Економіка та підприємництво. Випуск 3 - Збірник наукових праць молодих учених та аспірантів

Тема 4. методичнІ основи обчислення собІвартостІ окремих виробІв

4.1. Методичні поради до вивчення теми

Вивчаючи тему, особливу увагу слід приділити таким питанням, як економічна роль калькулювання, його види і методи, особливості калькулювання в одно-, багатопродуктовому та сумісному (комплексному) виробництвах, специфіка обчислення собівартості продукції на етапах її розроблення та освоєння виробництва.

У системі управління витратами важливе місце посідає обчислення собівартості окремих виробів — калькулювання. Обчислюється собівартість виробів як планова, так і фактична. Калькулювання потрібне для обґрунтування ціни і цінової політики підприємства, визначення рентабельності виробів, оцінювання економічної ефективності технічних та організаційних рішень, аналізу роботи підприємства і його підрозділів тощо.

Калькулювання передбачає вирішення таких методичних питань:

установлення об’єкта калькулювання і вибір калькуляційних одиниць;

з’ясування виду калькуляції;

вибір методу калькулювання;

обґрунтування калькуляційних статей витрат і методики їх обчислення.

Питання щодо об’єктів калькулювання і калькуляційних одиниць не потребує спеціальних обґрунтувань і вирішуються автоматично виходячи з властивостей продукції, яку виробляє підприємство.

Вид калькуляції випливає із особливостей її формування. За видом калькуляції поділяють на проектно-кошторисні (на нові вироби, разові замовлення), планові, нормативні (для оперативного управління) та фактичні.

Важливим є вибір методу калькулювання. Є різні методи обчислення собівартості виробів. Вибір методу залежить від особливостей виробництва, призначення калькуляцій, традицій підприємств тощо.

За повнотою охоплення витрат розрізняють методи калькулювання: за повними витратами та за неповними витратами. За пер­шим методом усі витрати підприємства, як виробничі, так і невиробничі (адміністративні, на збут), повністю відносяться на собівартість продукції. У такому разі прибуток підприємства від продажу продукції визначається за формулою

П = В – Ср.п,

де П — прибуток від продажу (реалізації) продукції;

В — виручка (дохід) від продажу продукції;

Ср.п — повна собівартість реалізованої продукції.

Цей традиційний для вітчизняної економіки метод застосовується й у світовій практиці.

Позитивні сторони цього методу:

відомі всі витрати на кожний виріб, а значить, відома і його прибутковість;

повна собівартість є базою ціни, а отже, її обчислення необхідне за моделі ціноутворення

Ц = Со + По,

де Со, По — відповідно повна собівартість і прибуток в ціні одиниці продукції.

До вад методу калькулювання за повними витратами належать:

неточність калькуляцій внаслідок неможливості точного розподілу непрямих витрат у багатопродуктовому виробництві;

трудомісткість калькулювання, оскільки доводиться застосовувати складні методи розподілу непрямих витрат;

неповне покриття виручкою невиробничих витрат певного періоду, якщо не всю продукцію продано і її залишки на складі зростають.

Калькулювання за неповними витратами, теоретично обґрунтоване в першій половині ХХ ст., полягає в тому, що не всі витрати включаються у собівартість продукції. Це спрощує калькулювання і робить його оперативнішим. Які витрати включати у собівартість, а які не включати — це окрема проблема, яка вирішується кожним підприємством з урахуванням конкретних умов. У більшості випадків у собівартість не включаються адміністративні витрати і витрати на збут, які вважаються витратами періоду. Тоді калькуляції складаються за виробничими витратами центрів відповідальності (прибутку). За таких умов прибуток підприємства від продажу продукції обчислюється за формулою

П = В – Ср.н – Спер,

де Ср.н — виробнича собівартість реалізованої продукції;

Спер      — витрати періоду (адміністративні та на збут продукції).

Треба мати на увазі, що обґрунтування ціни на продукцію завжди базується на повній собівартості.

Вибір калькуляційних статей витрат і методів їх обчислення на одиницю продукції залежить від конкретних умов виробництва і передусім від широти номенклатури продукції і специфіки технологічних процесів.

