Економіка зарубіжних країн - Навчальний посібник (A. С. Філіпенко)

Глава 18

1. Китай Загальна характеристика природних умов та господарства ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНІ УМОВИ Китай розташований у східній частині Азії на західному узбережжі Тихого океану. Площа території 9,6 млн км2. В меридіальному напрямі територія Китаю простяглася на 5500 км від серединної лінії русла р. Хейлунцзян на півночі до рифу Цзенмуаньша у південній частині архіпелагу Наньша на півдні; в широтному напрямі - на 5200 км від злиття рік Хейлунцзян та Усуліцзян на сході до Памірського нагір'я на заході. Протяжність сухопутних кордонів 22800 км. Узбережжя континентального Китаю на сході та на півдні омивається водами Бохайського, Жовтого, Східно- та Південно-Китайського морів. Китай дотримується 12-мильної зони морських територіальних вод. В обширній морській території, що належить Китаєві, розміщено 5000 островів. Найбільшими із них є Тайвань (36000 км2) та Хайнань (34000 км2). Протяжність берегової лінії Китаю- 18000 км. Чимало зручних гаваней, портів неабияк впливають на розвиток господарства Китаю. Важливі порти розташовані з півночі на південь: Далянь, Ціньхуандао, Тяньцзінь, Яньтай, Ціндао, Ляньюньган, Наньтун, Шанхай, Нінбо, Веньчжоу, Фучжоу, Сямень, Гуанчжоу, Чжаньцзян та Бейхай. Серед них Шанхай з населенням 13,45 млн чоловік є найбільшим містом Китаю з розвинутою промисловістю, торгівлею, банківськими послугами та океанським судноплавством. ПРИРОДНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ Китай - третя за площею країна світу - має значний земельний фонд, великі запаси корисних копалин, потужні гідроресурси, а також широкі можливості освоєння ресурсів океану. Природні умови більшої частини країни не дуже сприятливі для сільськогосподарського виробництва: понад 60\% території зайнято горами та рівнинами з висотою більше 1 тис. м над рівнем моря, крім того, є багато гарячих пустель. Китай посідає одне з перших місць у світі за запасами багатьох корисних копалин. Особливо значні поклади вугілля, нафти, залізної руди, бокситів, руд вольфраму, молібдену, сурми, олова, ртуті, міді, свинцю, цинку; великі також запаси природного газу, сланців, урану, золота, марганцю, кухонної солі, фосфатів, сірки магнезиту, рідкісноземельних елементів тощо. Наявність практично всіх основних мінеральних ресурсів - важливий фактор розвитку промисловості КНР. Китай має і уранову сировину, на півдні країни відомі відповідні родовища Китаю. Однак, незважаючи на різноманітність і великі запаси корисних копалин, у Китаї промисловість недостатньо забезпечена деякими видами сировини. Наприклад, потреби країни в міді, свинцю, алюмінію задовольняються не повністю, країна навіть імпортує ці метали. Слабо налагоджено виробництво хрому, титану, кобальту та інших рідкісних і рідкоземельних металів. Отже, в цілому у Китаї є майже всі передумови для стійкого економічного розвитку. НАСЕЛЕННЯ Китай - найбільша за кількістю населення країна в світі. Наприкінці 1992 р. населення Китаю досягло 1,17 млрд чоловік (без провінцій Тайвань, районів Гонконгу), приблизно 21,5\% населення Землі. Китай має порівняно велику густоту населення. За даними 4-го всекитайського перепису від 1 липня 1990 р. вона становила 118 чоловік на 1 км2, проте населення розміщене нерівномірно. У приморських районах Східного Китаю густота сягає 360 чоловік на 1 км2, а в гірських районах - менше 10 чоловік на 1 км2. Уявлення про склад населення в Китаї дають наступні дані (\%):  Зайнятість населення характеризується також нерівномірністю (табл. 1). Проведення стратегічної модернізації економіки Китаю залежить, на думку керівництва КНР, не тільки від темпів розвитку народного господарства, а й від контролю за ростом населення, тому суворий контроль є важливим завданням, яке поставлене перед Китаєм. У статті Конституції КНР записано: держава запроваджує планову народжуваність з тим, щоб зростання населення відповідало планам соціально-економічного розвитку. Необхідність стримання темпів росту населення пов'язана з багатьма причинами економічного і соціального характеру.  Основними параметрами нової політики народжуваності є: заохочення пізніх шлюбів; обмеження народжуваності зводиться до народжуваності однієї дитини в сім'ї; одним із головних завдань є народження здорових нащадків. Від часу проведення політики реформи, тобто з 1979 p., у Китаї досягнуто значних успіхів в економіці. Заслуговують уваги темпи росту. Наприклад, валовий національний продукт країни дорівнював 2393,8 млрд юанів, відповідно збільшившись у 3,3 раза порівняно з 1978 р. У 1993 р. темпи зростання економіки Китаю досягли 13\%, 1994 p.- 11,5\%, що перевищує плановий показник на 2,8\%. За 15 років реформи в Китаї значно збільшилася могутність держави. Зростання валового національного продукту в період 1978-1993 pp. характеризувалося такими даними (млн юанів):  За абсолютними показниками виробництва деяких видів сільськогосподарської та промислової продукції Китай посідає одне з перших місць у світі, зокрема з виробництва бавовняних, вовняних та шовкових тканин, велосипедів, пральних машин та інших товарів народного споживання, а також м'яса, рослинних та тваринних жирів. І з виплавлення сталі, виробництва хімічних волокон, кольорових металів, електроенергії Китай також займає чільне місце серед головних виробників відповідних видів продукції у світі. Відповідно до поставлених китайським керівництвом стратегічних цілей економічного будівництва та модернізації Китаю намічено три етапи. Перший передбачає збільшення ВНП вдвічі порівняно з 1980 p., вирішення проблеми забезпечення населення продуктами харчування та предметами першої необхідності. Протягом другого етапу передбачається прискорити темпи середньорічного приросту ВНП на 8- 9\%, що дасть змогу до кінця століття підняти добробут народу до рівня середньої заможності. На третьому етапі, тобто приблизно до середини наступного століття, передбачається, головним чином, завершити модернізацію, довести ВНП до рівня розвинутих країн. Завдання першого етапу в основному виконане. В даний час у Китаї докладають максимум зусиль для реалізації завдань другого етапу модернізації. Проте в народному господарстві Китаю є чимало проблем, зокрема, надмірне зростання обсягів капіталовкладень в основні фонди, різке збільшення грошової емісії, збільшення напруженості в роботі транспорту, дуже швидке зростання цін на товари широкого вжитку та деякі засоби виробництва. Досить високі темпи економічного зростання підтримуються багато в чому за рахунок банківського кредитування. Таким чином, прискорення розвитку постійно пов'язане з небезпекою "перегріву". В даний час відповідні органи китайського керівництва намагаються вирішити ці проблеми. СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО З часу проведення в Китаї економічних реформ у сільськогосподарському виробництві були впроваджені різні форми сімейно-підрядної системи, при якій оплата праці залежить від кінцевих результатів, створено усуспільнену мережу сервісу, що обслуговує сільське господарство, було також впроваджено вузькоспеціалізовану структуру сільськогосподарського виробництва, почало розвиватися багатогалузеве господарство, волосно-селищні підприємства тощо. За останні 20 років значно, поліпшилась матеріально-технічна база аграрного сектора. Наприкінці 1993 р. у країні нараховувалось 84 тис. великих і малих водосховищ, більш як 84 000 іригаційних систем, площа зрошуваних земель Досягла приблизно 49,59 млн га, потужність парку сільськогосподарських машин - 303,08 млн, хімічних добрив використано 29,302 млн т. У результаті поліпшення структури сільськогосподарських культур збільшилась питома вага високоякісних сортів зернових. Виробництво зерна досягло 456440 тис. т, що більше порівняно з попереднім роком на 13780 тис. т. у Китаї вирощують рис, пшеницю, кукурудзу, соєві боби, батат тощо. Поливний рис - головна культура. Його питома вага у виробництві зерна приблизно 43\%. Основними районами рисосіяння є басейн Янцзи, Південний Китай і Юньнаньо-Гуйчжоуське нагір'я. На пшеницю припадає 21\% врожаю зернових. Вона культивується повсюдно, але головний район - Північно-Китайська рівнина. Серед технічних культур найбільш поширені бавовна, арахіс, рапс, кунжут, цукрова тростина, чай, тютюн, шовковиця, а також різні плодові. Бавовну вирощують уздовж нижньої та середньої течії рік Хуанхе і Янцзи (табл. 2).   Починаючи від 1979 р. у сільських районах Китаю з'явилась велика кількість промислових підприємств волосного й селищного підпорядкування, які досить швидко розвивались і в даний час стали потужним економічним фактором, який є одним із яскравих досягнень реформи і відкриттів у Китаї. В 1992 р. валова продукція волосно-селищних підприємств (ВСП) складала 1650 млрд юанів, тобто 65,5\% валового суспільного продукту сільськогосподарського виробництва. Багато видів їхньої продукції вийшли на світовий ринок, стали важливою частиною експорту, валютні надходження перевищили 20 млрд дол. США. Поява ВСП дала змогу працевлаштувати за місцем проживання більшу частину населення сільської місцевості. З цього приводу в Китаї кажуть, що "людина відірвалась від землі, але залишилась у рідному селі". ПРОМИСЛОВІСТЬ Протягом останніх 14 років промисловість Китаю зберігає досить високі темпи розвитку. 1992 р. валова промислова продукція складала 3680,2 млрд юанів, що у зіставних цінах приблизно 26,7\%. Порівняно з 1978 р. це більше ніж у 5,7 раза, середньорічний приріст становить 13,2\%. Питома вага промислового виробництва у ВВП дорівнює 42,3\%. Досить високі темпи росту спостерігаються і на підприємствах з колективною формою власності та підприємствах з участю іноземних інвестицій. У валовому прирості промислового виробництва на підприємства колективного сектора припадає 28,5\%, на частку підприємств з участю іноземного капіталу (в тому числі спільних підприємств на паях, підприємств на основі кооперації та підприємств лише на іноземному капіталі) - 48,8\%. 1992 р. 61\% доданої у промисловості вартості було створено у недержавних секторах економіки. За темпами промислового росту приморські райони йшли значно попереду континентальних. Наприкінці 1991 р. у Китаї нараховувалось 75 тис. підприємств із самостійним госпрозрахунком. Серед них великих і середніх промислових підприємств, які відіграють головну роль у своїх галузях, було 11 тис., що складає лише 29\% загального їх числа. Проте виробляють вони майже половину промислової продукції і дають у казну 67\% прибутку. Саме ці підприємства представляють такі галузі, як видобуток сировини, транспорт, виробництво електроенергії, важке машинобудування, металургія, хімічна промисловість. Вони ж таки зробили важливий внесок в економічний розвиток та модернізацію країни. Але від часу реформування економіки проблема господарської самостійності підприємств так і не була вирішена. В результаті цього наприкінці 1991 р. третина державних підприємств виявилась збитковою, що стало неабиякою проблемою. Аби забезпечити державну самостійність підприємств, дати їм змогу стати рентабельними, 24 липня 1992 р. Держрада КНР опублікувала "Правила про зміни системи господарювання на державних промислових підприємствах". У "Правилах" зазначається, що підприємство самостійно веде господарську діяльність відповідно до закону, на основі самоокупності та самофінансування. Майно підприємства є загальнонародною власністю. Держава передає підприємству право господарювання на основі відділення права власності від права господарювання. Правила підтверджують самостійність підприємств у таких пунктах: у спрямованості виробництва та господарювання, визначенні Цін на продукцію і робочу силу, збуту продукції, закупівлі сировини та матеріалів, імпорті й експорті, стратегії капіталовкладень, розподілі ресурсів, які залишились, розпорядженні засобами, що залишились, розпорядженні основними фондами, об'єднанні з іншими підприємствами, наймі робочої сили, вирішенні кадрових питань, розподілі заробітної плати та премій, визначенні внутрішньої структури. Поставлено завдання: протягом восьмої п'ятирічки (1991- 1995 pp.) через зміни в системі управління збільшити частку державних підприємств, які успішно працюють, з однієї до двох третин. Про кількісні показники виробництва головних видів промислової продукції див. табл. 3. м 73 ТРАНСПОРТ І ЗВ'ЯЗОК Загальна протяжність залізничних колій у Китаї 59,6 тис. км, з них 8742 км - електрифікованих. Головними залізничними магістралями є Пекін - Гуанчжоу і Пекін - Харбін з вузловою станцією Пекін, та лінія, яка проходить в широтному напрямі Ля-ньюньгань - Ланьчжоу та Ланьчжоу - Урумчи з вузловою станцією Чженчжоу. Лінія Ланьчжоу - Урумчи, продовжена на захід, до кордону Китаю з Казахстаном, стала до ладу наприкінці 1992 р. Так з'явилась ще одна трансконтинентальна траса з китайського порту на Жовтому морі Ляньюньган до нідерландського порту на березі Північного моря Роттердаму. Продовжені також залізничні колії у важкодоступних гірських місцевостях Південно-Західного Китаю: Ченду-Чунцин, Баоцзі-Ченду, Ченду - Кунь-мінь. Цивільна авіація Китаю обслуговує 526 маршрутів, у тому числі 58 міжнародних. Загальна протяжність усіх маршрутів 1100 тис. км., зокрема, протяжність міжнародних ліній - 370 тис. км. Центральним вузловим пунктом системи авіамаршрутів є Пекін. Міжнародні авіалінії зв'язують Китай майже з усіма країнами світу. 1993 р. було перевезено 572 тис. т вантажів і 28678 млн. пасажирів. Ці показники збільшилися відповідно на 26,4 та 31,70\% порівняно з попереднім роком. У даний час за винятком повіту Мото (Тібетський автономний район) всі повіти країни мають мережу автомобільних доріг. Протяжність автошляхів становить 1054 тис. км. З них 590 км швидкісних автомагістралей, 5490 км спеціальних автодоріг першої та другої категорій. Протяжність судноплавних річкових шляхів становить 110 тис. км. Найбільшою водною внутрішньою магістраллю є Янцзи, яка судноплавна впродовж 6000 км. На морському узбережжі Китаю є більше 20 важливих портів, побудовано майже 1000 причалів для суден. Океанський торговий флот Китаю займає восьме місце у світі по загальному тоннажу, він обслуговує майже 100 судноплавних ліній, судна заходять більш як у 1100 портів, 160 країн та регіонів, щорічно перевозять понад 100 млн т вантажів. У Китаї понад 1500 міст і центрів повітів охоплені автоматичним міжміським телефонним зв'язком. У деяких великих та середніх містах обладнана комунікаційна система телефонного зв'язку з програмним управлінням, місткість міських телефонних комутаторів країни досягла 13,4 млн номерів. У більш як 40 китайських містах діє служба міжнародної екстренної доставки. У багатьох містах діє служба прямого телефонного зв'язку, передачі цифрової інформації, швидкодіючого факсимільного зв'язку та системи трансляції міжнародних телепрограм. Проте проблема зручного зв'язку в Китаї ще далеко не вирішена. Економічна реформа в Китаї РЕФОРМА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ Державна власність у Китаї до реформи, як і традиційні види державної власності в інших колишніх соціалістичних країнах, була однотипною. При традиційній (плановій) системі економіки держава для управління використовувала централізовані методи адміністративних наказів та розпоряджень. Державні підприємства не мали ніяких прав на трудові, фінансові та матеріальні ресурси, а також у галузі виробництва, постачання та реалізації продукції. Керували підприємствами партійні організації. Директор підприємства фактично був лише виконавцем колективних рішень парткому. Робітники та службовці не мали ніяких прав в управлінні підприємством, відповідно без особливого інтересу ставилися до господарської діяльності. Суть Щойно сказаного полягає в тому, що економіка державної власності до реформи була економікою монопольного типу, яка виключала ринок та конкуренцію. Такий механізм безпосередньо впливав на внутрішню структуру державної власності аж до ефективного розподілу та раціонального використання усіх суспільних фондів. Тому від 1979 p., коли розпочалась економічна реформа, в Китаї заходилися досліджувати проблеми реформи державної власності з метою підвищення ефективності її віддачі. Головна мета реформи державних підприємств полягає в перетворенні їх на товаровиробників, які самі повинні відповідати за прибутки та збитки. Реформа підприємств у 1979- 1992 pp. в основному йшла шляхом "розширення прав та надання прибутків". У цьому процесі можна виділити чотири етапи. Головним змістом першого (1978- 1982 pp.) було розширення прав самостійності підприємств та впровадження різноманітних форм державної відповідальності. Від четвертого кварталу 1978 р. у Китаї почали в дослідному порядку розширювати самостійність підприємств. Спочатку експеримент провели на 100 підприємствах провінції Сичуань, потім повторили на 6000 підприємствах й поступово поширили по всій країні. На експериментальних підприємствах здійснювалася система відрахування прибутку з тим, щоб певна його частина залишилась в розпорядженні підприємств, а також встановлювались заходи заохочення робітників та службовців залежно від стану справ на підприємстві. Водночас розширилися їхні права господарювання. Основним змістом другого етапу - 1983- 1986 pp. - стало впровадження системи "лігайшуй" (перехід від відрахування прибутку підприємств до оподаткування їхнього прибутку), а також реалізація різних експериментів з удосконалення механізму господарювання. Конкретним заходом на цьому етапі стала сплата прибуткового податку великими та середніми підприємствами за єдиною ставкою - 55\%. Прибуток після сплати податку необхідно було розумно розподілити між державою та підприємством. Частина прибутку відраховується державі, а частина, яка встановлюється державою, залишається в розпорядженні підприємств. Невеликі підприємства, основні фонди яких не перевищували 1,5 млн юанів, а щорічний прибуток не перевищував 200 тис. юанів, повинні були сплачувати понаднормативний прогресивний податок за восьмирозрядною шкалою. Найнижча ставка була 7\%, найвища - 55\%. На цьому етапі реформи була змінена система єдиного державного ціноутворення, почало застосовуватися поєднання єдиних цін, що встановлювалися урядом, плаваючих та вільних цін. Реформа у цих галузях змінила зовнішні умови функціонування підприємств, ринковий механізм отримав початковий розвиток, були підготовлені умови для подальшого проведення реформи підприємств. На деякі особливості цього етапу реформи варто звернути увагу. Проводилось чимало дослідів по утворенню нових моделей підприємств, які мали великий вплив на проведення корінної реформи. Серед них найбільш важливими є: 1) Підрядна система. Підряд цього періоду передбачав головним чином зобов'язання директора підприємства перед вищестоящим органом про виконання показників по прибутку. Вищестоящий орган матеріально заохочував директора, робітників та службовців підприємства в разі виконання завдання. 