5. класичний та сучасний лібералізм

Історія свідчить, що ліберальні ідеї в Україні здебі­льшого залишалися приречені на неуспіх. Коли в другій поло­вині XIX та на початку XX століття українські громадсько-політичні діячі лише починали приміряти ліберальні ідеї до українських реалій, ліберальна думка, як така, вже складала ни­зку розвинених теоретичних шкіл та практикуючих ліберальну ідеологію партій.

Ліберальна ідеологія налічує понад 400 років і може бути роз­межована на класичну і сучасну. Класичний лібералізм виник у відповідь на західну культурну, соціальну, політичну та економі­чну модернізацію і тісно переплетений з інтелектуальним та ку­льтурним рухом XVIII ст. Основні мислителі класичного лібера­лізму — Т. Гоббс, Д. Локк, А. Сміт, Ф. Гайек, Р.Нозек, коли мова йшла про народ і націю, застосовували поняття «суспільної уго­ди» чи «контракту». На їх погляд приналежність до народу чи нації можна добровільно набути чи втратити, так само як прина­лежність до суспільства чи держави. Єдиний атрибут членів на­ції — це юридично-правова рівність усіх, звідси твердження про співпадання нації й держави. У класичному лібералізмі громад­ська й національна приналежність уподібнюється з державним громадянством.

Під ліберальними ідеями маються на увазі прагнення до сво­боди, демократії, гуманізму. Лібералізм ґрунтується на визнанні пріоритетності прав особи, яка є вищою цінністю порівняно з ко­лективом, нацією, суспільством та державою. Цей світогляд за­кріплює визнання святості та недоторканості приватної власнос­ті, гарантії прав та свобод особи.

Лібералізм як політико-економічна концепція додає до цього необхідність поділу влади, такої організації економічного госпо­дарювання, яка ставить на перше місце свободу та природні здіб­ності особи тощо.

Зважаючи на сучасне розуміння ідей лібералізму та демокра­тії, доцільно встановити співвідношення між цими поняттями. Зазвичай терміни лібералізм та демократія сприймалися як взає­мопов'язані. Саме тому з'явилося словосполучення ліберальна демократія. Нині, коли відбувся процес оновлення не лише лібе­ральної, а й консервативної, соціал-демократичної концепцій, проблема їх співвідношення з поняттям демократії знов актуалі­зується та набуває нових рис.

Класичний лібералізм проголошує всі світові нації однакови­ми й рівними, маючими права на самовизначення й незалежність. Правда, це право не містить ніяких етнічних ознак, бо це виклю­чно право на самовизначення політичної нації.

Сучасний лібералізм розглядає націю, як більш складне яви­ще, визнаючи важливу роль культури, в широкому розумінні як суму способів життя, звичаїв тощо, сформовану людьми й пере­дану від одної генерації до наступної. Отже, за цим напрямом по­літичної думки в нації можуть бути культурні й етнічні відмінно­сті, тобто визнається поліетнічність у кожній нації.

Отже, сучасний лібералізм дотримується постулату юридич­ної рівності всіх елементів нації, не зважаючи на їхні етнічні ат­рибути.

Російський та український лібералізм значно відрізняються від західного. Це було пов'язано, перш всього з відсутністю полі­тичних та громадянських свобод. Сформований російський взі­рець поліцейської держави суперечив ліберальним засадам полі­тичного устрою.

В українській політичній думці ліберальна (демократична) ідея була завжди підпорядкована соціальній та національній іде­ям. Зачинателям української ліберальної думки можна вважати помірковану частину Кирило-Мефодіївського товариства, яка виступала за поступовість національних та соціальних перетво­рень.

Подальший розвиток вона отримала в середовищі «громад», які об'єднували українську інтелігенцію в 60—90-х роках XIX ст.

Фундатором нового напряму української політичної думки був Михайло Драгоманов. Його ідеї представляли собою суміш ліберально-демократичних, соціалістичних й українських патріо­тичних елементів з позитивістським філософським підґрунтям.

Дуже важко зарахувати видатного українського вченого до певного політико-ідеологічного напряму, настільки протилежні оцінки його політичного світогляду.

Суперечливі інтерпретації М. Драгоманова різними критика­ми «в різні часи, — за виразом І. Лисяка-Рудницького, — на ньо­го нападали як на соціаліста й буржуазного конституціоналіста, націоналіста й космополіта — викликані тим, що критики задо­вольнялися сприйняттям якогось одного аспекту політичної фі­лософії Драгоманова».

В історії української політичної думки М. Драгоманова можна поставити посередині між поколінням Кирило-Мефодіївського братства 40-х років XIX ст. — першим виявом модерної україн­ської національної свідомості — і поколінням українських демо­кратів 1917 р.

