Термінологічний словничок
Авторитаризм (від лат. аШ;огіїа8 — вплив, влада, наказ) — державно-політичний режим, стиль громадського життя, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або окремої групи, обмеження, звуження політичних прав і свобод громадян та суспільно-політичних організацій, строгою регламентацією їхньої активності, різким обмеженням прерогатив і повноважень представницьких установ. Анархізм (від грец. апагіїіа — безвладдя) — ідейно-політичний рух, центральною тезою якого є заперечення будь-якої влади в суспільстві. Анархізмом часто називають будь-яке свавілля, невизнання авторитетів, порядку, дисципліни. Архетипи — це структурні елементи людської психіки, що знаходяться у колективному підсвідомому, яке є загальним для усього людства. Вони успадковуються так, як успадковується будова тіла. Ар-хетипи структурують розуміння людиною себе, світу та інших людей. З особливою виразністю вони проявляються у міфах, казках, снах, а також при деяких психічних розладах. Асиміляція (від лат. азєітіїаио — уподібнення) — злиття одного народу з іншим шляхом засвоєння його мови, культури, національних звичаїв і традицій. Велике переселення народів — умовна назва сукупності етнічних переміщень у Європі (IV—VII ст.) — германських, слов'янських, сарматських та інших племен на територію Римської імперії (західні історики називають його ще етнічною революцією). Генеалогія (Ьепеа1о§іа — родовід) — спеціальна галузь історичної науки і навчальна дисципліна, що вивчає історію походження родів і окремих осіб. Геноцид (від грец. §епоє — рід і лат. саесіеге — вбивати) — сукупність дій, або політика, спрямовані цілковито або частково на винищення національної, етнічної, расової, релігійної або соціальної спільності людей. Здійснюється через убивства, завдання тяжких тілесних ушкоджень або спричинення розумового розладу, навмисне створення життєвих умов, розрахованих на цілковите або часткове фізичне знищення певної групи населення, запобігання народженню дітей тощо. Першим сучасним виявом масового геноциду став геноцид вірмен. 27 травня 1915 р. турецький уряд видав указ про насильну депортацію вірменського населення східної Анатолії. Вірмен, оскільки вони християни, запідозрили в симпатіях до ворогів-росіян на Кавказькому фронті і в планах створити об'єднану Вірменію під покровительством Росії. Депортація зачепила десь два-три мільйони чоловік. Приблизно одну третину цих людей вирізали турки, ще одна третина загинула під час депортації і лише одна третина вижила. За Севрським договором (1920 р.) союзники визнали об'єднану Вірменію як суверенну республіку. Натомість, на практиці дозволили поділити країну між Радянською Росією і Туреччиною. Термін «геноцид» стали вживати тільки 1944 р., його створив польський юрист єврейського походження Рафаїл Лемкін (19011959), що працював у США. Він обстоював необхідність зробити практичні висновки з долі Польщі та польського єврейства, і 1948 р. його зусилля увінчалися конвенцією ООН «Про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього». Географічний детермінізм — спроба вивести залежність особливостей певного народу від географічного середовища. Геополітика (від грец. ge — земля і politica — мистецтво управління державою) — соціально-політична концепція, що ґрунтується на ідеї визначальної ролі географічного чинника в історії суспільства та вибудовує на її підставі програму внутрішніх і зовнішньополітичних дій. Гіпотеза історична (від грец. hypothesis — основа, припущення) — форма наукового історичного пізнання, спрямована на раціональну організацію історичного дослідження. Є сукупністю висловлювань, що мають характер припущень, сформованих на підставі існуючих фактів щодо істотних відношень і зв' язків, вірогідних для досліджуваного об' єкта. Делімітація (від лат. de — префікс із значенням віддалення, припинення і limitatio — обмеження) — один із двох основних етапів встановлення державного кордону з описом його проходження й нанесення на карту відповідно до укладеного договору. Демаркація (франц. demarcation — розмежування) — один із двох основних етапів встановлення державного