іранських договорів 1921 і 1940 рр. Каспієм дозволялось плавати тільки радянським та іранським суднам, але ці договори не передбачали якихось правил доступу до його мінеральних ресурсів.

Після розпаду СРСР у 1991 р. кількість претендентів на Каспій зросла до п'яти — Азербайджан, Іран, Казахстан Росія і Туркменистан, але за відсутності кордонів на акваторії Каспійського моря, нафта стала начебто нічийною. Росія, Іран і Туркменистан виступили за спільне користування його надрами, Азербайджан запропонував поділити водоймище на національні сектори, а Казахстан висловився за поділ лише морського дна.

Кавказ на початку XXI ст. став однією з ключових зон зіткнення глобальних інтересів. Тенденції останніх років, що явно чи приховано набирали силу в регіоні, зокрема на Північному Кавказі, споріднені з тими, що свого часу простежувалися на Балканах і призвели до масштабних і руйнівних конфліктів.

У соціально-політичному сенсі можна говорити про наявність у регіоні принаймні трьох рівнів геополітичних реалій. На першому, цівілізаційному, маємо справу із розподілом ідентичності згідно з традиціями ісламської та православної цивілізацій. Другий пласт визначений схемами ідентичності, сформованими в часи модернізації радянського взірця і які ще значною мірою присутні в менталітеті населення та політичних еліт регіону. Третій рівень, що пов'язаний з ліберально-демократичними схемами поведінки та мислення, поступово поширюється разом з новим колом модернізації та втягування регіону у світовий економічний простір. Переплетіння різних тенденцій, що репрезентують той або інший рівень, і визначає складність регіональної геополітики.

Принципово нова геополітична ситуація, що сформувалася в Кавказькому регіоні після розпаду СРСР, позначена трьома визначальними обставинами:

становленням нових незалежних держав на Південному Кавказі й сепаратистськими тенденціями в автономних республіках — на Північному;

створенням нового Євроазійського транскавказького транспортного маршруту стратегічного призначення, виходом на світовий ринок каспійської нафти й розбудовою нових систем трубопроводів;

формуванням нових схем взаємодії етносів і держав у регіональній геополітиці, включенням у кавказьку ситуацію інших світових потуг (Захід, ісламський світ).

Геополітичні інтереси держав Закавказзя є неоднорідними, але усі вони прагнуть членства в ЄС, свідченням чого є включення їх до складу учасників програми ЄС «Східне партнерство». Грузія ще за доби президента Е. Шеварднадзе [1995—2003] оголосила про намір вступити до НАТО і в цілому дотримується прозахідної орієнтації. Азербайджан, зацікавлений в активізації західних інвестицій в удосконалення технологій видобування нафти та її транспортування на світові ринки, постійно демонструє свою прихильність до Туреччини — члена альянсу, який вже тривалий час, але поки безуспішно прагне вступити до Європейського Союзу. Утім Азербайджан, що втратив близько 20 \% своєї державної території внаслідок протистояння з Вірменією в Нагірному Карабасі, прагне добросусідських відносин і з Росією. Сподіваючись на пом'якшення позиції Росії щодо врегулювання вірменсько-азербайджанського конфлікту, Азербайджан змушений враховувати інтереси РФ у сфері транспортування нафти, про що свідчить рішення уряду РФ про будівництво нафтопроводу для транспортування частини каспійської нафти з азербайджанського шельфу російською територією. Вірменія, попри те, що залишається своєрідним російським форпостом у Закавказзі, насамперед завдяки функціонуванню на її території російської військової бази в Гюмрі, своїм стратегічним зовнішньополітичним завданням визначила інтеграцію до ЄС.

Міжетнічні конфлікти у Закавказзі як загроза національній безпеці країн регіону. Як і 20 років тому, джерелом нестабільності в регіоні залишаються міжетнічні конфлікти — грузинсько-абхазький, грузинсько-осетинський і нагірнокарабаський, які заважають встановленню тісного співробітництва між країнами регіону, гальмують їхню повномасштабну участь у міжнародних інституціях і спричиняють значні економічні труднощі в розвитку регіональних політичної та економічної інфраструктур.

Міжетнічні конфлікти й сепаратистські рухи в Грузії. Ідея формування єдиної незалежної сильної держави є однією із центральних для грузинського суспільства й політичної еліти. Однак географічне положення (протягом століть Кавказ був ареною зіткнень інтересів великих імперій — Персії, Візантії, Туреччини й Росії; піддавався навалам кочових народів) і рельєф місцевості визначили складності формування єдиної держави: упродовж усієї своєї історії Грузія була конгломератом окремих, ворогуючих князівств і царств; лише у XII ст. Грузія виступала як незалежна і єдина країна.

Значний вплив на сучасні політичні процеси в Грузії справила Грузинська Демократична Республіка (26 травня 1918 р. — 25 лютого 1921 р.). По-перше, було створено правовий прецедент, на основі якого висувались вимоги відновлення незалежності Грузії. По-друге, незалежна демократична державність сприяла усвідомленню національної єдності у всіх верствах грузинського суспільства, і водночас порушила питання про географічні кордони цієї єдності: претензії на історичні території, висунуті всіма народами Закавказзя, призвели до міжнаціональних конфліктів, географія яких повторилася через 70 років — в Абхазії, Південній Осетії, вірменських і азербайджанських районах Грузії. По-третє, сучасний грузинський національний рух трактував допомогу Росії більшовицькому повстанню в Грузії в 1921 р., яке призвело до зміни уряду й входження Грузії до складу СРСР, як анексію Грузії. Таке трактування значною мірою вплинуло на формування зовнішньополітичних орієнтацій грузинської політичної еліти й сучасні російсько-грузинські відносини.

