Сучасні економічні системи - Навчальний посібник ( О. О. Бєляєв, М. І. Диба, В. І. Кириленко, С. Г. Поручник, М. С. Руденко, Ю. М. Руденко)

Тема 2. соцІально-економІчна характеристика економІчноЇ системи

 

Методичні рекомендації

 

Вивчення основних положень, які визначають предмет курсу «Сучасні економічні системи» та його методології, дає змогу перейти безпосередньо до соціально-економічної характеристики економічної системи.

Слід звернути увагу на загальну характеристику економічної системи, що постає в сукупності взаємопов’язаних елементів, які складають цілісність з притаманними їй ознаками, серед яких основними є організованість, наявність інтегральних властивостей та функцій, спільна мета, саморухомість, саморозвиненість, саморегульованість, здатність відтворювати відсутні елементи, стійкість і стабільність. Тип взаємозв’язку між елементами системи, їх співвідношення та взаємодія — пряма чи опосередкована — визначають результативність, ефективність цих ознак. Прямі зв’язки — це, в першу чергу, планомірні; опосередковані зв’язки виступають у товарній формі. Співвідношення планомірних і товарних зв’язків визначає стабільність і стійкість економічної системи.

Адекватні трансформації зв’язків і підпорядкованостей елементів економічної системи обумовлюють революційні чи еволюційні зміни цих систем. Таке трансформування передбачає відмирання головних елементів попередньої економічної системи та утворення нових.

Будь-яка економічна система виконує певні, визначальні, щодо її сутності і змісту, функції: створення матеріальних благ у відповідних кількісних і якісних параметрах; визначення комбінацій економічних ресурсів (землі, робочої сили, технологій тощо), від яких залежить створення матеріальних благ; координація всіх видів економічної діяльності; визначення споживача вироблених благ; забезпечення системного функціонування економіки в усіх її видах і формах (державних підприємствах, приватній діяльності, домогосподарствах тощо); реалізація соціальних завдань.

Суб’єктами економічної системи є люди, учасники таких сфер діяльності, як виробництво, розподіл, обмін і споживання, носії соціально- та організаційно-економічних відносин. З цієї точки зору економічна система виявляє себе як цілісна єдність господарських суб’єктів (виробників і споживачів), які взаємопов’язані та співпрацюють.

Якісна визначеність економічної системи передбачає аналіз таких її складових, як цільова спрямованість, координація, прийняття управлінських рішень, заохочувальні фактори, бюджетні обмеження тощо.

Важливою проблемою суспільства є необхідність координації економічної діяльності окремих суб’єктів з врахуванням інтересу, вигоди та певного вибору кожного з них для узгодження між собою прийнятих рішень виробників та інтересів споживачів щодо виробництва й споживання в цілому. Така необхідність породжується багатьма причинами, і, перш за все, спеціалізацією економічної діяльності певних суб’єктів.

Залежно від того, як вирішується проблема розміщення благ, а отже, і координація економічної діяльності, розрізняють певні економічні системи. Очевидно, що особливості кожної економічної системи, що характеризують розбіжності у способах розміщення благ і координації економічної діяльності, визначаються розбіжностями в інститутах та інституційних структурах, які регулюють економічну поведінку.

Неринкова система почасти переборювала відсталість патріархального суспільства розривом однозначного зв’язку економічного суб’єкта та норм його поведінки переважно під ідеологічним тиском. Правила й параметри економічної поведінки та відповідне розміщення благ визначалися впливом командної підсистеми, насамперед, держави, яких би різних форм ця поведінка не набувала. Відповідність поведінки економічного суб’єкта керівному впливу забезпечувалася, перш за все, позаекономічними засобами, що до ідеологічних долучали апарат примусу. Така координація економічної діяльності забезпечувала можливості значного розвитку за рахунок відповідної зміни норм економічної поведінки, а також концентрації ресурсів під контролем пануючої підсистеми. Слабким місцем такої системи слід вважати відсутність внутрішніх стимулів економічної активності у підпорядкованих зовнішнім командам і обмежених ними діях економічних суб’єктів, а тому періоди бурхливого, але недовгого розвитку чергуються у таких системах із станами застою та занепаду.

