1.4. засоби комп’ютерної комунікації

Для того щоб успішно продавати, мало запропонувати товар за привабливою ціною через розгалужену збутову мережу. Необхідно, використовуючи відповідні засоби стимулювання попиту, досягнути того, щоб розпізнавальні якості товару стали відомі цільовій групі покупців. Отже, умовою ефективності маркетингової стратегії є розроблення програми комунікації з двома взаємопов’язаними цілями: «зробити відомим» і «зробити привабливим». Така програма має використовувати різні канали комунікації: тор­говий персонал, рекламу, стимулювання попиту і зв’язки з громадськістю. Нижче буде розглянуто, як для успішного вирішення цієї проблеми можна використати комп’ютерні комунікації.

Роль і місце електронних комунікацій у маркетингу

На сучасному висококонкурентному ринку можливість доступу до актуальної інформації стає все важливішим компонентом успіху у бізнесі. Застаріла інформація — це непотрібна інформація. Тому ті компанії, які навчились отримувати доступ до актуальної інформації, необхідної для прийняття рішень, та інтелектуально використовувати ці дані (наприклад, для обслуговування своїх покупців, удосконалення внутрішніх процесів або скорочення циклу розроблення продукції), мають значну перевагу над іншими.

У маркетингових інформаційних системах комунікаційні операції спрямовані на вирішення двох найважливіших завдань.

По-перше, комунікаційна технологія з метою створення належних умов для спільної діяльності співробітників організації має забезпечити циркулювання між ними інформаційних потоків.

По-друге, для ефективного узгодження попиту і пропозиції між учасниками процесу обміну ця технологія має забезпечити циркулювання інформаційних потоків, спрямованих на доведення до відома суб’єктів ринку позиції, на яку претендує фірма або марка товару.

Якщо перші потоки інформації є досить традиційними для будь-якої інформаційної системи, то другі характерні саме для маркетингової інформаційної системи. Ці інформаційні потоки (сукупність сигналів) ідуть від фірми на адресу різних аудиторій, у тому числі на адресу клієнтів, збувальників, постачальників, акціонерів, органів управління, а також власного персоналу. Саме сукупність таких сигналів і називають маркетинговою комунікацією.

З погляду контролю за станом і змінами, які відбуваються у зовнішньому середовищі, інформаційна маркетингова система у рамках своєї основної діяльності зі збирання та оброблення інформації, що надходить із зовнішнього та внутрішнього середовища, повинна ретельно обробляти і систематизувати ініційовані впливом маркетингової комунікації сигнали.

Будь-яка комунікація передбачає обмін сигналами між передавачем і приймачем з використанням системи кодування—деко­дування для запису та інтерпретації сигналів. Цей процес можна описати з допомогою таких елементів:

передавача (окрема особа або організація), який є джерелом інформації;

кодування, що являє собою процес перетворення ідей у символи, зображення, малюнки, форми і т. ін.;

повідомлення, яке є сукупністю символів, які передаються передавачем;

каналів передавання, за допомогою яких сигнал передається від передавача до приймача;

декодування — процесу, за допомогою якого приймач тлумачить символи, які надійшли від передавача;

приймача, під яким розуміється цільова аудиторія;

відгуку, який є реакцією приймача на отримання повідомлення;

зворотного зв’язку — частини відгуку приймача, яка надходить до передавача.

Розподіл процесу комунікації на ці вісім елементів дає змогу виявити ключові умови ефективної маркетингової комунікації, серед яких заслуговують на особливу увагу такі:

цілі комунікації. Передавач повинен чітко розуміти, на яку саме аудиторію варто розраховувати і відгук якого типу йому потрібно отримати;

підготовка повідомлення. Необхідно враховувати поперед­ній досвід користувачів товару і процедуру декодування пові- домлення, якої дотримується цільова аудиторія;

планування каналів. Передавач повинен передавати своє повідомлення каналами, які ефективно доводять його до цільової аудиторії;

ефективність повідомлення. Передавач повинен за сигналами зворотного зв’язку оцінювати відгук цільової аудиторії на передане повідомлення.

Ці умови ефективності визначають сукупність рішень, які входять у будь-яку програму маркетингової комунікації.

