3.3. відтворення трудових ресурсів сільського господарстваРозширене відтворення в сільському господарстві передба- чає збільшення виробництва валової продукції завдяки удос- коналення техніки, технології, використанню принципово но- вих засобів виробництва, високій кваліфікації кадрів. Об’єктивною закономірністю є абсолютне та відносне скорочен- ня чисельності працівників зайнятих у галузі. Причому „...чим досконалішими є ринкові відносини, чим інтенсивніше є впро-
вадження досягнень науково-технічного прогресу, тим швидше зростає надлишок робочих рук” [198, с.8] Проблема забезпеченості сільського господарства трудо- вими ресурсами й ефективності їх використання була однією з найактуальніших для дослідників відтворення аграрного ре- сурсного потенціалу ще за часів колишнього СРСР. Так, одна з концепцій оцінки виробничого потенціалу виходила з того, що „виробничий потенціал втілений у працівниках, озброє- них засобами виробництва” [126]. Умовно фактори вироб- ництва можна поділити на дві частини: праця й умови її при- кладання. Лише праці належить активна, творча, об’єднуюча роль у процесі виробництва. „Вивчення передового досвіду показує, що в період становлення ринкової економіки вижи- ває не стільки той, хто має великий виробничий потенціал, скільки той, хто зміг точно визначити та врахувати кон’юн- ктуру ринку, ефективно використати ресурси, тобто той, хто є найспритнішим у реагуванні на зміни макро- та мікроеко- номічних умов” [342, с. 140] Не випадково, р езультати сільськогосподарського виробництва в господарствах, які знаходяться в однакових природнокліматичних умовах і мають однаковий рівень забезпеченості виробничими ресур- сами, досить часто істотно відрізняються. Це зумовлюється перш за все рівнем професіоналізму, відповідальності, заці- кавленості працівників [353]. Відомий радянський економіст академік В.В.Новожилов підкреслював, що праця обмежується інакше, ніж умови її докладан- ня. Витрати праці люди намагаються зменшити, а умови її докла- дання максимально використати. В цьому і полягає закон економії праці – один із найбільш загальних економічних законів [207]. У сучасних умовах місце країни у світовому господарстві все більше визначається і надалі визначатиметься якістю людського капіталу, станом освіти, рівнем використання до- сягнень науки та техніки у виробництві [83, с.27]. Один із творців теорії постіндустріального суспільства Д.Белл основ- ним ресурсом постіндустріального суспільства вважає людсь- кий капітал [49].
Отже, розширене відтворення та нагромадження у сільсько- му господарстві нерозривно пов’язані з відтворенням трудо- вих ресурсів. Демографічною основою формування трудового потенціа- лу сільського господарства є відтворення населення в сільській місцевості [328, с. 122] (табл. 3.16). Таблиця 3.16 Динаміка чисельності наявного населення в сільській місцевості України [29, с. 67]
* Млн чол. ** За матеріалами Всеукраїнського перепису населення станом на 5 грудня 2001 р. Дані табл. 3.16 підтверджують тезу про абсолютне та віднос- не скорочення чисельності сільського населення в Україні. Якщо на початку минулого століття у 1913 році сільське насе- лення України складало 28,4 млн чоловік, або 81 \% від загаль- ної кількості населення, то у 2003 р. сільське населення дорів- нювало 15,6 млн чол., або 32,7 \%. Абсолютне скорочення чисельності сільського населення в Україні відбувалося як за часів Радянського Союзу, так і в незалежній Україні. За роки незалежності чисельність сільського населення скоротилася на 1,1 млн чол. Питома вага сільського населення в загальній
кількості населення у 1990-2003 рр. залишалася досить стабіль- ною і складала 32-33 \%. Така тенденція пояснюється зменшен- ням загальної кількості населення України. Зміни чисельності сільського населення обумовлюються природним його приростом або скороченням, міграційними факторами та змінами внаслідок адміністративно-територіаль- них перетворень (табл. 3.17). Таблиця 3.17 Динаміка формування приросту (+) або скорочення (-)
