Розділ xvi.  католицизм

Католицизм як один з головних напрямів у християнстві остаточно сформувався внаслідок першого великого розколу (поділу церков) у християнстві в 1054 р. Поширений він пере­важно у Західній (Франція, Бельгія, Італія, Португалія) та Схі­дній (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Литва, частково Латвія і західні області України) Європі, в більшості країн Пі­вденної Америки; його сповідує майже половина віруючих Північної Америки. В Азії, Африці також є католики, але вплив католицизму тут незначний.

Він має багато спільного з православ'ям (віра в два джере­ла віровчення - Священне Письмо, Священний Переказ, у божественну Трійцю, спасительну місію церкви, у безсмерт­ність душі, потойбічне життя) і водночас відрізняється від інших напрямів у християнстві системою віровчення, культу, своєрідним пристосуванням до стрімкої зміни соціальної дія­льності і нової релігійної свідомості. Він доповнив Символ Віри новими догматами, яких не знає православна церква.

Основними догматами католицизму, що відрізняють його від інших течій у християнстві, е догмат про сходження Свя­того Духа не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина, а також про непогрішимість Папи Римського. Прийняття цього дог­мата папство домоглося тільки у 1870 р. Вселенським собором у Ватикані. В боротьбі за духовну та світську владу папи всту­пали у численні союзи з королями, користувалися опікою мо­гутніх феодалів, посилювали політичний вплив.

Ще один догмат католицизму - про "чистилище" - при­йнятий у 1439 р. на Флорентійському соборі. Сутність його полягає в тому, що душа людини після смерті потрапляє в "чи­стилище" - місце між пеклом і раєм, має змогу очиститися від гріхів, після чого переходить у пекло чи рай. Очищення дат здійснюється шляхом різноманітних випробувань, Рідні та близькі покійного за допомогою молитв і пожертвувань на користь церкви можуть полегшити випробування душі, що перебуває в "чистилищі", прискорити її вихід звідти. Отже, долю душі визначала не тільки поведінка людини в земному житті, а й матеріальні можливості близьких покійного.

Дуже важливим у католицизмі положення про особливу роль духовенства, за яким людина не може заслужити Божої милості самостійно, без допомоги духовенства, яке має значні переваги перед мирянами і повинно володіти особливими правами та привілеями. Зокрема, католицьке віровчення за­бороняє віруючим читати Біблію, оскільки це є винятковим правом духовенства. Католицизм вважає канонічною лише Біблію, написану латинською мовою, якою не володіє перева­жна частина віруючих. Духовенство має особливі права на причастя. Якщо миряни причащаються лише "тілом Божим" (хлібом), то духовенство - його кров'ю (вином), що підкрес­лює його особливі заслуги перед Богом. Для всіх церковно­служителів обов'язкова безшлюбність (целібат).

Католицька догматика встановлює необхідність систе­матичної сповіді віруючих перед духовенством. Кожен ка­толик повинен мати свого духівника і регулярно звітувати йому про свої думки і вчинки; без систематичної сповіді спа­сіння неможливе. Завдяки цій вимозі католицьке духовенст­во проникає в особисте життя віруючих, кожний крок яких перебуває під контролем ксьондза або монаха. Систематична сповідь дає змогу католицькій церкві впливати на суспільст­во, особливо на жінок.

Віровчення твердить, що Христос, Богоматір і святі ма­ють таку кількість заслуг, що їх вистачить для забезпечення потойбічного блаженства всьому існуючому і майбутньому людству. Весь цей потенціал Бог надав у розпорядження ка­толицької церкви; вона на свій розсуд може делегувати певну частину цих справ віруючим для спокутування гріхів і особи­стого спасіння, але за це віруючі повинні платити церкві. Про­дажем Божественної благодаті відав спеціальний трибунал при папі. Там за гроші можна було отримати індульгенцію - папсь­ку грамоту, яка давала віруючим відпущення гріхів або визна­чала час, протягом якого можна було грішити.

Багато своєрідного є і в католицькому культі, якому при­таманні пишність і урочистість. Богослужіння супровод­жується органною музикою, сольними та хоровими співами. Відбувається воно латинською мовою. Вважається, що під час літургії (меси) відбувається перетворення хліба і вина на тіло і кров Ісуса Христа. Саме тому поза таїнством євхаристії (при­частя), а отже - поза церквою спасіння неможливе.