Згідно з Концепцією національної безпеки Грузії, фундаментальними національними цінностями є суверенітет, безпека, мир, демократія, верховенство закону, права людини й добробут. їх захист є гарантією безпеки Грузії. Національними інтересами Грузії проголошено: територіальну цілісність, національну єдність, регіональну стабільність, зміцнення волі й демократії в сусідніх країнах і в регіоні, зміцнення транзитної функції країни й забезпечення альтернативних шляхів енергопостачання, екологічну безпеку й забезпечення національної та культурної самобутності. Основними загрозами фундаментальним національним цінностям та інтересам визначені: порушення територіальної цілісності, перенесення конфліктів із сусідніх країн, військова інтервенція, контрабанда і транснаціональна організована злочинність, міжнародний тероризм.

Головну загрозу для національної безпеки Грузії становлять підтримувані ззовні сепаратистські рухи, що підривають ґрунт політичної, економічної й соціальної стабільності, і є джерелом тероризму, міжнародної організованої злочинності й контрабанди. У Концепції зазначається, що незаконне перебування військових баз Російської Федерації в Грузії порушує суверенітет країни й підриває економічну та соціальну стабільність.

Грузинсько-абхазький конфлікт. Конфлікт в Абхазії — не тільки грузинська проблема. Як джерело нестабільності в усьому Кавказькому регіоні він зачіпає інтереси багатьох етнічних та політичних груп. Прямо чи опосередковано в протистояння було втягнуто Грузію, Абхазію, Росію, північнокавказькі республіки, Вірменію та Туреччину.

Абхазці тривалий час були тісно пов'язані з грузинами. Маючи досить умовну за радянських часів автономію, вони зберегли національну ідентичність та значною мірою «націоналізовані» місцеві владні структури. Більшість ключових посад в адміністрації автономії посідали саме етнічні абхазці. Характерною особливістю формування місцевої влади був протекціонізм, замішаний на партійних принципах. Це призвело до утворення міцного прокомуністичного апарату, який ще за часів президентства 3. Гамсахурдіа усіляко виявляв свою нелояльність до Грузії. У той час, коли більшість грузинів прагнули незалежності, часто вдаючись до політичної конфронтації з Москвою, абхазьке керівництво спиралося на підтримку з боку союзного центру, налагоджувало контакти з представниками радянських військ, чиє втручання в конфлікт згодом вирішило його на користь Абхазії. Сприяла вибуху націоналізму в Абхазії і невиважена національна політика уряду 3. Гамсахурдіа.

Ситуація загострилася з уведенням грузинських військ в Абхазію. З 1 липня 1992 р., після встановлення дипломатичних стосунків Тбілісі з Москвою, розпочався процес визнання Грузії провідними державами світу. Це стало приводом для встановлення контролю над усією територією країни, але з втручанням в конфлікт гірських народів Кавказу (традиційних союзників Абхазії) ситуація вийшла з-під контролю.

Почалася конфронтація за участю не лише кавказьких народів, але й ісламського світу. Позиція Росії стала ще одним фактором розгортання конфлікту. Тоді, коли Грузія відмовилася вступати до СНД, а Абхазія всіляко виявляла свою лояльність до СРСР, а згодом і до Росії та СНД, Москва проводила політику зближення з Абхазією. Після падіння режиму 3. Гамсахурдіа новий лідер Грузії Е. Шеварднадзе спробував врятувати країну від громадянської війни, розпочавши прямі переговори з Абхазією. Та було пізно — значні військові сили вже були втягнуті в конфлікт. Відсутність єдиної позиції грузинського керівництва щодо Абхазії та його неспроможність управляти військовими формуваннями призвели до втрати контролю над ситуацією, стихійних збройних сутичок між підрозділами грузинської армії та абхазькими сепаратистами.

Позиція Абхазії в конфлікті характеризувалася крайнім радикалізмом. Більшість населення не вірила в можливість проведення паритетних переговорів, що значною мірою зумовлювалось жорсткою позицією грузинського керівництва щодо основних вимог: повернення Абхазії до складу Грузії, а головне — повернення на абхазькі терени 300 тис. біженців, переважно грузинів, що втроє перевищує населення самої Абхазії. І це при тому, що грузинське населення Абхазії не є автохтонним, хоча традиційно грузини становили більшість у складі жителів Абхазії.

В умовах конфлікту сторони, як правило, мають справу з розбіжністю інтересів та інтерпретацій подій і фактів. І в даному разі населення Абхазії розглядає законні вимоги грузинської сторони, що ґрунтуються на нормах міжнародного права, як невиправданий тиск та спробу повернути території, що не належать Грузії. Спроби Тбілісі відстояти ідею об'єднання всіх народів Грузії в єдиній незалежній державі викликають обурення абхазької сторони, призводять до загострення протистояння. Незважаючи на максимально прийнятні умови автономії, абхазці не сприймають ці пропозиції як виправдані.

Впливовою в автономії є Компартія Абхазії (КПА), яка активно співпрацює з російськими комуністами. Вона має найчисельнішу фракцію в парламенті Абхазії, активно виступає за реставрацію СРСР. Зростанню ролі КПА сприяло складне економічне становище республіки. Громадська організація «Слов'янський дім» об'єднує політичні інтереси російських меншин в Абхазії та підтримується російською реакційною організацією «Конгрес російських комуністів». Та незважаючи на значний влив росіян в Абхазії, існує й чимало непорозумінь між ними та центральною владою, які підживлюються невдоволенням російської меншини існуючим економічним становищем російськомовного населення та розподілом фінансової допомоги, що надходить з Росії. Основною політичною силою в республіці залишається Рада Старійшин, створена першим президентом Абхазії В. Ардзінбою, що має центральне й регіональні представництва.

