2. феномен націоналізму
Націоналізм (від лат. папо — народ) — ідеологія і політика, які проголошують націю однією з найвищих цінностей, стверджуючи, що вона має бути вільною, окремим політичним цілим (автономією, суверенною державою). Найсильніший поштовх для його розвитку дала Французька революція, а остаточно сформували його соціально-політичні зміни в Європі ХІХ ст. Національні ідеї, що розповсюдилися серед широких мас населення Європи і вилилися в націоналізм, виражали інтереси тих соціальних верств, які були пов'язані з виробництвом товарів та потребували захисту власного виробництва від іноземної конкуренції. Поширення націоналістичних ідей супроводжувало створення держав з ліберально-демократичними буржуазними політичними режимами та витворення умов для розвитку вільного підприємництва. Націоналізм був тісно пов'язаний із модернізацією європейського суспільства. Зароджений як ідеологія промислової буржуазії, націоналізм в своїх прогресивних поглядах залишався ідеологією і психологією продукуючих верств суспільства. При цьому тих продукуючих верств, що пов'язані з приватною власністю. З ХІХ ст. націоналізм обійшов усі континенти земної кулі, розвинувшись у два протилежні варіанти. Один з них — державний, або громадянський, націоналізм — спирався на підтримку панівної верхівки сформованих держав. Другий — народний, або етнічний, націоналізм — живився вимогами спільнот, що жили в тих державах і протестували проти їхньої політики. Саме тому іноді протиставляється процес «творення держави» і «творення нації». Найголовніша різниця полягає в джерелах ідей та діях. Будь-яка ідеологія за своєю природою є явищем суперечливим. В житті людини, суспільства вона може відігравати як конструктивну, так і деструктивну роль. Отже, поряд з позитивними функціями ідеології, такими як формування світоглядних засад і ціннісних орієнтацій, кожна ідеологія потенційно містить і такі негативні явища як фанатизм, агресивність тощо. Ще один важливий поділ полягає між культурним націоналізмом, що обмежується пропагандою або збереженням культури національної спільноти, і націоналізмом, що вимагає права на самовизначення задля побудови національної держави. Державний націоналізм є започаткований «згори», серед політичної еліти, що намагається поширити свої вартості на суспільство загалом. Одна із загальних рис державного націоналізму полягає в ототожненні таких уявлень, як громадянство і національність. Державний націоналізм визнає, що уряди визначають національність, проте остерігаються думки, що нації можуть створити державу. Більшість європейських держав намагаються зміцнити національну єдність своїх підданих церемоніями, символічним мистецтвом, інтерпретацією історії, а над усе — освітою та плеканням спільної культури. Жодна держава ХІХ ст., плануючи запровадити загальну початкову освіту, не могла уникнути вирішального вибору мови чи мов, якими навчатимуть дітей. Лише Османська імперія, що завжди надавала меншинам автономію, ніколи не намагалась накинути єдину загальнодержавну культуру. Австро-Угорська імперія відмовилась від такого задуму у 1867 р., приголомшена зустрічними потоками народного націоналізму. Народний націоналізм зароджується на рівні простолюду, на дні, прагнучи спершу здобути масову підтримку, а вже потім змінити або повалити наявний державний устрій тодішніх династичних держав та багатонаціональних імперій. Твердо спираючись на доктрину Жан-Жака Руссо про суверенітет народу, прихильники цього націоналізму вважали, що не штучні кордони наявних держав, а загальна воля мають визначати національну або етнічну спільноту. Народний націоналізм витворив бачення, за яким «кров» нації була нерозривно пов'язана з «ґрунтом» національної території. Звичайно, більшість проповідників народного націоналізму усвідомлювали, що існування цілковито зрілої нації, яка усвідомлює однорідність своєї національної культури є скоріше мрією, ніж реальністю. Тому за допомогою сили держави здійснювалась консолідація культури і свідомості громадян. Зокрема, у 1861 р. на вступній сесії парламенту об'єднаної Італії було зауважено: «Тепер, коли ми створили Італію, треба створити італійців». Саме визначення сутності й розуміння природи націоналізму є складним теоретичним завданням. Доводиться обирати те значення терміна, яке найбільше наближається до сфери наукових інтересів чи інтелектуальної традиції. Характерно, що відчувається певний тиск політичної кон'юнктури, оскільки націоналізм як суспільно-політичне явище залишається одним із найвпливо-віших чинників сучасного історичного розвитку. У світовому суспільствознавстві існує й співіснує