Розділ х. буддизм
У Північній Індії в VI-IV ст. до н.е. відбувалися складні історичні процеси. У виробничій практиці почали застосовувати залізо, були винайдені засоби поліпшення його якості додаванням вуглецю. Це, в свою, чергу привело до піднесення землеробства та ремесел. Посилюються торговельні зв'язки між общинами і племенами, між дрібними містами-держава-ми, з'являється монетний обіг. У середині VI ст. до н.е. в Північній Індії існувало 16 махаджанад ("великих країн"). Крім них, було чимало й дрібних. Дослідники називають їх число - 175. Йшов процес їх об'єднання. Центром цього процесу була держава Магадха; в її історії особливу роль відіграла династія Маур'я. В історії стародавньої Індії цей період дістав назву Магадахсько-Маурійського, він охоплює другу половину І тис. до н. е. Цей час був періодом виникнення першої справді світової релігії - буддизму. Середина І тис. до н.е. в Індії була часом остаточного розпаду сільської общини. Брахманізм, що освячував родоплемінні, але вже і рабовласницькі відносини, своє віджив. У суспільстві почалися посилені світоглядні пошуки, які виходили з того запасу ідей, якими оперував брахманізм. Носіями цих пошуків були численні проповідники-ман-дрівники, блукачі (парівраджали, шамани). Шамани до певної міри підготували буддизм: вони заперечували авторитет Вед і тих соціальних та моральних норм, що виходили з них, посилено розробляли проблеми етики. Привертає увагу релігійно-філософська течія санкх'я ("та, що перелічує істині принципи"), перші згадки про яку вже є в Упанішаді IX-VIII ст. до н.е. Санкх'я виходить з того, що основу світу становить матерія ("пракріті"), яка проходить ряд матеріальних і психологічних стадій. Поряд з практирі існує окреме й незалежне духовне начало - пурушу, воно функціонує в етичній сфері, в душі людини і разом з цією душею бере участь у тривалому процесі існування - сансарі, де зазнає страждань. Зіткнення пуршу з практіті викликає у неї прагнення вийти з сансари, набрати стану абсолютної свободи - мокші. Отже - вища мета людини, в якій існує душа, вийти з сансари. Як цього досягти? Брахманізм рятує душу людини перед Богом жертвами. Але як ми знаємо, до жертв у ведичному суспільстві допущені далеко не всі. Відомий історик Індії К.М. Паніккар зазначає, що, стародавня ведична релігія, яка ґрунтувалася на жертвоприношеннях, втрачала свій авторитет і вже не задовольняла духовних потреб народу. Більше того, навіть у найкращому перевтіленні, потрапивши в тіло якогось бога, душі не гарантоване відключення від сансари, адже боги теж змагаються, діють, перемагають і програють, теж страждають. І навіть загибель усього світу, яка періодично має відбуватись, не врятовує від страждань, бо із зруйнованого світу відроджується новий і знову з'явиться нова сансара. Санкх'я проголошує новий шлях рятування - цілковиту відмову від чуттєвого світу і заглиблення душі в істину шляхом споглядання. Хай чуттєвий світ продовжує свою круговерть, душа, заглиблена сама в себе, вийде з неї і спасеться. Причому це спасіння можливе для всіх людей, усі люди рівні в стражданні і в спасінні. Раб стає рівним вільному, варни втрачають своє значення, заміна рабовласництва феодальними відносинами - вже не кінець світу, а його поліпшення. Ці ідеї трапляються і в буддизмі, але в іншій інтерпретації. А сама санкх'я продовжувала існувати як оригінальна філософська течія аж до XV ст.; у ній співіснують матеріалістичні та ідеалістичні тенденції. Деякі дослідники підкреслюють навіть переважання першої. Згодом санкх'я зливається з ведантою у філософській її частині. Санкх'я розглядають як важливого ідейно-філософського попередника буддизму. Мабуть, це вчення вплинуло на буддизм у плані його акцентування на філософських проблемах, про що мова йтиме нижче. ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ Будда - засновник нової релігії Релігійні пошуки середини І тис. до н.е. привели до виникнення нової релігії - буддизму, якому судилося стати першою світовою релігією. Засновником її був давньоіндійський мислитель Сіддхартха Гаутама, якому дали ім'я Будда, що означає - "просвітлений". У буддійській релігії це назва людини чи боголюдини, яка досягла найвищої святості; у пантеоні буддизму їх чимало. Питання про реальне існування Будди дехто вважає спірним. Критики буддизму часто починають свої атаки на нього заявою, що ніякого, мовляв, Будди не було, тому й буддизм як релігія сумнівний. Але в такому міркуванні немає ніякої логіки. Без автора немає жодної людської думки, жодної ідеї. На початку будь-якої ідейної течії завжди стоїть видатна людина, яка бачить далі від всіх і мислить активніше від всіх. Інша річ, подобається його система думок комусь, чи ні. Дослідник релігії Індії А.Барт не без підстав вважає, що буддизм є справою Будди так само, як християнство, є справою Христа, а іслам -Магомета, хоч разом з тим він твердить, що буддизм є явищем чисто індуським, він - природний продукт часу і середовища, в якому зародився. І. Франко переклав з французької мови на українську твір буддолога Л. Фера "Будда" і Буддизм", в якому рішуче заперечується відмова Будді в історичному існуванні. Проте висловлюється думка, що в його життєпису чимало міфічного. Важко також припустити, що він був автором усіх теоретичних положень і практичних діянь. Одне безсумнівне, він був автором чотирьох істин, про які мова йтиме далі. За відсутністю документальних свідчень дуже важливою стороною справи є встановлення особи цього мислителя. Його реальна біографія зазвичай міфологізується, набирає рис фантастичності, щоб надати йому (а звідси - і його ідеям) більшого авторитету. Тому, безумовно, не все, що пишуть біографи Будди, є незаперечним фактом. І це сумнівне - зовсім не підстава для оцінювання його вчення, яке слід розглядати за його змістом і висновками, що з нього випливають. Отже, Гаутама - реальна, історична особа, як здебільшого реальні й ті люди, серед яких, згідно з його біографією, він жив, хоч ми мало що знаємо про його життя. Видатним біографом Будди є індуський поет Асвагоша, який написав поему "Життя Будди" у 28-ми піснях. Поема була перероблена і доповнена поетом Дгармаракаша. У такому вигляді вона перекладена російською мовою К. Бальмонтом. Автор підручника не наважується його перекладати й цитувати, тому відсилає читача до оригіналу. Ще одним літературним джерелом, яке заслуговує на увагу, є поема Едвіна Арнольда (1832-1904) "Світло Азії, чи Велике Відродження", в якій біографію Будди і його вчення автор викладає в поетичній формі від імені шанувальника Будди. Російською мовою цей переклад прозовий. С.Рейнак навіть вважає, що, можливо, Будда походив від одного із скіфських племен, що постійно проникали до Індії з північного заходу. Суперечності про час його життя не мають істотного значення. Можна сказати, що він жив і між 550 і 480 рр. до н.е. або 563 чи 566-486 рр. до н.е., чи 567 - 487 рр. до н.е. Такі розходження в датуванні нічого не змінюють. Батько Будди Шуддходана був царем невеликого племені Шак'я в Північній Індії на кордоні з Непалом. Звідси ще одне ім'я Будди - Шак'я-Муні ("пустельник з роду Шайя"). Мати -старша дружина царя Махамайя. Згодом міфи про Гаутаму розповідатимуть, що він народився від непорочної цариці Майї надприродним чином, що його чудесне народження передбачали мудреці, що на його народження відбулось 32 затемнення, прозріли сліпці, зцілилися каліки, урочистою стала вся природа, навіть у пеклі на деякий час припинилися катування. Мати Гаутами померла тоді, коли він був дитиною, виховувала його тітка Гаутамі Мага-Праджапаті, потім вона стає черницею. В нього був друг дитинства Ананда, його двоюрідний брат, який був відданий йому аж до смерті. Був у Будди брат - Девадата. Між ними з дитинства склалися ворожі відносини. Перші непорозуміння виникли тоді, коли Девадата підстрелив лебедя, який вів свою зграю до Гімалаїв, щоб там вити гнізда. Царевич Сіддхартха підняв підстрелену птицю і зцілив її. Девадата зажадав віддати йому птицю. Але Сіддхартха сказав, що з цього починається його вчення співчуття, він зупинить потік страждань, і не тільки для людей. Девадата ворогував зі своїм великим братом до його смерті. Біографи Будди розповідають, що дитинство його було щасливим. Коли він виріс, то оженився на царівні Ясодхарі, яка народила йому сина Рагулу. Будда жив до 29 років щасливим життям у палаці свого батька. Але одного разу він поцікавався - що там за залізними брамами? Йому відповідали: місто, храми, сади, лани, інші володіння царя і обширні землі з сотнями тисяч людей. Сіддарт-ха сказав, що хоче їх бачити. І на другий день він на колісниці виїхав у світ. Незважаючи на те, що за наказом царя від царевича приховували будь-які ознаки горя і нещастя, все ж сталося