В однопродуктовому виробництві калькулювання є найпростішим і найточнішим, оскільки всі витрати розглядаються як прямі. При цьому враховуються два можливих варіанти однопродуктового виробництва:

увесь продукт однорідний, однієї споживчої якості та складності виготовлення (цегла, вугілля тощо);

продукт має різні варіанти якості, властивостей, що потребують різних витрат часу і/або ресурсів (цемент, пиво, коньяк і т. п.).

У першому випадку калькулювання здійснюється за методом прямого розподілу (поділом) витрат, а саме:

,

де С        — витрати за певний період (виробничі чи повні);

N             — обсяг готової продукції за той же період у натуральному вимірі.

У другому випадку, тобто коли продукт має різні властивості чи рівні якості, калькулювання здійснюється за коефіцієнтами еквівалентності.

Особливість цього методу полягає в тому, що кожному варіанту продукту присвоюється певний коефіцієнт, який свідчить про його відносну відмінність за витратами від базового (основного) варіанту продукту. Для базового варіанту продукту коефіцієнт дорівнює одиниці. Такі коефіцієнти обчислюються за даними досвіду (емпірично), наприклад, зіставленням трудомісткості виготовлення, тривалості виробничого циклу і т. п. З відповідними конкретними обчисленнями можна ознайомитися за [4, розд. 6.3].

Однопродуктове виробництво має обмежену сферу застосування. Поширенішим є багатопродуктове виробництво, коли одночасно або в одному розрахунковому періоді виготовляються різні вироби. У такому разі собівартість окремих виробів обчислюється за калькуляційними статтями, які охоплюють прямі та непрямі витрати. До перших, як уже зазначалося (див. тему 1), відносять прямі матеріальні витрати, пряму заробітну плату, інші прямі операційні витрати, до других — загальновиробничі витрати, а у разі калькулювання за повними витратами — ще й адміністративні витрати та витрати на збут.

Прямі планові витрати безпосередньо обчислюються на одиницю продукції за простим алгоритмом на основі норм витрат ресурсів і цін (тарифів). Фактичні калькуляції складаються згідно з чинним на підприємстві методом обліку. Залежно від конкретних умов виробництва щодо об’єктів формування витрат застосовуються метод обліку та калькулювання за замовленнями та попроцесний метод. Для обчислення і поділу витрат широко вживаються методи «стандарт-кост» і «директ-кост». Детальніше ці питання викладено у [3, с. 97—147].

Основна проблема калькулювання у багатопродуктовому виробництві — розподіл непрямих витрат. Це стосується передусім загальновиробничих витрат, що охоплюють витрати на утримання та експлуатацію машин й устаткування і на організацію та управління виробництвом, оскільки згідно з вимогами чинних положень (стандартів) бухгалтерського обліку собівартість продукції з 2000 р. в Україні визначається за виробничою собівартістю [6].

У практиці поширеним є метод розподілу загальновиробничих витрат пропорційно основній зарплаті виробничих робітників. Перевагою його є простота. Проте цей метод має й серйозні вади, що стосуються передусім розподілу витрат на утримання та експлуатацію машин й устаткування в складі загальновиробничих витрат. По-перше, зарплата не є точною базою розподілу зазначених витрат, оскільки за умов різного рівня механізації праці вона адекватно не відображає витрат машинного часу; по-друге, за такого розподілу витрати на кожний виріб обчислюються як середні по підрозділу, незалежно від того, на якому устаткуванні він обробляється; по-третє, за комплексної механізації та автоматизації виробництва функції робітників змінюються в бік контролю і регулювання роботи виробничих систем. За цих умов зарплата не може нормуватися поопераційно, а отже, бути базою розподілу інших витрат.

