1.3. об’єктивна необхідність державного регулювання відтворювального процесу в сільському господарстві в ринкових умовах

В економічній літературі тривалий час точаться жваві дис- кусії про роль і місце держави в регулюванні соціально-еконо- мічного розвитку країни в ринкових умовах. Фундатори кла- сичної політичної економії В.Петті, А.Сміт, Ж.-Б.Сей, Д.Рікардо проголошували принцип ринкової рівноваги та заперечували втручання держави в регулювання економічних відносин. Подібної точки зору дотримувалися теоретики маржиналізму та заснов- ники  неокласичної теорії  Л.Вальрас, А.Маршал, В.Джевонс,

Дж.Б.Кларк  та ін. Але світова практика та тенденції економіч- ного розвитку свідчать  про серйозні  недоліки  такого підходу. З 1825 р. капіталістична система з певною періодичністю пере- живає кризи,  які  виявляються у перевиробництві  товарів, не- можливості їх реалізації. Це призводить до спаду виробництва, зростання армії  безробітних, зниження  рівня  життя населення і т.ін. Найглибша криза охопила капіталістичне господарство у

1929-1933 рр. Саме тоді стало абсолютно зрозуміло, що ринко- ва економіка не здатна ні подолати, ні зменшити глибину еко- номічних  криз [256, с.388-391]. У той час Дж.М.Кейнсом була запропонована теорія антициклічного державного регулюван- ня (виділено нами – О.О.), яка сприяє розширенню сукупного попиту в період спаду виробництва та його обмеженню у фазі піднесення [135].

Сучасна аграрна політика  розвинутих держав з ринковою економікою також певною мірою  має антициклічну  спрямо- ваність. Наприклад, у США  у прийнятому Конгресом 13 трав- ня 2002 р. новому сільськогосподарському Законі  (2002  Farm Security and Rural Investment Act), дія якого передбачається на п’ять років, передбачено антициклічні  платежі [113, с. 122].

Як альтернатива кейнсіанству виник монетаризм – теорія мікрорегулю-вання економіки. Згідно з цією теорією, державне регулювання має обмежуватися контролем  над грошовою ма- сою. Монетаризм заперечує необхідність  регулювання цін на сільськогосподарську  продукцію.

Державне регулювання економіки  та ринковий механізм  не повинні  протиставлятися одне одному. Державу  та ринок по- єднує те, що вони є регуляторами економіки. У них одна мета – досягнення збалансованості,  рівноваги  у співвідношенні попи- ту та пропозиції товарів за обсягом, структурою, якістю. Саме це обумовило не лише одночасне співіснування  державного та ринкового регулювання, а й доповнення, взаємодію та взаємо- заміну одне одного, створення двомеханізмової моделі регулю- вання економіки [170, с. 69].

У доповіді Світового банку виділяється п’ять основних зав- дань держави, без яких  не можливий  сталий економічний

розвиток: утвердження основ законності;  підтримка  збалансова- ності політичної обстановки,  яка б не підлягала спотворенням, включаючи забезпечення макроекономічної  стабільності;  фінан- сування базових соціальних послуг та інфраструктури; підтрим- ка незахищених верств населення; охорона навколишнього се- редовища [26, с.3.]. Усі ці завдання є надзвичайно актуальними для економіки України  в цілому й її аграрного сектора зокрема.