Грузинське керівництво неодноразово висловлювало незадоволення процесом врегулювання конфлікту, намагаючись максимально використати потенціал світового співтовариства. З одного боку, воно зацікавлене в надійних грузинсько-російських відносинах, з другого — в обмеженні присутності та впливу Росії в регіоні, що призводить до стагнації відносин між двома країнами, змушуючи Росію жорсткіше відстоювати власні інтереси. Грузія готова була дотримуватися курсу стратегічного партнерства з Росією, але за умови, що Росія розглядатиме Абхазію як складову Грузії.

Співробітництво з Росією мало допомогти грузинам вирішити абхазьку проблему. Адже, окрім Росії, Абхазія не має другого такого союзника. Щоправда, вона шукає контактів з іншими країнами, у тому числі й європейськими, де має своїх представників. Зацікавлена в отриманні необхідного озброєння, яке згодом мало перейти в її власність, Грузія свого часу підписала договір про розміщення російських військових баз на її території. Положеннями цього договору передбачалося відновлення територіальної цілісності Грузії, допомога РФ у створенні грузинської армії, роззброєння сепаратистських формувань. Проте жодна із цих умов не була виконана. Тому грузинським парламентом, різними політичними партіями, деякими вищими посадовими особами дедалі частіше порушувалося питання про виведення з території Грузії всіх російських військ, про можливий вихід Грузії з СНД.

Водночас Росія постійно вимагала продовження мандату перебування російських миротворчих сил в Абхазії. Однак, ці вимоги лише поглиблювали конфронтацію. У середині липня 2006 р. парламент Грузії прийняв резолюцію з вимогою виводу російських миротворчих сил з Абхазії та Південної Осетії. У відповідь на це парламент Абхазії закликав усі країни, у тому числі Росію, «негайно розпочати процес офіційного визнання незалежності Республіки Абхазія», а також вирішив звернутися до ООН, ОБСЄ та інших міжнародних організацій із проханням «припинити мілітаристські плани грузинського керівництва».

Після проголошення незалежності Косова і визнання її країнами Заходу у 2008 р., проблема міжетнічних конфліктів у Грузії постала з новою силою. З одного боку, російські військові бази й миротворчі сили, розташовані в зонах грузинсько-осетинського й грузинсько-абхазького конфліктів, розглядаються в Національній військовій стратегії Грузії як загрози національній безпеці країни. З другого, бажання Грузії вступити до НАТО провокує РФ на активнішу підтримку сепаратистських територій у Грузії.

Наприкінці квітня 2008 р. над Абхазією було збито безпілотний літак-розвідник, що залетів з території Грузії. Цей інцидент викликав серйозний міжнародний скандал. Грузія звинуватила Росію в тому, що її військово-повітряні сили збили літак, а також зажадала розгляду цього випадку в Раді Безпеки ООН. Тим часом РБ ООН не прийшла до єдиної думки щодо ситуації в Абхазії. З обох питань — про зміцнення зв'язків Росії й невизнаних республік і про політ грузинського безпілотного літального апарата — члени Ради заслухали лише думку Росії.

Після цих подій, ситуація в зоні грузино-абхазького конфлікту різко загострилася. Москва ввела в Абхазію додаткові сили миротворців. А Тбілісі розцінив цей крок як військову агресію, однак цей крок Кремля, як показали наступні події, був лише однією з ланок плану Росії остаточно відірвати від Грузії Абхазію і Південну Осетію, реалізованого в серпні 2008 р. внаслідок п'ятиденної російсько-грузинської війни у Цхінвальському регіоні Грузії.

Грузинсько-південноосетинський конфлікт та його наслідки. Причини грузинсько-осетинського протистояння, утім, як і походження більшості міжетнічних конфліктів на пострадянському просторі, слід шукати не в площині міжнаціональної ворожнечі двох народів, а передусім у тому історичному періоді, коли російський більшовизм — імперський спадкоємець російського царизму, вогнем і мечем накидав народам колишніх національних окраїн Російської імперії (усупереч їх бажанню) радянську форму влади, під якою приховувалась диктатура більшовицької партії. Діючи за принципом «поділяй і володарюй», цілісні в минулому етноси розподілялися між кількома національно-державними формуваннями. Така доля спіткала й осетинів — північнокавказький народ, який унаслідок історичних обставин ще від часу монгольської навали в першій половині XIII ст. був поділений на три субетноси: дигорців, іронців і кударців. Витіснені з історичних місць свого розселення, на південь від р. Дон, осетини опинилися на території сучасних Ка-бардино-Балкарської та Північноосетинської республік Російської Федерації і Цхінвальського регіону Грузії. Дигорці потрапили під вплив кабардинців, іронці сформували сучасну Північну Осетію, а кударці, що переселилися на південні схили Головного Кавказького хребта, стали кріпаками грузинських князів Еріставі і Мачабелі (прізвище останніх лягло в основу грузинської назви території, заселеної переважно осетинами, — Самачабло, що перекладається як «земля Мачабелі»).

Топонім «Південна Осетія» для означення гірських районів грузинських історико-географічних областей Картлі, Рачі та Імереті вперше використала на початку XIX ст. окупаційна військова адміністрація Російської імперії, сформована в Східній Грузії після анулювання 1801 р. Росією Георгіївського трактату 1783 р., що передбачав російський протекторат над східною частиною Грузії. Після утворення на цій території в 1843 р. Тифліської губернії, до складу якої увійшла й грузинська історична область Шида-Картлі, російська влада створила Осетинський округ, який, щоправда, у 1859 р. було ліквідовано і приєднано до Горійського повіту Грузії.