Ці вади значною мірою можна усунути, розподіливши загальновиробничі витрати, в тому числі й витрати на утримання та експлуатацію машин й устаткування, пропорційно часу обробки виробів, тобто на основі середніх витрат на одну машино-годину їх роботи. Такий метод досить поширений у зарубіжній практиці, проте й він є неточним. По-перше, витрати на організацію та управління виробництвом залежать не тільки від кількості машинного парку і часу його роботи, а й від кількості працівників і трудомісткості процесів. Отже, щодо цієї частини витрат, то їх розподіл за такою базою можна вважати обґрунтованим, якщо трудо- і машиномісткість різних видів продукції істотно не відрізняються. По-друге, цей метод не враховує, що експлуатаційні витрати на одиницю продукції на різних машинах є різними.

За високих вимог до точності калькулювання, особливо у машиномістких галузях, розподіл загальновиробничих витрат можна здійснювати окремо за їх частинами, тобто витрати на утримання та експлуатацію машин й устаткування розподіляти за однією базою (наприклад, за собівартістю машино-години роботи конкретного устаткування), решту витрат — за іншою базою (трудо- або машиномісткістю виробів). Але це істотно ускладнює калькулювання і підвищує його трудомісткість. Докладніше це викладено у [4, розд. 6.3].

Окрема проблема калькулювання — визначення собівартості виробів у сукупному (комплексному) виробництві. Специфікою такого виробництва є те, що з однієї і тієї ж сировини в результаті одного технологічного процесу одержують декілька продуктів (хімічна промисловість, нафтопереробка, виробництво кольорових металів із поліметалевих руд тощо). За цих умов точне визначення собівартості окремих виробів є неможливим, оскільки немає відповідної бази для об’єктивного розподілу сукупних витрат.

Тут найпростішим видається досить поширений метод розподілу сукупних спільних витрат пропорційно обсягу продукції в цінах продажу. За цим методом загальний порядок умовного визначення собівартості такий:

обчислюється коефіцієнт витрат на 1 грн випуску продукції

визначається собівартість окремих виробів

де С — сукупні (спільні) витрати у комплексному процесі за розрахунковий період;

В — загальний обсяг виробленої продукції за розрахунковий період у цінах продажу (товарна продукція);

Сі , Ці — відповідно собівартість і ціна і-го виробу.

Є й інші методи розподілу загальних витрат у комплексному виробництві, але вони складніші й не набули поширення.

Дуже важливе прогнозне визначення собівартості виробів на етапах розроблення їх та освоєння виробництва. Його методи наведено на рис. 4.1.

Рис. 4.1. Методи прогнозного обчислення собівартості виробів на етапах їх розроблення

За методом питомих витрат

,

де Сн — собівартість нового виробу;

Сб.п — питома собівартість аналогічного (базового) виробу;

Рн — параметр нового виробу, що є вирішальним для його собівартості.

За баловим методом

,

де Сбал — собівартість одного балу для базового виробу (виробів);

h — кількість врахованих балів;

Бі — кількість балів для і-го параметра нового виробу.

За кореляційним методом:

для лінійної форми зв’язку

Сн = а0 + а1 х1 + ... + аn xn;

для степеневої форми зв’язку

,

де а0  — число, що показує ступінь впливу неврахованих факторів;

а1, а2 … — величини, які показують вплив відповідних параметрів виробу на собівартість;

х1, х2 ... — кількісні показники параметрів виробу.

За агрегатним методом

де n — кількість агрегатів (конструктивних одиниць), з яких складається виріб;

Саі — собівартість і-го агрегату;

См — витрати на загальний монтаж агрегатів.

Величина Са обчислюється за одним із розглянутих методів, а См — на основі експертної оцінки.

У процесі освоєння виробництва собівартість продукції знижується (рис. 4.2).

Подпись:  
Рис. 4.2. Зміна собівартості
нового складного виробу 
в процесі освоєння серійного
виробництва
Ступінь освоєння виробництва, а отже, й собівартість залежать від кількості виробів, випущених від початку виробництва. Що більше виготовлено виробів, тим більше повторень процесів і, відповідно, більший досвід виробників, вищий рівень оснащеності виробництва.