Як відомо, у сучасному світі домінують дві узагальнені моделі регулювання ринку – західна (американська) та японська. Пер- ша ґрунтується на необхідності  залучення держави тоді,  коли виявляються невдачі ринкового механізму, тому ця модель і на- зивається реактивною. Друга, навпаки, спираючись на історич- ну традицію,  орієнтована на превентивні дії, які компенсують певні недосконалості ринку навіть у разі нормального функціо- нування ринкового механізму, і закріплює за державою в особі уряду легітимну роль у розробці та реалізації промислової пол- ітики,  при цьому бізнес  і держава несуть  однакову відпові- дальність за результати національного  економічного  розвитку [170, с. 69]. Й.Завадський та В.Попова, досліджуючи циклічність у розвитку української економіки, дійшли висновку, що в сучас- них умовах одним із найбільш актуальних завдань є перехід від реактивного регулюючого механізму державного управління  до стратегічної спрямованості державного регулювання  [120, с. 22]. Подібної точки зору стосовно регулювання аграрного сектора економіки  дотримується В.І.Бойко.  На його думку в сучасних умовах посилення ролі держави є об’єктивною необхідністю. Але поряд із розв’язанням поточних проблем села на часі є визна- чення стратегії його розвитку [59, с.23].

Масштабність державного регулювання економіки не є стаб- ільною. На ранніх  етапах розвитку товарного виробництва дер- жавне втручання в економіку було мінімальним. Державне регу- лювання соціально-економічних процесів у країнах з ринковою економікою  помітно  посилилося у період з 30-х по 70-ті  роки включно. Держава уже  систематично   регулювала розвиток національних економік,  поширювався її вплив на розвиток макроекономічних  процесів.  Поєднання в товарному госпо-

дарстві  ринкових  і державних форм регулювання, свідоме  та планомірне  коригування ринкового механізму  дали значні  ре- зультати. Показники економічного зростання розвинутих країн протягом майже трьох післявоєнних  десятиліть були вищими, ніж  у першій половині ХХ  ст., було здійснено перехід  від ек- стенсивного до інтенсивного  типу  економічного  розвитку. Зросла продуктивність праці,  збільшилася ефективність  вико- ристання досягнень НТП,  відбулася структурна перебудова господарства. Однак на кінець 70-х років у більшості розвину- тих країн економічна стабільність порушилася. Поглибилися еко- номічні спади, прискорилися процеси інфляції, зросло безробіт- тя, знизилися темпи оновлення виробництва. Тому невипадково у 80-ті роки ХХ ст. у більшості розвинутих країн набрало сили так зване дерегулювання  економіки.  Держава відмовилася від регулювання ряду економічних  процесів,  залишаючи його на розсуд корпорацій і фірм. Посилилися регулюючі тенденції рин- ку. Однак у 90-ті роки ХХ ст. неоконсервативна хвиля з її „рей- ганомікою” та „тетчеризмом” стихає. Тобто у ряді країн позиції щодо державного втручання в економічні  процеси змінюються з правоконсервативної на більш помірну. Змінюються пріорите- ти централізованого регулювання [170, с. 64].

Такі закономірності зміни інтенсивності державного регулю- вання економіки спонукають до висновку, що не тільки держав- не регулювання впливає на економічний розвиток, а й тенденції розвитку економіки визначають ступінь  державного регулюван- ня, який залежить від фази циклу розвитку [54, с.9]. Як доводять у своїх дослідженнях С.М.Меньшиков та Л.А.Клименко, на пер- іод 1938-1974 рр. у більшості країн з розвиненою ринковою еко- номікою  припадають відновлення  та тривале піднесення,  або, іншими словами, підвищувальна хвиля довгого циклу Кондрать- єва. А з 1974 р., на їх думку, розпочалася тривала криза, або по- нижувальна хвиля довгого циклу [188, с.235]. До подібного вста- новлення фаз довгих циклів  Кондратьєва спонукають і дослідження В.Г.Клінова,  який  обчислив середньорічні  темпи приросту ВВП у чотирьох найбільш розвинутих країнах світу – США,  Великобританії,  Франції,  Німеччині  за останні  півтора

століття:  в середньому за 1851-1875 рр. вони складали 1,5 \%;

1876-1895 – 1,2; 1896-1929 – 1,5; 1930-1950 – 0,9; 1951-1973 –

3,5; за 1974-1997 рр. –  1,7 \% [144, с. 36].  Отже, приблизно

30 післявоєнних років  припали на підвищувальну  хвилю дов- гого циклу Кондратьєва, а середина 70-х років ХХ ст. знамену- вала перехід до понижувальної хвилі. Логічним  є висновок, що перехід від однієї фази циклу до іншої вимагав зміни економі- чної політики з боку держави.