Після жовтневого більшовицького перевороту в Росії (1917) контроль над територією сучасної Південної Осетії встановила Грузинська демократична республіка. У 1918—1920 рр. в Південній Осетії спалахнуло три інспірованих більшовиками антиурядових повстання, метою яких було встановлення радянської влади і приєднання регіону до РСФРР. Своєрідним сигналом до останнього з повстань стало рішення Кавказького крайкому РКП(б) від 23 березня 1920 р. проголосити радянську владу в Південній Осетії і утворити Південноосетинський революційний комітет (ревком). Для організації повстання ревком отримав від Кремля 100 тис. рублів.

6 травня 1920 р. Південноосетинський ревком прийняв рішення проголосити радянську владу в Рокському районі, перекрити ущелину, оборонятись від «ворогів трудящого народу» й приєднатися до РСФРР, «про що сповістити Москву і демократичну Грузію».

Легітимна влада демократичної Грузії, що відрядила в бунтівний регіон свої війська, 17 травня отримала від російського наркома закордонних справ Г. Чичеріна ноту наступного змісту: «До Південної Осетії, де проголошено Радянську Республіку, направлені для знищення такої влади грузинські війська. Ми наполягаємо, якщо це достовірно, відкликати свої війська з Осетії, позаяк уважаємо, що Осетія повинна мати в себе ту владу, яку вона хоче». У відповідь на це, уряд Грузинської держави зауважив, що в Грузії немає Південної Осетії.

6 червня 1920 р. південноосетинські повстанці і сформована в Радянській Росії так звана «південноосетинська бригада» здолали перевал і поблизу м. Джава завдали поразки грузинським військам, наступного дня більшовицькі війська здобули Цхінвалі, а 8 червня Південноосетинський ревком проголосив радянську владу на підконтрольній території. Проіснувала вона до липня 1920 p., коли грузинські війська звільнили окуповану більшовиками територію.

Невдовзі пробільшовицька орієнтація осетинських провідників у Грузії отримала належну сатисфакцію: після повалення Червоною Армією влади Грузинської демократичної республіки в лютому

p., більшовицьке керівництво включило до штучно «скроєної» Південної Осетії не лише гірську частину Головного Кавказького хребта, але і його передгір'я та низовину, заселені переважно грузинським населенням, у тому числі міста Цхінвалі, Алагорі, Джаву. Незаважаючи на спротив населення Цхінвалі, проголошеного в грудні 1921 р. «адміністративним центром Осетії», включенню Цхінвальського району до складу конструйованої більшовиками «Осетинської автономії», остання все ж була створена 20 квітня

р. під назвою Південноосетинська автономна область, що увійшла до складу Грузинської PCP. Таким чином, знехтувавши історичними реаліями, більшовики свідомо заклали підвалини майбутнього грузинсько-осетинського протистояння.

«Міна уповільненої дії» спрацювала в останні роки існування СРСР. Втративши здатність контролювати ситуацію в союзних республіках, Кремль свідомо провокував міжетнічні конфлікти на підвладних територіях задля того, щоб геополітично впливати на них, мати можливість тримати на цих територіях війська у вигляді миротворчих сил, мати «больові точки» у новостворених країнах, на які можна тиснути, і вони вже рефлекторно реагуватимуть так, як потрібно тому, хто тисне. Однією з таких «больових точок» стала Південна Осетія.

Грузинсько-осетинський конфлікт у добу розпаду СРСР був спровокований рішенням Південноосетинської обласної ради про перетворення її на автономну республіку у складі Грузії 10 листопада 1989 р. Наступного дня грузинський парламент скасував це рішення, а 23 листопада 1989 р. близько 20 тис. громадян Грузії здійснили марш на адміністративний центр автономної області м. Цхінвалі, організований лідером національно-патріотичних сил Звіадом Гамсахурдіа і першим секретарем ЦК Компартії Грузії Гіві Гумбарідзе для «захисту грузинського населення» автономії. Учасників маршу не пустили до міста підрозділи внутрішніх військ МВС СРСР, але кров усе ж пролилася.

Восени 1990 р. Південноосетинська обласна рада, спираючись на закон СРСР від 26 квітня 1990 р., що передбачав розширення повноважень радянських автономій, проголосила область Півден-ноосетинською Радянською Демократичною Республікою і звернулася до Москви з проханням про визнання її незалежним від Грузії суб'єктом радянської федерації. У відповідь на це, офіційний Тбілісі в грудні 1990 р. ліквідував Південноосетинську АО і розпочав блокаду регіону, що тривала до липня 1992 р.

Економічна блокада супроводжувалась військовим протистоянням сторін конфлікту, особливо запеклим воно стало після того, як у результаті референдуму, проведеного південноосетинським керівництвом 19 січня 1992 р., 90 \% його учасників висловились за приєднання регіону до Росії. Бойові дії, що тривали (з перервами) до липня 1992 р., були припинені за посередництва Росії, яка розмістила на території Південної Осетії свої миротворчі сили. Наслідки грузинсько-осетинського конфлікту 1992 р. трагічні: 93 спалених села, понад тисячу вбитих, від 40 до 100 тис. біженців.

Протягом часу, що минув після грузинсько-осетинського конфлікту 1992 р., Росія послідовно озброювала і зміцнювала південно-осетинський сепаратистський режим, роблячи відверту ставку на відокремлення цього регіону. Очевидним ж те, що Росія використовує малі народи та їхні певні бажання у власних цілях. У 1991 р. війська РФ вступили на територію Грузинської Республіки, суверенітет і кордони якої офіційно визнала раніше. Але сьогоднішні події мають абсолютно новий зміст. У зв'язку з цим аналітики зазначають, що Росія, відчуваючи свою нову потужність, фактично хоче переграти ті результати, ту систему, яка склалася впродовж останнього часу.