Для «традиційних» засобів масової інформації, до яких належать телебачення, радіо, газети, журнали, а також пряма поштова реклама та усна реклама, характерна односпрямована комунікаційна модель. У рамках цієї моделі фірма передає інформаційний зміст користувачеві, застосовуючи деяке комунікаційне середовище. Але зворотний зв’язок між користувачем і фірмою має досить обмежений характер. Тому в межах цієї традиційної моделі клієнт займає досить пасивну позицію, оскільки його свобода вибору зведена до мінімуму можливих дій, таких, наприклад, як заповнення і відправлення поштою вкладеного у журнал купона.

З розвитком телекомунікацій, супутникових систем зв’язку, комп’ютерних технологій цілі та зміст маркетингової комунікації значно змінюються. Ці зміни відбуваються за такими напрямами:

завдяки інтерактивності нових комунікаційних каналів споживачі мають змогу не лише отримувати інформацію, а й відбирати і замовляти її, а також посилати відповіді. Таким чином відбувається рух у напрямі реклами згідно із запитом;

нові засоби забезпечують покупцям доступ до величезних банків даних у найрізноманітніших сферах (наприклад, пропозицій товарів, їх порівняльних характеристик, цін і т. ін.). У результаті фірми з кожним роком мають справу з усе більш поінформованими клієнтами. Отже, реклама стає більш фактографічною, конкретною і вже слугує скоріше помічником покупця, ніж засобом продажу;

значно вищою стає селективність реклами. Об’єднання можливостей телефону, комп’ютера і телевізора дає змогу спрямовувати індивідуалізовані повідомлення ретельно підібраній аудиторії. Таким чином, розвиток іде у напрямі персоналізованої електрон­ної пошти, яка забезпечує більш високу ефективність рекламної комунікації. У деяких секторах виробництва розвинених країн все ширше застосовуються персоналізовані повідомлення. Наприклад, доступ до центральної бази даних бюро дорожнього руху дає змогу ідентифікувати всіх, хто декілька років тому придбав автомобіль певної моделі і, відповідно, може мати намір у найближчому майбутньому купити нову машину. Всім їм за допомогою прямої розсилки направляються індивідуальні пропозиції;

розвиток регіонального телебачення також сприяє селективності комунікацій. Поява місцевих каналів полегшує доступ на телебачення торговельних та промислових фірм. Локальне телебачення може легше адаптуватися до особливостей регіональних ринків;

розширення географічних зон мовлення за допомогою систем супутникового зв’язку посилює наднаціональний характер рекламних кампаній та торгових марок.

Наслідком усіх цих змін стає переадресування технічним засобам комунікації переважної частини функцій, раніше виконуваних торговими посередниками. Правильно адресоване повідомлення, телефон, каталог, доступ до якого значно спрощується завдяки телевізору чи комп’ютеру, дає змогу швидше донести точніші та повніші відомості, аніж розповідь торгового агента. У цьому при­чина швидкого розвитку прямого діалогу між фірмою та ринком.

З розвитком інформаційних технологій контакт з клієнтом перестає бути привілеєм лише продавця і переходить до організації у цілому. Навіть за скорочення торгового персоналу кількість таких контактів збільшуватиметься. Тому важливо, щоб організація була орієнтована на підтримування таких контактів. У зв’язку з інтенсифікацією діалогу між фірмами та суб’єктами ринкових відносин все важливішу роль починають відігравати комунікаційні служби цих фірм, в обов’язки яких входить підтримування зв’язків з громадськістю, ринком, покупцями та споживачами продукції. Комунікаційна служба організації несе відповідальність за своєчасну підготовку і відправлення відповідних матеріалів, їх вигляд й однозначне тлумачення тими, для кого вони призначені. Особливо значне навантаження на комунікаційну службу припадає у тому разі, коли організація дотримується інтерактивного маркетингу і, як наслідок, застосовує інтерактивну рекламу.

Інтерактивна реклама — це персоналізовані рекламні пові- домлення, кожне з яких має на меті встановлення діалогу з потен­ційним покупцем шляхом заохочення його відгуку. Цей вид реклами спрямований на вирішення двох завдань:

створити імідж (сприятливе ставлення, яке у слушну нагоду спонукатиме зробити покупку);

водночас з вирішенням першого завдання досягти відгуку, який дасть змогу якнайшвидше оцінити ефект повідомлення і створить основу для налагодження комерційних відносин.

Нині саме такий стиль завдяки своєму безпосередньому зв’язку з інтерактивним маркетингом інтенсивно розвивається.

Методи комп’ютерної комунікації

Найефективнішим засобом отримання актуальної інформації на сьогодні є комп’ютерні мережі.