так, що він побачив нещасного старого каліку. Вражений побаченим, царевич вернувся додому. Потім Сіддартха вийшов на прогулянку ще раз і, побачивши хворого, який страждав у пилюці при дорозі, а потім похорон -він взнав, що таке смерть. Це так вразило царевича, що він повернувся додому і через деякий час потай покинув палац батька і пішов у світ, щоб рятувати його від страждання. Залишивши сім'ю, він сім років мандрував, потім був пустельником. У пустелі бився з підступами демона Мари, розмірковував про світ. Коли царевич Гаутама пішов у пустелю, щоб разом з п'ятьма вірними учнями віддаватися найтяжчим умертвлінням тіла, він вів виключно аскетичне життя. Бувало так, що він споживав одне зерно рису на день, затримував надовго своє дихання тощо. Через шість років він був ослаблений і схудлий, мов скелет. І раптом він зрозумів, що умертвлюване тіло не дає звільнення, що він на хибному шляху. У день квітневого чи травневого повного місяця (за буддійським календарем це був місяць вайшакта) він раптом прозрів і став мудрим, "просвітленим" Буддою. Іван Франко переклав термін "Будда" словами "збуджений", "прояснений", "такий, що дійшов до зрозуміння". Будда заснував першу чернецьку общину (сангху), почав творити чудеса і проповідувати. Вважають, що перші проповіді він проголосив у місті Бенаресі. Народження, прозріння і смерть Будди трапились у день травневого повного місяця. У буддистів це "тричі святий день". Скульптурне зображення Будди у вигляді людини з'явилося лише на початку нашої ери, десь через 500 років після виникнення буддизму, в Гандхарі (область Пакистану). Спочатку в Будди було всього п'ять учнів, вони й заснували буддійську общину. Коли Будда став главою общини, він вибрав собі долю мандрівника-проповідника. Він обійшов усі села і міста долини середнього Гангу. Релігійне вчення, якого він навчав, дістало назву "вчення Будди" ("буддихадаршана", "буддхагама", чи "дхарми"; тут під дхармою розуміється "праведний закон"). Його проповіді мали великий успіх, число його учнів невпинно зростало. Звали їх "буддхами" - "прибічниками Будди", чи "шак'ями". К.М.Паніккар каже, що в Будди був співчутливий, люди-нолюбивий, м'який характер, енергія його була невичерпною, а вчення напрочуд простим. За Буддою пішли і прості, і знатні люди. Будда в своїх проповідях звичайно користувався мовою звичайних людей і з метою повчання часто розповідав про свої минулі існування, про минулі й майбутні перевтілення своїх учнів та інших людей. А головне - він відкрив можливість врятуватися кожній людині. Вчення його було для всіх. Причина смерті Будди привертала увагу його численних біографів. Англійський дослідник буддизму Беттані, посилаючись на твір "Книга про велику кончину", яка, на його думку, написана через сто років після смерті Будди, повідомляє, що престарілий Будда, здійснюючи своє останнє мандрування по Індії, захворів на дизентерію. Він стійко переносив страждання і до останньої хвилини життя навертав у свою віру нових учнів. Будда помер у місті Кушінарі. Перед смертю він заповідав: "Усі складові буття минущі; ретельно працюйте для вашого спасіння". Будду поховали з почестями, як царя царів. Його тіло загорнули в п'ятсот паперових і вовняних саванів, поклали у дві залізні скрині і спалили на духмяному вогнищі на березі Гангу. Після спалення не було ні попелу, ні сажі, а лише одні кістки. На останки кісток, як на реліквії, претендувало немало правителів і народів Індії. Було вирішено поділити їх на вісім частин. Вони зберігаються й тепер у буддійських каплицях -ступах, збудованих царями Ашока і Кацішка, які славилися як ревні послідовники Будди. Історичні умови буддизму Вчення, яке запропонував Будда, відразу знайшло відгук у бурхливому індійському суспільстві, бо воно заперечувало брахманістське освячення кастового ладу, приречене економічним і політичним розвитком країни на забуття. Ідея рівності всіх людей незалежно від касти і можливість спасіння для всіх зробила буддизм прийнятним для найширших мас, він відразу став народною релігією. Раби і вихідці з нижчих каст вбачали в буддизмі шлях до звільнення хоч і в нереальному майбутньому житті, так у наступних перевтіленнях (а буддизм цілком успадкував брахманістське вчення про перевтілення душ після смерті), а все ж таки звільнення. Водночас буддистська проповідь соціальної пасивності, відмова від боротьби, покірність долі, приреченість, цілковите нехтування дійсністю зумовили підтримку буддизмові вищих варн, що вже почали розвиватися завдяки ініціативі, яку давала приватна власність, що набувала чітких форм, звільняючись від первісних пережитків колективної власності общини на землю та іригаційні споруди. Буддизм виявився спроможним задовольнити потреби всіх верств суспільства, за Буддою пішли численні учні, він швидко став найпопулярнішою особою, навколо імені якої ще за життя складалися легенди і міфи. Він помер у славі, оточений учнями, задоволений успіхом свого вчення. Після смерті Будди поширення буддизму відбувалося в дуже сприятливих для цього умовах. Економічний розвиток вів до посилення товарно-грошових відносин, раби перетворювались на ефективну продуктивну силу, розквітало рабовласництво. Рівновагу в суспільстві могли забезпечити лише могутні держави, тож виникають рабовласницькі деспотичні держави. Серед них особливо успішні з'явилися на сході Індії, в долині Гангу. Це - Мага, Камі, Котала та ін. Вони вели активні війни для поповнення кількості рабів, розширення територій. У VI ст. до н.е. держава Магадха володіла майже всією долиною Гангу, в ній правили династії Нандів, потім Маур'я. У цей період Індія зазнала іноземного вторгнення. У 330325 рр. до н.е. Александр Македонський здійснив похід до Північної Індії і повернувся річкою Інд до узбережжя Аравійського моря. Але вже близько 305 р. до н.е. цар Чандрагупта (З17-293 до н.е.), засновник династії Маур'я, повернув землі, завойовані Александром Македонським, Індії. Цар Ашока (268232 до н.е.) з цієї династії під своєю владою мав уже всю Індію і навіть частину нинішнього Афганістану. Він виявився ревним адептом буддизму, сприяв його зміцненню і поширенню в Індії. Ашока добре розумів здатність буддизму долати племінну роздрібненість, утверджувати державну єдність. За його царювання буддизм став державною релігією. Але вже з ІІ ст. до н.е. держава Маур'ї починає розпадатись. У І ст. н.е. на півночі Індії утворюється царство (кін. І-ІІІ ст. н. е.), в IV ст. знову зростає держава Магадхі, при династії Гуптів вона стає могутньою імперією. Але це вже був період початку наближення Індії до феодального ладу. Увесь цей грандіозний історичний період з VI до V ст. н. е. індійської стародавності був періодом переможного розквіту і стрімкого занепаду буддизму в боротьбі з брахманізмом, джайнізмом, а потім - з індуїзмом, який усунув буддизм із суспільної арени Індії. Буддизм виявився невідповідним до особливостей індій- ського національного мислення, яке вимагало більшої духов- ності і більших можливостей для уяви. Для індійців були пот- рібні етичні принципи, які ствердили б феодальне розшару- вання і одночасно вирішили проблеми багатоетнічного поді- лу народу, численність релігійних розгалужень. Уже з ІІІ ст. до н.е. активно діють буддійські місіонери, до середини І тис. н.е. вони поширили буддизм на Цейлоні , в Індонезії та в Індокитаї, в перші століття н.е. буддизм з'являється в Китаї і Тибеті, в ст. - в Кореї та Японії, в XVI- XVII ст. в Мон- голії, у XVIII ст. - в Бурятії. У цих країнах буддизм надбав свою другу батьківщину, справивши колосальний вплив на долю їхніх народів. Він створив буддійську цивілізацію, вплинувши на політичну історію цих народів, на їх культуру, мистецтво, літературу, філософію, науку. Однак у Китаї незабаром його серйозно потіснило конфуціанство, а в Японії - синтоїзм. А на своїй першій батьківщині, в Індії, буддизм з початку І тис. н.е. поступово втрачав вплив, постійно відчуваючи і сприймаючи авторитет індуїзму і до ХІІ ст. зливаючись із ним. Ортодоксальних буддистів стає все менше й менше, в сучасній Індії їх близько 1,7\% всього населення. Безумовно, що Будда - це непересічна особа в історії людства, а буддизм неперевершена релігія за своїми масштабами: грандіозне нагромадження ідей, колосальна кількість послідовників і географія поширення, вражаюча етнічна різноманітність віруючих, відмінна стійкість у часі - усе це робить буддизм світовою релігією достойною глибокого вивчення. Махаяна і хінаяна. Тантризм Ще за життя Будди його послідовники намагалися доповнити і прокоментувати його вчення. Були у Будди і явні противники. Так, колишній учень і навіть родич Будди Девадата відділився від Будди, створив свою секту, що вимагала більшої аскетичності в сангхі, суворіших вимог до бхіккху. Згадується також і якийсь Кокаліко, який спочатку був разом з Девадатою, а потім відокремився і від нього. Одне слово, ще за життя Будди сангху роздирали суперечки, існували певні нюанси нового вчення. Проблема єдності у віровченні і культі дуже непокоїла буддійських богословів, і вже в перші століття існування нової релігії відбулись два собори. Перший - у Раджагрихі (бл. 477 р. до н.