1. лІберально-демократичнІ ІдеЇ жана-антуана де кондорсе

Ж.-А. Кондорсе був напрочуд багатогранною особистістю і залишив помітний слід у царині математики, філософії, соціології, політичної теорії. Його суспільно-політична теорія визрівала в історичну епоху самоусвідомлення індивіда як суве­ренної особистості, мислення і діяльність якої розривали усталені протягом бага­тьох століть суспільно-політичні, моральні обмеження. Це виявлялося в тому, що індустріальна епоха народжувала нову — економічну — особистість, яка реалізо­вувалася в адекватних цій епосі мотиваційних вимірах, по-новому бачила суспільс­тво, державу, владу, особистість та їхні політичні взаємовідносини.

Довідка

Марі-Жан-Антуан-Ніколя де Кондорсе народився 17 вересня 1743 року в Рибмонті, поблизу міста Сен-Кантен.

Його діяльність відбувалася на тлі першої буржуазної революції у Франції. А задовго до неї він зарекомендував себе в наукових колах як глибокодумний учений. Завдяки пра­цям з геометрії, інтегрального числення, астрономії його висунули на провідні ролі в Академії наук, у якій він тривалий час був ученим секретарем.

У праці «Спроба застосування математичного методу для одержання вірогідного ре­зультату рішень, які приймають більшістю голосів» висловив думку, що математику, зок­рема теорію ймовірності, можна застосовувати для аналізу суспільних явищ.

У 1788 р. Кондорсе було обрано до Паризької комуни і доручено організацію роботи муніципалітету, в 1791 р. — до Законодавчих зборів Франції, де він згодом стає віце-президентом, активно працює над конституцією, не припиняючи виступів проти якобін­ського правління Францією. Конвент відкинув проект конституції Кондорсе і видав наказ про його арешт, що змусило Кондорсе переховуватися в домі вдови скульптора Вєрне. Саме тоді (1795) він пише свій головний філософсько-історичний твір «Нарис історичної картини прогресу людського розуму». У березні 1794 р. його затримали і кинули до в'язниці Бур-ла-Рен, де він 29 березня покінчив життя самогубством.

Вчення Кондорсе пронизане вірою в доброту й безмежну здатність людини і людства до саморозвитку, оскільки він був переконаний, що людиною править її розум.

Політичну діяльність Кондорсе влучно охарактеризував його співвітчизник, по­ет, історик, політичний діяч Альфонс-Луї-Марі де Ламартін (1790—1869) у своїй праці «Історія жирондистів»: «Кондорсе був політиком настільки безстрашним у діях, наскільки сміливим у думках».

Концептуальні засади політичного вчення. Світоглядно Ж.-М. Кондорсе сповідував деїзм (вчення, що визнає Бога першопричиною світу, заперечуючи його втручання у явища природи і суспільного життя) і сенсуалізм (напрям у те­орії пізнання, що визнає відчуття єдиним джерелом знань; у матеріалізмі вони тлумачаться як відображення об'єктивної реальності, в ідеалізмі — як суб'єктив­ний стан свідомості). У «Нарисі історичної картини прогресу людського розуму» зробив спробу дослідити закономірності розвитку історії, її основні етапи, ру­шійні сили. Перебуваючи під впливом філософських поглядів Ж.-Ж. Руссо, А. Тюрго, значну увагу під час вивчення історії приділяв культурі народу. Був одним із творців ідеї історичного прогресу. Поступальний рух історії пояснював безмежною можливістю розвитку людського розуму. Пов' язував історичні епохи з етапами розвитку людського розуму, розкриваючи роль господарських і полі­тичних чинників у суспільному розвитку. Будучи прибічником теорії природного права, використовував її для заперечення правомірності феодального суспільст­ва, обгрунтування необхідності й раціональності буржуазного ладу. Найвищим ступенем в історії людства вважав суспільство, засноване на приватній капіталіс­тичній власності. Майбутній розвиток людства мислив лише в межах буржуазно­го правопорядку.

Ідеї Кондорсе відіграли суттєву роль у критиці провіденціалізму (тлумачення іс­торичного процесу як здійснення задуму Бога), розвитку просвітницької концепції історичного прогресу. Мірилом суспільного розвитку він вважав людський розум. У філософії сповідував шлях Дж. Локка, в економіці й політиці розвивав ідеї фізіо­крата А. Тюрго, розглядаючи землю як джерело багатства народу, а землеробст­во — як єдину продуктивну працю.

