Інтелектуальна власність - Навчальний посібник (В.О. Потєхіна)

4.2. охорона прав інтелектуальної власності у законодавстві україни і сша: порівняльні аспекти

4.2.1. Охорона винаходів за законодавством України і США

В процесі гармонізації законодавства з міжнародними стандартами охорони Україна значно наблизила національне правове поле до законодавства країн центру. При розробці національної стратегії інноваційно-технічного розвитку України доцільно використати досвід з охорони прав інтелектуальної власності США. Порівняльний аналіз законодавства України і США в сфері інтелектуальної власності свідчить про те, що Україна значно вдосконалила своє авторське право, в той час як національний режим охорони промислової власності (патентне право) поки що багато в чому поступається міжнародним стандартам. Ефективна система охорони винаходів в межах патентного права є необхідною передумовою розвитку національної економіки. Інноваційно-технічний розвиток безпосередньо залежить від правового забезпечення інтересів національних винахідників. З'ясуємо питання про те, чи відповідає національне законодавство України про охорону прав на винаходи сучасним вимогам на прикладі країни, де зазначені права надійно захищені, поважаються в суспільстві та забезпечують розвиток інноваційної діяльності. Отже, здійснимо порівняльний аналіз положень патентного права України і США.

Нині чинним у США є Закон про патенти 1952 р., який поширює охорону на винаходи, промислові зразки та сорти рослин. Розділ 35 Зводу законів Сполучених Штатів «Патенти» є великим за розміром федеральним законом, який об'єднує положення, представлені в українському законодавстві, зокрема, в законах «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про охорону прав на сорти рослин», «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем», Цивільному, Цивільному процесуальному, Кримінальному, Митному кодексах і Кодексі про адміністративні правопорушення.

Відповідно до законодавства США, об'єктами винаходу можуть бути нові й корисні процеси, способи, технології, машини, склади матеріалу, вироби та вдосконалення (способу, машин, виробів, матеріалів). Пункт 2 ст. 459 Цивільного кодексу України встановлює, що об'єктом винаходу може бути продукт (пристрій, речовина тощо) або процес у будь-якій сфері технологій. Відповідно до п. 2 ст. 6 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», об'єктом винаходу може бути продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослини і тварини тощо) та процес (спосіб), а також нове застосування відомого продукту чи процесу.

Параграфи 102 і 103 Закону про патенти США визначають умови патентопридатності винаходів — тобто вимоги, яким має відповідати заявлене технічне рішення для видачі патенту: новизна, неочевидність, корисність. Відповідно до § 102 (а) Закону про патенти США, особа не має права на патент, якщо винахід був відомим або використовувався іншими особами у США, або запатентованим і опублікованим у США чи інших країнах до того, як заявник патенту здійснив своє відкриття [88]. Втім законодавство США не позбавляє охорони винаходи, які раніше були відомими або використовувалися за межами США. В багатьох країнах, у тому числі і в Україні, такого лояльного для винаходів положення законодавство не містить. Суть зазначеного положення зводиться до того, що американський законодавець вірить у малоймовірність обізнаності заявника у сфері виробничого ринку інших країн. Але у випадку опублікування інформації про певний винахід в іншій країні припускається можливим, що заявник міг володіти знаннями про такий винахід, отже, винахід не може відповідати критерію новизни.

Критерій неочевидності вимагає, щоб винахід був неочевидним для спеціаліста певної галузі на час отримання патенту. Вирішуючи питання про відповідність винаходу критерію неочевид-ності, суди США беруть до уваги такі фактори:

наявність певної наукової проблеми, що існувала протягом тривалого часу, але не була втілена в технологічному рішенні;

історія вирішення цієї проблеми іншими винахідниками;

потенційний комерційний успіх від винаходу;

ймовірність відтворення технологічного рішення конкурентами.

Законодавство США містить спеціальний порядок визнання винаходу «неочевидним» для так званих «комбінованих патентів», тобто для винаходів, які містять елементи, що були відомими раніше. Критерій неочевидності як умова патентопридатності означає, що патент не може бути одержано, якщо суть винаходу була очевидною для особи, яка володіє певними знаннями в галузі цього винаходу на момент його створення. Законодавство України не передбачає порядку визнання винаходу неочевидним і не визначає критеріїв, які повинен брати до уваги Державний департамент інтелектуальної власності при прийнятті рішення про видачу патенту. «Корисність» в законодавстві США є формальним критерієм, що пов'язано з ліберальною політикою Патентного відомства та судів США (було видано чимало патентів, які не могли мати практичного застосування).

Зі вступом в силу 1 січня 2004 р. Цивільного кодексу України термін «патентоздатність» винаходу було замінено на «придатність» у зв'язку з тим, що український законодавець розмежував поняття «придатності» та «здатності», зазначивши, що «здатність» притаманна лише живим істотам, в той час як неживі продукти і технології можуть бути лише придатними для патентування. Ст. 459 Цивільного кодексу встановлює, що умовами придатності винаходу є новизна, винахідницький рівень і придатність для промислового використання. Таке положення продубльоване також в Законі України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (ст. 7). Зазначений Закон наділяє винаходи охороною за умови, якщо винахід «не суперечить публічному порядку, принципам гуманності і моралі» (п. 1 ст. 6 Закону). На відміну від законодавства США, закони України лише містять вказівку на умови придатності винаходу, а порядок визначення відповідності винаходів таким критеріям залишається поза межами правового регулювання, що негативно впливає на національну практику прийняття рішення про видачу патентів.

Строк дії патенту за законодавством США становить 20 років і обчислюється з дня подання заявки. Однак є виняток: якщо видача патенту затримується через перегляд апеляції Палатою апеляції з патентних спорів і пріоритетних конфліктів або Федеральним судом, і патент видається внаслідок винесення рішення в такому перегляді, термін дії патенту продовжується на період розгляду, але не більш ніж на 5 років (§ 154 (а)(2), (Ь)(2). Тривалий час термін дії патенту в США становив 17 років і обчислювався від дати видачі патенту. Нині в Україні, як і в США, строк дії патенту на винахід становить 20 років і обліковується від дати подання заявки (п. 4 ст. 6 Закону). Пункт 3 ст. 465 Цивільного кодексу зазначає, що строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід спливає через 20 років, що відліковуються від дати подання заявки на винахід.

Різними в законодавстві США і України є умови визнання осіб винахідниками. П. 4 ст. 8 Закону України зазначає: не визнаються винахідниками фізичні особи, які не здійснили особистого творчого внеску у створення винаходу, а надали винахіднику тільки технічну, організаційну чи матеріальну допомогу при його створенні. Законодавство США виглядає менш вибагливим у визнанні осіб винахідниками: винахідники можуть подати заявку на патент спільно, навіть якщо вони фактично не працювали разом або одночасно, або кожний заявник не здійснив якісно або кількісно однакового внеску до предмету кожної заявки на патент.

