3. полІтико-просвІтницький атеЇзм І радикалІзм

Специфічною складовою політичної філософії епохи Просвітництва був атеїзм, представники якого протиставляли філософію і релігію, виступали з антирелігій­ними та антицерковними памфлетами, займалися антиклерикальною діяльністю та ін. Більшість із них вважала релігію витвором страху перед незрозумілим об'єктом віри, прямої омани.

Чи не найхарактернішою особливістю політико-просвітницького атеїзму було скептичне, переважно зневажливе ставлення до церкви, що підняло на значно ви­щий рівень процес секуляризації (набуття світських ознак) суспільної думки і всіх сфер буття людини.

Найвизначнішим представником цього напряму є Жан Мельє — філософ, один із засновників просвітницького руху у Франції. О

Довідка

Жан Мельє народився 15 червня 1664 року в провінції Шампань, у родині сільського шевця. Навчався в духовній семінарії, після закінчення якої впродовж 40 років був пара­фіяльним священиком. За цей час остаточно зневірився в релігії, але приховував свої по­гляди. Наприкінці життя конфліктував із місцевим поміщиком і церковним керівництвом, яке підтримувало феодала. Не знайшовши інших способів довести правильність своїх по­глядів, заморив себе голодом. За кілька років до смерті Мельє склав «Нотатки думок і пе­реконань», пізніше названі «Заповітом». У передмові до них він заявляв про намір від­крити очі на «огидні омани, серед яких ми всі, скільки нас є, мали нещастя народитися і жити, на омани, які я сам мав неприємний обов'язок підтримувати». У «Заповіті» вперше в історії політичної думки було поєднано ідеї демократизму, матеріалістичного світоро­зуміння і войовничого атеїзму.

На формування соціально-політичних поглядів Ж. Мельє вплинула ранньохристиян­ська література, твори отців церкви, праці давніх філософів. Він добре знав Платона, Лу-креція, Вергілія, Сенеку, Овідія, посилався на євангельські ідеї, був обізнаний із творами сучасників. Помер між 28 червня і 6 липня 1729 року.

ти

У 1793 р. Національний Конвент Франції доручив Комітету громадської просві-обговорити питання про спорудження Ж. Месьє статуї як «першому священику, що мав мужність і сумлінність відмежовуватися від релігійних забобонів». її було встановлено в Парижі, де вона знаходиться й тепер.

3.1. Атеїзм і радикалізм Жана Мельє

З позицій матеріалізму та атеїзму Ж. Мельє намагався сформулювати свою соці­ально-політичну доктрину, яка значною мірою була утопічною.

Атеїзм і матеріалізм. Центральне місце у вченні («Заповіт») Ж. Мельє нале­жить критиці релігії, обгрунтуванню атеїзму і матеріалізму. Головними соціальни­ми силами, які поневолювали народ, на його думку, були чиновницький державний апарат, що спирався на авторитет королівської влади, і католицька церква, яка во­лоділа необмеженими багатствами в Європі, освячувала і санкціонувала злочини феодалізму, заохочувала поневолення селян, утиски ремісників і торгівців.

Релігію він вважав вигадкою людей, їх помилкою, ілюзією, засобом виправдан­ня соціального поневолення. Будучи результатом омани народу урядом і законода­вцями, які зловживають його довірою і невіглаством, релігія тісно пов'язана з полі­тичними та економічними основами держав. Усі релігії «вигадали хитрі й тонкі політики, повторювали за ними шарлатани, потім у це сліпо повірили невігласи і темні люди з народу, і, нарешті, були підтримані владиками і сильними світу, які сприяли омані та помилкам, марновір' ям і шарлатанству, закріпили їх своїми зако­нами з тим, щоб тримати в шорах маси і змушувати їх танцювати під свою дудку».

Ж. Мельє вказував на брехливість, недостовірність релігій, самої ідеї Бога, оскі­льки будь-яке сприйняття світу є наслідком свідомої омани. Головним аргументом у запереченні достовірності існування Бога і релігії для нього є безрелігійний пері­од в історії людства. «Завжди було багато людей, — зазначав він, — які не лише піддавали сумніву саме існування Бога, а навіть заперечували його. ...Багато на­родностей не знали жодного божества».

Він першим в історії політичних учень сформулював матеріалістичну тезу про те, що розвиток людства відбувався від безрелігійності до релігії, від релігійності до атеїзму. Виникнення релігії Ж. Мельє пов' язував з політичними потребами пані­вних класів: «Люди занадто неправдиво і неправильно користуються іменем і авто­ритетом Бога для встановлення і підтримки...тиранічного панування своїх царів». Тому з метою доведення неіснування верховної, безкінечної, мудрої і досконалої сутності (Бога), недостовірності релігії він намагався науково спростувати вихідні філософські та соціальці принципи, якими послуговуються теологи і богословські філософи.

Мельє доводив, що матеріальне буття є об' єктивною основою світу. Водночас він звертав увагу на те, що стрижнем теологічних теорій є постулат про існування верховної сутності, яка не сприймається людськими відчуттями і про яку неможли­во скласти конкретне уявлення. За його словами, стверджувати, що існує дещо, що не сприймається ні відчуттями, ні розумом, — все одно, що стверджувати існуван­ня сонця там, де не видно світла. Реальна істота обов' язково повинна постати перед поглядом і почуттями людини так чітко, щоб ніхто не міг сумніватися в істинності її існування.