В ринковому середовищі норми економічної поведінки формуються на основі взаємодії продавців і покупців. Це поєднує в собі, з одного боку, можливості економічного розвитку шляхом зміни параметрів і правил економічної діяльності у процесі співробітництва та конкуренції, з іншого боку — забезпечує умови індивідуальної зацікавленості економічних суб’єктів у такому розвитку при використанні інституту приватної власності. За таких обставин всі економічні суб’єкти підпорядковуються єдиним загальним правилам, які обмежують свободу дій обов’язковими для всіх суб’єктів нормами права та межами його володіння, але, разом з тим, в умовах конкурентного існування значно підвищується самостійність і економічна активність суб’єктів. Одночасно із збільшенням індивідуальної свободи дій істотно зростає загальна упорядкованість і регламентованість економічної діяльності, проте наслідки невдалих економічних рішень можуть виявитися дуже важкими. Отже, ринковий механізм і система цін у конкурентному середовищі забезпечують координаційну дію, спрямовану на економічні суб’єкти та розміщення благ в економіці.

У кожний конкретний момент часу всі координуючі системи економічної діяльності співіснують у конкретних економічних системах, поєднані у різних співвідношеннях, і, як зазначалося, кожна система має свої переваги та негативні риси. В умовах ринкової системи втрати економічної діяльності, пов’язані із здійсненням ринкових угод, набувають форми трансакційних витрат, до складу яких входять витрати на збирання та обробку інформації, визначення предмета угоди, одержання кон’юнктурної інформації про ціни тощо, визначення власної позиції, пошук партнера, поширення інформації щодо намірів укласти угоду, витрати на проведення переговорів і ухвалення рішень включно з відпрацюванням умов ринкової угоди та її оформленням у відповідності до існуючих юридичних норм; витрати щодо контролю та юридичного захисту виконання умов контракту, контролю якості та інших обумовлених угодою характеристик, визначення та захист прав власності (у тому числі в судовому порядку), перевірки та забезпечення дотримання умов угоди.

Витрати економічної діяльності пов’язані з функціонуванням адміністративної системи, тобто адміністративні витрати містять витрати інформаційного забезпечення (одержання та обробка інформації про стан керованих об’єктів), витрати підготовки адміністративних рішень (підготовка проектів рішень, їх узгодження в різних підрозділах адміністративного апарата), витрати виконання (доведення ухвалених рішень безпосередньо до виконавців, забезпечення правових норм виконання включно з розподілом повноважень, контролем вищих організацій, функціонуванням системи стимулів і санкцій).

Співвідношення рівнів трансакційних і адміністративних витрат визначає межі дії ринкового та адміністративних механізмів економічної системи. Для ринкового середовища характерна найбільша виваженість та ощадливість процесів координації, оскільки до мінімуму зведені трансакційні витрати на збирання інформації.

Аналізувати проблему координації у ринкових умовах можна за допомогою двох моделей: 1) кругообігу та 2) попиту і пропозиції. Модель кругообігу розглядає економіку, поділеною на два сектори: домашні господарства та фірми. Домашні господарства використовують доходи від продажу своїх ресурсів — праці, капіталу та землі — для придбання товарів і послуг від фірм, які, в свою чергу, гроші від продажу товарів і послуг використовують для купівлі ресурсів у домашніх господарств. Саме домашні господарства в умовах вибору вирішують, що споживати, а отже — і що виробляти. Врахування цих рішень — основа виробничих планів фірм з відповідною координацією ними рішень щодо використання обмежених ресурсів.

У ринковому просторі завдання щодо координації виконують два типи ринків: ринок споживчих послуг і ринок споживчих благ.

