Історія України: формування етносів, нації, державності - Посібник (Крупник Л. О.)

2. феномен націоналізму

 

Націоналізм (від лат. папо — народ) — ідеологія і по­літика, які проголошують націю однією з найвищих цінностей, стверджуючи, що вона має бути вільною, окремим політичним цілим (автономією, суверенною державою). Найсильніший по­штовх для його розвитку дала Французька революція, а остаточ­но сформували його соціально-політичні зміни в Європі ХІХ ст. Національні ідеї, що розповсюдилися серед широких мас насе­лення Європи і вилилися в націоналізм, виражали інтереси тих соціальних верств, які були пов'язані з виробництвом товарів та потребували захисту власного виробництва від іноземної конку­ренції. Поширення націоналістичних ідей супроводжувало ство­рення держав з ліберально-демократичними буржуазними полі­тичними режимами та витворення умов для розвитку вільного підприємництва.

Націоналізм був тісно пов'язаний із модернізацією європейсь­кого суспільства. Зароджений як ідеологія промислової буржуа­зії, націоналізм в своїх прогресивних поглядах залишався ідеоло­гією і психологією продукуючих верств суспільства. При цьому тих продукуючих верств, що пов'язані з приватною власністю.

З ХІХ ст. націоналізм обійшов усі континенти земної кулі, ро­звинувшись у два протилежні варіанти. Один з них — держав­ний, або громадянський, націоналізм — спирався на підтримку панівної верхівки сформованих держав. Другий — народний, або етнічний, націоналізм — живився вимогами спільнот, що жили в тих державах і протестували проти їхньої політики. Саме тому іноді протиставляється процес «творення держави» і «творення нації». Найголовніша різниця полягає в джерелах ідей та діях. Будь-яка ідеологія за своєю природою є явищем суперечливим. В житті людини, суспільства вона може відігравати як конструк­тивну, так і деструктивну роль. Отже, поряд з позитивними фун­кціями ідеології, такими як формування світоглядних засад і цін­нісних орієнтацій, кожна ідеологія потенційно містить і такі негативні явища як фанатизм, агресивність тощо. Ще один важ­ливий поділ полягає між культурним націоналізмом, що обмежу­ється пропагандою або збереженням культури національної спі­льноти, і націоналізмом, що вимагає права на самовизначення задля побудови національної держави.

Державний націоналізм є започаткований «згори», серед полі­тичної еліти, що намагається поширити свої вартості на суспільст­во загалом. Одна із загальних рис державного націоналізму поля­гає в ототожненні таких уявлень, як громадянство і націо­нальність. Державний націоналізм визнає, що уряди визначають національність, проте остерігаються думки, що нації можуть ство­рити державу. Більшість європейських держав намагаються зміц­нити національну єдність своїх підданих церемоніями, символіч­ним мистецтвом, інтерпретацією історії, а над усе — освітою та плеканням спільної культури. Жодна держава ХІХ ст., плануючи запровадити загальну початкову освіту, не могла уникнути вирі­шального вибору мови чи мов, якими навчатимуть дітей. Лише Османська імперія, що завжди надавала меншинам автономію, ні­коли не намагалась накинути єдину загальнодержавну культуру. Австро-Угорська імперія відмовилась від такого задуму у 1867 р., приголомшена зустрічними потоками народного націоналізму.

Народний націоналізм зароджується на рівні простолюду, на дні, прагнучи спершу здобути масову підтримку, а вже потім змі­нити або повалити наявний державний устрій тодішніх династич­них держав та багатонаціональних імперій. Твердо спираючись на доктрину Жан-Жака Руссо про суверенітет народу, прихильники цього націоналізму вважали, що не штучні кордони наявних дер­жав, а загальна воля мають визначати національну або етнічну спі­льноту. Народний націоналізм витворив бачення, за яким «кров» нації була нерозривно пов'язана з «ґрунтом» національної терито­рії. Звичайно, більшість проповідників народного націоналізму ус­відомлювали, що існування цілковито зрілої нації, яка усвідомлює однорідність своєї національної культури є скоріше мрією, ніж ре­альністю. Тому за допомогою сили держави здійснювалась консо­лідація культури і свідомості громадян. Зокрема, у 1861 р. на всту­пній сесії парламенту об'єднаної Італії було зауважено: «Тепер, коли ми створили Італію, треба створити італійців».

Саме визначення сутності й розуміння природи націоналізму є складним теоретичним завданням. Доводиться обирати те зна­чення терміна, яке найбільше наближається до сфери наукових інтересів чи інтелектуальної традиції. Характерно, що відчува­ється певний тиск політичної кон'юнктури, оскільки націоналізм як суспільно-політичне явище залишається одним із найвпливо-віших чинників сучасного історичного розвитку. У світовому су­спільствознавстві існує й співіснує кілька інтелектуальних шкіл і традицій, кожна з яких інтерпретує націоналізм у свій спосіб, з відповідним термінологічним інструментарієм.