Комп’ютерну мережу можна визначити як сукупність двох або кількох комп’ютерних систем, з’єднаних лініями зв’язку, до складу яких входить спеціальне апаратно-програмне забезпечення для підтримки процесу обміну інформацією.

Об’єднання комп’ютерів у мережу дає змогу за рахунок забезпечення реальної і загальнодоступної інформаційної взаємодії збільшити продуктивність праці людей, які на них працюють. Така взаємодія називається телекомунікацією.

Мета створення будь-якої комп’ютерної мережі — забезпечення доступу до певних ресурсів. Комп’ютери (у сукупності з відповідним програмним забезпеченням), які здійснюють функції обслуговування і розподілення ресурсів системи — дисків, каталогів, файлів, принтерів, модемів і т. ін., називаються серверами.

Абонентські комп’ютери, з якими користувачі працюють і надсилають запити до серверів з метою отримання доступу до загальних ресурсів, називаються робочими станціями, або клієнтами.

Розпочинаючи роботу, кожна робоча станція завантажує в оперативну пам’ять свою копію операційної системи, а в міру, як виникає потреба у вирішенні конкретних завдань, — і копії необхідних прикладних програм. Тому кожна робоча станція може використовуватися як немережевий, локальний комп’ютер. Єдина її відмінність від автономного комп’ютера полягає у тому, що вона може підключитися до мережі й мати доступ не тільки до своїх ресурсів, а й до ресурсів мережі. Для комунікації з мережею робоча станція застосовує спеціальне програмне забезпечення, завдяки якому вона може використовувати цю мережу для відправлення та отримання інформації.

Якщо клієнтом може бути будь-який комп’ютер, то до якості і потужності серверів висуваються додаткові вимоги залежно від їх функцій. У комп’ютерній мережі може бути кілька серверів. Мережевий сервер підтримує виконання функцій мережевої операційної системи, термінальний — виконання функцій багатокористувацької системи, файл-сервер — роботу з файлами. Сервер баз даних забезпечує оброблення баз даних у багатокористувацьких системах. Він є засобом вирішення мережевих задач, у яких локальні мережі застосовуються для спільної обробки даних, а не просто для організації колективного використання віддалених зовнішніх пристроїв.

У разі об’єднання персональних комп’ютерів застосовуються в основному два способи зв’язку між ними. Перший спосіб — об’єднання комп’ютерів у локальну мережу. Засобом такого об’єд­нання слугує спеціальний мережевий кабель. Використовується кілька видів такого кабелю: коаксіальний, оптико-волоконний і типу «кручена пара». Передавання інформації здійснюється за допомогою так званого мережевого адаптера (або мережевої інтерфейсної плати), який переводить дані комп’ютера у відповідний формат і надсилає їх кабелем до мережевої інтерфейсної плати іншого комп’ютера. Приймаючи дані, інтерфейсна плата перетворює їх у форму, звичну для персонального комп’ютера, і надсилає в оперативну пам’ять. Такі перетворення потрібні у зв’язку з тим, що дані з комп’ютера надходять у паралельній формі (кількість паралельних ліній залежить від розрядності комп’ю­тера), а кабелем вони передаються послідовно, біт за бітом. Цей спосіб дає змогу отримати швидкодіючу і надійну мережу, але вона може працювати лише на досить обмеженій території (у межах одного відділення або організації). До загальних ресурсів локальної мережі зокрема належать:

диски одного або декількох серверів з даними, що на них зберігаються;

мережеві принтери;

послуги, які надає мережа (доступ до великих машин та інших мереж, ліній зв’язку з відповідним програмним забезпеченням для передавання інформації і т. ін.);

можливість взаємодії з іншими комп’ютерами, що входять до мережі.

Відстань між об’єднаними у локальну мережу комп’ютерами, як правило, не може перевищувати кількох кілометрів.

Другий спосіб об’єднання комп’ютерів — зв’язок окремих комп’ютерів або територіально віддалених локальних мереж на основі використання комунікаційних послуг, що надаються відповідними організаціями. Такий зв’язок дає змогу передавати інформацію на дуже великі відстані. Мережі передачі даних, розраховані на обслуговування територій, віддалених на сотні і тисячі кілометрів, називають глобальними. Можливості таких електронних ліній зв’язку дають змогу користувачам отримувати найактуальнішу інформацію та швидко і чітко реагувати на ситуації. Завдяки своєчасному отриманню даних співробітники можуть приймати кваліфікованіші рішення, а організації — оперативно діяти в місцевій, національній або глобальній економічній ситуації, що швидко змінюється.