кілька інтелектуальних шкіл і традицій, кожна з яких інтерпретує націоналізм у свій спосіб, з відповідним термінологічним інструментарієм. Виокремлюють такі парадигми нації та націоналізму: Модернізм: націоналізм — це здобуток сучасності, як і нації, національні держави, національна ідентичність і бере відлік від Французької революції 1789 р. Переніалізм: націоналістична ідеологія була новою, але нації завжди були в кожному історичному періоді з найдавніших часів: від середньовіччя, рідше, від античності. Примордіалізм: нації — природні утворення, які існують вічно тільки в природному стані. Етносимволізм звертається до питань етнічної ідентичності, міфів, пам'яті. Ні переніалізм, ні модернізм не намагаються проникнути у внутрішній світ націоналізму, а без цього, доводять етносимволісти, годі зрозуміти націоналізми інших народів і, в результаті, збагнути їхні кривди й почування, які живлять чимало конфліктів. Дискусії між прихильниками цих чотирьох парадигм мали місце на двох рівнях; теоретичному та історичному. Іноді слова «націоналізм» і «патріотизм» уживаються як синоніми. Щоправда, «патріотизм» традиційно сприймається як поняття вищої моральної ваги, тоді як «націоналізм» має змістову «тінь», підтекст, пов'язується з крайнощами людської психіки, культурною недосконалістю, агресією тощо. В будь-якій країні «патріот» і «патріотизм» шануються, а «націоналіст» і «націоналізм» матимуть негативне або нейтральне, рідше позитивне ставлення. Очевидно, що відмінність між цими поняттями має суто моральний, етичний контекст. Без нього стане очевидним, що будь-який «патріот» не може не бути «націоналістом» і навпаки. Утім, можна знайти змістові відтінки, що дають змогу на аналітичному рівні простежити відмінність між «патріотизмом» і «націоналізмом». Луїс Снайдер пропонує, зокрема, такий варіант: «патріотизм» стоїть ближче до таких понять, як батьківщина, країна, місце народження, він відображає любов до країни. «Націоналізм» ґрунтується на комплексі почуттів, адресованих нації; патріотизм більше пов'язаний з почуттям відданості власній країні, готовністю служити їй. Націоналізм має інше психологічне «навантаження», опікується переважно проблемами незалежності і єдності певної нації; хронологічно-історично патріотизм — це явище, набагато старше за націоналізм. Патріотизм існував з найдавніших часів, коли тільки починали вироблятися певні форми суспільної організації людства. Націоналізм — відносно недавній феномен; за своєю природою, патріотизм не має агресивного характеру, це почуття, спрямоване на захист. Націоналізм невіддільний від таких категорій, як сила, влада. Він узаконює застосування сили для того, щоб утримати єдність нації, або ж для захисту від зовнішньої експансії, він пов'язаний з агресією. Слово «шовінізм» виникло як відповідник романтизованої форми патріотизму, в найзавершенішому вигляді вираженої в образі полковника наполеонівської армії Ніколя Шовена де Рошфор, прізвище якого було використане для означення терміна. Згодом публіцистика змінила акценти — «шовінізм» наблизився до екстремального націоналізму, ксенофобії, національної та расової нетерпимості. Шовінізм може виникнути в будь-якій країні, у будь-якої нації, незалежно від рівня її культурного, економічного чи політичного розвитку. У вікторіанській Англії виник власний варіант шовінізму — «джингоїзм», у Сполучених Штатах Америки — ідея «стовідсоткового американця», під час Першої світової війни країни Європи поглинула хвиля шовінізму на рівні державної політики, всесвітньо відомим став великодержавний російський шовінізм. Щодо природи і змісту шовінізму особливих дискусій не виникає — загальновизнаним є ставлення до нього як до форми свідомості, параноїдального світосприйняття, яке іноді набуває гротескних форм. Прикладом шовіністичної психопатії став такий випадок: у листопаді 1975 р. 45-річний японський письменник, один із реальних претендентів на літературну Нобелівську премію Юко Мішима заподіяв собі харакірі для того, щоб продемонструвати свою відданість батьківщині. Зауважимо, що серед певної частини японців цей вчинок був сприйнятий схвально. Отже, провести певну межу між поняттями «націоналізм», «патріотизм» і «шовінізм» цілком можливо. З одного боку, вони нібито відокремлюють різні ступені «інтенсивності» певного соціально-психологічного феномена. Іноді вони стосуються дещо відмінних політичних явищ. У науковій термінології, в мові публіцистики, політики, в побуті вони вживаються в різних значеннях залежно від контексту. Проте очевидною є їхня спорідненість, оскільки стосуються вони однієї сфери — буття націй.
|
| Оглавление| |