кордону, проведення його лінії на місцевості та позначення її відповідними прикордонними знаками. Держава — в широкому значенні — будь-яка існуюча колись або нині стала соціально-політична структура, що відтворює на певній території упродовж тривалого часу власну систему суспільних відносин, норм, цінностей та ідеалів. Історичний спосіб закріплення соціальної диференціації людства, який став вираженням політично оформлених інтересів і воль, репрезентований у вигляді існуючої влади, здатної до організаційної і консолідуючої діяльності всередині політичної системи свого суспільства і до зовнішньополітичної діяльності, яка відповідає міжнародним нормам. Дисидент (від лат. dissidens — незгодний) — особа, що відступає від учення панівної церкви або не погоджується з офіційною ідеологією та існуючим режимом. Як феномен характерний для тоталітарних режимів у період їх кризи й розкладу. Діаспора (від грец. diaspora — розсіяння, розпорошення) — представники етнічної спільноти, які перебувають за межами кордонів країни походження внаслідок їх вигнання завойовниками чи загрози геноциду, низки політичних і природно-географічних чинників, природнокліматичних катаклізмів. Еліта (франц. élite — краще, добірне, від лат. eligo — вибираю) — вищі соціальні групи в системі соціальної ієрархії. Етнічні землі — території, де історично сформувалися групи людей, які характеризуються спільністю мови, традицій, культури, побуту, особливостями психічного складу тощо. Етнічні землі часто називають історичними, історико-географічними. Етнічна культура — культура людей, пов'язаних між собою спільністю походження (кровною спорідненістю) та спільно здійснюваною господарською діяльністю, т. з. єдністю «крові і ґрунту». Тому етнічна культура змінюється від однієї місцевості до іншої. Етнічна меншина — група людей, яка відрізняється за своєю етнічною належністю від більшості населення даного економічного організму (держави). Поряд з терміном етнічна меншина в тому самому значенні часто застосовується поняття національна меншина. Етнічна психологія (етнопсихологія) — наукова дисципліна, що розвивається на стику етнографії і психології. Досліджує психічний склад і поведінку людей, зумовлені приналежністю до того чи іншого етносу. Термін вживається головним чином у таких значеннях: для визначення особливостей психології (інколи — й психокультурного та психоетнічного) життя етносів, народів, їхніх угрупувань (типологічних сімей, історико-цивілізаційних спільностей, мовно-культурних спорідненостей, геополітичних груп, расово-географічних типів та ін.) та їхніх індивідуальних представників. Етнічні стереотипи — це відносно стійкі уявлення про моральні, розумові та фізичні якості, що властиві представникам тих чи інших спільнот. Етнічні стереотипи поділяються на автостереотипи та гетерос-тереотипи. Автостереотипи — це думки, судження, оцінки, котрі стосуються певної етнічної спільноти представниками цієї ж самої спільноти (наприклад, висловлювання українців про українську націю). Гетеростереотипи — це сукупність оціночних суджень про інші народи. Етногенез (від «етнос» — народ і «генезис» — походження, розвиток) — сукупність історичних явищ і процесів, пов' язаних із формуванням людських спільнот, етносів, що володіють сталими ознаками, які проявляються в особливостях господарювання, мови, культури та психології. Етнографія (буквально — народоопис) — галузь гуманітарних наук, котра вивчає народи (етноси), їхнє походження, етнічну історію, традиційно-побутову культуру та характер міжетнічних відносин, базуючись переважно на даних польових досліджень. Етнографічна група — відносно відособлена частина народності або нації, яка тривалий час зберігає помітні культурно-побутові відмінності щодо основного етнічного масиву, невід' ємною складовою частиною якого вона є. Із сформованих на українському етнічному ґрунті етнографічних груп виразну своєрідність на сьогодні зберігають п'ять з них: бойки, гуцули, лемки, поліщуки та литвини, у яких етнічна самосвідомість рівня етнографічної групи органічно поєднується з національною самосвідомістю загальноукраїнського рівня. Етнологія (від