У період з 1960 по 2003 рр. відбувалося щорічне скорочення чисельності сільського населення і коливалося воно від 108 тис. чол. (1995 р.) до 215 тис. чол. (1980 р.). Незважаючи на те, що абсолютне скорочення чисельності сільського населення у 1990-2002 рр. було меншим від рівнів скорочення у 1970 та 1980 рр., велике занепокоєння викликає тенденція до прискорен- ня темпів відносного скорочення – з 0,6 \% (1990 р.) до 1,2 \% (2002 р.). Ще більш негативним фактом є головна причина скорочення чисельності сільського населення в останні десяти- річчя – перевищення кількості померлих над кількістю народже- них, або природне скорочення. Якщо у 1960-1970 рр. для сільського населення України був властивий природний приріст, то, почи- наючи з 80-х років, природне скорочення чисельності сільського населення, причому його темпи постійно зростають. За оцінками експертів, чисельність сільського населення України буде зменшуватися до 2026 р. За різними варіантами прогнозу межа коливання чисельності селян становитиме 14,2- 14,8 млн чол., а питома вага сільського населення у 2026 р. скла- де 31,6-33,8 \% [374, с. 203]. Головним чинником, який впливає на формування природно- го приросту або на скорочення чисельності населення, є співвідно- шення кількості народжених і померлих (табл. 3.18). У 2003 р. природне скорочення чисельності сільського населення було най- вищим за досліджуваний період – 163,3 тис. чол. (280,6 \% до рівня 1990 р.). У розрахунку на 1000 жителів темп збільшення природ- ного скорочення чисельності сільського населення був ще більш високим і склав у 2003 р. 308,8 \% до рівня 1990 р. Головною при- чиною прискорення темпів природного скорочення чисельності сільського населення є абсолютне та відносне скорочення кількості народжених. Якщо у 1990 р. кількість народжених скла- дала 214, 3 тис. чол., то у 2003 р. вона зменшилася до 142, 2 тис.чол. (більш ніж на третину). У той же час кількість по- мерлих збільшилася з 272,5 до 305,5 тис. чол. (на 12,1 \%). У роз- рахунку на 1000 жителів абсолютне скорочення чисельності сільського населення зросло з 3,4 чол. (1990 р.) до 10,5 чол. (2003 р.). Коефіцієнт життєвості сільського населення (співвідно-
шення кількості народжених і кількості померлих) у 2003 р. у цілому по Україні склав 0,47. Сучасний рівень народжуваності в сільській місцевості найнижчий за весь післявоєнний період в Україні. У 1996-2001 рр. у 3,1 тис. (10,7 \%) сільських поселень не народилося жодної дитини, в кожному п’ятому селі немає дітей, підлітків і молоді до 28 років [291, с. 8]. Таблиця 3.18 Динаміка природного руху сільського населення [29, с. 73]
Має місце істотна диференціація темпів природного скорочен- ня, а відповідно і коефіцієнта життєвості по окремих регіонах Ук- раїни. Наприклад, по Закарпатській області коефіцієнт життєвості сільського населення у 2002 р. склав 0,96, а природне скорочення на 1000 жителів – 0,6 чол.; у Рівненській області – відповідно 0,82 і -2,9; у Чернівецькій – 0,73 і -3,9; у Волинській – 0,72 і -4,7. Найб- ільше природне скорочення чисельності сільського населення відзначається в Чернігівській області – коефіцієнт життєвості
сільського населення 0,24, а абсолютне зменшення в розрахун- ку на 1000 жителів – 21,2; у Сумській області – відповідно 0,26 і -18,4, у Полтавській – 0,31 та -15,9. В усіх областях просте- жується довгострокова тенденція до природного скорочення чисельності сільського населення, що повинно розглядатися як вкрай негативна тенденція щодо формування трудових ресурсів сільськогосподарського виробництва в цілому і сільськогоспо- дарських підприємств зокрема (табл. 3.19). Таблиця 3.19 Динаміка середньорічної кількості працівників сільськогос- подарських підприємств в Україні [29, с.78]
