2. «антимарксизм» погляди едуарда бернштейна

У контексті світової політичної думки теоретичний доробок німецького соціал-демократа, одного з лідерів ІІ Інтернаціоналу Е. Бернштейна асоціювався з рефор­містським соціалізмом та ревізіонізмом марксизму. Свого часу його погляди ево­люціонували від теорії соціалізму Є. Дюрінга до марксизму, що сталося внаслідок ознайомлення з працею Енгельса «Анти-Дюрінг». Однак невдовзі він відійшов від основних положень марксизму, приступивши до формування альтернативної йому теорії соціалізму. Спершу ці ідеї були критично сприйняті світовою соціал-демократією, але з середини ХХ ст. багато соціал-демократичних партій визнали їх своїми. Близькими до них є соціал-демократичні партії, зареєстровані в Україні. О

Довідка

Едуард Бернштейн народився 6 січня 1850 року в робітничій родині (батько був маши­ністом) у Берліні. В 1872 р. вступив до Соціал-демократичної партії Німеччини, а згодом став одним із провідних її журналістів. Закони, спрямовані проти соціалістів, змусили його емігрувати до Англії, де він потрапив під вплив фабіанців — членів англійського реформі­стського угруповання, створеного в 1884 р., яке пропагувало реформістські ідеї поступового перетворення капіталістичного суспільства на соціалістичне шляхом реформ. Назва похо­дить від імені римського державного діяча і полководця, прихильника вичікувальної такти­ки Фабія Максима (275—203 рр. до н. е.). Повернувшись до Німеччини, Бернштейн став од­ним із провідних захисників ревізіонізму, що спричинилося до палких суперечок, оскільки його вважали (разом із Каутським) спадкоємцем ідей Маркса та Енгельса. Як депутат рейх­стагу, він виступив проти війни 1914—1918 рр. і вийшов з партії соціал-демократів. Пізніше повернувся і до партії, і до рейхстагу. Помер 18 грудня 1932 року. Його перу належать такі праці: «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії» (1899), «Парламентаризм і со­ціал-демократія» (1906), Німецька революція» (1921) та ін.

Бернштейн вбачав своє завдання в узгодженні ідей Маркса з нагальними потре­бами тогочасного суспільного розвитку. Підсумовуючи свої погляди, він писав: «Селянство не занепадає, середній клас не зникає, криза не поглиблюється; злиден­ність і кріпацтво не зростають». На основі вивчення новітніх тенденцій і статисти­чних даних Бернштейн стверджував, що капіталізм стабілізується завдяки утворен­ню картелів та монополій. Однак у той час, як контроль над капіталом дедалі біль­ше зосереджувався в одних руках, установи на зразок акціонерних компаній навіть розширювали коло своїх акціонерів. Підвищувалася реальна заробітна платня і зро­став середній клас. Неминучим наслідком усього цього в політичній та ідеологічній сфері стало те, що наступником лібералізму слід вважати соціалізм: капіталізм до­вів, що він цілком здатен виправдати надію на поступове перетворення на соціа­лізм, який таким чином вважається більш-менш мирним спадкоємцем повністю розвиненого капіталізму.

Критичні аргументи проти марксизму. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років XIX ст. у європейському робітничому русі сформувалися реформістський і ортодоксально-революційний напрями, теоретичні і політичні дискусії між якими значною мірою визначили світоглядні позиції соціал-демократії у перші десятиліт­тя XX ст. Виникнувши у зв'язку з теоретичними відмінностями в тлумаченні марк­сизму, вони поступово переросли в самостійні ідейно-політичні течії всередині со­ціал-демократії, що різнилися світоглядними установками, політичними і програм­ними цілями. Ці тенденції, ще за життя Енгельса, обґрунтував у своїх працях Бер-нштейн. Відтоді реформізм як течія пролетарського соціалізму набув самостійного статусу, що засвідчували його теоретична позиція і політична програма.

Соціалістичні теоретики на той час дискутували навколо питання про можли­вість еволюції капіталістичних суспільних відносин у соціалістичні внаслідок ре­форм, чи загальної кризи капіталізму як умови соціалістичної перспективи. Бернш-тейн у тій дискусії переконував, що в складному за своєю структурою капіталі­стичному суспільстві можливе лише поступове перетворення економічних, полі­тичних, ідеологічних інститутів; вимоги демократії і солідарності реалізуються в процесі перетворення існуючих суспільних структур, будь-яке намагання перервати цю поступовість загрожує кризою.