грецьк. ethnos — народ та logos — слово, наука) — наука про народ. Об'єктивна тенденція поступової трансформації етнографії в етнологію зумовлена поступовим переміщенням народознавчих інтересів із мікрорівня (дослідження громад, племен, окремих меншостей) на макрорівень (етнографія націй), а відтак і на рівень глобальних проблем (вивчення етнічної екології, етнографічної влади та держави, природи міжнаціональних конфліктів тощо). Етнонім — самоназви племен, народностей, народів. Етнополітика — сфера суспільного життя в багатонаціональних державах, до якої відносяться політичні взаємовідносини державної нації («нації-держави») з етнічними групами всередині держави, а також етнічних груп між собою. Зіткнення інтересів цих основних суб' єктів етнополітики концентрується навколо питання розподілу влади, соціальних і матеріальних благ, а також збереження етнічної ідентичності груп. Етнопсихологія (від грец. ethnos — плем'я, народ) — це галузь психології, що вивчає етнічні особливості психіки людей, національний характер, закономірності формування та функціонування національної самосвідомості, етнічних стереотипів та установок. Етнос — сталий колектив, який склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Етнос існує як стійка система, що протиставляє себе усім іншим колективам людей за принципом «ми — не ми», «свої — чужі», «ми такі, а решта інші». Етносоціологія — наукова дисципліна на перетині етнографії та соціології, спрямована на розкриття етнічного багатоманіття соціальних процесів та соціального функціонування етнічної культури й побуту. Формування її припадає на 20—30-і роки ХХ ст. Етноцентризм (від грецьк. — етнос — група, плем'я, народ і латин — центрум — центр) — це схильність етнічних груп сприймати й оцінювати навколишній світ, природні та соціальні явища і процеси лише крізь призму традицій і норм власної групи, що їх вважають за загальний еталон. Ідеологія — упорядкована, струнка система поглядів, які виражають ставлення до дійсності, цілі й програми, спрямовані на закріплення, розвиток чи зміну даних суспільних відносин. Ідеологія, як і політика, має універсальний характер, тобто здатна охоплювати найрізноманітніші галузі думки, діяльності, поведінки, визначати їх спрямованість, цілі й засоби. Ідеологія вказує політиці систему ідеалів та цінностей, до якої остання має прагнути. Тому виникає консервативна або ліберальна, прогресивна чи реакційна політика. Історіософія — наука, яка виникла на межі історії та філософії і розробляє основні засади теорії і практики історичного пізнання. Часто ототожнюється з філософією історії. Індустріальне суспільство — стадія історичного розвитку людства, якій властиве домінування промислового виробництва над аграрним, кількісне переважання міського населення над сільським; високий рівень промислового виробництва характеризується його механізацією та автоматизацією, використанням досягнень науково-технічного прогресу, що зумовлює великі якісні зміни і в інших сферах суспільного життя — соціально-побутовій, політичній, культурно-духовній. Інтелігенція (від лат. ішеШ§епиє) — знавець, фахівець) — соціальна група, до якої належать особи, професійно зайняті розумовою працею, що мають відповідну для такої праці спеціальну освіту. Мисляче творче ядро суспільства, яке характеризується великою розумовою, естетичною та моральною активністю. Передумовою утворення інтелігенції було відокремлення розумової праці від фізичної. Консерватизм (лат. сопєегуаге — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика, яка орієнтується на захист, збереження й підтримку існуючих традиційних засад і форм суспільного життя, морально-правових основ, заперечує революційні зміни, необхідність народних рухів і т. ін. Конформізм (від лат. сопіогтіє — подібний, схожий, відповідний) — пристосовництво, пасивне, беззаперечне прийняття існуючих порядків, панівних ідей та вартостей, стандартів поведінки, норм і правил, безумовне поклоніння перед авторитетами. Концепція історична (від лат сопсершє — думка, уявлення) — головний задум, провідна ідея історичного дослідження, за допомогою якого обґрунтовується