е.), продемонстрував безперечну неоднорідність буд-дистського руху. Другий - у Вайталі (бл. З67 р. до н.е.) виявив активну діяльність секти махасангхиків, які вважали, що одержати краще переродження душі, а потім і досягнення нірвани (про це докладніше буде сказано далі) можуть усі, хто увійде до общини і вони були прибічниками принципу "великої общини". Це вже був розкол у буддизмі. Понад п'ятсот років точилися богословські дискусії, релігійне вчення буддизму в цей час ускладнювалося, й виникала обширна буддійська література, буддизм поширювався поза Індією, зазнаючи впливу місцевих культів і національної ідеології. У наступні п'ятсот років склалися дві основні релігійно-філософські школи буддизму: хінаяна і махаяна. Пізніше в середині цих двох основних течій утворились більш дрібні і незначні. У І ст. н.е. сформувалася хінаяна, що означає "мала колісниця", або "вузький шлях спасіння". Прибічники хінаяни вважали себе ортодоксальними послідовниками Будди і його першої общини. Хінаяну ще називають буддизмом тхеравади ("вчення старійших", "істинне вчення"). За її вченням, врятуються тільки ті, хто цілком віддався релігії, служить лише їй. Це - ченці. Усі інші спасіння не матимуть. Але це обмежувало вплив буддизму, бо всі ченцями стати не можуть. До того ж якщо всі підуть жебракувати (а саме це - головна справа ченців), то хто ж буде працювати? Хінаяна утвердилася на півдні Індії і в Південно-Східній Азії. У середині І ст. утворилася друга течія - махаяна ("широка колісниця", або "високий шлях спасіння"). За махаяною -врятуються всі, хто виконуватиме вимоги вчення Будди і житиме своїм звичайним життям. Але необхідна й допомога ченців, якими керують святі і боги. Махаяна міцно утвердилася на півночі Індії і звідти пішла в країни материкової Азії. Цар Кушанської держави Ка-нішка (78-123) заохочував махаяну, для затвердження її принципів домігся скликання 4-го буддійського собору в Кашмірі. Засновником махаяни вважають буддійського філософа, поета і богослова Ашвагхоша (бл. 80-150), але най-видатнішим діячем махаяни був богослов Нагарджуна. На-гарджуна вважається засновником махаяни, дехто датує його життя приблизно ІІ—ІІІ ст. н.е. Він вважається бодхі-саттвой і канонізований буддійською іконографією. Буддійська традиція приписує йому авторство понад 200 праць найрізно-манітнішого змісту: від богословських до медичних та металургійних посібників. Мабуть, за цим ім'ям стоїть кілька різних авторів, до того ж розділених між собою майже шість ма століттями. Махаяна набувала відмінностей від хінаяни об'єктивно, в ході поширення на північ і північний схід від Індії. Вона активно засвоювала місцеві вірування, вводила місцевих богів і демонів до свого пантеону і демонології. Будда особливо наполягав на шануванні чужих богів. Особливе значення в махаяні набрало вчення про вищих анімістичних сутностей будд і бодисав. Святі буддизму, які завдяки глибокому знанню вчення і праведному життю стали архатами, тобто впритул наближалися до нірвани, але не дійшли до неї, стали називатися бодісатвами. Це щось на ранг нижче від Будди, тобто будди, що незримо присутні в світі, щоб рятувати інших. Особливо шанується бодісатва Авало-кітешвара. А будд стало багато: найбільш поважний засновник вчення Будда Шак'ямуні, але він тепер в нірвані і ні в що не втручається; Будда Майтрейя - майбутній Будда, що має правити світом і ось-ось прийде; Будда Ваджарапана - останній з тисячі будд; Будда Адібудда - творець нашого світу; Будда Амітаба - володар раю та багато інших. Буддійські богослови нараховують 995 будд, які правили чи будуть правити світом, 35 будд, які прощають гріхи. Дехто вважає, що існує 1000 будд. Буддами стали боги індуїстського пантеону Шива, Вішну, Ганеша, богиня Тара та ін. Буддизм упевнено набрав вигляду цілком закінченої політеїстичної релігії. Широко стало практикуватися зображення цих будд, утвердилися їх канонічні образи. Розгорнулося будівництво храмів і ступ (каплиць) на честь богів цього дуже численного пантеону. Це, між іншим, стимулювало розвиток мистецтва і архітектури. Почався період розвитку буддійської цивілізації. Махаяна активно розвинула буддійський культ: розширюється фетишизм, удосконалюється магія, з'являється безліч молитов, заклинань, обрядів і церемоній. Храми і монастирі набирають пишності. Хінаяна поширювалась на південь і південний схід. В основному вона повторювала риси розвитку махаяни, може, тільки менш інтенсивно і в більшому пристосуванні до місцевого менталітету народів Індокитаю та Малайського архіпелагу. Але принципово підкреслюється пріоритет чернецтва в справі спасіння, стимулюється хоч би тимчасове перебування в стані ченця. У середині І тис. н.е. у надрах махаяни зародилося і виникло ще одне вчення буддизму - варджаяна ("алмазна колісниця"). Ще одна назва цього вчення - буддійський тантризм чи тантраяна. Основу варджаяни становлять тантри (санскр. - хитросплетіння, потаємний текст) давньоіндійського походження, спільні як для буддизму, так і індуїзму, а також специфічні буддійські. Вони містять у собі настанови до підготовки і проведення магічних обрядів, які забезпечують добре здоров'я, успіх у справах (що підкреслює їх практичне магічне спрямування), а також краще перевтілення і спасіння. Користуючись спогляданням і дарані - особливими магічними заклинаннями, можна досягти нірвани відразу, без перероджень. Справа лише в тому, щоб знайти це дарані. Обряди тантризму звичайно виконують поруч з йогичною практикою. Тантрійські обряди просякнуті духом еротики, відображають первісно-магічні уявлення про зв'язок родючості землі і плодючості худоби із статевою активністю людини, особливо з функціями жінки-матері. Саме слово "тантра" своїм початковим змістом означає - розмноження і акт, метою якого є розмноження. Особливого значення тантризм надає створенню сансари в космічному аспекті, єдності чоловічого і жіночого енергетичних начал. Звідси у варджаяні еротичні обряди. Ці обряди здійснюють у комплексі з медитацією, самозаглибленням і самоспогляданням. Хінаяна і махаяна зовсім не є ворогуючими протилежними релігійними течіями. Можна було б сказати, що махаяна є наступним етапом розвитку первісного буддизму порівняно з хі-наяною. Свій зв'язок з первісним буддизмом махаяна пояснює тим, що начебто Нагараджуна силою своєї святості проникнув до палацу демонів і виніс звідти рукописи Будди. Офіційно бу-ддистська біографія засновника вчення заперечує наявність записів вчення Будди за його життя. Але тим не менш трактування безпосереднього відношення махаяни до першовчення цей аргумент використовує без застережень. Насправді махая-на містить у собі чимало новацій, які є, по-перше, наслідком розвитку буддизму в часі, а по-друге, - наслідком поширення буддизму серед інших народів, де він вбирав у себе певні положення віровчення і культ місцевих вірувань. Філософська концепція буддизму Переходимо до розгляду богословсько-теоретичного змісту вчення буддизму. Але почнемо не з віроповчальних, як звичайно, а з філософських проблем. Справа в тому, що порівняно з іншими, вже вивченими нами релігіями минулого, буддизм має виключно філософську насиченість. Серед дослідників буддизму навіть виникли суперечки з приводу того, що є буддизм - релігія чи філософія? І для таких питань є підстави. У традиції індійської філософської думки існує постійне прагнення звертатится до релігії, цього не могли уникнути навіть матеріалістичні школи. Зі свого боку, кожна індійська релігія звертається до філософії. Відомий дослідник азіатської культури Ю.Реріх вважає, що філософія буддизму має два аспекти: вчення про природу речей і вчення про шляхи пізнання. Отже, як філософія буддизм має свою онтологію і гносеологію. Будда невизначено ставився до основного питання філософії, тобто він не заявляв себе ні матеріалістом, ні ідеалістом. Але висловив глибокі філософські міркування, і вони були предметом доробок та роздумів його учнів, які теж не приєдналися ні до матеріалізму, ні до ідеалізму. 