За період з 1990 по 2003 рр. чисельність працівників сільськогосподарських підприємств в Україні скоротилася з 4881 тис. чол. до 1436 тис. чол. (більше, ніж утричі). Зменшила- ся і питома вага кількості працівників сільськогосподарських підприємств у загальній кількості працівників по всіх галузях народного господарства – з 20,9 \% (1990 р.) до 12,3\% (2003 р.). Скорочення чисельності працівників триває і в пореформений період. Чисельність працівників сільськогосподарських підприємств у 2003 р. скоротилася в порівнянні з 2000 р. на 42 \%. Особливе занепокоєння викликає дворазове скорочення кількості працюючих спеціалістів у сільському господарстві Україні за період з 1990 р. [318, с.434]. Найбільш високими темпами чисельність працівників сільськогосподарських підприємств скорочувалася в Закар- патській, Івано-Франківській, Запорізькій, Луганській областях, найбільш повільно – у Вінницькій, Черкаській, Хмельницькій, Одеській областях. Однією з головних причин зменшення чисельності працівників сільськогосподарських підприємств є несприятлива кон’юнктура ринку сільськогосподарської продукції, особливо тваринниць- кої, виробництво якої в останні роки постійно є збитковим. Через це сільгосптоваровиробники скорочують обсяги вироб- ництва тваринницької продукції, а майже в 40 \% господарств тваринництво взагалі перестало існувати як галузь [140, с. 8]. Основна ж частина трудових ресурсів аграрних підприємств ще зовсім недавно була зайнята саме у тваринництві [234, с. 23]. Оцінюючи тенденції зміни чисельності працівників сільськогосподарських підприємств України, слід мати на увазі, що значна частина сільського населення зайнята в особистих селянських господарствах. Більше того, за досліджуваний пер- іод вона збільшилася у чотири рази. Якщо у 1990 р. чисельність осіб, які були зайняті в особистих селянських господарствах, становила 0,7 млн чол., то у 2002 р. вона зросла до 2,9 млн, а у 2003 р. зменшилася до 2,8 млн чол. [315, 316]. Але все ж таки загальна чисельність працівників сільськогосподарських підприємств та осіб, зайнятих в особистих селянських госпо-
дарствах скоротилася з 5,6 млн чол. (1990 р.) до 4,2 млн чол. (2003 р.) або на чверть. Однією з передумов обґрунтованого вивільнення працівників із сільського господарства (за умови збереження розширеного відтворення галузі) є випереджаючі темпи зростання продуктив- ності праці, точніше, випереджаючі темпи зниження трудо- місткості виробництва продукції в порівнянні з темпами вивіль- нення працівників. Як свідчать дані табл. 3.20, за період з 1990 по 2003 рр. чисельність працівників сільськогосподарських підприємств скоротилася на 60,6 \% з 4881 тис. чол. до 1436 тис. Трудомісткість виробництва валової продукції зросла на 17,8 \%. У пореформений період 2000-2003 рр. кількість працівників сільськогосподарських підприємств зменшилася на 42,8 \% (з 2475 тис чол. до 1436 тис.). Трудомісткість виробництва вало- вої продукції хоч і знижувалася, але більш повільними темпа- ми – на 34,7 \%. Отже, можна зробити висновок, що скорочен- ня чисельності працівників сільськогосподарських підприємств не обумовлене вивільненням працівників унаслідок випереджа- ючого зростання продуктивності праці. Зниження продуктивності праці відбувається внаслідок зни- ження продуктивної сили праці й її інтенсивності. Продуктивна сила праці скорочується через звужене відтворення основних за- собів, зменшення обсягів застосування мінеральних та органічних добрив, насіння високих репродукцій і т.ін. Інтенсивність праці знизилася насамперед унаслідок скорочення часу, протягом яко- го працівники беруть участь у процесі виробництва [246, с. 475]. Перехід до ринкової економіки, реформування сільського госпо- дарства на засадах приватної власності повинні були б сприяти підвищенню інтенсивності, а разом з нею і продуктивності праці в сільському господарстві [212, 213]. На жаль, зниження мотивації до праці під впливом багатьох причин не дозволило досягти по- зитивних зрушень у динаміці інтенсивності, продуктивної сили та продуктивності праці в сільському господарстві України. Нега- тивні тенденції в динаміці продуктивності праці неминуче при- звели до звуженого відтворення в сільському господарстві, що в повній мірі підтверджується даними табл. 3.20.
Таблиця 3.20 Динаміка виробництва валової продукції, продуктивності праці та чисельності працівників у сільськогосподарських підприємствах України [301, с. 39; 195, с. 6] * Валова продукція в порівнянних цінах 2000 року.
