6.1. судово-товарознавча експертиза ювелірних виробів

Судово-товарознавча експертиза характеризується широтою і специфічністю розв'язуваних задач.

Експерт-товарознавець, атестований за фахом 12.1 «Дослідження якості товарів народного споживання і визначення їх вартості», повинен мати фундаментальну науково-практичну підготовку у сфері технології виробництва товарів народного споживання. Він повинен знати:

– сировину, допоміжні матеріали, напівфабрикати та їх вплив на формування споживчої вартості готової продукції;

– нові технології та способи виробництва даного виду продукції;

– видовий асортимент товарів вітчизняних товаровиробників і закордонних виробників аналогічної продукції;

– споживчі властивості та способи їх ідентифікації;

– ознаки фальсифікованої продукції;

– практичні навички щодо виявлення дефектів, визначення якості продукції відповідно до діючих стандартів;

– правила маркування, пакування, транспортування, збереження і реалізації.

Це означає, що експерт-товарознавець повинен кваліфіковано вирішувати широке коло питань в інтересах більш ефективного розслідування злочинів.

Закон України «Про судову експертизу» (ст. 12), а також Інструкція про призначення і проведення судових експертиз, затверджена наказом Міністерства юстиції України № 53/5 від 08.10.1998 р., покладають на експерта наступні обов'язки:

– прийняти до провадження доручену йому експертизу;

– провести повне дослідження і дати обґрунтований і об'єктивний письмовий висновок;

– повідомити в писемній формі особу або органи, що призначили експертизу, про неможливість її проведення, якщо питання виходять за межі компетентності експерта або якщо викликані додаткові матеріали не були надані експертові;

– з'явитися за викликом особи або органу, що призначив експертизу, для допиту з приводу проведеної експертизи або повідомити про неможливість присутності й дати письмові пояснення;

– з дозволу особи або органу, що призначив експертизу, проводити дослідження у присутності підозрюваного, обвинувачуваного, потерпілого або сторін у господарських і цивільних справах;

– заявити самовідвід.

Судово-товарознавча експертиза ювелірних виробів завдяки своїй специфічності посідає особливе місце серед інших судових експертиз.

Незважаючи на індивідуальні особливості експерта (рівень його знань і практичного досвіду, володіння тими чи іншими способами опису та аналізу проведених досліджень), експертиза ювелірних виробів  повинна містити наступні характеристики об'єктів дослідження і виконуватися у такій послідовності:

Визначення виду об'єкта дослідження.

Дослідження методу і техніки виготовлення.

Дослідження конструкції виробу, видів закріплення ювелірних каменів.

Дослідження технології з'єднань і замкових пристосувань.

Дослідження декоративної обробки.

Дослідження маси виробів із дорогоцінних металів та їх розмірів.

Дослідження знаків-іменників і державних клейм.

Дослідження художньої цінності ювелірних виробів.

Вартісна оцінка ювелірних виробів.

Розглянемо перелічені стадії більш докладно.

6.1.1. Визначення виду об'єкта дослідження

Об'єктами дослідження можуть бути:

– приналежності для паління;

– приналежності для сервірування столу;

– приналежності для прикрашання інтер'єрів;

– прикраси;

– сувеніри;

– монети;

– годинники.

Найбільш різноманітними за функціональним призначенням є ювелірні прикраси, які до того ж найчастіше стають об'єктами вчинення злочинів. Вони поділяються на прикраси для пальців рук, зап’ястків рук, шиї, вух, зачіски, костюма. Тому спочатку визначають групу, підгрупу за функціональним призначенням і тільки потім — вид, тобто найменування об'єкта дослідження.

6.1.2. Дослідження методу і техніки виготовлення

Знання методу виготовлення ювелірного виробу важливе, тому що вартість ювелірного виробу, виконаного вручну, є вищою, ніж вартість аналогічних виробів, отриманих методом лиття по виплавлюваних моделях або виготовлених методом штампування, або з використанням скані та зерні. Що стосується дослідження техніки виготовлення, то це стосується антикварних виробів, коли визначається епоха виготовлення та індивідуальні ознаки техніки роботи майстрів ювелірного мистецтва.