3 точки зору догматичного поділу всієї філософії на матеріалізм та ідеалізм, буддизмові у філософії місця не знайшлось би. Але поглянемо на те, про що писав Ю. Реріх. У буддизмі існує концепція дхарм, яка обґрунтовує буддійське розуміння світу. Реальний навколишній світ є ілюзорним виявом великого містичного начала, що представлене найдрібнішими духовними частинками, психофізичними елементами, дхармами. Зазначимо, що в буддійській, як і у ведичній та індуїстській літературі, термін "дхарма" багатоплановий, він вживається також для позначення поняття "закон", "вчення", ''правило" тощо. Термін "дхарма" буддійський богослов Далай-лама XIV пояснює так: дхарма на санскриті означає "те, що тримає". Все існуюче - це дхарми, які несуть у собі свою власну сутність, тобто все існуюче - з дхарм. Релігія - це теж дхарма, вона утримує людей і захищає їх від лиха. У даному разі у філософії буддизму дхарма - це початковий момент світу матеріального і духовного, тобто з дхарм утворюється увесь світ. Дхарми рухливі - і увесь світ рухливий. Вони то з'являються, то зникають, але не руйнуються, переходять в інший стан, в іншу річ, інше явище. Це зумовлює рухливість світу. Буддійське вчення про дхарми нагадує нам атомістичну концепцію стародавніх греків. Але та концепція мала відкриту матеріалістичну спрямованість. У буддизмі дхарми - одухотворені елементи світу. На противагу матеріалістичному протиставленню матеріального і духовного буддизм зливає їх в єдиний нероздільний комплекс. Ще одна цікава паралель індійського мислення з грецьким. Подібно гераклітовому розумінню світу, як вічно спалахуючого і згасаючого вогню, в буддизмі теж існує уявлення про світ як полум'я, свічадо і у зв'язку з цим підкреслюється, що важливо не те, що стало, а те що стає. А про вічність цих спалахів буддизм мовчить. Отже, за буддизмом, з дхарм складається весь світ. А світ цей включає в себе і реальний, і потойбічний, надприродний світ. Сам Будда і його душа складається з дхарм. Він від народження, та ще й завдяки своєму прозрінню, є істотою надприродною. Надприродне, за буддизмом, навіть у нашому реальному світі є ще багато чого: святі, чудеса, будди, бодісатви (люди, в яких втілилися будди тощо). І природне, і надприродне утворюється з дхарм волею надприродного "Я". Це "Я" є духовною цілісністю, цілком звільнена від матерії, вона протистоїть матерії, творить матерію. Це - майже Бог, у інших буддистів -просто таки Бог Дхарми є продукт вольового рішення "Я". Буття - теж його продукт. Виходить, що ідеальне у буддизмі створює матеріальне. Буддизм ніколи не розумів буття як чисто матеріальне. Це не є існування і рух матерії за об'єктивними законами. Матеріальне буття - це буття психологічного процесу в свідомості людини, яка невільна від матеріального світу, бо живе в ньому, пов'язана з ним. Як бачимо, і тут ідеальне передує матеріальному. Отже, в онтології буддизму немає ні матеріалізму, ні ідеалізму. Не дивно, що філософія буддизму уникає розгляду співвідношення духу і матерії, суб'єкта і об'єкта. Але Будда ніде не каже про творіння світу Богом. Світ наче існує довічно. Будда всю свою увагу зосередив на рухуві душі в матеріальному світі, який, можливо, і не потребує творця. А якщо й потребує, то у своєму функціонуванні не потребує керівника. Отже, онтологічна проблема, тобто проблема про природу світу, його вічність чи творення у Будди не мали філософського рішення. Та він і не ставив собі такої мети. У центрі свого вчення він поставив душу людини. А як стоїть справа з гносеологією (тобто вченням про пізнання світу) буддизму? І гносеологічні проблеми в буддизмі пов'язані з буддійським вченням про душу. Буддійське вчення про душу викладено більш детально далі. За буддизмом, душа є не якоюсь нематеріальною окремою сутністю, як це є в іудеїв, християн і мусульман. Душа - це психологічна єдність, яка складається з дхарм, вона створює особистість людини. Вона пізнає світ і насамперед - людину через саму себе. Тому процес пізнання - це процес споглядання і самоспоглядання через самозаглиблення. І тут буддизм не є ні матеріалізмом, ні ідеалізмом. Ці вихідні філософські положення буддизму мали згодом глибоке розроблення, але філософська єдність так і не була досягнута. Ще в І-У ст. н.е. в буддизмі склалися різні філософські школи: вайбхатиків, саутрантиків, маух'миків, його-сарів. Деякі дослідники визнають у буддизмі існування шести філософських шкіл. Отже, буддизм мав свою філософську систему неабиякої оригінальності і заслуговує на велику увагу, незважаючи на досить критичне ставлення до неї філософських матеріалістичних систем. Вчення Будди Історію буддизму ми простежимо, розглядаючи суть і розвиток його віровчення. Центральною тезою буддійського віровчення є його оригінальна анімістична концепція. Як відомо, в анімістичних побудовах усіх релігій основою виступає вчення про Бога і душу. У буддійському вченні про Бога є чимало суперечностей. З одного боку, в буддизмі Будда-Сіддхартха Гаутама не Бог. Він не творив світ і не керує ним. Він один з ряду будд, що були в минулому, засновували вчення, які потім зникали. Приходив новий Будда і "рухав колесо закону". Будда вважав, що його вчення через 500 років зникне і прийде новий Будда. Навіть називають ім'я наступного Будди - Майтрея. Будда не береться змінювати світ, хоч і бачить його вади. Закон відплати за гріхи - карму він скасувати не може. Він може лише сприяти людям уникнути жорстокої карми, зміненню їхньої поведінки. І до всього цього - він зовсім не безсмертний. І разом з тим Будда - істота надприродна. Він нікому не підлеглий, він більш значний, ніж будь-які інші боги. Він не мав учителя. Він за своєю волею проходив ряд перевтілень, за своєю волею народився й помер. А вмер він, між іншим, від того, що з'їв багато сушеного вепрячого м'яса, гостюючи у коваля Чунди. Вмираючи, Будда наказав залишки м'яса, які він не з'їв, закопати в землю, бо він не бачить нікого ні серед людей, ні серед богів, які достойні з'їдати його недоїдки. Коли він виголосив свою першу проповідь у Бенаресі і його перші п'ять учнів звернулись до нього зі схваленням і назвали його "друже Гаутама", він сказав, щоб його тепер звали Татхататою, тобто "той, хто вірно йде". Отже, Будда ставив себе найвищим серед богів. А про його послідовників і казати не треба, вони відразу, ті перші п'ять учнів, що пішли за ним, визнали його Богом. Твердження про те, що ранній буддизм був релігією без Бога, може бути визнане лише через те, та ще й із застереженням, що в ньому не було єдиного Бога-творця. Та й це спірне твердження. Адже буддизм фактично сприйняв брахманський пантеон богів. Він тільки закликав утриматися від жертвоприношень цим богам, а також проголошував зверхність Будди над ними. А тих богів, що визнавав, не позбавляв творчих можливостей. Будда вчив, що Бог є духовним началом усього існуючого, він перебуває в стані абсолютного спокою - в нірвані (у згасанні, зникненні). Поряд з богом існують численні дрібні божества: будди, бодхи-сатви, святі, які керують світом і допомагають людям врятуватися - досягти нірвани. Ось така загальна схема буддійського анімізму. Буддійське розуміння Бога як безмежного небуття, найвищого начала, з якого все виходить і в яке все повертається, не одержало в теології раннього буддизму достатнього розроблення. Звідси - твердження про "велике мовчання" Будди, яке дало привід навіть оголосити буддизм "атеїстичною релігією", що насправді не відповідає дійсності, оскільки буддизм не обходиться без віри в надприродне і в нього є своє уявлення про Бога. Недосконалість буддійського вчення про Бога з лихвою перекривається вченням про людину, всі аспекти його віровчення звертаються до людини, її особи, її душі, спасіння цієї душі. Буддизм запозичив з брахманізму концепцію метемпсихозу - переселення душі з тіла однієї істоти в іншу. У цьому розумінні душа - безсмертна. Але в цю концепцію внесені істотні уточнення. Душа складається з окремих дхарм, які після фізичної смерті людини не зникають, а втрачають місце в існуючій композиції, яка просто зникає. І негайно утворюється нова композиція, доля якої визначена життям тієї людини, яка була носієм душі, яка зазнає змін. Залежно від того, як ця людина жила, виконувала карму, дхарму, джамму (у даному разі це все синоніми терміну "закон", правила високоморального способу життя), буде відбуватися нове втілення перекомпонованої композиції дхарм. Якщо ж людина не виконувала вимоги закону, то її душа потрапить у тіло людини, що матиме гірше життя, ніж тіло попередньої людини, - тіло жебрака, раба. А то душа може вселитися і в тіло нижчої істоти - тварини. Коли ж людина виконувала усе як належить, то її душа вселяється в тіло людини вищого суспільного рангу - монаха, архата (святого). Таким чином, проходить цілий ланцюг перетворень. Але ці перетворення не виводять людину із сансари. Лише в останній ланці цих перетворень - в існуванні душі в тілі архата -здійснюється підготовка до виходу із сансари, і після смерті архата душа припиняє перевтілення. Звичайні люди не знають, які перевтілення мала їхня душа в минулому. Про це