Модель попиту та пропозиції пояснює взаємодію секторів домашнього господарства та підприємницького: на товарному ринку їх взаємодії з приводу купівлі-продажу визначають ціну, на ринку ресурсів — ціну та кількість ресурсів.

Економічні системи залучають різні компоненти, частини, елементи, тобто різні складові, без яких кожна система неможлива. Багатокомпонентність економічної системи має вирішальне значення при порівняльному аналізі різних систем. Національні економічні системи можуть мати різні компоненти, і, з врахуванням цього, можлива типізація систем. Наприклад, в умовах планової економіки начебто не було необхідності у валютній системі чи мережі комерційних банків, хоча ця проблема залишається дискусійною до останнього часу, проте саме ця ознака виступає вирішальною при класифікації економічних систем. Інший атрибут — структура системи, сумісність елементів її складу. Система чітка та функціонує ефективно при сумісності частин, взаємодія яких забезпечує розвиток системи. Ця ознака надзвичайно важлива для визначення можливих трансформаційних змін економічних систем: руйнування основного елемента систем призводить до руйнування всієї попередньої системи, а не основних елементів і не впливає на поступове їх перетворення. Третя найважливіша ознака складної системи має внутрішню структуру взаємозалежних елементів за цілеспрямованістю та прагненням досягти визначеної мети, разом із засобами досягнення мети ця ознака відбиває функціональний аспект системи. Відповідно до цього можна стверджувати, що трансформування економічної системи — не самоціль, а засіб розв’язання певної цільової функції. Наступну, четверту ознаку системи можна простежити за функціонуванням безлічі комунікативних зв’язків, якими система поєднується із зовнішнім середовищем, а цільового спрямування системі надає система вищого від економічної системи рівня. Це означає, що кожне суспільство визначає конкретні цілі та відповідно до них оцінює систему за допомогою низки певних показників.

І, нарешті, управлінський аспект, без якого неможливий цілеспрямований розвиток системи, незалежно від того, суб’єктив­ними чи об’єктивними є управлінські рішення, тобто сама система припускає наявність цього атрибута.

Формування та розвиток економічної системи напряму пов’язаний з економічною безпекою, без якої неможливий розвиток, і навпаки: економічна безпека — це стан економічної системи, відтворення її внутрішніх і зовнішніх зв’язків, що обумовлює її здатність до виживання та розвитку за несприятливих умов, і, насамперед, це також здатність влади створювати механізм реалізації національних інтересів економічною системою та забезпечувати соціально-політичну стабільність суспільства.

При вивченні структури доцільно звернути увагу на те, що в основі економічної системи виявляє себе як данність чітко виражена системоутворююча якість — органічна цілісність, сутність якої полягає в наявності відповідної міри якісної однорідності, взаємозв’язку елементів, що робить можливим функціонування системи: наприклад, виробничі відносини повинні відповідати рівню розвитку продуктивних сил, загальноприйняті норми моралі та права — економічним відносинам. З цієї точки зору всі елементи економічної системи суспільства якісно однорідні та утворюють систему.

Економічній системі властива багатогранність, органічний взаємозв’язок усіх її елементів, які не існують поза межами такої єдності. За функціональністю елементів економічна система подібна до живого організму, і цим вона відрізняється від інших, так званих сумативних систем, що складаються з об’єктів, кожний з яких більшою чи меншою мірою автономний і може існувати поза конкретною цілісністю. Якісна однорідність системи не є абсолютною. Вона допускає та передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і економічних відносин.

Сталі взаємні зв’язки елементів системи, що забезпечують її цілісність, формують структуру економічної системи, конкретний зміст якої багатомірний і залежить від мети та завдань дослідника.

Економічна система включає: 1) провідний тип власності на ресурси; 2) основні групи об’єктів суспільного виробництва та відносин між ними; 3) економічну форму результатів виробництва; 4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну та споживання; 5) систему економічних законів. Така структура економічної системи аналізується, як правило, з врахуванням взаємозв’язку продуктивних сил, економічних (соціально-економічних, організаційно-економічних) відносин і надбудовних відносин стосовно економічного наповнення через формування стереотипів господарської поведінки людей.