У практиці дослідження методу виготовлення серійних ювелірних виробів використовуються органолептичний і візуальний методи.

Основними діагностичними ознаками різних методів виготовлення є такі відмінності:

– у литих ювелірних виробах часто можна помітити ямки (усадочні раковини) у вигляді неопрацьованих поверхонь на внутрішніх сторонах виробу, де полірування утруднене. Цяткові отвори вказують на пористість, що є ознакою недбалості виконання монтувальних робіт;

– у литих ювелірних виробах складні дрібні елементи часто виглядають неопрацьованими;

– для штампованих виробів характерна наявність так званих облоїв або задирок, коли можна спостерігати дещо підняті над необхідним рівнем частини виробу або напуст металу на одній із сторін виробу.

Для визначення методу виготовлення позакатегорійного (тобто індивідуального, виготовленого вручну) виробу необхідно враховувати наступні діагностичні ознаки:

– колір припою в місцях з'єднань, як правило, відрізняється від кольору основного металу і навіть у якісно виконаному виробі можна знайти дрібні ділянки припою;

– відсутність слідів ливарної форми на внутрішніх поверхнях виробу;

– відсутність облоїв (задирок);

– у деяких випадках (залежно від кваліфікації майстра) можна помітити сліди інструмента у вигляді ліній на зворотній стороні виробу.

Групи складності позакатегорійних виробів наведено в табл. 22.

Таблиця 22

6.1.3. Дослідження конструкції виробу і видів закріплення ювелірних каменів

Знання особливостей конструкції ювелірного виробу так само важливе, як і знання методу його виготовлення, оскільки це також помітно впливає на ціноутворення.

Детальне дослідження конструкції включає аналіз інформації про великі конструктивні елементи, серед яких виділяються наступні:

– оправи для ювелірних каменів (касти);

– верхівки і ранти;

– шинки (для обручок);

– накладки;

– підвіски;

– замки;

– ланки ланцюжків.

Каст або оправа для вставки (ювелірного каменя) — загальна деталь багатьох ювелірних виробів, прикрашених ювелірними каменями. У розділі 4 вже йшлося про способи закріплення каменів у виробах, але тут ми подивимося на них із дещо іншої точки зору. Найбільш простими і часто застосовуваними є глухі касти: камінь закріплюється у гнізді каста й утримується його вертикальними стінками, верхній край яких притиснений до каменя. Різновидом глухого каста є обідковий каст, цю форму закріплення використовують, коли виникає потреба посилити гру і виблиск каменів завдяки бічному освітленню.

Крапанова оправа — каст охоплює камінь не по цілому ранту, а окремими виступаючими обробленими смужками (крапанами). Використовується для більшості прозорих дорогоцінних і напівкоштовних каменів.

Фаденова (корнерна) оправа — камінь вставляється у просвердлену металеву пластину та утримується чотирма корнерами, накатаними корнейзером із пелюсток металу, надрізаних у кутах оправи штихелем. Така оправа деякими авторами називається ще гризантною, вона дає красивий перехід від каменю до металу і забезпечує додаткове висвітлення каменю дещо похилими полірованими площинами корнерів.

Кармезинова оправа відрізняється тим, що навколо центрального великого каменю розташовані по його периметру дрібніші ювелірні камені. При цьому центральний камінь утримується затискачами, розташованими по колу, а дрібні камені розташовані у висвердлених отворах пластини обручки, брошки або сережок. Таке закріплення каменів іноді називають «в обсипку».

Верхівка — це основна прикрашальна частина ювелірного виробу. Вона складається з таких самостійних елементів: касти, ранти під касти, накладки. Форма верхівки може бути круглою, овальною, прямокутною, квадратною, трикутною і складною, фантазійною. Малюнок на її поверхні — плоскій або опуклій — роблять прорізним або напайним.

Рант — це контурний обідок, припаяний до каста знизу, він копіює всі контури каста або верхівки і за розмірами не повинен виходити за її межі.

Накладки додають виробові декоративності, підвищують його художню цінність. Накладки можуть бути гладкими і з гравірованим малюнком, штампованим або карбованим, із прикрасами зерню тощо.