У цьому контексті слід розглядати й російсько-грузинську війну 8—12 серпня 2008 р. Чому саме Грузія і Росія? Чому саме в Грузії локалізувалася така ситуація, і напруження вилилося у військове протистояння? Відповідь треба шукати в певній диференціації пострадянського простору після «революції троянд» у Грузії, «помаранчевої революції» в Україні та формування постреволюційних режимів. Відносини пострадянських країн з РФ засвідчили, що Росія ніколи не погодиться на те, щоб на колишньому   імперському   просторі   формувалися   держави з відмінними від російської політичними моделями і геополітични-ми орієнтаціями. Весь сенс так званого цивілізованого розпаду Радянського Союзу в інтерпретації Кремля полягав у тому, що колишні союзні республіки одержують умовну державність, умовний суверенітет і не обиратимуть інші системи безпеки й геополітичні орієнтації, аніж російські. На це погодилася тоді і російська еліта, і пострадянські еліти національних республік, які потім утворили нові незалежні держави.

«Революція троянд» 2003 р. у Грузії і «помаранчева революція» 2004 р. в Україні спричинили розірвання цього консенсусу, досягнутого лідерами колишніх радянських республік у грудні 1991 р. І в Грузії, і в Україні почали формуватися державні системи, зорієнтовані на європейські принципи, а керівництво цих країн почало декларувати геополітичні орієнтації, пов'язані із системами колективної безпеки, створені країнами Заходу. Із цим не могла змиритися новоімперська Росія.

Це і є фундаментальним підґрунтям конфлікту. Грузія хоче перейти від стану асиметричної федерації, якою вона стала на початку 20-х рр. XX ст., до консолідованої інтегрованої нації, територіально цілісної держави. Цього, однак, не бажає Росія, яка розуміє, що формування консолідованих націй та держав на постімперсько-му просторі розмиває його, формує нові регіональні конфігурації, а отже, що РФ ризикує втратити вплив на пострадянському просторі, який вона традиційно вважає зоною свого впливу.

Таким чином, курсу Грузії на інтеграцію до євроатлантичних структур заважає «імперська територіальна спадщина», створюючи різного роду перешкоди. Виникає проблема кордонів, оскільки, коли 1991 р. було підписано Біловезькі угоди, кордони між новими незалежними державами розглядались як умовні. А сьогодні, коли йдеться про нову систему колективної безпеки, проблема територі-альності та кордонів набуває серйозного геополітичного значення. Очевидно, що Росія так просто не здасть ці кордони, тому вона визнала 26 серпня 2008 р. незалежність Абхазії та Південної Осетії, щоб відірвати ці території від Грузії.

Основою небезпеки, яка вже сьогодні надходить з Росії, є допомога російськомовним або російськоорієнтованим громадам не лише на території Грузії, але й підтримка російських національних рухів на інших територіях, які межують з Росією. До речі, у цьому конфлікті було використано ідеологію і технологію так званого нового російського іредентизму, в основі якого лежить ідея реінтеграції пострадянського простору. Адже Росія, коли вводила свої війська на територію незалежної Грузії, моральною і правовою легітимацією цього проголосила допомогу своїм співвітчизникам, які потерпають від конфлікту між Грузією і Південною Осетією.

П'ятиденна російсько-грузинська війна в Південній Осетії також показала, що офіційний Кремль, скориставшись визнанням незалежності Косова державами Заходу, розпочав матеріалізацію доктрини В. Путіна, в основі якої — повернення Росії статусу одного зі світових лідерів. Саме Косово стало тим прецедентом, який використовується сьогодні російським керівництвом для того, щоб на євразійському просторі утвердити нову модель скасування низки міжнародних домовленостей.

Визнання незалежності Абхазії та Північної Осетії Росією фактично руйнує Гельсінкські домовленості, в основі яких — визнання непорушності кордонів у Європі. Свідченням цього є відома позиція ОБСЄ — інституції створеної під час Гельсінського процесу — згідно з якою винними в російсько-грузинському протистоянні в Південній Осетії визнано обидві сторони. Це означає, що вкотре перемогла Realpolitik, її жертвою цього разу стало не лише брутальне порушення Гельсінських домовленостей у цілому, але й державного суверенітету і територіальної цілісності Республіки Грузія, зокрема.

Аналіз причин російсько-грузинського протистояння в Південній Осетії вкотре підтвердив аксіоматичне твердження, що міжетнічні конфлікти часто провокуються саме зовнішніми силами імперського зразка й набувають неабияких масштабів унаслідок їхнього втручання в локальні суперечки. Ці сили мають власні інтереси та зацікавлені в поглибленні конфліктних ситуацій за схемою «поділяй та володарюй». Залагодження спонтанних міжетнічних суперечок безболісніше за умов відповідної роботи міжнародних механізмів безпеки і взаємної толерантності сторін. Домінування в регіоні лише однієї держави може лише провокувати різні конфлікти, тоді як дійсна стабільність формується швидше в ситуації балансу різних геополітичних сил.

Нагірнокарабаська проблема. Нагірнокарабаський конфлікт — це територіальний конфлікт між Азербайджаном, з одного боку, та його автономією Нагірним Карабахом і Вірменією — з другого. Предметом конфлікту є територія Нагірного Карабаху, на якій мешкають переважно вірмени. Конфлікт призвів до поляризації позицій сусідніх держав довкола нього і став джерелом загрози регіональній безпеці Кавказу і всього Середнього Сходу.