Зроблений висновок підтверджують і дані табл. 3.21. Тру- домісткість виробництва всіх без винятку видів сільськогоспо- дарської продукції в сільськогосподарських підприємствах Ук- раїни у 2003 р. була вищою від аналогічних показників 1990 р. Зокрема трудомісткість виробництва зернових і зернобобових зросла у 2,7 раза, насіння соняшнику – у 4,7 раза, приросту ВРХ – у 2,6 раза. Таблиця 3.21 Трудомісткість виробництва основних видів продукції сільського господарства в сільськогосподарських підприємствах України [195, с.8, 29, с. 83]
У порівнянні з 2000 р. трудомісткість виробництва більшості видів продукції в сільськогосподарських підприємствах у 2003 р.
знизилася, хоч темп зниження трудомісткості (за винятком трудомісткості виробництва яєць курячих і приросту свиней) був нижчим від темпу скорочення чисельності працівників сільськогосподарських підприємств. А по зернових і соняшни- ку, які в сучасних умовах складають основу сільськогосподарсь- кого виробництва, трудомісткість взагалі зросла. Отже, можна зробити висновок, що скорочення чисельності працівників у сільськогосподарських підприємствах України є невиправданим з економічної точки зору і стало однією з при- чин звуженого відтворення в сільському господарстві. Законо- мірним є запитання: які причини спонукали певну частину працівників сільськогосподарських підприємств змінити сферу докладання своєї праці? Відповідь дає аналіз показників соціаль- ної ефективності сільськогосподарського виробництва та соц- іального розвитку сільських населених пунктів. Одним з основних показників соціальної ефективності сільськогосподарського виробництва є рівень заробітної плати найманих працівників. Як свідчать дані табл. 3.22, номінальна середньомісячна заробітна плата працівників сільськогоспо- дарських підприємств у 1995-2003 рр. мала чітко виражену тен- денцію до зростання і збільшилася з 38 до 210 грн на місяць. Таблиця 3.22 Середньомісячна заробітна плата працівників сільськогосподарських підприємств за 1990-2003 рр. [304, с. 405]
Але більш важливою є негативна тенденція відставання за- робітної плати сільськогосподарських працівників від заробіт- ної плати працівників промисловості і усього народногоспо- дарського комплексу. Якщо у 1990 р. середня заробітна плата в сільському господарстві України складала 83,4 \% від заробітної плати у промисловості та 95,1 \% від заробітної плати загалом по економіці, то ці співвідношення з року в рік погіршувалися і досягли у 2003 р. відповідно 35,5 та 45,5 \%. До цього слід до- дати ще декілька важливих обставин. По-перше, у 2003 р. се- редньомісячна заробітна плата в сільському господарстві була найнижчою серед усіх галузей економіки. По-друге, заробітна плата хоч і мала тенденцію до зростання, але залишалася значно нижчою від прожиткового мінімуму. По-третє, у структурі вит- рат на виробництво сільськогосподарської продукції частка вит- рат на оплату праці у 2003 р. становила 14,7 \%, що в 2,3 раза менше рівня 1990 р. [325, с.145] По-четверте, більша частина заробітної плати в сільськогосподарських підприємствах вида- валася в натуральній формі, і якщо припустити, що продукція для натуральної оплати відпускалася за собівартістю, то в більшості випадків виявиться не зростання заробітної плати, а її зниження. Наприклад, якщо у 1995 р. середньомісячна заробі- тна плата в сільському господарстві була еквівалентною 38 грн. на місяць, а середня собівартість 1 ц зерна – 4,41 грн., то номі- нальна заробітна плата була еквівалентна 8,6 ц зерна (38:4,41). У 2003 р. собівартість 1 ц зерна складала 36,73 грн., а середньомі- сячна заробітна плата – 210 грн., що еквівалентно 5,7 ц зерна (210:36,73). Еквівалент заробітної плати в насінні соняшнику знизився з 4,7 ц (1995 р.) до 4,1 ц (2003 р.). Стосовно цієї ситу- ації можна пригадати відомого німецького економіста та держав- ного діяча Л.Ерхарда, який підкреслював, що „суть соціального ринкового господарства тільки тоді можна вважати повністю досягнутою, коли у відповідності до зростаючої продуктивності одночасно знижуються ціни, забезпечуючи таким чином дійсне підвищення реальної заробітної плати [366, с. 199]. На жаль, стосовно ситуації в Україні можна стверджувати, що реальна заробітна плата працівників сільськогосподарських