Шинка — це обідок обручки, яку вдягають на пальці. Шинки обручок можуть мати різну форму перетину (круглу, напівкруглу, овальну, прямокутну). Ширина і товщина шинки на виробі можуть змінюватися залежно від моделі та напрямку моди. Якщо обручка прикрашена каменем, то найчастіше шинка розширюється і товщає до касту. Із зовнішнього боку шинка обручки може бути гладкою, з емаллю, черню, карбуванням, гравіруванням, з кастами для закріплення ювелірних каменів або без них.

6.1.4. Дослідження технології замкових пристосувань і з'єднань

Підвіски для сережок, кольє, кулонів, можуть мати будь-яку форму і розмір. Під час дослідження цих елементів експерт повинен звертати увагу на тип з'єднання. Найчастіше зустрічаються з'єднання ланкові (ланки якірні, панцирні, фантазійні), шарнірні, штифтові.

Важливе значення для оцінки ювелірних виробів має правильний опис замкових пристосувань, від конструкції яких залежить надійність таких виробів, як сережки, браслети, брошки, ланцюжки.

З великої кількості різних видів замків найбільш поширеними є наступні типи:

– гачковий замок — випускається з вільним гачком і гачком із петельним фіксатором;

– шпрингельний замок;

– ланцюговий замок;

– штиковий замок;

– штифтовий замок;

– гвинтовий замок;

– замок типу «патент».

Для ювелірних брошок використовують замок відкритий — дротовий гачок, під петлю якого заводиться голка, і закритий із запобіжним пристроєм від мимовільного розстібування. Замки цього типу випускаються за своєю конструкцією шомпольними, револьверними та візорними.

Під час дослідження конструктивних особливостей ювелірного виробу експерт повинен звертати увагу і на якісне виконання усього виробу:

– паяні шви у виробах не повинні мати прожогів. Місця спаювання повинні бути ретельно зачищені. Колір припою не повинен відрізнятися від кольору основного металу. Розміри і форма каста повинні відповідати розмірам і формі ювелірного каменя;

– ювелірні камені (вставки) за всіма параметрами повинні відповідати затвердженому еталонові. Способи закріплення повинні забезпечувати міцність кріплення ювелірного каменя — перевіряється спеціальною сталевою голкою на наявність хитання каменя в касті. Шип ювелірного каменя не повинен закривати вставку більш як на 1/3 висоти коронки;

– для крапанових і корнерних закріплень крапани і корнери повинні бути щільно притиснуті до поверхні вставок, глухе закріплення має забезпечувати нерухомість каменя;

– нанесений на виріб малюнок (незалежно від способів) повинен мати чітке рельєфне зображення, малюнок з емаллю повинен заповнюватися емаллю без пропусків і просвітів;

– замкові пристосування повинні відчинятися і зачинятися без особливих зусиль, і в той же час мати запобіжник від мимовільного відчинення, застібні голки у виробах — бути пружними, із загостреними кінцями, але без облоїв і не виступати за межі виробу;

– шарнірні з'єднання повинні бути рухомими, не давати перекосів, забезпечувати плавність руху;

– предмети парних виробів повинні бути ідентичними за формою, розміром, малюнком, кольором, матеріалами.

6.1.5. Дослідження декоративної обробки ювелірних виробів

Дослідження декоративної обробки ювелірного виробу передбачає аналіз інформації про розташування, індивідуальні розміри, характеристики елементів художньої обробки, типові з яких описані нижче.

Матування — це обробка виробів, що відрізняються матовою, гладкою або офактуреною поверхнею, що несе декоративне навантаження. Фактура поверхні може бути дрібнозернистою або дрібноштриховою. Найчастіше сполучать поліровану поверхню з матовою гладкою або матовою офактуреною, що здійснюється шляхом попередньої піскоструминної обробки поверхні штампа, механічним матуванням (пемзою, штихелем), хімічним матуванням.

Гравірування — це один із видів найдавнішої художньої обробки металу, його сутність полягає у нанесенні лінійного малюнка або рельєфу на метал за допомогою різця. Розрізняють площинне гравірування, або гравірування під глянець (нанесення чітко прорізаного блискучого візерунка), і обронне гравірування, при якому створюється рельєф опуклий (коли він вище тла) або заглиблений (коли рельєф вирізають усередину).