Надзвичайно велику роль відіграє культ Богородиці, або Мадонни. Християнство запозичило його у давніх релігій, які Богородицю шанували як Богиню-матір. Богиню родючості. У християнській релігії Богородиця представлена непорочною дівою Марією, яка Народила від Святого Духа дитину Ісуса, Сина Божого. В католицизмі шанування Богородиці піднесе­но до догмата, а її культ певною мірою навіть відсунув на задній план культ Бога-Отця і самого Христа. Католицька церква тве­рдить, що в діві Марії жінки мають свою заступницю перед Бо­гом, що вона може допомогти їм у всіх життєвих ситуаціях. На третьому Вселенському соборі (Ефес, 431) відбулося визнання Марії Богородицею, а в 1854 р. було прийнято доказ про її непо­рочне зачаття та тілесне вознесіння на небо. Католики вірять, що Марія вознеслася на небо не лише душею, а й тілом. Навіть сформувався спеціальний теологічний напрям - маріологія.

Значного поширення набув культ святих, поклоніння ре­ліквіям та мощам. За час існування католицької церкви було проголошено до 20 тис. святих і майже 200 тис. блаженних. Цей процес пожвавішав в останні десятиріччя. Папа Пій XI оголосив за 17 років свого понтифікату 34 святих і 496 бла­женних, а Пій ХІІ проголошував щороку в середньому по 5 святих і 40 блаженних.

Католицька ідеологія надзвичайно рухома. Це чітко про­стежується в рішеннях другого Ватиканського собору, який переглянув чимало уявлень, що перестали відповідати завдан­ню збереження релігії, прийняв 16 документів, в яких розкри­то сутність сучасного католицького модернізму.

Соборна конституція про літургію дозволяє спрощення багатьох обрядів і їх пристосування до місцевих умов. Зокре­ма, дозволено частину меси проводити не латиною, а місце­вою мовою з використанням національної музики; рекомен­довано більше часу відводити проповідям, а богослужіння про­водити декілька разів на день, щоб особи, зайняті на вироб­ництві, могли відвідати їх у зручний час.

Собор виніс рекомендації щодо включення до като­лицького культу елементів місцевих релігій, зближення з інши­ми християнськими церквами, визнання таїнств і обрядів, здій­снених над католиками в інших християнських конфесіях. Зокрема, визнано дійсним хрещення католиків у православ­них храмах, а православних - у католицьких. Католикам Ки­таю дозволялося поклонятися Конфуцію, вшановувати за ки­тайським звичаєм своїх предків тощо.

На відміну від інших напрямів у християнстві, католицизм має міжнародний центр управління - Ватикан і главу церкви -Папу Римського, якого обирають довічно. Ще в 756 р. на неве­ликій території сучасної Італії виникла церковна держава -Папська область. Вона проіснувала до 1870 р. У процесі об'єд­нання Італії її було включено до Італійської держави. Після Пер­шої світової війни папство вступило в союз з існуючим в Італії режимом. Пій XI у 1929 р. уклав з урядом Муссоліні Латеранські угоди, згідно з якими відроджувалася папська держава - Вати­кан. Її площа - 44 га. Має всі державні атрибути (герб, прапор, гімн, збройні сили, гроші, тюрму), дипломатичні відносини із 100 країнами світу. При папі існує уряд (римська курія), який очолює кардинал - статс-секретар (він і міністр закордонних справ), а також дорадчий орган - синод. Ватикан керує 34 між­народними політичними позацерковними об'єднаннями, коор­динує діяльність багатьох газет і журналів, закладів освіти.

Ворожі католицизму релігійні вчення називали єресями, а їх прихильників - єретиками. Церква вела з ними надзви­чайно жорстоку боротьбу. Для цього було запроваджено спе­ціальний церковний суд - інквізицію. Тих, кого звинувачува­ли у відступництві від учення церкви, кидали у в'язниці, під­давали тортурам, засуджували до спалення на вогнищі. З осо­бливою жорстокістю інквізиція діяла в Іспанії. Затверджений нею перелік "релігійних злочинців" був таким великим, що мало хто з людей не потрапляв під його дію (не тільки єретики, а й ті, хто захищав і переховував їх).