Радикальна  аграрна реформа в Україні, вивільнивши енер- гію приватного підприємництва, та ще й на фоні останніх уро- жайних років, у багатьох сформувала ілюзію саморегуляції рин- ку,  небезпечної впевненості  в тому, що система забезпечення країни продовольством  може  бути створена  за мінімальної участі держави, а то і без неї [139, с. 10].

Незважаючи на те, що в Україні аграрна реформа супровод- жувалася запровадженням монетаристського  підходу,  який ґрунтується на лібералізації  економіки  та саморегуляції ринку [287,  с.15],   в останні  роки все більшого  поширення як  серед науковців [36,146, 166], так і серед  представників  владних структур[77, 137] набуває точка зору про необхідність держав- ного регулювання аграрного ринку. Про це свідчить також по- силення в останні роки державної підтримки аграрного секто- ра за рахунок коштів державного бюджету.

Необхідність державного регулювання та фінансової підтримки сільського господарства визначають специфічні умо- ви функціонування АПК і ряд об’єктивних факторів:

+  різноманітні природнокліматичні умови, які обумовлюють необхідність   створення системи захисту сільськогоспо- дарських товаровиробників, страхування їх діяльності;

+  мінливість цін і доходів в агропромисловому виробництві, що залежить від природних факторів і кон’юнктури  ринку;

+  низька монополізація  в сільському  господарстві  та висо- ка монополізація  в ресурсозабезпечуючих і обслуговую- чих сферах;

+  слабка привабливість інвестування  в сільське  господар- ство через специфіку  відтворювального  процесу;

+  особливості формування соціальної  інфраструктури села;

+  радіаційне забруднення великих площ сільськогосподарсь- ких  угідь;

+  необхідність  екологізації  сільськогосподарського вироб- ництва [362, с.65].

Практичні заходи щодо регулювання аграрного ринку й аг- рарного виробництва в Україні пов’язуються, як  правило, з двома причинами: з великими коливаннями цін на сільськогос- подарську продукцію як у територіальному розрізі, так і в ди- наміці,  а також з посиленням диспаритету цін на сільськогос- подарську та промислову продукцію  [26, 120, 139]. Саме ці фактори мають вирішальний  вплив на тенденції розвитку відтворювального процесу в сільському господарстві. Розгляне- мо більш детально об’єктивні причини формування диспарите- ту цін та їх циклічних  коливань.

Посилення  диспаритету цін на сільськогосподарську про- дукцію  та продукцію  промислових підприємств, яка спожи- вається сільськогосподарськими  товаровиробниками,  більшість дослідників пов’язують із слабкою еластичністю попиту на аг- рарну сировину.  Через це виникає суперечність між рівнем науково-технічного  прогресу в сільському господарстві  та до- ходами сільськогосподарських товаровиробників. З підвищен- ням рівня науково-технічного  прогресу значно збільшується пропозиція сільськогосподарської продукції при незмінному або незначному збільшенні попиту на неї, що в свою чергу призво- дить до зниження  цін і доходів  [344, с. 31]. Цей  висновок до- сить яскраво ілюструє рис. 1.5.

Аналізуючи  причини зниження цін на сільськогосподарську продукцію в умовах зростання попиту та пропозиції,  слід звер- нути увагу на той факт, що таке зниження обумовлене не тільки і не стільки нееластичністю попиту на сільськогосподарську про- дукцію, скільки  тим, що еластичність  попиту на сільськогоспо- дарську продукцію  нижча за еластичність  пропозиції.