2) Орендна система. Оренда в основному практикувалася на малих, збиткових підприємствах. Від імені органів управління встановлювалась тверда орендна плата. Підприємство віддавалось в оренду тому, хто бажав його орендувати. Протягом орендного строку чистий доход, який залишався після орендної плати, повністю поступав у власність орендатора або розподілявся ним. Спочатку оренда була лише одним із заходів, які спрямовувалися проти збитковості. Потім поступово вона перейшла в одну із форм господарювання державних підприємств. Одноосібний орендатор перетворювався на групового, він ставав колективним членом підприємства. Орендна плата за твердою ставкою змінилась і стала базуватися на основі плаваючої пропорції, перетворившись на одну із форм розподілу прибутку, яка не дуже відрізнялась від розподілу прибутку за інших форм господарювання. Спочатку керівники орендних підприємств, беручи на себе відповідальність та отримуючи певні вигоди, використовували права, які надавались орендним договором, для проведення реформи господарського механізму на підприємствах, що підняло ефективність роботи підприємств. 3) Акціонерна система. У другій половині 1985 р. через скорочення обсягів централізованих капіталовкладень на багатьох підприємствах відчувалась нестача фінансів. За дозволом місцевих органів влади велика кількість підприємств стала випускати акції, які дали змогу підприємствам отримувати допоміжні фінанси. Практика застосування акціонерної системи показала, що важливим моментом, на який необхідно звернути увагу, є здатність акціонерної форми досить гнучко концентрувати фінансові ресурси. Допускаючи трудящих до участі в частці та розподілі майна, можна стимулювати виробничу активність робітників та службовців. Третій етап - 1987- 1988 pp. - характерний поширенням та вдосконаленням системи господарської відповідальності за підряд. Проте на великих та середніх державних підприємствах не вистачало активності в господарській діяльності. За попередні етапи значно піднялась виробнича активність невеликих підприємств. У 1986 р. збитковість великих і середніх підприємств досягла 7,24 млрд юанів. Кількість збиткових підприємств досягла 55500, тобто 13,2\% усієї кількості підприємств. Аби хоч якось змінити цю ситуацію, в країні із 1987 р. повсюдно почали запроваджувати підрядну систему відповідальності. Якщо порівняти з підрядом початку 80-х років, то в даній формі підряду, в його характері з'явилось чимало змін. Підряд за своєю сутністю із просто фінансового завдання перетворився на цілісну систему господарювання. Найбільш поширеним підрядом є "дві гарантії, один зв'язок". Підприємство гарантує сплату податку з прибутку та технічне оновлення підприємства, загальна сума заробітної плати пов'язується у певній пропорції з податком на прибуток (звичайна пропорція 1 : 0,3-0,7, тобто при зростанні податку на 1\% загальна сума заробітної плати зростає на 0,3-0,7). Водночас з метою вдосконалення підрядної системи поширювались деякі організаційні методи. Наприклад, оголошувався конкурс на підряд; підрядний договір завірявся в органах нотаріату; подовжувався строк на підряд; на підприємствах поширювалась система запрошення керівних кадрів на службу; покращилась внутрішньогосподарська кооперація. Одними з принципів підряду стали: твердо встановимо базові показники; забезпечимо сплату податку; чим більше заробимо, тим більше залишиться нам; якщо заборгуємо, то самі будемо відповідати. Така реформа має порівняно більше переваг. Разом із розвитком підрядної системи було проведено три експерименти, на які варто звернути увагу. Один із них виражається у запровадженні системи господарювання юридичної особи на підприємстві. Досвід другого експерименту зводився до створення органів управління державним майном. Третій експеримент пов'язаний з реалізацією закону про банкрутство підприємств. Четвертий етап - 1992 р. 24 липня 1992 р. Держрада КНР опублікувала "Правила про зміну системи господарської діяльності на державних промислових підприємствах". За цими правилами, як уже зазначалося, підприємство самостійно веде господарську діяльність відповідно до закону на основі самоокупності та самофінансування. Підприємство має право самостійно визначати межі своєї діяльності в тій чи іншій галузі. Окрім особливих випадків, підприємства самостійно, залежно від ринкової кон'юнктури, встановлюють ціни на споживчі товари, які виробляють, на засоби виробництва, а також відрахування на амортизацію, ремонт, технічну експертизу. Підприємства мають право вибирати зовнішньоторговельного агента на всій території Китаю, а також безпосередньо вести переговори із зарубіжними партнерами. Правила встановлюють: підприємства мають право визначати час, умови, форми та межі найму робочої сили; на підприємствах можна проводити контрактну систему найму. Загальний фонд заробітної плати підприємств повинен відповідати рівневі їхньої рентабельності. Підприємства мають право розподіляти виплати та премії у межах фонду заробітної плати, який залишився. Ці заходи благодійно вплинули на життєздатність державних підприємств. У даний час у системі управління великими та середніми промисловими підприємствами спостерігаються три варіанти: на державних підприємствах, які розташовані у спеціальних економічних зонах і користуються пільгами поряд із підприємствами з участю іноземного капіталу, управління здійснюється за міжнародними правилами. В основному вони перейшли до самогосподарювання, самоокупності, саморозвитку та самообмеження; державні підприємства у деяких відкритих приморських містах вже провели реформу, отже, й реформували управлінську справу; на решті державних підприємств через зовнішні обставини та внутрішні фактори система управління ще не відповідає потребам ринку. Мета економічної політики Китаю у восьмій п'ятирічці (1991- 1995 pp.) - через зміну системи управління збільшити частку державних підприємств, які успішно працюють, з 1/3 до 2/3. НОВА СТРАТЕГІЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ВІДКРИТОСТІ На початку 1992 р. китайський уряд почав розробляти тотальну стратегію з прискорення розвитку економіки та зовнішніх зв'язків країни з акцентом на інтенсивне освоєння чотирьох смуг території. Поняття "чотири смуги" включає: приморську, внутрішню прикордонну, смуги впродовж р. Янцзи та залізничної магістралі від порту Ляньюньган (пров. Цзянсу) до прикордонного пункту Алашанькоу (Синьцзян-Уйгурський автономний район). Ці райони вирізняються або сприятливою економічною базою, або міцним економічним потенціалом. Загальна їхня перевага перед Іншими районами країни виражається у сприятливому, унікальному географічному положенні, що є головною умовою економічного розвитку. Відповідно до попереднього плану зацікавлених органів у найближчі роки у цих районах буде поступово проводитися пільгова політика, у досить таки концентрованому порядку вкладається капітал, щоб у 90-ті роки прискорити розширення зв'язків цих районів із зовнішнім світом, підняти господарство країни на новий рівень. У найближчі роки в економічному розвиткові згаданих чотирьох смуг та в розширенні їхніх зовнішніх зв'язків необхідно звернути увагу на такі основні моменти. У приморській смузі необхідно освоїти дельти річок Чжуцзян та Янцзи, узбережжя Похейської та Тонкінської заток. Можна припустити, що в найближчі роки буде приділено більше уваги господарському розвиткові у дельті р. Янцзи та на узбережжі Тонкінської затоки. Щодо дельти р. Чжуцзян прагнуть реалізувати завдання: бути поряд із чотирма "драконами" Азії - Корейською республікою, Сингапуром, Тайванем і Гонконгом. Щодо внутрішньої прикордонної смуги основна увага повинна зосереджуватися на ділянках Сіньцзяні, Внутрішній Монголії та провінції Хейлунцзян, які зорієнтовані на торгово-економічні зв'язки з СНД, а також у провінціях Юньнань, Гуансі, націлених на відкриття нової торгової траси до Південної та Південно-Східної Азії. Відносно смуги вздовж р. Янцзи основна увага китайських господарників зосереджена на освоєнні району Пудун (м. Шанхай), будівництві гідровузла Санься на р. Янцзи. Це буде сприяти всебічному розвиткові басейну р. Янцзи від м. Чунцина до дельти і поліпшить зв'язки східних районів країни із західними, також впливатиме на розвиток південних та північних відносно р. Янцзи районів. Смуга вздовж залізничної магістралі від порту Ляньюган до прикордонного пункту Алашанькоу (особливо північно-західна частина) вирізняється порівняно низьким рівнем економіки. Розвиток цього регіону справить важливий вплив на подолання економічної відсталості в багатьох районах країни. КРЕДИТНА РЕФОРМА Мета кредитно-банківської реформи - утворення такої кредитної системи, яка відповідала б потребам ринкової економіки. Необхідно утворити систему центрального банку, який повинен під безпосереднім керівництвом Держради КНР проводити в життя грошову політику держави. Поряд з цим утворити систему кредитних інститутів, між якими чітко повинні бути розмежовані функції проведення політики та комерційні функції, віссю яких стануть державні комерційні банки. Будуть діяти і численні, різноманітні за профілем кредитні установи. Необхідно також утворити систему єдиного відкритого кредитного ринку, який допускає конкуренцію. Напрямом реформи валютного управління є впровадження єдиних валютних курсів, які відображають ринковий попит та пропозицію, поступове перетворення китайського юаня на вільно конвертовану валюту. Поглиблення кредитної реформи у Китаї привело до відкриття кредитного ринку. З 1986 р. уряд дозволив спеціальним банкам вступати у взаємно-перехресні операції, але з деякими обмеженнями. Тоді ж у Шеньяні, Ухані, Гуанч-жоу, Чунціні та Чанчжоу були створені грошові ринки. У наступні роки в країні повсюдно з'явились ринки міжбанківських короткострокових позик (позичок), ринки "коротких" грошей, довгострокових кредитів, ринки позичкових облігацій підприємств, облігацій держпозик, ринки (дисконтування) векселів, валютні ринки, що регулюються, ринки акцій та інші кредитні ринки. Поступово впровадилися плаваючі курси відсоткових ставок, тобто гроші як товар стали мати ціну. У дослідному порядку до операцій на відкритому ринку приступив Центральний банк, який випустив банківські сертифікати на суму 20 мільярдів юанів. Сертифікати призначались для небанківських кредитних установ, для того, щоб допомогти різним районам вирівняти дисбаланс грошових коштів. У першій половині жовтня 1993 р. Центральний банк через центри позичкового капіталу надав спеціальним банкам, які мали труднощі із запасом засобів платежу, позички, використавши для цього частину коштів, виручених від продажу банківських сертифікатів. Таким чином, дещо згладилася напруга з платежами по векселях. Такий захід Центрального банку мав успіх та заслужив високу оцінку в кредитно-банківських колах країни. Проведені заходи стали важливим кроком на шляху утворення в Китаї регламентованого міжбанківського короткострокового позичкового ринку, сприяли горизонтальному обігові грошових одиниць. В умовах підряду на скупку та розповсюдження безоблі-гаційної держпозики у 1993 р. у Китаї був введений у практику порядок первинного продажу держпозики, що стало дальшим просуванням ринку облігацій по шляху регламентування та зближення з нормами, які прийняті у світовій практиці. Завдяки успішному розміщенню держпозики Міністерство фінансів перестало брати у Народного банку Китаю позички, а статті бюджету, за якими передбачалось фінансування авансом, будуть покриватися за рахунок випуску короткострокових держпозик, за рахунок держпозик покривається також бюджетний дефіцит. Кошти, які потрібні для координації структури економіки, можна мобілізувати шляхом випуску банками - провідниками політики - облігацій, гарантованих бюджетом. Ринок валюти є важливою складовою фінансового ринку в Китаї. Наприкінці 1985 р. у Шеньчжені при відділенні Народного банку Китаю був створений перший в країні центр валютного обміну та регулювання. Спочатку його діяльність була суворо регламентована: обмінні курси валют не могли перевищувати встановлених державою меж, продавці та покупці не мали права вступати в контакти між собою. У липні 1986 р. ці обмеження були зняті. В листопаді 1986 р. подібний центр був створений у Шанхаї. На початку 90-х років у Китаї вже склався своєрідний валютний ринок, який об'єднав більш як 40 центрів, майже 60 пунктів розподілу та обміну валют. Відповідні організації діють в усій країні. Становлення, розвиток центрів валютного обміну та регулювання зумовлені ходом економічної реформи, особливо реформи зовнішньої торгівлі, фінансової системи країни. Розширення господарської самостійності підприємств, їхнє прагнення до реконструкції виробництва на новій технологічній основі, зростання кількості підприємств, що орієнтуються на експорт, спроба підвищити конкурентоздатність продукції на зовнішньому ринкові, збільшення науково-виробничих, науково-дослідних установ, зростаючі потреби отримати закордонну передову техніку та технологію- все це створило стійкий попит на іноземну валюту. Держава, не маючи значних валютних ресурсів, з метою підвищення ефективності використання валюти поступово стала відходити від прямого централізованого монопольного розподілу валютних коштів, дозволяючи державним, кооперативним підприємствам, організаціям купувати певні суми ВКВ для жорстко визначених цілей у межах їхніх виробничих потреб. Допуск СП на валютний ринок допомагає їм вирішити потреби валютного балансу, створює сприятливий інвестиційний клімат. Практика свідчить, що загальна сума валюти, яку продають спільні підприємства, відчутно перевищує суму валюти, яку вони купують. У 1989- 1990 рр. у Шанхайському центрі валютного обміну та регулювання СП запропонували для продажу 338 млн, а закупили 265 млн дол. У 1993 р. значно зросли масштаби операцій на ринку акцій. У 1992 р. операції на Шеньчженській та Шанхайській фондових біржах мали вузькорегіональний характер. На першій ходили акції лише 33 місцевих компаній, на другій - тільки 38 місцевих компаній. 1993 р. уряд вирішив розширити експеримент із фондовою ринковою діяльністю до загальнонаціонального масштабу. Всього в країні в публічних торгах стали котируватися акції на суму 5 мільярдів юанів. Наприкінці 1993 р. на Шеньчженській фондовій біржі котирувалися акції 76 компаній, на Шанхайській - відповідно 106 компаній, істотно зросла питома вага компаній з інших міст. Повсюдно відкрилися фондові контори. Кількість учасників Шеньчженської та Шанхайської фондових бірж досягла 400. Китайські підприємці зрозуміли, що ринок акцій - це не тільки засіб для пошуку грошових коштів, а й проміжна ланка у трансформації майнового права, бо в ході фондових угод та руху акцій можлива довільна втрата контрольного пакета акцій, який може перейти до інших рук, а з ним і право розпоряджатися справами компанії. За останні роки вступили в силу декілька зведень адміністративних правил та положень про фондові угоди, наприклад, "Тимчасові заходи з управління фондовими конторами". Утвердилась правова система, яка регламентує дії компаній, випуск та операції з цінними паперами. ВІДКРИТІ ЕКОНОМІЧНІ ЗОНИ Головним у реалізації сучасної зовнішньоекономічної стратегії Китаю стало утворення відкритих економічних зон для іноземних інвесторів. До таких зон входять: - п'ять особливих, відкритих економічних районів (ВЕР). Усі вони розташовані у південно-східній частині країни. Шеньчженський ВЕР розташований у південній частині провінції Гуандун, межує з Цзюлунським районом Гонконгу, загальна площа 327,5 км2. Чжухайський ВЕР - на півдні провінції Гуадунь, на західному березі у дельті Чжуцзян, межує з Макао, загальна площа 121 км2. Сямен-ський ВЕР - на островах Сяменьдао та Гуланьюй (провінція Фуцзянь), загальна площа 131 км2. Хайнаньський ВЕР розташований на півдні країни, включає всю територію острова Хайнань (площа 34 тис. км2). Він найбільший серед усіх ВЕР. ВЕР є зоною, яка орієнтована на зовнішній ринок. Тут розвивається головним чином обробна промисловість, що виробляє експортну продукцію, об'єднані в єдиний комплекс наукові дослідження, виробництво та торгівля. На її території запроваджена специфічна система економічного управління. Після утворення таких п'яти районів завдяки пільгам держави економіка у них розвивалась значно швидшими темпами, ніж в інших регіонах країни. Сформувалось масштабне, орієнтоване на зовнішній ринок господарство, товари, які виробляються для експорту, перевищили 50\% валової продукції ВЕР. Наприклад, у Шеньчженському ВЕР 1994 р. експорт досяг майже 8 млрд дол. За цим показником Шеньчжень посідає перше місце серед усіх великих та середніх міст країни; - 14 відкритих приморських міст: Далянь, Ціньдао, Ціньхуандо, Тяньцзінь, Яньтай, Ляньюган, Наньтун, Шанхай, Нінбо, Веньчжоу, Фучоу, Гуанчжоу, Цзаньцзян, Бей-хай. Усі