вибір об'єкта пізнання, здійснюється первинне формулювання проблеми, аргументація найпринциповіших понять, які в сукупності утворюють чітку пояснювальну схему, своєрідний «каркас» історичної гіпотези або теорії. Корінні народи — народи в незалежних країнах, які є нащадками тих, хто населяв країну або географічну область, частиною якої є дана країна, в період її завоювання або колонізації, а також під час встановлення існуючих державних кордонів. До корінних народів України належать українці, кримські татари, караїми та кримчаки. Культура — це історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражених в типах і формах організації життя і діяльності людей, а також в створюваних ними матеріальних і духовних цінностях. Слово культура латинського походження і означає обробіток землі, її культивування, зміни в природнім об' єкті під впливом людини, на відміну від змін, спричинених природнім шляхом. Лібералізм — система соціально-економічних і політичних поглядів, яка захищає свободи і права особи, приватну власність, демократію, громадянське суспільство, договірний характер державної влади, конкуренцію тощо. У лібералізмі головною ідеєю виступає така організація суспільного життя, яка визнає політичні й економічні права індивіда у межах чинних законів, що тлумачаться як узагальнення природних потреб нормальних цивілізованих людей. Лібералізм — це насамперед уявлення про самодостатність особи та її прихильність свободі. Але специфіку лібералізму становить не сам по собі «дух свободи», а розробка інституційно-правових умов його забезпечення. Макіавеллізм — термін, що використовується для характеристики політичної доктрини флорентійського державного діяча, письменника і мислителя Нікколо Макіавеллі (1469—1527 рр.), а також політики, що будується на культі сили, підступності, зневажанні норм моралі. Маргінальність — це сукупність специфічних особливостей свідомості і поведінки певних людей, зокрема етнічних індивідуальностей, представників соціальних спільностей, груп, які характеризуються амбівалентністю, психологічною розколотістю, нестійкістю, непослідовністю дій, неспроможністю адаптуватися до певної референтної спільноти чи групи. Ментальність (від лат. mens — розум, мислення, спосіб мислення, душевний склад) — багатозначне поняття для позначення глибинного рівня людського мислення, що не обмежується сферою усвідомленого і сягає в несвідоме. Ментальність — це властивий певній добі (і тільки їй), відповідній культурі, цивілізації, суспільству, спільноті тощо загальний і спільний розумовий інструментарій, яким індивіди цієї доби оволодівають і послуговуються в неусвідомленій формі, інстинктоподібно, формуючи з неминучими неповторними індивідуальними модифікаціями особливий загальний образ світу, притаманний лише означеному суспільству (спільності, етносу, культурі), конкретніше — саме цій добі. Метаетнічна спільність — від давньогрсцьк. «мета», що означає «за», «після». Вживається на означення спільностей, які є не власне етносами, а стоять в етнічній ієрархії після них. Деякі дослідники замість цього терміна вживають термін «макроетнічна «чи «супе-ретнічна спільність». Мігранти (від лат. migrans, migrantis — переселенець; той, хто переселяється) — особи, котрі здійснюють міграцію, тобто перетинають державні або адміністративно-територіальні кордони з метою зміни місця проживання назавжди або на певний час. Модерна нація — наслідок загальнішого процесу — поступового перетворення аграрного, малограмотного і маломобільного суспільства на індустріальне, освічене і мобільне, з широкими політичними правами та економічною свободою для всіх його членів, а не лише для верхівки. Початок цього процесу датують переважно XVI ст. (Західна Європа від XVI ст. стає моделлю економічного, культурного і політичного прогресу). Саме тоді освічені класи починають вживати термін «модерний вік» (на противагу понять «античність» й «середньовіччя»). Модерні процеси стали поштовхом творення новітніх націй, отримує перемогу національний принцип в організації суспільства. У повну силу процес творення модерних європейських націй розгорнувся у ХІХ—XX ст. Народ — 1. Усе населення певної країни. 