3. особливості українського консерватизму

Назва «консерватизм» походить від латинського слова сошегуаге «зберігати». Загальновідомо, що консерватизм як полі­тична течія постав у Європі на зламі XVIII—ХІХ ст. і являв со­бою певну реакцію на французьку революцію. Сам термін упер­ше був застосований французьким письменником Ф. Р. Шато-бріаном у 1818 р., хоча ідеї консерватизму сягають у середньо­віччя. Носіями консерватизму були шляхетські кола та вище духовенство.

Згодом з'являється «ліберальний консерватизм», який, не про­тиставляючись поступові та стоячи на позиціях конституційної свободи, наголошував потребу авторитету, ладу й дисципліни в суспільному житті, вірив у творчу місію традиційних уста­нов (монархія, церква, провідна верства), і тому відстоював ідею інтеграції сучасного нового з органічно створеним історією ми­нулим.

Консервативні сили знайшли поле для докладання своїх зу­силь в інституті земського самоврядування. У другій половині XIX ст. це були українські землевласники. Але вони не мали чі­ткої політичної програми, до того ж їх політичне мислення було позбавлене національного стрижня. Консерватизм як ідеологія на Україні протягом XIX ст. простежувався лише як тенденція, виразно виступивши тільки в короткий період Гетьманщини.

Представниками консервативного напряму в політичній науці України були Д. Дорошенко, В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський, О. Назарук, І. Лисяк-Рудницький, деякою мірою Б. Крупницький. їх об'єднували однакові критерії історичної оці­нки минулого українського етносу, критичне ставлення до лібе­рально-демократичних засад суспільного ладу, визнання доміну­ючої ролі держави в суспільно-економічному житті.

Один із провідних ідеологів українського консерватизму В. Липинський так окреслював своє розуміння цього світогляду: «Це утвердження всередині українського громадянства організо­ваних сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної ку­льтури, здатних стати у майбутньому носіями української держа­вної влади, приборкувати і скеровувати в потрібне русло різних бунтарів».

Українські консерватори протистояли російському, а пізніше радянському тоталітаризму. В українській історії консерватизм виявився у намаганні збереження рідної мови, батьківської віри, звичаїв та обрядів, а головне — традиційних форм родинного й громадського життя. Така настанова допомагала зберегти україн­ську національну ідентичність в умовах бездержавного життя. І. Лисяк-Рудницький знаходить вияви консерватизму в реакції проти наступу поляків у XVI—XVII ст. і в боротьбі проти церко­вної унії.

Політична думка провідної козацької верстви, поряд з лібера­лізмом та республіканством, була обтяжена і консервативною ідеологією (наприклад, намагання надати владі гетьмана монар­хічно-спадкового характеру під час гетьманування Б. Хмельни­цького, І. Самойловича, І. Мазепи та К. Розумовського).

У другій половині XIX ст. виразниками консервативного мис­лення стають українські дідичі Г. Галаган, В. Тарновський і Г. Милорадович, до яких на початку XX ст. приєднуються Ф. Уманець, В. Горленко, П. Дорошенко, П. Скоропадський та інші.

Різна доля консервативної ідеології в підавстрійській Україні і в Російській імперії була зумовлена тим, що під тиском реакцій­ної політики російського уряду, з одного боку, й під натиском українського соціального радикалізму, з другого — українським консервативним діячам не залишалося нічого іншого, крім пере­ходу до російського реакційного консерватизму (правда вони не втрачали почуття свого українського походження та територіаль­ного патріотизму).

Галицький же консерватизм тривало стояв у центрі національ­ного життя підавстрійських українців. Але найбільш національ­ним змістом був наповнений український консерватизм після 1917 р., що виявилося не тільки в ідеологічній, а й у державно-політичній площині.

Заснована у 1917 р. Українська демократична хліборобська партія, програму якої склав В. Липинський, та Український Союз хліборобів-державників (Відень, 1920 р.) — були репрезентанта­ми нового світогляду так званої «дідичної» монархії, ідеологію якої повною мірою представив В. Липинський у своїх «Листах до братів-хліборобів». Історико-політичні праці В. Липинського да­ли поштовх до постання цілої школи консервативних дослідни­ків. Учені-консерватори повністю поривають з методологією вчених-народників, перебудовуючи її на основі ідей національно­го консерватизму, вважаючи, що без держави немає нації, а лише народ у його етнічному розумінні, тобто — розмежовують понят­тя «етнос» та «нація».

Вони репрезентували державно-політичний аспект мислення. Коли йшлося про встановлення етнічної приналежності, ці мис­лителі віддавали перевагу політичному над етнографічним. В основі історіософії консерваторів лежали ті моменти історич­ного розвитку української нації, які народницька школа просто заперечувала.

Консервативний світогляд виключав бажання до руйнування надбань минулого, навіть якщо вони односторонні й подекуди незадоволені. Коли О. Назарук закликав В. Липинського до безо­глядної боротьби проти корифеїв українського народництва і ре­волюційної демократії, яких він вважав предтечами більшовизму, В. Липинський відповів: «Боротьба з деякими їхніми шкідливими думками при помочі принижування їх революційного авторитету, думаю, безцільна. Завжди будуть українські революціонери, які будуть черпати з них натхнення. І зовсім не біда, що ми маємо революціонерів. Біда, що ми маємо тільки революціонерів. Щоб вилічити оцю смертельну однобокість нації, нам треба консерва-тистів з програмою позитивною, а не тільки з негацією революці­онерів».

Хоча історіософія консерватизму була запереченням того, що дала українська народницька традиція, вона певним чином фор­мувалася під впливом і М. Костомарова, і В. Антоновича, і М. Грушевського, і М. Драгоманова.

В сучасному політичному спектрі України до консерватизму тяжіють правоцентристські націонал-демократичні партії, серед яких: Народний Рух України, Партія «Реформи і порядок», Укра­їнська республіканська партія України, Демократична партія України, Партія зелених України, Українська народна партія «Собор», Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина» та ін. Скла­довими ідеологічної бази цих партій є засади неоконсерватизму та демократичний, або поміркований чи освічений націоналізм. Націонал-демократи вважають демократичний націоналізм пев­ним балансом між інтересами нації та правами людини. За реаль­них умов більшість правоцентристських партій віддають перева­гу суспільним інтересам, а не особистісним, інтересам держави перед правами громадян і завжди схильні до преференцій на ко­ристь нації.

Ідеологія націонал-демократів спирається на християнську фі­лософію, відродження релігії, об'єднання усіх релігійних конфе­сій країни та створення єдиної української християнської церкви, відновлення християнської моралі, споконвічних традицій украї­нського народу, поваги до сім'ї. Вони за мінімальне втручання держави в економіку країни при сильному контролі за політич­ним життям суспільства..

У зовнішній політиці націонал-демократи підтримують ідею виходу України з СНД, курс на євроінтеграцію, вступ до НАТО. Проміжним варіантом у процесі інтегрування країни у загально­європейський дім розглядають Балто-Чорноморський союз.