Матеріальною основою економічної системи є продуктивні сили. Їх розвиток, як і кожне економічне явище, регулюється певними економічними законами. Проте, важливо зосередитися саме на цих законах, які з найбільшою вірогідністю відтворюють відповідні закономірності розвитку продуктивних сил. Зокрема, це закони неухильного зростання усуспільнення продуктивних сил; концентрації продуктивних сил, їх елементів; випереджального підвищення ролі речового фактора продуктивних сил; різнобічного гармонійного розвитку людини тощо.

Ці закони, в свою чергу, базуються на основному законі продуктивних сил, який в узагальненому вигляді ілюструє ступінь їх розподілу та представляє його як співіснування різних видів трудової діяльності. Чим більше видів економічного прояву праці в суспільстві, тим глибший її поділ.

Продуктивні сили є органічним поєднанням особистого та речового факторів, формою їх спрямування — науково-технічним прогресом, який виявляє себе як найглобальніша закономірність становлення людської цивілізації

В історії розвитку техніки розрізняють три основні етапи: індустріалізацію, механізацію та автоматизацію виробництва. Тип єднання людини з технікою на різних етапах НТП характеризується таким поняттям, як технологічний спосіб виробництва, зміст якого становлять знаряддя праці в поєднанні з матеріалами, технологіями, енергією, інформатикою та організацією виробництва. Відповідно до трьох історичних етапів розвитку науки виокремлюють три технологічні способи виробництва: ручне, машинне та автоматизоване, що базується на новітніх досягненнях науки і техніки.

Науково-технічний прогрес має еволюційний та революційний шляхи розвитку. Форма науково-технічної революції як стрибкоподібний процес розвитку науки і техніки на основі перетворення науки на безпосередню продуктивну силу спричиняє переворот у структурі й динаміці продуктивних сил, формує новий технічний базис людського суспільства та якісного вдосконалення матеріальних умов життя людини. Водночас НТП не позбавлений негативних наслідків, серед яких можливість технологічної колонізації менш розвинутих країн високорозвинутими, шкідливий, важко контрольований вплив на життєве середовище людини, технологічне безробіття, загострення руйнівної конкурентної боротьби у сфері технологій, що призводить до невиправданих витрат через дублювання досліджень і засекречування їх результатів.

У процесі суспільного виробництва людина є головною продуктивною силою, бо саме вона створює знаряддя праці, відчужує від природи предмети праці та визначає способи їх використання. За умов розвитку та вдосконалення засобів виробництва вдосконалюються та розвиваються найістотніші риси людини, формується певний тип працівника.

Розвиток автоматизації та комп’ютеризації змінює роль і функції людини: підвищується роль людського фактора та змінюється психологічний стан кожної особистості. Нехтування цим фактором може призвести навіть до масштабних катастроф. Сучасна НТР виводить людину з процесу безпосереднього виробництва, ставить її поряд з ним і над ним. Людина — головний фактор продуктивних сил і водночас суб’єкт (носій) економічних (виробничих) та всіх суспільних відносин. Рабовласник і раб, феодал і кріпак, капіталіст і найманий пролетар або працівник сучасного акціонерного підприємства — ось конкретно-історичні соціально-економічні типи людини як головної продуктивної сили. Панівна форма власності на засоби виробництва визначає місце людини в суспільному виробництві, її частку в суспільному продукті, інтереси та мотивацію діяльності.

Важливим елементом економічної системи є виробничі відносини (в цьому контексті розмежовано поняття «виробничі» та «економічні відносини») — об’єктивні та матеріальні, що, по-перше, формуються незалежно від волі та свідомості людей, по-друге, невіддільні від буття продуктивних сил як вияв їх суспільної форми. Всі зміни в економічній системі, включаючи її матеріальну основу — продуктивні сили, реалізуються через виробничі відносини. Але при цьому важливо зазначити, що виробничі відносини є не лише формою вияву, а й необхідною умовою розвитку продуктивних сил.