знав лише сам Будда. Але Далай-лама ХІУ, викладаючи основи буддійського вчення, припускає, що люди можуть зберігати пам'ять про попередні переродження. Звернемо увагу на те, що буддійська інтерпретація метемпсихозу не відводить Богові ніякої ролі в цьому процесі. Перевтілення відбувається за законом карми, і ніхто, навіть Будда, не може його ні змінити, ні припинити. Може, цим і поясняються нерозвиненість у буддизмі вчення про Бога? Бог виявився непотрібним Будді для побудови його системи. Нірвана - це заспокоєння, згасання, це такий стан, коли віруючий уже звільнився від усього земного, від відчуттів, уявлень, свідомості. Така людина виходить із сансари. Під нірваною буддійське богослов'я розуміє особливий стан, при якому немає ніяких бажань, зникають пристрасті, а тому зникає і страждання. А оскільки життя - це страждання, то зникає і життя, свідомість людини. Ланцюг перероджень переривається. Настає нове небуття. Складне і важке для розуміння простому віруючому поняття нірвани в ході розвитку віровчення буддизму в махаяні було доповнене поняттям раю. Він знаходиться в країні Сука-ваті. Там, у розкішних садах, знаходяться атмани праведників. їм залишилося перевтілитися ще лише один раз, і вони потраплять до нірвани. Поняття "нірвана" ("ніббана") є одним з найважчих для розуміння у буддійському віровченні. Нірвана - це ніщо, а про ніщо важко щось сказати. А тепер проаналізуємо, як буддійське вчення про душу і її перевтілення вирішує проблему особи й особистості. Дехто вважає, що буддійське вирішення цієї проблеми має песимістичний характер. Практично, особистість не існує, принаймні, вона не має ніякого значення, вона - тільки мить у ланцюгу перетворень. Але це не зовсім так. Особа як конкретна комбінація сканд є носієм певних якостей і можливостей. Від особистостей залежить, як вони будуть реалізовані. Правда, ця особистість відсунена на задній план надприродною Надособою. Ця Надособа -Божественне буття. Безмежне море породжує хвилі, якийсь час ці хвилі існують і знову повертаються в товщу води. Бог народжує із себе світ і знову втягує його в себе. Людина тут ніщо. Перевтілюється лише божественне - брахман. Разом з цим - це не приниження людини, бо виходить, що вона є єдиносущною з Божеством, вона - вияв Божества. Головна біда людини в тому, що вона не знає, що вона частина Божества. Це "авідья" - незнання. Ця концепція цілковито розходиться з християнською, де душа - творіння Боже, але зі своєю самостійною історією, має свободу вибору і відповідальність перед Богом. Людини не було, вона з'явилася внаслідок творчого акту. Бог створив її подібною собі. Це той камінь, який Бог створив, але не може підняти. Спасіння не в розчиненні в Богові, а в приєднуванні до нього. Первісні релігійні вірування предків індусів відбивали колективістичні уявлення, вони не рахувалися з особистістю. Це цілком перейшло у ведичну релігію та брахманізм. З утвердженням приватної власності, коли незмірно зросло значення особистої ініціативи і діяльності, а у зв'язку з цим - її інтересів, постає проблема особистості в духовному житті. Буддизм вчинив революцію в духовному житті індійського суспільства, висунувши на передній план проблему буття особи і особистості в суспільстві. У буддизмі людина - це комплекс реального матеріального тіла і духовної сутності - душі, яка через складну систему самоперетворень належить потойбічному світові, її перебування в єдиному комплексі з матеріальним тілом тимчасове. Але буддизм не розумів душу як окрему духовну сутність всередині людини, яка потім виходить з тіла і мандрує в по-тойбічності, підкоряючись волі Бога. Душа - це органічна єдність комбінацій дхарм, які породжують і матеріальне, і духовне. Особливі набори дхарм становлять п'ять сканд (частин) душі: 1) почуттєве буття людського організму, його фізіологічне існування; 2) наслідки зіткнення людини у своєму фізіологічному існуванні із зовнішнім світом; 3) емоції, переживання, уявлення, елементи діяльності думки; 4) вольові імпульси, які породжені вимогами карми; це вже перехід діяльності душі в область моралі; 5) свідомість людини. Сукупність сканд утворює душу людини - атман. Атман і становить особу людини та її особистість. Це розуміння особи в 230 буддизмі вигідно відрізняється від її статичного розуміння, як примітивним матеріалізмом, що розглядає її як прямий продукт рухливої матерії, так і об'єктивним релігійним ідеалізмом, який бачить у ній окрему, незалежну від матеріального світу сутність. Буддійське розуміння душі відкриває можливості її вдосконалення. Шляхи цього вдосконалення і містить учення Будди. Буддизм заперечує Атмана (душу), як довічну одиничну цільність. А потік психофізичного існування, стверджує він, є довічним. Цей потік, як вважає Ф. І. Щербатський, є поступовим нагромадженням духовних заслуг через серію існувань, які прогресують. У цьому й полягав прогрес особистості. Проблема особи в буддизмі зведена до проблеми вдосконалення душі через ряд перевтілень. Атман як сума сканд у різних комбінаціях існує доти, доки існує зв'язок між цими скандами. Смерть цей зв'язок розриває. У цьому смислі душа, в буддійському розумінні, смертна. Але коли виникає нове утворення, нова комбінація сканд, вона наслідує добро і зло з попередніх утворень і, таким чином, душа продовжує існувати у зміненому вигляді, вона безсмертна. Буддійські концепції душі, її перевтілень, сансари і нірвани, що несуть на собі сліди брахманізму, стали основою цілком оригінального вчення, яке містить буддійське розуміння людини, умов і мети її існування, а звідси -вимог до людини. Вчення сформульоване у "Чотирьох благородних істинах", виголошених Буддою у найпершій проповіді в Бенаресі чи Сарнаті. У ній міститься теоретичне обґрунтування доктрини звільнення, спасіння людини. Перша з цих істин полягає в тому, що існує страждання, страждає все, стражданням заповнений весь світ, усе буття є стражданням. "Цей людський світ сповнений страждань. Життя - страждання, старість - страждання, хвороба - страждання, смерть - страждання." "Усяка прив'язаність до будь-чого-страждання", - каже Будда. Причому, страждання - це не переживання певного стану, а чекання на нього, навіть чекання на наслідки страждання, це емоції, пов'язані з таким чеканням: страх, неспокій, напруженість, невдоволеність і т.п. До речі, усі ці емоції мають здебільшого соціальне походження. Друга істина говорить: страждання має причину. Це -жадоба, бажання буття, вони становлять зміст усіх життєвих процесів, усієї сансари. Бажання заповнює сансару протягом усього ланцюга перероджень. Щоб звільнитися від страждання, треба усунути їх причину - жадобу буття. Остаточне звільнення від страждань можливе лише в нірвані внаслідок ряду позитивних перероджень. Звернімо увагу на те, що буддизм у принципі засуджує прагнення людини до задоволення своїх потреб, щастя і добробуту, до здоров'я, бо воно породжує страждання. Третя благородна істина встановлює, що оскільки страждання має причину, воно має початок, а маючи початок, має й кінець, тобто може бути припинене і людина звільниться від нього. Ця благородна істина фіксує стан звільнення від страждання, шлях цього звільнення. Таким шляхом є знищення жадоби буття, припущення в людині самого бажання жити, знищення всіх бажань. А найбільший ефект досягається самим усуненням факту буття. У зв'язку з цим слід зауважити, що ототожнення буддизмом буття із стражданням дає йому підставу виробити своє уявлення про смерть. Оскільки сансара вічна, ланцюг перетворень довгий до нескінченності. Ще краще уявлення про са-нсару як нескінченний кругообіг народжень і смертей, дає порівняння її з колесом, "колесом сансари". Смерть - це перехід з однієї фази життя в іншу - або гіршу, або кращу, але це не кінець життя. Ось тому вона втрачає трагедійність і породжує чекання. Вона не кара і не нагорода. Вона - факт руху душі, рівноцінний факту народження людини. Як бачимо, у перших "Трьох благородних істинах" йдеться про страждання і звільнення від нього як від певного суб'єктивного стану людини, як її переживання. Суть і рішення цих проблем обертається навколо людини. Пізніше в буддизмі з'являються і космічні мотиви страждань. Четверта істина повідомляє, що є спосіб спасіння, це запропонований Буддою "Восьмискладовий шлях спасіння" - вісім вимог до віруючого, вісім настанов йому в практичному житті, а саме: "праведне бачення", "праведні погляди", тобто тверда і беззастережна віра в Будду, засвоєння його вчення, особливо "чотирьох благородних істин"; "праведні бажання", які полягають у рішучості жити відповідно до вчення Будди і в прагненні до нірвани; "праведна промова", тобто не брехати, не зводити наклепи, не лжесвідчити, не грубити; "праведна поведінка" - нікому ні в чому не