Більш досконалим та прозорим у законодавстві США (на відміну від українського законодавства) є порядок визначення статусу винаходу як службового. В США винахідник більш захищений законодавством, він вважається первинним власником патентних прав. Роботодавець володіє винаходом свого найманого працівника, якщо працівник уклав контракт про передачу винаходу роботодавцеві. Таким чином передача патентних прав працівниками своїм роботодавцям регулюється договірним законодавством Сполучених Штатів [81]. В Україні відносини, пов'язані зі службовими об'єктами інтелектуальної власності, регулюються на користь роботодавця: майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, належать спільно працівникові та юридичній або фізичній особі, де або у якої працівник працює, якщо інше не встановлено договором (ст. 429 Цивільного кодексу). Тільки особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об'єкт належать працівникові, що його створив. Аналогічні норми проголошені Цивільним кодексом щодо об'єктів права інтелектуальної власності, створених на замовлення (ст. 430 Цивільного кодексу). До введення в дію Цивільного кодексу законодавство України не давало відповіді на питання, чи має роботодавець право на безоплатне використання винаходу свого працівника. Як бачимо, новий Цивільний кодекс заповнив прогалину в українському законодавстві щодо визнання права власності роботодавця на винахід найманого працівника.

Глава 11 Закону США про патенти визначає порядок подання заявки на патент. Аналогічно вимогам українського законодавства щодо подання заявки (ст. 12—15 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі») законодавство США встановлює вимоги щодо форми заявки (письмова), сплати мита тощо. Різними є вимоги щодо змісту заявки: відповідно до законодавства США, заявка повинна містити опис, креслення та присягу (§ 111 (2) Закону про патенти); згідно із Законом України — заявку про видачу патенту на винахід, опис, формулу, креслення винаходу, реферат (п. 5 ст. 12 Закону). Отже, українське законодавство містить більше формальностей, які ускладнюють процедуру подання заявки.

Заявка на патент, за законодавством США, може подаватися не пізніше одного року після пропозиції винаходу до продажу, здійснення продажу або публічного використання. Спочатку здійснюється так звана формальна експертиза, після чого експерти перевіряють заявку за сутністю заявленого винаходу. Від дати подання заявки до видачі патенту минає близько двох років. Процедура прискорюється, якщо винахіднику виповнилося 65 років, він хворіє або винахід стосується енергозбереження чи охорони навколишнього середовища, або якщо заявка базується на результатах здійсненого заявником, чи за його дорученням патентного пошуку. Американський заявник має докласти зусиль для переконання експерта Патентного відомства не лише в тому, що заявлений винахід відповідає вимогам патентопридатності, але й довести останньому важливість свого винаходу для суспільства, розвитку науки тощо [141]. Заявка повинна описувати винахід «найкращим чином» (best mode), оскільки у випадку виявлення наміру приховати найкращий аспект винаходу від конкурентів навіть виданий патент може бути визнано недійсним. До того ж, у майбутньому такому заявникові може бути відмовлено у видачі інших патентів. Під час подання заявки заявник несе обов'язок «бути чесним» (duty of candor), тобто давати щирі свідчення щодо винаходу. У випадку недотримання такого обов'язку заявникові може бути відмовлено в подальшому розгляді заявки або в задоволенні позову (якщо такий факт буде виявлено в процесі судового розгляду позову про порушення патенту).

Порядок одержання патенту в Україні регулює розділ IV Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі». Для одержання патенту зацікавлена особа подає до Державного департаменту інтелектуальної власності (Інститут промислової власності) заявку, складену за встановленою формою, і комплект необхідних документів. Як і в США, в Україні заявка проходить дві стадії: спочатку формальну експертизу, під час якої перевіряється комплектність, правильність оформлення, наявність підписів, печаток тощо; потім — кваліфікаційну експертизу, завданням якої є перевірка відповідності заявленого винаходу умовам патенто-придатності. Отримання патенту на винахід в Україні є процедурою більш складною, ніж отримання патенту на промисловий зразок або корисну модель. Це пов'язано зі скороченим порядком видачі патентів на останні — після проведення формальної експертизи і позитивних її результатів приймається рішення про видачу патенту. Державний департамент інтелектуальної власності за позитивним результатом проходження заявкою формальної експертизи не має сумнівів щодо новизни і промислової придатності промислового зразка або корисної моделі.

З моменту прийняття правильно оформленої заявки до розгляду, тобто з часу проведення формальної експертизи, розпочинається перебіг строку чинності патенту. У випадку неподання заявником клопотання про проведення експертизи за сутністю поданої заявки протягом 3 років, заявка вважається відкликаною. За результатом експертизи за сутністю заявка відхиляється або приймається рішення про видачу патенту, яке зумовлює подальші публікацію, реєстрацію та видачу патенту. І. Дахно зазначає, що публікацію відомостей про заявку називають «відкладеною заявкою», а експертизу за сутністю — «відкладеною експертизою», адже вона відбувається не автоматично й не одразу після закінчення формальної експертизи, як у США й СРСР. «Відкладена експертиза» відома в практиці окремих країн, зокрема Німеччини [17, c. 13].

До набрання чинності Цивільним кодексом від 16.01.2003 р. в Україні існував інститут так званого деклараційного патенту на винахід. Законом «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» встановлювалося, що при позитивному результаті експертизи заявки на локальну новизну видавався деклараційний патент на винахід. За клопотанням будь-якої особи та за наявності документа про сплату збору за проведення кваліфікаційної експертизи Державний департамент інтелектуальної власності проводив кваліфікаційну експертизу винаходу, під час якої перевіряв відповідність заявленого винаходу умовам придатності, і приймав рішення про видачу або про відмову у видачі патенту строком на 6 років. Відповідно до нововведення Цивільного кодексу, з 1 січня 2004 р. Державний департамент інтелектуальної власності не приймає заявки про видачу таких патентів. Тепер патент на винахід видається після проведення державної науково-технічної експертизи, що відновить втрачений останнім часом авторитет запатентованого винаходу.

Якщо процедура отримання патенту в США триває приблизно 2 роки, то в Україні цей строк є довшим. Основним недоліком Закону України про винаходи є відсутність чітко визначених строків кожного з етапів розгляду заявки. Строки розгляду заявки на винахід умовно можна поділити на три етапи: перший етап — подання заявки до початку експертизи по суті; другий — експертиза по суті і прийняття рішення за заявкою; третій — видача патенту або оскарження рішення про відмову у його видачі. О. О. Підропригора зазначає, що перший етап розгляду складної заявки триває близько трьох років, другий — один рік, третій — два [49]. В цілому заявка може розглядатись до 6 років. Отже, Україна обрала досить складний, тривалий та переобтяжений формальностями шлях розгляду заявки.

Глава 12 Закону США про патенти регулює порядок оскарження рішення про відмову у видачі патенту. Згідно з § 134, особа, якій двічі було відмовлено у видачі патенту, може оскаржити рішення старшого експерта в Палаті апеляцій з патентних спорів. Незадоволений рішенням Палати заявник може подати апеляцію до Апеляційного суду США федерального округу Колумбія. Проте, подаючи апеляцію, заявник позбавляється права на подання цивільного позову Комісару окружного суду США округу Колумбія. Як бачимо, незадоволений заявник має альтернативу: оскаржити рішення в Апеляційному суді або ж подати цивільний позов Комісару окружного суду. В Україні можливості оскарження рішення про невидачу патенту вужчі, ніж у США (рис. 4.1).

Стаття 24 Закону України про винаходи встановлює, що заявник може подати заперечення на рішення про відмову до Апеляційної палати. Рішення останньої є остаточним і може бути скасоване лише судом. Як бачимо, українське законодавство позбавлене додаткової інстанції на взірець американського Комісара в окружному суді. Відповідно до ст. 24 Закону України, заявник може оскаржити рішення про відмову у видачі патенту в судовому порядку або до Апеляційної палати протягом 2 місяців від дати одержання відповідного рішення. До речі, змінами до Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 22.05.2003 р. строк позовної давності був скорочений (з 6 до 2 місяців).

