1. просвІтництво як суспІльно-Історичний феномен

Просвітництво — культурно-ідеологічний суспільний рух ХУШ ст., який заро­дився у Франції і трансформувався у філософсько-політичні, правові доктрини ми­слителів переважної частини новочасної Європи, Америки та інших частин світу. Після Відродження і Реформації це був третій духовний переворот, який цілковито покінчив із середньовічною системою цінностей.

На той період припадають нова хвиля розвитку соціальних і природничих наук, культури, формування величезних колоніальних імперій, перехід від феодалізму до капіталізму, загострення соціально-класових протиріч, становлення сучасних політичних ідеологій. Загалом це свідчило про перехід людства до індустріального суспільства та динамічну модернізацію всіх граней суспільного життя. Саме в епоху Просвітництва зародилися сучасні ідеї та концепції прав і свобод людини і народів, народного суверенітету, нації, національної держави, націоналізму, федералізму то­що. Ці та інші ідеї справили суттєвий вплив на тогочасне політичне життя, форму­вання передумов майбутніх соціальних революцій та національно-визвольних війн у Європі й Північній Америці. Багато їх увійшло до Декларації незалежності та Кон­ституції США, французької Декларації прав людини і громадянина та інших законо­давчих актів. I нині чимало з них є орієнтирами суспільного розвитку людства.

У Франції основні риси Просвітництва втілювалися з класичною гідністю, по­слідовністю і радикальністю. Розвивалося воно в умовах кризи феодально-абсо­лютистського ладу, яка розпочалася в останні роки перебування на троні Людовика XIV (1661—1715) і найбільше загострилася в період регентства (1715—1723), пра­вління Людовика XV (1723—1774) і Людовика XVI, за якого в 1789 р. почалася Велика французька революція. Вона призвела до повалення монархії (1972) і досягла 1872 р. своєї демократичної кульмінації в часи якобінської диктатури 1793—1794 рр. У той період Франція зазнала надзвичайно інтенсивного політичного і духовного розвитку, висунувши на світову арену багатьох видатних мислителів, політиків, письменників.

Основи Просвітництва в Англії закладені революційними подіями 1688—1689 рр., внаслідок яких вона стала парламентською монархією. «Славна революція», якою завершився тривалий період соціальних заворушень і громадянської війни, відкрила Англії шлях до капіталістичного розвитку. Наприкінці XV!! — у першій половині XVIII ст. тут відбулися серйозні зміни в економіці. Внаслідок переходу від мануфактурного до фабричного виробництва Велика Британія стала провідною промисловою державою. Це, в свою чергу, спричинило же, що вона стала й провідною колоніальною державою. Поступ промисловості супроводжувався роз­витком природознавства, що сприяло поширенню вільнодумства й антиклерикаль­них настроїв, збагачення політико-економічних концепцій суспільного розвитку.

Просвітництво гталії сформувалося значно пізніше, ніж в інших європейських країнах, що було спричинено контрреформацією (релігійно-політичним рухом у Західній Європі, організованим папством проти реформації — релігійних перетво­рень католицизму в дусі євангельських ідеалів, унаслідок чого сформувався само­стійний напрям у християнстві — протестантизм). Просвітницький рух Iталії, роз­виток якого припав на другу половину XIII ст., не мав того радикального, навіть певною мірою «агресивного» характеру, яким він був у Франції, хоч і живився його ідеями. Найпомітнішими діячами Просвітництва в Iталії були П'єтро Веррі (1728— 1797), Алессандро Веррі (1741—1816), Чезареєккарія (1738—1794) та інші, які створили «Товариство Кулаків» і періодичне видання «Кафе», де пропагували сво­боду думок, дискусій з політичних, юридичних та філософських питань. Особливу увагу приділяли вони боротьбі проти культурної інерції, застарілого законодавства, проти всього, що стримувало розвиток італійського суспільства.

Доба Просвітництва в Німеччині пов'язана з боротьбою за національну єдність, оскільки на ті часи вона була роздрібненою на численні невеликі феодальні князівства і монархії, загальна кількість яких досягла 360. Найбільші з них (Сак­сонія, Ганновер, Гессен, Брауншвейг, Мекленбург, Баварія, королівство Пруссія) становили оплот абсолютизму. Німецький народ страждав від тиранії монархів. За цих умов зусилля просвітництва були спрямовані на створення загальнонімецької держави, які керували принципами закону і права. Просвітницький рух зумовив тут і піднесення філософської думки.

У середині XVIII ст. у США, як і в розвинутих на той час західноєвропейських краї­нах, гостро постала проблема ліквідації феодально-кріпосницьких відносин, які утвер­дилися тут століттям раніше під тиском англійського уряду. Насаджена ним феодальна система експлуатації колоній, поширення феодально-теологічних забобонів у сфері культури загострили соціально-політичні протиріччя в американському суспільстві, які згодом вилились у війну північних американців за незалежність (1775—1783). Ця війна стала предтечею революції у Франції та наступних революційних воєн, що дало підставу Фрідріху Енгельсу назвати її набатним дзвоном для європейської буржуазії. Саме в цю епоху в середовищі демократично налаштованих американців (партії вігів — «революціоністів») заявили про себе великі мислителі-просвітники.