підприємств у 2003 р. була навіть нижчою від рівня 1995 р. „Оплата праці перестала виконувати свої основні функції – стимулюючу і відтворювальну” [180, с.98]. Тому зовсім не ви- падково, що певна частина працівників сільськогосподарських підприємств, які беручи участь у суспільному сільськогосподарсь- кому виробництві, не можуть вирішити свої соціальні проблеми, а саме – забезпечити себе і свою родину засобами існування, створити необхідні умови життя, – залишають суспільний сек- тор, розвивають підсобне господарство або мігрують із села. На думку К.І.Якуби, заходи щодо поліпшення умов праці в сільському господарстві повинні включати: забезпечення своє- часного й якісного обслуговування сільського господарства тех- нікою, мінеральними добривами, засобами захисту рослин і тварин; забезпечення сільського населення малогабаритною технікою за доступними цінами для роботи в особистому підсобному господарстві; розробка та впровадження у вироб- ництво рекомендацій щодо оплати праці в сільському госпо- дарстві з гарантованим мінімальним рівнем оплати за одини- цю відпрацьованого часу; забезпечення належного рівня соціальної інфраструктури з метою підвищення продуктивності праці та створення належних санітарно-гігієнічних умов трудо- вої діяльності [375, с. 42] Низький рівень стимулювання сільськогосподарської праці створює певною мірою замкнене коло (рис. 3.1). Bi,nPyTHiPTh MoTHBau:i" ,no npau:i
/H3hKa 3apo6iTHa nJiaTa Ha ni,nnpH MPTBi, y roPno,napPTBi
;aJiH= o6P’r BHpo6HHu:TBa, 3HHieHH’ MaPH npH6yTKy
/H3hKa npo,nyKTHBHiPTh npau:i, BHPoKa Po6iBapTiPTh npo,nyKu:i"
Зниження заробітної плати працівників неодмінно спричи- няє падіння мотивації до праці, згодом – падіння її продуктив- ності та зростання собівартості продукції, що знову ж таки при- зводить до подальшого зменшення обсягів виробництва продукції та маси прибутку і не дає можливості підвищити рівень оплати праці. Світова практика виробила простий, хоч і болісний варіант виходу з подібної ситуації: скорочення кількості працівників [83, с.22]. Але, як було показано вище, майже чотириразове скорочення чисельності працівників сільськогосподарських підприємств в Україні за 1990-2003 рр. супроводжувалося зниженням реальної заробітної плати, а відповідно і втратою мотивації до високоефективної праці. Для більшості колишніх працівників сільськогосподарських підприємств основною сферою застосування власної праці стали особисті селянські господарства, можливості для створення яких певною мірою розширилися після реформування у 2000 р. сільсько- господарських підприємств на засадах приватної власності. Розрахунки показують, що продуктивність праці в підсобних господарствах населення приблизно така ж, як і в сільськогоспо- дарських підприємствах. Наприклад, у 2003 р. господарствами на- селення було вироблено валової продукції на 36,5 млрд грн., а чи- сельність зайнятих в селянських господарствах склала 2,8 млн чол. [316] На одного зайнятого вироблялося валової продукції на суму 13 тис. грн., що приблизно відповідає рівню продуктив- ності праці в сільськогосподарських підприємствах України в останні роки (див. табл. 3.19). Але внаслідок того, що господар- ства населення сплачують лише плату за землю і не сплачують податок з доходів громадян (у 2003 р. прибутковий податок з громадян), не здійснюють зі своїх доходів відрахувань до пенсій- ного фонду та фондів соціального страхування, не нараховують амортизацію, не мають витрат на управлінський апарат, – до- ходи в розрахунку на одного зайнятого в селянському госпо- дарстві дещо вищі, ніж у суспільному секторі сільського госпо- дарства. Наприклад, якщо припустити, що в структурі доходів і виручки селянських господарств частка доходів для особис- того споживання вдвічі вища, ніж у сільськогосподарських
підприємствах частка заробітної плати, то виявиться вдвічі вищий рівень оплати праці в особистих господарствах. З одного боку, це робить їх більш привабливими з точки зору окремих пра- цівників сільського господарства, з іншого, залишає невирішеними безліч проблем. По-перше, рівень доходів працівників більшості осо- бистих селянських господарств залишається нижчим від рівня за- робітної плати у промисловості і в цілому по народному господар- ству. По-друге, не вирішено проблему пенсійного забезпечення та соціального страхування зайнятих у селянських господарствах. По- третє, селянські господарства дуже неохоче беруть участь у вирі- шенні соціальних проблем сільських населених пунктів. Усе це спонукає зайнятих в особистих селянських госпо- дарствах шукати не тільки шляхи підвищення ефективності своєї праці в сільському господарстві, а й можливості її засто- сування в інших сферах діяльності. Однією з головних причин звуженого відтворення чисель- ності зайнятих у сільському господарстві є незадовільний стан розвитку соціальної сфери на селі і найголовніше – вкрай не- гативні тенденції його зміни. Соціальний розвиток (якщо йдеться саме про розвиток, а не про деградацію) потребує по- стійного здійснення інвестицій у соціальну