відкриті приморські міста у своєму розвиткові орієнтуються на зовнішній ринок, а утворені на їхній території зони техніко-економічного освоєння вже стали "гарячими точками" інвестицій іноземних інвесторів. Наприкінці 1993 р. в усіх зонах техніко-економічного освоєння, які належать 14 відкритим приморським містам, було затверджено понад 4200 об'єктів з іноземними інвестиціями, реально вкладені кошти склали 26,6 млрд доларів США. В усіх приморських зонах країни - передусім у сімох відкритих приморських економічних зонах - також спостерігається пожвавлення у сфері іноземних інвестицій. Кошти, які вклали в ці зони іноземні інвестори, останнім часом склали майже 80\% від загальної суми іноземних інвестицій по країні в цілому. Новий район Пудун площею у 350 км2 розташований на східному березі річки Хуаннуцзян, навпроти старої частини м. Шанхаю. Утворення нового району Пудун розраховане на перетворення Шанхаю в один із центрів світової економіки, фінансів та торгівлі, а також є складовою частиною стратегічних установок Китаю в галузі економічного будівництва. Уряд Китаю надає новому районові Пудун більш широкі пільги порівняно з ВЕР. Наприклад, держава дозволила іноземним інвесторам утворювати в Пудуні фінансові організації, магазини, супермаркети та інші підприємства "третьої індустрії", а також відкрити в Шанхаї фондову біржу та випустити акції. За статистикою, у 1993 р. активи Шанхайських кредитних установ на іноземному та змішаному капіталі досягли 586 млн доларів, сума виданих позичок в іноземній валюті зросла порівняно з 1991 р. на 127,4, а депозити в інвалюті - на 134,3\%, на їхню частку припадає чверть (811 млн дол.) розрахункових операцій по експорту у Шанхайському регіоні. Після утворення нового району Пудун у червні 1992 р. за рішенням Держради шість міст по берегах Янцзи (Уху, Цзуцзян, Юеян, Ухань, Хуанши та Чунцін), а також Хефей, Наньчан, Чанша, Ченду, що є адміністративними центрами провінцій, стали відкриватися для зовнішнього світу. Нині відкрита зона вздовж Янцзи простяглася від Пудуну аж до Чунціна (пров. Сичуань), охоплює 28 великих та середніх міст, вісім районів, більше 1000 селищ, що входять до м. Шанхаю, провінцій Цзянсу, Чжецзян, Аньхой, Цзянсі, Хуань, Хубей та Сичуань. Відкриття зовнішньому світові Пудуна та районів по Янцзи дасть іноземному капіталові дуже сприятливі можливості інвестицій у Китай та широкий доступ до внутрішнього ринку країни. У Китаї 13 безмитних зон. Китайська безмитна зона - це особлива, ізольована територія, що нагадує "зону безмитної торгівлі" деяких країн світу. У такій зоні розвивається головним чином обробна промисловість, що виробляє експортну продукцію, та зовнішня торгівля, діє особлива митна політика, запроваджено особливі правила митного управління та нагляду. Починаючи від 1990 p., за дозволом китайського уряду утворено 13 таких зон. 1. Вайгаоцяоська безмитна зона (Шанхай), її площа 3,38 км2. Вона є найбільш відкритою в країні. 2. Зона порту Тяньцзиня займає 5 км2. Вона - найбільша безмитна зона у Північному Китаї. 3. Далянська зона розташована у Північній частині Далянської зони техніко-економічного освоєння, її площа 1,25 км2. 4. Шатоуцзяоська безмитна зона (Шеньчжень) розташована у селищі Шатоуцзяо м. Шеньчжень, площа 1,35 км2. 5. Футянська безмитна зона (Шеньчжень) площею в 1,35 км2. 6. Гуанчжоуська безмитна зона площею в 1,4 км2 - у північно-східній частині Гуанчжоуської зони техніко-економічного освоєння. 7. Чжанцяганська безмитна зона пролягла вздовж нижньої течії р. Янцзи у східній частині території Чжанцзяганського річкового порту, проектна площа 4,1 км2. Вона - єдина в країні безмитна зона в річковому порту. 8. Хайкоутська безмитна зона розташована у межах Цзинпанської зони обробної промисловості м. Хайкоу, загальна площа 1,93 км2. 9. Циндаоська безмитна зона - на західному березі затоки Цзяочжоувань, поблизу м. Циндао, проектна площа 2,5 км2. 10. Нинбоська безмитна зона площею в 2,3 км2, розташована у північній частині Бейлуньганського морського порту м. Нінбо. 11. Фучжоуська безмитна зона - на території Мавейської зони техніко-економічного освоєння м. Фучжоу, площа 1,8 км2. 12. Єянюйська безмитна зона м. Сямень, розташована у Сяменському ВЕР, площа першої черги будівництва - 0,6 км2. 13. Шаньтоуська безмитна зона площею у 2,3 км2 - у Шаньтоуському ВЕР. Безмитні зони Китаю на першому етапі свого існування УСПІШНО розвиваються. В даний час у Вайганоцяо, Тяньцзинському морському порту та Шатоуцзяо вже зареєстровано майже 3000 підприємств, вкладені в ці зони кошти склали відповідно 19,87 млрд, 16,1 млрд та 250 млн дрл. Із березня 1992 р. Китай відкрив зовнішньому світові 13 прикордонних міст: Хуньчунь (провінція Цзилінь), Суйфе-ньхе, Хейхе (пров. Хейлунцзян), Маньчжурій, Ерлянь-Хото (Внутрішня Монголія), Тачен, Боле, Інін (Сіньцзян-Уйгур-ський авт. р-н), Хекоу, Ваньдін, Жуйлі (пров. Юньнань), Пінсян та Дунсін (Гуансі-Чжуанський авт. р-н). Відповідно до постанов Держради, усі 13 відкритих прикордонних міст мають право утворювати на своїй території зони прикордонного економічного співробітництва, де застосовується також пільгова політика, розроблена для приморських зон техніко-економічного освоєння. Китайська економіка у світовому господарстві РОЛЬ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ У РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ В КИТАЇ Іноземні інвестиції в економіку Китаю включають зовнішні позики та прямі інвестиції закордонних бізнесменів. На початок 1993 р. число затверджених Китаєм об'єктів за участю іноземного капіталу досягло 83423, договірна сума зовнішніх інвестицій складала 122,7 млрд дол. Ці цифри збільшилися відповідно на 70,7 та 76,7\% порівняно з попереднім роком, сума фактично використаного іноземного капіталу складала 36,77 млрд дол., що на 91,5\% більше, ніж у 1992 р. З них іноземні прямі інвестиції - 26 млрд дол. Крупномасштабне залучення іноземного капіталу з метою сприяння господарському будівництву Китаю почалось у 1979 р. та є одним із головних елементів сучасної стратегії банківських установ на іноземному та змішаному капіталі, в значному масштабі залучався іноземний капітал для забудови житлових районів і будівництва відкритих зон. З поступовим формуванням архітектоніки зовнішньоекономічного співробітництва пільги для інвесторів у приморських відкритих містах стали поширюватися й на міста-порти вздовж судноплавних річок, на міста прикордонних зон, на адміністративні центри внутрішніх провінцій. Використання закордонних інвестицій, в тому числі іноземних позик, стало великою підтримкою будівництва базових галузей народного господарства та інфраструктурних споруд, а також технічного переобладнання підприємств. Китай строго контролює масштаби зовнішньої заборгованості, що дає змогу зберігати її у розумних межах. Від 80-х років у Китаї вживались всі можливі заходи, залучено величезну частину матеріальних, фінансових та людських ресурсів для будівництва залізниць, автомобільних доріг, аеропланів, системи зв'язків, електростанцій, об'єктів водопостачання тощо, таким чином склались сприятливі умови для іноземних інвесторів. Водночас підвищилася "гнучкість" у залученні іноземних інвестицій. Розроблено та опубліковано більше 500 законів та положень щодо економічної діяльності іноземних громадян у Китаї. Більш як із 200 державами укладено двосторонні угоди про охорону інвестицій. Все це склало правову базу та надало юридичні гарантії для іноземців, які вкладають свій капітал в економіку Китаю. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВ'ЯЗКИ КНР Останнім часом значно розширилися зовнішньоекономічні зв'язки Китаю, а також збільшилась кількість галузей економічного розвитку країни, що беруть участь у цих зв'язках. Широке залучення іноземних інвестицій спрямоване на досягнення певної мети: 1) використання найновіших досягнень НТП для подолання відставання від розвинених держав світу, мобілізація допоміжних ресурсів для структурної перебудови економіки; 2) підвищення кваліфікації національних кадрів; 3) збільшення валютних надходжень; 4) розширення каналів отримання інформації про важливі для країни напрями розвитку науки й техніки, а також передового управління виробництвом. Певний інтерес для іноземних інвесторів у Китаї багато в чому визначається дешевизною робочої сили, багатими природними ресурсами, обширним китайським ринком, пільговим оподаткуванням, невисокою ставкою плати за земельні та виробничі площі. Вартість робочої сили в Китаї значно нижча, ніж у сусідньому Гонконзі. В Китаї прийнято закон про спільні підприємства (СП), які діють на основі китайського та іноземного капіталів. Іноземним інвесторам надають певні пільги: право вивозу прибутку за кордон, часткове або повне звільнення від податків протягом перших двох-трьох років діяльності, гарантія права власності. Система оподаткування заохочує капіталовкладення насамперед в обробну промисловість, стимулює експорт з метою отримання конвертованої валюти. Зазначимо Деякі особливості використання іноземних інвестицій у 1993 р. Відбулося подальше розширення сфери прикладання іноземного капіталу. У Шанхаї, Пекіні, Гуанчжоу та інших містах іноземні інвестори отримали змогу в експериментальному порядку відкривати спільні магазини роздрібної торгівлі. В Даляні, Циндао, провінції Цзянсу, Ханчжоу, Куньмині та деяких інших містах іноземний капітал залучений для будівництва туристських та дачних зон, було розширено експеримент з утворення служб, які включились у зовнішньоекономічну діяльність. Високими темпами розвивалась зовнішня торгівля. За даними митниці, експорт складав 85 млрд доларів США, зріс на 18,2\%, імпорт - 80,6 млрд доларів США, зріс на 26,4\%. Нижче наводяться дані, які характеризують динаміку загального обсягу імпорту та експорту в Китаї (млн дол.); м 74 Відбулася раціоналізація структури експорту та імпорту, питома вага готових промислових виробів в експорті виросла до 80\%, у структурі імпорту явно зросла питома вага сировинних матеріалів, машин і транспортного обладнання, в яких країна відчуває дефіцит. Китай імпортує товари головним чином із сусідніх країн і районів, частково з Японії, Росії, Республіки Корея та Гонконгу, а також із Європи та США. Імпортні товари включають гідротехнічне обладнання, хімічні добрива, отрутохімікати, сировину й матеріали, транспортні засоби, апарати зв'язку тощо, а також наукомісткі технології та обладнання для реконструкції промислових підприємств країни. 1992 р. під час переговорів щодо поновлення місця Китаю у Генеральній угоді по тарифах та торгівлі (ГАТТ) було досягнуто певних зрушень. Китай ще в 1991 р. скасував дотацію на експорт, а 1992 p.- регулюючий податок на імпорт, знизив мито на 225 найменувань імпортних товарів, від 31 грудня 1992 р. знизив регулюючий податок ще на 3371 найменування. В результаті завдяки вжитим заходам рівень митних тарифів знизився на 7,3\%, що створило сприятливі умови для доступу іноземних товарів на китайський ринок. Наймасштабніше використання іноземного капіталу з метою сприяння господарському будівництву в Китаї почалось із 1979 р. Протягом 1979-1992 pp. було освоєно фактично 98,38 млрд дол., з них 38,18 млрд становили зовнішні прямі інвестиції. Наприкінці 1992 р. зареєстрованих у Китаї підприємств за участю іноземних інвестицій було 84 тис. Вкажемо на деякі особливості використання іноземних інвестицій у 1992 р. Цей рік став рекордним за розмірами задіяних іноземних інвестицій. Кількість затверджених проектів за участю прямих інвестицій зарубіжних фірм та масштаб інвестицій, обумовлений у контрактах, що підписані в 1992 p., наблизились до сумарних показників попередніх 13 років, разом узятих. Сума прямих іноземних інвестицій в 1993 р. склала 25,8 млрд. На початок 1993 р. у країні нараховувалось 68 кредитних установ іноземного капіталу в основному у п'яти ВЕР та восьми відкритих містах (Шанхаї, Таньцзіні, Даляні та ін.). У 1979-1992 pp. Китай уклав із більш ніж 170-ма країнами та регіонами контракти щодо виконання ним підрядних будівельних робіт та експорту трудових послуг. Сума контрактів перевищила 25,5 млрд дол. Крім того, Китай створив чимало своїх підприємств за кордоном, їхня кількість наприкінці 1992 р. досягла 3416 (розташовані у більш ніж 120 країнах та регіонах п'яти континентів). Більшість підприємств орієнтована на промислове виробництво й розробку природних ресурсів. ЕКОНОМІЧНА ВІДНОСИНИ МІЖ КНР ТА США США - одна з найбільш розвинутих країн світу, Китай - найбільша країна, що розвивається. Відтак у них широкі спільні інтереси. Розвиток економічного співробітництва двох країн має велике значення для світового господарювання. 24 травня 1994 р. Білл Клінтон заявив про продовження для Китаю статусу найбільшого сприяння в торгівлі ще на один рік. Крім того, американська адміністрація зняла умову, яка ставилася раніше для отримання цього статусу: дотримання китайським урядом прав людини. Більше 1000 американських компаній, об'єднаних у діловий союз американсько-китайської торгівлі, вклали в економіку Китаю в загальному майже 10 млрд дол. США займає головні позиції на китайському ринкові технологій, обладнання та аерокосмічної промисловості. Китайська економіка потенційно має найбільш широкі можливості для зростання, вже зараз вона приносить американським бізнесменам великі прибутки. Значна частина простих американців економлять на купівлі китайських товарів частину своїх доходів. На думку американських експертів-макроекономістів, рішення про зупинку дії статусу, крім всього іншого, було б ударом для Японії та країн Європи, які ведуть боротьбу за закріплення своїх позицій на китайському ринку. Американські політики зрозуміли, що втрата економічних позицій на китайському ринку може призвести до значних політичних поразок. Усі ці обставини й зумовили зростання товарообміну між КНР і США, про що свідчать такі дані (млрд дол.): м 75 Відносини між КНР та США-предмет взаємного інтересу обох країн. Підтримання нормальних китайсько-американських відносин відповідає їхнім корінним інтересам. ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ МІЖ КНР ТА КРАЇНАМИ СНД Початок 80-х років став поворотним у розвиткові китайсько-радянських відносин. Після 20-річного застою в економічних зв'язках значно розширилась торгівля СРСР та КНР. Від 1981 р. по 1990 р. обсяг двостороннього товарообороту збільшився більш ніж у 17 разів. Поряд з традиційними торговими зв'язками почало розвиватися науково-технічне, кредитне, інвестиційне співробітництво, виробнича кооперація. Торгівля - найбільш розвинута частина економічних відносин колишнього Радянського Союзу, а тепер - Росії та інших країн СНД з Китаєм. Вона фактично визначає роль кожної з країн в економічних зв'язках. Колишній СРСР займав п'яте (після Гонконгу, Японії, США та Німеччини) місце серед торгових партнерів Китаю. Структура взаємних товарних потоків визначалася взаємодоповнюючим характером народногосподарських комплексів колишнього СРСР та КНР. Експорт СРСР до Китаю був представлений головним чином продукцією важкої індустрії, машинами, обладнанням, чорними та кольоровими металами, продукцією хімії, добривами. Інший характер мав експорт Китаю в Радянський Союз: більше 70\% припадало на продукти харчування, сировину для виробництва та промислові товари народного споживання. За останні роки значно зросла частка продукції машинобудування у вартості товарних поставок із Китаю. До СНД експортуються підшипники, акумулятори для автомобілів, обладнання для зв'язку, електровантажопідйомники, медичне приладдя, засоби оргтехніки тощо. Необхідно зауважити, що у 50-х роках СРСР мав провідні позиції в експорті технологій у КНР, але нині країни СНД відчувають гостру конкуренцію з боку Японії, США та Західної Європи. Практично вся номенклатура машин та обладнання, яку пропонують країни СНД, поставляється також фірмами розвинутих країн Заходу, які значно раніше вийшли на китайський ринок, краще вивчили особливості попиту. За таких умов можливості збуту продукції машинобудування будуть визначатися здатністю конкурувати із аналогами західного виробництва. Китай активно модернізує, розширює потужності машинобудування як власними силами, так і з допомогою інших країн. Рівень розвитку галузі дає змогу виробляти деякі види обладнання, що раніше експортувалися з СНД. Після встановлення дипломатичних відносин між Україною та КНР у січні 1992 р. співробітництво між обома країнами багато в чому набуло динамічного розвитку. Пріоритетною все-таки стала торгово-економічна сфера. 1993 р. обсяг товарообороту між Китаєм та Україною перевищив 500 млн доларів, що поступається лише російсько-українським торговельним зв'язкам. Україна експортувала до Китаю товарів на 443 млн, а імпортувала на 84 млн доларів. Позитивне сальдо, таким чином, склало 359 млн доларів. У товарній структурі українського експорту переважали чорні метали (74,0\%), мінеральні добрива (11,0\%). Із Китаю імпортувались товари народного споживання (86,1\%), продукти харчування (4,0\%) та деякі інші товари. Нині є добрі перспективи інвестування китайського капіталу в українську економіку через створення СП. У 1994 р. вже існувало 44 спільних китайсько-українських підприємства, експорт та імпорт яких склав у 1993 р. відповідно 2,9 млн та 8,3 млн доларів. Виконуються в основному торгово-посередницькі функції. За оцінками спеціалістів, досягнутий обсяг товарообороту, безумовно, не відповідає потенційним можливостям України та Китаю, є ще багато невикористаних резервів, він може бути доведений до 2- 3 млрд доларів США щорічно. У пошуку моделі реформ Україна може звернути увагу на позитивні моменти реформ у Китаї. Серія візитів українських керівників та делегацій до КНР заклали основу творчого діалогу двох країн. Візити китайського керівництва до України дають новий імпульс розвитку міждержавних відносин у різних галузях.