Його погляди багато в чому споріднені з концепцією філософського позитивіз­му, започаткованою Дж. Локком і Д. Юмом, які обмежували сферу і можливості пі­знання можливостями людського досвіду. Якщо Локк вважав математичні й мора­льні ідеї достовірними і всезагальними, а факти й експерименти природознавства достовірними, але не всезагальними, то Кондорсе відносив до абсолютно правдо­подібних і всезагальних тільки математичні положення.

Основу для пізнання шляхом досвіду вбачав і в постійно повторюваній послідо­вності або співіснуванні двох явищ. На цій підставі обґрунтував психологічні осно­ви достовірності пізнання: звичка, віра в необхідний зв'язок двох явищ, у незмін­ність, постійність природи. Скептицизм, сумніви стосовно доведених положень недопустимі. Тому він відкидав теорію «кінцевих причин», об'єктом яких людина робить саму себе. Космологію ставив на одному рівні з казками, заперечував твер­дження, що після смерті людини частина її продовжує існувати, вважаючи, що це суперечить законам природи. З цих причин відносив релігійні системи до забобо­нів, вигадок, які використовуються в політичних цілях. Негативне ставлення Кон-дорсе до всього містичного, надприродного єднає його з позитивістами і раціоналі­стами.

На його думку, у питаннях релігії не може бути нічого достовірного, а отже, і всезагального, якщо вона переступає межі, доступні людському розуму. З цих по­зицій відстоював свободу і терпимість у сфері релігії. В «Нарисі...» зробив спробу дослідити зародження й розвиток думок у сфері релігії, що унеможливлювали або гальмували успіхи розуму, повертали людину до неосвіченості й темряви. Христи­янство він назвав «потоком забобонів» за його презирство до науки про людину, особливо до наук природничих, що підривають віру в дива. Позитивним у христи­янстві вважав його сприяння викоріненню рабства.

Державець, за твердженням Кондорсе, у питаннях релігії має бути нейтральним, визнаючи повну свободу совісті громадян і надаючи кожній релігії рівні права на існування. Водночас жодна релігія не повинна прагнути стати державною, тому що істинна релігія — спільна для всього народу країни. Релігія так само не повинна бу­ти об'єктом законодавства, як і спосіб вдягатися або їсти. Це справа особиста, ін­тимна і не підлягає розголосу.

Кондорсе дещо переоцінював знання, вплив просвітництва на моральність люд­ської поведінки. Він вбачав тісний зв' язок, навіть залежність між розумовим розви­тком людства і його моральністю. Був переконаний, що від утвердження істини за­лежить людське щастя. Як і Платон, Сократ і особливо Декарт, Кондорсе вірив у необхідність правильно міркувати, щоб правильно діяти, оскільки люди від приро­ди добрі. Він був схильний до абстрактного мислення, переоцінки розуму і знання, але, попри це, так і залишився емпіриком. Його філософські узагальнення ґрунту­валися на фактах і спостереженнях конкретної діяльності.

Особистість, на його думку, не є чимось випадковим. її життя пов'язане з таки­ми, як і вона, особами, що утворюють суспільство, державу, що жили до неї і жи­тимуть після неї, утворюючи ціле, яке іменується людством. Для Кондорсе особис­тість завжди є реальністю, тоді як, наприклад, Конт реальним вважав тільки людство.

Публіцистика Кондорсе вплинула на зміст статей Декларації прав 1789 р., що стосувалися права і безпеки. Декларація передбачала захист особистості від свавіл­ля, беззаконня; зобов'язувала розглядати підсудного як невинного доти, доки його вина буде доведена і його визнають винним; проголошувала зворотну дію закону злочином. Кондорсе домагався, щоб покарання були м' які, людяні, пропорційні злочинам і корисні людству. Така ж гуманність повинна, на його думку, пронизува­ти міжнародні відносини.

Загалом вчення Кондорсе про природні права громадянина і людини розгорта­ється за принципами свободи і рівності. Основу природних прав він шукав не в бо­жій волі, не в метафізичних глибинах, а в природних властивостях людини. Перше природне право індивіда, на його думку, полягає в свободі розвитку і вияву своїх здібностей, у праві користуватися своїм багатством, задовольняти свої потреби. Та­ка свобода може бути обмежена тільки такими самими правами іншої людини. Це — засадничий принцип етичного і політичного вчення Кондорсе. Згідно з ним усі люди рівні своїми правами, свобода і рівність є основою теорії природних прав, а отже, всієї його конституційної теорії. В останніх працях Кондорсе відносив до громадян не лише негрів і жінок, а й міський пролетаріат, проголошуючи, таким чином, принцип всезагального виборчого права, всезагального голосування.