Якщо важко уявити, що світ існує сам по собі, то ще важче зрозуміти можли­вість створення його з нічого, стверджував Мельє. Нематеріальна істота, яка не має тіла, не може рухатися, відповідно не може нічого робити, нічого створювати. Єди­ним реальним буттям, яке знаходиться в усіх речах, із якого вони виникли і до яко­го вони повертаються, є матерія. Отже, в основі вчення Ж. Мельє про природу — уявлення про безкінечність матеріального буття, яке охоплює все існуюче, оскільки «все, що є, і все, що може бути, в дійсності є лише матерія, або протяжність її в різноманітних видозмінах». Матеріальний світ безкінечний. Ідея безкінечності не може бути вродженою або навіяною Богом. Безкінечне в часі означає, що світ існу­вав завжди, «не мав початку і не буде мати кінця». Світ — безкінечне в часі буття.

Одним із головних у системі доказів відсутності Бога і нематеріальної душі Ме-льє вважав питання про рух. Він доводив, що буття, тобто матерія, спроможна отримати рух тільки від самої себе. Рух він тлумачив не як сутність тіла, а як влас­тивість його природи, як силу, що відтворює картину світу. Водночас Мельє крити­кував ідеалістів містичного ґатунку, які вважали першопричиною руху «зовнішній поштовх». Рухом багатоманітного матеріального світу, на його думку, керують «...самі закони руху», які «змушують кожну річ розміщуватися на відповідному для неї місці згідно з тим, що закладено в її основу». Життя — це внутрішній рух, «безперервне бродіння матерії».

Ж. Мельє критикував релігійні догмати про безсмертя душі, потойбічний світ. Вивчаючи Старий Заповіт (книги Пророків), він доводив, що ні автори священних книг, ні народні маси не вірили в безсмертя душі: «Вони не знали іншого життя, окрім цього, не уявляли, що існують винагороди і покарання після смерті».

Критикуючи філософів-ідеалістів, Мельє висунув принципове теоретичне поло­ження, згідно з яким тлумачення суті й природи душі можливе тільки на основі глибокого пізнання фундаментальних властивостей матерії, оскільки лише матерія розвиває із себе всі явища. Він висловлював здогад про існування модифікацій ма­терії, які не є матеріальними. Властивостями високоорганізованої матерії вважав життя, думки, свідомість. З цього приводу писав: «Відніміть у нас голову і наш мо­зок ...що ми будемо пізнавати? Нічого... Отже, можна вважати беззаперечно твер­до і правильно встановленим, що, хоч наші думки, наші пізнання і наші відчуття не мають ні круглої, ні чотирикутної форми, неділимі в довжину і ширину, тим паче вони є лише видозмінами матерії; отже, наша душа є лише тоншою і рухомішою матерією в нас самих порівняно з іншою, грубішою матерією, з якої складаються члени і наглядні частини нашого тіла».

Відчуття, свідомість він також вважав властивістю організованої матерії: «Не матерія думає, а саме ця людина чи тварина з матерії думає, п'є, їсть, спить, і так як частинки камінця чи кусочки заліза можуть внаслідок своїх різноманітних перетво­рень стати м' ясом і кістками і створити органічне живе тіло, вони можуть створити людину або будь-яку іншу тварину, здатну до відчуттів і свідомості». Водночас ви­дозміни матерії викликають у людей певні думки і відчуття. Але думає і відчуває не матерія взагалі, а наділена думкою жива істота, яка дає життя матерії. Це свідчить про те, що Мельє визнавав свідомість похідною від матерії.

Соціальний утопізм. Соціально-політичні погляди Ж. Мельє полягали у безко­мпромісній та всебічній критиці суспільних відносин тогочасної Франції. Він вико­ристовував для цього закорінені у ранньохристиянські постулати моральні критерії аналізу. У французькій дійсності він засуджував розпусту, злобу, неправду, неспра­ведливість, лукавство, тиранію, свавілля, тощо. Тому найщасливішим у такому житті є той, «хто взагалі не родився і не бачить того зла, що твориться під сонцем».

Велике суспільне зло вбачав у неподоланні нерівності між людьми, одні з яких народжуються лише для того, щоб деспотично панувати над іншими і насолоджу­ватися життям, інші — щоб бути злиденними, нещасними рабами. Такий стан є на­слідком порушення природних законів. «Всі люди рівні від природи», — проголо­шував Мельє, — а зловживання владою виникло на певному етапі людського суспільства ціною нестерпних насильств, про що свідчить родовід властителів і правителів.

На його думку, в суспільстві не виправдано узаконено існування людей, які не приносять користі, здатні лише грабувати й утискувати інших. Передусім це багаті негідники, які не знають «ніяких інших занять, крім прогулянок, різних ігор і весе­лощів» і думають лише про те, «як би добре поспати, смачно поїсти й напитися і взяти від життя всі можливі задоволення і веселощі». До таких людей він відносив духовенство, судових виконавців, прокурорів, адвокатів, нотаріусів, членів суду та інших.

Таке саме зло вбачав у присвоєнні людьми благ і багатств землі в приватну вла­сність. Приватне володіння землею породжує намагання надбати будь-якими спо­собами дедалі більше багатства. Тому в суспільстві постійно точиться боротьба за багатство, під час якої найсильніші, найхитріші, найспритніші та найзліші захоп­люють життєві блага, що призводить до гнітючої нерівності. Соціальними наслід­ками цього є заздрість, взаємна ненависть, які породжують злочинність. Найбільше потерпають від цього бідні верстви населення. Неграмотні й знедолені батьки не мають змоги належно годувати, виховувати своїх дітей, давати їм освіту.

Такою ж зловісною є нерівність між різними сім' ями і нерозривність шлюбу. Освячений церквою шлюб заснований на нерівності, в якій чоловік і його дружина «не можуть звільнитися від хомутів настільки невдалого договору і законно розі­рвати узи зобов' язань».