США

Незадоволений заявник

Палата апеляцій з патентних спорів і пріоритетних зіткнень

Апеляційний суд

США

федерального округу Колумбія

Комісар окружного суду США округу Колумбія

Суд

 

Рис. 4.1. Порядок оскарження рішення про відмову у видачі патенту відповідно до законодавства України і США

Глава 29 Закону США про патенти визначає засоби захисту прав у випадку порушення патенту. Власник порушеного патенту може використати такі засоби судового захисту:

попередня й постійна судові заборони;

грошова компенсація, яка зазвичай відповідає втраченому прибутку, встановленій або можливій виплаті за користування патентом і відсотковим відрахуванням;

прогресивна компенсація;

прокурорський збір.

Значним досягненням законодавства США про патенти є визначення способів виміру грошової компенсації за неправомірне використання патенту. Двома такими традиційними способами є відшкодування втраченого прибутку і плата за користування патентом. Спосіб виміру втраченого прибутку застосовується, якщо власник патенту і порушник конкурують на одному ринку. Компенсація не може бути меншою, ніж обґрунтована плата за використання патенту. Отже, потерпіла сторона має право на одержання компенсації прибутку, втраченого через зменшення обсягів продажу, падіння ціни і зростання витрат, довівши ці причини збитків. Правило перевірки всіх обставин справи для вирішення питання про виплату компенсації було сформульоване Верховним суддею з митних і патентних апеляцій Мерлі у справі Panduit Corp. v. Stahlin Bros. Fibre Works Inc., яке проголошує, що для одержання як компенсації прибутку від продажу, який мав би місце за відсутності порушення, власник патенту має довести:

наявність попиту на запатентований винахід;

відсутність аналогів винаходу, права на які не було порушено;

виробничі та ринкові можливості задоволення попиту;

розмір прибутку, який він одержав би при цьому [24, cc. 177—79].

Пункт 2 ст. 34 Закону України встановлює, що у випадку порушення патенту власник має право вимагати припинення такого порушення, відшкодування заподіяних збитків і поновлення порушених прав. Статтею 432 Цивільного кодексу України впроваджені додаткові заходи судового захисту. Відповідно, у випадку порушення прав інтелектуальної власності суд може ухвалити рішення про:

застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження доказів;

зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням прав інтелектуальної власності;

вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених в цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;

вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;

застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності;

опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

Незважаючи на неодноразове внесення змін до Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (зміни від 10.01.2002 р., 04.07.2002 р., 15.05.2003 р. і 22.05.2003 р.), ситуація в сфері охорони прав на винаходи в Україні не покращувалася, оскільки ці зміни мали радше декларативний характер, а концепція залишалася незмінною. З прийняттям Книги IV Цивільного кодексу України «Право інтелектуальної власності» ситуація змінилася на краще, оскільки нові положення заповнили деякі прогалини національного законодавства; вирішено питання права інтелектуальної власності на об'єкти, створені у зв'язку з виконанням трудового договору та на замовлення; впроваджені додаткові заходи судового захисту прав інтелектуальної власності; вдосконалено порядок одержання патенту.

Аналіз національного правового поля України дозволяє зробити висновок, що, на відміну від країн центру, для яких характерним є високий рівень охорони прав інтелектуальної власності, законодавство України в достатній мірі не забезпечує охорону прав авторів і винахідників. Українське законодавство досі не містить чітко встановлених строків розгляду заявок на отримання патентів на винаходи і переобтяжує порядок одержання патентів формальностями, що перешкоджає розвитку інноваційної діяльності. Україні бракує досвіду з судового розгляду справ про порушення патентів. Законодавство США чітко формулює обставини, що підлягають з'ясуванню при розгляді позову, способи виміру грошової компенсації тощо, а українське законодавство містить лише уніфіковані (загальні для всіх інститутів цивільного права) процесуальні положення Цивільного процесуального кодексу України. Очевидно, що такі положення не можуть бути ефективно застосовані при розгляді справ про порушення патентів на винаходи, оскільки не враховують специфіки права інтелектуальної власності. Законодавство України про патенти на винаходи має бути розширене й доповнене для усунення вказаних вище недоліків та прогалин.

4.2.2. Правове регулювання авторського права в Україні та США

Законодавство України про авторське право розвивається в напрямку гармонізації з міжнародними стандартами охорони. Тому важливо розглянути засади охорони авторського права в країні, яка пройшла шлях становлення авторського права і постала світовим економічним лідером — США. Нині, на етапі розвитку національного законодавства про авторське право, вважаємо за доцільне звернутися до досвіду Сполучених Штатів.

Авторське право в США формувалося з практики — судові рішення, втілюючись у правових нормах, ставали відправними положеннями правового регулювання зазначеної сфери, сформувавши систему дієвої охорони авторського права. Україна успадкувала засади правового регулювання авторського права від Радянського Союзу, де законодавство про авторське право складалося з кількох десятків статей Цивільного кодексу УРСР 1963 р. Розбудову правового поля у сфері авторського права і суміжних прав Україна розпочала з прийняття 23.12.1993 р. Закону № 3792-ХІІ «Про авторське право і суміжні права». У 2003 р. було ухвалено Цивільний кодекс України, який закріпив режим охорони прав авторів та їх правонаступників, пов'язані зі створенням і використанням творів науки, літератури і мистецтва.

Авторське право у США регулюється на федеральному рівні Законом (Актом) про авторське право 1976 року, який встановлює, що охороні підлягають твори оригінального характеру, зафіксовані будь-яким матеріальним носієм, та містить перелік об'єктів, які віднесено до поняття «твір», а саме:

твори літератури;

музичні твори, включно з словами (текстом);

драматичні твори, включно з музикою;

пантоміми та хореографічні постановки;

ілюстрації, графічні твори, скульптури;

аудіовізуальні твори;

звукозаписи;

твори архітектури.

Хоча цей перелік не є вичерпним, більшість творів підпадають під один із зазначених об'єктів. Наприклад, комп'ютерні програми та бази даних реєструються як «літературні твори», а карти й архітектурні плани — як «ілюстрації, графічні твори, скульптури». Під літературними розуміють твори, відмінні від аудіовізуальних і виражені словами, цифрами або іншими вербальними чи цифровими символами, або індексами залежно від форми матеріального вираження цих творів (книги, періодичні видання, рукописи, магнітофонні записи, фільми, касети або перфокарти). До категорії літературних творів відносять каталоги, довідники та інші види компіляції даних.

На ранньому етапі становлення законодавства про авторське право терміни «автор» та «твір» дістали широкого тлумачення у Верховному Суді США в результаті прийняття рішень з двох перших позовів у сфері авторського права. Під час слухання й ухвалення рішення у справі Burrow-Giles v. Sarony 1884 року суд опротестував пропозицію Конґресу про виключення фотографії з об'єктів авторського права в Законі про авторське право. Таке рішення Конґресу аргументувалося тим, що фотографія є суто механічним процесом, що не вимагає авторського підходу, а тому не може бути визнана твором. Суд зазначив у рішенні, що фотографія «становить гармонійне, характерне і витончене» зображення свого предмета і є значно більшим, ніж просте механічне відтворення, а саме справжнім твором мистецтва, продуктом інтелектуальної творчості автора [24, c. 124].