Виробничі відносини завжди виступають у конкретно-істо­ричній формі, критерієм якої є спосіб залучення в суспільне виробництво безпосередніх виробників і визначення їх місця в цьому виробництві. За цією ознакою можна виокремити такі форми виробничих відносин: кровне споріднення, персональна залежність економічного суб’єкта, його адміністративна залежність, економічні відносини. Безумовно, форми виробничих відносин не обмежуються суворо цим переліком, вони можуть співіснувати одна з одною, хоча завжди переважає та чи інша. Так, кровне споріднення, особиста та адміністративна залежність можуть бути виокремлені в одну групу «позаекономічних» відносин. Об’єднує їх те, що стосунки між людьми не випливають із праці і є позатрудовими, а сама праця виявляється, так чи інакше, примусовою.

Навпаки, джерелом економічних відносин виступає праця, котра має дві складові — витрати та результати. Перші складаються з витрат живої праці (живої сили) та витрат минулої праці (засобів виробництва). Результатом праці є економічне благо.

Економічними називають відносини між людьми, що забезпечують зіставлення витрат і результатів праці в умовах, коли вона поділена між членами суспільства. Зі змінами матеріальних умов безпосередньо економічні відносини переростають у соціально-економічні.

Найскладнішою підсистемою економічної системи є соціально-економічні відносини, в які люди неминуче вступають між собою в процесі виробництва. Вони надають економічній системі та всім суспільним явищам певної історичної визначеності та соціальної якості. Виробничі відносини є соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил. Це означає, що продуктивні сили не існують окремо від виробничих відносин, так само, як і останні не можна відокремити від продуктивних сил. Тому економічну систему потрібно розглядати як органічну єдність двох її сторін: продуктивних сил і виробничих відносин.

Система виробничих відносин не є однорідною, а охоплює різні за економічним змістом (через відмінність факторів їх формування) відносини між людьми, що зумовлюється певними технологічними, організаційними та управлінськими зв’язками та найяскравіше виражені в будь-якому виробництві. Їх структура та особливості виявлення залежать від рівня розвитку продуктивних сил і культури виробництва взагалі. Розвиток і вдосконалення виробничих відносин завжди має бути адекватним розвитку продуктивних сил. Поряд з такими відносинами існують ті, що безпосередньо відтворюють інтереси працюючих щодо відшкодування трудових витрат і пов’язані з розподілом, перерозподілом і споживанням створеного суспільного продукту. Першу групу відносин умовно називають організаційно-економічними, другу — соціально-економічними. Якщо перша група відносин виявляється значною мірою індиферентною до форм власності, то друга група безпосередньо залежить від форм власності і, насамперед, на засоби виробництва, що визначають певний економічний устрій суспільства, певну суспільну форму виробництва.

Відмінності між зазначеними групами відносин полягають у тому, що за різних систем, форм власності та суспільних форм виробництва можуть існувати ідентичні або більш-менш подібні технологічні, організаційні й управлінські відносини. Адже згадані відносини зумовлюються лише ступенем розвитку та структурою технічного базису виробництва.

В реальній дійсності виробничі відносини мають свій економічний зміст і юридичну форму виявлення. Економічний зміст таких відносин полягає в тому, що в них відтворюється зв’язок між становищем працівника в суспільному виробництві та рівнем і формою задоволення його життєвих потреб. Виробничі відносини визначають, в який спосіб індивід бере участь у суспільному виробництві, який метод застосовується для задоволення його потреб відповідним розподілом, обміном та споживанням сукупного продукту.

Між економічним змістом виробничих відносин та їх юридичною формою існують суперечності, зумовлені тим, що розвиток продуктивних сил спричиняє адекватні зміни в економічному змісті виробничих відносин, проте економічне право не може постійно модифікуватися відповідно до того. Держава не в змозі щоденно змінювати своє законодавство, адже його нестабільність, як і відсутність, призводить до хаосу в економічному житті. В реальній дійсності це виявляється як суперечність між чинним механізмом господарювання та вимогами розвитку продуктивних сил.