Коріння вірмено-азербайджанського протистояння за Нагірний Карабах сягає початку XIX ст., коли Росія захопила землі, які нині є територією Вірменії і Азербайджану, у тому числі й Карабаське ханство, що перейшло з-під контролю Ірану під владу Росії за Гю-лістанським договором 1813 р.

Особливої гостроти вірмено-азербайджанське протистояння щодо належності Карабаху набуло під час першої спроби об'єднання Азербайджану, Вірменії та Грузії у складі Закавказької федерації навесні 1918 р. Федерація, що проіснувала до 26 травня 1918 p., розпалася у наслідок того, що вірменська влада висунула територіальні претензії до сусідів: на Джавахетський район Грузії (досі населений переважно вірменами) і на Карабах, Зангезур, Нахічевань — в Азербайджані.

Після встановлення радянської влади в Закавказзі у 1920— 1921 pp. боротьба за Карабах перемістилася з військової у політичну площину. Спочатку більшовицький уряд Росії спонукав Ревком Азербайджану ухвалити в грудні 1920 р. постанову, за якою Карабах, Зангезур і Нахічевань переходили під вірменський контроль, проте лідер радянського Азербайджану Н. Наріманов відмовився виконувати це рішення. У березні 1921 р. до тексту «Договору про братерство і дружбу» між Радянською Росією і Туреччиною додалося положення, за яким Нахічевань і Карабах мали перейти під контроль Азербайджанської PCP.

Остаточно азербайджансько-вірменське розмежування закріпив Декрет від 7 липня 1923 p., підписаний у Баку. У серпні 1923 р. адміністративний центр Нагірного Карабаху було перенесено з Шуші до Степанакерта, а в листопаді 1924 р. відбулося офіційне проголошення НКАО. Згодом Нагірний Карабах було відділено від Вірменії Лачинським коридором, що територіально увійшов до Азербайджану.

У наступні роки вірменська еліта неодноразово спонукала політичне керівництво СРСР передати Карабах Вірменській PCP, однак розформування в 1936 р. Закавказької Федерації і створення трьох союзних республік призвели до остаточного відділення НКАО від Вірменії.

Починаючи з 1987 p., у Вірменії посилився рух за об'єднання НКАО і Нахічевані з Вірменською PCP. У серпні 1987 р. Академія Наук Вірменської PCP направила до Москви петицію з проханням передачі НКАО і Нахічевані Вірменії, хоча за переписом населення 1979 р. в Нахічевані мешкало 97 \% азербайджанців. Відсутність будь-якої відповіді на петицію з Москви сприяла поширенню в Єревані чуток про неминучу передачу НКАО і Нахічевані Вірменії та насильницьке витіснення азербайджанців з Вірменії.

11 лютого 1988 р. в НКАО відбулася демонстрація протесту проти культурної і економічної політики офіційного Баку, а 20 лютого Рада народних депутатів НКАО ухвалила резолюцію щодо клопотання перед Верховними Радами Вірменської PCP, Азербайджанської PCP і СРСР про передачу області зі складу Азербайджану до складу Вірменії.

Цей крок призвів до ескалації конфлікту в Нагірному Карабасі й довкола нього та зумовив початок збройної фази конфронтації. Обидві сторони розпочали формування бойових загонів, придбання озброєнь і військової техніки. Азербайджан вдався до економічної блокади Нагірного Карабаху. У відповідь 1 грудня 1990 р. Верховною Радою Вірменської PCP було прийнято рішення про створення єдиної Вірменської Республіки, до складу якої в односторонньому порядку включено Нагірний Карабах.

Із розпадом СРСР конфлікт фактично перетворився з внутрішнього міжетнічного у міждержавний — між Азербайджаном та Вірменією. На початку 1992 р. азербайджанська армія розгорнула наступ на півночі Нагірного Карабаху, але, незважаючи на чисельну й технічну перевагу, не змогла досягти значних успіхів. У відповідь армія Нагірного Карабаху та об'єднання збройних сил Вірменії розгорнули контрнаступальну операцію на південному напрямку, захопили Лачинський коридор, що з'єднував територію Вірменії з територією Нагірного Карабаху та стратегічно важливий вузол Шуші. У жовтні 1993 р. вірменські сили завдали азербайджанській армії нової поразки і захопили шість адміністративних районів (25 \% території Азербайджану) з містами Фізулі та Кельбаджар. 700 тис. азербайджанців стали біженцями.

18 лютого 1994 р. в Москві міністрами оборони Азербайджану й Вірменії за посередництвом міністра оборони Росії було підписано Протокол про повне припинення вогню та воєнних дій та досягнуто згоди щодо розведення військ ворогуючих сторін. Проте в подальшому, попри неодноразові зустрічі президентів Азербайджану і Вірменії, а також те, що до урегулювання конфлікту долучились ООН і ОБСЄ (так звана «Мінська група»), а співголовами на переговорному процесі щодо статусу НКР стали РФ, СІЛА і Франція, жоден із запропонованих посередниками планів поетапного досягнення миру до врегулювання конфлікту не привів.

У геополітичному сенсі масштаби конфлікту між двома республіками Південного Кавказу — Азербайджаном та Вірменією — виходять далеко за межі регіону. Від його остаточного врегулювання залежить не тільки атмосфера взаємної довіри кавказьких держав, але й економічні та політичні інтереси країн, які шукають можливості активізувати політику в регіоні.