Виокремлюють такі парадигми нації та націоналізму:

Модернізм: націоналізм — це здобуток сучасності, як і на­ції, національні держави, національна ідентичність і бере відлік від Французької революції 1789 р.

Переніалізм: націоналістична ідеологія була новою, але на­ції завжди були в кожному історичному періоді з найдавніших часів: від середньовіччя, рідше, від античності.

Примордіалізм: нації — природні утворення, які існують вічно тільки в природному стані.

Етносимволізм звертається до питань етнічної ідентичнос­ті, міфів, пам'яті. Ні переніалізм, ні модернізм не намагаються проникнути у внутрішній світ націоналізму, а без цього, доводять етносимволісти, годі зрозуміти націоналізми інших народів і, в результаті, збагнути їхні кривди й почування, які живлять чимало конфліктів. Дискусії між прихильниками цих чотирьох парадигм мали місце на двох рівнях; теоретичному та історичному.

Іноді слова «націоналізм» і «патріотизм» уживаються як си­ноніми. Щоправда, «патріотизм» традиційно сприймається як поняття вищої моральної ваги, тоді як «націоналізм» має зміс­тову «тінь», підтекст, пов'язується з крайнощами людської пси­хіки, культурною недосконалістю, агресією тощо. В будь-якій країні «патріот» і «патріотизм» шануються, а «націоналіст» і «націоналізм» матимуть негативне або нейтральне, рідше пози­тивне ставлення. Очевидно, що відмінність між цими поняттями має суто моральний, етичний контекст. Без нього стане очевид­ним, що будь-який «патріот» не може не бути «націоналіс­том» і навпаки. Утім, можна знайти змістові відтінки, що дають змогу на аналітичному рівні простежити відмінність між «пат­ріотизмом» і «націоналізмом». Луїс Снайдер пропонує, зокрема, такий варіант:

«патріотизм» стоїть ближче до таких понять, як батьківщи­на, країна, місце народження, він відображає любов до країни. «Націоналізм» ґрунтується на комплексі почуттів, адресованих нації;

патріотизм більше пов'язаний з почуттям відданості влас­ній країні, готовністю служити їй. Націоналізм має інше психо­логічне «навантаження», опікується переважно проблемами не­залежності і єдності певної нації;

хронологічно-історично патріотизм — це явище, набагато старше за націоналізм. Патріотизм існував з найдавніших часів, коли тільки починали вироблятися певні форми суспільної орга­нізації людства. Націоналізм — відносно недавній феномен;

за своєю природою, патріотизм не має агресивного харак­теру, це почуття, спрямоване на захист. Націоналізм невідділь­ний від таких категорій, як сила, влада. Він узаконює застосуван­ня сили для того, щоб утримати єдність нації, або ж для захисту від зовнішньої експансії, він пов'язаний з агресією.

Слово «шовінізм» виникло як відповідник романтизованої форми патріотизму, в найзавершенішому вигляді вираженої в об­разі полковника наполеонівської армії Ніколя Шовена де Рош­фор, прізвище якого було використане для означення терміна. Згодом публіцистика змінила акценти — «шовінізм» наблизився до екстремального націоналізму, ксенофобії, національної та ра­сової нетерпимості.

Шовінізм може виникнути в будь-якій країні, у будь-якої на­ції, незалежно від рівня її культурного, економічного чи політич­ного розвитку. У вікторіанській Англії виник власний варіант шовінізму — «джингоїзм», у Сполучених Штатах Америки — ідея «стовідсоткового американця», під час Першої світової війни країни Європи поглинула хвиля шовінізму на рівні державної по­літики, всесвітньо відомим став великодержавний російський шовінізм.

Щодо природи і змісту шовінізму особливих дискусій не ви­никає — загальновизнаним є ставлення до нього як до форми свідомості, параноїдального світосприйняття, яке іноді набуває гротескних форм. Прикладом шовіністичної психопатії став та­кий випадок: у листопаді 1975 р. 45-річний японський письмен­ник, один із реальних претендентів на літературну Нобелівську премію Юко Мішима заподіяв собі харакірі для того, щоб проде­монструвати свою відданість батьківщині. Зауважимо, що серед певної частини японців цей вчинок був сприйнятий схвально.

Отже, провести певну межу між поняттями «націоналізм», «патріотизм» і «шовінізм» цілком можливо. З одного боку, вони нібито відокремлюють різні ступені «інтенсивності» певного со­ціально-психологічного феномена. Іноді вони стосуються дещо відмінних політичних явищ. У науковій термінології, в мові пуб­ліцистики, політики, в побуті вони вживаються в різних значен­нях залежно від контексту. Проте очевидною є їхня спорідне­ність, оскільки стосуються вони однієї сфери — буття націй.