сферу, що підтверд- жується досвідом розвинених країн світу та науковими досліджен- нями [64, 306]. Як свідчать дані табл. 3.23, обсяги інвестицій в основний капітал соціальної сфери села у 2002 р. скоротилися в порівнянні з 1991-1995 рр. більш ніж у 8 разів. Слід звернути особливу увагу на те, що темпи скорочення обсягів інвестицій в основний капітал соціальної сфери сільської місцевості вдвічі вищі в порівнянні з темпами скоро- чення обсягів інвестицій для всієї соціальної сфери України. Така ситуація суперечить Закону України „Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві” від 17 жовтня 1990 р. № 400-ХІІ, зі змінами і доповненнями [13]: стаття 8 закону передбачає, що селу надається перевага порівняно з містом (у розрахунку на душу населення) у спорудженні житла, об’єктів освіти, культу- ри та спорту, охорони здоров’я, побуту, торгівлі, газифікації,
водо- й електропостачання, телефонізації, зв’язку, комунальних об’єктів, у послугах радіо та телебачення, забезпечуються рівні з містом умови постачання промислових і продовольчих то- варів, а також медичне, культурне, спортивне, комунально-по- бутове, транспортне та торговельне обслуговування за науко- во обґрунтованими нормами. Таблиця 3.23 Динаміка інвестицій в основний капітал на розвиток соціальної сфери у сільській місцевості (у порівнянних цінах) [29, с.674]
Цим же законом передбачено, що розмір централізованих ка- піталовкладень на зміцнення матеріально-технічної бази соціаль- ної сфери села й агропромислового комплексу в цілому, має становити не менше 1 \% від вартості валового внутрішнього продукту України. Ці капіталовкладення виділяються в держав- ному бюджеті окремим рядком. Реально загальна сума інвестицій в основний капітал соціаль- ної сфери села за рахунок усіх джерел фінансування у 2002 р. дорівнював 399 млн грн. (0,17 \% від валового внутрішнього продукту України). Недостатній обсяг фінансування розвитку соціальної сфери села за рахунок бюджетних коштів підтвердже- но і Постановою Верховної Ради України від 11 травня 2004 р. Наслідком неналежного фінансування соціальних заходів на селі є низька забезпеченість сільських населених пунктів об’єктами соціальної сфери (табл. 3.24). Таблиця 3.24 Рівень забезпеченості сільських населених пунктів України об’єктами соціальної сфери станом на 01.01. 2004 року [196, с.47]
Такий стан соціального забезпечення сільського населення не сприяє формуванню передумов хоча б для простого відтво- рення трудових ресурсів сільського господарства. Абсолютно очевидно, що вирішення соціальних проблем на селі не може бути пов’язане тільки з фінансуванням за раху- нок коштів державного та місцевих бюджетів – воно значною мірою залежить від рівня економічної ефективності сільсько- господарського виробництва, оскільки цей рівень певною мірою впливає на наповнення місцевих та загальнодержавного бюд- жетів, на формування доходів зайнятих у сільському госпо- дарстві, на можливості фінансування соціальних програм за рахунок коштів сільськогосподарських товаровиробників. В економічній літературі практично загальновизнаною є точка зору, що соціальна ефективність базується на еко- номічній ефективності. Соціальна ефективність – поняття, яке відображає поліпшення соціальних умов життя людей: по- кращення умов праці та побуту, поліпшення довкілля, підви- щення рівня зайнятості та безпеки життя людей, скорочення тривалості робочого тижня без зменшення заробітної плати, ліквідація важкої фізичної праці тощо [37, с.399]. „Сучасна економічна наука виводить розвиненість соціальної сфери з досягнутого рівня розвитку продуктивних сил, який має бути достатнім для того, щоб після відповідної винагороди актив- ним економічним суб’єктам залишалась частка продукту, якої вистачить для підтримання достатнього рівня життя пасивної частини населення” [282, с.143]. З урахуванням досить істотної різниці в рівнях економіч- ної ефективності сільськогосподарського виробництва в різних регіонах України нами було здійснено дослідження територіаль- ного аспекту впливу рівня економічної ефективності на рівень соціального розвитку сільських територіальних громад. Оскіль- ки основним джерелом фінансування соціальних заходів за рахунок коштів сільськогосподарських підприємств є їх прибу- ток, ми здійснили ранжирування сільгосппідприємств усіх обла- стей України за розміром прибутку в розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь, а потім по цих областях визнача-