Виробничі відносини як вияв економічних інтересів, які виникають з приводу виробництва та привласнення продукту, безпосередньо пов’язані з власністю як на засоби виробництва, так і на виготовлений продукт. Світовий досвід доводить, що той, хто володіє засобами виробництва, володіє і виробленим продуктом. Отже, власність є головним економічним стрижнем, навколо якого розвивається вся сукупність виробничих відносин, узагальнюючою економічною категорією, що визначає специфічний економічний зміст економічних відносин та надає їх структурним елементам певної якісної характеристики.

Панівна в суспільстві форма власності відіграє, таким чином, роль конституціонального принципу конкретно-історичного типу економічних відносин. Тому власність може розглядатися як специфічні виробничі відносини, що формують економічний зміст певного типу виробничих відносин. Здатна пронизати всі елементи економічної структури суспільства панівна власність може також бути економічним еквівалентом певної системи виробничих відносин.

Співвідношення між типом і системою виробничих відносин досить складне. Система виробничих відносин відрізняється від їх типу глибшою та конкретнішою історичною визначеністю. Тип відносин є родовим поняттям і поєднує в собі різні системи як різновиди.

Форми власності на засоби виробництва, робочу силу та виготовлений продукт у різних системах зазнають певних трансформацій. Саме різниця в кількісних і якісних співвідношеннях таких трансформацій виражає визначену конкретну систему виробничих відносин, яка адекватно відтворює відповідний спосіб суспільного виробництва.

Панівні відносини власності як економічна основа системи виробничих відносин визначають історичну форму суспільного виробництва: привласнення матеріальних благ, спосіб поєднання безпосереднього виробника та засобів виробництва, соціально-економічну природу відповідного способу виробництва та його соціальну структуру.

Нові засоби виробництва породжують нові технології та організацію виробництва, нові системи управління. Це неминуче призводить до виникнення нових виробничих відносин. Проте ця залежність не є прямо пропорційною. Виробничі відносини мають специфічну властивість рік у рік відставати від рівня розвитку продуктивних сил.

Коли йдеться про зміни у виробничих відносинах, теоретично та практично постає проблема їх вдосконалення, розв’язати яку можна з врахуванням юридичної форми виявлення виробничих відносин, тобто сформувати новий господарський механізм, в якому досконаліші економічне право та системи управління наблизять конкретні економічні форми господарювання до об’єктивних принципів, як того потребують сучасні продуктивні сили. Саме завдяки конструюванню нового чи вдосконаленню існуючого господарського механізму досягається відповідність виробничих відносин потребам розвитку продуктивних сил. Тому держава, щоб виконувати активну економічну роль, має постійно розвивати господарське право, вдосконалювати застарілі законодавчі акти та приймати нові, що регулювали б нові економічні відносини, не охоплені чинним законодавством, тобто постійно вдосконалювати механізм господарювання. Це й означає на практиці свідоме регулювання суспільного виробництва, про що останнім часом переконливо свідчить досвід західних країн.

Організаційно-економічні відносини разом з формами їх виявлення в єдності з іншими елементами економічної системи постають матеріальною субстанцією господарського механізму, що, у свою чергу, виступає умовою та стрижнем механізмів регулювання та координації в різних економічних системах.

З точки зору такої складової структури економічної системи як сукупність економічних законів, господарський механізм відтворює результат взаємного перехрещення процесів їх діяльності та використання.

З точки зору форми та методів використання економічних законів, їх зміст визначається природою та сферою їх дії. Люди завжди діяли та діятимуть свідомо. Але оскільки конкретні соціально-економічні умови різні, то й можливості використання економічних законів не однакові. До таких умов, в першу чергу, слід віднести рівень усуспільнення виробництва зі своїми формами вияву — формою організації та формою руху.