Ієрархія католицької церкви спирається на сувору цен­тралізацію і безумовну підлеглість нижчих церковних органів вищим. Очолює католицьку ієрархію Священна колегія кар­диналів. Кардинал - вища, духовна особа після папи. Деякі з них постійно живуть у Римі й очолюють ватиканські устано­ви, інші перебувають в різних країнах, де від імені Ватикану керують місцевими організаціями. Кардиналів призначає папа. Постійною установою Ватикану є державний секретаріат. Він відає дипломатичними справами з країнами, з якими Ватикан має відносини. Постійні посли - папські нунції. Італія і Вати­кан також обмінюються послами. За відсутності постійних дипломатичних відносин Ватикан надсилає тимчасових пред­ставників - легатів.

Ордени ченців діють за особливими статутами, мають су­воро централізовану структуру. Очолюють їх генерали, гене­ральні магістри, яким підпорядковані провінціали (провінці-альні пріори), магістри, а магістрам - абати і конвентуальні пріо­ри. Над усіма ними главенствує генеральний капітул - зібран­ня керівників різних рангів, яке відбувається раз на кілька ро­ків. Ордени підпорядковані безпосередньо Папі Римському, в якій би країні вони не перебували. Одним з перших серед них є орден бенедиктинців, заснований в Італії в VI ст. Бенедиктом Нурійським. Особливим впливом користувався він у Х— XI ст. Нині бенедиктинці існують у країнах Європи і Америки, мають свої школи й університети, періодичні видання.

У ХІ-ХШ ст. виникло багато чернечих орденів. Серед них важливе місце належить так званим жебрацьким орденам: францисканському, заснованому в XVIII ст. святим Франци­ском - 27 тис. осіб; домініканському - 10 тис. осіб. Щоб всту­пити в ордени кармелітів, августинців, слід було відмовитися від особистого майна і жити на подаяння. Орден францискан­ців отримав певні привілеї від папи - право проповіді та здій­снення таїнств, вільного викладання в університетах. У його руках опинилася інквізиція. Орден домініканців (братів-про-повідників), заснований у 1215 р. Домініком, був покликаний розгорнути боротьбу проти середньовічної єресі, насамперед проти альбігойців - учасників єретичного руху ХІІ-ХШ ст. у Франції, спрямованого проти панівного становища като­лицької церкви в економічному й духовному житті середньо­вічного міста.

У 1534 р. виник орден єзуїтів (Товариство Ісуса), заснова­ний Ігнатієм Лойовою (1491-1556) для боротьби з Реформаці­єю. Будучи однією з войовничих організацій католицької церк­ви, переслідував учених, присікав вільнодумство, складав індекс заборонених книг, сприяв закріпленню необмеженої папської влади. Єзуїти крім трьох чернечих обітниць (безшлю­бність, послух, бідність), зарікаються в абсолютній покорі Папі Римському, навіть подумки не можуть піддавати сумніву його вимоги. Статут ордену гласить: щоб не помилитися в житті, не­обхідно біле називати чорним, якщо того вимагає церква. На основі цього положення орден єзуїтів розробив норми моралі. Єзуїтський орден відрізняється від інших тим, що не вимагає від своїх членів жити в монастирях і носити монастирський одяг. Вони можуть бути і таємними членами ордену. Тому дані про його чисельність приблизні (до 90 тис. чоловік).

Нині існує майже 180 чернечих орденів. Об'єднуючи май­же півтора мільйона ченців, вони відіграють важливу роль у здійсненні політики Ватикану, місіонерській діяльності.

Вся територія поширення католицизму поділяється на області (архієпархії). У даний час завдяки країнам Африки й Азії кількість їх зростає. У великих єпархіях є вікарні єписко­пи (помічники єпископів). У країнах з великою кількістю єпа­рхій і з автономією національної церкви старший над усіма єпископами - припас. За відсутності такої автономії кожний єпископ безпосередньо підпорядкований Риму.

Установи Ватикану об'єднують 9 конгрегацій, 3 трибунали й декілька секретаріатів. Конгрегації - своєрідні міністерства, очолювані групою кардиналів (3-4чол,) і главою - префектом. Найважливіші з них: Конгрегація священної канцелярії та Конгрегація пропаганди віри (здійснює місіонерську діяльність здебільшого у країнах Азії, Африки). Це найзаможніша кон­грегація, ЯКА отримує різноманітні дотації від бізнесменів-католиків, навіть представників інших релігійних напрямів (баптисти) на створення мережі семінарій, університетів, шкіл, у яких виховують місцеве населення в дусі католицького віров­чення. Конгрегація має своє видавництво, богодільні, школи.