Чимало лідерів соціал-демократії, дотримуючись на практиці політики реформ, спиралися на марксистське вчення, вважаючи його науковим прогнозом. Бернш-тейн намагався надати якісно нового розвитку марксистській теорії, що забезпечи­ло б єдність теорії і практики. Саме в такому контексті він вів мову про «ревізію» марксистської теорії, усвідомлюючи, що його погляди прямо протилежні пошире­ному в соціал-демократичних колах до середини 90-х років спрощеному уявленню про марксистську теорію як доктрину економічного детермінізму. Бернштейн про­тиставляв такій інтерпретації своє розуміння марксизму.

Він першим намагався теоретично обґрунтувати політичний реформізм у Марк-совому соціалізмі, поширив у соціал-демократичній ідеології елементи буржуазної критики Марксової філософії, насамперед помилкову тезу про тотожність Марксо-вого і Гегелевого діалектичних методів. Ревізіонізм Бернштейна став ідеологічним втіленням об'єктивних процесів урізноманітнення соціал-демократичного руху.

У соціалістичних ідеях бернштейніанства втілились ідеї «розподільчого соціалі­зму» Прудона, підсилені ліберальними теоріями держави. Аналізуючи з цих пози­цій соціалістичне вчення Маркса і Енгельса, Бернштейн переконував, що марксизм лише переглядає традиційний для немарксистського соціалізму спосіб завоювання політичної влади, форми «економічного використання політичної влади залиша­ються ті самі». Він був упевнений, що в марксистському соціалізмі наявна «суто умоглядна передумова зрілості економічного і соціального розвитку», тому зосере­джував свої зусилля на виявленні властивого, за його словами, марксистському вченню дуалізму як наслідку розриву між теоретичними прогнозами і політичними орієнтирами.

Бернштейн розглядав марксизм очима емпірика-соціолога, вважаючи політичні, світоглядні, логічні висновки Марксового аналізу історичною дійсністю капіталіз­му, які не підтвердилися наступною суспільною практикою, «утопічними момента­ми в марксизмі», що дискредитують його теоретичну значущість. «Утопізм» Марк-сового вчення Бернштейн пов' язував з діалектико-матеріалістичним обґрунтуван­ням об' єктивності історичного розвитку та історичної неминучості соціалізму. Ма­рксистську діалектику він вважав перепоною на шляху будь-якого послідовного тлумачення речей, заперечував її матеріалістичний характер, об'єктивність, а отже, разом з матеріалістичною діалектикою заперечував і марксовий матеріалізм.

Аналіз капіталізму і його перспектив. Політекономічні погляди Бернштейна синтезували поширені в тодішній соціалістичній і буржуазній літературі ідеї, що були наслідком спостережень за новими тенденціями в розвитку капіталізму і не відповідали багатьом марксистським положенням.

Бернштейн критикував економічне обґрунтування неминучості загальної кризи капіталізму, послуговуючись основними поняттями і категоріями марксистської політекономічної теорії. Передусім — це вчення про вартість, теорія кризи, відтво­рення і реалізації капіталу. За його висновком, ні Маркс, ні Енгельс не довели не­минучості кризи «сучасного суспільства», оскільки воно не може бути доведеним. Адже з розвитком капіталістичного виробництва зростає багатство суспільства, по­ліпшується становище робітників, тому висновок Маркса про неминучість кризи капіталізму не підтверджується дійсністю. У зв' язку з цим марксистська політеко-номічна теорія потребує суттєвих доповнень і уточнень.

Свою критику Бернштейн спрямовував передусім проти Марксової теорії тру­дової вартості, заявляючи, що вона не містить критеріїв оцінки «справедливості чи несправедливості розподілу продуктів праці», а також концепцію цінової вартості, яка, на його погляд, неправильно трактує механізм ціноутворення, не відображає конкретних особливостей ринкового обміну, для якого корисність предмета для су­спільства, попит і пропозиція є основними детермінантами. Неприйняття Бернш-тейном Марксової концепції вартості пов'язане з його уявленням про суспільство як сукупність індивідів. Вважаючи базовими споживчу вартість, людську потребу і корисність предмета, Бернштейн пояснював економічні суперечності капіталізму відношенням індивід — річ, її здатністю задовольнити потреби індивіда. З цих при­чин він так і не зміг подолати межі товарного фетишизму.