Найдешевшим (але й найповільнішим) варіантом віддаленого зв’язку є використання звичайної телефонної мережі і модемів. Дальність такої мережі практично необмежена і залежить лише від стану та якості телефонних каналів. Коли комп’ютер застосовується для передавання інформації у телефонну мережу, призначення модему полягає у заміщенні сигналу, якій надходить з комп’ютера (сполучення нулів та одиниць), електричним сигналом з частотою, що відповідає робочому діапазону телефонної лінії. Коли комп’ютер застосовується для приймання інформації з телефонної лінії, модем повинен прийняти сигнал з телефону і перетворити його на цифрову інформацію, «зрозумілу» комп’ю­теру. На виході модему інформація підлягає МОдуляції, а на вході — ДЕМодуляції. Звідси і назва МОДЕМ.

Для вирішення питань комутації в глобальній мережі можуть використовуватися так звані Host-машини, які встановлюються у її вузлах (хост-вузли). У ролі хост-вузла може виступати будь-який персональний комп’ютер, який має пряме мережеве з’єднання і який надає користувачам доступ до своїх засобів і служб. Фізичні канали зв’язку, що створюють комутаційну мережу шляхом об’єднання множини серверів і Host-комп’ютерів, називаються магістральними каналами.

За способом передавання інформації обчислювальні мережі поділяються на мережі комутації каналів, мережі комутації повідомлень, мережі комутації пакетів та інтегральні мережі.

У мережі з комутацією каналів з’єднання протягом усього сеансу зв’язку залишається незмінним і недоступним для інших абонентів. Коли робиться виклик, то виділяється певна частина цієї мережі, яка створює пряме з’єднання. Прикладом такої мережі є телефонна мережа. Хоча такий спосіб передавання інформації легко реалізувати, він має суттєву ваду — неефективність використання такого дорогого ресурсу, яким є мережа.

У мережі з комутацією повідомлень інформація передається порціями, які називаються повідомленнями. Пряме з’єднання переважно не встановлюється, а передавання повідомлення починається після звільнення першого каналу і так допоки повідомлення не дійде до адресату. Кожен сервер виконує прийом інформації, її збирання, перевірку, маршрутизацію і передавання повідомлення. Вадою комутації повідомлень є низька швидкість передавання даних і неможливість проведення діалогу між клієнтами, хоча вартість передавання зменшується.

У разі комутації пакетів обмін здійснюється короткими пакетами з фіксованою структурою. Пакет — це частина повідомлення, яка відповідає встановленому стандарту. Мала довжина пакетів дає змогу запобігти блокуванню ліній зв’язку і збільшенню черги у вузлах комутації. Вона забезпечує швидке з’єднання, низький рівень помилок, надійність та ефективність використання мережі, але виникає проблема маршрутизації, яка вирішується програмно-апаратними методами.

Мережі, що забезпечують комутацію каналів, повідомлень і пакетів, називаються інтегральними. Вони з’єднують кілька комутаційних мереж. Частина інтегральних каналів використовується монопольно, тобто для прямого з’єднання. Прямі канали створюються на час проведення сеансу зв’язку між різними комутаційними мережами. По закінченні сеансу прямий канал розпадається на незалежні канали. Інтегральні мережі ефективні, якщо обсяг інформації, що передається по прямих каналах, не перевищує 10—15 \%.

Під час розроблення комп’ютерних мереж виникає проблема погодження взаємодії комп’ютерів, ліній зв’язку та інших пристроїв. Вона вирішується за допомогою встановлення певних правил, які називаються протоколами. Одним з таких важливих міжмережевих протоколів є протокол TCP/IP (Transmission Control Protocol/Internetwork Protokol — протокол управління передаванням/міжмережевий протокол). За його розроблення виходили з того, що комп’ютери всіх видів повинні мати можливість спільного використання мережевих засобів і безпосередньо взаємодіяти один з одним як одна ефективно інтегрована ком­п’ютерна мережа. Протокол TCP/IP ґрунтується на концепції однорангової мережі, у якій всі комп’ютери, об’єднані за допомогою цього протоколу в єдину комп’ютерну систему, рівноправні (хоча на деякі з них покладається більше функцій, ніж на інші), і визначається надійністю, сталістю та гарантією доставки даних за найнесприятливіших умов. TCP/IP не визначає фізичне середовище, на базі якого він працює, і може застосовуватися для обміну даними як у локальних, так і у глобальних мережах.