ли показники соціально-економічного розвитку та їх зв’язок з показниками економічної ефективності. У табл. 3.25 наведено показники економічної ефективності виробництва в сільськогосподарських підприємствах і показни- ки соціального розвитку сільських територіальних громад дея- ких областей України. Назви областей розміщено на основі їх ранжирування за розміром прибутків на 100 га сільськогоспо- дарських угідь. Найвищої ефективності сільськогосподарсько- го виробництва за цим показником у 1999-2003 рр. досягли сільськогосподарські підприємства Кіровоградської області. Середній розмір прибутку на 100 га сільськогосподарський угідь у них склав 4448 грн. В Закарпатській області сільгосппідприє- мства на кожні 100 гектарів сільгоспугідь по 10108 грн збитків. У середньому по Україні сільськогосподарське виробництво також було збитковим. По показниках соціальної ефективності не виявлено суттє- вого їх взаємозв’язку з показниками економічної ефективності. Наприклад, Закарпатська область випереджає Кіровоградську за трьома з п’яти наведених показників соціально-економічно- го розвитку. У той же час Кіровоградська область, сільгосппід- приємства якої мають найбільший розмір прибутків на 100 га сільськогосподарських угідь, по жодному з показників соціаль- но-економічного розвитку не досягла найвищого результату. Більш наглядно зміну показників соціального розвитку сільських територіальних громад у ранжируваному ряду відоб- ражають рис. 3.2-3.5, на яких зображено тенденції зміни показ- ників соціальної ефективності в залежності від економічної ефективності сільськогосподарського виробництва. Кореляційно-регресійний аналіз взаємозв’язку показників економічної ефективності виробництва у сільськогосподарсь- ких підприємствах і показників соціального розвитку сільських територіальних громад показав, що такий зв’язок або взагалі відсутній, або є дуже слабким. Коефіцієнт детермінації для пар- них кореляційно-регресійних моделей, в яких виявлено пря- мий зв’язок між рівнем економічної та соціальної ефективності, жодного разу не перевищив 0,1.
Таблиця 3.25 Економічний розвиток сільськогосподарських підприємств і соціальний розвиток сільських територіальних громад по деяких областях України
Головною причиною відсутності зв’язку між показниками економічної та соціальної ефективності є надзвичайно низький рівень економічної ефективності сільськогосподарського вироб- ництва в Україні. Навіть у Кіровоградській області рівень рен- табельності по сільськогосподарських підприємствах склав у середньому за 1999-2003 рр. лише 5,9 \%. Якщо врахувати, що середньорічний темп інфляції за цей же період був вищим, то
можна вважати, що в реальних цінах виробництво сільськогос- подарської продукції було збитковим і в сільськогосподарських підприємствах Кіровоградської області. Відсутність же реальних прибутків у більшості сільськогосподарських підприємств не дозволяє їм інвестувати значні кошти у соціальну сферу села. Отже, проблеми соціального розвитку сільських населених пунктів можуть бути вирішені лише за умови радикального підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, а для цього має бути сформований високоефективний економі- чний механізм і забезпечена адекватна державна підтримка сільськогосподарських товаровиробників. Як зазначається в По- станові Верховної Ради України від 11 травня 2004 року „Про інформацію Кабінету Міністрів України „Про дотримання вимог законодавства щодо підтримки агропромислового вироб- ництва та пріоритетності соціального розвитку села в Україні у 2004 році та формування ефективних механізмів їх розвитку на перспективу”, з урахуванням складної ситуації в агропромисло- вому комплексі та соціальній сфері на селі 2005-2015 роки виз- начені як період їх пріоритетної державної підтримки. Загальні обсяги фінансування державних цільових програм розвитку агро- промислового виробництва повинні становити не менше 10 \% від видатків державного бюджету України на відповідний рік. Реаль- но ж у 2003 р. обсяг коштів державного бюджету, спрямованих на підтримку розвитку АПК, склав 1158 млн грн. [137,с. 5] – 2,07 \% від суми видатків державного бюджету за 2003 р. Як зазначив академік П.Т.Саблук, проблеми соціально економічного розвитку сільських територіальних громад по- винні вирішуватися так, щоб кожний із наявних в Україні 29,6 тис. сільських населених пунктів мав змогу, в першу чергу за рахунок землі, на якій він розташований, забезпечити абсолютно переваж- ну частину доходів його жителям для гідного життя та праці [285, с. 5]. Зрушення соціальних проблем на селі з мертвої точки і посту- пове їх вирішення неминуче сприятиме кількісному й якісному відтворенню трудового потенціалу аграрного сектора економіки, що в свою чергу створюватиме передумови для розширеного відтво- рення та нагромадження у сільському господарстві України.