Не прийняв Бернштейн і Марксову аргументацію основних тенденцій капіталіс­тичного розвитку. Навпаки, він вважав, що загальна криза капіталізму є малоймові­рною, оскільки капіталізм, капіталістична економіка виявляють все більшу життє­здатність, про що свідчать, на його думку, дедалі рідші кризи капіталістичного виробництва; зростання чисельності середнього класу, що є наслідком або постій­ної диференціації галузей виробництва, або переходу робітників у середній клас.

Важливим аспектом економічної концепції Бернштейна є його теорія демокра­тизації капіталу. Зростання кількості, посилення ролі акціонерних товариств, ви­пуск дрібних акцій Бернштейн вважав важливим чинником децентралізації та де­мократизації капіталу, що має своїм наслідком збільшення чисельності власників, підвищення добробуту робітників, пом'якшення класових конфліктів. Усе це суку­пно сприяє соціалістичній трансформації буржуазного суспільства.

Значну увагу приділяв він проблемам концентрації виробництва, виступаючи проти абсолютизації ролі великих підприємств у процесі економічного розвитку. Доводячи на обсяговому статистичному матеріалі, що ступінь концентрації вироб­ництва в різних сферах народного господарства неоднаковий, відстоював життєзда­тність і необхідність для економіки малих підприємств. !сторична практика підтве­рдила це.

Бернштейн один із перших марксистських дослідників почав вести мову про зміну соціальної структури суспільства, про виникнення нових соціальних прошар­ків і груп. У своїй економічній теорії Бернштейн переніс питання про власність із сфери відносин «капітал-праця» у сферу «багатство-бідність». Сенс соціалістичних перетворень він убачав не в ліквідації антагоністичного суспільного устрою, який породжує нерівність у розподілі багатства, а в перетворенні злиденних на незли-денних через удосконалення механізму капіталістичного розподілу. Обґрунтовую­чи принципи економічного перетворення суспільства на соціальних засадах, Берн-штейн наголошував на необхідності розвитку виробничих і споживчих коопера­тивних утворень як важливої форми демократизації економічного життя, дієвого механізму самоуправління робітників.

Теорія «еволюційного соціалізму». Теоретичні погляди Бернштейна пов'яза­ні з його політичною орієнтацією на реформізм. Обґрунтування ним неминучості переходу до політики реформ водночас заперечувало марксистські твердження про визрівання в лоні капіталізму передумов соціалістичного способу виробницт­ва. Абсолютизуючи тезу про життєздатність капіталізму, Бернштейн ототожню­вав передумови розвитку соціалізму із самим соціалізмом, роблячи висновок, що соціалістичні суспільні відносини розвиваються всередині капіталістичного сус­пільства, а сам капіталізм еволюціонує в соціалізм. Конституюючим елементом соціалізму вважав споживчу кооперацію як його економічну основу, демокра­тію — як політичне втілення принципу кооперації. Марксистській теорії соціаліс­тичної революції Бернштейн протиставляв ідеали «розподільного соціалізму» Прудона, які абсолютизували роль сфери розподілу, вважаючи її суттєвим аспек­том соціалізму, а його зародковою формою — споживчі товариства. Бернштейн виходив із своїх міркувань про те, що основу споживчої кооперації становить за­гальнолюдський інтерес, який полягає в забезпеченні трудящих благом, а тому споживча кооперація постає як єдність економічних та ідеологічних чинників ру­ху суспільства до соціалізму. Саме в акті споживання, на його думку, стихійно встановлюються відносини рівності (демократії), втілені у виробничій кооперації, яка випливає з об' єктивної неминучості диференціації функцій учасників матері­ального виробництва.

Розвиток кооперативних форм знайшов, на думку Бернштейна, своє правове ві­дображення у принципах демократії, засвоївши які, соціал-демократія зможе акти­вно впливати на темпи соціалізації. Трактування демократії Бернштейном має бага­то спільного з традиційними уявленнями буржуазного лібералізму: демократію він розглядав як позаісторичний, надкласовий феномен, як «стан суспільства, в якому жоден клас не має привілеїв». У ній він вбачав аналог економічної кооперації, фор­му здійснення соціалізму. Виняткового значення надавав формальній стороні бур­жуазної демократії, стверджуючи, що лібералізм і соціалізм єдині у своєму праг­ненні забезпечити справжню свободу особистості в суспільстві шляхом звільнення її від економічного примусу, надання свободи в її інтелектуальному і матеріально­му розвитку через розвиток демократичних інститутів.