Емпірично встановлено, що за кожного подвоєння кількості виробів з моменту освоєння собівартість їх знижується на ту саму відносну величину. Ця закономірність виражається формулою

де Сні — собівартість і-го виробу від початку випуску;

Сн1 — собівартість першого виробу;

Ni — порядковий номер виробу від початку освоєння;

b — показник степеня, що характеризує темп зниження собівартості у період освоєння.

Така закономірність властива для серійного виробництва складної продукції (літаків, космічних об’єктів, унікальних верстатів тощо).

4.2. Практичні завдання і методичні вказівки до їх виконання

                          Підрозділ підприємства виготовляє вироби А і Б. Прямі змінні витрати на ці вироби (матеріали, зарплата) становлять відповідно 60 і 80 грн. Планові річні загальновиробничі витрати підрозділу — 2 000 000 грн, у тому числі змінні — 800 000 грн, постійні — 1 200 000 грн. Завантаження парку технологічного устаткування річною виробничою програмою — 400 000 машино-годин.

1. Обчислити загальновиробничі витрати на вироби А і Б, якщо їх машиномісткість — відповідно 5 і 8 машино-годин.

2. Визначити виробничу собівартість зазначених виробів.

Вказівка. За базу розподілу загальновиробничих витрат у задачі взято машино-години. Спочатку обчислюється собівартість однієї машино-години, яка в подальшому є нормативом визначення загальновиробничих витрат по кожному виробу.

Відповідь:

1. Сз.в А = 25 грн, Сз. в Б = 40 грн;

2. Св А = 85 грн, Св Б = 120 грн.

 

 

 

 

                          Підприємство виготовляє один вид продукції А (однопродуктове виробництво). За місяць виготовлено 1000 виробів, з них продано 900 шт., решта виробів, тобто 100 шт., залишились на складі готової продукції. Запасів готової продукції на складі на початок місяця не було. Ціна продажу одного виробу — 100 грн, виробнича собівартість — 60 грн. Адміністративні витрати й витрати на збут за місяць становлять відповідно 10 000 грн і 12 000 грн.

Обчислити валовий та операційний прибуток підприємства за місяць у разі калькулювання за виробничими витратами.

Визначити операційний прибуток у тому разі, коли на собівартість товарної продукції відносяться всі витрати, окрім витрат на збут.

Якщо операційний прибуток у цих випадках різний, з’ясувати причини відхилення.

Вказівка. Слід звернути увагу на вплив методики калькулювання (за неповними і повними витратами) на величину прибутку. Різне охоплення витрат калькулюванням призводить до різної величини прибутку в окремі періоди за зміни запасів готової продукції.

Відповідь:

1. Пв = 36 000, П = 14 000 (грн);

2. П = 15 000 грн;

3. Відхилення пов’язані зі збільшенням запасів продукції на складі.

 

 

 

 

                          Передбачається виробництво виробу А, зазначеного в попередній задачі, збільшити в наступному місяці з 1000 до 1300 шт. У зв’язку з цим витрати на збут зростуть на 2000 грн. Загальновиробничі витрати в звітному місяці становлять 15 000 грн, у тому числі змінні — 8000 грн, постійні — 7000 грн. Тобто на один виріб припадає 15 грн загальновиробничих витрат і 45 грн прямих змінних витрат.

Обчислити, як вплине на виробничу собівартість виробів збільшення їх виробництва.

Визначити плановий операційний прибуток в наступному місяці та його зміну порівняно з попереднім періодом, якщо буде продано всі вироби, тобто 1400 шт.

Відповідь:

1. Со = 58,4 грн;

2. П = 34 080 грн, тобто прибуток зросте на 20 080 грн.

 

 

 

 

                          Хімічний завод виготовляє з однієї сировини два продукти (А і Б). Виробничі витрати за місяць становлять 18 200 грн. Продукти А і Б реалізуються без додаткової подальшої обробки. Обсяг виробництва продукту А за місяць — 1000 л (ціна — 15 грн/л), продукту Б — 500 л (ціна — 22 грн/л). Адміністративні витрати і витрати на збут — 5000 грн.