Геополітичне значення нагірнокарабаської проблеми останнім часом зросло у зв'язку з відкриттям значних покладів вуглеводневого палива в Каспійському регіоні та проектами прокладання стратегічних транспортних магістралей, безпосередньо наближених до зони конфлікту. Тліюче міжетнічне протистояння негативно впливає на перспективи розвитку економіки країн регіону та на загальну ситуацію європейської безпеки і стабільності. Україна як потенційний споживач та країна-транзитер каспійских енергоресурсів життєво зацікавлена у включенні до регіональних програм розбудови оптимальних транспортних маршрутів для споживання і транспортування ресурсів за межі регіону.

Нагірний Карабах проголосив незалежність у 1991 р. — згідно з результатами референдуму, проведеного за законами ще існуючого тоді СРСР, але це не було визнано керівництвом Азербайджану. Унаслідок збройного конфлікту, що тривав близько трьох років, Азербайджан втратив майже 20 \% території (Нагірний Карабах та сім прилеглих до нього районів — Лачин, Кельбаджар, Агдам, Фі-зулі, Джебраїль, Губадли та Зангілан). Понад 300 тис. азербайджанців змушені були залишити місця свого постійного проживання. У травні 1994 р., за згодою конфліктуючих сторін та за посередництва Росії, було укладено договір про припинення бойових дій.

Улітку 1997 р. так звана Мінська група ОБСЄ, представлена Росією, США і Францією, запропонувала взяти за основу для подальших переговорів пакетний варіант врегулювання конфлікту, яким передбачався відхід нагірнокарабаських збройних сил до територіальних кордонів автономії та повернення до вимог адміністративного статусу 1988 р. Ця пропозиція була рішуче відхилена Вірменією і Карабахом з огляду на відсутність, на їхню думку, правових гарантій для етнічних вірменів, які мали б перейти під юрисдикцію Азербайджану.

Радикальні політичні сили Нагірнокарабаської Республіки (НКР), Вірменії та впливової вірменської діаспори розгорнули кампанію жорсткої критики цього варіанта, внаслідок чого пішов у відставку президент Вірменії Л. Тер-Петросян і до влади прийшов екс-президент НКР Роберт Кочарян — активний прихильник відокремлення Нагірного Карабаху від Азербайджану. Переговорний процес зайшов у глухий кут, оскільки жодна зі сторін не бажала йти на будь-які принципові поступки.

Вірменія взяла на себе значний тягар обов'язків щодо надання військової та економічно-фінансової допомоги самопроголошеній НКР. Ігноруючи рішення міжнародних інститутів безпеки, Вірменія, таким чином, опинилася у стані відносної ізоляції від країн регіону, що не сприяє її економічному розвитку та створенню систем регіональної стабільності. Більше того, на невизначені строки загальмовано включення Вірменії в систему світової економіки шляхом участі в масштабних міжнародних економічних і транспортних проектах.

На поліпшення ситуації не вплинула і певна активізація економічного співробітництва Вірменії з Іраном, щодо якого діють санкції СІЛА. Від свого стратегічного партнера — Росії, Вірменія надто віддалена і фактично не має з нею прямих шляхів сполучення. У пошуках виходу з ізоляції Єреван значно розширив спектр дипломатичних контактів як у рамках двосторонніх відносин з Вашингтоном і Парижем, так і у відносинах з міжнародними європейськими організаціями, насамперед з Європейським союзом і Радою Європи.

У Вірменії розуміють, що досягнення миру відкриє кордони з Туреччиною та Азербайджаном, а це дасть можливість Вірменії взяти участь у вигідних транспортно-енергетичних проектах. За заявою екс-керівника МЗС Вірменії В. Осканяна, Єреван розраховує на позитивний вплив Туреччини в регіоні за умови, що Анкара відмовиться пов'язувати нормалізацію вірменсько-турецьких відносин з урегулюванням Нагірнокарабаського конфлікту. Єреван виступив категорично проти «плану Гобла», побудованого на обміні територіями, про що офіційно висловлювалися Р. Кочарян та керівники всіх парламентських фракцій і груп парламенту Вірменії, вважаючи неприйнятною зміну територіальної цілісності республіки.

Нагірнокарабаська Республіка^ _ (НКР) фактично ізольована від участі в переговорному процесі. її інтереси на міжнародній арені відстоює уряд Вірменії. НКР дотримується позиції, згідно з якою угода з урегулювання конфлікту може бути досягнута тільки в рамках загальнорегіональної системи безпеки, до того ж за участю всіх країн регіону. Так, у відповідь на пропозиції президента Азербайджану Г. Алієва щодо підписання Пакту безпеки і співробітництва на Південному Кавказі та Р. Кочаряна щодо створення загальнока-вказької регіональної системи безпеки, влада Нагірного Карабаху заявила про можливість підписання Пакту лише за умови всеосяжної мирної угоди. Вони вважають неможливим створення системи регіональної безпеки без залучення до неї Нагірного Карабаху та Ірану як складових військово-політичного балансу в регіоні. Зокрема, керівник МЗС НКР заявляв, що НКР ніколи не відмовиться від наявності власних збройних сил з огляду на необхідність захищати власні інтереси в регіоні. Крім того, влада НКР уважає за необхідне значно активізувати відносини з Росією і домогтися участі представників Нагірного Карабаху у вірменсько-азербайджанських переговорах з мирного врегулювання.

Азербайджан у цілому дотримується позиції збереження територіальної цілісності країни в кордонах 1988 р., але не проти надання Нагірному Карабаху широких прав автономії. Водночас тривала антивірменська політика, яка проводилася офіційним Баку, створила ситуацію, за якою Нагірний Карабах психологічно не готовий на будь-які поступки. З іншого боку, Баку розглядає перспективу обміну «географічних коридорів» між Вірменією та Азербайджаном (Нагірним Карабахом та Нахічеванню) як можливий варіант урегулювання.