 

ГЛАВА 18 2. КНДР ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА Назва країни Корея прийшла в Європу у середні віків. Тоді на півострові, розміщеному у Східній Азії, утворилась держава "Корьо", назва якої в устах європейських мандрівників звучала як "Корея". Дещо пізніше корейці назвали свою країну батьківщиною "Тьосон", що означає "країна вранішньої свіжості". Важко склалася доля цієї країни протягом останнього сторіччя. Наприкінці XIX ст. територія півострова стала об'єктом колоніальної експансії імперіалістичних держав. Від 1910 р. по 1945 р. Корея була колонією Японії, яка перетворила її на аграрно-сировинний додаток до свого господарства, а з часом - на військово-промисловий і стратегічний плацдарм агресії проти сусідніх країн. Після розгрому японських військ Радянською Армією у серпні 1945 р. і звільнення Кореї від колоніального гніту тут, як і в інших звільнених радянськими військами країнах, розгорнулася перебудова економіки на соціалістичних засадах. Але американські війська, які висадилися на півострові, аби прийняти капітуляцію японських військ на південь від 380° пн. ш., зупинили цей процес у Південній Кореї. Тут при підтримці США утворилась Республіка Корея, а у Північній Кореї йшла орієнтація на розвиток по шляху соціалізму. У вересні 1948 р. Верховні Народні Збори, в яких взяли участь представники як північної, так і південної частини країни, проголосили створення Корейської Народно-Демо-кратичної Республіки. Ось уже не одне десятиріччя півострів штучно поділений демаркаційною лінією приблизно по 38° паралелі. На півночі від неї - КНДР, її площа 121,2 тис. км2, населення близько 22,8 млн чоловік. На півдні півострова - Південна Корея, площа 98,4 тис. км2, населення - 43,7 млн чоловік. У травні 1948 р. на цій частині півострова була проголошена Корейська Республіка. Структура економіки, темпи економічного розвитку КНДР та Південної Кореї значно відрізнялись. Спочатку перевага була на боці КНДР, а Південна Корея належала до країн, що розвиваються. Співвідношення економічного розвитку з другої половини 60-х років почало дещо вирівнюватись, а після стрімкого переходу Південної Кореї на шлях ринкових реформ змінилося на користь Корейської Республіки. Після поділу Кореї на дві частини Північна Корея була у більш вигідному положенні. На Півночі залишилось 92\% енергетичних потужностей, 79\% видобутку кам'яного вугілля та 80\% виробничих потужностей важкої індустрії (хімії, металургії, машинобудування і т. п.). КНДР, яка стала на шлях соціалістичного розвитку, дісталось однобічне господарство колоніального типу, стан якого значно погіршився через диспропорції у розвитку окремих галузей як наслідок розколу країни. До того ж за короткий проміжок часу господарство двічі (спочатку в період Другої світової війни, а потім, після війни 1950- 1953 pp.) було зруйноване майже наполовину. Велику допомогу КНДР у відбудові народного господарства надавали колишні країни соціалізму, особливо в 1954- 1960 pp. Тільки за період відбудови (1954- 1956 pp.) за рахунок цієї допомоги було піднято з руїн і оснащено новою технікою понад 240 великих та середніх підприємств, збудовано понад 80 нових фабрик та заводів, які стали основою економіки. Отже, за порівняно короткий строк відновлено продуктивні сили країни, реконструйовано основні галузі народного господарства. Після кооперування сільського господарства і розвитку державного сектора у промисловості, починаючи від 1958 p., народне господарство КНДР базується на двох формах власності: державній і кооперативній. Промисловість протягом 60- 70-х років розвивалась вищими темпами, ніж інші галузі господарства. У цей період КНДР стала індустріально-аграрною державою, поступово перетворюючись в індустріальну. Частка промисловості в національному доході, створеному у сфері матеріального виробництва, зросла з 32,8\% у 1949 р. до 53,4 в 1960 р. і 70\% в 1985 р. ПРИРОДНІ УМОВИ ТА РЕСУРСИ Складний гірський рельєф зумовлює різноманітність географічних умов КНДР, затруднює також освоєння природних ресурсів, ведення капітального будівництва, особливо в галузі інфраструктури. Загальна площа низин - це 25\% території, що значно погіршує розвиток аграрного сектора економіки. Зі всіх складових природно-географічних умов найбільше значення для формування структури економіки мають корисні копалини. Для КНДР характерний досить високий ступінь забезпеченості корисними копалинами. Загальні енергетичні ресурси країни в переведенні на умовне паливо (7000 ккал/кг) оцінюються в 6762 млн т, у тому числі 6617 млн т припадає на вугілля, 120 млн т - на торф, а 9 млн т - на гідроенергію. Розвиткові чорної металургії сприяють запаси (майже 2 млрд т) залізної руди, відомо ще чимало таких родовищ. КНДР має достатню мінеральну базу для розвитку чорної металургії. В республіці є значні запаси руд кольорових металів, порівняно багато видобувають поліметалічних та свинцево-цинкових руд, родовища яких залягають на північному сході й заході країни. На північну частину припадає 4/5 покладів руд вольфраму та молібдену. Є також значні запаси кобальту, кадмію, барію, нікелю, золота, срібла, сировини для алюмінієвої промисловості тощо. У формуванні галузевої структури економіки певну роль відіграли запаси сировини для промисловості будівельних матеріалів. Безпосередній вплив на розвиток народного господарства має демографічний фактор. Підвищена густота населення на рівнинах та узбережжях морів - 250-400 чол. на 1 км2. Характерний також досить високий природний приріст населення: приблизно 2\% на рік. На початок 90-х років населення КНДР у працездатному віці складало 54\% загальної чисельності, а зайнятих у народному господарстві - 46\%. Значні зміни в структурі зайнятості викликані структурними змінами в економіці КНДР, зростанням освітнього та кваліфікаційного рівня населення. Курс на прискорену індустріалізацію привів до збільшення числа зайнятих у промисловості за рахунок відтоку робочої сили із сільського господарства. Проте частка зайнятих в аграрному виробництві залишається досить високою, а у невиробничій сфері низька порівняно з колишніми країнами соціалізму. ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА. ФАКТОРИ ТА УМОВИ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ Стратегія створення матеріально-технічної бази соціалізму в КНДР мала національну специфіку. Партія виходила із необхідності комплексного розвитку економіки при максимальній мобілізації вітчизняних ресурсів в історично короткі строки. Народне господарство країни- це різносторонній господарський комплекс, покликаний щонайбільше задовольняти потреби суспільного відтворення та населення на основі раціональної утилізації ресурсів у поєднанні з розвитком зовнішньоекономічного співробітництва на принципах "взаємодоповнюючого обміну". В економічній теорії КНДР для характеристики такого господарства використовується термін "самостійна національна економіка". Практичним результатом з принципової стратегічної установки на максимальне використання внутрішніх факторів розвитку є економічна політика, спрямована на "добудову" в складі національного господарства потрібних галузей та виробництв, що використовують доступні ресурси та відповідають певним умовам суспільства, які ставить економічний та науково-технічний прогрес. В результаті втілення в життя економічної стратегії в КНДР не тільки значно виріс економічний потенціал, а й докорінно змінилась його структура. Найбільш очевидними для характеристики продуктивних сил в країні є зрушення в макроструктурі господарства, що відображають зміни суспільного поділу праці. Макро-структурні зрушення у виробничій сфері мають своїм результатом зміну структури суспільного продукту та національного доходу, аналіз яких дає змогу говорити про основні напрямки формування народногосподарського комплексу. З метою динамічного розвитку народного господарства важливо підтримувати правильні пропорції між виробництвом засобів виробництва та предметів споживання, особливо збалансованості розвитку галузей груп "А" і "Б" у промисловості. У КНДР при вирішенні даного питання виходили з марксистського положення про необхідність випереджаючого розвитку засобів виробництва. Для 70- 80-х років характерне прогресуюче зближення темпів росту обох груп. У 80-ті роки на перше місце постало питання "харчування та одягу", що позитивно вплинуло на розвиток галузей групи "Б", швидкими темпами почали розвиватись галузі легкої та харчової промисловості. Проте на початкових етапах становлення економіки прискорений розвиток важкої промисловості призвів до виникнення галузевих диспропорцій (табл. 1). м 76 Для народного господарства КНДР до останнього часу характерна напруженість із сировинними ресурсами. Мається на увазі, що в структурі промисловості місце, яке займають видобувні галузі, не відповідає їх значенню основної бази розвитку індустрії. За розрахунками темпи росту видобувної промисловості у 1946-1986 pp. в 2,6 раза відставали від темпів росту валової продукції промисловості в цілому, причому адекватних темпів впровадження матеріало- і фондозберігаючих процесів у цей період не спостерігалося. м 77 Удосконалення структури господарства КНДР вимагало поряд з ліквідацією напруги у видобувних та обробних галузях більш повно забезпечити енергетичні потреби. Зростання питомої ваги енергомістких виробництв у промисловості при недостатньому збільшенні потужностей електроенергетики загострило проблему в 70-ті роки. Вирішення зводилося до нарощування потужностей ТЕЦ за рахунок будівництва середніх та малих електростанцій. Створення гармонійної структури народного господарства, ліквідація напруги в народногосподарському комплексі потребували вирішення паливно-сировинної проблеми передусім за рахунок більш раціонального використання вітчизняних ресурсів, зниження фондо- і енергомісткості виробництв, відмови від створення потужностей, які вимагають витрати значної кількості дефіцитної сировини та енергії. Типовою особливістю внутрішньої галузевої структури промисловості КНДР стало створення необхідних пропорцій між виробництвом засобів виробництва та предметів праці в межах першого підрозділу. Економічна стратегія передбачала створення та розвиток багатогалузевого машинобудування, продукція якого задовольняла б потреби в машинах різного призначення. Завдяки випереджаючому ростові машинобудування та металообробки їхня питома вага у валовому продукті промисловості в 1965- 1980 pp. майже подвоїлась. До найбільш динамічних галузей належить хімічна промисловість, особливо хімія органічного синтезу, що орієнтується на вітчизняну сировину, зокрема використовує продукти переробки вугілля. Створено потужності з виробництва мінеральних добрив, отрутохімікатів, синтетичних волокон, смол і т. п. Це сприяло розширенню сировинної бази інших галузей, зростанню ефективності господарства в цілому. Випереджаючими темпами розвивалась чорна металургія, що виросла в одну із галузей міжнародної спеціалізації. Динамічний розвиток кольорової металургії пов'язаний із зростаючим попитом на продукцію на світовому ринку, результатом чого є експортна спеціалізація основних виробництв. До галузей із випереджаючими темпами розвитку можна віднести також промисловість будівельних матеріалів, зокрема виробництво цементу та магнезитових вогнетривів. Динаміка структурних зрушень розвитку основних галузей економіки КНДР подана в табл. 3. Характеристика структурних зрушень в економіці тієї чи іншої країни була б неповною без освітлення територіальної структури її господарства. м 78 На початковому етапі економічного будівництва в КНДР для розміщення продуктивних сил була характерна концентрація промислового виробництва в приморській зоні, районах залягання корисних копалин та у вкрай відсталих периферійних районах. У процесі формування макроструктури національного господарства приділялась увага раціональному розміщенню виробництва, ліквідації територіальних диспропорцій, комплексності розвитку районів, особливо відсталих. У даний час у КНДР виділяють три економічні райони: Західний, Східний і Північний. Західний економічний район найбільш розвинутий. За структурою виробництва практично самостійний, має потужну енергетичну базу, видобувну промисловість, чорну, кольорову металургію, багатогалузеве машинобудування, хімічну, легку й харчову промисловість. Сільське господарство дотримується рисової та зернової орієнтації. Економіка Східного економічного району базується на багатих запасах різних корисних копалин та енергоресурсах. Спеціалізація сільського господарства зернова (рис та інші злаки), вирощують овочі. Велику роль має морський промисел і переробка його продукції. Північний економічний район найменш розвинутий. Його населення всього 8\%, тут виробляється менше 10\% валового внутрішнього продукту країни. Район відрізняється несприятливими природно-кліматичними умовами. Спеціалізація визначається деревообробною та целюлозопапе-ровою промисловістю. Сільське господарство спеціалізується на вирощуванні зернових, технічних культур, овочів. Розвинуте лісове господарство. Політика вирівнювання рівнів економічного розвитку різних регіонів привела до необхідності прискореного розвитку найбільш відсталих північних районів, в результаті питома вага їх у загальному виробництві дещо виросла завдяки будівництву нових підприємств. Проте нерівномірність економічного розвитку ще не повністю ліквідована. Курс на розосередження виробництва знайшов вираження в будівництві нових великих підприємств у невеликих та середніх містах. У КНДР наголошується, що в кожному повіті розміщено мінімум одне велике підприємство центрального підпорядкування і в середньому 18 підприємств місцевої промисловості. РОЗВИТОК ОСНОВНИХ ГАЛУЗЕЙ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА Провідну роль в народногосподарському комплексі КНДР відіграє промисловість, серед галузей якої головне місце належить машинобудуванню та хімічній промисловості. У 80-ті роки продукція машинобудування складала 1/3 промислового виробництва країни. На сучасному етапі промисловий комплекс КНДР визначають такі галузі: паливно-енергетична, гірничо-видобувна, металургія, машинобудування, промисловість будівельних матеріалів (особливо виробництво цементу), легка, хімічна промисловість. В цілому корейський промисловий комплекс сформувався в єдину виробничу систему. Доцільно розглянути основні особливості розвитку галузей промисловості КНДР. Паливно-енергетична промисловість займає ключові позиції в розвитку господарства республіки. Енергетична база КНДР, маючи значні запаси вугілля, багаті гідроресурси, відчуває, проте, значний дефіцит якісного коксівного вугілля, нафти та газу. Попит на рідке пальне задовольняє нафтопереробний завод в Унгі, збудований з допомогою СРСР, що працює на імпортній нафті. Теплові електростанції виробляють половину електроенергії країни. Посилено освоювались гідроресурси, за запасами яких КНДР займала третє місце серед колишніх соціалістичних країн. У КНДР розвинута гірнича промисловість. Розробляються родовища понад 140 видів корисних копалин, відомі майже 100 родовищ залізної руди. Країна багата на магнезит, що становить одну із статей сировинного експорту. Розроблено родовища кольорових металів. Порівняно багато добувають поліметалічних та свинцево-цинкових руд, поклади яких залягають на північному сході та заході країни. На північну частину півострова припадає 4/5 його покладів руд вольфраму та молібдену. Є також значні запаси руд кобальту, кадмію, барію, нікелю, золота, срібла, сировини для алюмінієвої промисловості тощо. Металургійна промисловість добре забезпечена сировинною базою. Це одна з найбільш розвинутих галузей господарства. У країні є вісім металургійних заводів повного циклу. Широко практикується також виробництво крицевого заліза. Машинобудування та металообробка - основні, галузі сучасної промисловості КНДР. Вони створені фактично у післявоєнні роки з допомогою СРСР, Чехословаччини, Угорщини, Польщі. Тут діють понад 100 машинобудівних підприємств, що виробляють металорізальні верстати, обладнання для різних галузей промисловості, трактори та автомобілі, екскаватори, електровози, кораблі, електроустаткування, турбіни, деякі види радіоелектроніки. В основному переважають машинобудівні виробництва, які постачають продукцію для провідних галузей господарства країни. Підприємства, що обслуговують ці галузі, визначають обличчя сучасного корейського машинобудування. Це великі верстатобудівні заводи в Хічхоні та Кусо-ні, завод в Йонсоні, що випускає обладнання для металургійної, гірничої промисловості та електроенергетики, Наг-вонський та Пуштунський заводи, які випускають екскаватори, баштові підйомні крани, двигуни внутрішнього згоряння, бульдозери та інше обладнання, заводи в Кусоні, Чхонджіні, Пхеньяні. Головне підприємство тракторобудування - завод "Кимсон", розрахований на випуск 30 тис. тракторів щороку. Автомобільний завод "Синні" у Токчхоні виробляє вантажні автомашини вантажопідйомністю 2,5, 7 та 10 т, є акумуляторний і тролейбусний заводи у Пхеньяні. У країні діє п'ять судноверфів. Найбільша - у Чхонджіні - спеціалізується на виробництві великих морозильних траулерів і транспортних суден, малі судна будують У Вонсані, Нампхо та Кім-Чхеку. Електромашинобудівні, інструментальні та приладобудівні підприємства зосереджені в основному в містах Пхеньяні, Нампхо, Кесоні, Хампхині. Хімічна промисловість КНДР має досить міцні виробничі потужності. Провідну роль у цій галузі відіграє комплекс хімічних виробництв у районі Хиннаму, де розташовані заводи хімдобрив, хлорвініловий, лакофарбовий, фармацевтичний, хімкомбінат, заводи отрутохімікатів і синтетичного волокна. Хімічний комбінат у Нампхо виробляє синтетичний каучук, карбід кальцію, каустичну і кальциновану соду. Продукція згаданих підприємств не тільки задовольняє внутрішні потреби країни, а й становить статтю експорту. В республіці діють підприємства з виробництва будівельних матеріалів, підприємства деревообробної, легкої та харчової промисловості. Крім дрібних підприємств легкої промисловості, є кілька текстильних комбінатів, шовкоткацькі, трикотажні, швейні, взуттєві фабрики. Розвинута фарфорова, скляна промисловість, продукція якої знаходить попит далеко за межами КНДР. Північна Корея має обмежені земельні ресурси (для обробітку придатні лише 18- 20\% території країни). Сьогодні сільське господарство країни майже повністю задовольняє внутрішні потреби населення в продовольстві та сировині. У сільському господарстві КНДР переважає землеробство, яке дає понад 2/3 продукції даної галузі. В умовах обмеженості орних земель традиційно важливе значення має зрошувальне землеробство. Розширення площі заливних полів дало змогу збільшити врожаї рису - головної продовольчої культури. У структурі посівних площ друге місце після рису займає кукурудза. Вирощують також гаолян, сорго, пшеницю, ячмінь, овес. Велике значення для забезпечення населення продуктами харчування мають соєві боби, картопля, батат, різні овочі. Площі під технічними культурами - коноплями, бавовною, льоном - обмежені. Специфічною культурою є женьшень, що має експортне значення. Структура посівних площ порівняно стала через обмеженість орного фонду. Недостатня кількість земельних площ, придатних для посіву, призводить до того, що інтенсифікація виробництва є основним методом збільшення сільськогосподарської продукції в КНДР. До галузей сільськогосподарської спеціалізації належить садівництво: половину площ займають яблуневі та грушеві сади, продукція яких йде на експорт. Прискореними темпами розвивається шовківництво - традиційна галузь корейського сільського господарства. Шовкові плантації займають понад 50 тис. га. КНДР має сприятливі природні умови для розвитку тепличного господарства. Найменш розвинутою галуззю сільського господарства є тваринництво, продукція якого складає менше 20\% валової продукції сільського господарства. Труднощі розвитку цієї галузі пов'язані передусім із недостатнім розвитком кормової бази, малопродуктивністю місцевих порід, традиційним використанням великої рогатої худоби як тяглової сили. Виробництво м'яса зростає за рахунок більш прискореного розвитку свинарства та птахівництва. 75\% м'ясної продукції - свинина. Динаміка виробництва основних сільськогосподарських культур та продукції тваринництва подана в табл. 4. ТРАНСПОРТ І ЗВ'ЯЗОК Серед макроструктурних проблем, які потребують невідкладного вирішення, важливе місце має прискорення розвитку основних ланок виробничої інфраструктури, особливо транспорту. Основні транспортні системи КНДР - залізниці, на які припадає більше 90\% вантажообороту країни, понад 70\% пасажирських перевезень. Одна із актуальних проблем залізничного транспорту - електрифікація, що допоможе збільшити пропускну спроможність залізниць. Наявність зручних гаваней на західному та східному узбережжі дає змогу здійснювати як внутрішні, так і зовнішні перевезення. У внутрішніх перевезеннях значну роль відіграє річковий транспорт (протяжність річкових судноплавних шляхів - 3200 км). Повітряний транспорт почав функціонувати лише у повоєнні роки. Сьогодні КНДР повітряним сполученням має зв'язок з більшістю країн світу. Лише із 70-х років почав розвиватись трубопровідний транспорт, який використовувався для транспортування переважно твердих вантажів. м 79 Північна Корея забезпечена всіма видами сучасного зв'язку - поштовим, телеграфним, радіотелевізійним. Телефонні станції оснащені сучасним автоматичним обладнанням. Супутниковий зв'язок з'єднує КНДР з багатьма країнами. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВ'ЯЗКИ КНДР У колоніальний період корейська економіка майже повністю залежала від Японії, підприємства не мали завершеного технологічного циклу, що спричиняло ввіз значної частини готових виробів з Японії. За рахунок імпорту задовольнялись потреби в товарах народного споживання, особливо в тканинах, одязі. Однобічна орієнтація промислового розвитку спричинила відповідну структуру зовнішньої торгівлі. На частку промислової сировини та напівфабрикатів припадало 42\% корейського експорту. У структурі імпорту готові вироби становили 60\%. Після звільнення Кореї ТПК прийняла курс на прискорений розвиток народного господарства. В результаті подолання техніко-економічної відсталості докорінно змінилися зовнішньоекономічні зв'язки країни. Розвиток економічних та науково-технічних зв'язків з СРСР та іншими соціалістичними країнами став основою зовнішньоекономічної політики Кореї в післяколоніальний період. У цей час було реконструйовано та побудовано майже 50 підприємств та інших об'єктів, що стали основою національної економіки. Наприкінці 70-х років почався істотний поворот у розвитку зовнішньої торгівлі. Прийнято комплекс заходів з активізації зовнішньоторговельної діяльності: реорганізовано зовнішньоторговий, зовнішньоекономічний апарат країни, створено нові експортні підприємства в різних галузях індустрії, ведуться активні пошуки нових можливостей участі в МПП. У 80-ті роки ще більше зросла роль зовнішнього фактора у вирішенні проблеми корейської економіки. Проведення накресленої програми потребує більш активного включення КНДР у МПП, вдосконалення форм її участі у світогосподарських зв'язках. Третя сесія ВНЗ КНДР сьомого скликання (січень 1984 р.) закріпила курс на прискорений розвиток зовнішньоекономічних зв'язків і підвищення ролі зовнішнього фактора у вирішенні економічних завдань. Сучасний етап економічного розвитку ставить нові, більш складні завдання, які потребують подальшого вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності. Машинобудування та хімічна промисловість працюють в основному на задоволення внутрішніх потреб, хоча значна частина електротехнічної продукції має експортне значення. Частка продукції хімічної промисловості в експорті незначна. Відчутно зросла частка продукції харчової, легкої промисловості та продукції промисловості будівельних матеріалів. Значний відсоток в експорті належить продукції гірничорудної та металургійної промисловості (табл. 5). Очевидним є те, що зовнішньоторговий оборот КНДР з 1961 р. зростав. Нині співвідношення експорту й імпорту приблизно однакове. Значна частка зовнішньоторгового обороту КНДР припадає на колишні соціалістичні країни, зокрема СНД - понад 30\%, понад 30\% припадає на країни з розвинутою ринковою економікою. Після певного спаду зросла також частка товарообороту з Японією, США (табл. 6, 7). На українському ринкові знайшла місце продукція легкої промисловості та деякі види продукції машинобудування КНДР. Продукція машинобудування України, харчової промисловості, хімічної займе 7айближчим часом певне місце на ринку КНДР. Основою зовнішньоекономічної діяльності КНДР є врівноважений підхід до розширення участі країни на зовнішніх ринках, інтернаціоналізація і лібералізація національної економіки, диференціація торгівлі, активна багатостороння кооперація.    

