Історія України: формування етносів, нації, державності - Посібник (Крупник Л. О.)

4. найменування україни та українців

 

Уся складність етнічної історії українців віддзеркалю­ється в розмаїтті їхніх самоназв (етнонімів) та назв із боку інших народів (екзоетнонімів), а також назв краю або держави (етно-топонімів та етнополітонімів), в яких вони мешкали.

Перша засвідчена у вітчизняних писемних джерелах назва іс­торичної території майбутньої України — Руська земля міститься у «Повісті минулих літ»:

3 Йдеться про візантійського імператора Михайла ІІІ Ісавра (842—867); згаданий похід на Константинополь відбувся не 852, а 860 р.

«Урік 6360 [852]... коли почав Михайло3 цесарствувати стала називатися [наша земля] — Руська земля. А про се ми до­відалися [з того], що за сього цесаря приходила Русь на Царго-род».

Це твердження слід сприймати як елемент легенди, бо отото­жнення землі з її назвою — справа тривала. Люди X—XIII ст. вживали поняття «Руська земля» у двох значеннях: конкретно­му — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров' я, і розширеному — з охопленням усіх територій, які спершу підпорядковувалися Києву, а згодом тяжіла до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї вже на XII—XIII ст. досить ефемерної єдності.

Східнослов' янські землі, що формувалися на території Украї­ни, завжди були тісно пов' язані між собою, причому не лише ду­ховно, а й економічно, політично і, звичайно ж, спорідненістю та свояцтвом їхніх мешканців. Щодо генетичного їх єднання, то во­но підкреслювалося символічною самоназвою «Русь», яка мала багато варіантів: Рустія, Київська Русь, Угорська Русь, Підкар­патська Русь, Червона Русь, Біла Русь, Мала Русь, Чорна Русь, Південно-Східна Русь. Разом із тим це все ж таки єдина Русь, або Руська земля, цілісність якої завжди проявлялась в екстремаль­них ситуаціях.

Прихильники норманської теорії утворення давньоруської держави, до якої належали практично всі російські дворянські іс­торики, багато представників буржуазної російської історіогра­фії, а також українські історики державницького напрямку (В. Антонович, С. Томашівський, В. Липинський, Д. Дорошенко та ін.) схилялися до думки, що назва «Русь» була принесена на східнослов' янський ґрунт варязькими дружинами. Тим більше, що такий погляд випливав з «Повісті минулих літ», в якій гово­рилося, що стомлені міжусобицями місцеві слов' янські та інші племена «пішли за море до варягів, до Русі. Бо так звали тих ва­рягів — Русь». Там поскаржились на свої безпорядки і запропо­нували варягам-русі: «Ідіть-но княжити і володіти нами». І от ви­бралися три брати Рюрик, Синеус і Трувер, «з собою всю узяли Русь»... «І од тих варягів дістала назву Руська земля». При науко­вому обґрунтуванні цієї літописної легенди: одні вважали, що на­зва «русь» стосувалася якогось войовничого племені норманів. Інші думали, що у давньогерманській мові означало просто вій­ськову дружину.

Українські історики народницького напрямку, серед них і М. Грушевський, скептично ставилися до такого тлумачення пи­тання про походження назви «Русь». У своїй популярній «Ілюс­трованій історії України» М.Грушевський писав: «В звістках чужоземців, які маємо з IX і X віку, наші князі й їх військо, все зветься Руссю, руськими. У нас же Руссю звалася Київщина. Здогад нашого старого літописця, що ім'я Руси було принесене з Швеції, варязькою дружиною, не справджується: в Швеції та­кого народа не знали, і шведів ніколи у нас сим іменем не звали. Звідки се ім' я взялось на Київщині, ми не знаємо, й не будемо вгадувати».

Поняття «Русь» виступає символом спадкоємності давньору­ської народності. Принципово важливе значення для етнічної історії українців має питання про час і місце виникнення понят­тя «Русь». Дослідниками це трактується неоднозначно в одних випадках місце обмежується локальним ареалом, в інших — поширюється на різні регіони, нерідко значно віддалені один від одного.

Як свідчать давні джерела, спочатку виникла назва «Рос» — земля на порубіжжі з «амазонками», відома вже у VI ст. Пізніше це поняття трансформувалося в етнонім «рус», який також мав певну географічну прив' язку — узбережжя ріки Рути, потім землі біля Руської гори, а відтак територія розселення полян у Середній Наддніпрянщині. Про це пишуть, зокрема, Бертинські аннали (889 р.), а пізніше (в X ст.) і руські літописи: «поляне, яже нине зовомая русь». Опосередкованим підтвердженням локальності виникнення назви «Русь» може бути система гідронімів з ключо­вим словом «рос», найпоширеніших саме на Київщині: це і Рось, і Росава, і Росавка, і Росавиця, і багато інших річок. Отже, русь — поляни — Київщина — Київська Русь — логічний лан­цюжок в етногенезі східних слов' ян-українців.