шкодити, не вбивати; "праведний спосіб життя" - працювати чесно, дотримуватися законів; "праведне устремління" - постійність у протидії шкідливим думкам і порадам, самоконтроль у думках і діях; "праведне мислення" - не відступати від засвоєних буддійських положень; "праведне самопоглиблення" - відмова від усього земного, від усіх радощів, намагання бути спокійним, досягати глибокого медитативного трансу. Цей "Восьмискладовий шлях спасіння" Будда звав серединним, бо він дозволяв уникнути крайнощів. І справді: він лежить між брахманізмом з його підкресленою аскетичністю і надмірним захопленням радощами життя. Як бачимо, тут ніде немає мови про обряди, ритуали, культові вимоги. Вони, за буддизмом, зайві, як і зайві звернення за помилуванням і прощенням гріхів до богів, навіть до самого Будди: уся справа в самій людині, в її самовдосконаленні. Не можна не помітити, що у "Восьмискладовому шляху спасіння" зафіксовано прості, елементарні норми моралі, без яких взагалі неможливе існування людського суспільства. Захист цих загальнолюдських норм моралі є великою заслугою буддизму, він надає буддизмові виразної гуманістичної спрямованості. Буддисти самі зазначають, що їх віровчення має три принципи, які чітко відрізняють його від інших релігійних попередників. Це анітья - визнання змінності світу; анатта, анат-ман - відсутність вічної безтілесної душі; духкха - визнання життя як постійного страждання. Ці принципи, які створюють релігійну індивідуальність буддизму, називають трілакшаною. Ми бачили всі три елементи трілакшани в розглянутих віро-повчальних положеннях. І не можемо не відзначити певну логічну послідовність у їх розгортанні. Буддійська космологія виходить з того, що світ - це породження спокою безконечного і безпочаткового стану, з якого виходять імпульси, які породжують активну природу. Ця активна природа складається з психічних (пуруша) і фізичних (пракриті) начал. З них і формується буття. Так виникають світи. Окремі частини буття мають обмеження в просторі і часі, вони згодом зникають, занурюючись у безпочатковий стан. Світи гинуть. Аналогічно виглядають і буддійські космологічні уявлення. Вищою психічною субстанцією є космічне коло Будди-Адібудди. Це повсюдно існуюче тіло, це воно співчуває істотам почуттєвого буття, тим істотам, які живуть у сансарі. Воно може матеріалізуватися в особі, щоб допомогти людям подолати егоцентризм: гординю і пиху ("Червоного півня"), невігластво і всеїдність ("Чорну свиню"), злобу і підступність ("Зелену змію"). Так космологічні уявлення у буддизмі зливаються з моральними настановами. Етичний аспект буддизму Обґрунтування моральності Будда вважав своїм головним завданням, вся його теоретична філософія була лише підготовкою, обґрунтуванням філософії моральної, лише вона вела до спасіння людини. 3 аналізу віровчення буддизму чітко видно, що головним у ньому є людина. Про людину йде мова у проповідях Будди "Про чотири благородні істини" і у "Восьмискладовому шляху спасіння". Чітко визначилась мета людського існування: шляхом самовдосконалення домогтися припинення перевтілень, вирватися з обійм сансари і досягти нірвани. При цьому підкреслюється непотрібність жертвоприношення і складного культу, цілковита непотрібність жрецтва. Звернення до людини - це релігійне новаторство буддизму. І це звернення має єдиний аспект - моральний. До Будди моральність визначалась належністю до касти, соціальним станом людини. Будда оголосив усіх рівними в духовній сфері. Матеріальну сферу як вияв сансари він ігнорував. Ось тому Будда проголосив заперечення права приватної власності, заперечення національної обмеженості, загальне братерство всіх людей, позбавлених права приватної власності. Він був упевнений, що людство рухатиметься вперед і тільки вперед до самовдосконалення - незалежно від віри в Бога, наявності душі і свободи волі. Етична система Будди містить у собі основні прості норми загальнолюдської моралі. Це теж велика заслуга буддизму. Але вчення Будди йде далі чисто релігійним шляхом. Смиренність, лагідність, любов до всього живого, терплячість, співчуття, готовність до взаємодопомоги та інші моральні якості - це все кроки до спасіння. На підставі основних віроповчальних положень буддизм побудував цілу систему моралі, яка не містить прагматичних норм поведінки, не канонізує її зовнішніх норм (звідси йде нехтування, особливо раннім буддизмом, культових проблем), а визнає історичну і просторову різноманітність моральних норм, які часом парадоксально примирюють взаємовиключні моральні підходи. Наприклад, буддизм засуджує всяке вбивство не тільки людини, а й тварини, навіть комахи. І разом з тим дозволяє вживання в їжу м'ясо. Також розглядається проблема провини і відповідальності, злочину і відплати. Але в цілому буддизм послідовно розвиває гуманістичну концепцію особи, відстоює її цілісність, вимагаючи поваги до неї. Моральна концепція буддизму ґрунтується на людинолюбстві, терпимості до людини. Буддизм домагається утвердження духовної рівноваги людини, внутрішньої віддаленості її від усього на світі, бо світ, сансара, - це найбільше зло. Буддизм, безумовно, бачить необхідність жити і діяти. Будда добре розумів, що людина не може жити в суспільстві, не будучи залежною від нього. Але при цьому він наполягав на акцентуванні уваги людини на своєму внутрішньому бутті, психологічному стані, на самозаглибленні і на відповідному моралізуванні. Поглиблюючи моральні настанови "Восьмискладового шляху спасіння", Будда формулює "Десять величних чеснот": щедрість у пожертвах; дотримання етичних норм, терпимість, щирість, лагідність, смирення, самообмеження, негнівливість, незаподіяння зла живим істотам, милосердя. Найбільші п'ять гріхів: убивство, крадіжка, перелюбство, брехня, пияцтво. Крім цього, слід уникати також обжерливості, надмірної захопленості музикою, співами, танцями і театром, бо це розбещує слух; надмірної любові до намащувань, пахощів, квітів, коштовностей, бо це розбещує зір і нюх; пристрасті до м'якого ложа, бо це розбещує доторк; користолюбства. Буддійську мораль сучасний буддійський богослов Далай-лама XIV трактує так: є три фізичних гріхи: вбивство (від комахи до людини), крадіжка, розпуста; чотири гріхи мови: брехня, лихослів'я, грубість, пустослів'я; 3) три гріхи розуму: заздрість, зловмисність, хибні погляди. Водночас буддизм зовсім не проповідує аскетизму, хоч і не заперечує його. Він наполягає на стриманості стосовно матеріальних благ, рекомендує стосовно аскетизму дотримуватися серединного шляху: заперечувати чуттєві насолоди і умертвіння плоті. В етичних положеннях буддизму привабливим виглядає проповідь любові і милосердя до всього живого без різниці між добрим і лихим, корисним і шкідливим. Буддист п'є воду, обов'язково користуючись ситечком, щоб, бува, яка комаха випадково не постраждала. А йдучи по дорозі, гілкою розмітає шлях перед собою, щоб часом не наступити на щось живе. Певна річ, така любов переноситься і на людей: нікому не заважати, нікого не образити, нікому не заподіяти якоїсь шкоди! Але це все не дійова, активна, цілеспрямована любов, а доброзичливе ставлення, непротивлення злу насильством, поступливість. До всіх людей має бути однакове ставлення. Надання переваги в почуттях будь-кому, виявлення особливого ставлення до когось вважається порушенням інтересів іншої людини, якій цих почуттів нібито недодано. Відповідаючи насильством на зло, ми його лише примножуємо. Парадоксально, але буддизм вважає зайвим захищати людину від насильства, карати людину за вчинене зло, навіть за вбивство. Буддисти рішуче виступають проти кари на горло. І, врешті, така позиція: треба дивитися на світ спокійно, не виявляти пристрасті до зла, треба тільки ухилятися від нього. І коли всі так робитимуть, зло зникне. Вирішення моральних проблем, у тому числі й утвердження загальнолюдських моральних норм, у буддизмі набирає практичного характеру. Саме в розгляді моральних проблем виявляється практичність, засадничість буддизму. Буддизм не стільки претендує на новизну у формуванні моральних вимог, які були відомі й до цього, скільки на новизну практичних порад у її досягненні, причому особливо підкреслюється як мета не моральне вдосконалення, а вирішення основної проблеми метапсихозу -досягнення нірвани. Ще одна особливість моральної концепції буддизму: він надає особливого значення не стільки зовнішнім силам удосконалення людини, скільки силам її особи. Людину врятує не жертва, не молитва, не чиєсь покровительство, не заступництво, а тільки вона сама шляхом самовдосконалення. Тут корисний приклад, корисна порада, незамінне знання вчення, але найголовніше - самовдосконалення. Звідси вирішення в буддизмі проблеми релігійного культу, духовенства і церкви. Самовдосконалення в буддизмі