У ювелірній справі поширений такий різновид площинного гравірування, як гравірування під чорніння — це нанесення чітко прорізаного візерунка, призначеного для заливання черню.

Чернь — легкоплавкий сплав, що складається з міді, свинцю, сірки, срібла. Чернь накладають на заглиблення, утворені шляхом гравірування, або на навколишнє тло біля опуклого рельєфу, щоб додатково відтінити його за контрастом. Цей процес називають чорнінням. Глибина гравірованого малюнка пересічно становить 0,2—0,3 мм, але вона залежить від розмірів виробу. Вільна від черні частина поверхні виробу повинна бути добре відполірованою, не мати якихось сторонніх рисок, подряпин та інших дефектів.

Оксидування. Вироби зі срібла і зі срібним покриттям оксидують хімічним і електрохімічним методами. Обидва методи можуть бути використані для безбарвного і кольорового оксидування. Процеси безбарвного оксидування здійснюються в розчинах і електролітах, основним компонентом складу яких є двохромовокислий калій. У процесі кольорового оксидування виробам надається найрізноманітніше відтінкове забарвлення (синє, чорне, темно-коричневе тощо). З метою надання оксидованому покриттю срібних виробів красивого блиску, поверхню крацюють м'якими латунними щітками. Оксидована поверхня повинна бути рівномірно матовою, без відмінностей у кольорових відтінках.

Гальванічні покриття. У ювелірному виробництві як гальванічні покриття використовують золото, срібло, родій, що відрізняються один від одного кольором і блиском. На таких виробах можуть мати місце малопомітні сліди зон контактів зі струмопровідними пристроями, але вони не повинні погіршувати зовнішнього вигляду виробу або порушувати цілісність покриття.

Емалювання — нанесення склоподібної застиглої емалі на металеву основу. Такий спосіб декоративної обробки був відомий ще в ХV ст. до н.е. (Греція).

Розрізняють наступні види робіт з емаллю:

– виїмчасті емалі —  називаються так тому, що спочатку на металі робляться фігурні поглиблення-виїмки, що заливаються емаллю. Причому, чим глибшою є виїмка, тим яскравіше виглядатиме емаль;

– перегородчаста емаль — спочатку на виріб напаюють візерунок із дротяних перегородок, у проміжки між якими заливається емаль;

– «віконна» емаль — являє собою свого роду мініатюрний кольоровий вітраж, що працює на просвіт, оскільки наноситься не на тверду поверхню, а в ажурні проміжки між металевими частинами, заповнюючи собою повітряний простір між ними;

– суцільні емалі — навпаки, повністю покривають металеву поверхню виробів. По золоту і сріблу використовують тільки прозорі суцільні емалі;

– розписні мальовничі емалі — по шару емалі іншими емалевими фарбами наноситься найтонший мініатюрний живопис чи орнамент.

Скань (філігрань). Термін «філігрань» походить від двох латинських слів: «філюм» — нитка і «гранум» — зерно. Термін «скань» має давньоруське походження, (від дієслова «ськати», що означає — звивати, скручувати). Сканий візерунок виконують шляхом скручування тонкого дроту у шнури, які часто додатково оздоблюють дрібними порожніми кульками — зерню.

І в наш час специфікою техніки філіграні залишається її індивідуальний, ручний характер, тому що автоматизувати цей спосіб ювелірного виробництва вкрай важко.

У сучасних виробах застосовують напайну та ажурну філігрань.

Різновиди напайної філіграні:

– фонова або глуха — найпростіший візерунок зі звитого дроту, який напаюють на поверхню металу;

– просічна або випилювальна — після пайки візерунка тло видаляють випилюванням;

– рельєфна по карбуванню — сканий візерунок напаюють на карбований рельєф;

– філігрань з емаллю — після напаювання сканого візерунка між виниклими у такий спосіб перегородками заливається емаль (перегородчаста).

Що ж стосується ажурної філіграні, то це спосіб, при якому деталі візерунка зі звитого дротика спаюються між собою зовсім без тла, утворюючи мереживо з металу, яке можна розглядати з усіх боків.

