4. найменування україни та українців
Уся складність етнічної історії українців віддзеркалюється в розмаїтті їхніх самоназв (етнонімів) та назв із боку інших народів (екзоетнонімів), а також назв краю або держави (етно-топонімів та етнополітонімів), в яких вони мешкали. Перша засвідчена у вітчизняних писемних джерелах назва історичної території майбутньої України — Руська земля міститься у «Повісті минулих літ»: 3 Йдеться про візантійського імператора Михайла ІІІ Ісавра (842—867); згаданий похід на Константинополь відбувся не 852, а 860 р. «Урік 6360 [852]... коли почав Михайло3 цесарствувати стала називатися [наша земля] — Руська земля. А про се ми довідалися [з того], що за сього цесаря приходила Русь на Царго-род». Це твердження слід сприймати як елемент легенди, бо ототожнення землі з її назвою — справа тривала. Люди X—XIII ст. вживали поняття «Руська земля» у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров' я, і розширеному — з охопленням усіх територій, які спершу підпорядковувалися Києву, а згодом тяжіла до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї вже на XII—XIII ст. досить ефемерної єдності. Східнослов' янські землі, що формувалися на території України, завжди були тісно пов' язані між собою, причому не лише духовно, а й економічно, політично і, звичайно ж, спорідненістю та свояцтвом їхніх мешканців. Щодо генетичного їх єднання, то воно підкреслювалося символічною самоназвою «Русь», яка мала багато варіантів: Рустія, Київська Русь, Угорська Русь, Підкарпатська Русь, Червона Русь, Біла Русь, Мала Русь, Чорна Русь, Південно-Східна Русь. Разом із тим це все ж таки єдина Русь, або Руська земля, цілісність якої завжди проявлялась в екстремальних ситуаціях. Прихильники норманської теорії утворення давньоруської держави, до якої належали практично всі російські дворянські історики, багато представників буржуазної російської історіографії, а також українські історики державницького напрямку (В. Антонович, С. Томашівський, В. Липинський, Д. Дорошенко та ін.) схилялися до думки, що назва «Русь» була принесена на східнослов' янський ґрунт варязькими дружинами. Тим більше, що такий погляд випливав з «Повісті минулих літ», в якій говорилося, що стомлені міжусобицями місцеві слов' янські та інші племена «пішли за море до варягів, до Русі. Бо так звали тих варягів — Русь». Там поскаржились на свої безпорядки і запропонували варягам-русі: «Ідіть-но княжити і володіти нами». І от вибралися три брати Рюрик, Синеус і Трувер, «з собою всю узяли Русь»... «І од тих варягів дістала назву Руська земля». При науковому обґрунтуванні цієї літописної легенди: одні вважали, що назва «русь» стосувалася якогось войовничого племені норманів. Інші думали, що у давньогерманській мові означало просто військову дружину. Українські історики народницького напрямку, серед них і М. Грушевський, скептично ставилися до такого тлумачення питання про походження назви «Русь». У своїй популярній «Ілюстрованій історії України» М.Грушевський писав: «В звістках чужоземців, які маємо з IX і X віку, наші князі й їх військо, все зветься Руссю, руськими. У нас же Руссю звалася Київщина. Здогад нашого старого літописця, що ім'я Руси було принесене з Швеції, варязькою дружиною, не справджується: в Швеції такого народа не знали, і шведів ніколи у нас сим іменем не звали. Звідки се ім' я взялось на Київщині, ми не знаємо, й не будемо вгадувати». Поняття «Русь» виступає символом спадкоємності давньоруської народності. Принципово важливе значення для етнічної історії українців має питання про час і місце виникнення поняття «Русь». Дослідниками це трактується неоднозначно в одних випадках місце обмежується локальним ареалом, в інших — поширюється на різні регіони, нерідко значно віддалені один від одного. Як свідчать давні джерела, спочатку виникла назва «Рос» — земля на порубіжжі з «амазонками», відома вже у VI ст. Пізніше це поняття трансформувалося в етнонім «рус», який також мав певну географічну прив' язку — узбережжя ріки Рути, потім землі біля Руської гори, а відтак територія розселення полян у Середній Наддніпрянщині. Про це пишуть, зокрема, Бертинські аннали (889 р.), а пізніше (в X ст.) і руські літописи: «поляне, яже нине зовомая русь». Опосередкованим підтвердженням локальності виникнення назви «Русь» може бути система