Тези Бернштейна про кооперацію і демократію як форми суспільного переуст­рою покладені в основу його доктрини «демократичного соціалізму», яка наголо­шує на першочерговій ролі демократичних інститутів у соціальному бутті. Утвер­дження «демократичного соціалізму» відбувається завдяки розвитку споживчої кооперації. Якщо споживча кооперація покликана забезпечити присвоєння більшіс­тю населення торговельного прибутку, то професійні спілки беруть під свій конт­роль прибуток промисловий, а демократизація державних інститутів створить мож­ливості для контролю за процесами, що стихійно виникатимуть у капіталістичній економіці.

Визнаючи неминучість стихійності економічного розвитку, Бернштейн на­давав перевагу спонтанним формам економічної боротьби робітничого класу. Його уявлення про суспільний розвиток як процес диференціації соціальних структур обумовили симпатію до федералістських принципів суспільного са­моуправління. Впевненість у винятковій прогресивності економічного розвит­ку не завадила Бернштейну прийняти марксистську ідею суспільного управ­ління за типом комун, а також ідею про єдність законодавчої і виконавчої влади, оскільки це передбачало узаконення неприпустимого, на його думку, втручання держави в політику. Водночас він відстоював ідею про державу як орган управління суспільством, вважаючи, що з розвитком демократичних форм правління, загального виборчого права вона перетворюється на знаряддя творення соціалізму, втрачає функції органу класового панування і забезпе­чення привілеїв.

Бернштейн аргументував свої твердження про те, що капіталістична держава за наявності кооперації і професійних спілок стає конституюючим елементом соціалі­зму. Соціалізм він розумів як процес поступового усуспільнення, зумовлений об'єктивним розвитком капіталістичних форм, а також демократизацією суспільст­ва під впливом організованого пролетаріату. Демократичний соціалізм, перекону­вав він, знімає основне для соціалістичного руху питання про співвідношення бо­ротьби за демократію і боротьби за соціалізм, проголошуючи тотожність демократії та соціалізму. Він доводив неможливість захоплення політичної влади пролетаріа­том, оскільки вважав, що сучасний йому пролетаріат не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, який дав би йому змогу управляти суспільними процесами, «взяти на себе державну владу».

Не заперечуючи твердження, що політичний переворот відкриває шлях до со­ціалізму, вважав політичним атавізмом ідею про диктатуру пролетаріату як необ­хідну умову розвитку соціалізму, вкотре наголошуючи, що завоювання пролета­ріатом політичної влади може бути лише наслідком розвинутого в лоні капіталізму соціалізму, але не політичною його передумовою. Тому соціалістична боротьба пролетаріату зводиться до боротьби за соціальні реформи, які Бернш-тейн пов' язував з організацією кооперацій, обмеженням капіталістичної експлуа­тації, розширенням громадського контролю. Суб' єктивні чинники революції (по­літична активність пролетаріату, його вміння захищати свої економічні інтереси) Бернштейн вважав головними чинниками соціалізму, розглядав профспілкову та економічну боротьбу пролетаріату як засіб прямої соціалізації. Ця позиція, вира­жена в його формулі «ціль — ніщо, рух — усе», свідчить, що марксистське розу­міння соціалізму, згідно з яким економічне звільнення пролетаріату можливе ли­ше завдяки революції, є абстрактною, без конкретно-історичного наповнення схемою, що потребує свого уточнення відповідно до реальних обставин «соціалі­стичної еволюції».

Основні поняття та категорії

Демократичний соціалізм — соціально-економічна і політична кон­цепція, яка проголошує трансформацію капіталізму в соціалізм шляхом перманентних реформ, поглиблення і розвитку демократії. Термін «демо­кратичний соціалізм» з'явився наприкінці ХІХ ст. в робітничому русі Ні­меччини, Австрії та Великій Британії. Ідеї демократичного соціалізму роз­роблялись і вдосконалювалися теоретиками II Інтернаціоналу, головним чином Е. Бернштейном і представниками «австромарксизму». Суть конце­пції демократичного соціалізму на початку ХХ ст. полягала в необхідності поєднання принципів соціалізму з цінностями лібералізму і досягнення більш справедливого суспільного устрою здійсненням прогресивних соці­ально-економічних і політичних, реформ. Принципи демократичного соці­алізму поступово викристалізувались у боротьбі з більшовицьким крилом II Інтернаціоналу, яке мало на меті захоплення політичної влади і встано­влення диктатури пролетаріату. Після революції 1917 р. в Росії соціал-демократія вважала демократичний соціалізм альтернативою суспільно-політичному ладові, встановленому в колишньому СРСР. На І Конгресі Соцінтерну (Франкфурт, 1951) було прийнято декларацію «Цілі й завдан­ня демократичного соціалізму», яка стала офіційною доктриною Соцінте­рну і партій, які входили до нього, а також моделлю майбутнього суспіль­ства. Майбутнє соціалістичне, суспільство трактувалось у названій декларації як суспільство свободи, що утворюється демократичними засо­бами. «Без свободи, — відзначалося в цьому документі, — немає соціаліз­му. Соціалізм може бути здійсненим через демократію, демократія може бути реалізована тільки через соціалізм». Наприкінці 70-х років ряд партій Соцінтерну вилучають із своїх програм поняття «соціалістичне суспільст­во», запроваджуючи термін «соціальна демократія».