Ще одне зло пов'язане з тим, що всі владоможці насправді були тиранами, які, видаючи закони і повеління, мотивували це «тільки своєю волею і своїм благоуст­роєм». Ця тиранічна влада — в податках, які постійно зростають, у розширенні меж королівств. Усе це здійснюється «за рахунок життя і надбань бідних народних мас». Критикуючи абсолютизм як політичну форму держави, Мельє, на відміну від інших мислителів ХУШ ст., які засуджували феодальні повинності, не тільки роз­криває основні принципи феодалізму, а й закликає до їх цілковитого знищення.

Ж. Мельє одним із перших політичних мислителів Франції виступив з револю­ційною програмою перебудови суспільства шляхом ліквідації приватної власності на землю і встановлення спільності майна. Основними принципами своєї соціальної програми він проголошував спільне володіння і користування багатствами і життє­вими благами, однакову трудову участь, справедливий розподіл благ, землі та ре­зультатів праці. Обґрунтовуючи їх, Ж. Мельє виходив з того, що природа може за­безпечити харчування необмеженої кількості людей, а єдиним джерелом доходу є людська праця. Оскільки всі люди рівні від природи і кожен здатний працювати, то, знищивши приватну власність на землю, можна легко досягти цього на практиці. Рівність у володінні, у праці та споживанні — мета і суть суспільно-політичного ідеалу Мельє.

Досягти цього, за переконанням Мельє, можна тільки в общині, якій він відводив роль основи ідеального суспільного ладу. Всі члени такої общини «повинні об'єдна­тися в одну сім' ю, бачити один в одному братів і сестер . жити в мирі й спільно споживати одні й ті самі харчі, мати однаково хороший одяг, однаково хороше жит­ло, . однаково займатися справами, тобто працею або іншим корисним заняттям». Система управління общиною має бути вибудована так, щоб усі справи здійснювали­ся під керівництвом наймудріших осіб, які прагнуть благополуччя народу.

Таким постав в уявленнях Ж. Мельє патріархально-общинний комунізм із прин­ципом зрівнялівки. Обґрунтування комунізму наблизило його до уявлень, власти­вих так званому єретичному комунізму середніх віків. На формування цих поглядів певний вплив справили тодішні реалії французького сільського життя, в якому до­мінували общинні традиції, общинне землеволодіння. Однак у «Заповіті» немає і натяку на ідею спільної господарської організації, оскільки Мельє усвідомлював необхідність виробництва у більших масштабах, ніж община.

Світогляд Ж. Мельє зазнав впливу літературних джерел, у яких проповідувався суспільний порядок, в основі якого була б ідея спільності. Намагаючись підсилити свої твердження про переваги спільності, він часто використовує легенду про «зо­лотий вік» людства, з якого, на його думку, починається історія цивілізації. Необ­хідні аргументи знаходив і в християнській релігії, побуті перших християн: як не було бідних, панував принцип рівності й братства. Але між них проникла жадоба і поділила їх.

Мельє був певний у можливості утвердження свого суспільного ідеалу. Водно­час вважав, що звільнення поневолених мас залежить від них самих: «Ваше звіль­нення буде залежати від вас, якщо ви зумієте порозумітися між собою». Для цього необхідно усвідомити своє становище, що неможливо без просвітництва. А ще не­обхідно, щоб «увесь народ, всі міста і всі провінції прийшли до єдиної думки, якби вони всі домовилися між собою, щоб усім звільнитися від спільного рабства, в яко­му вони перебувають».

Передумовами тогочасного суспільного ладу Мельє вважав неосвіченість і неві­гластво мас. З огляду на це, наголошував на необхідності їх просвітництва. Він ві­рив, що таку працю візьмуть на себе освічені люди, які усвідомлять її необхідність. Водночас він закликав поширювати «зневагу до тиранічного управління князів і царів». У справі звільнення мас важливими будуть їх одностайність, згуртованість, єдність і солідарність: «Об'єднуйся, народе, якщо в тебе здоровий розум! Об'єднуй­теся всі, якщо ви володієте мужністю звільнитися від своїх спільних страждань! За­охочуйте всі один одного до такої благородної, милої і важкої справи!».

Цими словами Ж. Мельє підводив до думки про необхідність народної револю­ції і встановлення суспільства рівності. Ідея народовладдя, селянської демократії була наслідком узагальнення досвіду стихійних народних повстань. На противагу буржуазній вимозі рівності приватної власності на землю Мельє висував ідею лік­відації приватної власності, встановлення заснованого на рівності суспільного по­рядку.

Мельє був першим утопічним соціалістом епохи Просвітництва, який виступив з радикальною програмою суспільних перетворень. Революційна пристрасть, демо­кратизм і войовничий атеїзм міркувань вивели його в когорту радикальніших мис­лителів дореволюційної Франції.