2. Та чи інша етнічна група. 3. Певна соціальна спільність. Народність — мовна, територіальна, економічна й культурна спільність людей, що історично склалася і передує нації. Національна ідея — це сенс буття нації, акумулятор прогресивних національних програм, політичних ідей, гасел, цінностей, рушій національного прогресу, основа національно-визвольних рухів, змагань, національного суверенітету. Національна ідея становить платформу національної ідеології, визначає теоретичні засади національної свідомості. Національна самосвідомість — сукупність поглядів, оцінок, думок і відносин, що відображають рівень усвідомлення нацією в цілому чи окремою людиною своєї національної (поряд з етнічною) належності, спільності історичної долі, своєрідності, неповторності гео-політичних, духовних, соціальних, історичних чинників. Національна самосвідомість пов' язана з самоідентифікацією нації — усвідомленням себе як спільноти політичної, поліетнічної, громадянської на основі осягнення національної ідеї та національних інтересів. Нація (від лат. natio — народ, плем' я) — історична спільність людей, що складається в процесі формування певних характерних її ознак. Існує багато визначень цього поняття, що ґрунтуються на певній більшій чи меншій сукупності цих ознак. їх можна поділити на культурологічні, психологічні, етнологічні, історико-еконо-мічні та політологічні. Націоналізм (від лат natio — народ) — радикальний політичний напрям; ідеологія, психологія, соціальна практика, світогляд, відповідно до яких нація вважається головним і вирішальним чинником історії; її інтересам підпорядковані всі елементи суспільного життя. Не гіпертрофований до патологічних форм націоналізм задовольняє здорову потребу людини й суспільства у національній самосвідомості як важливій складовій самоідентифікації в історії. Національний характер — це відносно стійкі психічні властивості народу, що залежать від конкретних історичних, соціально-економічних умов існування певної спільноти. Панславізм — культурна і політична течія слов'янських народів, в основі якої уявлення про етнічну та мовну спорідненість слов'ян, необхідність їх політичного об'єднання. Плебісцит — форма загального голосування, різновид референдуму. Плем 'я — найвища форма соціальної організації доісторичного, первісного суспільства (також тип етносу). Як правило, плем'я складалося з кількох родів чи общин, або утворювалося в результаті розділу найбільших родів. Позитивізм (франц. positivisme, от лат. pоsitivus позитивний) — філософський напрямок, що оформився у 30-х роках ХІХ ст. французьким мислителем Контом, заснований на принципі, що все справжнє «позит» (позитивне) знання може бути отримане тільки як результат окремих спеціальних наук і їх синтетичного об' єднання і що філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування. Постіндустріальне суспільство — поняття, яке виникло внасідок розвитку теорії стадій економічного зростання т. зв. індустріального суспільства такими відомими американськими соціологами, економістами і політологами, як Д. Белл, З. Бжезинський та ін. Розглядаючи поступальний розвиток суспільства як соціальний прогрес, в основу якого покладено технічний прогрес, вони зауважують, що залежно від рівня техніки в суспільстві послідовно домінують різні сфери економічної діяльності: спочатку аграрна, потім індустріальна, а нині — сфера послуг, де провідну роль відіграють наука і освіта. На кожній із цих стадій панівне становище посідають провідні соціальні верстви: феодали і священики — в аграрному суспільстві, підприємці й бюрократи — в індустріальному, вчені та фахівці (технократи) — на нинішній стадії економічного розвитку. Перехід від однієї стадії до іншої зумовлюють не соціальні революції, а технологічні перевороти. І саме нова хвиля науково-технічної революції, що охопила людство впродовж останніх десятиліть, зумовила перехід від індустріального суспільства до більш розвиненого, яке різні автори називають по-різному: постіндустріальне, технотронне, надіндустріаль-не, технократичне. Постмодернізація — термін для позначення нової