Згідно з концепцією, демократичного соціалізму можна досягти лише на базі, в межах і засобами послідовної демократії в усіх сферах життя суспіль­ства — політичній, економічній, соціальній. Будь-які інші форми боротьби вважаються як такі, що деформують соціалістичну мету і роблять її недося­жною. Соціалізм проголошується загальнодемократичною течією, яка ґрун­тується на соціальному партнерстві, співробітництві всіх класів і верств у здійсненні реформ, покликаних забезпечити «загальний добробут», «свобо­ду особи», «справедливий розподіл національного доходу». В економічній сфері постулюються регулювання державою виробничого комплексу шля­хом програмування, оподаткування, участі в прибутках, сприяння «соціалі­зації господарства», різних форм участі трудящих в управлінні виробницт­вом як на підприємствах, так і в межах усього суспільства. Політичною передумовою реалізації ідей демократичного соціалізму оголошується «плюралістична демократія» як різноманітність форм розподілу влади і ко­нтролю над владою, забезпечення всіх прав і свобод громадян, багатопар­тійності, панування закону. Передбачаються також соціальні права трудя­щих (на працю, освіту, відпочинок, лікування, житло, соціальне забезпечен­ня), ліквідація всіх форм гноблення, дискримінації й експлуатації. Під впли­вом істотних зрушень, які відбулися останніми десятиріччями в економіці і в соціальній структурі більшості країн світу, спостерігається подальший розвиток та уточнення концепції демократичного соціалізму. Першочерго­вого значення набувають питання модернізації виробництва на основі вико­ристання досягнень науково-технічної революції, розв'язання проблем за­йнятості і соціального захисту, екологічних проблем, проблеми збереження миру на землі й запобігання регіональним конфліктам.

Соціал-демократія — політичний рух та ідеологія, що поєднують соці­алістичні уявлення про суспільство соціальної справедливості з деякими лі­беральними ідеями й цінностями. Базові цінності соціал-демократії — сво­бода, справедливість, солідарність і рівність. Сучасна соціал-демократія ся­гає своїм корінням масового робітничого руху кінця ХІХ ст., який знайшов своє оформлення в II Інтернаціоналі (1889—1914). У самостійну течію в ро­бітничому русі соціал-демократія виділилася на початку ХХ ст., коли відбу­лося розмежування революційних та реформістських сил. Ідеологія соціал-демократії ґрунтується на доктрині демократичного соціалізму. Джерелами соціал-демократії є філософія І. Канта, елементи марксизму, християнство, соціальна філософія «франкфуртської школи», ідеї Е. Бернштейна та К. Каутського.

Ідеологія демократичного соціалізму викладена в Декларації «Цілі та за­вдання демократичного соціалізму», прийнятій на установчому конгресі Соціалістичного Інтернаціоналу в липні 1951 р. (м. Франкфурт, Німеччина). Демократичний соціалізм — це довготривалий процес суспільних перетво­рень, новий ступінь розвитку людської цивілізації. Основними етапами ста­новлення суспільства демократичного соціалізму є: здійснення політичної та економічної демократії; створення «держави загального добробуту», встановлення соціальної демократії — демократії всіх сфер життя суспільс­тва. Політична демократія передбачає багатопартійність, свободу діяльності для опозиції, забезпечення прав і свобод людини, заперечення диктатури. Економічна демократія розвивається на мікрорівні як безпосередня участь трудящих в управлінні підприємствами, а на макрорівні (в масштабах еко­номіки держави) передбачає наявність органів соціального партнерства (Ні­меччина), органів економічного самоврядування (Франція) або залучення профспілок до співволодіння підприємствами через підвищення частки їх участі в доходах цих підприємств (Швеція). Економічна демократія проти­стоїть як одержавленню засобів виробництва, котре не може гарантувати залучення трудящих до управління економікою, так і ринковому господарс­тву, яке виключає індивіда зі сфери прийняття рішень.