Для доказу проаналізуємо  окремо вплив зміни  цін на по- пит і на пропозицію  сільськогосподарської продукції.  Вироб- ництво збільшить пропозицію відповідної продукції з Q0  до Q1,

D0       D1      0         S1

�PS

0

�PDS=�PS-�PD

1          �PD

0          1

Рис. 1.5. Зниження ціни на сільськогосподарську продукцію при зростанні попиту та пропозиції

(Р – ціна; Q – кількість продукції; Р , S

– рівноважна ціна та рівноваж-

0          0

на кількість продукції при пропозиції S

і попиті D ; Р , S

– рівноважна ціна

0          0          1          1

та рівноважна кількість продукції при пропозиції S

і попиті D )

якщо приріст цін складатиме �РS. У той же час для зростання попиту в такому ж обсягу ціна має знизитися на величину�РD. Реальна нова рівноважна ціна зміниться на величину  комплек- сного впливу зміни попиту та пропозиції �РDS,  яка дорівнює різниці між �РS і  �РD. Якщо необхідний приріст ціни з точки зору виробників буде більшим   за  необхідне   зниження   ціни

з   точки   зору споживачів, ціна  напродукцію зросте. Але така ситуація можлива лише тоді, коли еластичність пропозиції буде нижчою за еластичність попиту. У  противному разі ціни зни- жуватимуться на продукцію  в міру  зростання обсягів попиту та пропозиції,  як це відбувається  на аграрному ринку.  Отже,

зниження  цін на сільськогосподарську продукцію  обумовлене більш низькою еластичністю попиту на неї в порівнянні   з ела- стичністю  пропозиції.

Такий висновок викликає певні сумніви щодо високої ела-

стичності пропозиції сільськогосподарської продукції, особли- во в умовах України. Але відносно висока еластичність пропо- зиції  обумовлена  високою  універсальністю ресурсів,  які використовуються в сільськогосподарському виробництві, отже, дуже легким переливанням капіталу в межах сільського госпо- дарства з одних галузей в інші.  Під  високою універсальністю виробничих ресурсів  ми розуміємо можливість  використання одних і тих же земельних ділянок,  працівників,  матеріально- технічних засобів для виробництва різних видів сільськогоспо- дарської продукції.

Про переливання капіталу з одних галузей сільського гос- подарства в інші певною мірою  можна зробити висновок за змінами посівних  площ окремих культур, оскільки зміна по- сівної площі  автоматично вимагає відповідної  зміни  витрат на насіння,  добрива,  гербіциди,  пальне,  витрат праці  тощо. Оскільки основну масу прибутків  сільськогосподарських то- варовиробників  формує виробництво зернових  і соняшни- ку, розглянемо динаміку площ збирання саме цих культур у цілому по Україні (табл. 1.3).

Дані табл. 1.3 переконливо свідчать про переливання кап- італу  між галузями зернового виробництва та виробництва соняшнику.  Цей  висновок базується на тому, що в жодному році досліджуваного періоду (1995-2003  рр.)  напрями зміни площ збирання цих культур не співпадали. Наприклад, збільшення площ соняшнику у 1998-1999 та 2002-2003 рр. суп- роводжувалося зменшенням площ зернових. Найбільш істот- не збільшення  площ зернових у 2001 р. супроводжувалося зменшенням площ соняшнику.  Кореляційний аналіз  взаємоз- в’язку цих змін показав, що збільшення площ соняшнику на

1 \% у досліджуваному періоді супроводжувалося зменшенням площ зернових на 1,1 \%.

Таблиця 1.3

Динаміка площ збирання та рівня рентабельності зернових і соняшнику в Україні

[117, 300-302]

Зміну посівних площ, а відповідно і переливання капіталу між галузями сільськогосподарського виробництва обумовлю- ють коливання дохідності. Наприклад, найбільшому зростанню площ зернових у 1997 та 2001 рр. передувала рентабельність цієї галузі на рівні 64,6 і 64,8 \% відповідно у 1996 та 2000 рр., що вище рівня рентабельності соняшнику в ці роки. Найбільш істотному збільшенню площ збирання соняшнику  у 2003 р. сприяла його висока рентабельність у 2002 р., яка у чотири рази перевищувала  рентабельність  виробництва зерна.