Еволюція поглядів привела Кондорсе в 1791 р. до заперечення конституційної монархії, сповідування республіканських цінностей, під впливом вересневих подій 1791 р. він відстоював ідею створення у Франції республіки природної форми де­мократії. Держава, на його думку, виникає внаслідок договору, а початок і сутність соціального життя є еволюційними. Істотного значення надавав землеробству й промисловості. Визнаючи, що промисловість сприяє збагаченню держави, застері­гав, щоб це не призводило до розкоші, а податки щоб не звалювалися лише на зем­леробів, доводячи їх до зубожіння. Заробітна плата має бути вища за вартість жит­тєво необхідних продуктів, що можливе лише в результаті розвитку індустрії. На думку Кондорсе, землеробство відкриває ширший простір для розвитку особистос­ті, ніж фабрично-заводська промисловість, у якій домінують поділ праці, спеціалі­зація. Надмірну спеціалізацію як соціальне лихо повинна компенсувати система освіти, спрямована на всебічний розвиток духовних сил людини.

Вважаючи свободу торгівлі важливим чинником підвищення заробітної плати, Кондорсе наполягав на свободі міжнародної торгівлі, що дає змогу розвивати най-вигідніші для країни форми землеволодіння, торгівлі та промисловості. Принцип свободи сприятиме ліквідації монополій, денонсуванню несправедливих і спірних міжнародних договорів.

Одна з найхарактерніших особливостей політичної теорії Кондорсе — обмеження сфери впливу держави на особистість. Водночас він визнавав за державою значні можливості щодо її прав над громадянами і обов'язків перед ними. Важливим чин­ником політичної свободи вважав максимальну зацікавленість народу політичним життям країни, активну участь у ньому. Аналіз політичної свободи крізь призму на­родного суверенітету є найважливішим елементом конституційної теорії Кондорсе.

У державі як організованому союзі критерієм, за яким визначають межі індиві­дуальної свободи, є законодавство. Закон при цьому повинен бути втіленням спіль­ної волі. Єдинодумне вираження народної волі неможливе, а люди дійшли згоди, за якою воля більшості підпорядковує собі всіх, не порушуючи принципу рівності. Однак не кожен вияв волі більшості є законом, що потребує підпорядкування. Зва­жаючи на це, Кондорсе тлумачив поняття «закон» як загальне благо, він (закон) до­ти є розумним, доки не торкається громадянина, доки його натура, справа і воля ні від чого не залежить. Це положення випливає з припущень філософії раціоналізму та пробабілізму (лат. ргоЬа1І8І8 — імовірний; філософська концепція, згідно з якою людина не може здобути достовірних знань і мусить вдовольнитися вірогідними). Кондорсе виходив з цього, пояснюючи сутність державної влади, необхідність гну­чкої конституції та ін.

У XVII ст. поширеними були погляди, за якими демократія як форма правління гарантує широкі політичні свободи для всіх громадян. Однак Кондорсе вважав її неприйнятною для Франції, з огляду на значні розміри території, багаточисельність населення, політичну некомпетентність, дефіцит вільного часу громадян. Це, на йо­го думку, змушує миритися з поділом на «тих, якими правлять» і «тих, хто пра­вить», але за скорочення чисельності і обмеження компетенції правлячих, яких обирають всезагальним голосуванням. Певною мірою під впливом ідей Монтеск' є, Тюрго, Пена, Сієйса він визнавав доцільність представницького керівництва, за якого народ делегує частину своєї влади своїм представникам. До обраних всезага-льним голосуванням делегатів треба ставитися як до справжніх народних представ­ників, наділених правом діяти вільно, згідно зі своїми думками, щоб були вони іс­тинними законодавцями, а не редакторами бажань народу.

Розподіл благ і прав між людьми має відбуватися за принципом рівності. Попри те, нерівність між людьми неминуча: породжені природою людини та обставинами, нерівність особиста (фізична і духовна особливості людини), майнова, відмінності у поглядах та в суспільному становищі. Інші види нерівності (пожиттєво закріплені або куплені посади; будь-які прерогативи, що не є наслідком службового станови­ща; нерівність щодо податкових зобов' язань; закони, які передбачають викорис­тання власності тощо) він вважав наслідком соціальних умов.