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

Жан Мельє

заповіт

ІІ. Думки і почуття автора з приводу релігії світу

Отже, мої дорогі друзі, джерело всіх зол, які звалюються на вас, і всього обману, — на жаль! — що тримає вас у полоні помилок і безглуздих забобонів, а також під владою тиранічних законів світу цього, полягає ні в чому іншому, як в обурливій політиці людей. Одні намагаються несправедливо владарювати над подібними до себе, інші бажають при­дбати якусь метушливу славу святості, а інколи навіть божественності; ті та інші не тіль­ки майстерно користувалися силою і насильством, але й вдавалися також до всіляких хи­трощів та вивертів, щоб одурманювати народ і тим легше добитися своїх цілей. Таким чином обидві категорії цих хитрих і лукавих політиків, зловживаючи слабкістю, легко­вір' ям і неуцтвом безпорадної та неосвіченої народної маси, без зусилля примусили її по­вірити всьому, що їм потрібно було, а потім прийняти з благоговінням і покірністю, во­лею чи неволею, всі нав'язані їй закони. За допомогою таких засобів одні примушували шанувати і навіть обожувати себе, як божества чи як осіб особливої святості, спеціально посланих тими чи іншими богами, щоб повідомити волю останніх іншим людям, другі зробилися багатими, могутніми й грізними в світі; а коли перші й другі за допомогою хи­трощів зробились досить багатими, могутніми, впливовими й грізними, щоб примусити боятися себе і підкорятися собі, вони відверто й тиранічно підкорили своїх ближніх своїм законам.

Велику допомогу при цьому їм надали розбрат, суперечки, чвари й ворожнеча, що часто виникали серед людей, тому що більшість людей дуже відрізняється один від од­ного за своїм характером, розумом та нахилами і не можна тривалий час уживатися один з одним без суперечок і розбрату. Під час таких смут і звад ті, які виявляються найсильнішими і смілими, — можливо також найзлішими, — не пропустять нагоди скористатися цими обставинами, щоб легше підкорити оточуючих своєму безумовному пануванню.

Ось, дорогі друзі, справжнє джерело й дійсне походження тих зол, які викликають замішання в людському суспільстві та роблять людей нещасними в їхньому житті. Ось джерело й походження всіх помилок, всього обману, всіх забобонів, вигаданих божеств та ідолопоклонства, що на нещастя розповсюдились по всій землі. Ось походження й джерело всього того, що вам об' являють найсвятішим і священним та примушують бла­гоговійно називати релігією. Ось джерело й походження всіх цих начебто святих і непо­рушних законів, які під виглядом благочестя і релігії вас примушують неухильно дотри­муватись, як начебто дані самим богом.

Ці тиранічні уряди тримаються тільки на тих же прийомах і принципах, за допомо­гою яких вони були встановлені, а оскільки боротися проти основ будь-якої релігії чи по­рушувати основні закони будь-якої держави чи республіки є небезпечною справою, по­стільки не дивно, що розумні й освічені люди пристосовуються до загальних законів держави, як би ті не були несправедливими; пристосовуються також, хоча б для видимос­ті, до практики й політики встановленої релігії, незважаючи на те, що в достатній мірі ус­відомлюють її помилки та примарність. Справді, як не важко їм перемогти себе і підкори­тися цим помилкам, їм все ж значно вигідніше та зручніше жити в спокої і зберігати свій достаток, ніж добровільно йти на загибель і виступати проти течії, проти загальних поми­лок і проти царя, який намагається підкорити все своїй абсолютній владі.

Додайте до цього приватні цілі та прагнення всіх крупних, середніх і навіть дрібних чиновників, цивільних і церковних, а також тих, хто домагається цих посад. Безперечно, всі вони до одного значно більше зайняті думкою про свої особисті вигоди та інтереси, ніж щирою турботою про суспільне благо. Всі вони керуються своїм честолюбством і сріблолюбством чи іншими міркуваннями, що пестують плоть і хвилюють кров. І, зви­чайно, не люди, які домагаються державних чинів та посад, виступлять проти гордині, пихи і тиранії царя, який намагається все підкорити своїй волі. Навпаки, вони оточують його лестощами, потурають його поганим нахилам і злим намірам, сподіваючись висуну­тися та розширити свій вплив під захистом його влади. Не будуть чинити опір також ті, хто домагається духовних санів та тепленьких місць в церковній ієрархії: адже вони на­магаються отримати і закріпити за собою ці вигоди саме шляхом заступництва і влади тих же царів. Далекі від думки чинити опір поганим намірам царів чи в будь-чому супе­речити їм, вони першими будуть плазувати перед ними і славославити всі їхні вчинки. Вони не виступлять з осудженням ходячих помилок, не будуть викривати обман, ілюзії та містифікації хибної релігії. Тому що на цих помилках і обмані спираються все їх стано­вище і все їх влада разом з великими прибутками, пов' язаними з їх саном. Не будуть чи­нити опір несправедливим діям царів також багаті купці, не вони виступлять відкрито з засудженням помилок і зловживань хибної релігії, бо вони часто-густо отримують саме по милості царів доходні державні посади чи тепленькі містечка в церковному відомстві. Вони вважають за краще накопичувати багатства й скарби, аніж викорінювати помилки і зловживання, від яких вони отримують великі вигоди. Не виступлять проти згаданих зло­вживань також ті, хто любить спокійне життя, хто дорожить втіхами та зручностями жит­тя; вони вважають за краще спокійно користуватися насолодами і радощами життя і не піддавати себе тяжким переслідуванням за виступи проти потоку загальних помилок.

Не виступлять також ханжі-лицеміри, вони вбираються в тогу доброчесності і під машкарою благочестя та релігійної запопадливості приховують наймерзенніші пороки; щоб майстерніше домогтися своїх цілей, своїх особистих вигод, вони обманюють інших напускною святістю і доброчесністю. Нарешті, не виступлять також слабкі і неуки: без знань та впливу вони не в силі розібратися в помилках і вимислах, якими їх годують, во­ни не в змозі також протистояти могутньому потокові, який захоплює їх у випадку про­тидії з їх боку. До того ж особи різного стану й положення так тісно пов' язані між собою відносинами підкорення й залежності, між ними майже завжди стільки суперництва та за­здрощів, стільки віроломства та підступності, навіть серед найближчих родичів, що один не може покластися на іншого і тому вони не могли б вжити заходів до чогось, не підда­ючись загрозі бути відкритими і виданими ким-небудь. В такій багатій наслідками справі, як спроба домогтися реформ від такого поганого уряду, небезпечно довіритися навіть другові, навіть братові. Таким чином, якщо ніхто не може, не бажає, не насмілиться стати проти всіх цих помилок, обману й тиранії сильніших світу цього, то не слід дивуватися, що ці пороки мають таку силу і так широко розповсюджені на землі. Ось чому запанува­ли на землі обман, помилки, забобони й тиранія.