Отже, відносно висока еластичність пропозиції сільсько- господарської продукції  обумовлена високою універсальні- стю виробничих ресурсів, які використовуються в сільсько- му господарстві.

Протилежним є співвідношення еластичності попиту та пропозиції  на промислової продукції (рис. 1.6). Як наслідок – для збільшення  пропозиції  промислової продукції  з Q0  до Q1

ціна має зрости (�РS)  в більшій мірі, ніж становить її зменшен-

ня (�РD), необхідне для відповідного зростання обсягу попиту.

Отже, загальна зміна цін на промислову продукцію (�РDS) внас-

лідок зростання попиту та пропозиції полягає в їх підвищенні.

0          S1

D0       D1

1

�PDS=�PS-�PD

�PS

0

�PD

Q0       Q1

Рис.1.6. Зростання ціни на промислову сировину при зростанні попиту та пропозиції

(Р - ціна; Q - кількість продукції; Р , S

- рівноважна ціна та рівноважна

0          0

кількість продукції при пропозиції S

і попиті D ; Р , S

- рівноважна ціна та

0          0          1          1

рівноважна кількість продукції при пропозиції S

і попиті D )

Виявлені закономірності зміни цін на сільськогосподарську та промислову продукцію внаслідок зростання попиту та   про- позиції абсолютно чітко підтверджуються фактичними статис- тичними даними про зміни цін на окремі види промислової та сільськогосподарської продукції (табл. 1.4). Найвищі ціни на бензин склалися в липні-жовтні  2002 р., але саме на цей період

припадають найбільші обсяги його продажу сільськогосподарсь- ким підприємствам. Кореляційний аналіз показав, що зростан- ня обсягів продажу бензину сільськогосподарським підприєм- ствам на 1 тис. т у 2002 р. супроводжувалося  підвищенням його ціни на 21,27 грн. за 1 т. Подібна закономірність виявлена і по інших  видах промислової продукції.

Ціни  на зерно,          навпаки, найвищими були в січні-червні

2002 р., коли обсяги продажу зерна були незначними. Кореля- ційний аналіз свідчить, що зростання обсягів продажу зерна на

1 тис. т у 2002 р. супроводжувалося  зменшенням його ціни на

0,018 грн. Подібні закономірності абсолютно чітко простежують- ся в динаміці цін на соняшник, картоплю, овочі, молоко та на інші види сільськогосподарської продукції.

Таблиця 1.4

Помісячне  надходження  в сільськогосподарські підприємства бензину та продаж зерна

у 2002 р. у цілому по Україні [29]

Отже, глибинною причиною посилення диспаритету цін на сільськогосподарську та промислову продукцію  є  різне співвідношення  еластичності  попиту та пропозиції відповідних

видів продукції. Ця причина має об’єктивний характер, а тому подолати її не можна лише ринковим саморегулюванням.

Як буде показано в підрозділі 4.1, короткострокові циклічні

коливання цін на сільськогосподарську продукцію також мають об’єктивну природу й обумовлені більш низькою еластичністю попиту на неї в порівнянні з еластичністю її пропозиції. Більше того, через це короткострокові циклічні коливання цін мають тенденцію до посилення, що, з одного боку, негативно впливає як на виробників сільськогосподарської продукції, так і на її споживачів, з іншого – не може бути усунено ринковою само- регуляцією  економіки.  Цю проблему можна вирішити  лише шляхом державного регулювання аграрного ринку.

Вирішення проблем диспаритету цін та їх циклічного коли- вання ускладнюється тим, що сільське  господарство та ринок сільськогосподарської продукції перебуває немовби  в лещатах ринку  матеріально-технічних  ресурсів  і ринку  продовольства, які за своєю структурою є ринками олігополії,  а по окремих видах матеріально-технічних  ресурсів навіть ринками моно- полії  [36, с.33]. Наприклад, лише по одному підприємству  в Україні виробляють сівалки, машини для внесення мінеральних добрив, кукурудзозбиральні  комбайни,  агрегати для збирання буряків, по три підприємства – трактори, зернозбиральні ком- байни, кормозбиральні машини, плуги [320, с.298].