Кондорсе виступав за ліквідацію всіх зовнішніх атрибутів станової нерівності, пропонував Національним зборам скасувати родовідні титули. Намагаючись запо­бігти формуванню аристократичного сенату, він після тривалих роздумів над пи­таннями конституційного права, що стосувалися одно-, двопалатної системи, віддав перевагу однопалатній. Крім штучно створеної нерівності, яка є наслідком нераціо­нального законодавства, Кондорсе бачив різноманітні проблеми, спричинені нерів­ністю, яка виникає природно і яку він називав єдино законною.

Кондорсе стверджував, що фактична нерівність у суспільстві закорінена в май­новій нерівності, спричиненій різними можливостями успадкування майна, здатніс­тю глав сімей забезпечувати їх своєю працею, нерівністю освіти. Природна нерів­ність повинна ставати дедалі меншою, але вона ніколи не зникне, було б нерозумно і небезпечно намагатися її ліквідувати. Кондорсе усвідомлював неминучість від­мінностей у природних можливостях, освіті людей, хоч сам багато робив для урів-няння можливостей здобуття освіти. Прагнення до економічної рівності, на думку Кондорсе, не повинно руйнувати суспільну рівновагу.

Політична діяльність Кондорсе виростала з його філософії. Він вірив у божест­венність розуму, у всемогутність людського розуму, який живився ідеєю свободи. Науку вважав доброчинністю, розум — божеством. Запліднений наукою розум, здавалося йому, повинен торжествувати над усім, розкрити всі творчі сили приро­ди. Тому він обожнював майбутнє і не приховував відрази до минулого. Кондорсе володів холодною зброєю логіки, мистецтвом переконання. Мислячи себе части­ною народу, намагався зробити його армією філософії. Республіки прагнув настіль­ки, наскільки це було необхідно для подолання забобонів.

Про політичну історію людства. Серед дослідників політичної думки побутує твердження, що Ж.-А. Кондорсе започаткував погляди на політику як емпіричну науку, галузь знання, в якій вирішальне значення мають аналіз і ототожнення. Істо­рію людства він розглядав як поступальну дію, рух, усі етапи якого пов' язані при­родними законами, що піддаються філософському поясненню. У кожній епосі ми­нулого філософія здатна знайти сукупність удосконалень і змін, що впливали на суспільство. Історичний рух Кондорсе вважав закономірним розвитком людського духу. У «Нарисі про історичну картину прогресу людського розуму» він зазначав: «Якщо розглядати розвиток з точки зору результатів відносної маси індивідів, що одночасно співіснують в певному просторі, і якщо простежити його від покоління до покоління, то він постане як картина історичного прогресу».

Він вірив у безмежність людських можливостей, безкінечність процесу вдоско­налення людини. Прогрес, за його словами, підпорядкований законам, що діють у сфері людських індивідуальних можливостей, оскільки він (прогрес) є результатом усього розвитку, який відбувається одночасно в об' єднаних у суспільство індивідів. Результат, який можна здобути в кожний момент, залежить від досягнутих на попе­редніх етапах результатів і впливає на ті, що будуть досягнуті в майбутньому.

Історичну картину людства Кондорсе розглядав у «Нарисах...» крізь призму де­сяти епох, у шести з них використав європейську історію, поділивши її на три пері­оди: давній, середньовічний і новочасний. Розпочав він із дослідження людства на ранній стадії розвитку, коли індивіди могли забезпечити себе найнеобхіднішим. Відтак його погляд торкнувся процесів формування сім'ї, племені, мови, інституту вождів, зародження влади. Є тут відомості про розвиток знарядь праці, зброї, з аст­рономії, політичної економії (зародження приватної власності і майнової нерівнос­ті, вдосконалення ремесел). Досить обґрунтованим є його міркування, згідно з яким соціальна нерівність спричинена перетворенням полонених на рабів, яких раніше вбивали.

Отже, спираючись на природне право, Кондорсе розглядав історичний процес як низку основних етапів (епох) соціального процесу. На його думку, перша епоха людства пов'язана з об'єднанням у сім'ї, а відтак — у племена. Людина вперше по­чала заздалегідь планувати витрачання продуктів споживання. Друга епоха харак­теризується розподілом праці, виникненням приватної власності, нерівності, рабст­ва. На третю епоху припадає прогрес землеробських народів, зародження писемності, завоювання одними народами інших, що гальмувало або прискорювало еволюцію. В ті часи стала відчутною потреба у досконалішому законодавстві. З че­твертою епохою пов'язаний особливий прогрес людського розуму і знань у Греції. Утворення в ній республік, громадяни яких були вільними і мали однакові права, стосувалося і пізнання істини. Безумовно, деякі міста відчували на собі гніт тиранії, але вона була малопоширеною, що не впливало на суспільний дух нації.