Сам мислитель вважав себе соціалістом. У драгоманівському світогляді найвищий суспільний ідеал — повна ліквідація (або максимальне обмеження) авторитарних, ієрархічних і примусо­вих первнів у суспільному житті, «що їх втілення являє собою державна організація; тому державу має на кінець замінити доб­ровільна асоціація вільних і рівних осіб».

Джерелами формування поглядів ученого були й ідеї кирило-мефодіївців, і поезія Т. Шевченка і, безумовно, соціалістичні по­гляди російських демократів та західноєвропейських соціалістів. Як мислитель М. Драгоманов йшов у ногу із західноєвропейсь­кою наукою, значно випередивши появу в Росії багатьох полі­тичних ідей, зокрема, національної.

Світогляд М. Драгоманова формувався на позитивізмі О. Кон-та та Г. Спенсера, а у національному питанні він був найближче до поглядів швейцарця Й. К. Блюнчлі, кредо якого було «скільки народів, стільки держав».

В основі політичного мислення М. Драгоманова лежала лібе­ральна ідея. Індивід з його волею виступає основою всіх можли­вих соціальних порядків, а нація — як певний вид об'єднання ін­дивідів. Національність для М. Драгоманова — це факт, який неможливо ігнорувати, оскільки це може нашкодити інтересам розвитку, прогресу кожної національності. Нація для вченого — має глибоку соціальну, культурну і політичну цінність як форма духовної солідарності між людьми, форма певної культурної ін­дивідуальності, без якої неможлива і «солідарність загальнолюд­ська», адже «людство є лише сукупність націй». М. Драгоманов вважав, що «національність живе в людині» і є лише емпіричною реальністю.

В етнополітичних поглядах М. Драгоманова органічно поєд­налися патріотизм і космополізм. Для нього «всесвітня правда» цінність вища, бо «треба любити не тільки свою батьківщину, своє місто, а й увесь світ, усіх людей».

У зв'язку з національними поглядами М. Драгоманова не мож­на обминути і питання федералізму. Панування федералістичної концепції в українській дореволюційній політичній думці було спробою знайти певний компроміс між національними та інтерна­ціональними інтересами. Пов'язуючи перспективи національного визволення з надіями на демократизацію Росії, вони вбачали в її прогресивному розвитку можливість для співдружності вільних, рівноправних народів з політичним самоврядуванням.

М. Драгоманов, будучи позитивістом, викликав свою концеп­цію федералізму поміркованіше, зазначивши, що «незалежність даної країни і нації може бути досягнена або її повним відділен­ням в окрему державу (сепаратизм), або забезпеченням її самоу­правління без такого відділення (федералізм). Для нього федера­лізм означав не відмову від національної незалежності, а лише найдоцільнішу форму її досягнення. Федералістична концепція М. Драгоманова поряд з позитивними й сильними сторонами ма­ла і вади, які відзначав І. Франко у статті «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова» (1906).

Л. Цегельський назвав М. Драгоманова «розумом України» наголосивши, що той своєю творчістю замінив цілий ряд мисли­телів різних напрямків, які могли б з'явитися при нормальних умовах державного існування українського народу.

Сучасні дослідники спадщини М. Драгоманова, всупереч усталеному твердженню, доводять, що вчений ніколи не був про­тивником державної самостійності України, бо не протиставляв федералізм незалежності. Більш того, навпаки, він висловлював жаль з приводу того, що українці не мають своєї національної держави.

Коли на початку ХХ ст. політизація національного і соціаль­ного руху охоплює українські землі, у підросійській Україні до складу ліберально-демократичних партій входять: Українська демократична партія (УДП, 1904 р.), Українська радикальна пар­тія (УРП, 1905 р.) Українська демократично-радикальна партія (УДРП, 1905 р.).

З кінця 1980-х — початку 1990-х років в Україні після трива­лого диктату КПРС формується багатопартійність, у цей час лі­берально-демократична течія була представлена Партією демок­ратичного відродження України (ПДВУ). Показово, що її історія розпочиналася з утворення партійних клубів комуністів, критич­но налаштованих до лінії КПРС-КПУ. В січні 1990 р. вони ініці­ювали створення в межах КПРС демократичної платформи. На­прикінці того самого року установчий з'їзд Демплатформи проголосив створення Партії демократичного відродження Укра­їни (ПДВУ). Біля її витоків стояли В. Гриньов, В. Філенко, О. Ємець, Т. Стецьків. Саме тоді сформувалася й Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ) навколо якої гуртувалися представники гуманітарної та науково-технічної інтелігенції.

У 1991 р. виникла Конституційно-демократична партія (КДП) та Ліберальна партія України, створена промисловцями та підп­риємцями Донецької області. Остання швидко створила регіона­льні структури по всій Україні.