 

ГЛАВА 18 3. Республіка Корея Республіка Корея розташована у південній частині Корейського півострова. Південна Корея - один із найгорис-тіших районів світу, 70\% території займають сопки - гори висотою 500- 600 м над рівнем моря. Країна мало забезпечена корисними копалинами. Промислове значення мають лише запаси вугілля, залізної руди, свинцю, цинку, брому, графіту, хоча потреби країни в цій сировині власними ресурсами задовольняються не повністю. Південна Корея майже не має лісових ресурсів. Важливу роль у розвитку економіки країни відіграють узбережжя Жовтого, Східнокитайського та Японського морів, їхня мальовничість сприяє розвиткові туризму. Клімат Республіки Корея переважно мусонний. Населення Південної Кореї - 43 млн. чоловік його середня густота відносно висока: 420 чоловік на 1 км , міського населення - 2/3, приблизно 35\% зосереджено в Сеулі (10 млн чоловік), Пусоні (4 млн). Одна із характерних рис Корейської Республіки - практично повна однонаціональність населення. У 60-70-ті роки "сеульське економічне диво" викликало неабиякий інтерес. Вийшовши в авангард нових Індустріальних країн, Південна Корея до кінця сторіччя хоче приєднатися до найбільш розвинутих країн світу. Практично протягом життя одного покоління країна змогла піднятися на 11 місце у світі за загальним обсягом ВНП (225 млрд дол., або 5,5 тис. дол. на душу населення в 1992 р) та ввійти в десятку найбільших торговельних держав (1992 р експорт оцінювався в 225 млрд дол., імпорт- 63,8 млрд дол). За останні 30 років ВНП на душу населення в Південній Кореї виріс у 161 раз. Подібного рекорду ще не знали в світі. Тому Україні, яка почала шлях свого незалежного розвитку та інтеграції в МПП, особливо важливо врахувати уроки "східноазіатського дива". Як країна з обмеженими природними ресурсами змогла стати до кінця сторіччя однією з найбільш економічно розвинутих держав світу? Як Південна Корея змогла за 25 років пройти шлях, який Англія, Франція, Японія проходили сотні років? Відповідь можна знайти проаналізувавши динаміку економічного розвитку Південної Кореї. До початку економічної реформи 1962 р. корейська економіка була типовою для слаборозвинутих країн. 1961 р. національний доход на душу населення становив 82 Долари, що майже на 10\% нижче відповідного показника в КНДР. При високому рівні безробіття приріст населення досягав 3\% щорічно Низький рівень життя був перепоною для розвитку індустріалізації. У структурі економіки переважав аграрний сектор, де вироблялося 38,7\% ВНП, тоді як на видобувну та обробну промисловість припадало 15,4\%. При потребах імпорту в 200 млн доларів корейський експорт в 1961 p. становив лише 50 млн дол. Дефіцит торгового балансу спричинив залежність розвитку національної економіки від іноземної допомоги. Економічна ситуація значно ускладнилась неврожаєм 1962 p., що призвело до економічного спаду, інфляції. У січні 1962 р. корейське керівництво почало реалізацію Першого п'ятирічного плану економічного розвитку. Його головною метою було створення умов для динамічного і стабільного розвитку економіки. На початковому етапі держава підтримувала розвиток таких стратегічних галузей, як цементна, нафтопереробна та виробництво мінеральних добрив з метою заміни імпорту цих продуктів місцевими, а також створення базової інфраструктури, передусім електропостачання, залізниць і шосейних доріг. Проте ця політика зіткнулася з труднощами, викликаними обмеженістю внутрішнього ринку, нестачею капіталів та сировини. Від середини 60-х років стратегія економічного розвитку стала переорієнтовуватись на експорт, у результаті чого пріоритетний розвиток отримали текстильна, взуттєва, деревообробна галузі, що покладалися на головний ресурс країни- дешеву робочу силу. Для здійснення експортоорієнтованої стратегії необхідно було мобілізувати внутрішні ресурси, створити стимули для притоку іноземних капіталів і технологій. Для розширення джерел інвестицій держава підвищила норму банківського відсотка, видала спеціальний закон про заохочення іноземних капіталів. 1965 р. було упорядковане й валютне регулювання, проведена девальвація та встановлений єдиний курс національної валюти. Обмінний курс національної грошової одиниці при цьому знизився майже в 2,5 раза: із 100 вон до 255 вон за долар. З метою залучення іноземних капіталів 1966 р. були відкриті вільні економічні зони. Результатом такої політики став швидкий розвиток обробних галузей. У 60-ті роки корейський експорт щорічно збільшувався, підтримуючи тим самим зростання економіки та підвищення зайнятості населення. Середньорічний темп економічного розвитку країни досяг 8\%. Проте швидка індустріалізація супроводжувалася відставанням аграрного сектора. Для усунення такого дисбалансу, державою були вжиті спеціальні заходи спрямовані на інтенсифікацію сільськогосподарського виробництва та досягнення самозабезпеченості країни зерновими. Були надані відчутна фінансова підтримка сільськогосподарським виробникам, великі державні інвестиції для розвитку сільськогосподарської інфраструктури, іригації та запровадження інтенсивних технологій у землеробстві. Від 70-х років господарська політика, що спиралась на розвиток трудомістких галузей легкої промисловості, зіткнулася з серйозними обмеженнями, викликаними зростанням рівня заробітної плати, дефіцитом нових технологій та конкуренцією інших країн, що розвиваються, на зовнішніх ринках. Зовнішньоекономічні умови були несприятливі через нестабільність міжнародних валютних ринків, протекціоністські тенденції, нафтові кризи 1973 та 1979 pp. і загальний спад у світовій економіці. До того ж США від 1970 р. перестали давати країні допомогу на пільгових умовах. Дедалі більш відчувалася також внутрішня структурна незбалансованість економіки, слабкість її виробничої бази, пов'язана з переважаючим розвитком легкої промисловості та відставанням базових галузей важкої індустрії. У 70-ті роки держава проводила політику структурної перебудови економіки, пріоритетного розвитку машинобудування й хімічної промисловості, розширення інфраструктури, передусім доріг та водозабезпечення. Були реалізовані великі інвестиційні проекти у нафтопереробці та нафтохімії, у виробництві сталі й будівельних матеріалів, машинобудуванні, частково суднобудуванні, що значно розширило та зміцнило корейську промисловість. Реалізація цієї великомасштабної структурної політики ускладнилась нестачею капіталів, технологій та кваліфікованих кадрів. Деякі виробництва стали надто великими за масштабами і не могли функціонувати на повну потужність. Водночас легка промисловість не встигала за попитом, породжуючи дефіцит деяких товарів та, відповідно, зростання споживчих цін. Відтак значно скоротились можливості для нарощування експорту продукції легкої промисловості, що стримувало інвестиції в цей сектор. У результаті виробничі фонди легкої промисловості почали старіти, що негативно позначилося на її ефективності. Істотних структурних змін зазнав ринок праці. Дедалі зростаючий дефіцит кваліфікованих робітників сприяв зростанню заробітної плати багатьох спеціальностей та підвищенню вартості робочої сили в цілому. Зіткнувшись з такими проблемами, уряд вжив заходів Для економічної стабілізації. Для підвищення конкурентоздатності експорту були встановлені обмеження зростання заробітної плати, посилено державний контроль над цінами, був частково лібералізований імпорт, покликаний розширити пропозицію на внутрішньому ринкові, сприяти зниженню рівня цін та посиленню конкуренції, стимулюючи тим самим підвищення економічної ефективності. На початку 80-х років у господарському розвитку Південної Кореї відчутними стали деякі негативні наслідки державного регулювання економіки. Надмірне втручання держави знижувало ефективність розподілу ресурсів, стримувало приватну ініціативу та послабляло ринковий механізм. Політика пріоритетного розвитку важкої промисловості сприяла діяльності великих підприємств і посиленню концентрації виробництва, стримуючи розвиток малого та середнього бізнесу. Незважаючи на заходи для забезпечення фінансової стабілізації, що вживалися наприкінці 70-х років, продовжувала розкручуватися інфляційна спіраль, зводячи нанівець зусилля для підвищення ефективності виробництва та контролю за якістю продукції, породжуючи тим самим трудові конфлікти. Особливо несприятливим був 1980 p., коли спостерігався економічний спад (на 3,7\%), що супроводжувався досить високою інфляцією (28,7\% на рік) та дефіцитом платіжного балансу в 5,3 млрд дол. Для боротьби з інфляцією держава намагалася обмежити державні витрати й грошову емісію. 1984 р. були заморожені заробітна плата та інші видатки державного сектора. До другої половини 80-х років змогли добитись позитивного сальдо платіжного балансу, чому сприяло поліпшення зовнішньоекономічних умов. Стабілізувалися також динаміка цін і заробітна плата. Від 1983 р. темп інфляції не перевищував 3\% щорічно. Паралельно із стабілізаційними заходами держава здійснила великомасштабні структурні реформи, спрямовані на пожвавлення ринкових механізмів, заохочення особистої ініціативи та конкуренції. Значно лібералізовано зовнішню торгівлю та інвестиційну політику. Був послаблений контроль за імпортом, знижене імпортне мито, знято чимало обмежень для прямих іноземних інвестицій, лібералізовано цінове регулювання, посилена антимонопольна політика. Більш вузькоспеціалізованою стала державна підтримка промисловості, що стимулює насамперед технологічні інновації та підвищення кваліфікації робочої сили. В систему управління державним сектором було введено принципи економічної відповідальності. м 83 В результаті державного регулювання частка галузей економіки у ВВП зазнала радикальних змін (див. графік). Заходи структурної адаптації та поліпшення зовнішньоекономічних умов сприяли динамічному розвиткові корейської економіки у другій половині 80-х років. Серед позитивних зовнішніх факторів були: спад світових цін на нафту, зниження відсоткових ставок на міжнародному кредитному ринкові, підвищення обмінного курсу японської єни, що сприяли відносному падінню курсу корейської національної валюти й тим самим - корейському експортові. Від 1986 р. Корея постійно підтримувала позитивне сальдо торговельного та платіжного балансу. У 1987- 1988 pp. воно складало 10 млрд доларів. Зі сторони інших держав, насамперед США, це викликало потребу більшої відкритості корейського ринку для іноземних товарів. У період динамічного піднесення у внутрішньому житті країни зросла увага до соціальних аспектів розвитку. Посилилися вимоги щодо соціальної підтримки малозабезпеченим групам населення, розвитку сільських районів, удосконалення систем соціального забезпечення тощо. Процес політичної демократизації, що розгорнувся в країні, супроводжувався суспільними безпорядками, страйковим рухом, а це все негативно впливало на ефективність виробництва. Для запобігання інфляційної дії позитивного сальдо платіжного балансу держава повинна була обмежити надходження в країну іноземних інвестицій та кредитів. В антиінфляційних цілях стримувалась також внутрішня кредитна експансія, практикувалося продовження строків виплати за борговими зобов'язаннями. Великомасштабні заходи здійснювалися в галузі соціальної політики. Завдання з розвитку соціальної сфери були покладені на підприємства в першу чергу. Держава встановила мінімальний розмір заробітної плати, взяла на себе вдосконалення пенсійної системи та медичного страхування, розширення сфери суспільного землекористування, реорганізацію податкової системи. Нові проблеми постали перед корейською економікою на рубежі 90-х років. Підвищення заробітної плати, що досягло 30\% щорічно, призвело до зниження конкурентоздатності експорту. Страйковий рух підривав трудову етику, негативно впливав на продуктивність праці. Тоді ж таки США підвищили тиск на Корею, вимагаючи відкрити її внутрішній ринок, посиливши при цьому власні протекціоністські бар'єри проти корейського експорту. В 1989 р. скоротився обсяг експорту, а в 1990 р. знову мав місце дефіцит торгового балансу. Економічна політика держави на перспективу базувалася на розвитку сучасних високотехнологічних виробництв, подальшому підвищенні науково-технічного потенціалу країни. Саме наукомісткі виробництва покликані стати майбутньою основою спеціалізації Кореї в міжнародному поділі праці. Цей напрямок структурної перебудови економіки викликав глибокі зміни в галузевому та професійно-кваліфікаційному поділі трудових ресурсів, вимагав від держави активної політики у сфері зайнятості та підготовки кадрів. Важливу роль відігравала і національна кредитна система, покликана забезпечити необхідну фінансову підтримку як підприємствам, що народжувалися, так і підприємствам застарілим, традиційним, які закривалися. У 90-ті роки значно розширюється сфера соціальної політики держави, що зосереджується саме на розвитку житлового будівництва, міського транспорту та вирішенню екологічних проблем. Протягом 1988 - 1992 pp. планувалося побудувати 2 млн нових квартир або індивідуальних будинків. Практично все населення охоплене системою медичного страхування. З 1988 р. здійснюється державна пенсійна програма. Успішна соціальна політика при стабільному зростанні національної економіки дає змогу значно підвищити рівень життя всього народу. З новою політикою корейського керівництва з управління іноземним капіталом утвердився принцип однакового ставлення до іноземних і національних інвестицій. Відповідно до нового положення про стимулювання іноземного капіталу, яке вступило в дію 1 березня 1991 p., система прямих іноземних капіталовкладень передбачає такі важливі моменти: заміна системи затвердження проектів системою повідомлення поступово запроваджувалася протягом 1991- 1993 pp., податкові пільги для СП значно обмежено для забезпечення принципу справедливої конкуренції між іноземними і національними компаніями. Промисловий сектор став практично відкритим для вкладення іноземного капіталу. У сфері обслуговування цей процес проходить наростаючими темпами. Лібералізується процес інвестицій в такі технологічно складні сфери, як телекомунікації, інженерне будівництво. З часу приєднання Республіки Корея в 1988 р. до Міжнародного валютного фонду уряд вживає заходів для подальшої лібералізації операцій з іноземною валютою. Наприкінці 80-х років було спрощено механізм управління з оплати невидимої торгівлі і зарубіжних інвестицій корейських громадян. 1990 р. у Південній Кореї запроваджена нова - "середньоринкова система" обмінного курсу іноземних валют, де курс обміну визначається ринковою стихією, без жорстких обмежень. Практично у 1994 р. ринок капіталів був повністю лібералізований. У даний час корейським громадянам дозволено вкладати капітал за кордоном, а іноземцям надається можливість проводити прямі інвестиції на ринку Республіки Корея і в галузі страхового бізнесу також. Іноземні банки допущено на фінансові ринки на умовах, які надаються місцевим банкам. ФАКТОРИ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ ПІВДЕННОЇ КОРЕЇ Звіт Всесвітнього банку, опублікований 1991 p., детально аналізує стратегію економічного розвитку, яка дала змогу Республіці Корея досягти нинішніх економічних висот. Передусім була чітко визначена різниця між роллю держави і приватного підприємництва. Соціально-економічний розвиток країни отримав необхідне прискорення завдяки урядові, який сконцентрував увагу на двох пріоритетних завданнях: підтримання макроекономічної стабільності через консервативну грошово-кредитну і фінансову політику; інвестиції в програми освіти й охорони здоров'я. Певний акцент був зроблений на ринкові сили та створення максимально конкурентного режиму в промисловості, торгівлі та фінансовому секторі. При цьому були зняті всі бар'єри для торгівлі та іноземних інвестицій. Успіх Південної Кореї пов'язаний, безумовно, із втіленням моделі стратегічного розвитку і визначався тим шляхом, який вибрала країна, що привело до максимально швидкого нагромадження капіталу, ефективного розподілу ресурсів і виходу на сучасний технічний рівень. Очевидно, реалізація цих завдань і побудова процвітаючої економіки стали можливими лише при раціональному поєднанні ринкових стимулів і державного втручання. У розкритті феномена "економічного дива" Південної Кореї важливо вивчення моделі партнерства держави і бізнесу, де в ролі головного виступав приватний сектор, а реформи проводив уряд. Проте уряд ніколи не мав на меті отримати повну владу над бізнесом. Корея дає багато прикладів успішного втручання уряду в бізнес. Можна констатувати, що економічне зростання Південної Кореї було забезпечене з допомогою балансу ринкових важелів і державного регулювання. Для корейського бізнесу характерна експортна орієнтація всієї господарської діяльності. Промисловість Південної Кореї орієнтована на зовнішній ринок. У зв'язку з подорожчанням робочої сили в країні та збільшенням затрат на виробництво в останні роки південнокорейські фірми почали практику переводу власних виробничих потужностей до держав з дешевою робочою силою, насамперед у Китай та інші країни азіатсько-тихоокеанського регіону. Досвід створення експортоорієнтованої економіки корисний і для України, бо його можна використати для її успішного економічного розвитку. Немає сумніву, що для України важливий досвід Південної Кореї 1961- 1962 pp. з оздоровлення фінансової системи держави. В цей період був встановлений тимчасовий контроль за цінами на деякі товари, а митно-тарифна політика спрямовувалась на захист власного виробництва. 