Посилення диспаритету цін та як наслідок звужене відтво- рення багатьох видів  сільськогосподарської продукції  супере- чать ідеї  розбудови соціально   орієнтованої ринкової економі- ки  в Україні та забезпеченню продовольчої безпеки держави, оскільки  реальні  обсяги споживання більшою  частиною насе- лення України  основних продуктів  харчування значно нижчі не тільки від оптимальних медично обґрунтованих норм, а й від мінімальних  норм споживання.

З методичної точки  зору, посилення диспаритету  цін на сільськогосподарську  та промислову продукцію виникає внас- лідок випереджаючого зростання цін на продукцію, яка спожи- вається в сільському  господарстві, та на продовольчі товари, вироблені  із сільськогосподарської  сировини. Можливо  галузі

І і ІІІ сфер АПК  мають певну короткострокову економічну вигоду від цього. Але, як свідчить аналіз більш довготривалих тенденцій розвитку цих галузей, у стратегічному плані вони також істотно страждають від порушення  паритету цін. Цей висновок яскраво підтверджується  статистичними даними. Якщо виробництво валової продукції  сільського господарства скоротилося у 2003 р. у порівнянні  з 1990р. на 47,1 \%, у т.ч. продукції рослинництва – на 39,1\%, продукції тваринництва – на 55,3 \% [29, с. 274; 195, с. 6], то закупівля різних видів сільсько- господарської техніки  за цей же період скоротилася у п’ять-де- сять разів [337, с. 25], внесення (відповідно і закупівля) мінераль- них добрив – у 15 разів [337, с. 6], використання засобів захисту рослин – більш ніж у 10 разів [29, с. 199], хімічні меліорації ґрунтів (відповідно і закупівля необхідних хімічних  препаратів) – більш ніж у 30 разів [29, с. 201]. Не менш разючі зміни відбулися і в обсягах виробництва продукції ІІІ сфери АПК (табл. 1.5). По всіх основних видах продовольчих товарів в Україні скорочення обсягів виробництва було більш істотним, ніж скорочення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції.

У стратегічному плані внаслідок порушення паритету цін на сільськогосподарську та промислову продукцію постраждали не лише сільськогосподарські  товаровиробники,  а й галузі І і ІІІ сфер АПК.  А тому подолання дії цих негативних  факторів  і забезпечення продовольчої безпеки України  „значною мірою залежить від збалансованого розвитку   всіх   ланок інтегрова- ного виробництва,  забезпечення раціонального  співвідношен- ня між цінами та доходами виробничого процесу” [29, с. 199].

Слід визнати, якщо в перші роки незалежності України державні органи не здійснювали регулюючого втручання в обмінні процеси на аграрному ринку, то в останні роки це питання загострюється і знаходить певне відображення в законодавчих і нормативних ак- тах. Так, Законом України „Про стимулювання розвитку сільсько- го господарства на період 2001-2004 років” [15] було передбачено введення заставних закупівель і заставних цін – гарантованих дер- жавою цін продукції, які відшкодовують середньогалузеві норма- тивні витрати та забезпечують мінімальний прибуток, достатній

Виробництво основних продовольчих товарів в Україні, тис.т [29, 196]

Таблиця 1.5

для відтворення виробництва. У законі „Про зерно та ринок зер- на в Україні” [4], прийнятому Верховною Радою у 2002 р., по- ряд із заставними закупівлями було передбачено введення інтер- венційних операцій із зерном з метою зменшення коливань цін на зерновому ринку  України.