За умов НТР якісно та кількісно змінюється економічний потенціал, поглиблюється суспільний характер праці. Проте ще раз згадаємо, що економічні закони функціонують через діяльність людей у певному природному середовищі. Тому це дає підстави стверджувати, що механізм дії економічних законів перехрещується з дією законів природи та набуває важливого значення в процесі їх використання, що потребує не тільки одержання відповідного економічного ефекту, а й збереження економічної рівноваги.

Таким чином, економічна система розглядається як сукупність трьох складових: відносин між господарюючими суб’єктами, що забезпечують виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів (послуг); системи координації; системи мотивації та контролю. Порівняльний аналіз названих варіантів дає можливість доповнювати та конкретизувати уявлення про елементи, характерні для кожної системи.

Характеристика доцільності форм існування економічних систем, їх класифікація відрізняється множинністю, тобто вона використовує досить великий набір критеріїв (ознак). Основу цієї множинності складає об’єктивне різноманіття властивостей економічних систем. Критерії економічних систем у збільшеному вигляді можна поділити на три групи: структуроутворювальні; соціально-економічні (змістовні); об’ємні та динамічні.

У сучасному світі існують декілька типів економічних систем — дві системи, в яких домінує ринкове господарство: ринкова економіка вільної конкуренції (чистий капіталізм) і сучасна ринкова економіка (сучасний капіталізм), і дві неринкові системи: традиційна та планова, в рамках кожної з яких діють різноманітні моделі економічного розвитку окремих країн і регіонів.

При поєднанні та переплетенні різних форм господарства, різних формаційних утворень та різних цивілізаційних систем, а також більш складних сполучень різних елементів системи можна говорити про змішані економічні системи — змішану економіку, особливістю якої є гетерогенність (різнорідність) складових елементів. Змішані системи існували в різних історичних умовах: у свій час такою системою був колонат, який виник внаслідок поєднання рабовласницьких і феодальних відносин у Давньому Римі. Стосовно до сучасних умов змішана економіка постає у таких збільшених формах: змішана економіка країн, які розвиваються, особливо слаборозвинених, де виникнення такої економіки пояснюється низьким рівнем розвитку та наявністю відсталих економічних форм; змішана економіка розвинутих країн (розвинута змішана економіка).

Ідеї створення змішаної економіки з’явилися на межі ХІХ та ХХ ст. і одержали з часом широке визнання, оскільки втілювали реальні зміни соціально-економічного життя, особливо посилені в післявоєнний період. Ці зміни виявилися як ускладнення форм взаємодії ринку та державного регулювання економіки, частки підприємництва та процесу соціалізації, а також у більш помітному проникненні в структуру суспільних систем постіндустріальних (постекономічних) засад. Сам термін «змішана економіка» не має однозначного тлумачення, його початкове, найбільш поширене трактування наголошує на сполученні різних секторів економіки (приватного й державного) та багатоманітності форм власності. Інша позиція щодо пояснення цього терміну одержала імпульс від кейнсіанства та висуває на перший план проблему сполучення ринку, ринкового механізму та державного регулювання. Третя позиція, ініційована різними соціал-рефор­містськими течіями, обґрунтовує сполучення в змішаній економіці капіталу приватного підприємництва та соціальності, суспільних соціальних гарантій. Нарешті, ще одна позиція випливає з цивілізаційного підходу та спрямовується до проблеми співвідношення економічних та неекономічних засад у структурі сучасного суспільства. Всі ці пояснення змішаної економіки в сучасних умовах не суперечать одне одному, а виявляють наявність декількох ліній формоутворення сучасного типу розвинутої економіки та їх єдність. Змішана економіка постає як сполучення приватного та державного секторів економіки, ринку й державного регулювання, капіталістичних тенденцій та соціалізації життя, економічних і неекономічних засад.

Параметри змішаної економіки відносно самостійні, проте в умовах різних країн можливе переважання якогось із параметрів або груп параметрів.

