2. мова, як феномен культури

Серед факторів, що найактивніше впливають на форму­вання національної свідомості будь-якого народу, найважливіше місце посідає культура та її окремі елементи. Пріоритет серед цих елементів належить мові. Видатний вітчизняний філософ і філолог О. Потебня розглядав мову не тільки як етнодиференціюючу, а й як етноформуючу ознаку будь-якого народу. При цьому «етнічна специфіка полягає не в тому, що виражається, а в тому, як виража­ється». З цього положення випливає ряд наслідків:

втрата народом своєї мови рівнозначна денаціоналізації;

двомовність у ранньому дитячому віці призводить до маргі-налізації;

культурний та, зокрема, мовний розвиток у ранньому віці сприяє розвитку національної свідомості.

Мова є однією з основних ознак етносу. Динаміка етномовних процесів віддзеркалює особливості етногенезу. Мова — це знако­ва система будь-якої фізичної природи, яка виконує пізнавальну та комунікативну функції людського буття.

За своєю природою мова — явище соціальне. За своєю фізіо­логічною основою мова виступає як друга сигнальна система (за І. Павловим). Вона формує свідомість. Саме завдяки існуванню мови можливе абстрактне мислення.

Мова є сховищем знань, здобутих впродовж історії розвитку етносу та виступає засобом передачі соціального досвіду від по­коління до покоління. Мова — це не лише засіб спілкування, але й природній резервуар інформації про світ і, насамперед, про власний народ.

Ідея про взаємозв'язок мови та етносу вперше отримала офо­рмлення в працях німецького мовознавця і філософа Вільгельма Гумбольдта. Він висловив думку про нерозривність мови та людського способу життя, мови та світогляду. Подальшої роз­робки ця ідея В. Гумбольдта отримала в працях українського мовознавця О. Потебні, який відстоював необхідність збере­ження і розвитку національної мови, як найглибшої «стихії» на­родного буття. Він обстоював думку про зв'язок між культурою і мовою народу.

Потенційно всі мови світу здатні передавати людську думку, але кожна мова неповторна у відображенні дійсності.

Про національну мову як феномен культури неодноразово го­ворив І.Огієнко. У своїй праці «Українська культура» він писав: «Мова — це наша національна ознака, в мові — наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова — це форма нашого життя, життя культурного і національного організування. Мова — душа кож­ної національності, її святощі, її найцінніший скарб... Звичайно, не сама по собі мова, а мова, як певний орган культури, тради­цій... і поки живе мова — житиме й народ, його національність. Не стане мови — не стане й національності: вона геть розпоро­шиться між іншим народом».

Вчені схильні думати, що характер нації визначає своєрідність його мови. А сам він є похідним від географічних особливостей території поселення народу, його історичного розвитку, своєрід­ності формування нації, обставин її життя. Втім, коли мова скла­лася, вже вона починає впливати на вироблення рис національно­го характеру. Національна ментальність міститься в думці, а ду­мка в свою чергу відбивається в мові. Звідси можна зробити висновок, що національна ментальність є змістом кожної націо­нальної мови, а остання формою цієї ментальності.

Мови народів, що живуть у горах, насичені і перенасичені приголосними, і, навпаки — тих, які оселилися на берегах морів і океанів, — надміру багаті на скупчення голосних. В іберсько-кавказькій мові на 80 приголосних звуків є лише два голосних. На противагу цьому в полінезійській мові народу маорі в Новій Зеландії на чотири — п'ять і навіть шість голосних припадає один — два, а то й нема жодного приголосного звуку.

Носії мови свідомо або підсвідомо відбили в ній своєрідність свого середовища: гірські народи — твердість, гуркіт лавин; оке­анські — переливчастість водної стихії, її м'якість, плинність. Це характеризує не лише звучання слів, фонетику мови, але і її лек­сику. Різні мови дивляться на світ зовсім по-різному, кожна зі своєї точки зору. Мова відображає ментальність, оскільки є засо­бом формування думки — людина мислить у мовних формах, які мають свою особливість, свою логіку. Щоб переконатися в цьо­му, варто простежити етимологію деяких українських і російсь­ких слів:

ВИХОВАТИ — заховати від зла

ВОСПИТАТЬ — выкормить

ЛІКАРНЯ — лікувати, давати здоров'я

БОЛЬНИЦА — терпеть боль, страдать

ПОДРУЖЖЯ — дружба, приязнь

СУПРУГИ — сопряженная, запряження пара

ШАНУВАЛЬНИК — пошана, повага

ПОКЛОННИК — поклонение

Українська мова склалася переважно в умовах рівнини, а ро­сійська — в смузі лісів. Для позначення простору росіянам доста­тньо одного слова — «горизонт», дуже рідко «окоем». В україн­ській мові виникла ціла низка слів-синонімів: крім горизонту, ще обрій, виднокруг, видноколо, крайнебо, небокрай, овид.

Особливості формування української нації є те, що її роздира­ли на частини Росія, Литва, Польща, Австро-Угорщина — це з одного боку мало негативні наслідки, а з іншого сприяло зрос­танню словникового ресурсу української мови, розширенню та зміцненню лексики. Зокрема, наша мова багата синонімами. Так, у російській мові вживається слово «ждать», у польській «че­каць», в українській і «ждати», і «чекати». Так само, як слова «хазяїн» і «господар» тощо.

Загальновідомі ліризм, поетичність української мови, що ві­дображає риси характеру народу. Навіть російськомовні пись­менники українського походження, зокрема, М. Гоголь, назвав «Мертві душі» поемою, ввів у неї ліричні відступи, що не прита­манні російській літературі. Українська мова дає простір для вір­шування, носить співучий, пісенний характер, яскраво відбиваю­чи ці риси національної ментальності. Цьому сприяє ряд особливостей української мови, зокрема варіативність в ній слів типу «гуляє — гуля», «співає — співа», «працювати — працю­вать», «червоні — червонії» тощо. Це створює величезні можли­вості для різноманітної ритмізації, і не лише поетичної, а й про­зової мови. Так само працюють на це чергування на початку і в кінці слів «із — з — зі», «в — у — уві — ві» тощо. Індивідуальна риса української мови — її ікання: в російській мові — «конь», «хлеб», «алтарь», в українській — «кінь», «хліб», «вівтар». Влас­тивість нашої мови гумористичність, сарказм: «Я вже вигрошив-ся, а тому зовсім безгрішний».

Всі мови, як і їх носії, від природи наділені неповторною, єди­ною в світі цілісністю. В процесі розвитку вони змінюють свій кількісний і якісний склад, елементи структури, але при цьому зберігають саму структуру. Кожна мова органічно асимілює ли­ше те, що відповідає її духовному ладові, інше ж поповнює її ар­сенал тільки як функціональні елементи для міжнародного спіл­кування. Як і люди, мови можуть вступати в найуніверсальнішу взаємодію, однак і при цьому справжні мови, а не штучно «збага­чені» не втрачають своєї неповторності (внутрішнього ладу): во­ни або відстоюють свій суверенітет, або гинуть.

Мовознавці А. Бурячок та І. Юрчук стверджують, що в Київ­ській Русі існувала церковнослов'янська або староболгарська мова, якою Кирило і Мефодій переклали богослужбові книги і якою вели богослужіння після прийняття християнства. Але ос­новною розмовною мовою народу, який заселяв простори від Закарпаття до Дону й від Прип'яті до Причорномор'я, була українська мова, яка відрізнялась від сучасної, проте, зазнавши змін, дійшла до наших днів. Про союз українських племен і їх­ню мову, які згодом утворили український народ, можна вже говорити, починаючи з VI століття. Церковнослов'янська мова, ставши літературною в Київській Русі, поступово видозміню­ється, вбираючи дедалі більше місцевих, тобто українських рис. Про це, зокрема, свідчать написи київських графіті XI—XIII ст.

З рукописного напівуставу розвинувся скоропис, а в книжному письмі — напівуставна графіка. Український скоропис відрізня­ється від російського та білоруського накресленням літер, з'єднанням їх, розміром тощо.

Друкарство, що виникло в Україні в XVI ст. (перша друкована книга «Апостол» з'явилась у Львові 1574 р.), використовувало теж кириличну азбуку. На початку XVIII ст. внаслідок реформи азбука була спрощена й удосконалена, нею почали друкувати світські книги, тому вона дістала назву громадської. У цьому пи­сьмі числа, які позначалися кириличними літерами, замінені арабськими.