Обчислити виробничу собівартість одиниці продукції А і Б, розподіливши витрати пропорційно обсягу виробництва в ринкових цінах.

Визначити собівартість залишків готової продукції за умови, що на початок місяця на складі продукції не було, а за місяць передбачається продати продукту А — 800 л, продукту Б — 450 л.

Обчислити валовий та операційний прибуток за місяць.

Вказівка. Задача передбачає розподіл сукупних витрат у сумісному (комплексному) виробництві, коли з однієї сировини і в результаті одного технологічного процесу одержують декілька продуктів. Найпростішим і практично прийнятним методом розподілу витрат за цих умов є розподіл їх пропорційно обсягу виробництва в цінах продажу товару.

Відповідь:

1. СА = 10,50, СБ = 15,40 (грн);

2. СЗ А = 2100, С З Б = 770 (грн);

3. ПВ = 6570, П = 1 570 (грн).

 

 

 

 

                          (Ситуація). У механічному цеху виготовляються три комплекти деталей для машин — А, Б, В. Деталі обробляються на устаткуванні трьох груп: токарному, фрезерному, свердлильному, а також проходять слюсарну обробку переважно з ручною працею. Загальновиробничі витрати за рік становлять 3000 тис. грн, у тому числі витрати на утримання та експлуатацію машин й устаткування (ВУЕМУ) — 2000 тис. грн, на організацію та управління виробництвом — 1000 тис. грн. ВУЕМУ за групами устаткування, завантаження устаткування у нормованому часі, а також витрати часу на один комплект деталей наведено у табл. 4.1. Коефіцієнт виконання норм часу на устаткуванні всіх груп — 1.1.

Таблиця 4.1

ВИТРАТИ НА ЕКСПЛУАТАЦІЮ УСТАТКУВАННЯ ТА ЙОГО ЗАВАНТАЖЕННЯ

Група устаткування

ВУЕМУ, тис. грн

Завантаження за нормами тис. машино-годин

Нормований час обробки комплекту деталей, машино-годин

А

Б

В

Токарна

900

99

3,3

5,5

5,0

Фрезерна

640

88

2,2

3,3

6,0

Свердлильна

420

77

2,2

Робочі місця для слюсарних робіт

40

11

5,5

Разом

2000

11,0

11,0

11,0

Середньогодинна тарифна ставка робітників-верстатників і слюсарів разом із доплатами становить 5,45 грн. Додаткова заробітна плата — 12 \% від основної, відрахування та соціальної потреби — 32 \%. Фонд основної зарплати виробничих робітників за рік становить 1500 тис. грн.

У цеху загальновиробничі витрати в повній їх сумі розподіляються під час калькулювання пропорційно основній зарплаті виробничих робітників. Проте щодо правомірності застосування такої методики за умов підвищення вимог до точності економічних обчислень виникли сумніви. Є підстави вважати, що розподіл ВУЕМУ в складі загальновиробничих витрат пропорційно зарплаті викривлює собівартість окремих виробів, а отже, і їх рен­табельність. Вирішено вивчити, як зміниться собівартість комплектів деталей, якщо змінити традиційну методику розподілу загальновиробничих витрат. За аналізу порівнюється розподіл за такими трьома базами: пропорційно основній заробітній платі виробничих робітників; пропорційно машино-годинам роботи устаткування; на основі кошторисних ставок ВУЕМУ на одну машино-годину.

1. Обчислити основну (пряму) і додаткову зарплату виробничих робітників, а також відрахування на соціальні потреби, на комплекти деталей.

2. Визначити загальновиробничі витрати на комплекти деталей пропорційно основній зарплаті виробничих робітників.

3. Визначити загальновиробничі витрати на комплекти деталей пропорційно витратам часу в машино-годинах.

4. Обчислити собівартість машино-години роботи різних груп устаткування.

5. Обчислити кошторисні ставки ВУЕМУ на комплекти деталей та розподілити витрати на організацію і управління виробництвом пропорційно витратам часу в машино-годинах.

6. Порівняти результати розподілу загальновиробничих витрат за зазначеними базами, оцінити їх переваги та вади й рекомендувати прийнятну для умов цеху методику.