Перелік об'єктів авторського права (творів), відповідно до ст. 433 Цивільного кодексу України, є ширшим порівняно з законодавством США. Відповідно в Україні творами є:

літературні та художні твори, зокрема:

романи, поеми, статті та інші письмові твори;

лекції, промови, проповіді та інші усні твори;

драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні, інші сценічні твори;

музичні твори (з текстом або без тексту);

аудіовізуальні твори;

твори живопису, архітектури, скульптури та графіки;

фотографічні твори;

твори ужиткового мистецтва;

ілюстрації, карти, плани, ескізи і пластичні твори, що стосуються географії, топографії, архітектури або науки;

переклади, адаптації, аранжування та інші переробки літературних або художніх творів;

збірники творів, якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності;

комп'ютерні програми (охороняються як літературні твори);

компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності;

інші твори.

Під «іншими творами» Цивільний кодекс розуміє об'єкти авторського права, визначені Законом «Про авторське право і суміжні права» — зокрема, похідні твори, про які не згадує Цивільний кодекс. Компіляції даних (бази даних) або іншого матеріалу охороняються авторським правом тільки в частині, що не стосується авторського права на дані або матеріал, що є складовими компіляції.

Законодавство США встановлює необхідні вимоги, яким повинен відповідати твір для того, щоб на нього розповсюджувалася охорона. По-перше, такий твір повинен бути «оригінальним». Закон встановлює, що твір не може бути простим механічним втіленням попереднього твору, а також не може складатися з кількох слів чи короткої фрази. Якщо твір є компіляцією, він, окрім простої алфавітної систематизації, має містити елемент «оригінальності». У рішенні, винесеному в справі Feist Publications, Inc. v. Rural Telephone Service Co. у 1991 році, Верховний Суд США визнав, що необхідною умовою охорони авторського права є оригінальний та винахідницький характер твору. Таким чином видання чужого телефонного довідника не було визнано порушенням авторського права, хоч він і був створений з використанням інформації довідника компанії Rural Telephone Service Co. Суд постановив: «Оригінальність у тій формі, як цей термін використовується в авторському праві, означає, що твір було самостійно створено автором, і що він містить елементи творчості. З певністю можна сказати, що необхідний рівень елементів творчості дуже низький, але навіть цієї мінімальної кількості цілком достатньо. Більшість творів досить просто одержують визнання, оскільки вони містять елементи творчості, якими примітивними, посередніми або тривіальними вони б не були». Суд дійшов висновку, що звичайний телефонний довідник був позбавлений найменшого елемента творчості. Розташування інформації в алфавітному порядку було визнано «перевіреним часом», «рядовим переліком фактичних даних, розміщених у звичайному форматі» — таким, що не складає об'єкту авторського права.

По-друге, твір має бути зафіксований у будь-якій доступній сприйняттю формі, відомій нині або розробленій згодом, яку може бути сприйнято, відтворено або передано чи безпосередньо, чи за допомогою спеціального обладнання або пристрою, — тобто закріплений за матеріальним носієм. Авторське право на федеральному рівні надається з моменту закріплення твору за певним матеріальним носієм. Якщо твір було закріплено, Закон про авторське право має перевагу перед законами штату. Якщо ж твір не зафіксовано на матеріальному носієві, на нього розповсюджується охорона відповідно до законодавства штату. Таким чином, особа, яка створила імпровізацію у звичайній обстановці, не записуючи її, має право захистити свої інтереси, що порушені несанкціонованим записом цієї імпровізації, в суді тільки на підставі законодавства штату. Якщо ж виконавець зафіксував свій твір (написанням слів на папері або магнітофонним записом), тоді особу, яка створила несанкціоновані копії магнітофонного запису вірша або пісні, можна притягти до відповідальності за ці дії відповідно до федерального законодавства США.

Згідно з п. 2 ст. 433 Цивільного кодексу України, твори визнаються об'єктами авторського права без виконання будь-яких формальностей та незалежно від завершеності, призначення, цінності твору, способу чи форми їх вираження — як оприлюднені, так і неоприлюднені, як завершені, так і незавершені, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети.

Закон про авторське право США встановлює, що охороні підлягають також компіляції та похідні твори. Авторське право на компіляцію чи похідний твір розповсюджується тільки на автора такого твору незалежно від авторського права на твір, що існував до цього, і не впливає на межі та тривалість авторського права на твір, який був основою для створення компіляції чи похідного твору (§103). Компіляцією є «збирання та впорядкування матеріалів, що існували раніше, чи даних, які розміщені таким чином, що в результаті складають оригінальний авторський твір». Прикладом компіляції може бути збірка найвідоміших музичних творів вісімнадцятого сторіччя. Кожний окремий твір цієї збірки не є об'єктом авторського права, оскільки строк авторського права на нього закінчився. Однак збірка в цілому є оригінальним новим твором, й тому захищається згідно з законодавством. Компіляції, що підлягають охороні авторським правом, можуть бути переліком нових даних або даних, що перебувають в суспільному надбанні, на які розповсюджується чи не розповсюджується авторське право (справа Baldwin Cooke Co. v. Keith Clark, Inc.7). Для того, щоб бути об'єктом авторського права, компіляція повинна бути результатом збирання та впорядкування конкретних фактів, які існують ізольовано; тобто компіляція є синтезом (справа Triangle Publications v. New England Newspaper Pub. Co.8).

7          Baldwin Cooke Co. v. Keith Clark, Inc., D.C.I11.1974, 383 F.Supp. 650, affirmed 505 F.2d 1250, supplemented 420 F.Supp. 404.

8          Triangle Publications v. New England Newspaper Pub. Co., D.C.Mass.1942, 46 F.

Supp. 198.

Відповідно до § 101, похідним твором визнається твір, що грунтується на одному або кількох творах, які існували раніше (наприклад, переклад, музичне аранжування, інсценізація, літературний виклад, кіноверсія, звукозапис, художня репродукція, скорочення, короткий виклад або будь-яка інша форма переробки, трансформації або адаптації оригінального твору). Похідним твором є твір, що є переробкою, анотацією, розвитком або будьякою іншою зміною вже наявного твору, який в цілому є оригінальним авторським твором. У справі Reyher v. Children's Television Workshop книга стала втіленням спогадів автора про розповідь матері-росіянки. Такий твір було визнано похідним, оскільки він фактично був переробкою попереднього твору, що перебував на той час у суспільному надбанні.

Особливий інтерес становить позов West Publishing Co. v. Mead Data Central, Inc. (1987 р.). Комп'ютерна юридична база даних «Lexis» оголосила про свій намір долучити до судових рішень «зоряні сторінки», які б містили посторінковий розподіл неофіційних федеральних і місцевих повідомлень компанії West Publishing. Суд задовольнив позов компанії West Publishing, яка вважала, що такі дії порушують її авторське право на компіляцію та впорядкування судових справ. Суд вирішив, що розміщення справ у певній послідовності становить авторство компанії West Publishing.

Ст. 19 Закону України «Про авторське право і суміжні права» визначає статус так званих складених творів, які у прецедентному праві віднесені до категорії «компіляції». Закон зазначає, що автору збірника та інших складених творів належить авторське право на здійснені ним підбір і розташування творів та (або) інших даних, що є результатом творчої праці (упорядкування). При цьому особа, що склала цей збірник (упорядник), має дотримуватися прав авторів кожного з творів, включених до складеного твору. Автори творів, включених до складеного твору, зберігають виключні права на використання своїх творів і мають право використовувати свої твори незалежно від складеного твору, якщо інше не передбачено авторським договором з упорядником збірника.