Сьогодні мережі пропонують такі засоби, як розвинені бази даних, електронна пошта, і забезпечують кращу інтеграцію різноманітних ресурсів, надаючи у розпорядження користувачів все більші обсяги інформації. А через зниження витрат на спільне використання даних вони дають змогу організаціям працювати ефективніше. Нині в більшості організацій зростає потреба в інтенсивному використанні подібних можливостей. Насамперед це пояснюється тим, що можна розширювати межі автоматизованого оброблення інформації за рахунок включення до неї людей і ресурсів поза межами самої організації. Такі віртуальні ресурси можуть включати постачальників, спеціалістів із зовнішніх організацій або будь-яке інше інформаційне джерело, яке знаходиться будь-де. Хоча ці ресурси і не є частиною організації, вони мають дуже важливе значення для її успішної діяльності. Значна частина інформації (факсові повідомлення, звичайна пошта, різні друковані матеріали і телефонні дзвінки) надходить із зовнішніх джерел не в електронній формі. Це ускладнює її інтеграцію з внутрішніми інформаційними системами і викликає зростання витрат на роботу з нею. Зовнішню інформацію подібного типу краще інтегрувати з корпоративною мережею, щоб забезпечити таке саме зниження витрат і підвищення ефективності, яке вже забезпечують внутрішні системи організації. З’єднавши свої мережі з зовнішніми ресурсами, компанії можуть реалізувати постійні комунікації і організувати ефективні потоки інформації. Наприклад, у повсякденних комунікаціях між компаніями електронна пошта може замінити численну кількість факсів, звичайну пошту та телефонні дзвінки. Електронна пошта набагато дешевша за звичайну пошту та факсимільний зв’язок і здійснює комунікації практично миттєво. Вона дає змогу вивчати продукцію, що пропонується потенційними постачальниками, і навіть замовляти та оплачувати її. Усе це виконується за допомогою мережі і замінює тривалий і складний процес надсилання друкованого каталогу, замовлення за телефоном з подальшим надсиланням чека за отримані товари.

Internet як інструмент для комунікацій

Найвідоміша комп’ютерна мережа — світова комп’ютерна мережа Internet. Її можна визначити як величезну цифрову магістраль — систему, яка пов’язує мільйони комп’ютерів, підключених до тисяч мереж у всьому світі. Ця глобальна «мережа мереж» охоплює численні університетські, урядові та корпоративні мережеві системи, пов’язані високошвидкісними приватними і загальнодоступними мережами, а також містить ряд популярних служб. Наприклад, комп’ютерна глобальна мережа передавання даних RELCOM, що діє на території колишнього СРСР, є офіційно зареєстрованою національною підмережею європейської мережі Eunet — члена світової спілки мереж Internet.

Internet — це загальнодоступна мережа, відкрита для будь-якого користувача, який має модем та інстальоване програмне забезпечення TCP/IP. Вона функціонує, не маючи централізованої організації, яка б керувала або управляла нею, за винятком хіба що Центру мережевої інформації Internet — InterNC (Internet Network Information Center). Але функції останньої обмежуються наданням користувачам Internet інформаційних і реєстраційних послуг. Доступ в Internet через постійне мережеве з’єднання (так званий виділений канал) або комутаційну лінію надається постачальником Internet-послуг (INS-Internet Service Providers) — компанією, яка займається передаванням даних на великі відстані. Нині цілодобовий доступ до Internet мають 35 млн користувачів з 96 країн світу. Оскільки все більше людей звертаються в Internet для комунікацій один з одним та отримання інформації, компанії відкривають все більше нових можливостей для свого бізнесу.

Доступ до такої різноманітної і чисельної інформації Internet забезпечує за допомогою величезної кількості підключених хост-вузлів. З лютого 1990 по лютий 1996 р. кількість хост-вузлів в Internet зросла з менш як 500 тис. до майже 9,5 млн. Значна кількість цих комп’ютерів виконує роль серверів, які пропонують будь-якому користувачеві, що має вихід в Internet, доступ до електрон­них ресурсів (даних, прикладних програм), отже, обсяг і різноманітність інформації в Internet просто неймовірні. Internet дає змогу звертатися до фондів Бібліотеки Конгресу США, стежити за результатами спортивних змагань, дізнаватися про наявність номерів у готелі, контролювати доставку товарів, переглядати останні біржові зведення і купувати різноманітні товари.