Така традиція спадкоємності продовжується і на українському ет­нічному ґрунті. Князі окремих українських земель, котрі мали свої назви, все ж іменували себе князями Русі, а їх населення — русами, русичами, русинами. До речі, ці самоназви тривалий час побутували (а в окремих регіонах України вони живі й досі) і після того як сфор­мувалися нові — «українець» і «Україна». Нерідко ці етноніми та ет-нополітоніми співіснували, що дуже часто фіксувалося рукописними джерелами та літературними творами навіть у XVI—XVII ст.

Подвійна етнічність проявлялася і в інших ситуаціях, зокрема в назвах окремих земель України. Так, галицько-волинський князь Юрій-Болеслав в одній із грамот 1335 р. титулує себе «князем Ма­лої Русі» — і це при тому, що Галицьке-Волинське князівство було на той час наймогутнішою і досить самостійною землею-державою, а Київська Русь втрачала своє значення. Прилучення до витоків Русі набувало загального характеру: нова самоназва слов' янської держа­вності — «Мала Русь» — була зафіксована грамотою царгородсько-го патріарха і мала значення ядра Київської Русі на відміну від Ве­ликої Русі — соборних земель східних слов' ян.

Традиція підкреслення давньоруського ядра пізніше набула політичного забарвлення у зв' язку з тим, що московські князі по­чали іменувати себе «князями всєя Руси», хоч власне російські князівства називалися тоді Московією, а їхнє населення — мос-ковитянами або московитами. Ці назви тривалий час побутували навіть після того, як офіційно була прийнята нова назва північно-східних об' єднань руських племен — Велика Русь, а пізніше — Росія. Вводячи нові назви, московські володарі мали на меті зве­личення своєї держави, що посилювалася, претендуючи на роль «третього Риму» та єдиного та прямого наступника Київської Ру­сі. Саме з цією метою і Київ попервах (до XV ст.) був включений до складу Великої Русі як «мать городов русских». Взагалі Моск­ва й надалі докладала великих зусиль для визнання за Росією пріоритету над «руським світом».

Оцінюючи це явище, дослідники намагалися осмислити похо­дження й етнічну історію народів, що мають спільну слов' янську основу. Найближче до розв' язання цієї проблеми підійшов Л. Гумільов, котрий вважав, що «утворення сучасної Росії — явище нове, і вона не є продовженням Київської Русі. Формуван­ня російського етносу відноситься до XIV ст., найважливіший поштовх якому дала Куликовська битва 1380 року, об' єднавши руські князівства проти Золотої Орди». Висловлене положення узгоджується й з етногенетичною концепцією вченого: «Народ­женню будь-якого соціального інституту передує об' єднання пев­ного числа людей, симпатичних один одному. Почавши діяти, вони вступають в історичний процес, зцементовані обраною ни­ми метою та історичною долею. Як би не склалося їхнє майбутнє, спільність долі — умова, без якої цього досягти не можна».

Назва «Україна» вперше з'являється в Іпатіївському літописі під 1187 роком у зв'язку зі смертю на Переяславщині князя Во­лодимира Глібовича — організатора відсічі половецького вторг­нення: «й плакали о нем все переяславцы, ибо он наполнен был всякими добродетелями, а без него Украйна много потеряет». Усупереч усталеній думці, що ця назва мала локальне побуту­вання, літописи XII—XIII ст. засвідчують швидке і повсюдне її поширення в землях Київської Русі. Пізніше, у XIV—XV ст., на­зва «Україна» почала особливо широко вживатися для позначен­ня земель у верхів' ях річок Сейм, Сула, Псел, тобто Сіверщини і

Переяславщини, а затим — Нижньої Наддніпрянщини, Брацлав-щини, Поділля, Полісся, Покуття, Белзщини, Люблянщини, Пе-ремишлянщини, Холмщини та Закарпаття.