25 0 20 0
23 4 19 7
266
32 7
20 3
277 24 8
27 4
272 23 9 207
283
17 4 147
150
149
141
159
184 144
17 8 204197
10 0 50 0
13 3
132 y = 0,0039x + 21 1,23 R 2 = 0 ,0689
ep e ,nH ho M iP ’ H a 3 ap o 6 iTH a n Ji aTa y 2003 p . JI iH i=H a 3 a Jie i H iPTh Рис. 3.2. Залежність середньомісячної заробітної плати від рівня економічної ефективності виробництва у сільськогосподасрьких підприємствах
80 60
56,6
49 57,1 53,8
71,1
62,4
77,1 62,3
57,7
68,9 59
59,1 53,7
58,7 48,2
55,8
41,2
37 40,6
45,5 44,8
53,8 55,7
20 y = 0 ,0006 6x + 55,3 R 2 = 0,060
0 6JI i po3M i p rrpH6y y (3 6H y) H 1 0 0 r .-r . yri� h , r pH B p � H ho M y 3 1 999-2003 pp. iBieH h 3a = H ’ To P Ti P iJi h Ph K oro H aP e Ji e HH ’ y Biu: i 15-7 0 p o KiB JI iHi=Ha 3a Ji e i HiP Th
76 70 72 64
60 55
30
76 71 68
63 56 53 48 48 37 34
66 63 68 54 54 47 50 39 42
10 R 2 = 0,106
cD a K TH HH = p iB e Hh 3 a 6e 3 n e eH o P Ti <J e Jih,nIll ep Ph K o -aK y Ill e pP h K HM H ny HKTa M H, \% JIiH i=H a 3 aJie i H iPTh Рис. 3.4. Залежність рівня забезпеченості сільських наседлених пунктів ФАПами від рівня економічної ефективності виробництва у сільськогосподасрьких підприємствах
60 61
40
39 44 38
y = 0,00015x + 32,51 R2 = 0,001 44 28
61 61 41 43 38 36 30
20 21 15 10
21 21 23 25 23 17 15 15 10
1999 -2 003 pp. cDaKTH HH= p iBeHh 3a6e3ne eHo PTi ,no IllKiJihKHM H 3aKJia,naM H JI iHi=Ha 3aJieiHiPTh
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
чисельності сільського населення
України [29, с. 73]
Рис.
3.1. Залежність ефективності виробництва від мотивації праці
35
0
30 0
15 0
06JI
i po3
Mi p rr pH6y y (36H y) H 10 0 r
.-r yri � h, r pH
B p � H
h oM y 3
19
99-2 0 03 pp.
100
40 51
35,8
0
Рис.
3.3. Залежність рівня зайнятості сільського населення від рівня економічної
ефективності виробництва у сільськогосподасрьких підприємствах
80
50
52
40
20 y =
-0,0,001x + 54,83
0
06JI
i po3M i p rr
pH6y y (36H y) H 10 0
r .-r . yr i � h ,
rpH B p �
Hh oM y 3
19
99 -2 003 pp.
70
50
49
30
0
06JI
i po3Mip rrpH6y y
(36H y) H 1 0 0 r .-r. yri� h, rpH B p �HhoMy 3
Рис.
3.5. Залежність рівня забезпеченості сільських наседлених пунктів дошкількими
закладами від рівня економічної ефективності виробництва у
сільськогосподасрьких підприємствах |