Найвпливовішими концепціями сучасної соціал-демократії є «функціо­нальний соціалізм», «ліберальний соціалізм» та «раціональний соціалізм». Концепція «функціонального соціалізму» (Н. Карлебю, Е. Унден, Г. Адлер-Карлсон та ін.) більш відома як «шведська модель», заснована на визнанні необхідності збереження основних засобів виробництва у приватній власно­сті при одночасному вилученні та соціалізації низки функцій права власнос­ті. Вирішальне значення надається політичному управлінню окремими фун­кціями власності—контролю над виробництвом і розподілом його продуктів шляхом проведення відповідної податкової політики. Виробничі комітети як важливий важіль громад, контролю за власністю забезпечують співучасть найманих працівників в управлінні підприємствами, створюючи модель «виробничої демократії». Концепція «ліберального соціалізму» (Н. Боббіо, Л. Пеллікані, фабіанці) обґрунтовує необхідність обмеження функцій дер­жави в розв'язанні соціальних проблем. Соціалістичний проект, на думку прихильників цієї концепції, має базуватися на вирішенні питань не про ха­рактер способу виробництва, а про спосіб справедливого розподілу продук­тів виробництва. Концепція «раціонального соціалізму» (О. Лафонтен, Е. Еп-плер, «нові лейбористи») ґрунтується на врахуванні реальних можливостей існуючої економічної системи, всебічному розгортанні демократії, здійс­ненні завдань щодо самовдосконалення особистості. Ідеї соціал-демократії стають популярними в Україні з кінця ХІХ ст., а в 1890 р. у Львові було утворено Русько-українську радикальну партію — першу українську пар­тію, що орієнтувалася на ідеї соціалізму. Провідну роль відігравала Україн­ська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) у діяльності Центра­льної Ради та Директорії. Соціал-демократами були впливові вчені та політики І. Я. Франко, М. І. Павлик, Ю. О. Бачинський, В. К. Винниченко та ін. Новий етап у розвитку соціал-демократії в Україні почався в 1990-х роках. У бере­зні 1990 р. було утворено Об'єднану соціал-демократичну партію Украї­ни. Нині в Україні діють 6 партій соціал-демократичного спрямування, які обстоюють принципи свободи, справедливості та солідарності. Найвп-ливовішою є Соціал-демократична партія України (об'єднані СДПУ(о) її го­ловною метою проголошено забезпечення рівних можливостей і шансів у реалізації соціальної активності для всіх громадян України. Програмна мета соціал-демократичних партій України — створення соціальної держави.

Ревізіонізм — цей термін уживається переважно в рамках соціалістич­ної традиції для опису поглядів тих, хто намагається переглянути панівну ортодоксальну доктрину — зазвичай у більш поміркованому напрямі. Тер­мін був створений німецькими опонентами Бернштейна, який відмовився від багатьох тез Маркса стосовно розвитку капіталізму і зробив з цього ре­формістські висновки. Ленін і його наступники, не задумуючис розбору ві­шали цей ярлик на окремих осіб та партії, що відступали від схвалюваних більшовиками, а згодом радянським режимом рамок політичного аналізу. Представники соціалістичних партій Заходу вживали цей термін спеціально для позначення тих, хто заперечував необхідність передання засобів вироб­ництва в державне володіння.

Реформа політична (французьке геїЬггпе, від латинського геїогто — перетворюю) — створення, зміна, переустрій політичного життя суспільства (відносин, порядків, інститутів, установ), що здійснюються без зміни основ існуючого ладу. Реформою політичною називають, як правило, більш-менш прогресивні політичні перетворення в політичній системі суспільства, в по­літичних відносинах, у суспільному житті взагалі. Реформа політична пе­редбачає еволюційний розвиток суспільства та його політичних і неполіти-чних інститутів влади. Вона становить певний етап прогресивного політичного перетворення. Реформи політичні можуть здійснюватися трьо­ма основними способами.