моделі модернізації, де економічний розвиток тісно пов' язаний з роллю культурних чинників. Постмодернізм на відміну від модернізації, дає змогу уникнути особливо болісного моменту в розвитку соціуму — зміни ідентичності. Якщо модернізація нерідко передбачала відхилення від авторитету релігії в бік авторитету держави, від авторитету традицій в бік необмежених новацій, то пост модернізація — це рух від авторитету держави до авторитету традиції, до підтримки традиційних цінностей. У деяких азіатських країнах, напр., Японії, Південній Кореї та ін. спостерігається успішний пошук нових інститутів і структур на основі традиції. Для цих цивілізацій характерна національна солідарність. Психічний склад — це стійкі риси психіки людей, що склалися на основі тривалої історії розвитку народу, які проявляються у звичках, смаках, звичаях, традиціях, емоційному сприйманні людиною навколишнього середовища та темпераментності. Психічний склад іноді ототожнюють з поняттям характеру народу, але поняття «характер» вужче, ніж психічний склад. Радикал (англ., франц. radical, від лат. radix — корінь) — прихильник крайніх, рішучих дій, поглядів. Середні віки — термін, запроваджений у XV—XVI ст. італійськими гуманістами для позначення певної доби в історії людства. Загальновизнаних хронологічних меж середніх віків не існує. З розвитком історичної науки значення його змінювалося. Так, у XVII— XVIII ст. середніми віками називали тисячолітню «темну добу» в європейській історії — від «загибелі» античності до розквіту європейської культури в нові часи (V—XV ст.). У радянській історіографії такими межами вважали час загибелі Західної Римської імперії (476 р.) та Англійську революцію середини у XVII ст. Пострадянські історики здебільшого вважають, що середньовічна доба тривала до кінця XV ст., а XVI — перша половина XVII ст. є перехідним періодом від середніх віків до нового часу або раннім новим часом. Зарубіжна історіографія відносить кінець середньовіччя на 1453 р. (загибель Візантійської імперії, закінчення Столітньої війни) або на останні роки XV ст. Є також думка, що хронологічна межа між середніми віками та новим часом — Французька революція 1789—1794 рр. Найчастіше історію середніх віків поділяють на такі три періоди: кінець V—X ст. (раннє середньовіччя), XI—XIII ст. (високе середньовіччя) та XIV—XV ст. (пізнє середньовіччя). Соборність — об' єднаність, цілісність, неподільність території держави або відповідне прагнення громадян; духовне об'єднання людей на основі спільної віри, взаємної поваги і любові, шанобливе ставлення до спільних духовних цінностей. Соціалізація — це процес і результат активного відтворення індивідуального досвіду, що здійснюється у спілкуванні та діяльності. Соціалізація проходить двома шляхами — стихійним, коли на особистість впливають різні обставини життя та середовище, які її оточують, і цілеспрямованим, тобто в процесі виховання згідно з певними традиціями. Соціалізм — сукупність понять, що охоплюють ідеологічні доктрини і політичні течії, для яких характерний підхід до розв' язання всіх соціальних проблем з точки зору суспільства як єдиного цілого. Основні трактування терміну «соціалізм»: 1) марксистське: перша фаза комуністичної формації; суспільство, засноване на загальній власності на засоби виробництва; 2) соціал-демократичне: процес реалізації ідеалів свободи, справедливості, солідарності та інших цінностей; розуміється як вічно тривале завдання. Субетнос (етнографічна група) — частина народу (етносу) зі специфічними рисами культури, що виникла внаслідок територіального відособлення (напр., лемки, бойки). Суб 'єктивізм — світоглядна позиція, яка виявляється в теорії у вигляді заперечення об' єктивності істини, в практичній діяльності — заперечення об' єктивних законів природи і суспільства. Теорія (від грец. шеогіа — спостереження, дослідження) — найвища форма наукового мислення, спрямована на пояснення фактів, їх сутнісних зв' язків. Теорія вибудовується, як доказова система істинного знання, в основу якої покладено певну ідею, що втілюється в сукупності базових категорій і понять, кореляції між якими розкривають