Різновиди ажурної філіграні:

– плоска ажурна — виріб являє собою плоске мереживо, утворене дротяними елементами, спаяними між собою в одній площині;

– ажурна філігрань з емаллю — вільний простір між сканими елементами заповнюється напівпрозорою «віконною» емаллю;

– скульптурно-рельєфна ажурна філігрань — це скульптурний рельєф, утворений з ажурної філіграні;

– складна філігрань — це сканий візерунок, що складається з двох або багатьох планів, напаяних один на іншій у різних площинах.

Дослідження видів сплавів, їх проб, видів ювелірних вставок, способів огранювання, форм і способів закріплення було викладено у попередніх розділах цього посібника.

6.1.6. Дослідження маси і розмірів виробів із дорогоцінних металів

Якщо ювелірний виріб виконано з дорогоцінного металу без збагачення ювелірними каменями, то його маса визначається експертом шляхом зважування на вагах першого класу точності з точністю до 0,01 г для золота і платини, до 0,1 г — для виробів зі срібла. Одиницею ж виміру маси дорогоцінних каменів історично був і досі є карат. 1 метричний карат дорівнює 200 мг або 0,2 г. Але оскільки навіть на таку порівняно незначну вагу може припадати багато маленьких, однак досить коштовних каменів (передусім, алмазів), то у міжнародній практиці використовують два види класифікації діамантів за масою: кількісну і вагову.

В основу кількісної класифікації покладено кількість дрібних каменів у розрахунку на 1 кар. (може бути і 25, і 50, і 100 каменів на один карат). В основу ж вагової класифікації діамантів покладено масу кожного каменя в десятковому обчисленні (наприклад, 0,01 кар., 0,05 кар.).

Приблизні співвідношення між кількісною та ваговою класифікаціями для дрібних діамантів представлено у табл. 23.

Якщо вказується загальна маса усіх діамантів у виробі, то експерт в експертизі повинен використовувати спеціальний термін «загальна маса».

Точний розмір і маса досліджуваного діаманта можуть бути визначені тільки в тому випадку, якщо камінь не вмонтований в оправу: експерт його зважує і масу в грамах переводить у карати.

У випадку ж, коли діамант уже закріплений у виробі, експерт використовує розрахункові формули для визначення маси діамантів різних форм. Так, маса діамантів М приблизно дорівнює:

а) для круглих діамантів: М ≈ 0,00355×d;

б) для діамантів «маркіз»: М ≈ 0,0070×(а – 1/3b)×b×h;

в) для грушоподібних: М ≈ 0,0059×b×h;

г) для діамантів «багет»: М ≈ 0,013×(а – 1/3b)×b×h,

де d — діаметр круглого діаманта, мм; а — довжина некруглого діаманта, мм; b — ширина некруглого діаманта, мм; h — висота некруглого діаманта, мм.

Таблиця 23

Якщо необхідно визначити масу інших дорогоцінних каменів, крім алмазних діамантів, огранованих або оброблених як кабошони, використовують наступні формули:

для каменів-кабошонів: М ≈  а×b×h×g×0,026;

для плоских кабошонів: М ≈ а×b×g×0,029;

для огранованих каменів круглих: М ≈ d×h×g×0,0018;

для огранованих каменів овальних: М ≈ а×b×h×g×0,020,

де d — діаметр круглого ювелірного каменя, мм; а — довжина ювелірного каменя, мм; b — ширина ювелірного каменя, мм; h — висота ювелірного каменя, мм; g — щільність ювелірного каменя, г/см3.

Докладніше залежність маси круглого діаманта масою до 1 кар. від його діаметра представлено в табл. 24.

Таблиця 24

Показники щільності основних ювелірних каменів були наведені у табл. 12 (див. параграф 3.2.5 цього посібника), а також у низці наступних таблиць. Цими даними цілком можна користуватися як довідковими.

Якщо на експертизу надходять ювелірні вироби з опломбованими заводськими ярликами, то дані про масу закріплених діамантів та інших дорогоцінних каменів експерт може брати з маркування ювелірного каменя.