Закон про авторське право США не розповсюджує охорону на ряд творів, які не відповідають певним умовам або підлягають охороні, наприклад, патентного права. Відповідно до § 102 (b) Закону, авторське право не поширюється на будь-яку ідею, процедуру, процес, систему, метод роботи, концепцію, принцип або відкриття, незалежно від форми, в якій вони описані, пояснені, проілюстровані або включені до такого твору. Цей принцип втілений у справі Baker v. Selden, рішення в якій було ухвалене Верховним Судом 1879 р. і встановило три важливі положення авторського права:

9 Reyher v. Children's Television Workshop, D.C.N.Y.1975, 387 F.Supp. 869, affirmed 533 F.2d 87, certiorari denied 97 S.Ct. 492.

— авторське право на твір не поширюється на ідеї, концепції і системи, а розповсюджується тільки на форму їх втілення;

відтворення твору, який підлягає охороні авторським правом, з метою використання незахищеної патентом ідеї, концепції чи системи, не є порушенням;

бланки або форми, що використовуються для запису інформації, не підпадають під дію авторського права — на них розповсюджуються норми патентного права.

Останнє положення відображене в § 201(с) Закону: бланкові форми, такі як хронометражні карти (робочі аркуші), міліметровий папір, бухгалтерські книги, щорічники, банківські чеки, картки учасника змагання, адресні книги, бланки для запису судових рішень, бланки замовлення тощо, розроблено для запису інформації і як такі інформації не містять. Вони не є предметом авторського права і заявки на їх реєстрацію не можуть бути прийняті до розгляду. До того ж, бланкова форма, яка не містить або містить незначну кількість вписаної інформації, не має оригінального характеру.

Законодавство США не відносить до об'єктів авторського права назви, імена, короткі фрази й лозунги, оскільки зрозуміло, що зазначені категорії є занадто малими, щоб відповідати вимогам щодо оригінальності й фіксованості. Виключення ідей і відкриттів з об'єктів авторського права пояснюється тим, що на зазначені об'єкти інтелектуальної власності розповсюджується охорона патентного права.

Відповідно до законодавства України, авторське право не поширюється на ідеї, процеси, методи діяльності або математичні концепції як такі. Правова охорона поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі.

Відповідно до ст. 10 Закону «Про авторське право і суміжні права», не є об'єктами авторського права:

повідомлення про новини дня або поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації;

твори народної творчості (фольклор);

видані органами державної влади у межах їх повноважень офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади;

державні символи України, державні нагороди; символи і знаки органів державної влади, Збройних Сил України та інших військових формувань; символіка територіальних громад; символи та знаки підприємств, установ та організацій;

грошові знаки;

розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопе-редач, телефонні довідники та інші аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності і на які поширюється право sui-generis (своєрідне право, право особливого роду).

§ 106 Закону США про авторське право наділяє власників авторського права ексклюзивними правами, які відрізняються від тих прав, які має особа — утримувач примірнику твору. Ці права включають наступне:

право на відтворення авторського твору;

право на створення похідних творів з використанням первісного твору;

право на розповсюдження примірників творів;

право публічно представляти авторський твір;

право публічно показувати авторський твір.

Здійснення ексклюзивних прав обмежується згідно з положеннями Конституції та певних законів. Доктрина «добросовісного» використання (fair use) розвивалася у Сполучених Штатах протягом багатьох років і є результатом прагнення суду збалансувати права авторів та інтереси суспільства. Ця доктрина базується на переконанні, що не будь-яке відтворення твору має бути заборонено, особливо у таких сферах, як інформація, освіта та наука. «Добросовісне» використання є привілеєм осіб, які не наділені авторським правом на твір, використовувати цей твір належним чином без дозволу особи, яка має авторське право на нього. Доктрина була сформульована судовою практикою і нині закріплена в Законі про авторське право. Для визначення дій «добросовісними» суд звертається до чотирьох факторів:

мета і характер використання, включаючи питання про те, чи носить використання комерційний характер або має на меті некомерційну освітню діяльність;

природа авторського твору;

обсяг твору, що було використано;

вплив використання твору на зміну попиту та пропозиції на цей твір на ринку.

Іноді важко визначити, чи є використання «добросовісним». Згадані чотири фактори можуть суперечити один одному. Це добре простежується на наступному прикладі. Розглянемо дію першого фактору — мета і характер використання твору. Для того, щоб використання твору мало «добросовісний» характер, твір має бути використано з чесною, обґрунтованою, дозволеною ме

10 Tenessee Fabricating Co. v. Moultrie Mfg. Co., C.A.Ga.1970, 421 F.2d 279, certiorari denied 90 S.Ct. 1819, 398 U.S. 928, 26 L. Ed.2d 91.

тою (рішення у справі Tenessee Fabricating Co. v. Moultrie Mfg. Co)10. Скажімо, використання певного твору мало комерційний характер, що говорить на користь визначення такого користування «недобросовісним». Однак, факт, що твір був використаний з метою критики, говорить про «добросовісність» його використання. В 1991 році суд федерального округу штату Нью-Йорк виніс рішення у справі Basic Books, Inc. v. Kinko'S Graphics Corporation. Суд визнав, що, створюючи копії окремих розділів книжок та здійснюючи їх продаж студентам, корпорація Kinko'S Graphics порушила авторське право «недобросовісним» використанням об'єкту авторського права. Найважливішим мотивом для суду у визначенні використання «недобросовісним» був комерційний характер діяльності компанії. Суд зазначив, що за інших обставин дії відповідача могли б бути визнані як «добросовісне» використання об'єкту авторського права. Аналізуючи фактор природи (походження) твору, припустимо, що наш твір є первинним, новим у своєму роді зразком. Таким чином, другий фактор говорить про те, що використання такого твору є «недобросовісним». У випадках, якщо такий твір не був опублікований, особливо важко довести «добросовісність» його використання. Відтворення або обнародування твору в повному обсязі не можуть вважатися «добросовісним» використанням. Однак використання навіть невеликої частини твору може бути розцінене як «недобросовісне», якщо воно здійснюється порушником з метою заощадження часу та витрат, які лягають таким чином на власника авторського права. Припустимо, що у нашому випадку тільки невеликі розділи твору були використані з метою критики, що говорить на користь висновку про те, що використання було «добросовісним». Втім, якщо такі розділи складатимуть суттєву частину твору, третій фактор говоритиме про «недобросовісність» використання. При визначенні характеру використання авторського права суди вирішили, що копіювання книг вважається «недобросовісним», якщо воно має на меті задоволення того ж самого попиту на тому ж ринку, оскільки таке копіювання є спробою уникнення витрат на створення твору. У справі Stigwood Group Ltd. v. O'Reilly відповідач представив рок-оперу «Ісус Христос — суперзірка» у виконанні, яке суттєво відрізнялось від виконання позивача, наділеного охороною авторським правом. Таке виконання було визнане «недобросовісним», оскільки було цілком новим твором з використанням музики та тексту позивача11. При вирішенні питання про «добросовісність» використання принципово важливо визначити питання про те, чи має місце продаж використаного твору (мова йде про комерційний характер використання). У випадках використання незначної частини твору (в нашому випадку невеликих за розміром розділів) суди, як правило, виносять висновок про відсутність істотного впливу на ринок і аналізують цей фактор на користь «добросовісного» використання твору.

Виносячи рішення, суди в залежності від ситуації визначають, який із зазначених факторів має перевагу. В нашому випадку найбільш вірогідним було б рішення про те, що використання авторського твору є «добросовісним». З наведеного прикладу видно, що процес визначення характеру використання є складним і багатоетапним і застосовується з урахуванням особливостей кожного окремого випадку.