пов'язане з уявленнями про істинне знання, яке спрямоване не на зовнішній світ, а на споглядання свого власного, внутрішнього світу. Воно досягається шляхом медитацій, практикою буддійської йоги - дх'я-ни. Шляхом медитативного трансу людина має досягнути чотири щаблі сходження, чотири вищих стани: доброзичливості, піднесеної радості, співчуття до близьких, цілковитої неупередженості. Щоб досягти праведності, людина повинна так удосконалити себе, щоб мати здатність постійно перебувати в одному з цих станів. Це забезпечує її незалежне становище щодо сансари, це вже крок уперед, бо це є набуття чотирьох найвищих доброчинностей. Допоможуть людині в цій справі вісім досконалостей - це певні стадії зосередженого міркування і відповідні здатності: 1) відключення від зовнішніх подразників; 2) відключення внутрішніх подразників; 3) цілковите припинення розумово-емоційної діяльності; 4) екстатичний стан цілковитого відчуження; 5) подолання відчуття простору і часу; 6) усвідомлення хибності "я" і вихід за його межі; 7) усвідомлення "пустоти" всього сущого; 8) подолання антиномії "свідоме - несвідоме". Інакше кажучи - досягнення цілковитої прострації. Ці досконалості приводять до осягнення чотирьох вищих мудростей, які є ступенями дедалі глибшого споглядального самозосередження: радість, що виникає від відвернення від зовнішнього світу і концентрації мислення на якійсь важливій ідеї; спокій, який припиняє розумову діяльність; захоплення, що виникає від вимкнення почуттів; транс, який забезпечує цілковиту відірваність від будь-яких подразнень, повну ізоляцію душі від усього. Медитативний перехід у транс наближує віруючого до надприродного, але не є переходом до потойбічного світу, що є протилежністю і запереченням світу реального. Бхікку (монах, який медитує) ще не покидає цей світ. Не настає і перевтілення, транс доводить, що бхікку вже мав певні заслуги і наблизився до припинення перевтілень, він ось-ось вийде з кола сансари, він впевнений, що нинішнє його народження - останнє, він впадає в стан нірвани, стає архатом ("достойним"). Його архатство підтверджується шістьма одкровеннями чи шістьма знаннями, особливими здібностями, які ставлять його вище від усіх людей. Він може творити чудеса (ширяти в повітрі, миттю переноситись у будь-яке місце і в будь-який час, тобто він долає проблему простору і часу); чути на будь-якій відстані; разом бачити все, що є навколо нього і за межами того простору, де він знаходиться; усе знати і все розуміти, все пам'ятати, в тому числі згадувати про свої минулі перевтілення, чого звичайні люди позбавлені; більш того - він може згадувати про минулі народження усіх інших живих істот. Саме на цих архатських здібностях побудовані "Джатаки" - Будда розповідає про свої минулі народження і народження інших людей і цим пояснює сучасні ситуації і проблеми. Нарешті, шосте знання - це цілковита впевненість у досягненні архатом нірвани. Звернемо увагу на те, що досягнення нірвани вже тут, у земному житті, є запереченням потойбічності визволення, спасіння. Нірвана - це певний психічний стан особистості, яка припиняє свою життєдіяльність, дхарми душі людини припиняють своє хвилювання, із стану духовного активного буття переходять у стан неактивного, невиявленого, яке є істинним буттям. Людина виключається з життя - і в цьому величезний соціальний смисл буддійського вчення, це і є його практичне спрямування. Буддистські богослови намагаються всю суть буддизму викласти у трискладовій формулі, яка дістала назву тріратни: "Будда - дхарма - сангха." У цьому є певний сенс: віруючий для спасіння має покладатися на Будду, старанно виконувати його вчення, додержувати правил вчення, поведінки в колективі, общині. Буддист має якнайчастіше повторювати формулу "ом маніподмехум", що буквально означає "хвала коштовному каменю в лотосі", алегорія до "хвала незрівнянному Будді". Буддійський культ Ранній буддизм виступав з критикою і запереченням складного брахманістського культу з жертвоприношеннями, та ще й з допущеннями до нього лише вищих варн. Він практикував простий доступний усім культ. Але такий уже закон розвитку всякої релігії, що в неї неодмінно відбувається ускладнення культу як із широким запозиченням з інших релігій, так і зі створенням своїх оригінальних культових положень. Так сталося і з буддизмом. Буддійський культ складався і розвивався разом із виникненням і розвитком сангхи - чернечої общини. За Буддою, та й тривалий час після нього, на спасіння могли претендувати лише ті, хто переходив у ченці. "Людина, яка хоче стати Моїм учнем, мусить залишити свій дім, своє товариство і свою маєтність. Той, хто все це залишить заради Мого вчення, Мій спадкоємець. Його звуть монахом", - каже Будда [33, 176]. Релігійна община (сангха) складається лише з монахів. Чернечі общини в Індії становлять могутню релігійну організацію, монастирі зосереджують у своїх рунах велику власність і є своєрідними політичними центрами. Кандидатів у ченці готують з 8-річного віку. Вони завчають тексти священних книг і коментарі до них до 20 років. На двадцятому році, за згодою батьків, їх посвячують у ченці. Кандидат повинен бути здоровим, з правильною статурою, не мати боргів. Буддійському ченцю-бікшу (жебраку) може належати всього вісім предметів: одяг (три предмети), пояс, віяло, миска, бритва для гоління і ситечко для води. їсти дозволяється тільки двічі на день, взагалі ж приписується аскетичний спосіб життя. У розмові з жінкою чернець може сказати тільки п'ять слів, закриваючись від неї віялом. Обов'язково слід голити голову, обличчя, навіть брови. Живуть ченці за рахунок пожертв, більшість із них бродяжить, однак кожний є членом певної сангхи. Сангхи бувають як чоловічі, так і жіночі. Черниці звуться бікшуні (жебрачки). Сангха мала демократичний характер, керувалася вона зборами. Будда ретельно розробив правила проведення цих зборів: мають бути присутні не менше десяти (у виняткових випадках - п'ять) монахів; новачки і жінки не мали права голосу, питання для обговорення вносилися у порядок денний, рішення приймалися більшістю голосів. Будда розробив детальні правила життя сангхи. Головним обрядом у ній була упосата - молитовні збори ченців, які проходили у мовчазній молитві всіх і в читанні священних текстів. Спочатку збори проходили у дні молодика і повного місяця. Потім ще з різних приводів. Особливими днями упосати були день народження Будди і день його першої проповіді. Але якби буддизм обмежився своїм функціонуванням лише сангхою, вплив його був би незначний: адже не може все населення стати ченцями, треба комусь і хліб здобувати. Тому утворилися буддійські общини і поза сингхою, з числа будди-стів-мирян. Такі общини звичайно перебувають під наглядом і культовим обслуговуванням якоїсь сангхи. Послідовники Будди, які залишилися жити мирським життям, але зобов'язалися виконувати мінімум буддійських вимог, звуться упасаками (послідовниками), жінки - упасіка-ми. Вони мають матеріально підтримувати сангху. Буддизм визнав необхідність шанування Будди та інших численних божеств. Звідси - складний культ поклоніння цим богам, що охоплює і особисте, і громадське життя віруючих. Це щоденні молитви і жертвоприношення статуям Будди Гаута-ми та іншим буддам, паломництво до святих місць, кругові обходи ступ (меморіальних і поховальних куполоподібних каплиць). Поклоніння буддам і бодхісатвам - це обов'язкова плата за допомогу у спасінні, без якого воно недосяжне. Значне місце в буддійському культі належить поклоніння численним реліквіям. Це мощі Будди і святих, речі, що їм належали чи були виготовлені на їхню честь. До реліквій також належать предмети природи, дерева, гаї, річки, пагорби та споруди, які пов'язані з життям Будди і святих. Кількість таких реліквій необмежена. Але особливо священними є місця, де Будда народився (Капілавасту), де став просвітленим (Гайа), де він виголосив першу проповідь (Бенарес) і місце його смерті (Кушінар), де він перейшов у нірвану. Згодом виникло поклоніння статуям і зображенням Будди, вони стали найбільш популярними об'єктами поклоніння як у публічних місцях, так і в садибах і будинках віруючих. У Гонконзі, на острові Ванцао, споруджено статую Будди заввишки 34 м, вона важить 27 т. Це найбільша статуя Будди у світі. У буддизмі розроблено специфічну форму культової практики бхавани - самозаглиблення у свій внутрішній світ з метою роздумів про вчення Будди. Поширення буддизму У буддизмі немає єдиної централізованої церкви, є об'єднання лише в національних чи державних межах. Але це не виключає існування загальновизнаних авторитетів і активного спілкування. Були намагання подолати теоретично-богословські розбіжності. Адже ще в V ст. до н.