Приватна корпоративна мережа, що використовує програмні продукти і технології Internet, називається інтрамережею (або intrаnet). Інтрамережі можуть функціонувати як автономні мережі, до яких не може бути ніякого доступу ззовні, або бути ізольованими від зовнішніх користувачів Internet за допомогою спеціальних засобів мережевого захисту, які допомагають уникнути несанкціонованого потрапляння у корпоративну мережу або виходу з неї пакетів даних. Ці засоби мережевого захисту називаються бранд­маузерами. Програмне забезпечення брандмаузерів визначає, які пакети даних мають повноваження на вхід або вихід з інтрамережі. Звичайно компанії створюють інтрамережі для своїх співробітників, проте повноваження на доступ до них іноді надаються діловим партнерам та іншим групам користувачів.

Як і Internet, інтрамережі стрімко стають головним елементом корпоративних інформаційних систем. Фактично більшість проданих на сьогодні Web-серверів використовується саме в інтермережах. Компанії прийшли до розуміння того, що такі внутрішні Web-вузли є ідеальним засобом розповсюдження інформації серед співробітників. Причина проста: інтрамережа (intrаnet) має всі переваги Web, включаючи можливість публікації документів, які містять графіку, звук, відео та гіпертекстові посилання. Оскільки всі документи Web створюються за допомогою того самого протоколу (HTML), вони доступні будь-якому співробітникові, який працює у мережі і має Web-сервер. Якщо Internet змінила спосіб взаємодії комерційних підприємств з зовнішнім світом, то інтрамережі кардинально змінюють характер внутрішніх комунікацій.

Методи передавання даних. Internet уможливлює легку взаємодію різних видів комп’ютерних систем. Це досягається завдяки використанню певних стандартів. В Internet застосовуються стандартизовані методи передавання даних, які дають змогу приховати від користувача все розмаїття мереж і машин.

Фундаментальним стандартом, застосовуваним в Internet, є комплект мережевих протоколів — TCP/IP (Transmission Control Protocol/Internetwork Protokol). Цей протокол не залежить від конкретної операційної системи і, отже, забезпечує взаємодію всіх типів комп’ютерів — від ПК до мейнфреймів. Оскільки всі комп’ютери взаємодіють з Internet через TCP/IP, не потрібно здійснювати складні перетворення протоколів, що значно спрощує і здешевлює операції в Internet.

Міжмережевий протокол (IP) відповідає за адресацію, тобто гарантує, що маршрутизатор (комп’ютер, який зв’язує різні частини мережі) знає, що робити з пакетом даних, який надійшов до нього. Можна сказати, що міжмережевий протокол виконує функ­ції конверта повідомлення і сортувальника адрес. Він називається міжмережевим, оскільки забезпечує роботу як у межах Internet, так і з мережами, приєднаними до неї.

Електронна адреса, яку вказує користувач, дає мережі повну інформацію, куди необхідно доставити інформацію. Адреса фактично складається з кількох частин — чотирьох чисел, кожне з яких не перевищує 256, відокремлених одне від одного крапками (наприклад, 136.172.36.5).

Оскільки Internet — це мережа мереж, то ліва частина адреси містить інформацію для маршрутизаторів про те, до якої мережі належить комп’ютер користувача. Кожен комп’ютер в Internet має свою унікальну адресу. Права частина адреси призначена для того, щоб сповістити мережу, який комп’ютер має отримати це повідомлення.

Через низку технічних причин (в основному — апаратні обмеження) інформація, що передається по IP-мережах, поділяється на порції, які називаються пакетами. В одному пакеті переважно надсилається від 1 до 1500 символів. Це унеможливлює монополізацію мережі одним користувачем, проте дає змогу кожному розраховувати на своєчасне обслуговування. Це також означає, що у разі перевантаження мережі якість обслуговування всіх користувачів погіршується, але вона не «вмирає» від монополізації кількома користувачами.

Одна з переваг Internet полягає у тому, що для її функціонування на базовому рівні достатньо лише міжмережевого протоколу. Мережа не забезпечуватиме всі сервісні можливості, але вирішуватиме завдання користувачів, оскільки має всю інформацію, необхідну для переміщення повідомлень з комп’ютера користувача до пункту призначення. Проте у разі роботи тільки з IP-протоколом відразу виникає кілька проблем.