Орфографія української мови в царській Росії не була вироб­лена, оскільки українська мова зазнавала постійних пересліду­вань і заборон. Першою працею, в якій закладалися основи укра­їнського правопису, була «Грамматика малороссийского наречия» (1818 р.) О. Павловського. У ній вживалася буква і на позначення звука [і] (чоловікь, віль, тінь), буквосполучення дж, дз (джерело, дзвінь), звук [ґ] передавався буквосполученням кг (кгуля) тощо.

Подальша робота над правописом пов'язана з виробленням його принципів, перевагу віддавали то фонетичному, то етимоло­гічному. Так, в Східній Україні значного поширення набула так звана кулішівка фонетичний правопис, укладений П. Кулішем. а в Західній — пристосований до місцевої вимови фонетичний правопис Є. Желехівського, так звана желехівка

У Галичині значну роль у формуванні українського правопису зіграв альманах «Русалка Дністрова» (1837 р.). Його автори М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич вперше в Галичи­ні запровадили громадську азбуку, у сучасному значенні вживали букви : та буквосполучення «йо» і «ьо».

У XIX ст. було відомо ще багато різних систем українського правопису, всі вони (А. Метлинського, М. Гатцука, К. Шейковсь-кого, М. Драгоманова та ін.) відіграли певну роль у становленні орфографії української мови. Проте в 1863, а згодом і в 1876 р. українське письмо заборонене царським урядом, і аж до 1905 р. навіть деякі оригінальні українські твори друкувалися російсь­кою азбукою. Найфундаментальніше у дореволюційній українсь­кій лексикографії видання «Словаря української мови» здійснив Б. Грінченко, працюючи над яким, письменник замінив собою ці­лу мовознавчу інституцію.

Отже, офіційно схваленого й обов'язкового для вжитку украї­нського кодексу орфографії не було. Це не давало можливості українській мові виконувати необхідні суспільні функції. Тому 1921 р. дано «Найголовніші правила українського правопису», створені УАН під керівництвом академіка А. Кримського і схва­лені державою.

Невеликі за обсягом «Найголовніші правила», звичайно, не охопили всіх питань правопису, проте відіграли значну роль у нормуванні української орфографії. Новий повний орфографіч­ний кодекс, яким і тепер в основному послуговується українська діаспора (відомий як «скрипниківський», його затвердив нарком освіти УРСР М. Скрипник), вийшов 1928 р. У ньому поєдналися східноукраїнські (відносно більшої частини правил) та західноу­країнські (щодо правопису іншомовних слів) традиції.

Над правописом працювали визначні українські мовознавці Л. Булаховський, В. Ганцов, М. Грунський, М. Калинович, акад. А. Кримський, О. Курило, М. Наконечний, І. Свєнціцький, О. Синя-ковський, С. Смаль-Стоцький, М. Сулима, Є. Тимченко та ін.

За обсягом і повнотою висвітлення проблем цей правопис став значним явищем у нормалізації української мови.

Наступне видання правопису 1933 р. фактично відкидало по­переднє у дусі того часу як ідеологічно неправильне. У ньому до­корінно змінено правопис іншомовних слів, усунено з українсь­кого алфавіту літеру ґ і т.п. Він був обов'язковим до 1946 р., коли вийшов новий «український правопис». Друге його видання здій­снено в 1960 р. У третьому його виданні (1990 р.) уніфіковано правопис власних назв, написань разом і через дефіс, зменшено число винятків з деяких правил, переглянуто правопис іншомов­них слів, поновлено традиційну українську абетку. Четверте ви­дання «Українського правопису» здійснено в 1993 р. В нову ре­дакцію його внесено ряд змін, зумовлених безперервним розви­тком, удосконаленням мови. Загалом із наявного орфографічного кодексу усунули все, що застаріло, нечітко сформульоване, супе­речливе.