11 Stigwood Group Ltd. v. O'Reilly, D.C. Conn.1972, 346 F. Supp. 376, reversed on other grounds 530 F.2d 1096, certiorari denied 97 S. Ct. 135.

Здійснення ексклюзивних прав обмежується не лише доктриною «добросовісного» використання. Закон про авторське право у сфері цифрових технологій 1998 року (The Digital Millenium Copyright Act) містить окремий розділ «Обмеження ексклюзивних прав: здійснення авторських прав бібліотеками та архівами». Розділ 108 Закону надає бібліотекам та архівам право відтворювати та розповсюджувати копії статей періодичних видань, розділів книг тощо та надсилати їх для користування іншим бібліотекам і архівам, якщо таке відтворення не має комерційної мети, колекція бібліотеки або архіву є публічно доступною та відтворена копія твору містить знак про авторське право. Бібліотекам дозволено робити не більше трьох копій неопублікованого твору, якщо метою копіювання є утримання певного матеріалу у фонді бібліотеки. Бібліотеки вправі робити не більше трьох копій творів, що були опубліковані, з метою заміни твору, що був знищений чи пошкоджений. Слід зазначити, що Законом про авторське право у сфері цифрових технологій 1998 року ці права було розширено порівняно з правами, викладеними у старій редакції Закону про авторське право. До вступу в силу Закону 1998 року такі права обмежувалися можливістю бібліотек створювати лише одну копію для зазначених цілей. Згідно з чинним законодавством США, бібліотеки та архіви мають право відтворювати, розповсюджувати, показувати й застосовувати у цифровому вигляді будь-який твір лише протягом останніх 20-ти років дії авторського права на нього з метою утримання у фонді, дослідження чи використання у навчальних цілях.

Відповідно до Закону України «Про авторське право і суміжні права», автор наділений особистими немайновими і майновими правами. Ст. 14 Закону зазначає, що автору належать такі особисті немайнові права:

вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення імені автора на творі і його примірниках і за будь-якого публічного використання твору, якщо це практично можливо;

забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені, якщо автор твору бажає залишитись анонімом;

вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі і його примірниках і під час будь-якого його публічного використання;

вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора.

Особливість немайнових прав автора полягає в невідчужуваності особистих немайнових прав — тобто в неможливості цих прав бути переданими (відчуженими) іншим особам. Майнові ж права автора можуть бути відчужені, після чого особа, якій такі права передані, стає суб'єктом авторського права.

До майнових прав, що належать автору або іншій особі, ст. 15 Закону відносить виключне право на використання твору у будь-якій формі і будь-яким способом та виключне право дозволяти або забороняти використання твору іншими особами. Виключне право дозволяти чи забороняти використання твору іншими особами дає автору право дозволяти або забороняти:

відтворення творів;

публічне виконання і публічне сповіщення творів;

публічну демонстрацію і публічний показ;

будь-яке повторне оприлюднення творів, якщо воно здійснюється іншою організацією, ніж та, що здійснила перше оприлюднення;

переклади творів;

переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів;

включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій тощо;

розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або шляхом здавання в майновий найм чи у прокат та шляхом іншої передачі до першого продажу примірників твору;

подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором;

здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат після першого продажу, відчуження іншим способом оригіналу або примірників аудіовізуальних творів, комп'ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп'ютер;

імпорт примірників творів.

За будь-яке використання твору автор має право вимагати виплати винагороди, яка може здійснюватися у формі одноразового (паушального) платежу, відрахувань за кожний проданий примірник чи кожне використання твору (роялті) або комбінованих платежів. Розмір і порядок виплати авторської винагороди за створення і використання твору встановлюються в авторському договорі або у договорах, що укладаються за дорученням суб'єктів авторського права організаціями колективного управління з особами, які використовують твори.

Закон України «Про авторське право і суміжні права» передбачає можливість використання об'єктів авторського права суспільством. Так, дозволяється без згоди автора використовувати цитати з творів, твори у «виправданому поставленою метою» обсязі для ілюстрацій, звукозаписів навчального характеру, виставок, аукціонів, ярмарок (у випадках некомерційного використання) тощо. Ст. 22 Закону передбачає право архівів та бібліотек без згоди автора відтворювати примірники творів у випадках, якщо:

1) відтворюваним твором є окрема опублікована стаття та інші невеликі за обсягом твори чи уривки з письмових творів (за винятком комп'ютерних програм і баз даних), з ілюстраціями чи без них, і якщо це відтворення здійснюється за запитами фізичних осіб за умови, що:

бібліотека та архів мають достатньо підстав вважати, що такий примірник використовуватиметься з метою освіти, навчання і приватного дослідження;

відтворення твору є поодиноким випадком і не має систематичного характеру;

2) відтворення здійснюється для збереження або заміни загубленого, пошкодженого та непридатного примірника бібліотеки чи архіву або для відновлення загубленого, пошкодженого або непридатного примірника з фонду аналогічної бібліотеки чи архіву, а одержання такого примірника іншим шляхом неможливе, а також якщо відтворення твору є поодиноким випадком і не має систематичного характеру.

Закон передбачає випадки вільного відтворення примірників твору для навчання, а також вільного копіювання, модифікації та декомпіляції комп'ютерних програм (ст. 23, 24). Положення закону про можливість використання творів суспільством мають вкрай важливе значення для забезпечення балансу між правами автора і суспільства.

§ 101 Закону США про авторське право дає визначення твору, створеному в порядку виконання службових обов'язків: це твір, створений працівником у межах своєї роботи за наймом, а також твір, спеціально замовлений для використання його як внеску до колективного твору у вигляді частини кінофільму або іншого аудіовізуального твору, компіляції, інструкції, відповіді на тест, а також у формі атласу; якщо сторони окремо домовляються, підписавши письмовий документ про те, що даний твір має вважатися твором, здійсненим у порядку виконання службових обов'язків. § 201 (Ь) Закону визначає, що автором вважається роботодавець, а не творчий працівник, якщо між роботодавцем і працівником не укладено угоди про інше. Незважаючи на детальність визначення, поняття твору, що створюється у порядку виконання службових обов'язків, неоднозначно тлумачиться у рішеннях апеляційних судів.

Авторське право осіб, які здійснюють свій внесок у вигляді статей до журналів та інших колективних творів, та осіб, які володіють авторським правом на такий колективний твір, ще донедавна було неврегульованим. § 101 Закону 1976 р. визначає колективний твір як такий, в якому зібрано низку внесків, кожен з яких є окремим, самостійним твором, а разом складають одне колективне ціле. Можна сказати так: на відміну від творів, створених спільною працею (або у співавторстві), колективний твір є об'єднанням внесків, які є окремими, незалежними творами, зведеними в єдине ціле без наміру. За Законом 1990 року для забезпечення дотримання передбачених законом формальностей, автори статей часто передавали свої права видавцеві колективного твору, що давало можливість видавцеві використати таку статтю в цілях, що виходили за межі первинної публікації. Чинний § 201 (с) роз'яснює, що авторське право на індивідуальний творчий внесок первинно належить його автору. За відсутності спеціального письмового документу про передачу прав автором власник авторського права на колективний твір не володіє авторським правом на окремий внесок до твору, і вважається, що він одержав лише привілей відтворити й розповсюдити цей внесок у вигляді єдиного твору (§201 (с)).