1964 р. у Південній Кореї відповідно до програми фінансової стабілізації уряд обмежив максимальну суму нових банківських позик, імпорту іноземних товарів, стабілізував резерви іноземної валюти. Щойно сказане не могло б стати реальністю в Республіці Корея без поєднання моделі ведення господарства західного типу із традиційними цінностями народу. Хоча в країні постійно проводиться лібералізація, не можна стверджувати, що Південна Корея безповоротно прямує до демократії західного типу. Західні критерії можуть бути використані з великою обережністю. Деякі традиції і нахили у країні потребують поліпшення в багатьох відношеннях. Таким чином, південнокорейський феномен може повторювати лише країна, зорієнтована на збалансоване вирішення соціальних, економічних і політичних проблем, впевнена у працелюбності свого народу. Подібний шлях може пройти й Україна за умови врахування її унікальних можливостей і створення відповідного клімату в суспільстві, адже для цього є воля і потенційні можливості її народу, так вдало зафіксовані 1 грудня 1991 р. Модель економічного розвитку Південної Кореї можна подати у вигляді схеми. Основні параметри моделі -орієнтація на експортне виробництво, мобілізація фінансових джерел нагромадження, розвиток науки, техніки, підготовка кваліфікованих кадрів. Схема подана у вигляді кола, в центрі якого трикутник, який символізує досягнення певного рівня імпортозамішення. Макроекономічні умови функціонування моделі умовно ранжировані і розміщені на різних орбітах центрального кола у такому порядку: ближче по центру розміщені фактори, що визначають механізм поєднання державного регулювання з ринком; на наступному рівні - розвиток сільського господарства і забезпечення населення продуктами харчування, далі політика розподілу доходів і нагромаджень. м 84 На останньому колі соціальна політика, стабільні конфуціанські традиції і трансформація від традиційного до ринково-європейського способу виробництва. Такий розподіл на ранги має умовний характер, виходячи з того, що чим далі дана макроекономічна умова від центру, тим опосередкованіший її вплив на функціонування моделі (див. модель). "Історію успіху" Республіки Корея пов'язують із високими темпами росту ВНП, які становили в середньому 8,6\% за 1980- 1990 pp. Серед досягнень цієї країни - рівень ВНП на душу населення - 5 тис. дол. та 11 місце в списку провідних торгових держав світу (табл. 1). м 85 Стрімке економічне зростання Південної Кореї пояснюється по-різному, але називають такі основні фактори: 1) орієнтація на експорт, взаємодія із зовнішнім світом, стратегія розвитку; 2) сприятливий міжнародний економічний клімат 60-х - першої половини 70-х років, що полегшило доступ до зовнішніх ресурсів; 3) сильне та ефективне керівництво авторитетного уряду, який відкрив демократичні і політичні перетворення на користь економічних реформ; 4) етнічна та культурна однорідність, а також конфуці-анська традиція, особливе трудолюбство, освіта та вірність своїй нації. Немає сумніву, що ці фактори значно зумовили прогрес в економіці. Проте вони не дають повної відповіді на запитання: що послужило головною рушійною силою росту корейської економіки? Такою силою було стрімке розширення експорту. І справді: збільшення експорту, що підтримувалося орієнтованою на зовнішній світ стратегією розвитку, відігравало життєво важливу роль в економічному прогресі Кореї. Але основною рушійною силою була саме орієнтована на ринок економічна система, в умовах якої корейські підприємці, робітники та уряд мали широкі можливості задовольнити власні інтереси, звичайно, в інституційних рамках, які визначаються урядом. Деякі моменти корейського економічного розвитку в умовах ринкової системи можуть мати місце в економічних реформах, що проходять у країнах Центральної та Східної Європи, включаючи країни колишнього СРСР. Проте функціонування ринкового механізму Південної Кореї ще далеке від досконалості, якщо враховувати багато штучних недоліків, породжених політикою уряду, а також різними елементами монополії. Досвід корейської економіки, орієнтованої на ринок, підтверджує необхідність деяких добре відомих передумов економічного зростання: економіка розвивається за умов оптимальної зайнятості, заощаджень та інвестування; економіка розвивається, якщо уряд стабільно забезпечує відповідну соціальну інфраструктуру, стимулює зовнішню та внутрішню торгівлю, регулює економіку ринковими методами; темпи розвитку економіки можуть також зростати, якщо належно використовуються іноземний капітал, технології, а особливо - світовий ринок. Стабільності в Кореї досягли скоріше методами політичного тиску, ніж демократичними процесами. Необхідно, проте, підкреслити, що керівництво дбало насамперед і навіть стимулювало економічний лібералізм і соціальний плюралізм в інтересах економічного розвитку. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВ'ЯЗКИ ПІВДЕННОЇ КОРЕЇ Південна Корея - учасник ГАТТ більше 20 років. Тут вважають, що використання режиму вільної торгівлі стало важливим фактором її успішного економічного розвитку - Південна Корея пройшла шлях від відсталої до індустріальної країни. За 1971 - 1994 pp. Республіка Корея піднялася із 38 на 11 місце в світі за обсягом зовнішньоторговельного обігу. В середині 60-х років продукція низького ступеня переробки складала майже половину корейського експорту, а за останнє десятиріччя частка промислової продукції в експорті досягла 95\%. Наприкінці 1993 р. корейським урядом прийнята "Стратегія інтернаціоналізації для нової економіки", розрахована на п'ять років. Цей програмний документ виходить із характеристики сучасного світового розвитку як дедалі швидших темпів руху до "єдиної економіки". З економічної точки зору - це зникнення економічних національних меж і поступове злиття національних економік у єдину світову економіку. В цих умовах багато національних підприємств переносять виробництво в країни, де можуть випускати товари з найменшими витратами. План "нової економіки" передбачає подальшу інтернаціоналізацію економічної системи Республіки Корея з одночасним розширенням експорту й корейських інвестицій за кордоном, відкриття внутрішнього ринку і стимулювання іноземних інвестицій. З цією метою законоположення, що стосуються національних та іноземних підприємств, переглядаються в бік забезпечення максимальної свободи підприємницької діяльності. По суті, план "нової економіки" спрямований на обмеження адміністративного регулювання та державного втручання в господарську діяльність, на створення таких умов, за яких корейські підприємці будуть ще активніше виходити на світовий ринок з товарами й капіталом. Всередині країни інвестиційний клімат не відрізнятиметься від того, що є в країнах, які далеко просунулись у сфері використання іноземних інвестицій. Важливим напрямом інтернаціоналізації є розширення економічного співробітництва з іншими країнами в межах міжнародних економічних організацій та угод. Південна Корея використовує переваги режиму вільної торгівлі ГАТТ, проводить лібералізацію імпорту. З цією метою була прийнята спеціальна трирічна програма (1992-1994 pp.), відповідно до якої Республіка Корея ввела вільний режим із 45 імпортних позицій. В 1994 p., після поширення його ще на 47 позицій, загальний рівень лібералізації корейського імпорту досяг 98,6\%. Корея надала в ГАТТ схему лібералізації імпорту у 1995 - 1997 pp., зареєструвала 142 найменування сільськогосподарської продукції. Скоротяться до 38 найменувань так звані регулюючі тарифи, що використовуються для захисту національних виробників і часом перевищують базові тарифи в п'ять-десять разів. Водночас скорочують квотовані тарифи для регулювання цін на споживчі товари. Південна Корея здійснює ці заходи, незважаючи на те, що знову виник після 1990 р. торговий дефіцит та незадоволення всередині країни деякими кроками, пов'язаними з розширенням співробітництва у межах ГАТТ. Тим самим Південна Корея, будучи учасником багатосторонніх торгових угод, покладає великі надії на угоди Уругвайського раунду, вважаючи, що вони відкривають перспективи для вирішення регіональних проблем. На початку 80-х років уряд Республіки Корея прийняв пакет програм з зовнішньоекономічної діяльності, які спрямовані на всебічне сприяння встановленню торгових зв'язків з усіма регіонами світу, а також на підвищення ролі країни в міжнародному економічному співробітництві. Для реалізації першого завдання було прийнято ряд законів, що знижують імпортні тарифи й стимулюють інвестування та підприємництво. Ця стратегія показала свою життєздатність і сприяла зростанню експорту й росту позитивного сальдо в торгівлі наприкінці 80-х років. Для досягнення другої мети були вжиті заходи з розширення міжнародного співробітництва. В результаті активної інтернаціоналізації економіки Республіка Корея отримала простіший доступ до нових технологій, а також місцеві фірми адаптувались до роботи в умовах конкуренції на світових ринках. У 90-ті роки Південна Корея дещо змінила своїх торгових партнерів. Якщо в 70 - 80-х роках країна орієнтувалась на завоювання ринків Північної Америки і Європи, то наприкінці 80-х Республіка Корея вже доклала зусилля для пошуку партнерів в інших регіонах світу. Наприклад, частка раніше згаданих ринків Південної Кореї знизилась із 79,6\% у 1987 р. до 50,8 у 1993 р. В той же час імпорт з цих регіонів у Республіку Корея збільшився у зв'язку із лібералізацією внутрішнього ринку. На рубежі 90-х років вжито серйозних заходів з метою освоєння нових ринків. Так, у 1987 р. експорт у країни АСЕАН був менше 2 млрд дол., а в 1993 р. він складав 8,6 млрд дол., в той же час в країнах Спільного ринку цей показник дорівнював 9,2 млрд дол. Проте, як і раніше, особливе місце серед партнерів Республіки Корея у 90-ті роки посідають США і Японія. В 1987 р. у Південній Кореї був створений кооперативний фонд економічного розвитку, завдання якого - надавати позики країнам, що розвиваються. Наприклад, у 1990 р. Республіка Корея забезпечила такими позиками сім країн для реалізації семи промислових об'єктів. У рамках діяльності фонду проводиться передача технологій і розміщення закордонних капіталовкладень приватними особами. Завдяки своїм успіхам Південна Корея стала об'єктом пильних інтересів країн, що розвиваються. Вперше за 17 років обсяги торгівлі з цією групою країн у першому кварталі 1995 р. перевищили обсяги торгівлі з промислове розвинутими країнами і досягли 12,3 млрд дол., що на 40\% вище, ніж за відповідний період 1994 р. У 90-ті роки значно розширились контакти Республіки Корея з постсоціалістичними країнами у межах затвердженої урядом програми "Північна політика". Товарооборот з цими країнами до 1988 р. був незначний, але 1989 р. він досяг 4,2 млрд дол., 1990 р. - 5,2 млрд дол., а 1993 р. - 6,7 млрд дол. У структурі експорту Південної Кореї 95\% належить готовим виробам. Основними експортними товарами є продукція машинобудування, зокрема, електроніка, відео-, аудіотехніка, комп'ютери, мікрохвильові печі, автомобілі, судна, взуття, продукція текстильної промисловості та ін. (табл. 2). Найближчим часом зростає експорт високотехнологічних товарів мікроелектроніки, більш складних побутових електронних товарів. У структурі імпорту 90\% займають товари виробничого призначення, причому одна третина з них використовується для виробництва експортних товарів. В імпорті стабільно висока частка палива та сировини: нафти, вугілля, бавовни, вовни, лісу і т. п. 36\% вартості імпорту в 1990 р. припадало на верстатне обладнання. Для Південної Кореї характерний імпорт технологій. Зареєстровано майже 5 тис. випадків отримання іноземних технологій, з них 90\% японських. Реалізуючи великомасштабні плани економічного і соціального розвитку, Республіка Корея розраховує на ефективне економічне співробітництво й з Україною. За останні кілька років економічні зв'язки між двома країнами набули розвитку в галузі торгівлі, фінансів, обміну технологіями.  Проте існуючі можливості використовуються далеко не повністю. Корея зацікавлена у співробітництві з Україною передусім у сфері енергетики, природних ресурсів, машинобудування, електроніки, товарів народного споживання. Південна Корея давно включена у світовий ринок, 60\% її національного доходу формується за рахунок зовнішньоторговельної діяльності. Щоб Україна могла потіснити традиційних постачальників навіть сировини на корейському ринку, потрібно або пропонувати продукцію більш високої якості, або продавати її за більш привабливими цінами. Однією з основних проблем, що стоять на шляху розвитку нашої торгівлі з Південною Кореєю, є власна нестабільність. Але є й сприятливі перспективи розвитку торговельно-економічних зв'язків. Контакти із південнокорейськими компаніями дають можливість стверджувати, що країни мають багато сфер для спільної діяльності. Для України Південна Корея є "вікном" до країн АТР.

 

ГЛАВА 18 4. Японія ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА Японія - економічно найбільш розвинута країна Азії. Наявність значного економічного потенціалу, відносно високі темпи економічного зростання, вигідне економіко-гео-графічне положення в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні вирізняють її поряд із США та країнами Західної Європи як один із осьових центрів територіального зосередження господарства світу. Японія розташована на невеликих за площею островах біля узбережжя Східної Азії. Площа країни - 372,2 тис. км2, населення - 124 млн чоловік (1992 p.). Японські острови - гірська країна, величезна кількість людей та потужні виробничі системи якої зосереджені на невеликих прибережних рівнинах. Складний рельєф, обмеженість ділянок, придатних для промислового та житлового будівництва, часті землетруси - все це створює складні умови для господарювання. Японія - морська країна. Тихий океан для неї - найбільш універсальна та найбільш дешева дорога в усі кінці світу. А узбережжя для сучасного господарства стало фасадом і майстернею держави. Японія йде до XXI ст. як могутня економічна держава, що володіє промисловістю, оснащеною найновішими технологіями, має великі валютно-фінансові ресурси, займає міцні позиції у МПП. У другій половині XX ст. країна пройшла смугу небаченого в її історії злету і ввійшла в пору "економічної зрілості", для якої притаманні певні завершені форми і структури господарства й за якої оптимально поєднуються регулююча і спрямовуюча роль держави з активним функціонуванням механізмів ринку. Країна має сучасні продуктивні сили, в яких нестача природних ресурсів з лишком перекривається високим рівнем кваліфікації і культури праці робочої сили, активним та гнучким використанням капіталу й можливостей менеджменту, високим рівнем науки і техніки. Державні органи й підприємці проводять політику активної зовнішньоекономічної експансії на світовому ринкові, ставлять і вирішують складні питання внутрішнього розвитку. Протягом другої половини XX ст. господарство Японії розвивалося під впливом факторів, перелік яких виглядає по-різному для повоєнних десятиліть і для періоду після економічної кризи 1974 - 1976 pp. У 50- 60-ті роки склалося найбільш сприятливе поєднання факторів економічного розвитку за всю історію сучасного господарства Японії. Інтенсивне використання висококваліфікованої робочої сили, активне впровадження найновіших досягнень світового науково-технічного прогресу, реорганізація діяльності великих корпорацій дали змогу швидко оновити виробничі фонди й налагодити сучасне виробництво. Аграрні перетворення 1946 - 1949 pp. та 1961 р. прискорили формування ринкових відносин на селі. Обмеження воєнних витрат відкрило можливість державі спрямувати значні кошти на підтримку найновіших галузей промисловості. Нарешті, сприятлива кон'юнктура на світових ринках сировини і збуту продукції також сприяла тому, щоб Японія утвердилася як один із важливих експортерів товарів, а згодом і капіталу. У 70- 80-ті роки склалася якісно інша ситуація в розвитку господарства Японії. Багато факторів прискореного економічного розвитку вичерпалися. Лише високий рівень кваліфікації робочої сили (в поєднанні з певними традиціями дисципліни й культури праці) зберіг своє значення. Деякі фактори економічного зростання трансформувалися. Так, від практики запозичення зарубіжних технологій Японія перейшла до інтенсивного розвитку власних наукових досліджень (особливо прикладних), що створило розвинутий науковий комплекс. Ускладнення ситуації на світових ринках сировини і палива японська економіка згладила посиленим впровадженням енерго- та матеріалозберігаючих технологій. На новому етапі розвитку провідного значення набули наукомісткі галузі, продукція яких забезпечила зміцнення позицій Японії на світових ринках; зросло значення "індустрії інформації"; необхідність вирішення екологічних проблем стимулювала виникнення індустріально-екологічного комплексу. Наприкінці 80-х років XX ст. в Японії склалося унікальне господарство, в якому поєднуються високоінтенсивні виробництва (енерго- та ресурсозберігаючі, ті, що базуються на "високих технологіях") і невиробнича сфера, орієнтована на високі світові стандарти якості життя. Ринок праці в Японії репрезентований робочою силою з вельми високим рівнем фахової підготовки, культури праці та професійної мобільності. Показники продуктивності праці - одні з найвищих у світі. Причому за останні десятиріччя зростання продуктивності праці обганяло ріст заробітної плати, а заробітна плата поступово стала однією із найвищих у світі. Японські підприємства мають сучасні основні фонди. Завдяки прогресивним амортизаційним відрахуванням підприємці не тільки використовують нове і найновіше устаткування, а й замінюють морально застаріле, навіть якщо не вийшов строк його фізичного зносу. Рівні фондоозброєності праці та фондовіддачі у провідних галузях матеріального виробництва вищі або дорівнюють західноєвропейським, чи наближаються до рівнів США. Одними з основних внутрішніх ресурсів розвитку продуктивних сил стають модернізація техніки та перебудова технології виробництва. У промисловості досягнуто високих рівнів автоматизації, кібернетизації й роботизації виробництва. Основні зовнішні ресурси розвитку складаються за рахунок реалізації на світовому ринкові високоякісної та конкурентоздатної продукції наукомістких галузей промисловості й продукції наукового комплексу (табл. 1). м 87 ДЕРЖАВНО-КОРПОРАТИВНІ СТРУКТУРИ - ОСНОВА ГОСПОДАРСТВА ЯПОНІЇ Поширена думка, що економіка Японії - це складна, розгалужена, добре впорядкована, високопродуктивна система, в якій ефективно взаємодіють ділові кола й урядові структури країни. Образно її називають "Джепен інкорпорейтед" - Акціонерним підприємством "Японія". Передусім простежуються особливості системи власності. В Японії склалось суспільство, де "корпорація понад усе". Багатство сконцентровано в руках корпорацій - юридичних осіб. Вони є основними власниками нерухомості й основних виробничих фондів, зростають їхні фінансові активи (володіння акціями, облігаціями та іншими цінними паперами). Індивідуальні власники капіталу стають другорядним чинником на ринку капіталу та цінних паперів. Концентрація багатства в руках юридичних осіб і посилення їхніх можливостей порівняно з можливостями фізичних осіб має всебічні економічні та політичні наслідки. Корпорації починають контролювати політику, активно діють у сфері культури (видавнича справа, утримання музеїв, шоу-бізнес тощо), освіти та наукових досліджень. Спостерігаються радикальні зміни в структурі власності. Динаміка змін у розподілі акціонерного фонду визначає характер, цілі та мотиви діяльності корпорацій. Різко зменшується частка акцій, що перебувають в індивідуальній власності. Так, у 1950 р. пересічно акції фізичних осіб складали 70, а наприкінці 80-х - вже менше 30\%, у 200 найбільших корпораціях Японії частка індивідуальних акціонерів наближалася до нуля. З іншого боку, у структурі акціонерного фонду зростає вага юридичних осіб, серед яких вирізняються дві великі групи - промислові та інші компанії, пов'язані між собою діловими зв'язками, та "інституційні інвестори" - юридичні особи, що дають на ринок цінних паперів акції страхових, пенсійних, університетських та інших фондів. Ще одна важлива особливість власності в Японії - розширеність взаємного володіння акціонерною власністю. Класична схема, коли матірна фірма володіє акціями дочірньої або підконтрольної фірми, характерна для організації підприємницьких груп (кейрецу), однак більш поширені структури, де спостерігаємо взаємне володіння акціями, від простого випадку, коли акціями взаємно володіють матірна і дочірні фірми, до складних, коли десятки фірм у підприємницьких об'єднаннях (сюдан) володіють акціями одна одної. Подібна система взаємних зв'язків становить основу такої організації фінансового капіталу, за якої утворюються величезні конгломерати колективної власності, в яких володіння акціями здійснюється, головним чином, не задля отримання прибутку, а для забезпечення контролю та ефективного менеджменту. У сучасному господарстві Японії переважають конкурентні засади організації підприємницької діяльності над монополією. Такі засади японського ринкового господарства існують насамперед тому, що в країні немає жодної цілком монополізованої галузі. У будь-якій міжгалузевій системі, про яку йтиметься далі, крупні підприємства складають лише ядро системи та й належать ці підприємства, як правило, різним фінансово-монополістичним групам. Інший важливий фактор конкуренції - велика кількість малих та середніх підприємств, їхня роль у господарстві Японії була завжди більш значною, ніж в інших економічно розвинутих країнах. У японських кейрецу традиційно навколо тієї чи іншої корпорації групуються дрібніші підприємства, і для них боротьба за участь в діяльності групи є важливим моментом конкуренції. Загалом же в країні велике значення конкуренції в комерційній діяльності пояснюється передусім динамічністю розвитку ринку, постійною зміною його внутрішньої структури, динамікою його меж. В організації життєдіяльності та господарства в Японії велику роль відіграє держава. Країна має сталу систему державного програмування. Уже з повоєнних років у країні втілена в життя серія довгострокових планів економічного розвитку. В цих планах, звичайно, визначаються ті чи інші