Літературна мова — це оброблена майстрами (письменника­ми, вченими, іншими групами освічених осіб), унормована, ві­дшліфована форма загальнонародної мови. Нею користуються в державних і громадських установах, науці, освіті, техніці, газе­тах і журналах, театрі, кіно, на радіо і телебаченні. Літературна мова обслуговує всі сфери суспільної діяльності людей, тому вона має багатий і різноманітний словниковий склад, розвинену систему форм слів, типів словосполучень і речень, усталеність у наголошуванні слів, способах творення їх за допомогою префік­сів, суфіксів тощо. Українська літературна мова тільки унорму­валась освіченою частиною українців; проте вона створювалась усім українським народом упродовж усього його історичного життя, багатовікового розвитку його матеріальної і духовної ку­льтури.

Не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літера­турна мова». Національна мова охоплює літературну мову, різні місцеві (територіальні) діалекти, професійні і соціальні жаргони, суто розмовну лексику.

«Найстаріша наша літературна мова не була живою українсь­кою мовою, оскільки це була мова церковнослов'янська, що при­йшла до нас разом із християнством, — зазначає А. Кримсь­кий, — проте жива наша мова вдиралася в літературну церковнослов'янщину і змінювала потроху чужий правопис так, що він був легшим для нашої людності». І це зрозуміло, бо «пе­реписчики багато чого змінюють в правопису, вносячи риси своєї власної вимови» (те саме відбувалось у сербів, болгар). Тож, про­аналізувавши писемні пам'ятки Київщини ХІ—ХП століть, дос­лідники знайшли в них численні риси саме українського живого мовлення.

Початком нової української літературної мови умовно вва­жається 1798 р., коли вийшли з друку три перші частини слав­нозвісної поеми «Енеїда», в якій уперше й досить повно зобра­жено тогочасне українське життя, з великою силою забриніла народна українська мова, відповідно опрацьована письменни­ком. Тому І. Котляревського вважають зачинателем нової украї­нської мови. Саме він першим широко використав народнороз­мовні багатства переважно полтавських говорів, глибокий національний зміст і естетику усної народної творчості східних регіонів України.

У першій половині XIX ст. вийшли перші збірки українських пісень, записаних з народних уст, різноманітні за жанром і фор­мою художні твори українських письменників (Г. Ф. Квітки-Основ'яненка, П. П. Гулака-Артемовського, Є. П. Гребінки, Л. І. Боровиковського, Я. Головацького, М. Шашкевича, І. Ва-гилевича).

Процес становлення української літературної мови на живій народній основі завершив великий поет, мислитель Тарас Григо­рович Шевченко. Він став основоположником української літера­турної мови.

Взявши українську народну мову за основу, Т. Г. Шевченко поєднав її різнотипні стильові засоби (книжки, фольклорні, ін­шомовні елементи) в єдину чітку мовностилістичну систему.

Внаслідок цього українська літературна мова стала придатною для висловлювання найскладніших думок і найтонших почуттів. Великий Кобзар відкрив перед українською літературною мовою необмежені перспективи дальшого розвитку.

Продовжувачі Шевченківських традицій Панас Мирний, Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський творчо розвива­ли і збагачували рідну мову. Провідні діячі української науки другої половини XIX — початку XX ст. Б. Грінченко, К. Михаль-чук, А. Кримський науково розробляли українську літературну мову — укладали граматики, словники, визначали її правописні норми. Усі вони боролися за надання українському народові пра­ва вільно користуватися рідною мовою.

Розвиток сучасної української літературної мови суттєво упо­вільнився вже на зламі 20—30-х рр. XX ст., з утвердженням у державному житті культу особи Й. Сталіна і пов'язаної з його іменем політики русифікації усіх неросійських народів, особливо українського та білоруського, мови яких близькі між собою. Ця обставина, як і привілейоване становище російської мови в Сою­зі, а також пропагована за часів Й. Сталіна, М. Хрущова, Л. Бре­жнєва хибна теорія злиття всіх радянських націй і народностей в одній радянській спільності з однією російською мовою, що нав' язувалась їм як друга рідна мова, — все це значною мірою загальмувало розвиток української та інших мов, прирекло ці мо­ви на пасивне й обмежене використання в державному житті, на­уці, художній літературі, перетворювало їх на мови переважно побутового і селянського вжитку.

Історична доля українського народу змінилася з проголошен­ням незалежності України, хоча й сьогодні мовна проблема не знята, є засобом численних політичних спекуляцій.