Вказівка. Для спрощення обчислення сумарні витрати часу на обробку всіх комплектів уважаються однаковими. Однаковими є й тарифні ставки робітників. Унаслідок цього розподіл витрат пропорційно зарплаті та машино-годинам дає однакові результати, що в реальних умовах виробництва трапляється рідко. Обчислення середніх витрат на машино-годину і за групами устаткування слід вести у реальних машино-годинах, тобто з урахуванням коефіцієнта виконання норм. Методику обчислення собівартості машино-години і кошторисних ставок ВУЕМУ за групами устаткування викладено в [4, розд.6].

Відповідь:

1. Со.з = 59,95; Сд.з = 7,19; Сс.п = 21,49 (грн);

2. Сз.в = 119,9 грн;

3. Сз.в = 120 грн;

4. См-г. ток = 10; См-г. фр = 8; См-г. св. = 6; См-г. р = 4 (грн);

5. Сст. А = 66; Сст. Б = 86; Сст. В =89,1; Со.у = 40 (грн);

6. Найточнішим є метод кошторисних ставок на основі собівартості машино-години роботи груп устаткування, другий за точністю — метод середньої вартості машино-години.

Запитання

Для чого складаються калькуляції на продукцію і яка їх роль в управлінні витратами?

Поясніть, що є об’єктами калькулювання на підприємстві.

Що таке калькуляційна одиниця і як вона визначається?

Які види калькуляцій розробляються на промисловому підприємстві та яке їх призначення?

У чому полягають сутність, переваги і вади калькулювання за повними витратами?

У чому полягають сутність, переваги і вади калькулювання за неповними витратами?

В якому випадку методи обчислення собівартості продукції за повними і неповними витратами призводять до різної величини операційного прибутку за певний період часу?

Як обчислюється собівартість одиниці продукції в однопродуктовому виробництві?

У чому специфіка і проблема калькулювання у багатопродуктовому виробництві?

Поясніть методику обчислення прямих витрат за калькулювання.

Які можливі бази розподілу загальновиробничих витрат за калькулювання?

Які позитивні та негативні сторони методики розподілу загальновиробничих витрат пропорційно основній заробітній платі виробничих робітників?

З’ясуйте сутність і позитивні сторони методики розподілу витрат на утримання та експлуатацію машин й устаткування на основі собівартості машино-години роботи.

Як можна розподілити адміністративні витрати і витрати на збут у разі калькулювання за повними витратами?

З’ясуйте можливі методи визначення собівартості окремих продуктів у сукупному (комплексному) виробництві.

Як можна визначити орієнтовну собівартість нових виробів на етапі їх розроблення (проектування)?

Поясніть динаміку собівартості нових складних виробів на етапі освоєння їх виробництва.

Тести

Із наведених нижче відповідей виберіть правильну:

1. Основним об’єктом калькулювання на виробничому підприємстві є:

а) внутрішні транспортні послуги;

б) ремонтні роботи;

в) продукція, що виготовляється для продажу на ринку;

г) інструмент власного виробництва;

д) контролінгові операції.

2. У разі визначення собівартості продукції за виробничими витратами операційний прибуток обчислюється як різниця між доходом від продажу і:

а) собівартістю виготовленої продукції;

б) собівартістю виготовленої продукції та адміністративними витратами;

в) собівартістю виготовленої продукції та витратами на збут;

г) собівартістю реалізованої продукції та витратами на збут;

д) собівартістю реалізованої продукції, адміністративними витратами і витратами на збут.

3. В однопродуктовому виробництві з коротким виробничим циклом собівартість одиниці продукції визначається:

а) діленням усіх витрат за певний період на обсяг виробництва продукції за цей же період;

б) безпосереднім обчисленням прямих витрат і розподілом за певною базою непрямих витрат;

в) розподілом усіх витрат пропорційно кількості машино-годин;

г) розподілом усіх витрат пропорційно основній заробітній платі виробничих робітників;

д) розподілом усіх витрат пропорційно цінам продажу продуктів.