Здавалось би, по крайній мірі в даному випадку, що релігія і політика не можуть ужи­тися одне з одним, що вони повинні були б складати контракт і суперечити одне одному, оскільки релігія з її лагідністю і благочестям повинна засуджувати суворий і несправед­ливий режим тиранії.

З другого боку, здавалось би, розсудлива й мудра політика повинна засуджувати та придушувати зловживання, помилки і обман хибної релігії, що так повинно бути; але те, що повинно бути, не завжди збувається. Таким чином, хоч на перший погляд релігія й політика такі протилежні та суперечать одна одній за своїми принципами, насамперед, вони непогано уживаються одна з одною, як тільки заключать між собою союз і дружбу; можна сказати, що з цього часу вони уживаються між собою, як два кишенькові злодії, які захищають і підтримують один одного. Релігія підтримує навіть найпоганіший уряд, а уряд у свою чергу підтримує навіть найбезглуздішу, найдурнішу релігію. Священики за­кликають свою паству від страхом прокляття та вічних мук підкоритися начальству, кня­зям і царям, як владі, поставленій від бога.

Ще одне зло, прийняте й узаконене майже в усьому світі, полягає в тому, що люди привласнюють собі блага й багатства землі, в той час як всі повинні були б володіти ними спільно на рівних правах і користуватися ними так само на рівних правах та спільно. Я маю на увазі всіх, що живуть в одній місцевості чи на одній і тій же території; всі чолові­ки й жінки з одного й того ж міста чи з одного містечка, одного села, одного приходу по­винні складати одну родину, бачити один в одному братів і сестер, дітей одних батьків і матерів, вони повинні любити одне одного, як брати і сестри і, отже, жити одне з одним у мирі та спільно користуватися одною і тією ж чи схожою їжею, мати однаково добрий одяг, однаково добре житло, однакову добру ночівлю і однаково добре взуття; з другого боку, всі повинні однаково займатися справою, тобто працею чи яким-небудь іншим чес­ним та корисним заняттям, кожний за своєю професією чи відповідно тому, що є най­більш необхідним чи бажаним, відповідно до обставин чи пори року і відповідно до по­треб в тих чи інших предметах. Все це повинно відбуватися не під керівництвом осіб. Які намагаються владно, тиранічно наказувати іншим, а виключно під керівництвом наймуд-ріших і благонамірених осіб, які турбуються про розвиток і підтримання народного доб­робуту. Всі міста та інші общини, що граничать одне з одним, повинні намагатися склас­ти між собою союз і берегти непорушний мир та згоду між собою, щоб допомагати один одному в нужді; бо без такої взаємності не може бути суспільного добробуту і більшість людей неминуче опиниться в нещасному й жалюгідному становищі.

Справді, подивимось: що відбувається від цього розподілу благ і багатства землі у приватну власність для використання їх окремо від інших, як кому заманеться? Виходить те, що кожний намагається отримати їх можливо більше всякими шляхами, як добрими, так і поганими; бо жадібність ненаситна і, як відомо, в ній корінь всіх зол. Маючи повний простір для задоволення своїх прагнень, вона не упускає випадку та примушує людей іти на все, щоб мати достаток благ і багатств як для забезпечення себе від нужди, так і для задоволення усіляких своїх примх. Від цього і виходить, що найбільш сильні, найбільш хитрі та ловкі й часто вони й самі злі та негідні, краще всіх інших наділені земельними угіддями і всілякими зручностями життя.

Тому виходить також, що одні мають більше, другі менше, а часто одні привласню­ють собі навіть усе, а останні не мають нічого, одні багаті, а другі бідні; одні добре хар­чуються, добре одягаються, мають добрі помешкання, чудову обстановку, спокійну ночі­влю та добрий одяг, а інші погано харчуються, погано одягнені, живуть в поганих помешканнях, мають погану ночівлю та погано взуті; багато не мають навіть кутка, де приклонити голову, і повинні знемагати від голоду та мерзнути від пронизливого холоду. Через те одні обпиваються та об'їдаються, розкошують, а другі вмирають від голоду. Че­рез те одні майже завжди веселі й радісні, тоді як інші вічно в траурі та смутку. Через те одні живуть у честі й славі, а інші — в грубому неуцтві та презирстві; бо багачі завжди користуються відомою почестю та повагою, а до бідних звичайно почуватимуть лише презирство. Через те одним зовсім нічого робити, діла в них тільки, щоб відпочивати, грати, гуляти, спати, скільки їм захочеться, пити та їсти до смаку і жиріти в приємній, ці­лковитої насолоди бездіяльності; між тим як інші виснажують себе у праці, не мають спокою ні вдень, ні вночі та обливаються кривавим потом, здобуваючи свій хліб насущ­ний. Через те багачі на випадок хвороби чи будучи в нужді зустрічають всіляку допомогу та догляд, всілякі відради, втіхи, цілющі засоби, які тільки доступні людині, а бідняки на випадок хвороби чи нужди залишені усіма, закинуті і вмирають без ліків, без допомоги та втіхи в своєму горі. І, нарешті, одні завжди живуть в достатку й багатстві, серед задово­лення та веселощів, немов в раю, а останні, навпаки, завжди живуть серед тягот, страж­дань і нещастя, і злиднів, наче в пеклі; причому чудово те, що часто тільки сама невелика відстань відокремлює цей рай від цього пекла; адже часто тільки ширина вулиці чи тов­щина зовнішньої чи внутрішньої стіни відокремлює будинки багачів, де панують доста­ток усіх благ і всі радощі та насолоди раю, від будинків бідноти, де панують гірка нужда і всі муки нещасть пекла. Та обурливо, що саме ті, хто більш усього заслуговує насолод і вдоволення цього раю, терплять муки й катування пекла, і, навпаки ті, хто більш усього заслужували б терпіти муки та нужди цього пекла, опиняються саме в числі тих, хто дуже спокійно насолоджується втіхами цього раю. Одним словом, чесні люди терплять на цьо­му світі ті муки, які повинні були б терпіти погані. А негідники звичайно насолоджують­ся благами, почестями й насолодами, які повинні були б доставатися тільки хорошим лю­дям. Бо честь і слова повинні належати тільки хорошим людям, а сором, ганьба та пре­зирство повинні бути уділом лише злих і порочних.