Змішану економіку характеризують не тільки наявність структурних елементів у її складі, але й утворення конкретних форм їх сполучення в реальній економіці, прикладом чого є державні акціонерні підприємства, конкретні угоди державних органів із приватними фірмами, соціальне партнерство тощо. Сьогодні змішана економіка є цілісною системою, що виступає адекватною формою сучасного розвинутого суспільства. Елементи, що її утворюють, спираються на такий рівень продуктивних сил і на такі тенденції соціально-економічного розвитку, що об’єктивно вимагають доповнення ринку державним регулюванням, приватногосподарських ініціатив — соціальними гарантіями, а також залучення до економічної структури суспільства постіндустріальних засад. Змішана економіка не є конгломератом і поступається «чистим системам» за ступенем однорідності складових елементів.

У межах тієї чи іншої економічної системи існують багатоманітні моделі соціально-економічного розвитку країн і регіонів, відмінні ці моделі за «національними особливостями» різних форм власності, ринком і державним регулюванням, капіталом і соціальністю, економічними та постекономічними аспектами. Щодо національних особливостей, то вони залежать від багатьох факторів: рівня та характеру матеріально-технічної бази, історичних і геополітичних умов формування політичного устрою, національних і соціально-культурних особливостей країни, впливу тих або інших соціально-політичних сил тощо. Попри це реально може домінувати і якийсь аспект одного параметра.

 

План семінарського заняття

 

1. Економічна система: функції, якісне визначення.

— складові економічної системи;

— проблема координації в різних умовах господарської діяльності;

— функції економічної системи;

— суб’єкти економічної системи.

2. Структура економічної системи.

— економічна структура продуктивних сил;

— тип власності;

— господарський механізм.

3. Класифікація економічних систем.

— критерії класифікації;

— моделі економічних систем;

— критерії життєдіяльності системи.

 

Терміни та категорії

 

Зміст економічної системи. Типи взаємозв’язку елементів економічної системи. Функції економічної системи. Типи економічних систем. Соціально-економічні форми економічних систем. Моделі економічних систем. Економічна безпека країни.

 

Теми рефератів

 

1. Загальне й особливе в понятті «економічна система» та структура економічної системи.

2. Економічна безпека країни як критерій життєдіяльності системи.

 

Питання для обговорення

 

1. Чи можливі соціально-економічні критерії різних економічних систем?

2. Загальне й особливе в курсах «Політична економія» та «Сучасні економічні системи». Ваша думка?

3. Елементи соціально-складових у різних економічних системах? Як Ви їх собі уявляєте?

 

Література

 

1. Бузгалин А., Колганов А. Экономика: «периодическая система элементов» // Вопросы экономики. — 2001. — № 9. — С. 46—61.

2. Бузгалин А. Мутантный капитализм как продукт полураспада мутантного социализма // Вопросы экономики. — 2000. — № 6. — С. 34—47.

3. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Перехідна економіка: основні концепції та характерні риси // Вчені записки: Наук. зб. — Вип. 3. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 23—30.

4. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Економічна система суспільства // Політична економія: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 38—52.

5. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Економічна система: властивості, структура моделі // Вчені записки: Наук. зб. — Вип. 1. — К.: КНЕУ, 1998. — С. 16—22.

6. Гайдар Е. Экономические реформы и иерархические структуры. — М., 1990. — С. 214.

7. Мочерный С. В., Некрасов В. Н., Овчинников В. Н., Секретарюк В. Н. Современная экономическая система и тенденции ее развития в начале третьего тысячелетия // Экономическая теория: Учеб. для вузов. — М., 2000. — С. 334—348.

8. Платонова Е. Экономические системы и их трансформации // МГИМО. — 1998. — № 7. — С. 30—41.

9. Савельев Е., Куриляк В. Новая экономика: мода или умственный шанс для новой страны // Зеркало недели. — 2002. — № 12. — 29 марта.

10. Мартін Шніцер. Порівняння економічних систем. — К.: Основи, 1997. — 519 с.