стратегічні політичні цілі (наприклад, подвоєння національного доходу, запобігання забрудненню навколишнього середовища, лібералізація зовнішньої торгівлі тощо); виявляються проблеми розвитку і розробляються механізми їх вирішення. Відповідальність за складання і реалізацію економічних планів несе державне Управління економічного планування. У Японії досить дієздатна система державного регулювання. Держава через міністерства зовнішньої торгівлі й промисловості, фінансів, управління економічного планування, різноманітні спеціальні комісії та комітети активно впливає на різні сфери господарського життя: економічне зростання (темпи, структурні пропорції, віднайдення фінансових можливостей стимулювання тощо), процеси конкуренції та формування структури власності, розвиток освіти й науки, політику кредиту та грошового обігу, розробку стратегії зовнішньоекономічних зв'язків. Вплив цей здійснюється шляхом опосередкованих, переважно економічних засобів (податки, кредити, відсоткові ставки, пільги, система пріоритетів, митна політика тощо). Послідовно здійснюється державна протекціоністська політика в галузях або життєво важливих для держави, або в тих, що визначають її майбутнє. У 50-ті роки держава сприяла розвиткові металургії, залізниць, електроенергетики основної хімії. В 60-ті енергійні зусилля були спрямовані на розвиток хімії синтетичних матеріалів, нафтопереробки та нафтохімії, загального машино- й автомобілебудування радіоелектронної промисловості. У 70- 80-ті роки пріоритетними стали наукомісткі галузі (останнім часом так звані галузі високих технологій). Спочатку це було виробництво інтегральних схем і тонка кераміка, виробництво комп'ютерів, верстатів з ЧПУ, потім - виробництво роботів, ракетно-космічна промисловість, біоіндустрія і виготовлення нових медичних препаратів, індустрія інформації та техніка оптико-волокнистого й космічного зв'язку. В системі державно-корпоративного програмування та регулювання поєднуються діяльність згаданих державних інституцій і неурядових підприємницьких структур, центральне місце серед яких має "Кейданрен" - штаб крупного японського капіталу. Корпоративна ланка господарської діяльності репрезентована великими фінансово-монополістичними групами, у яких консолідуються провідні корпорації країни. Кожна велика фінансово-монополістична група зосереджує контроль над фірмами практично всіх галузей промисловості, комерційними банками та іншими фінансовими структурами, торговими фірмами (які діють як у внутрішній, так і в зовнішній торгівлі), транспортними фірмами, науково-дослідними організаціями та ін. Останнім часом найбільш могутніми були фінансово-монополістичні групи: "Фуйо" ("Фудзі-Ясуда"), яку очолює банк "Фудзі гінко"; "Міцубісі", що включає понад сотню корпорацій, назви яких починаються із заголовного слова банку "Міцубісі гінко"; "Сумітомо" на чолі з головним банком "Сумітомо". Система "Міцуї" (головний банк "Міцуї гінко") - найстаріша в Японії, теж діє в усіх галузях господарства. Важливу роль відіграє також група "Дайїті-Кангьо" (головний банк "Дайїті гінко"), в яку ввійшли колись самостійні групи "Дайїті", "Фурукава", "Кавасакі", "Мейдзі". Зростає значення груп "Санва", "Дайва", "Когін" (група "Промислового банку") та "Кьова". Є певні закономірності в територіальній організації діяльності зазначених груп. Управлінські ланки головних концернів та фірм зосереджуються в головних районоутворюючих центрах країни. Чим більший ранг центру, тим більше зосереджено в ньому управлінських підприємств. Фірми з головними конторами в Токіо та Осаці мають філії по всій країні, фірми з головними конторами в Нагойї, Саппоро, Кіото, Фукуоці, Хіросімі, Йокогамі, Кобе мають відділення в своїх економічних районах. Діяльність фірм інших префектур рідко виходить за межі їхніх територій. Між провідними управлінськими та фінансовими центрами країни створена система сучасного електричного та електронного зв'язку, інформаційні банки й обчислювальні центри країни утворюють єдину інформаційну мережу. ПРИРОДНІ, ТРУДОВІ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ РЕСУРСИ ЯПОНІЇ Населення і трудові ресурси. Загальні риси демографічної ситуації в Японії такі.В країні склалися низькі коефіцієнти народжуваності та природного приросту населення як закономірний результат соціально-економічних факторів, пов'язаних з індустріалізацією та урбанізацією. Під дією цих факторів динаміка вікової структури населення і зростання чисельності працездатного населення склалася так, що у 60 - 80-ті роки відносні й абсолютні показники чисельності працездатного населення виявилися досить сприятливими для економіки і залишаться такими на найближчі десятиліття. Загальні закономірності зрушень в розміщенні населення і трудових ресурсів у другій половині XX ст. полягали у дедалі більшій його концентрації в районах південної частини Канто (агломерація Токіо, Йокогама), в Кінкі (агломерація Осака- Кобе-Кіото) та Токайдо (агломерація На-гоя), куди переміщувалася робоча сила з окраїнних районів країни. Ці три потужні урбанізації утворили мегаполіс (так званий мегаполіс Токайдо), за межами якого більш-менш помітними зонами урбанізації є Фукуока, Кітакюсю та Хіросіма на півдні й Саппоро та Сендай - на півночі. Пропорції розміщення населення, що склалися на порозі 80-х, будуть визначати загальні риси територіальної структури господарства та ринку праці на початку XXI ст. Наприкінці 80-х років відсоток використання робочої сили країни в господарстві та рівень оплати праці виявилися одними з найвищих у світі. Динаміка галузевої структури зайнятості демонструє постійне збільшення частки зайнятих у невиробничій сфері, перелив трудових ресурсів із галузей з відносно низькою продуктивністю праці у більш перспективні. Для організації господарства Японії характерна також структура "подвійного дна" - поруч з великими корпораціями діють численні дрібні та середні підприємства, особливо в торгівлі, сфері обслуговування, легкій промисловості, та сімейні фермерські господарства. Сталися зрушення і в організації ринку праці. Як відомо, в роки високих темпів економічного розвитку в країні сформувався своєрідний закритий ринок праці, який складався з великої кількості внутрішніх ринків праці великих корпорацій, а управління цими ринками забезпечувалося системою найму на все життя. Зараз ситуація поступово змінюється, і ринок праці набуває європейських рис. До того ж, починаючи від 70-х років, відбувається переорієнтація промисловості і всього господарства Японії від використання переважно виробляючої праці на переважно обслуговуючу працю, що зумовлено сучасним науково-технічним рівнем господарства країни. При цьому, з одного боку, зменшується потреба в працівниках, безпосередньо зв'язаних з процесом виробництва, з другого - зростає значення спеціалістів (особливо інженерів і техніків з розробки й експлуатації електронної техніки та процесів "високих технологій") і професій, потрібних за межами виробничої сфери - в торгівлі, банківській справі та ін. Підвищилося значення й розширилось використання жіночої праці, відсоток жінок, зайнятих у господарстві, став одним із найвищих серед економічно розвинутих країн - понад 40\% від економічно активного населення. У галузі організації праці в Японії віддавна використовувалися принципи колективної організації, ідеї "фірми - сім'ї" та ін. Останні десятиліття активно впроваджувалися нові форми організації праці. Модифіковано організацію роботи на конвеєрах (ротація, розширення функцій тощо), з'явилися такі форми організації, як різноманітні групи "самоконтролю", "гуртки якості", "групи бездефектної роботи" тощо. У 90-ті роки спостерігаємо перехід на більш високий рівень виробничо-трудової кооперації - матричні системи управління, які консолідують увесь підприємницький цикл. При цьому треба мати на увазі, що трудящі Японії не тільки орієнтовані на колективну працю, а й об'єктивно готові до неї завдяки поєднанню традиційних моральних цінностей суспільства, універсальності набутих знань, доброї професійної підготовки. Ресурсно-екологічна ситуація. У процесі природокористування японському суспільству доводиться раціонально і бережливо використовувати обмежені можливості географічного середовища Японських островів: власне території, сільськогосподарських угідь, будівельних матеріалів, водних ресурсів тощо; водночас треба покрити нестачу місцевих ресурсів (особливо мінеральних) імпортом енергоносіїв, сировини для виробництва матеріалів, значної частини продовольства з усіх кінців світу; мінімізувати витрати господарства на сировину впровадженням енерго- і матеріалозберігаючих технологій, повторним використанням ресурсів, більш раціональною переробкою сировини; забезпечити захист навколишнього середовища, що опинилося де-не-де на грані екологічної катастрофи, та бути готовими до боротьби із стихією: землетрусами, цунамі, тайфунами. Серед місцевих мінеральних ресурсів порівняно помітну роль відіграють лише будівельні матеріали (вапняк, камінь, піски тощо), їх заготівля забезпечує 40\% потреб країни у природних будівельних матеріалах. Інтенсивно використовується енергія гірських рік. Специфіка Японії - усвідомлення цінності території як ресурсу. Кількісно це демонструє динаміка цін на землю, темпи росту яких повністю корелюють з темпами росту ВВП. Позаяк власна сировинна база країни недостатня, господарство розвивається на базі імпорту. Для економіки Японії характерне поєднання сильної залежності від імпорту сировини та напівфабрикатів (до 90\% енергоносіїв, 99\% залізної руди, уся бавовна, вовна, каучук, понад 60\% лісу, близько 50\% продовольства та ін.), значної географічної диверсифікації сировинних баз і виносу базових виробництв у країни видобутку сировини. При цьому маються на увазі й потреби національної економічної безпеки - наявність широко диверсифікованої географії ринків сировини дає змогу японським підприємцям при зміні політичної ситуації в тому чи іншому районі світу покривати втрати, розширивши інші джерела. Важлива риса національної економічної політики - розвиток енерго- та матеріалозберігаючих технологій; поєднаний з поглибленою переробкою сировини та вторинних ресурсів. Різко знизились витрати сировини в металургійній промисловості, зниження металомісткості машинобудування піднято до рівня національної проблеми, нормою стали економічні щодо споживання палива двигуни на транспорті. В Японії активно використовуються вторинні ресурси: повторно використовувалися понад 55\% ресурсів: 91 металобрухту, 78 відходів рослинного та тваринного походження, 78 паперової макулатури, 74 ганчірок із натуральних волокон, понад 50\% скла й пластмас. Уже кілька десятиліть виробничий потенціал і житловий фонд Японії функціонують в напруженій екологічній обстановці. Особливо загрозливим був стан промислових зон у Кінкі, Хоккайдо,. біля великих комплексних промислових зон на внутрішньому Японському морі, де на досить значних територіях граничне допустимі концентрації газових компонентів забруднення перевищували в чотири-п'ять разів і твердих - у два-три рази. Наростання екологічної кризи перетворилось було в серйозну соціальну проблему і уряд за участю ділових кіл мусив створити систему координаційних, науково-дослідних та природоохоронних органів, діяльність яких дещо поліпшила екологічну ситуацію у багатьох районах Японії. Науково-технічний прогрес у господарстві Японії. Вже в повоєнні роки в Японії робилася ставка на використання досягнень науково-технічного прогресу. Спершу рішення було знайдено у форсуванні імпорту найновішої на той час техніки і технології для реконструкції важкої промисловості. Це дало змогу зекономити кошти і прискорити модернізацію господарства. Далі, в процесі освоєння передового світового досвіду Японія послідовно пройшла етапи "копіювання", коли жадібно засвоювалася інформація патентів та "ноу-хау"; "удосконалення" - коли обов'язково поліпшувалися і дороблялися техніка й технологія, що прийшли із Заходу; "творення" - коли у 80-ті роки країна, яка постійно "наздоганяла Захід", перетворилася в одного з рівноправних лідерів у галузі науки, техніки і технології. В країні сформувався науково-виробничий комплекс, який всебічно впроваджується в усі структури господарства. Треба зважити на те, що організаційною формою розвитку японської промисловості були об'єднання ("кейрецу", "сідан"), засновані на взаємному володінні акціонерним капіталом, тут завжди мала місце інтенсивна міжфірмова мобільність техніки і технології. Діяльність же створеної державою інфраструктури науки (патентна служба, служба науково-технічної інформації, системи сучасної комунікації тощо) сприяла консолідації наукової діяльності. Основними напрямами науково-технічного прогресу в Японії стало використання нових відкриттів і методів у наукомістких виробництвах. По-перше, це стратегічні прориви в галузях електроніки та виробництва нових матеріалів. Потім вихід на передові позиції у виробленні виробничого устаткування (включаючи верстати з ЧПУ, промислові роботи), впровадження нової біотехнології (в тому числі генної інженерії), технічне забезпечення "індустрії інформації" тощо. Вплив науково-технічного прогресу в Японії на зміни у структурі господарства - не просто "вклад" або "складова" тих чи інших перетворень. Під їхнім впливом сформувалися, по суті, сучасні міжгалузеві системи господарства. ОСНОВНІ МІЖГАЛУЗЕВІ СИСТЕМИ ГОСПОДАРСТВА ЯПОНІЇ Науковий комплекс. До початку 80-х років у Японії було створено потужний науково-технічний потенціал: у сфері наукових досліджень і конструкторських робіт зайнято 0,5 млн чоловік, витрати на науку становлять понад 4\% ВВП, на міжнародному рівні щороку реєструється понад 30 тис. патентів. Це дає змогу вибрати виробництво наукомісткої та технічно складної продукції як основний напрям спеціалізації господарства країни у МПП. У науковому комплексі Японії взаємодіють великі корпорації (насамперед їхні наукові та конструкторські підрозділи) та державні наукові й управлінські установи. У витратах на науку тут, на відміну від інших економічно розвинутих країн, на приватний капітал припадає понад 60\% фінансування, однак успішне виконання великих науково-дослідних програм стратегічного значення стає можливим за умови активного сприяння держави. У структурі наукового комплексу можна вирізнити три блоки: наукові установи, підприємства невиробничої сфери і виробничі підприємства. Серед перших бачимо як науково-дослідні підрозділи корпорацій, так і наукові сектори університетів (в Японії понад 300 університетів) та державні інститути, лабораторії і дослідні станції. У невиробничій сфері на науку працює чимало комітетів, комісій, асоціацій, що координують наукові розробки, комерційні банки, науково-інформаційні та обчислювальні центри, державна патентна служба й патентні служби корпорацій. Виробнича сфера наукового комплексу репрезентована експериментальними та "пайлот"-виробництвами, приладобудівними підприємствами, "венчурними" фірмами. Регіональна структура науково-виробничого комплексу Японії вирізняється надзвичайно складною системою взаємозв'язків та безпрецедентно високою локалізацією наукових установ та наукомістких виробництв в обмеженій кількості найбільших агломерацій. Так, на район південного Канто (агломерація Токіо- Йокогама) припадало 60\% наукових розробок у техніці (за, кількістю поданих патентних заявок), 50\% студентів вузів, до 40\% продукції наукомістких галузей промисловості. Важливу роль як наукові центри відіграють також Осака, Кіото та Нагоя. Перспективним напрямом поліпшення територіальної організації наукового комплексу Японії є створення системи "технополісів", тобто науково-виробничих зон, обладнаних сучасною науковою інфраструктурою, перспективними науково-дослідними осередками та експериментальними підприємствами з найновішою технологією. Під розвиток технополісів визначено 19 зон, розташованих в усіх економічних районах країни. Вже збудовано первісток нової структури науково-виробничого комплексу Японії - наукове містечко Цукуба. Основні напрямки наукового пошуку в науковому комплексі країни на 90-ті роки такі: "інформаційна революція", пов'язана з подальшим розвитком комп'ютерної техніки та телекомунікаційних мереж; "мекатронна" революція (японський термін "мекатроніка" - комбінація від слів "механіка" та "електроніка") і розширення використання роботів та гнучких виробничих систем; "біотехнологічна" революція, розвиток генної інженерії, біотехнологій у сільському господарстві та медицині; розширення виробництва різноманітних композиційних матеріалів; розвиток лазерної технології та техніки оптико-волоконного зв'язку; впровадження енергозберігаючих технологій та розвиток альтернативних видів енергетики (термоядерної, сонячної тощо); подальші кроки з освоєння Світового океану. Базові галузі виробництва сировинної орієнтації. Протягом 60- 80-х років у Японії склалися територіально-виробничі системи базових виробництв сировинної орієнтації, що мають сучасну структуру виробничо-технологічних та організаційно-управлінських зв'язків. Розбудова подібних утворень за умов невідворотної залежності країни від імпортних джерел сировини йшла пліч-о-пліч із впровадженням енер-го- та матеріалозберігаючих технологій, прогресом у техніці, створенням інженерних морських споруд та насипних територій. Згадані територіально-виробничі системи (в Японії для їх визначення вживають термін "комбінате") послідовно розміщувались у заздалегідь вибраних і інфраструктурно облаштованих планувальних районах. На початок 90-х таких "комбінато" налічувалося вже понад 20. Найбільші з них включають не один десяток великих заводів важкої промисловості. Усі без винятку комплекси даного типу розташовані на узбережжі, біля добре обладнаних портів, і орієнтовані на переробку імпортної сировини та випуск, головним чином, конструкційних матеріалів й хімічних речовин. У територіально-виробничих структурах, що склалися, широко реалізовано сприятливі можливості вертикального та горизонтального комбінування технологічних зв'язків. Виникли енерго-нафтохімічні, металурго-енергохімічні, хіміко-металурго-машинобудівні, енерго-хімікотекстильні, енерго-нафто-хіміко-металурго-машинобудівні поєднання виробництв. В організаційному плані такими утвореннями стали старі центри важкої промисловості, до яких додалися нові технологічні ланки, що поповнили відповідні енерговиробничі цикли (комбінати в Йокогамі, Кавасакі, Харімі, Івакуні, Кітакюсю та ін.); технологічні комплекси, сформовані однією фінансово-монополістичною групою, які поєднують десятки технологічно взаємопов'язаних виробництв (Йоккаїті, Нііхама, Тіба); технологічні комплекси, сформовані зусилля кількох фінансово-монополістичних груп (Касіма, Гої-Ітіхара, Мідзусіма, Сакаї, Томакомаї). Наступний розвиток базових виробництв в Японії полягає в зосередженні дедалі більшої частини виробничих можливостей цієї міжгалузевої системи в технологічних комплексах зазначеного типу. Порти, інженерне обладнані майданчики для промислової забудови (часто створені на насипних землях, що відвойовані у моря), різноманітні комунікації кожного з "комбінате" утворюють єдиний інфраструктурний комплекс. Порт у подібному комплексі органічно поєднаний з виробничими об'єктами. Концентрація на обмежених територіях великих виробничих потужностей призводить до підвищеного забруднення навколишнього середовища, особливо морських акваторій. Тому створення потужних очисних споруд у поєднанні з організацією замкнутих систем водопостачання металургійних та хімічних заводів стало необхідним елементом подібних територіальних утворень. Машинобудування. Галузі машинобудівного комплексу Японії, як і в інших економічно розвинутих країнах, розвиваються як виробники товарів та послуг і виробничого, і побутового призначення. Для Японії характерна підвищена експортна орієнтація цього комплексу: за межі країни вивозиться понад 1/4 всієї продукції