Загалом сутність просвітницької ідеології полягала у відстоюванні вирішальної ролі освіти, науки, культури, політики і права в розв' язанні соціально-політичних проблем суспільства. Наголошуючи на ролі знання в історичному поступі, про­світники вважали його найголовнішим фактором людського буття. На їх думку, фео­дальне суспільство породило людські страждання, рабську залежність і несправед­ливість, оскільки було побудоване на омані. Причину суспільного зла просвітники вбачали в неуцтві, а головним засобом боротьби з ним вважали просвіту умів, поши­рення наукових знань і передових філософських ідей. Тільки наука й освіта, за твер­дженнями просвітників, здатні забезпечити радикальні зміни в житті, змусити феода­льне суспільство, царство темряви і ошуканства, поступитися місцем царству розуму й правди. Тому цілком закономірним є погляд на Просвітництво як на оптимістичну політичну філософію, що цілком присвятила себе духовному й суспільному поступу.

Як стверджував Ф. Енгельс, просвітники не визнавали жодних авторитетів, піддавали прискіпливій критиці (аналізу) релігію, розуміння природи, суспільства, державний устрій. Мислячий розум став для них справжнім мірилом усього сущо­го. «Усі попередні форми суспільства і держави, всі традиційні уявлення були ви­знані нерозумними і відкинуті».

У лоні Просвітництва розвинулися різні напрями й течії, які відрізняються між собою ступенем радикальності, характером філософських поглядів та суспільно-політичних ідеалів. Але основними теоретичними засадами просвітницької ідеоло­гії є соціально-політичний утопізм, просвітницький «раціоналізм», метафізичність пізнання, просвітницький антиісторизм, просвітницький романтизм.

Соціально-політичний утопізм. У його основі лежить переконаність у вирі­шальній ролі просвітництва і знань у соціальному розвитку, оскільки причиною бід і негараздів людей є невігластво. Подолати цей жалюгідний стан можливо тільки шляхом просвітництва. А ліквідувати феодальні відносини, деспотизм, фанатизм і свавілля зможуть «освічений монарх», «розумний муж-правитель» або «мудрий за­конодавець». Поступове поширення знань зумовить позитивні соціальні процеси.

Просвітницький «раціоналізм». Суть його виражається формулою «Закони природи суть закони розуму». У своїх міркуваннях просвітники рухались від при­роди до розуму, який людина отримує від природи, а потім пристосовується до неї. Тому цілком обґрунтованою, на їх погляд, є вимога піднести закони природи до ра­нгу обов' язкових юридичних законів. Отже, у світогляді Просвітництва вимальову­ється ланцюжок рівностей: природне = розумне = корисне = (благос) = законне = = пізнання = здійснення. Цей ланцюжок відображає історичний і гносеологічний оптимізм просвітництва, його натуралістичну орієнтацію.

Метафізичність пізнання. Особливість її полягає в абсолютизації пізнавальної ролі відчуттів. Така сама роль відводиться осягненню, суб'єкт якого розглядається не як діяльна істота, а як пасивний сприймач зовнішніх подразнень. Відповідно пізнання тлумачиться не як продукт взаємодії об' єкта і суб' єкта, а як трансфор­мація об' єктивного в суб' єктивне. Отже, в «суб' єктивному» просвітники вбачали перешкоду, щось негативне, яке затьмарює істину, не усвідомлюючи того, що без суб' єктивної діяльності неможливе об' єктивне за змістом пізнання, оскільки воно досягається через їх взаємоопосередкування і творчу активність суб' єкта.

Просвітницький антиісторизм. На думку просвітників, у реальному історич­ному процесі відбуваються як відхилення від природної «норми», так і повернення до неї, як викривлення людської природи, так і її виправлення. Будь-яке відхилення від норми випадкове. !сторія є нагромадженням породжених невіглаством випадко­востей і нісенітниць. Часи «рабства», що, на думку просвітників, охоплювали влас­не рабовласницький і феодальний період, були епохою тупості й омани, своєрідною перервою у поступі людства.

Просвітницький романтизм. Він притаманний пізньому Просвітництву. Цей особливий світогляд виявив себе у філософії, політиці, економіці, історії, літера­турі, живописі, поетиці й лінгвістиці. Романтизм претендував на універсальність, маючи на меті синтезувати людські знання, по-новому пізнати світ у його єдності й багатогранності. Його теоретики однаково вільно зверталися до музики, образотво­рчого мистецтва, філології, філософії історії. Романтизм багато в чому зобов' я-заний Великій французькій революції, що продемонструвала всю складність і супе­речливість історичного процесу, велич людини, яка прагне перетворити світ, і вод­ночас обмеженість її сил.

Певною мірою романтизм є продуктом гіркого історичного досвіду, в основі якого лежить протиріччя між привабливими теоріями і суворою реальністю. Це спонукало романтиків критично глянути на ідеї класичного Просвітництва і на про­світників, оскільки реальність вони розглядали як поле, на якому повинно здійснюватися задумане. Однак ідеал і реальність є трагічно розірваними, перебу­вають у різних площинах, причому ідеал завжди вищий за реальність.

Просвітники опонували феодально-абсолютистським монархіям, релігійній ідеології, обґрунтована ними ідея рівності протистояла ідеям станових привілеїв, а ідея народного суверенітету — суверенітету монархів. Завдяки їхнім старанням на­було розвитку вчення про природне право рівних за природою людей, про невідчуженість природних прав тощо. Гз цих засад виростали їх намагання змінити «нерозумний» феодальний лад «розумним», який відповідав би природному порядку.

Цей суспільно-історичний феномен влучно і образно охарактеризував ^ману^і Кант, який вважав Просвітництво виходом людини зі стану свого неповноліття, в якому вона перебуває через власну вину. «Неповноліття є нездатність користувати­ся власним розумом без керівництва кимось іншим... 8ареге ашіе! — май мужність бути мудрим — таким є гасло епохи Просвітництва».