Згідно із законодавством України, твір є службовим, якщо автор створює його при виконанні службових обов'язків на підставі службового завдання або трудового договору. Статус службового твору визначається ст. 429 Цивільного кодексу і ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права». До 1 січня 2004 р. авторське право на службові твори визначалося ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права». Тоді діяло правило: авторське особисте немайнове право на службовий твір належить його автору, а виключне майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором або договором між автором і роботодавцем. 1 січня 2004 р. набрав чинності Цивільний кодекс, стаття 429 якого визначила, що особисті немайнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об'єкт. У певних випадках окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об'єкт можуть належати юридичній або фізичній особі, де або у якої працює працівник. Очевидно, що така норма покращує становище автора, однак, ускладнює положення роботодавця. Відповідно до ст. 369 Цивільного кодексу, співвласники майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно за згодою всіх співвласників. Втім, згідно зі ст. 429, для забезпечення себе правами на твір роботодавець може укласти договір з працівником (трудовий або авторський). Розмір і порядок виплати авторської винагороди за створення і використання службового твору визначається трудовим договором або договором між автором і роботодавцем.

Позначення твору знаком авторського права та його реєстрація не є обов'язковими умовами охорони твору авторським правом. З 1978 р. в Сполучених Штатах почало діяти положення про автоматичне виникнення авторського права. До 1978 року діяло правило, згідно з яким необхідною умовою охорони твору була його обов'язкова реєстрація. Для твору, опублікованого після 1 березня 1989 року, позначення авторського права є добровільним. Однак, опубліковані до 1 березня 1989 року твори повинні містити таке позначення, інакше на них не розповсюджується захист. Хоч позначення твору є нині добровільним заходом згідно з законодавством США, воно має певні переваги, оскільки інформує громадськість про те, що твір захищається авторським правом (і таким чином «відлякує» потенційних порушників) та ідентифікує власника авторського права та рік першої публікації (таким чином надає третім особам контактну інформацію для отримання ліцензії).

Знак авторського права складається з трьох елементів: символу або слова «Copyright» чи абревіатури «Copr.»; року першої публікації твору; імені власника авторського права на твір. Якщо твір не було опубліковано, позначення має містити слово «Не-опублікований твір» («Unpublished Work») та рік його створення.

Закон про авторське право наділяє зареєстрований твір певними перевагами:

якщо твір зареєстрований протягом п'яти років з дати його опублікування, реєстрація служить в суді первісним доказом дійсності авторського права на твір;

якщо реєстрація здійснена протягом 3 місяців після опублікування твору, власник авторського права звільняється від сплати судових зборів;

—        запис про реєстрацію твору вноситься до реєстру творів. Реєстрація авторського права на твір може бути здійснена в

будь-який час. Для реєстрації до Відомства з питань авторського права необхідно подати заповнену належним чином реєстраційну форму; внести податок за реєстрацію у розмірі 20 дол.; депонувати твір, який підлягає реєстрації. Внесення примірників є необхідним для подальшого їх використання та розміщення в Бібліотеці Конгресу (§ 407).

Відповідно до Закону 1998 р. (Sonny Bono Copyright Term Extension Act), на твори розповсюджуються три рівні охорони в залежності від часу їх написання:

для написаних після 1 лютого 1978 року творів авторське право діє протягом всього життя автора та 70 років після його смерті. Якщо твір створено у співавторстві, то 70-річний строк відраховується з моменту смерті останнього із співавторів. На створені за договором твори, а також на анонімні твори й такі, що були написані під псевдонімом, розповсюджується 95-річний строк охорони, який обчислюється з дня опублікування твору, чи строк 120 років з часу написання такого твору;

твори, створені до 1 січня 1978 року і не опубліковані до цього часу, автоматично підпадають під охорону. На них, як правило, розповсюджується той самий строк дії авторського права, як і на першу категорію. Закон встановлює, що строк авторського права для таких творів не може закінчитись раніше 31 грудня 2002 року, а стосовно творів, опублікованих після 31 грудня 2002 року, раніше 31 грудня 2047 року;

— остання категорія представлена творами, написаними й опублікованими (чи зареєстрованими) до 1 січня 1978 року. Авторське право на такі твори діяло протягом 28 років з часу їх опублікування (чи реєстрації) та могло бути поновлене на додатковий 28-річний термін. Чинне законодавство розширило строк поновлення авторського права з 28 до 67 років, надаючи творам загальний строк охорони 95 років [165].

Як і в США, в Україні авторське право має автоматичний характер, тобто виникає внаслідок факту створення твору. Для виникнення і здійснення авторського права не вимагається реєстрація твору чи будь-яке інше спеціальне його оформлення, а також виконання будь-яких інших формальностей. Відповідно до ст. 11 Закону «Про авторське право і суміжні права», особа, яка має авторське право, для повідомлення суспільства про свої права може використовувати знак охорони авторського права — ©, ім'я особи, яка має авторське право, та рік першої публікації твору.

Автор або особа, яка має авторське право на твір, може зареєструвати своє авторське право на твір (оприлюднений чи неоприлюднений) у державному реєстрі. Реєстрація може бути здійснена у будь-який час протягом строку охорони авторського права. Порядок реєстрації визначається Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 р. № 1756 «Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір». Державна реєстрація авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір, здійснюється Міністерством освіти і науки (МОН) в особі Державного департаменту інтелектуальної власності, що діє у складі зазначеного міністерства. МОН складає і періодично видає каталоги всіх державних реєстрацій.

12 Universal Athletic Sales Co. v. Salkeld, C.A.Pa.1975, 511 F.2d 904, certiorari denied 96 S.Ct. 122, 423 U.S. 863, 46 L.Ed.2d 92. See also, Triangle Publications, Inc. v. Sports Eye, Inc., D.C.Pa, 1976, 415 F. Supp. 682.

§ 501 Закону США розкриває суть порушення авторського права. Рішення у справі Universal Athletic Sales Co. v. Salkeld проголосило, що позивач повинен довести факт копіювання твору та істотної схожості двох творів, щоб довести порушення відповідачем авторського права12. Для виявлення порушення суди проводать тест, який полягає в з ясуванні питання про те, чи дійсно відповідач використав матеріал позивача, що охороняється авторським правом; якщо ж так, то чи має місце подібність двох творів, яка б дозволила зробити висновок про «недобросовісність» використання (справа Becker v. Loew's, Inc)13. Відповідно до рішення у справі Mazer v. Stein, авторське право охороняє оригінальність твору, а не його новизну чи вимисел, а тому не має місця порушення авторського права без «копіювання» твору14. Порушенням авторського права визнається відтворення важливої за значенням або великої за обсягом частини твору (з рішення у справі Toksvig v. Bruce Pub. Co.)15. Визначаючи питання про те, яка частина твору була використана, суд вивчає такі обставини, як цінність використаної частини, значення цієї частини для твору в порівнянні з іншими, ціль, якій запозичена частина слугує у творі, та чи є загроза того, що використаний матеріал впливатиме на витіснення оригіналу з ринку або спричинятиме перешкоду його продажу (рішення у справі Carr v. National Capital Press, Inc.)16. Рішенням у справі Johns & Johns Printing Co. v. Paull-Pioneer Music Corporation було сформульоване правило про те, що наявність наміру не є обов'язковою умовою визнання особи відповідальною за порушення авторського права17. В результаті рішення суду округу північної Флориди у справі Playboy Enterprises, Inc. v. Fren в 1993 році було вироблене правило, згідно з яким намір не є необхідною підставою для встановлення порушення авторського права. Суд прийшов до висновку, що оператор електронного періодичного видання порушив авторське право журналу «Playboy», розмістивши в Інтернеті фотографії з журналу. Водночас суд вирішив у цій справі: «не має значення, знав відповідач про порушення авторського права, чи ні». Намір не є підставою відповідальності за вчинення порушення авторського права.