По-перше, у більшості випадків обсяг інформації, що надсилається, перевищує 1500 символів.

По-друге, може виникнути помилка. Мережі інколи можуть загубити пакет або пошкодити його під час передавання.

По-третє, послідовність доставки пакетів може бути порушено. Немає ніякої гарантії, що пакети дійдуть у послідовності їх відправлення.

Протокол управління передаванням (TCP). Для вирішення зазначених проблем використовується протокол ТСР, який часто фігурує разом із протоколом ТР. Інформація, що передається ТСР, поділяється на порції. Кожна порція нумерується з метою перевірки, чи всю інформацію отримано, і розташування даних у відповідному порядку. Для передавання цього порядкового номера мережею протокол має свій власний «конверт», на якому «записано» необхідну інформацію. Порція даних, що передаються, розташовується у конверті ТСР, який, у свою чергу, «вкладається» у конверт IP і передається до мережі.

На стороні приймача програмне забезпечення протоколу ТСР збирає конверти, дістає з них дані й розташовує їх у відповідному порядку. Якщо деяких конвертів немає, програма просить відправника передати їх ще раз. Після розміщення всієї інформації у належному порядку ці дані передаються до тієї прикладної програми, яка використовує послуги ТСР для їх обробки.

Під час «вкладання» даних у конверт виконується обчислення так званої контрольної суми, яка дає змогу при отриманні даних виявити помилки в пакеті. Коли пакет надходить у пункт призначення, приймаючий ТСР обчислює контрольну суму і порівнює її з тією, яку надіслав відправник. Якщо значення не збігаються, то робиться висновок, що у процесі пересилання пакета виникла помилка. Приймаючий ТСР відкидає цей пакет і надсилає вимогу на повторне передавання.

Доменна система імен. Цифрові адреси придатні для спілкування комп’ютерів, а для людей краще мати справу з іменами. Саме тому комп’ютерам в Internet надано імена. Всі прикладні поштові програми в Internet дозволяють використовувати ці імена замість числових адрес комп’ютерів.

Звичайно, використання імен має свої вади. По-перше, потрібно стежити, щоб те саме ім’я не було надане різним комп’ютерам. Крім того, необхідно забезпечити переробку імен у числові адреси. Користувач може вказати програмі ім’я, але в неї має бути спосіб переробки його в адресу.

На етапі становлення, коли Internet була невеликою спільністю і кожний комп’ютер створював вузол мережі, використовувати імена було легко. У якості імен використовувалися прості слова, кожне з яких обов’язково було унікальним. Центр мережевої інформації Network Information Center (NIC) створив спеціальну службу реєстрації. Користувачі надсилали заповнений бланк, а NIC заносила їх у список імен та адрес. Цей список зберігався у файлі під назвою hosts (список вузлових комп’ютерів), який регулярно розсилався на всі комп’ютери мережі.

Коли Internet розширилася, розмір цього файла зріс. Почали виникати значні затримки у процесі реєстрації імен, пошук унікальних імен ускладнився. На надсилання цього файла до всіх зазначених у ньому комп’ютерів витрачалося багато мережевого часу. Постала потреба у розподіленій інтерактивній системі. Створена система отримала назву доменної системи імен (Domen Name System, DNS).

Доменна система имен — це ієрархічно розподілений метод організації простору імен в Internet, який перекладає відповідальність за підмножину імен на різні групи користувачів. Кожен рівень в цій системі називається доменом. Домени відокремлюються один від одного крапками, наприклад:

ux.cso.uiuc.edu

www.novell.com

Система дає змогу мати в імені будь-яку кількість доменів, але практично більше п’яти зустрічається рідко. Кожен наступний домен в імені (якщо дивитися зліва направо) за ієрархією старший від попереднього. В імені ux.cso.uiuc.edu елемент ux — ім’я реального комп’ютера користувача, створене групою cso, яка є не що інше, як відділ, у якому знаходиться цей комп’ютер. Відділ cso є відділом університету штату Іллінойс (uiuc), який входить в національну групу навчальних закладів (edu). Таким чином, домен edu включає в себе всі комп’ютери навчальних закладів США, домен uiuc.edu — всі комп’ютери університету штату Іллінойс і т. д.