Між тим звичайно в світі ми спостерігаємо саме зворотнє, і це очевидно є най величе-знішим зловживанням та кричущою несправедливістю. Це без сумніву дало привід іншо­му автору... сказати, що все перевернуто вверх дном підступністю людей; чи ж бог не є бог, бо неймовірно, щоб бог бажав терпіти подібне зневажання справедливості.

Це ще не все. Від зловживання, про яке я говорю, а саме від неправильного розподілу благ людьми, виходить ще інше зло. Якщо одні мають все чи набагато більше, ніж нале­жало б їм по справедливості, а в решті, навпаки, немає нічого чи вони зазнають нестачі в більшості речей, для них необхідних, то в результаті виникають почуття ненависті й за­здрості між людьми. Ці почуття породжують нарікання, заколоти, скарги, смути та війни, що завдають нескінченне зло в житті людей.

З цього джерела народжуються також тисячі тисяч неприємних процесів, які приватні особи змушені проводити між собою, щоб відстоювати свою гідність і право, на які вони претендують. Ці позови приносять їм тисячу фізичних мук і тисячу душевних тривог і ча­сто доводять обидві сторони до повного розорення. Тому ті, в кого нічого немає чи в кого нема найнеобхіднішого, як би змушені волею чи неволею вдаватися до багатьох непоряд­них засобів для того, щоб існувати. Звідси виникають обмани, шахрайство, плутні, не­справедливості, крадіжки, напади, вбивства, розбої, грабежі, які доставляють велике зло людям.

Якби, як сказано вище, люди спільно та на рівних основах володіли й користувались багатствами, благами і зручностями життя; якби вони всі однаково займалися якою-небудь чесною й корисною працею чи врешті яким-небудь чесним корисним ділом; якби вони мудро розподілили між собою блага землі та плоди своєї праці і свого виробництва, всі вони могли жити цілком щасливо та в достатку; бо земля дає майже завжди достатню кількість продуктів, дає їх навіть в достатку для людських потреб, якби люди завжди ро­били добре вживання цих продуктів; дуже рідко земля не дає необхідного для життя. Та­ким чином, кожний мав би в достатній мірі все необхідне для мирного існування; ніхто не зазнавав би нестачі в тому, що йому необхідно; нікому не доводилось би турбуватись про те, чим йому з дітьми харчуватися та в що одягатися; ніхто не тривожився б за себе та за своїх дітей, не боявся б залишитися без кровлі й ночівлі, бо в упорядкованій общині кож­ний мав би все це з лишком, легко й зручно. А тому ні для чого було б вдаватися до об­ману, хитрощам і шахрайству з метою обійти свого ближнього; не потрібні були б судові процеси для захисту свого надбання; ні для чого було б заздрити своєму ближньому та зазіхати на інших, тому що всі жили б майже серед повної рівності. Ніхто не помишляв би про злодійство й грабіж, про вбивство для заволодіння калиткою чи майном свого ближнього, тому що це не дало б йому ніякої користі. Нікому не потрібно було б, так би мовити, вбивати себе надмірною, стомлюючою працею, як це робить тепер багато бідня­ків, змушених працювати до упаду, щоб заплатити те, що від них безжалісно вимагають. Ніхто, кажу я, не повинен був би вбивати себе надмірною працею й перевтомою, тому що кожний допомагав би нести тягар праці, і ніхто не залишався б в бездіяльності.