4. Розподіл загальновиробничих витрат пропорційно основній заробітній платі виробничих робітників за умов різного рівня механізації робіт призводить до:

а) заниження собівартості трудомістких виробів;

б) завищення собівартості трудомістких виробів;

в) точного розподілу зазначених витрат;

г) завищення собівартості машиномістких виробів;

д) заниження собівартості машиномістких  виробів.

5. У сумісному (комплексному) виробництві внаслідок виконання одного технологічного процесу одержують два кінцевих продукти: один — рідина, другий — газ. Спільні витрати на виготовлення цих продуктів можна розподілити між ними пропорційно:

а) обсягу продукції в натуральному вимірі;

б) обсягу продукції в цінах продажу;

в) обсягу продукції в нормо-годинах;

г) зарплаті основних робітників;

д) матеріальним витратам.

6. Найобґрунтованішим методом обчислення витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування на одиницю продукції у багатопродуктовому виробництві є їх розподіл пропорційно:

а) основній зарплаті виробничих робітників;

б) прямим витратам;

в) кошторисним ставкам витрат на одну машино-годину;

г) трудомісткості продукції;

д) прямим матеріальним витратам.

7. У разі визначення собівартості одиниці продукції в однопродуктовому виробництві загальновиробничі витрати обчислюються:

а) пропорційно основній зарплаті виробничих робітників;

б) за кошторисними ставками на одну машино-годину;

в) пропорційно прямим матеріальним витратам;

г) шляхом ділення їх кошторису на кількість виробів;

д) пропорційно трудомісткості продукції.

8. У період освоєння виробництва нових складних виробів їх собівартість:

а) знижується рівномірно (лінійно) в міру зростання кількості виробів від початку їх освоєння;

б) знижується на ту саму відносну величину за подвоєння кількості виробів від початку їх освоєння;

в) рівномірно підвищується;

г) залишається незмінною;

д) не має певної закономірності динаміки.

9. Попроцесний метод визначення фактичної собівартості продукції застосовується у виробництві:

а) індивідуальному;

б) одностадійному;

в) багатостадійному;

г) потоковому;

д) непотоковому.

10. Метод визначення фактичної собівартості продукції за замовленням застосовується у виробництві:

а) масовому;

б) серійному;

в) індивідуальному;

г) потоковому;

д) сукупному (комплексному).

4.3. Практичне заняття

Питання для обговорення

Сутність і методи калькулювання.

Особливості калькулювання в одно- і багатопродуктовому виробництвах.

Методи розподілу непрямих витрат за калькулювання та сфери їх застосування.

Аналіз розв’язання задач за темою.

Література: 3 (с. 97—147); 4 (розд. 6, 8).

База розподілу непрямих витрат — показник, пропорційно величині якого розподіляється певна стаття непрямих витрат.

Калькулювання — визначення собівартості одиниці продукції.

Калькулювання за замовленням — визначення собівартості конкретного виробу (замовлення) за індивідуальними витратами (суднобудування, космічне машинобудування, будівництво, науково-дослідні роботи та ін.).

Калькулювання за неповними витратами — визначення собівартості продукції, здійснюване за частиною операційних витрат (виробничих, прямих, змінних).

Калькулювання за повними витратами — визначення собівартості продукції, здійснюване за всіма операційними витратами.

Калькуляційна одиниця — одиниця виміру об’єкта калькулювання, стосовно якої обчислюються витрати.

Крива освоєння — графічне зображення динаміки собівартості нової складної продукції в процесі освоєння її виробництва.

Об’єкт калькулювання — продукція (послуга), собівартість якої визначається.

Попроцесний метод обліку та калькулювання — метод обліку та калькулювання за певними процесами (стадіями), які є відносно відокремленими частинами загального технологічного процесу (текстильне, хімічне, металургійне виробництво тощо).

Сукупне (комплексне) виробництво — виробництво, в якому з тої самої сировини та в результаті одного технологічного процесу одержують декілька продуктів (хімічна, харчова промисловість, виробництво кольорових металів тощо).