машинобудування, в тому числі понад 1/2 споживчих товарів, наприклад, офісного устаткування, комп'ютерів, відеомагнітофонів, магнітофонів, радіоапаратури, оптики тощо. Структура машинобудування країни складається як під впливом попиту в самій Японії, так і з огляду на потребу на світових ринках машинобудівної продукції. Щодо інвестиційного попиту, то протягом останніх десятиріч японська промисловість перебудовувалася так: згортання або стагнація виробництва в енерго- та матеріаломістких галузях; оновлення виробничого апарату в усіх галузях з метою енерго-, матеріало- та трудозбереження; прискорений розвиток галузей і виробництв з високими показниками наукомісткості. В останньому випадку особливо важливу роль відігравали процеси мекатронізації економіки, виробничої і соціальної інфраструктури, комплексної автоматизації виробництва, включаючи впровадження роботів. Щодо споживчого попиту, то його японські фірми (як і фірми інших розвинутих країн) вже давно активізують самі, до того ж не тільки на внутрішньому, а й на зовнішніх ринках. Список виробів, які дають змогу Японії утримувати лідерство на світових ринках, постійно змінюється. У 80-ті роки ними були нові моделі автомобілів, радіоапаратура, відеомагнітофони та відеопрогравачі, телевізори, побутова електроніка, фотоапаратура. На сучасному етапі основними "локомотивами" японського машинобудування стали наукомісткі виробництва: інтегральні схеми і персональні ЕОМ, промислові гнучкі виробничі системи й роботи, насичені електронікою верстати та автоматичні лінії, аерокосмічна техніка, медичне обладнання тощо. Освоєно нові види електронного устаткування: для торгівлі, інформаційного обслуговування готелів, контролю за станом навколишнього середовища, найновішої копіювальної техніки, текст-процесорів тощо. Частка Японії у світовому виробництві машин і устаткування досягла нині 10-11\%. Цей виробничий комплекс всебічно розвинений і може випускати всю номенклатуру машинобудівної продукції світу, але більше вирізняються радіоелектроніка, електромашинобудування та транспортне машинобудування. Різноманітні електромашинобудівні виробництва дають майже 2/5 машинобудівної продукції, половина цього показника припадає на радіоелектроніку. Транспортне машинобудування Японії репрезентоване передусім автомобілебудуванням та суднобудуванням. Країна, незважаючи на згортання або перебудову програм суднобудування, все ще займає перше місце в світі за тоннажем спущених на воду суден. Автомобільна промисловість випускає до 10 млн машин щорічно і майже половину з них експортує (за обома показниками- перше місце в світі). Головні виробничі потужності машинобудування зосереджені у межах Тихоокеанського промислового поясу, особливо мегаполісу Токайдо. У Токійському районі випускається понад 30\% національної продукції-галузі, в тому числі понад половину радіоелектронної продукції та продукції приладобудування. В агломераціях Осака- Кобе- Кіото та Нагоя виробляється ще по 15\% продукції машинобудування. Інші важливі центри - Сідзуока, Хіросіма, Фукуока, Нагасакі, Сендай. Агропромисловий комплекс Японії - інтегрована частина її господарства з виробництва і збуту продовольства й продуктів із сільськогосподарської сировини та продукції морських промислів. У власне сільському господарстві діють підприємства кількох форм власності: фермерське господарство (невеличкі сімейні ферми), великі сільськогосподарські підприємства корпорацій та сільськогосподарська кооперація (вона в Японії чи не найбільш міцна серед економічно розвинутих країн). Діяльність сільського господарства забезпечує так звана передсільськогосподарська сфера - сільгоспбанки, фірми по виробництву сільськогосподарських машин та обладнання, а також добрив, державні науково-дослідні заклади, що працюють у галузі біології, генетики, біотехнології, сільськогосподарські вузи. Післясільськогосподарська сфера забезпечує переробку, збереження, фасування, транспортування та збут продовольства й іншої сільськогосподарської продукції. Останнім часом в АПК Японії зайнято приблизно 28\% економічно активного населення країни, і цей комплекс забезпечує приблизно 56\% потреб країни у продовольстві (якщо до цього додати дуже важливу для цього регіону продукцію морських промислів, то самозабезпечення продовольством для Японії досягне майже 70\%). За останні десятиріччя в країні істотно перебудувалася виробнича структура сільського господарства. Досить чітко проявилася орієнтація на три напрями спеціалізації: рисосіяння із впровадженням ранньоспілих високоврожайних сортів; плодоовочівництво, яке використовує найновіші досягнення техніки при створенні теплиць, овочевих плантацій та садів; тваринництво, що відзначається досить високою фондоємкістю і значною часткою імпортних кормів у раціонах. У забезпеченні своїх потреб у продукції інших галузей країна орієнтується переважно на імпорт. Так, імпортується 85\% потрібної країні пшениці, вся кукурудза, 90 бобів та сої, 80 цукру, близько 20 жирів, 30\% м'яса та фруктів. Поруч із важливими змінами в економіці і підвищенням агротехнічного рівня у сільському господарстві Японії поглиблюється територіальна спеціалізація в такій послідовності: локалізація виробництва окремих видів продукції, формування добре виражених зон спеціалізації, формування на території цих зон агропромислових комплексів. За сучасних умов особливо виражена локалізація виробництва деяких плодоовочевих. Наприклад, значна частина виробництва білокачанної капусти зосереджена в районі Канто (навколо столиці), яблук - у префектурах Аоморі та Нагано, мандаринів - преф. Вакаяма, чаю - преф. Сідзуока тощо. Склалися добре виражені зони приміської та зональної спеціалізації сільського господарства. Зоною приміської спеціалізації стала територія мегаполісу від долини Канто до долини Кінкі. Найбільш характерні пояси зональної спеціалізації - "рисовий пояс" - сільськогосподарський район північного сходу Хонсю та узбережжя Японського моря; північний схід Хоккайдо спеціалізується на молочному тваринництві й буряківництві; центральний високогірний район перейшов від шовківництва до вирощування овочів та фруктів. Впровадження в сільськогосподарський сектор економіки монополістичного капіталу в особі фірм харчової, машинобудівної, хімічної промисловості, а також спроби державного регулювання розвитку окремих сільськогосподарських районів сприяли формуванню місцевих агропромислових утворень. Наприклад, у районах, що спеціалізуються на виробництві молока, ринок і молокопереробну промисловість контролюють, скажімо, на Хоккайдо концерн харчової промисловості "Юкідзірусі", в Канто й інших частинах мегаполісу - "Мейдзі", "Морінага", "Юкідзірусі". Виробництво і збут пива в Японії контролюють концерни "Кірін біру", "Саппоро біру", "Асахі біру", виробництво й збут тютюнових виробів - тютюнова монополія "Сембай кося". Найбільш значну роль у структурі АПК країни відіграють фірми, зайняті оптовою торгівлею, організацією збереження та збутом продовольства. Транспортний комплекс Японії має дві особливості. З одного боку, Японія - острівна країна, що бере активну участь у МПП, - одна з найбільших морських держав, з іншого - активно діюча національна економіка потребує забезпечення великого обсягу внутрішніх вантажних і пасажирських перевезень. Практично всі внутрішні перевезення забезпечуються трьома видами транспорту: автомобільним, залізничним та морським каботажним. Зовнішні - вантажні, виключно морським, а пасажирські - повітряним транспортом. Особливість формування транспортної мережі країни- неминучі труднощі при транспортному будівництві. Дорого обходиться відведення землі під транспортне будівництво (вартість землі часто-густо вища, ніж вартість самого будівництва), доводиться будувати тунелі, мости, віадуки тощо, часто значної протяжності. Проте природнокліматичні умови для портового господарства сприятливі. На островах нараховується понад 2 тис. зручних гаваней, майже сотня з них стали великими портами. Японський уряд докладає чимало зусиль, щоб поліпшити роботу транспортної системи країни. Мережа швидкісних залізниць (з швидкостями руху 200- 250 км/год і більше), швидкісних шосейних доріг поступово зв'язує в одно всі основні районоутворюючі центри країни. Унікальними тунелями й мостом зв'язані Хонсю і Кюсю, будується кілька ланок мостів між Хонсю і Сікоку, Хону і Хоккайдо зв'язав найдовший у світі підводний тунель (тільки підводна його частина - 53 км). Водночас мережі звичайних залізниць та шосейних доріг - одні з найгустіших у світі. У зовнішніх перевезеннях величезну роботу виконує морський торговий флот. Японські фірми або безпосередньо володіють, або контролюють приблизно 1/10 світового тоннажу морського флоту, 2/5 цього тоннажу припадає на танкерний флот. Найважливіші зовнішньоторгові порти Японії обслуговують основні райони концентрації виробництва. Це порти Токійської затоки, серед яких вирізняються Йокогама, Тіба, Кавасакі та Токіо; в затоці Ice - Кобе, Осака та Сакаї; інші важливі - Нагоя, Сімідзу, Хіросімаі Фукуока, Нагасакі та ін. Важливу роль відіграють порти, що обслуговують комбінати - наприклад, Кітакюсю, Мідзусіма, Касіма та ін. Порти Японії обробляють щороку понад 0,5 млрд т зовнішньоторгових вантажів, причому імпортний вантаж становить 9/10 всього їхнього обсягу. За вагою майже половина припадає на нафту, ще третина - сировина для чорної металургії, серед іншого вирізняються ліс та продовольство, особливо зерно. Останнім часом посилилося значення авіаперевезень (тільки туристів Японія щороку відправляє за кордон понад 11 млн). Основні міжнародні лінії йдуть із Японії у Півден-но-Східну Азію, в Австралію або на Близький Схід та Європу; над північною акваторією Тихого океану у США та (через Аляску) в Європу. Дедалі більш перспективним стає напрям на Китай і далі трансєвразійською дорогою на захід. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯПОНІЇ Японія - одна із найбільших торгових держав світу. Зовнішньоекономічна діяльність відіграє важливу роль в її економічному розвиткові. 1991 р. на цю країну припадало 6,2\% світового імпорту та 9,2\% світового експорту. Нетто-актив прямих зарубіжних інвестицій Японії на 1991 р. становив 14,9\% загального показника по світу. Загалом економічний розвиток Японії протягом останніх двох десятиріч відзначається поєднанням порівняно уповільнених темпів розвитку з активізацією процесів інтернаціоналізації господарства. При цьому, якщо в 70-ті - на початку 80-х років активізація участі країни в МПП була пов'язана з нарощуванням експортної експансії, то із середини 80-х років Японія перейшла до активного експорту капіталу і швидко стала одним із провідних нетто-кредиторів світового господарства. Чи не найважливіша тенденція в сучасній зовнішньоекономічній діяльності країни полягає в переході її від опори переважно на зовнішню торгівлю до опори переважно на інвестиційну діяльність. Понад два десятиріччя зберігалося і, часом, значно зростало позитивне сальдо платіжного і зовнішньоторгового балансів, постійно росли інвалютні резерви та резерви ліквідності, що вигідно вирізняло Японію серед інших економічно розвинутих країн. Зовнішньоторгова діяльність - життєво важливий елемент господарства Японії. Як видно з табл. 2, основні статті експорту та імпорту збігаються дуже мало. Країна довозить сировину, напівфабрикати, відсутні види обладнання та хімікатів, товари легкої промисловості, а вивозить винятково промислові товари. При цьому в економічно розвинуті країни, які є основними зовнішньоекономічними партнерами, йдуть переважно високоякісні вироби наукомістких галузей, а в країни, що розвиваються, - масова продукція машинобудування та легкої промисловості. м 88 Японія отримує сировину фактично з усіх кінців світу. Однак сегментація ринку надходження сировини склалася із врахуванням потреб економічної безпеки країни - за невеликими винятками на ринку Японії немає монополістів У поставках окремих видів сировини. Наприклад, нафта, хоч і йде в основному з Південно-Західної Азії, але з різних країн - Об'єднаних Еміратів, Саудівської Аравії, Кувейту, Оману, Ірану та ін., а також з Індонезії, Китаю, Мексики, Малайзії, Брунею й ін.; ліс надходить із США, Росії, Канади, Індонезії, Філіппін, Малайзії; залізна руда - з Австралії, Бразилії, Індії, Чилі, ПАР та ін. У географії сировинної бази Японії склалося декілька секторів. Найбільш важливе місце в поставках сировини займає Південно-Західна Азія, позаяк цей район - головний постачальник нафти для Японії. Важливими сировинними базами є також США та Канада: звідси йдуть вугілля, ліс, пшениця, кукурудза, соя, кольорові метали. Традиційно важлива база - Південно-Східна Азія, з якої надходять ліс, нафта, кольорові метали, продукція тропічного землеробства тощо. Дедалі більш важливого значення набувають Австралія і країни Океанії та країни Латинської Америки. Австралія, окрім традиційних вовни, м'яса та пшениці, дає залізну руду, вугілля, кольорові метали або концентрати їхніх руд. Із Латинської Америки надходить залізна руда й кольорові метали, бавовна та продовольство. У динаміці структури імпорту помітна тенденція до зростання довозу готової продукції, особливо з нових індустріальних країн Азії. Звідси, наприклад, надходять електронні калькулятори, кольорові телевізори, відеомагнітофони, не кажучи вже про широкий асортимент одягу та взуття. Важливу роль в появі такого імпорту відіграють філіали японських фірм або спільні підприємства, що використовують дешеву робочу силу в країнах Азії. В експорті Японії 98\% припадає на готові промислові вироби. За обсягами вивозу ряду товарів Японія займає провідні місця в світі. Наприклад, на неї припадає понад 2/5 лічильної техніки (від міні-калькуляторів на сонячних батарейках до ЕОМ), що надходить на світовий ринок, а також морських суден, мотоциклів та роботів; понад 1/5 продажу автомобілів, сталі, текстильних виробів. Структура експорту під впливом перебудови її промисловості та підвищення у 80-ті роки курсу єни поступово змінюється. Діяльність структурно застарілих виробництв (наприклад, текстильна, швейна, взуттєва промисловість, виробництво побутових електроприладів тощо) переміщується в країни нової індустріалізації чи навіть в економічно розвинуті країни. В експорті самої Японії дедалі більшого значення набуває продукція високих технологій. У географічній структурі експорту теж певні зміни - зростає значення ринків економічно розвинутих країн, особливо Північної Америки та Європи. Розвиток науково-технічних зв'язків. У 80-ті роки Японія, яка довгий час була переважно споживачем науково-технічних знань та відкриттів, стала продавати ліцензій, "ноу-хау" та інжинірингових послуг більше, ніж купувати. Розгорнулась вперта боротьба японського науково-промислового комплексу з науково-виробничими системами економічно розвинутих країн. За сумами надходжень від експорту технологій Японія поступається лише США та Великобританії, але загальний баланс торгівлі технологічними знаннями для Японії поки що від'ємний через необхідність великих виплат за раніше закуплені ліцензії (ще на початку 80-х на Японію припадало 15\% світового імпорту ліцензій). На світовому ринку науково-технічних знань і технологій Японія виступає з ліцензіями у галузі радіоелектроніки, електротехніки, автомобіле- та суднобудування, хімії та виробництва нових конструкційних матеріалів, будівництва. Розширення експорту науково-технічних знань та технології розглядається підприємцями й науковими колами країни як засіб вирішення зовнішньоекономічних та зовнішньополітичних проблем. ІНВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯПОНІЇ НА СВІТОВИХ РИНКАХ Чимало особливостей внутрішньоекономічного становища Японії в поєднанні з ситуацією у зовнішньоекономічних зв'язках стимулювали вивіз капіталу як життєву необхідність. По-перше, в країні ось уже два десятиріччя акумулювалися великі кошти за рахунок як внутрішніх, так і зовнішніх джерел надходження. Зростання прибутків громадян Японії, в поєднанні з їх великою ощадливістю, дали змогу фізичним особам в країні нагромадити наприкінці 80-х 700 трлн єн (понад 5,5 трлн дол. за курсом 1990-го, або близько 7 трлн дол. за курсом 1993- 1994 років). Зростали розміри позитивного балансу зовнішньої торгівлі (розміри експорту перевищували затрати на імпорт у 80-ті роки по 90 млрд дол. щороку, а на початку 90-х тимчасово навіть 100 млрд дол.). Наприкінці 80-х років, як ми вже зазначили, поліпшилася ситуація з виплатами у торгівлі науково-технічними знаннями та технологією, став позитивним і баланс прибутків від зарубіжних інвестицій, який від 1990 р. перевищує 20 млрд дол. щорічно. Все це створило добру базу для проведення Японією активної зовнішньої інвестиційної політики в усіх її формах, тобто в нарощуванні прямих, портфельних та інтелектуальних інвестицій. У 90-ті роки в Японії склалися приблизно рівновеликі обсяги операцій як з прямими, так і з портфельними інвестиціями (за активами, понад 50- 60 млрд дол. щороку). Але рух капіталів виглядає по-різному. У портфельних інвестиціях (позики, акції, векселі, облігації та інші цінні папери) спостерігаються і потужні зустрічні потоки капіталу. У прямих же інвестиціях різко переважає вивіз капіталу. На порозі 80-90-х років понад 50\% прямих інвестицій здійснювалось у вигляді придбання акцій, близько 10\% - у вигляді інвестицій в облігаційні позики і лише кілька відсотків - у вигляді прямих інвестицій в основний капітал. Японські корпорації досить активно створюють змішані або спільні підприємства, закуповують підприємства в економічно розвинутих країнах. У галузевій структурі прямого зарубіжного інвестування близько 47\% припадає на капіталовкладення в торгівлю та фінансову діяльність, 1/3 інвестицій іде в обробну промисловість, 1/5 частина інвестицій припадає на всі інші галузі діяльності, де приблизно рівнозначними є капіталовкладення в гірничодобувну промисловість, транспорт та сільське господарство. Географія сумарних інвестицій Японії за 1951- 1990 pp. така: 44\% припадає на Північну Америку (42\% - США), 19\% на Європу. На всі країни Азії припадає 16,5\% капіталовкладень (з них на шість "далекосхідних тигрів" - 10\%), Австралія, Нова Зеландія та ПАР - також важливі об'єкти інвестування. Головними дійовими особами у сфері міжнародного бізнесу Японії виступають комплексні торгові корпорації (так звані "сого сьося"), комерційні банки та найбільші промислові корпорації. Чільне місце займають "Іто-тю" (група "Дайїті-Кангьо"), "Сумітомо сьодзі" (група "Сумі-томо"), "Марубені" (група "Фуйо"), "Міцуї буссан" (група "Міцуї"), "Міцубісі сьодзі" (група "Міцубісі"), важливу роль відіграють також "Ніссо-Іваї", "Томен", "Нітімен", "Кане-мацу госьо". Великою силою у зовнішньоторговій і інвестиційній діяльності є японські комерційні банки, сім із яких входить у першу десятку найбільших банків світу. Контрольні запитання та завдання 1. У чому суть основних етапів економічного будівництва в Китаї? 2. Дайте аналіз розвитку сільського господарства та промисловості Китаю. 3. Які головні особливості економічних реформ Китаю? 4. Дайте загальну характеристику відкритих економічних зон Китаю. 5. Охарактеризуйте зовнішньоекономічні зв'язки Китаю з Україною. 6. Які позитивні моменти економічних реформ Китаю можна використати в Україні? 7. Якою є галузева структура економіки КНДР? 8. Які характерні риси зовнішньоекономічних зв'язків КНДР? 9. Визначте основні фактори економічного зростання Південної Кореї. 10. Які позитивні моменти досвіду прискореного економічного розвитку Республіки Корея можна використати в період ринкових трансформацій в Україні? 11. Назвіть головні фінансово-монополістичні групи, комерційні банки та зовнішньоторгові фірми Японії? 12. Які загальні закономірності діяльності Японії на ринках товарів, послуг та наукової продукції? 13. Вкажіть масштаби та напрями інвестиційної діяльності Японії на світовому ринку.