гідронімів з ключовим словом «рос», найпоширеніших саме на Київщині: це і Рось, і Росава, і Росавка, і Росавиця, і багато інших річок. Отже, русь — поляни — Київщина — Київська Русь — логічний ланцюжок в етногенезі східних слов' ян-українців. Така традиція спадкоємності продовжується і на українському етнічному ґрунті. Князі окремих українських земель, котрі мали свої назви, все ж іменували себе князями Русі, а їх населення — русами, русичами, русинами. До речі, ці самоназви тривалий час побутували (а в окремих регіонах України вони живі й досі) і після того як сформувалися нові — «українець» і «Україна». Нерідко ці етноніми та ет-нополітоніми співіснували, що дуже часто фіксувалося рукописними джерелами та літературними творами навіть у XVI—XVII ст. Подвійна етнічність проявлялася і в інших ситуаціях, зокрема в назвах окремих земель України. Так, галицько-волинський князь Юрій-Болеслав в одній із грамот 1335 р. титулує себе «князем Малої Русі» — і це при тому, що Галицьке-Волинське князівство було на той час наймогутнішою і досить самостійною землею-державою, а Київська Русь втрачала своє значення. Прилучення до витоків Русі набувало загального характеру: нова самоназва слов' янської державності — «Мала Русь» — була зафіксована грамотою царгородсько-го патріарха і мала значення ядра Київської Русі на відміну від Великої Русі — соборних земель східних слов' ян. Традиція підкреслення давньоруського ядра пізніше набула політичного забарвлення у зв' язку з тим, що московські князі почали іменувати себе «князями всєя Руси», хоч власне російські князівства називалися тоді Московією, а їхнє населення — мос-ковитянами або московитами. Ці назви тривалий час побутували навіть після того, як офіційно була прийнята нова назва північно-східних об' єднань руських племен — Велика Русь, а пізніше — Росія. Вводячи нові назви, московські володарі мали на меті звеличення своєї держави, що посилювалася, претендуючи на роль «третього Риму» та єдиного та прямого наступника Київської Русі. Саме з цією метою і Київ попервах (до XV ст.) був включений до складу Великої Русі як «мать городов русских». Взагалі Москва й надалі докладала великих зусиль для визнання за Росією пріоритету над «руським світом». Оцінюючи це явище, дослідники намагалися осмислити походження й етнічну історію народів, що мають спільну слов' янську основу. Найближче до розв' язання цієї проблеми підійшов Л. Гумільов, котрий вважав, що «утворення сучасної Росії — явище нове, і вона не є продовженням Київської Русі. Формування російського етносу відноситься до XIV ст., найважливіший поштовх якому дала Куликовська битва 1380 року, об' єднавши руські князівства проти Золотої Орди». Висловлене положення узгоджується й з етногенетичною концепцією вченого: «Народженню будь-якого соціального інституту передує об' єднання певного числа людей, симпатичних один одному. Почавши діяти, вони вступають в історичний процес, зцементовані обраною ними метою та історичною долею. Як би не склалося їхнє майбутнє, спільність долі — умова, без якої цього досягти не можна». Назва «Україна» вперше з'являється в Іпатіївському літописі під 1187 роком у зв'язку зі смертю на Переяславщині князя Володимира Глібовича — організатора відсічі половецького вторгнення: «й плакали о нем все переяславцы, ибо он наполнен был всякими добродетелями, а без него Украйна много потеряет». Усупереч усталеній думці, що ця назва мала локальне побутування, літописи XII—XIII ст. засвідчують швидке і повсюдне її поширення в землях Київської Русі. Пізніше, у XIV—XV ст., назва «Україна» почала особливо широко вживатися для позначення земель у верхів' ях річок Сейм, Сула, Псел, тобто Сіверщини і Переяславщини, а затим — Нижньої Наддніпрянщини, Брацлав-щини, Поділля, Полісся, Покуття, Белзщини, Люблянщини, Пе-ремишлянщини, Холмщини та Закарпаття. Загального визнання назва «Україна» набула лише у XVII ст., хоча тоді вона співіснувала з іншими, зокрема з назвою «Малоросія», що утвердилася у зв'язку зі входженням України до складу Московської держави. На відміну від колишньої самоназви «Мала Русь», що підкреслювала генетичний зв'язок із Київською Руссю, термін «Малоросія», як і назва її мешканців — «малоросіяни», сприймався з відтінком певної зневаги до України та українців як до окраїни та провінціалів. Ця