Перший спосіб — реформа політична згори. Зміст такої реформи поля­гає в тому, що автократичні правителі розуміють необхідність зміни систе­ми політичної влади і за своєю волею та саме на цих засадах здійснюють програму політичних перетворень, яку самі ж і розробляють. Прикладом та­кого способу реформи політичної може бути Туреччина, де владні зміни згори були здійснені Ататюрком, котрий зорієнтувався в складних умовах початку ХХ ст. на освічений Захід і розробив та здійснив програму держав­ної переорієнтації своєї країни.

Але реформи політичні згори не завжди приносять бажаний результат. Значно частіше вони закінчуються поразкою, відкидають країну назад або гальмують її прогресивний розвиток. Прикладом цього може бути рефор­ма політична, яку намагався здійснити в 60-ті роки в колишньому СРСР М. С. Хрущов. Прагнучи змінити владні відносини, ліквідувати тоталітар­ний режим, демократизувати суспільство, він не зміг позбутися рис мину­лого і сам вдався до віджилих тоталітарних методів здійснення влади. То­му реформа політична М. С. Хрущова була невдалою, а суспільство було втягнуте в стагнацію і поступово втрачало темпи свого розвитку.

Другий спосіб реформи політичної — це зречення влади, відмова від влади пануючих політичних сил, які зрозуміли безперспективність свого владування. Цей спосіб здійснюється при загибелі, капітуляції авторитарних режимів владування. Прикладами цього можуть бути відмова від влади Е. Хонекера в НДР, а також Г. Гусака в ЧССР восени 1989 р., коли вони опи­нилися без підтримки власного народу, а також внутрішньої і зовнішньої політичних сил. Такий спосіб реформи політичної трапляється рідко, але можливість його здійснення за певних умов залишається.

Третій спосіб реформи політичної — поступове реформування влади погодженими зусиллями політичних сил, які перебувають при владі та в опозиції. По суті, це процес поступових, погоджених змін і перетворень у владних відносинах, наповнення їх новими зразками політичної куль­тури, взаємних поступок, переговорів, звернення до компромісів та ін. Спільна робота методами переговорів, проведення «круглих столів» по­літичних сил (як владних, так і опозиційних), різних конференцій, обго­ворень, діалогів забезпечують ефективність процесу реформування полі­тичної влади, оволодіння новими владними прийомами й методами, послідовне утвердження більш демократичного режиму. Реформи полі­тичні корисні для будь-якого суспільства, оскільки вони забезпечують запобігання насильницьким методам, конфронтації та політичним конф­ліктам, безкризовий прогресивний розвиток і поступове вдосконалення політичної системи суспільства.

Реформізм — ідейно-теоретична і суспільно-політична течія, що віддає ре­формі перевагу перед революцією, вважає реформу кращим способом здійс­нення суспільних змін. Ліві елементи в робітничому русі, що роблять ставку на повстання і революції, відкидають реформізм як зрадництво, як опортунізм. Іс­торично поняття «реформа» закріплюється в суспільній свідомості вже в

XVIII  ст., в епоху Просвітництва. Цьому сприяли щонайменше дві обставини. По-перше, у багатьох країнах, де усталення капіталізму відбувалося за

феодально-монархічних умов, співвідношення сил між буржуазією і силами Середньовіччя було таким, що жодна з протиборчих сил не могла панувати, не врахувавши інтересів іншої сили. Цьому і відповідала реформа як спосіб поступових, але назрілих і очевидно необхідних змін, пристосування суспі­льства та існуючої влади до мінливих умов соціального життя.

По-друге, у цьому суспільному стані, тим більше в умовах віри у все­силля розуму, освіти, в безмежність вдосконалення самої людини, пошири­лося переконання, що саме реформа є цілком прийнятним засобом удоско­налення життя, виступає кращим способом реального прогресу, тому що пов'язана з найменшими соціальними витратами.

На цьому етапі суспільна реформа мала цілком визначений соціальний зміст, що відповідав тодішнім умовам, суті сил, що здійснюють реформи, причому в рамках обмежених цілей, які ставилися ними. Головними рефор­маторами в країнах, що ще тільки виходили із Середньовіччя, виступали самі монархи і конституційні монархії, прихильники яких, природно, були переконані, що саме реформа, проведена ними зверху, — це і є спосіб спра­вжнього прогресу, тому що в такому поступовому прогресі їм більше подо­балася поступовість, а не сам прогрес, а головне — незмінними залишалися елементи, важливі для реформаторів.

Вже Англійська революція другої половини XVII ст., й особливо Францу­зька революція кінця XVIII ст., зруйнували цю ілюзію, показуючи, що для збереження багатств, створених людством, і прискореного руху вперед біль­ше підходить не реформа, а революція як радикальний спосіб перетворення.