закономірний характер виявів досліджуваного об' єкта пізнання. Тоталітаризм — політичний устрій, за якого державна влада здійснює повний контроль за всіма сферами життя суспільства. Для тоталітаризму характерні відсутність демократичних свобод, насильство, терор влади проти народу, наявність єдиної державної ідеології, обов' язкової для всіх громадян, відсутність громадянського суспільства. Формація суспільно-економічна (від лат. Югтапо — утворення, формування) — одна з наріжних категорій марксистської соціальної філософії (уперше вжита К. Марксом у праці «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» (1851 р.), за одним із значень якої людська історія ділилась на три великі стадії: первинна суспільно-економічна формація (докласове суспільство), вторинна суспільно-економічна формація (класове суспільство), третинна суспільно-економічна формація (безкласове суспільство). У радянському варіанті марксизму поступово виробилося тлумачення суспільно-економічної формації, як історичного ступеня (типу) суспільства. Формаційний підхід до вивчення історичного процесу — напрямок пізнання історії за суспільно-економічними формаціями: первісний лад, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний. Фундаменталізм — радикальне й войовниче неприйняття принципів, форм і цілей будь-якої модернізації, обстоювання традицій, старих життєвих і світоглядних форм. Харизма (грец. charisma — милість, благодать, божий дар) — особливий тип легітимності, організації влади і лідерства, заснований на виняткових якостях тієї чи іншої особистості, головним чином релігійного або політичного діяча, що дозволяють йому здійснювати в суспільстві функції пророка, вождя чи реформатора. Шовінізм (франц. diauvinisme — від прізвища капрала наполеонівської армії Н. Шовена) — роздутий до ідеологічних крайнощів націоналізм, що виявляється у надмірному звеличенні своєї нації, наданні їй винятковості; робить ставку на гноблення «малих» народів, поневолення їх, таврування за їх прихильність до своєї культури.
[1] У даній лекції використано праці: Ашин Г. К., Охотский Е. В. Курс злитологии. — М., 1999; Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ—ХХ ст. — К.: Ґенеза, 2000; Донцов Д. Дух нашої давнини. — Дрогобич: Відродження, 1991; Лазаренко О. Модернізаторська еліта і розбудова громадянського суспільства в Україні // Сучасність. — 2004. — № 2. С. 54—58; Лисяк-Рудницький І. Роля України в новітній історії // Лисяк-Рудницький І. Нариси з історії нової України. — Львів: Меморіал, 1991; Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. — К. — Філадельфія, 1995; Огієнко І. Українська культура. — К.: Абрис, 1991; Основи етнодержавознавства. Підручник / За ред. Ю. Римаренка. — К.: Либідь, 1996; Попович М. Нарис історії культури України. — К.: «АртЕк», 1999; Політологія: Підручник / І. С. Дзюбко, К. М. Левківський, В. П. Андрущенко та ін.; За заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського. — К.: Вища школа., 2001; Субтель-ний О. Україна: історія. — К.: Либідь, 1993. [2] У даній лекції використано праці: Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. — К.: Ґенеза, 2000; Донцов Д. Дух нашої давнини. — Дрогобич: Відродження, 1991; Коханова О. Л. Соціал-демократичний рух в Україні: традиції і перспективи розвитку // Наукові записки: Історичні науки / Укл. В. Й. Бо-рисенко, Б. І. Андрусишин, П. В. Дмитренко. — К.: Наук. Світ, 2000; Кудряченко А. І. Політична історія України ХХ століття: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / А. І. Кудряченко, Г. І. Калінічева, А. А. Костиля. — К.: МАУП, 2006; Липинський В. Листи до бра-тів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. — К. — Філадельфія, 1995; Онищенко І. Основи етнодержавознавства: Навч. посіб. К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2004; Основи етнодержавознавства. Підручник / За ред. Ю. Римаренка. — К.: Либідь, 1996; Салтовський О. Концепції української державності в історії української політичної думки. — К.: Вид. ПАРАПАН, 2002; Українська державність у ХХ столітті (істори-ко-політологічний аналіз). — К.: Наукова думка, 1996. |
| Оглавление| |