Ви дивуєтесь, бідняки. Що в нашому житті так багато зла й тягот? Це тому, що ви одні несете всю важкість південної спеки, як виноградарі в євангельській притчі; це від­бувається від того, що ви і вам подібні несете на своїх плечах весь тягар держави. Ви об-тяжені не тільки всім тягарем, що накладається на вас вашими королями, царями, які є вашими головними тиранами; ви утримуєте ще на додаток все дворянство, все духовенс­тво, все монашество, весь судовий стан, всіх військових, всіх відкупщиків, всіх чиновни­ків соляної та тютюнової монополії; одним словом, всіх трутнів і нероб на світі. Бо тільки плодами вашої важкої праці живуть всі ці люди з своїми слугами. Ви своєю працею до­ставляєте все необхідне для їх існування і понад того все, що може служити для їх розваг і втіхи. Що було б, наприклад, з самими великими царями і з самими великими володаря­ми землі, якби народ не утримував їх? Адже тільки від народу, з яким вони однак так по­гано поводяться, тільки від народу, повторюю виходить вся їх величність, все їх багатст­во й могутність. Одним словом, вони були б такими слабкими й малими людьми, як і ви, якщо б ви не підтримували їх величності; в них не було б більше багатства, ніж у вас, як­що б ви не віддавали їм своїх багатств; нарешті, вони не мали б більше майна й влади, ніж ви, якщо б ви відмовились підкорятися їхнім законам. Коли б всі ці люди про які я тільки що говорив, поділяли з вами тяготи вашої праці, коли б вони залишали вам, як і собі, належну частку тих благ, які ви заробляєте і виробляєте в такому достатку в поті лиця свого, то ви були б набагато менше обтяжені та стомлені і мали б набагато більше спокою й насолод у житті, ніж маєте тепер.

ливими

Нарешті, якщо, як я вже говорив, мудро розпоряджатися життєвими благами, то ні­кому не довелося б боятися голоду й злиденності ні для себе, ні для своїх близьких, тому що всі блага та багатства були б у рівній мірі надбанням усіх. Це було б, без сумніву, найбільшим благом і щастям людства.

Так само, коли б люди не рахувались, як це вони роблять зараз з пихатими та образ-відмінностями одних родин від інших, коли б вони дивилися один на одного дій-

сно як на братів і сестер, як цьому вчать навіть правила забобонних релігій, то ніхто серед них не міг би виділити себе й хизувався, що він — кращої крові, більш благородного по­ходження, аніж його товариші; виходить, не було б місця презирливому відношенню од­них до других чи образливим докором одних іншим з приводу їх походження чи їхньої родини кожний цінувався б за своїми особистими заслугами, а не за уявленою заслугою кращого чи більш благородного походження; це теж виявило б дуже сприятливий вплив на відношення між людьми.

До цього спільного життя, як кращого й найбільш підхожого для людей, християнсь­ка релігія спочатку хотіла, мабуть, привести своїх послідовників. Це видно не тільки з то­го, що вона повчала їх дивитися один на одного як на братів і як на рівних, але також і з практики перших християн. Бо в цих книгах говориться, що вони все віддавали тоді в за­гальну казну і що між ними не було жодного бідняка. Вся маса віруючих, — йдеться в їх­ній історії, — мала одно серце та одну душу, ніхто не дивився на майно, яким володів, як належне йому особисто, вони все віддавали в загальну казну, і не було між ними бідних, тому що всі, хто мав землю, спадщину чи будинки, продавали їх і виручку приносили апостолам, які розподіляли ці суми між усіма по потребах кожного через те то вони зро­били одним з головних пунктів символу своєї віри та своєї релігії «общину святих», тобто спільність благ, що знаходяться в розпорядженні святих, бажаючи цим сказати і розумію­чи під цим, що вони всі були святі і що всі блага були в них спільним надбанням, але це начебто свята община, чи спільність майна, не довго протримались в них; бо жадібність, що пролізла в їхнє серце, швидко зруйнувала цю спільність майна і внесла між людей ту ворожнечу, яка існувала в них раніше.

Таким чином, люди вже майже нічим не володіють спільно, за винятком хіба що тих, кого називають монахами; що стосується парафіян чи общин мирян, то якщо в них є де­яка кількість благ у спільному користуванні — це складає таку малість, що не варто й го­ворити про це, тому що це нічого не дає кожному зокрема.

Та монахи, як народ більш розумний і передбачливий у цьому відношенні, ніж інші, завжди намагалися зберегти всі свої блага в загальному володінні та користуватися ними спільно. Через те вони всі знаходяться ще у квітучому стані, не мають недостачі ні в чому і ніколи не відчувають незгоду і незручності, зв' язаних з бідністю, що робить більшість інших людей такими нещасними в житті.

Безсумнівно, що коли б вони перестали володіти своїм надбанням спільно, та наду­мали поділити все між собою і користуватися кожний зокрема своєю частиною і часткою, як кому захочеться, то вони незабаром стали б такими ж, як інші, і були б схильні до всіх бід і всіх труднощів життя. Звідси ясно, що тільки завдяки їх доброму правилу сумісного життя та спільності благ, що знаходяться в їх розпорядженні, їм щастить так міцно під­тримувати той квітучий стан, в якому вони знаходяться. Саме завдяки цьому своєму спо­собу життя вони доставляють собі для свого задоволення та вигоди всі зручності життя, і таким шляхом вони на щастя для себе схороняються від всіляких тягарів і від усіх незгод матеріальної нужди.

Безсумнівно, те ж саме мало місце і в усіх приходах, коли б населення їх погодилось жити спільно, мирно й дружно працювати на спільну користь, користуватися спільними плодами своєї праці та благами, які є в їх володінні, в кожного на його ділянці. Вони мог­ли б в такому випадку, коли б хотіли, і навіть набагато легше, ніж монахи, побудувати собі скрізь палаци, зручні. Затишні та міцні будинки для себе і всіх своїх дітей. Вони мо­гли б, коли б захотіли, скрізь влаштувати приємні й корисні сади, де в них були б в доста­тку всілякі чудові та смачні плоди; вони могли б скрізь турботливо обробляти й засівати землю, щоб потім збирати з неї багаті жнива всіляких хлібів; нарешті, вони могли б, коли хотіли, завдяки цьому життю спільно створити собі скрізь достаток усіх благ і таким чи­ном забезпечити себе від усіх нещасть і незручностей нужди; це дало б усім їм можли­вість жити щасливо й в цілковитому задоволенні. Тепер же, навпаки, користуючись бла­гами і зручностями життя всі нарізно один від одного, як вони це роблять, вони прирікають себе і втягують себе — в усякому випадку більшість з них — усяким нещас­тям і злополуччям, бо неможливо не бути безлічі людей нещасними, доки блага землі так погано розподілені між людьми і так погано управляються. Очевидно, отже, зло й навіть величезне зло, що допускається людьми, — це володіти благами й зручностями життя окремо, нарізно від інших, як це в них звичайно робиться; бо таким шляхом люди позбав­ляють себе великих благ і піддають себе багатьом всіляким нещастям.