обставина позначилася на прискоренні процесу усвідомлення малоросіянами своєї причетності до українських цінностей, зокрема до таких суто національних самоназв, як «козак», «українець». Щодо самоназви «українець», то вона утвердилася в XVI—XVII ст., тобто набагато пізніше самоназви «Україна». Самоназва «козак», особливо поширена в XVI—XVII ст., означала не лише соціальний стан: вона була символом захисника національних інтересів. Отож не випадково, що поняття «козак» і «українець» нерідко співіснували й ототожнювалися. Співіснували з ними на той час і давні самоназви — руські, русини. Така багатошаровість етнічної самосвідомості не випадкова. Вона стала реакцією на національне тиснення з боку Росії, Польщі та інших держав, що підкорювали окремі землі України. Відстоюючи свої національні права, українці природно зверталися до свого першоджерела — Русі. Такі звернення знаходимо, наприклад, і в першому підручнику української історії — «Синопсисі» Інокентія Гізеля (1674 р.), і у відомому творі української патріотичної думки — анонімній «Історії Русів». Сам Богдан Хмельницький, котрий очолив національно-визвольну війну українського народу проти Польщі й відродив його державність, іменував себе то «князем руським», то «гетьманом України». Особливого розвитку традиція спадкоємності набула у XIX ст., в період національного піднесення. Цьому сприяло й остаточне утвердження серед українців самоназви «Україна», котре на побутовому рівні давно замінило офіційний термін «Малоросія». Зазнало суттєвої смислової трансформації й саме поняття «Україна», що колись сприймалося переважно у значенні окраїнної землі. Деякі дослідники, щоправда, трактують це поняття ширше — як порубіжжя двох етнокультурних світів: степових кочовиків і слов'ян. Слов'яни ж у IV ст. тут були представлені антами. До речі, на думку вчених, слово «ант» у перекладі з перської мови означає «край», «кінець», що у фонетичному і семантичному плані цілком бездоганно і символічно. Пізніше поняття «Україна» стало сприйматися у значенні краю, потім країни, а відтак і держави. Ім' я України утверджувалося разом із надіями українців відродити свою національно-культурну самобутність, і спалах цих прагнень був особливо помітним наприкінці XIX ст. «В міру того, — писав Михайло Грушевський, — як зростала свідомість тяг-лості і безперервності етнографічно-національного українського життя, це українське ім' я поширювалося на всю історію українського народу. Щоб підкреслити зв' язки нового українського життя з його давніми традиціями, це українське ім' я вживалось в складній формі «Україна-Русь», «українсько-руський»: старе традиційне ім' я зв' язане з новим терміном національного відродження і руху». Щоправда, вже на рубежі XIX—XX ст. все більшого поширення стали набувати однопорядкові самоназви — «Україна», «український», «українці», витісняючи всі інші. Певну закінченість цей процес отримав на нинішньому етапі національно-культурного відродження України, що є свідченням формування нового типу національної самосвідомості.
Література: Балушок В. Етногенез українців. — К.: ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, 2004. Балушок В. Коли ж народився український народ? // Дзеркало тижня, 23 квітня — 6 травня 2005 р. Баран В. Д., Баран В. Я. Історичні витоки українського народу. — К.: Ґенеза, 2005. Бердяєв Н. Національність і людство // Сучасність. — 1993. — № 1. — С. 154—157. Борисенко В. Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К.: Либідь, 1998. ВівчарикМ. Україна: від етносу до нації. — К., 2004. Гончаров О. Концепції етногенезу українців // Українська етнологія: Навч. посібник / За ред. В. К. Борисенко. — К.: Либідь, 2007. — С. 16—26. Етнічна історія давньої України. — К., 2000. — 280 с. Петров В. Походження українського народу. — К., 1992. 10. Півторак Г. Звідки ми і наша мова? — К, 1993. Пономарьов А. Українська етнографія: Курс лекцій. — К.: Либідь, 1994. Основи етнодержавознавства. Підручник / За ред. Ю. Римаренка. — К.: Либідь, 1996. Попович М. Нарис історії культури України. — К.: «АртЕк», 1999. Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археологія та стародавня історія України. — К., 1992. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньо-модерної України. — 2-ге вид., перероблене та рошир. — К.: Критика, 2005. |