Для визначення розмірів ювелірних виробів використовують стандартний метод їх виміру:

– для кілець — визначення внутрішнього діаметра шинки в мм;

 – сережок, підвісок, брошок — визначення розміру основи по довгій осі в мм;

– браслетів — визначення розміру (довжини і ширини) у мм;

– ланцюжків — визначення розміру (довжини виробу і ширини ланки) у мм;

– виробів для сервірування столу, прикрас інтер'єрів — визначення габаритних розмірів: довжин, висот і діаметрів (у самій широкій частині) у мм.

6.1.7. Дослідження знаків-іменників і державних клейм

Усі призначені для реалізації ювелірні вироби з дорогоцінних металів повинні мати відбитки клейм: знака-именника і державного пробірного клейма. Експерт повинен приділяти особливу увагу цьому етапові дослідження, тому що він дозволяє визначити дату виготовлення і можливі фальсифікації.

Так, із другої чверті ХVШ до кінця ХІХ ст. в Російській імперії на ювелірних виробах ставилися міські клейма. Ліворуч наведені окремі зразки ювелірних клейм м. Ярославля.

З початку ХІХ ст. на ювелірних виробах ставляться особисті клейма пробірних майстрів, на яких у прямокутнику або квадраті стояли в першому ряду — ініціали імені та прізвища, у другому ряду — рік клеймування.

З 1899 по 1908 рр. на ювелірних виробах ставляться клейма окружних пробірних управлінь у вигляді профіля жіночої голівки в кокошнику, оберненої ліворуч, у круглому або овальному щитку або без щитка з ініціалами управляючого округом або пробірного інспектора (ліворуч зображено клей­ма Київського пробірного управління з ініціалами пробірних інспекторів). На жаль, такі ініціали наносилися дуже дрібно, тому в наш час не завжди можна переконливо ідентифікувати місце пробування.

З 1908 по 1926 рр. на ювелірних виробах ставляться дещо змінені клейма окружних пробір­них управлінь і губернських пробірерів. Вони мали вигляд профіля жіночої голівки в кокошнику, оберненої праворуч. Кожен пробірний округ додавав визначену для нього літеру грецького алфавіту та одну з установлених проб, а до клейма в круглому щитку — одну або дві цятки чи риски в різних місцях щитка для кожного округу. Наприклад, Одеський пробірний округ мав літеру χ, Київський — ν. До Одеського округу належав також катеринославський губернський пробірер, а до Київського — харківський і бердичівський пробірери.

З 1927 р. по 1946 р. на ювелірних виробах проставлялися клейма пробірних установ СРСР у вигляді голови робітника з молотком, що доповню­ється шифром пробірної установи у вигляді літери грецького алфавіту та однієї з установлених проб або цятками чи рисками в різних місцях клейма для пробірної установи. В Україні в цей час (із 1927 р.) поруч з одеським (літера χ) і київським (літера ν) було організовано і столичне для УСРР Харківське пробірне управління (літера ί). Три представлених ліворуч клейма якраз і належали харківському, київському і одеському управлінням.

З 1946 р. по 1954 р. клейма пробірних установ СРСР мали вигляд щитків різної форми залежно від основного металу у сплаві, із шифром пробірної установи у вигляді грецької літери та відбитком однієї з установлених проб. У 1946 р. було створено кілька нових пробірних управлінь, зокрема, на території УРСР — Львівське (літера μ).

Деякі незначні зміни у зразках клейм і шифрів відбулися у 1954 р., але більш суттєвими були нововведення, що набрали чинності 7 травня 1958 р., коли грецькі літери у шифрах було замінено кириличними, а зображення на клеймах набуло вигляду серпа і молота на фоні п’ятикутної зірки. Київське управління одержало літеру К, Харківське — Х, Одеське — О, Львівське — Д (оскільки літера Л була шифром Ленінградського управління). Нововведенням було також запровадження окремої форми клейма для сплавів на основі паладію, що було технологічною новинкою (раніше клейма передбачалися для виробів із золота, срібла і платини).

Впроваджені з 1958 р. форми клейм і шифри інспекцій пробірного нагляду діяли до розпаду СРСР. Повний перелік в