е. в буддизмі вже було 18 сект. Для подолання богословських і культових розбіжностей між ними були скликані собори: перший - у Раджаг-рихі (бл. 477 р. до н.е.), другий - у Вайшалі (бл. 367 до н.е.), третій - у Паталіпутрі (ІІІ ст. до н.е.). Ці собори повної єдності не досягли, як, власне, і церковної організації не створили, але, безумовно, сприяли активізації поширення нової релігії. Після свого виникнення буддизм перші три століття мирно співіснував з брахманізмом і джайнізмом (про що мова йтиме далі). Бувало, що в одній релігійній общині мирно уживалися віруючі трьох релігій. Але згодом все ж чітко визначилась перевага буддизму, що як релігія більше відповідав тому часові. Буддизм не був опозиційним до жодної влади. Швидко він став державною релігією багатьох впливових держав, на які була поділена в той час Індія. Розквіт державності Індії за царя Ашоку в ІІІ ст. до н.е. був початком розквіту і вдосконалення буддизму. За царя Ашоку відбувся буддійський собор у Паталіпутрі (це місто в той час було столицею держави Ма-гадхі), який впорядкував Тіпітакі. Відтоді й почалося інтенсивне поширення буддизму. Кінець ІІ тис. до н.е. був періодом стрімкого поширення буддизму в Пенджабі, Сінді, Гуджераті, Кашмірі -територіях, які з розпадом держави Магадахи увійшли в межі Греко-бакт-рійського царства. Квітне буддизм і в Кушанському царстві. У ті часи хінаяна була витіснена з Північної Індії в Південну. Махаяна ж утвердилась і стала поширюватися за межі Індії. Наприкінці І тис. до н.е. буддизм утверджується на Цейлоні (з 1972 р. - Шрі-Ланка). Вже в перші століття нашої ери буддизм стає світовою релігією, охопивши території Середньої, Центральної і Передньої Азії. Починається переможний марш буддизму по Східній Азії: у І ст. н.е. - Китай; IV ст. - Корея; VI ст. - Японія; VII ст. - Тібет; ХШ-Х^ст. - Монголія; XVIII ст. - Бурятія і Тува. У Південно-Східній Азії буддизм укорінюється з VIII-IX ст. У Х!Х-ХХ ст. він стає відомим у Європі і Америці як релігія, що має послідовників і храми. Тріумфальна хода буддизму по азіатському континенту зумовлена його соціальним змістом - він виявився дуже потрібний людям і суспільству. Буддизм високо оцінив особу людини. Він відкинув стару оцінку її за належністю до певного роду, племені, нації, вар-ни так, як це робив брахманізм та індуїзм. Він став цінити людину як особистість залежно від її поведінки: ставлення її до природи, інших людей, до самої себе. Врятуватись могла будь-яка людина - від царя до раба. Для цього вона мусить суворо дотримуватися вчення Будди, поводитись відповідно до цього вчення. В умовах жорстокого рабовласництва гуманістичний зміст буддійського вчення в кінці І-го тис. до н.е. був справжнім одкровенням. І це відкрило йому шлях у душі людей. Будда поселив у цих душах надію на спасіння. Не в теперішньому земному житті, а у невизначеному майбутньому. Але все ж таки воно буде, його слід чекати, слід докласти зусиль у теперішньому житті, піти по шляху, який вказав Будда, виконувати його настанови, жити за його вченням. Отже, Будда, засудивши сучасний людський світ, високо поставивши особу людини, переніс її спасіння в нереальний потойбічний світ. Звернемо увагу на те, що Будда зовсім не був ні революціонером, ні навіть реформатором. Він ні в чому не збирався змінювати суспільство, він тільки підказував, як людині самовдосконалюватись. Він оголосив усіх рівними перед спасінням, але не закликав до руйнування кастового ладу. Лише брахманів він вважав зайвою Варною. Усі інші повинні були діяти в суспільстві так, як вони це робили й раніше. Будда відкрито закликав до покори володарям, а вони, зі свого боку, підтримували буддизм і як державну релігію, і в його поширенні за межами Індії. На початку І тис. н.е. буддизм охоплює своїм впливом усю південну частину Євразійського материка. На кінець цього тисячоліття він уже має територію впливу від Каспійського моря до Тихого океану, від Якутії до Індонезії. Цей масштабний вихід на історичну арену відбувається в умовах зіткнення з місцевими культами, що не проходить для буддизму безслідно, бо супроводиться взаємними асимілятивними процесами. Цьому сприяють і пластичність віровчення буддизму і нероз-робленість його культової сторони. Такий характер поширення буддизму сприяв утворенню досить чітких особливостей його напрямів, до того ж раніше запрограмованих наявністю течій хінаяни та маахаяни. Єдиного буддизму, як і єдиного християнства чи ісламу, не існує. Численні секти і напрями можна поділити на три течії: південний і південно-східний буддизм, тхеравада, індо-буддизм (це все можливі синоніми), який виріс на хінаяні; далекосхідний дао-буддизм, який ґрунтується на ма-хаяні; центральноазіатський тантричний буддизм, що має в основі ваджраяну. Розглянемо їх детальніше. Тхеравада, як нам уже відомо, надає в релігійній справі пріоритет нагромадження релігійних заслуг у повсякденному житті і не сподівається на досягнення духовного просвітлення віруючого. Духовенство виступає як необхідний наставник і керівник, а монастирі - як необхідні центри соціально-релігійного життя. Цей буддизм ніс індіалізовану культуру всім тим народам, серед яких він поширювався. Він дуже органічно поповнював політичні системи азіатського середньовіччя в Шрі-Ланці, Бірмі, Таїланді, Камбоджі, Лаосі, В'єтнамі, Малайзії, на Філіппінах, в Індонезії. Далекосхідний буддизм активно розроблював ідею бод-си-хатви - мудреця, що веде людей до спасіння. У ньому релігійні общини автономні і відіграють певну соціально-культурну роль. У ньому утворилася велика кількість шкіл і течій, які, наполягаючи на загальному спільному духові вчення, деталізують його, виходячи з особи вчителя. Він легко співіснує з місцевими релігіями. Цей вид буддизму поширився в Китаї, Кореї, Японії. Центральноазіатський буддизм формувався вже на початку ІІ тис. н.е., коли почався занепад буддизму. Головною метою релігійної практики він вважає вдосконалення особи під керівництвом гуру - вчителя, наставника. Він швидко реформувався в ламаїзм. Поширений у Тибеті і Монголії. Хоч буддизм і зник в Індії, але його спадщина наклала довічний відбиток на культуру цієї країни. Індійський історик Д. Косамбі зауважує, що буддизм залишається на всі часи найважливішим відкриттям Індії, її внеском у цивілізацію Азії. Один із засновників сучасної буддології О.О.Розенберг писав про те, що яким буддизм був спочатку, таким, по суті, він і залишився. Його основні положення, основний погляд на життя та його загадки лишилися такі самі, які були при його формуванні. Існують численні релігійні організації буддистів, здебільшого вони мають національний характер. Єдиної буддійської церкви, як і єдиного вчення, немає. У Таїланді, наприклад, буддійську церкву очолює король, так само було раніше і в Лаосі, а в Бірмі і Шрі-Ланці взагалі відсутня централізація общин. Існують міжнародні організації буддистів. Найбільш впливова з них - Всесвітнє братство буддистів, утворене в 1950 р. на Міжнародному конгресі буддистів у Коломбо. Розділення буддизму на численні течії і школи, які часто дуже неточно називають сектами, мають більше значення для вченого духовенства, буддійських філософів, ніж для широкого кола віруючих. Тому історія цих шкіл і течій збігається з історією буддійської філософії. Що ж до популярного, простонародного буддизму, то його течії і відтінки - не наслідки догматичного мислення, а пристосування загальнобуддійських положень до специфічних елементів, які породжені політичними, етнічними, культурними та іншими особливостями історичного розвитку. Чим же, врешті, є буддизм? Релігією, філософією чи етикою? Одні кажуть - перше, інші - друге, ще інші - третє. На нашу ж думку, це і перше, і друге, і третє. Запитання і завдання для закріплення знань У яких історичних умовах започатковувалися основні положення буддійського віровчення? У чому різниця між махаяною і хінаяною? Який зв'язок філософії та етики буддизму? Як поширювався буддизм? Теми для рефератів, курсових, дипломних та конкурсних робіт Будда - історична особа. Джатакі як матеріали для біографії Будди. Поширення буддизму в Південно-Східній Азії (за окремими країнами на вибір). Історія джайнізму. Цзонкоба - реформатор чи революціонер у релігії? Сучасний ламаїзм. Література Джаммапада / Пер. с палі. - М.: Изд. вост. л-ры., 1960. -160 с. Джантаки. - М.: Худож. л-ра., 1979. - 351 с. Кочетов А.Н. Буддизм. Изд. 2-е. - М.: Наука, 1983. - 176 с. Ильин Г.Ф. Религии древней Индии. - М.: Изд. АН СССР, 1953. - 47 с. Гусева Н.Р. Джайнизм. - М.: Наука, 1968. - 125 с. Кочетов А.Н. Ламаизм. - М.: Наука, 1973. - 198 с. Учение Будды. - Элиста. МП "БОТХН", 1992. - 256 с. Рампа Т. Лобсанг. Третий глаз. - Л.: Лениздат, 1991. - 192 с. Далай-лама XIV. Буддизм Тибета. - Москва - Рига: Нар- танг-Угунс, 1991. - 103 с. |
| Оглавление| |