Католицтво успішно "вписалося" в індустріальне та пост-індустріальне суспільства. Пристосовування церкви до умов зрілого капіталізму було започатковано Папою Львом XIII в енцикліці "Про нові речі", яка була, власне, першою соціаль­ною енциклікою. В ній сформульовано ставлення католиць­кої церкви до нових реальностей індустріального суспільства наприкінці XIX - на початку XX ст. Вона засуджувала класо­ву боротьбу, проголошувала недоторканість приватної влас­ності, заступництво щодо осіб найманої праці тощо.

Нові соціальні реалії, що склалися в середині XX ст., впли­нули на діяльність Папи Іоанна XXIII. У намаганнях відвер­нути загрозу загибелі людства у ядерній війні неабияку роль відіграла підтримка католицькою церквою принципу мирно­го співіснування держав з різним соціальним ладом. Папа ви­ступив за заборону ядерної зброї, підтримав спільні дії вірую­чих і невіруючих на захист миру. Більш далекоглядну і реаліс­тичну позицію Ватикан почав займати і щодо проблем Афри­ки, Латинської Америки, Азії. Своєчасне відмежування від класичного колоніалізму благотворно вплинуло на поширен­ня католицизму в країнах Африки, Латинської Америки.

Адаптація католицтва до реалій постіндустріального сус­пільства, врахування соціальних процесів, що розгорнулися в останній чверті XX ст., пов'язані з ім'ям Папи Іоанна Павла II, у діяльності якого чітко простежуються три напрями: перший стосується внутрішньої політики церкви; другий - соціальних питань; третій - зовнішньої політики. У внутріцерковній по­літиці він дотримується традиційних позицій: категорично осуджує розлучення, аборти, спроби зрівняти у правах жінок-монахинь зі священиками, участь діячів церкви у політичній діяльності тощо. Папа різко засудив тенденції до плюралізму, що виявлялися в єзуїтському ордені. Згідно з його вказівками, Конгрегація у справах віровчення (в минулому - інквізиція) засудила окремих єзуїтів США, Швейцарії, Німеччини, Нідер­ландів. Водночас на засіданнях Папської академії у Ватикані на вшануванні сторіччя від дня народження видатного вчено­го Альберта Енштейна з промовою виступив сам Іоанн Павло II, визнавши помилковим і несправедливим засудження сво­го часу Галілео Галілея інквізицією.

Поза увагою католицької церкви не лишається і сім'я. Широке коло її проблем розглядає передача "Сім'я і віра", роз­рахована на подружжя, батьків і дітей. У них сформульовано погляд католицької церкви на причини кризових явищ в сім'ї, відчуження дітей від батьків.

Наприкінці 50-х років починається переорієнтація євро­пейської політики Ватикану: ідею "малої Європи" змінює пра­гнення до розширення "об'єднаної Європи". З приходом на престол Іоанна Павла II в основу такого розуміння було пок­ладено тезу про спільні християнські, корені європейських націй. Для пропаганди концепції "неоєвропеїзму" використо­вується трибуна ЮНЕСКО, міжнародні культурні форуми.

Європа, згідно з твердженнями Папи Римського, - ком­плекс націй, які стали такими завдяки євангелізації. Внутріш­ня єдність Європи є не лише культурною, а й соціальною необ­хідністю. Європі належить і провідна роль у світовому кон­тексті, завдяки її специфічній культурній традиції і невичерп­ності сил. У справжній Європі не існує суперечностей між Сходом і Заходом, вона - єдина сім'я народів з різними взає­модоповнюючими особливостями. Зближення, інтеграція європейських націй повинні розвиватися одночасно і в релі­гійному, і в культурному аспектах.

Для обгрунтування неоєвропеїзму Іоанн Павло II ство­рив власну концепцію нації. На передньому плані у ній - на­род, потім вітчизна, релігія, мистецтво, національна культура. Європа, об'єднана спільністю походження, культурної історії і традицій, цінностей і фундаментальних основ організації жит­тя, може врятуватись від внутрішніх небезпек та апокаліптич-них конфліктів.