І все ж „цінова політика на селі до 2003 року залишалася найслабшою ланкою державного менеджменту. Залишаючись по суті  лише стороннім  спостерігачем,  держава допустила,  що урожай 2001 й особливо 2002 років супроводжувався обвалом цін як   внутрішніх,  так і експортних. Не  було впроваджено жодного із стабілізуючих ринок засобів, зокрема передбачених Указом Президента України   заставних  закупівель, створення інтервенційного   фонду в Держрезерві  тощо. Лише  у другому півріччі минулого року (2003 р. – О.О.) ці механізми були зад- іяні новим урядом” [137, с.8].

Новим  кроком,  спрямованим на регулювання аграрного ринку  й аграрного виробництва, стало прийняття Верховною

Радою України у червні 2004 р. закону „Про державну підтримку сільського господарства України”  [2]. Цей закон визначає основи державної політики у бюджетній, кредитній, ціновій, страховій, ре- гуляторній та інших сферах державного управління щодо стимулю- вання виробництва сільськогосподарської продукції та розвитку аграрного ринку, а також забезпечення продовольчої безпеки насе- лення. Одним із ключових положень закону є державне регулюван- ня цін на окремі види сільськогосподарської продукції. Як зазна- чається у пункті  1 статті 3 закону, „держава здійснює регулювання гуртових цін окремих видів сільськогосподарської продукції, вста- новлюючи мінімальні та максимальні закупівельні ціни”. Отже, дер- жавне цінове регулювання спрямоване в першу чергу на обмежен- ня коливань цін на аграрному ринку. Дійсно, як свідчать і наші дослідження [223], динаміка цін на основні види сільськогосподарсь- кої продукції виявляє певну закономірність щодо циклічних  коли- вань, які в свою чергу мають тенденцію до посилення. Отже, це та- кож вимагає посилення державного цінового регулювання.

Але, незважаючи на те, що обмеження коливання цін на аг- рарному ринку певною мірою сприяє його стабілізації, не можна стверджувати, що ці заходи автоматично ведуть і до вирішення проблеми диспаритету цін. Важливе наукове і практичне значен- ня має дослідження умов формування сучасного паритету цін на сільськогосподарську та промислову продукцію  і визначення можливої результативності  заходів, здійснюваних  державою у сфері цінового регулювання щодо покращання паритету цін.

„Наростання диспаритету цін, що почалось у 1991 році, було зупинено лише у 1995-му, коли співвідношення індексу цін на сільськогосподарську продукцію  становило 9 \% до рівня  1990 року. У подальшому це співвідношення коливалося у межах 17-

19 \%” [77,  с. 9].  Цей  висновок у повній  мірі підтверджується даними табл. 1.6. Аналізуючи   ці дані,  слід  звернути увагу на деякі суперечливі, на перший погляд, факти. Так, незважаючи на більш ніж п’ятиразове погіршення паритету цін на сільсько- господарську та промислову продукцію  за період  з 1991 по

1995 рр., лише у 1995 р. рівень рентабельності в сільському гос- подарстві був нижчий, ніж у промисловості, а у 1992 р. він пе-

ревищував його більш ніж у три рази. Отже, підтримання в цей період паритету цін на рівні 1990 р. за інших рівних умов озна- чало б перевищення рентабельності сільськогосподарського ви- робництва над рентабельністю промисловості в 10-15 і більше разів.  Дуже  ймовірно,  що така ситуація  навряд чи знайшла б розуміння  серед представників  промисловості.