Російська Федерація залишається традиційним партнером Вірменії, у якій і зараз розквартировано не менш аніж 20 тис. вояків російської 4-ї армії. З боку РФ надається значна військово-технічна допомога Вірменії. Питання Нагірного Карабаху для РФ набуває ширшого, регіонального значення, оскільки безпосередньо стосується майбутнього вірменсько-російських відносин і посилення впливів Москви на Кавказі. Росія має свої особливі інтереси в Транскавказькому регіоні, які полягають у тому, щоб зберегти політичне, економічне та військове домінування в Закавказзі, максимально узгодити зовнішню політику закавказьких держав з інтересами Росії і не допустити посилення в цьому регіоні ролі третіх країн (передусім Туреччини, США та країн Заходу).

Росія намагається розглядати питання нагірнокарабаського врегулювання в ширшому геополітичному контексті, пов'язуючи його із загальними процесами, що відбуваються на Північному Кавказі та в СНД. Так, за оцінками аналітиків російського Інституту Європи, метою Росії є не стільки напрям та маршрут експортних нафтопроводів, скільки сама нафта (конкурентна російській) як незалежне фінансове джерело для Азербайджану, Казахстану і Туркменистану.

Москва активно підтримує позицію Вірменії, оскільки перехід (за планом обміну територіями) південної частини Вірменії під юрисдикцію Азербайджану або під контроль міжнародних миротворчих сил остаточно закриє для Росії вихід у регіон Південного Кавказу та Середнього Сходу. Тому неприйняття Єреваном варіанта територіального обміну між Вірменією та Азербайджаном підтримуватиметься Росією і, можливо, Іраном.

Територіальний обмін позбавляє Вірменію географічного зв'язку з Іраном, який вже неодноразово пропонував розпочати будівництво газопроводу Вірменія — Іран, і є загрозою остаточної політичної ізоляції Ірану на рівні регіону, у тому числі в силу його політичного протистояння Анкарі. Незважаючи на те що Тегеран не бере безпосередньої участі в переговорному процесі, Єреван економічно зацікавлений у збереженні прямого виходу до території Ірану, як і в позитивній динаміці двосторонніх відносин.

США мають певні регіональні переваги порівняно з РФ, зумовлені більшим ступенем їх впливу на політичну ситуацію в країнах Південнокавказького регіону, що визначається здебільшого економінними чинниками. Економічними інтересами пояснюється особливо активна роль і категоричність позиції Вашингтону в переговорному процесі щодо врегулювання Нагірнокарабаського конфлікту відповідно до плану, розробленого американською стороною. З вирішенням цієї проблеми Вашингтон пов'язує майже всі великі економічні проекти як у регіоні, так і в самій Вірменії.

В основі висунутого Заходом «плану Гобла» щодо врегулювання Нагірнокарабаського конфлікту шляхом обміну територіями лежить ідея безпосереднього географічного зв'язку між Вірменією і Нагірним Карабахом, з одного боку, Азербайджаном і Нахічеванню — з другого. Для США варіант обміну територіями є найприйнятнішим, оскільки територіальне зближення по лінії Азербайджан — Нахічевань — Туреччина означає втрату сухопутного кордону між Вірменією та Іраном. Баку розглядає перспективу обміну «географічними коридорами» між Вірменією та Азербайджаном (із Нагірним Карабахом і Нахічеванню) як можливість досягти найбільшого успіху. Москва ж підтримує Вірменію, яка прагне до збереження офіційно існуючого державного кордону.

Під час неформальної зустрічі керівників країн — членів СНД в Ялті (серпень 2000 р.) відбулися, зокрема, переговори президента України з Президентами Азербайджану та Вірменії, на яких, серед інших, порушувалось і питання щодо шляхів врегулювання Нагірнокарабаського конфлікту. Участь України у врегулюванні конфлікту між Азербайджаном і Вірменією в Нагірному Карабасі має розглядатися насамперед як у контексті її більшого включення до процесів формування регіональної стабільності. Негативні тенденції та процеси в регіоні створюють ряд загроз у сфері міжнародної і регіональної безпеки — посилюються потоки міграції, торгівлі зброєю, зростають криміногенні чинники, міжнародний тероризм тощо. З іншого боку, відмежованість України та пасивність її політики в регіоні означали б для неї втрату її можливостей як впливової регіональної держави.

Українська позиція з нагірнокарабаського врегулювання спирається на відповідні документи ОБСЄ. Україна дотримується принципу територіальної цілісності Азербайджану, але наполягає і на дотриманні прав етнічних меншин на його території, зокрема — вірменської в межах Нагірнокарабаської автономії, статус якої має визначитися за погодженням усіх сторін конфлікту. Для спостереження за дотриманням прав національних меншин можуть бути створені міжнародні комісії під егідою ОБСЄ з відповідними повноваженнями та правом порушувати питання щодо санкцій у разі недотримання законності.

Участь України в урегулюванні конфлікту насамперед має визначитися переговорами зі своїм стратегічним партнером — Азербайджаном, але також і за згоди Вірменії. Зацікавленість Азербайджану в українських товарах та політичній підтримці України є досить вагомим чинником посилення співпраці двох країн.

Завдання для самоконтролю

З'ясуйте місце Закавказького регіону в сучасних геополітич-них концепціях.

Охарактеризуйте участь країн Південного Кавказу в регіональних геополітичних структурах.

Як міжетнічні конфлікти та сепаратистські рухи впливають на вироблення геополітичної і зовнішньополітичної стратегії Республіки Грузія?

Охарактеризуйте геополітичну складову нагірнокарабаського конфлікту.