Європейська: культура заснована на великій спадщині -іудейській, грецькій, римській, християнській. Але ця спадщи­на переживає глибоку кризу. Тому створення "нової Європи" пов'язане з надією на релігійне відродження. За словами Іоан-на Павла II, "відродження у християнському дусі є одним за­собом врятування Європи". У 1985 р. папа видав енцикліку "Апостоли слов'ян", провідна думка якої полягає в необхід­ності об'єднання європейських країн на основі християнської культури. Шлях до єдності між Сходом та Заходом, стверджує Ватикан, в об'єднанні християнських Церков у вселенську церкву і загальній євангелізації, суть якої - встановлення пе­редусім моральної вищості католицької церкви. У цьому чітко простежуються політичні цілі. Пропагуючи єдність Європи, Іоанн Павло II підкреслює перевагу римо-католицької церк­ви, оскільки "апостоли слов'ян" нібито Працювали з благосло-віння і під контролем Пап Миколи І, Андріана II та Іоанна VII!, будучи підданими Великої імперії. Історичні документи свід­чать, однак, що Кирило та Мефодій зверталися до Риму лиши з дипломатичних питань.

80-ті роки XX ст. стали етапними для католицизму. На Надзвичайному синоді єпископів, присвяченому 20-річчю II Ватиканського собору, було проаналізовано церковні спра­ви за 20 років після собору у контексті еволюції сучасного су­спільства. Серед проблем було названо ускладнення відносин церкви зі світом. Багаті країни пізнали секуляризм, атеїзм, практичний матеріалізм. Цим спричинена глибока криза фу­ндаментальних моральних цінностей. У країнах, що розвива­ються, панують бідність, голод, злидні. Синод дійшов виснов­ку, що прагнення до оновлення лише зовнішніх структур при­звело до забуття церкви Христа. У декларації "Заклик бога до всіх людей" синод закликає всіх (не тільки католиків) до участі у створенні "цивілізації солідарності та любові", бо тільки шля­хом релігійного відродження можна подолати апокаліптичний стан сучасної культури.

Католицький теолог Карл Ранер так оцінює сучасне ста­новище католицької церкви: "Сьогодні від церкви можна чути багато заяв від імені "духу" II Ватиканського собору, які не мають нічого спільного з цим духом. У сучасній церкві панує надто великий Консерватизм. Церковні власті Риму, здається, більше схильні до повернення у добрі старі часи, ніж до реального розуміння ситуації сучасного світу і людст­ва. Ми не досягли ще синтезу між істинною духовністю і реа­льною відповідальністю перед світом, якому загрожує катас­трофа. На порозі третього тисячоліття серед католиків пос­тійно зростає прагнення до створення найширшої платфор­ми для об'єднання всіх людей доброї волі на основі загально­людських цінностей для врятування і збагачення духовної культури людства".

Після проголошення державної незалежності, в Україні почалось відродження католицьких громад і храмів, дещо по­жвавилися відносини з Ватиканом.

Запитання і завдання для закріплення знань

1. Схарактеризуйте головні догматичні и канонічні роз­біжності між

католицизмом і православ'ям.

У чому виявлялися особливості боротьби католицької церкви з єресями?

Чим відрізняється ставлення католицької і православ­ної церков до тенденцій у розвитку людства?

Наскільки, на вашу думку, відповідає структура, систе­ма управління католицькою церквою вимогам централізації й свободи національних релігійних утворень?

Якими були позиції католицьких громад на різних ета­пах історії України?

Теми рефератів

Соціально-політичні орієнтації в католицизмі.

Католицькі чернецькі ордени: історія і сучасність.

Соціальна доктрина католицизму, етапи її розвитку.

Каріологія як напрям католицької теології.

Історія папства.

Понтифікат Папи Іоанна Павла II.

Католицизм в Україні.

Література

Боргом Ю. Фома Аквинский. - М., 1975.

Гергей Е. История папства. - М., 1996.

Войтыла К. Иоанн Павел II. Любовь и ответственность. -

М., 1993.

Второй Ватиканский Собор. Конституции. Декреты. Де­кларации. - М., Брюссель, 1992.

Иоанн Павел II. Единство в многообразии. - М., 1994. Іоанн Павло ІІ. Переступити поріг надії. - Львів: Свічадо,

1995.

Католицизм. Словарь. - М., 1991. Карташов А.В. Вселенские соборы. - М., 1994. Ковальський Я.В. Папы и папство. - М., 1991. Лозинський С.Г. История папства. - М., 1986. Рашкова Р.Т. Ватикан и современная культура. - М., 1998. Рожков В. Очерки по истории Римско-католической церк­ви. - М., 1994.

Церква і соціальні проблеми: Енцикліка "Сотий рік". Мі­жнародна наукова конференція. - Львів, 1993.