Кожна група може створювати і змінювати всі імена, що знаходяться під її контролем. Якщо група uiuc вирішить створити нову підгрупу і назвати її ncsa, вона може не питати ні в кого на це дозволу. Все, що потрібно зробити, — це додати нове ім’я в свою частину світової бази даних, і рано чи пізно той, кому потрібно, дізнається про це ім’я. Аналогічним чином група cso може купити новий комп’ютер, дати йому ім’я і включити в мережу, не запитуючи ні у кого дозволу. Якщо всі групи, починаючи з edu і нижче, дотримуватимуться правил і забезпечуватимуть унікальність імен, то ніякі дві системи в Internet не матимуть однакового імені.

Група літер наприкінці адреси Internet є доменом, який вказує, з яким типом комп’ютера встановлюється зв’язок. Сім доменів, які найчастіше зустрічаються, наведено у табл. 2.1.1.

Таблиця 2.1.1

Коли Internet стала міжнародною мережею, виникла потреба надати різним країнам можливість контролю за іменами, які є в їх системах. З цією метою засновано набір дволітерних доменів, які відповідають доменам вищого рівня для цих країн. Загальна кількість кодів країн — 300. Комп’ютерні мережі існують приблизно в 150 з них (код України — ua).

У разі використання імені (наприклад, us.cso.uiuc.edu) ком­п’ютер повинен замінити його на відповідну адресу. Щоб зробити це, комп’ютер користувача просить допомоги у серверів (комп’ю­терів) DNS, починаючи з правої частини імені і зміщуючись ліво­руч. Спочатку він просить локальні сервери DNS знайти адресу. Тут існує три можливості:

Локальний сервер знає адресу, тому що ця адреса знаходиться у тій частині світової мережі, яку він обслуговує.

Локальний сервер знає адресу, тому що хтось недавно вже запитував про неї (сервер деякий час зберігає адресу, про яку запитують, на той випадок, якщо дещо пізніше про неї знову запитають. Це значно підвищує ефективність роботи системи).

Локальний сервер не знає адреси, але знає, як її визначити.

В останньому випадку для того, щоб визначити потрібну адресу, локальний сервер зв’язується з вузловим сервером, який знає адреси серверів імен доменів вищого рівня (крайньої правої частини імені, для прикладу — edu). Отримавши від вузлового сервера адресу комп’ютера, що відповідає за домен edu, локальний сервер зв’язується з ним і запитує в нього адресу сервера uiuc і т. д.

Головна перевага доменної системи полягає у тому, що вона поділяє гігантську світову мережу на множину керованих частин. Сотні тисяч комп’ютерів працюють в мережі, й всі вони мають імена. Ці імена організовано в дуже зручний і раціональний спосіб, що полегшує їх запам’ятовування.

На базі розглянутих стандартів засновуються інші стандарти, такі як протокол електронної пошти SMTP (Simple Mail Transfer Protocol). SMTP дає змогу обмінюватись електронною поштою між користувачами або хост-вузлами, підключеним до Internet. Завдяки цим та іншим стандартам можна передавати електрон­ною поштою не лише повідомлення, а й програми, графіку, звук, відео та інші типи даних.

В Internet застосовуються також стандарти, які дають змогу «публікувати» інформацію — розміщувати її на хост-системах, де з нею можуть працювати інші користувачі. Система комп’ю­терів, які публікують таку інформацію, називається World Wide Web, а протокол, який створює основу Web, — протоколом передачі гіпертекста (Hypertext Transfer Protokol, HTTP). Якщо TCP/IP дає змогу користувачам звертатися до хост-вузлів Internet, то HTTP забезпечує їх доступ до документів World Wide Web.

Документи World Wide Web створюються за допомогою гіпертекстової мови опису документів HTML (Hypertext Markup Language). Такі документи можуть вміщувати графіку і гіпертекстові посилання. Гіпертекстове посилання у разі клацання мишею на ньому виводить користувача на інший документ. Отже, це посилання містить вказівку на інший документ, який стає доступним за натискання кнопки миші. Така вказівка називається уніфікованим показником (локатором) ресурсів (Uniform Resource Locator, URL). Показники URL описують переважно транспортний протокол документа (наприклад, HTTP або FTP) та ім’я хост-комп’ютера, на якому він знаходиться. Крім того, показники URL можуть містити в собі маршрут доступу до документа на цьому комп’ютері. Ці маршрути вказуються в кінці рядка URL.