Загального визнання назва «Україна» набула лише у XVII ст., хоча тоді вона співіснувала з іншими, зокрема з назвою «Мало­росія», що утвердилася у зв'язку зі входженням України до скла­ду Московської держави. На відміну від колишньої самоназви «Мала Русь», що підкреслювала генетичний зв'язок із Київською Руссю, термін «Малоросія», як і назва її мешканців — «малоросі­яни», сприймався з відтінком певної зневаги до України та украї­нців як до окраїни та провінціалів. Ця обставина позначилася на прискоренні процесу усвідомлення малоросіянами своєї причет­ності до українських цінностей, зокрема до таких суто націона­льних самоназв, як «козак», «українець». Щодо самоназви «укра­їнець», то вона утвердилася в XVI—XVII ст., тобто набагато пізніше самоназви «Україна».

Самоназва «козак», особливо поширена в XVI—XVII ст., означала не лише соціальний стан: вона була символом захисни­ка національних інтересів. Отож не випадково, що поняття «ко­зак» і «українець» нерідко співіснували й ототожнювалися. Спі­віснували з ними на той час і давні самоназви — руські, русини. Така багатошаровість етнічної самосвідомості не випадкова. Во­на стала реакцією на національне тиснення з боку Росії, Польщі та інших держав, що підкорювали окремі землі України. Відсто­юючи свої національні права, українці природно зверталися до свого першоджерела — Русі. Такі звернення знаходимо, напри­клад, і в першому підручнику української історії — «Синопсисі» Інокентія Гізеля (1674 р.), і у відомому творі української патріо­тичної думки — анонімній «Історії Русів». Сам Богдан Хмельни­цький, котрий очолив національно-визвольну війну українського народу проти Польщі й відродив його державність, іменував себе то «князем руським», то «гетьманом України».

Особливого розвитку традиція спадкоємності набула у XIX ст., в період національного піднесення. Цьому сприяло й ос­таточне утвердження серед українців самоназви «Україна», котре на побутовому рівні давно замінило офіційний термін «Малоро­сія». Зазнало суттєвої смислової трансформації й саме поняття «Україна», що колись сприймалося переважно у значенні окраїн­ної землі. Деякі дослідники, щоправда, трактують це поняття ши­рше — як порубіжжя двох етнокультурних світів: степових кочо­виків і слов'ян. Слов'яни ж у IV ст. тут були представлені антами. До речі, на думку вчених, слово «ант» у перекладі з пер­ської мови означає «край», «кінець», що у фонетичному і семан­тичному плані цілком бездоганно і символічно. Пізніше поняття «Україна» стало сприйматися у значенні краю, потім країни, а ві­дтак і держави.

Ім' я України утверджувалося разом із надіями українців від­родити свою національно-культурну самобутність, і спалах цих прагнень був особливо помітним наприкінці XIX ст. «В міру то­го, — писав Михайло Грушевський, — як зростала свідомість тяг-лості і безперервності етнографічно-національного українського життя, це українське ім' я поширювалося на всю історію україн­ського народу. Щоб підкреслити зв' язки нового українського життя з його давніми традиціями, це українське ім' я вживалось в складній формі «Україна-Русь», «українсько-руський»: старе традиційне ім' я зв' язане з новим терміном національного відро­дження і руху».

Щоправда, вже на рубежі XIX—XX ст. все більшого поши­рення стали набувати однопорядкові самоназви — «Україна», «український», «українці», витісняючи всі інші. Певну закінче­ність цей процес отримав на нинішньому етапі національно-культурного відродження України, що є свідченням формування нового типу національної самосвідомості.

 

Література:

Балушок В. Етногенез українців. — К.: ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, 2004.

Балушок В. Коли ж народився український народ? // Дзеркало тижня, 23 квітня — 6 травня 2005 р.

Баран В. Д., Баран В. Я. Історичні витоки українського народу. — К.: Ґенеза, 2005.

Бердяєв Н. Національність і людство // Сучасність. — 1993. — № 1. — С. 154—157.

Борисенко В. Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К.: Либідь, 1998.

ВівчарикМ. Україна: від етносу до нації. — К., 2004.

Гончаров О. Концепції етногенезу українців // Україн­ська етнологія: Навч. посібник / За ред. В. К. Борисенко. — К.: Либідь, 2007. — С. 16—26.

Етнічна історія давньої України. — К., 2000. — 280 с.

Петров В. Походження українського народу. — К.,

1992.

10. Півторак Г. Звідки ми і наша мова? — К, 1993.

Пономарьов А. Українська етнографія: Курс лекцій. — К.: Либідь, 1994.

Основи етнодержавознавства. Підручник / За ред. Ю. Римаренка. — К.: Либідь, 1996.

Попович М. Нарис історії культури України. — К.: «АртЕк», 1999.

Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Архео­логія та стародавня історія України. — К., 1992.

Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньо-модерної України. — 2-ге вид., перероблене та рошир. — К.: Критика, 2005.