XIX     ст. заповнене теоретичною і практичною боротьбою різних концепцій і способів переходу від старого до нового, завдяки чому були істотно збагачені і саме розуміння реформ, і пов'язаний з тим часом буржуазний реформізм.

Очевидно, проблема реформ, реформування суспільства була і залиша­ється однією з важливих теоретичних і практичних проблем сучасності: без добре продуманих реформ, здійснюваних так, що бажане досягається в ре­зультаті намічених змін, у суспільства немає майбутнього.

Питання до дискусії

Які положення марксистського вчення були прийняті і розвинуті тео­ретиками соціал-демократії, а які були піддані критиці?

Які основні ідеологічні засади «демократичного соціалізму» наближе­ні до ліберальних?

У чому полягає принципова відмінність поглядів соціал-демократів і комуністів на політичний устрій суспільства?

«Ревізія» політичного вчення марксизму Е. Бернштейном.

Які соціал-демократичні ідеї знайшли своє втілення в політичній практиці?

Чи є перспективи розвитку соціал-демократичної ідеології в Україні?

Теми для рефератів, контрольних, курсових та кваліфікаційних робіт

Політичні та соціальні передумови виникнення соціал-демократії.

Ф. Лассаль як один з теоретиків «еволюційного соціалізму».

«Демократичний соціалізм» Е. Бернштейна.

Концепція суспільного прогресу К. Каутського.

К. Каутський про демократію.

Сучасні послідовники К. Бернштейна та К. Каутського.

7.         Соціалістичний інтернаціонал та його історична роль.

Завдання для самостійної роботи

О        

1. Використовуючи довідкову літературу, підготуйте таку таблицю: «Порівняльний аналіз поглядів Е. Бернштейна та К. Каутського»

Прочитайте працю В. Леніна «Пролетарська революція і ренегат Каут-ський». Прокоментуйте стисло її зміст.

Підберіть із мемуарної літератури сучасників Жовтневого перевороту 1917 року в Росії спогади про дії революційного пролетаріату в цей час.

Прокоментуйте висловлювання К. Каутського: «Людина за своєю природою не тільки соціальна, а й демократична істота, або, правильно ка­жучи, потяг до демократичної діяльності — одна з характерних рис її соціа­льної природи».

Питання до заліку

Історичні, соціальні, політичні та духовні чинники формування соці­ал-демократії.

Загальна характеристика політичних поглядів К. Каутського.

Загальна характеристика політичних поглядів Е. Бернштейна.

Спільне і особливе між марксизмом і соціал-демократією.

Питання до іспиту

Ідейна спадщина марксизму наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.

Каустіанство як самостійна версія марксизму.

Загальна характеристика ранньої соціал-демократії.

Берштейніанство як реформістський соціалізм та ревізіонізм марксизму.

Критика Е. Бернштейном марксизму.

К. Каутський про взаємозв'язок теорії і практики.

Першоджерела

Бернштейн Э. Возможен ли научный социализм // Политические исс­ледования. — 1991. — № 2.

Бернштейн Э. Насколько научен «научный социализм?» // Новое вре­мя. — 1991. — № 3.

Бернштейн Э. Маркс под седлом // Новое время. — 1991. — № 29.

Бернштейн Э. Предпосылки социализма и задачи демократии // Поли­тическая мысль Европы конца Х1Х — начала ХХ в. — Екатеринбург, 1991.

Каутский К. Социализм без диктатуры // Новое время. — 1990 — № 28.

Каутский К. К критике теории и практики маржизма (Анти-Берштейнизм). — М., 1993 (1923).

Каутский К. Предшественники новейшего социализма. — М., 1919.

Каутский К. Терроризм и коммунизм. — Берлин, 1919.

Каутский К. Происхождение христианства — М., 1990.

Рекомендована література

Агав С. Движение и цель. (О формуле Бернштейна и не только о ней) // Политические исследования. — 1991. — № 2.

Петренко Е. Социалистическая доктрина Э. Бернштейна. — М., 1990.

Политические партии. Справочник. — М., 1991.

Профсоюзы мира. Справочник. — М., 1991.

Майер Т. Демократический социализм — социальная демократия. Введение. — К.: Основні цінності, 2002.

Європейська соціал-демократія: Трансформація у прогресі. — К., 2001.

Основи демократії. Посібник / За заг. ред. А. Колодій. — К.: 2002.