13        Becker v. Loew's, Inc., C.C.A.I11.1943, 133 F.2d 889, certiorari denied 63 S.Ct. 1438, 319 U.S. 772, 87 L.Ed. 1720, rehearing denied 64 S.Ct. 30, 320 U.S. 811, 88 L.Ed. 490.

14        Mazer v. Stein, Md.1954, 74 S.Ct. 460, 347 U.S. 201, 98 L.Ed. 630, rehearing denied 74 S.Ct. 637, 347 U.S. 949, 98 L.Ed. 1096.

15        Toksvig v. Bruce Pub. Co., C.A.Wis.1950, 181 F.2d 664. See also, Christianson v. West Pub. Co., C.C.A. Cal.1945, 149 F.2d 202; Dymow v. Balton, C.C.A.N.Y.1926, 11 F.2d 202.

16        Carr v. National Capital Press, Inc., 1934, 71 F.2d 220, 63 App.D.C. 210. See also, Greenbie v. Noble, D.C.N.Y.1957, 151 F.Supp. 45.

17        Johns & Johns Printing Co. v. Paull-Pioneer Music Corporation, C.C.A.Mo.1939, 102 F.2d 282. See also, Alden-Rochelle, Inc., et al. v. American Soc. Of Composers, Authors and Publishers, D.C.N.Y.1948, 80 F. Supp. 888.

Суд може накласти тимчасову або остаточну судову заборону на вчинення певних дій на певний строк як захід запобігання порушенням авторського права (§ 502). У справі Ideal Toy Corp, v. Adanta Novelties Corp. суд виніс попередню судову заборону, якою відповідач позбавлявся права на продаж ляльок по тій причині, що його ляльки були вдягнені в такий самий одяг, як і ляльки позивача. Позивач довів необхідність винесення судової заборони шляхом переконання суду в тому, що одяг ляльок був настільки подібний, що сприяв введенню покупців в оману18.

§ 503 Закону зазначає, що після винесення остаточного рішення суд може вилучити та знищити всі примірники твору, що були створені чи використовувалися з порушенням ексклюзивних прав автора. Відшкодуванню підлягають фактичні збитки власника авторського права, незаконні прибутки порушника, а також інші встановлені законом збитки. Особи, винні у порушенні авторського права, сплачують штраф у розмірі від 500 до 20 000 дол. Така сума може бути збільшена на розсуд суду до 100 000 дол., якщо суд дійшов висновку, що порушення було вчинене навмисно.

18        Ideal Toy Corp. v. Adanta Novelties Corp., D.C.N.Y.1963, 223 F.Supp. 866.

19        Runge v. Lee, C.A.Cal.1971, 441 F.2d 579, certiorari denied 92 S.Ct. 197, 404 U.S. 887, 30 L.Ed.2d 169.

20        F. W. Woolworth Co. v. Contemporary Arts, C.A.Mass.1951, 193 F.2d 162, affirmed 73 S.Ct. 222, 344 U.S. 228, 97 L.Ed. 276, clarification denied 76 S.Ct. 37, 350 U.S. 810, 100

L.Ed. 727.

Встановлення суми збитків за порушення авторського права належить до компетенції суду. Так, скажімо, у справі Runge v. Lee суд присудив відповідачеві сплатити 80 000 дол. на користь позивача, незважаючи на те, що початковою сумою позову була сума 64 253 дол.19 Рішенням у справі F. W. Woolworth Co. v. Contemporary Arts було проголошене правило про те, що збитки, які стягуються з порушника авторського права за незаконні дії, не мають на меті покарати порушника, а спрямовані на відвернення незаконного збагачення порушника та компенсацію збитків власника. Однак суд вирішив, що присуджені позивачеві 5000 дол. за неправомірні дії відповідача, які полягали в порушенні авторського права на скульптуру кокер спанієля, не є перебільшеною сумою, хоча, продаючи скульптуру, відповідач отримав дохід лише 899,16 дол.20 При визначенні розмірів збитків суд не повинен застосовувати точний математичний метод підрахунку, а обґрунтовано визначає приблизний їх «справедливий» розмір. Питання про віднесення витрат на розгляд справи в суді вирішується на розсуд суду. Крім того, суд може зобов'язати сторону, яка виграла справу, сплатити витрати за послуги адвоката (§ 505).

Злочином у сфері авторського права § 506 Закону визнає навмисне правопорушення, яке має на меті отримання прибутку, що карається штрафом та (або) позбавленням волі. У випадку звинувачення особи у вчиненні злочину суд, крім заходів покарання, про які йшлося вище, вправі конфіскувати та знищити чи іншим способом розпорядитися контрафактними примірниками, а також обладнанням, що було використане для виробництва цих примірників (§ 506). Позовна давність у цивільних та кримінальних справах становить 3 роки (§ 507).

Порушенням авторського права, відповідно до законодавства України, є використання твору без дозволу автора будь-яким способом. Ст. 432 Цивільного кодексу визначає способи судового захисту права інтелектуальної власності. Якщо суд визнає порушення права інтелектуальної власності, він може постановити про:

застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;

вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;

застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності;

опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення.

Сполучені Штати розвивають співробітництво у сфері охорони авторського права з іншими країнами. В 1988 році США приєдналися до Бернської конвенції, метою якої є взаємне визнання авторського права країнами-учасницями та розвиток міжнародних норм щодо охорони авторського права. Європейські держави, а разом з ними і США, прийняли уніфіковане законодавство про авторське право. В результаті підписання конвенції відбулися суттєві зміни в системі охорони авторського права США, його власники отримали надійну охорону [145]. У грудні 1994 року Президент США Б. Клінтон підписав Уругвайський договірний акт, який засвідчив приєднання США до Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ), включаючи Угоду ТРІПС. 28 жовтня 1998 р. Президент Б. Клінтон підписав Закон про авторське право у сфері цифрових технологій, яким були введені в дію Договори ВОІВ про авторське право та про виконання і фонограми.

Важливе значення для розвитку національної системи охорони авторського права України мають підписані між США та Україною угоди: Угода про торговельні відносини між Україною та Сполученими Штатами Америки від 6 травня 1992 р., Угода про співробітництво в дослідженні і використанні космічного простору в мирних цілях від 22 листопада 1994 р. та Договір про співробітництво у сфері науки і технологій (1994 р.).

Законодавство України у сфері авторського права і суміжних прав розвивається в напрямку гармонізації до міжнародних стандартів охорони. Очевидно, що міжнародні стандарти охорони формувалися під впливом законодавства і досвіду Сполучених Штатів. Саме тому правові основи регулювання авторського права і суміжних прав в Україні схожі на положення американського законодавства.

На відміну від США, Україні бракує досвіду судового розгляду справ про порушення авторського права і суміжних прав, висококваліфікованих кадрів та взагалі належного рівня правової культури громадян. Крім цього, вкрай актуальною залишається проблема неправомірного використання об'єктів авторського права і суміжних прав (здебільшого, «піратство» аудіовізуальних творів), що ставить під загрозу інтеграцію України до глобального економічного простору та погіршує імідж країни на міжнародній арені.