Особливість п 'ятої епохи пов'язана з діяльністю Демокріта, Піфагора, Гомера, Гіппократа і особливо Сократа, Платона, Аристотеля, які зробили вагомий внесок в науку й історію людства.

Шоста епоха — нещаслива, оскільки була уражена теологічними забобонами, релігійною нетерпимістю. Особливо різким був занепад людського духу на Заході. Щоправда, світло розуму тут спалахнуло знову, щоб уже ніколи не згаснути. На Сході занепад був повільнішим, не таким тотальним, але там, як стверджував Кон-дорсе, ще не настав момент, коли розум зможе його просвітлити і розбити його кайдани. Законодавство країн було заплутаним і варварським. Злочинець міг відку­питися від покарання сумою, яка призначалася за життя людини залежно від її со­ціального статусу. Злочин розглядався не як замах на суспільну безпеку, а як образа окремого індивіда, а сім' ї жертви дозволялося помститися. Ця епоха, за словами Кондорсе, повинна бути застереженням для людей, щоб вони не нехтували жодни­ми засобами для здобуття і збереження знань, зміцнення своєї свободи і єдності, якщо не хочуть втратити переваг, здобутих завдяки знанням.

Протягом наступних трьох епох людський розум готувався до перевороту, який зробило відкриття книгодрукування. Спочатку (сьома епоха) майже всі великі дер­жави створили конституції, в яких право встановлення податків, видання нових за­конів було поділено між королем, дворянством, духівництвом і народом або між королем, баронами і комунами. В деяких країнах люди ще не розуміли своїх прав. У Англії і Франції народ намагався відновити свої права, але йому перешкоджало почуття пригніченості.

Книгодрукування посилило прагнення до освіти, урізноманітнило засоби її здо­буття, звільнило освіту від політичних і релігійних обмежень. Люди почали самі собі вибирати вчителів.

У цей час (восьма епоха — епоха реформації і раціоналізму) людина дістала змогу пізнати земну кулю, вивчити людський рід по всьому світу. Завдяки науці та мистецтву народи, стверджував Кондорсе, зрозуміють свою рівність і волю, дану їм природою. Реформація знищила сповідь, індульгенції, інститут ченців і безшлюб­ність, очистила мораль. У цей період ще точилася боротьба між авторитетом і ро­зумом. Кондорсе вважав, що перевага буде за розумом: «Людський разум не був ще вільним, але він знав, що створений для волі».

До безперечних завоювань людського розуму в дев 'ятій епосі він відносив ідею природної рівності людей у прагненні захистити особисті інтереси, права і свободи. В результаті цього, наголошував Кондорсе, «ніхто вже не наважиться поділити лю­дей на дві різні раси, з яких одна призначена керувати, а інша — підкорятися, одна дурити, а інша — бути обдуреною». Оскільки в суспільстві існує нерівність, голо­вним засобом послаблення всіх її видів має стати «мистецтво соціального будівни­цтва», яке Кондорсе називав соціальним мистецтвом. Його мета — забезпечити усім можливості користування спільними правами, до реалізації яких люди покли­кані природою.

У десятій (прогностичній) епосі, Кондорсе змалював прийдешнє, яке має бути кращим за всі інші часи. Воно постане із знання, могутності, якої знання надає лю­дям, щоб вони долали фізичні й моральні перепони на шляху до щастя. Прогрес, на думку Кондорсе, забезпечуватиме дедалі більшу рівність націй, усуватиме класові відмінності, сприятиме загальному розумовому, моральному вдосконаленню, що є наслідком перших двох чинників. Усі нації і раси стануть високо освіченими. Де­мократія покладе край експлуатації відсталих народів, європейці будуть радше ста­ршими братами, ніж панами чорношкірих. У межах кожної нації не існуватиме сус­пільно-класової нерівності. Свобода вибору професії, страхування для хворих і літніх людей, заборона війн, ліквідація убогості, розкоші, рівні права для жінок і чоловіків, усезагальна освіта створять однакові шанси для всіх.

Майбутнє Кондорсе описував такими словами: «Настане час, коли сонце осява­тиме тільки світ вільних людей, що не визнаватимуть над собою жодного пана, крім власного розуму, коли тирани й раби, священики та їхні дурні чи лицемірні знаряддя існуватимуть хіба що в історії або на сцені». Він сподівався, що прогрес матиме сукупний ефект, оскільки вдосконалення суспільних засад сприятиме роз­витку розумових, моральних, фізичних сил людей.