Ще  більш  суперечливим є той факт,  що найбільш  істотне порушення паритету цін на сільськогосподарську  та промисло- ву продукцію  (майже  у 2,5 раза)  відбулося у 1992 р., але цей процес супроводжувався підвищенням   рентабельності сільсько- господарської продукції, більше того, досягненням найвищого за номіналом показника за весь досліджуваний період. На перший погляд, такого взагалі не може бути: щоб ціни на сировину зрос- ли у 2,5 раза в порівнянні з цінами на готову продукцію, а рівень рентабельності при цьому підвищився. Високі значення показ- ників рентабельності у 1992-1994 рр. сформувалися  в умовах гіперінфляції  і обумовлені певними об’єктивними причинами. По-перше, внаслідок того, що земля як основний засіб виробниц- тва в сільському господарстві не бере прямої участі  у процесі кругообігу та відтворенні капіталу сільськогосподарських підприємств,  з одного боку,  відбулося зменшення витрат на відтворення родючості земель, з іншого, певна частина виробле- ної сільськогосподарської продукції своїм джерелом  мала штуч- ну родючість, створену в попередніх виробничих циклах. Отже, якби у 1992-1995 рр. витрати на відтворення родючості сільсько- господарських угідь здійснювалися хоча б на рівні 1990 р. і в собівартість було включено втрати від зниження  родючості  зе- мель, то номінальні значення показників рівня рентабельності були б у декілька разів меншими. По-друге, тривалість виробни- чого циклу для більшості галузей сільського господарства дорів- нює або перевищує один рік, і як наслідок маємо уповільнений обіг  оборотних засобів. У поєднанні з методологією бухгалтерсь- кого обліку, яка існувала  на той час і згідно  з якою списання матеріалів і сировини на виробництво здійснювалося за цінами перших надходжень, це призводило до створення так званого інфляційного, або „паперового”, доходу [66, с. 301].

(X)       Ta6JlUZ0

J(uua.MiKa  peuma6eJtbuocmi npo()yK11ii npoMUCJloeocmi  ma  ciJlbCbKOlO  zocnoaapcmea u

iuaeKcie  11iu e YKpaiui [28, 314]

1.6 -

;,:

.::-

;,:

;::

;::,

;,:

)::

{J

c

"c'

"Q'j

;;!

."g'

"' ":;';· "6'

;><

"c'

;"c:'!

-§

";;'!

:::.

IIpoaoaJFCeHhfl  ma6JluU;i  106

w

Q:;;.0!

:-'

.g

;::

;><

c

c

Q.!

:. c "::!'0

:::0 w I:>

I:>

Q.!

;::

{J

c

"c'

"Q'j

;;!

."g'

;,:

:0

Vl

c.o

Більше того, аксіомою фінансового   менеджменту  є  поло- ження,  згідно з яким  реальна процентна  ставка (рівень рента- бельності у даному випадку може розглядатися як похідна  від процентної ставки)  завжди буде мати від’ємне значення, якщо темп інфляції перевищує номінальну  процентну  ставку [58, с.78]. За даними табл. 1.6, протягом усього досліджуваного пері- оду річний  темп інфляції перевищував номінальне  значення рівня рентабельності  галузі.

Проведений нами аналіз умов формування диспаритету цін в Україні  дозволяє зробити деякі важливі висновки. Найбільш істотне посилення диспаритету цін на сільськогосподарську та промислову продукцію   відбувалося  на фоні  гіперінфляції.  В умовах інфляції посилення диспаритету цін може супроводжу- ватися навіть короткочасним підвищенням номінального рівня рентабельності  галузі  та виробництва окремих видів  сільсько- господарської продукції. Державне регулювання аграрного рин- ку є об’єктивною необхідністю, оскільки ринковій економіці об’єктивно властиві посилення диспаритету цін на сільськогос- подарську та промислову продукцію та короткострокових цик- лічних і сезонних коливань цін, що негативно впливає на тен- денції відтворення сільськогосподарського виробництва і може призводити до підвищення соціальної напруги в суспільстві. Порушення паритету цін на сільськогосподарську та промисло- ву продукцію, посилення короткострокових циклічних і сезон- них коливань цін на окремі  види сільськогосподарської  про- дукції обумовлені  перш за все більш високою еластичністю  її пропозиції в порівнянні  з еластичністю попиту на неї, а тому мають об’єктивний характер.  Посиленню  диспаритету цін на сільськогосподарську та промислову продукцію  сприяє недо- сконала конкуренція на ринках матеріально-технічних ресурсів і продовольства, які за своєю структурою є ринками олігополії, а по окремих видах матеріально-технічних ресурсів навіть рин- ками монополії.