Я хотів би мати силу зробити мій голос почутим від одного кінця королівства до дру­гого чи навіть від одного кінця землі до другого; я ладен кричати з усіх сил: люди, ви бе­зумці, з вашого боку безумство давати себе таким чином обдурювати та сліпо вірити сті­льком нісенітницям! Я роз'яснив би людям, що вони помиляються, і що ті, хто ними править, обдурюють і одурманюють їх. Я відкрив би їм цю таємну систему несправедли­вості, яка робить їх скрізь такими жалюгідними та нещасними і неминуче в прийдешніх віках буде сором і ганьбою для наших днів. Я закинув би їм докір в нерозумності та без­розсудстві, що примушує їх пливти по течії та сліпо надавати вірі стількох помилок ілю­зій та такому смішному й грубому шаманству. Я закинув би їм докір в тому, що вони ма­лодушно залишають так довго тиранів живими і не струсять з себе раз назавжди ненавис­не ярмо їх тиранічної влади.

Один стародавній автор говорив колись, що рідше всього тиран доживав до старості і причина цьому та, що люди ніколи не піддаються слабості та підлості залишати довго ти­ранів живими і дозволяти їм довго царювати. В них вистачало духу й мужності збутися тиранів, коли тирани зловживали своєю владою; але в даний час вже більше не радість бачити, що тирани довго залишаються живими й довго царюють. Люди непомітно звик-лись з рабством і тепер так зжились з ним, що навіть майже не думають, щоб повернути для себе свободу; їм здається, що рабство є природним станом.

Зрозумійте ж, дорогі народи, що помилки й забобони вашої релігії та тиранія ваших царів і всіх тих, хто управляє вами під захистом їхньої влади, є фатальною й проклятою причиною всіх ваших зол, тягот, тривог і злигоднів. Ви буде щасливішими, якщо ви по­збавитесь від того й другого нестерпного ярма: від гніту забобонів і від гніту тиранії, і будете управлятись тільки сумлінними й мудрими управителями. А тому, якщо у вас му­жнє серце і якщо ви бажаєте звільнитися від ваших зол, то струсіть з себе остаточно ярмо тих, які вас пригнічують, струсіть з себе по дружній згоді ярмо тиранії й забобонів, за за­гальною згодою відкиньте всіх ваших священиків, всіх ваших монахів і всіх ваших тира­нів з тим, щоб поставити на місце сумлінних, розумних і далекозорих управителів, здіб­них мирно управляти вами, здібних сумлінно виконувати правосуддя над усіма вами, однаково й неусипно дотримувати суспільне надбання і спокій, людей, яким ви забажаєте беззастережно та сумлінно коритися. Ваше благополуччя знаходиться в ваших руках. Ваше звільнення буде залежати тільки від вас, якщо ви зумієте домовитись один з одним. У вас є всі необхідні засоби й сили, щоб звільнитися та перетворити в рабів самих своїх тиранів; бо ваші тирани, якими могутніми і страшними вони не здаються, не можуть мати ніякої влади над вами без вас самих; вся їх величність, все їх багатство, всі їхні сили і вся їхня могутність лише від вас. Ваші діти, ваші родичі, ваші товариші й друзі служать їм на війні та в цивільних посадах. Тирани нічого б не зуміли б зробити без них і без вас. Вони користуються вашими власними силами проти вас самих для того, щоб усіх вас, скільки вас не є, зробити своїми рабами; вони скористались би цими силами також і для знищен­ня всіх вас, одних услід за іншими, якщо б хто-небудь з їхніх міст чи яка-небудь з їхніх провінцій осмілились учинити опір їм і скинути з себе їхнє ярмо. Та не те було б, якби весь народ, всі міста і всі провінції до одностайності, якби вони всі домовились між со­бою, щоб усім звільнитися від загального рабства, в якому знаходяться. Тоді тирани були б швидко скинуті й знищені.

Об' єднайся ж народе, якщо є в тебе здоровий розум; об' єднайтесь усі, якщо в вас є мужність звільнитися від своїх спільних страждань! Заохочуйте всі один одного до такої благородної, сміливої та важливої справи! Розпочніть з таємного повідомлення один од­ному своїх думок і бажань! Розповсюджуйте скрізь з най можливою спритністю писання, подібно, наприклад, цього, які всім показують порожнечу, помилки й забобони релігії і які скрізь вселяють ненависть до тиранічного правління князів і царів. Підтримуйте всі один одного в цій справедливій і необхідній справі, яка стосується спільного інтересу всього народу!

Вас губить у цих випадках те, що ви один одного знесилюєте, виступаючи в таких випадках один проти одного, замість того, щоб боротися дружньо за одну справу. Зна­чить, найкраще, що ви змогли б у таких обставинах зробити, це слідувати, наприклад, дружньо й одностайно, за прикладом хоробрих голландців чи швейцарців, з яких перші так геройськи скинули з себе ненависне ярмо тиранії іспанців в особі герцога Альби, а другі геройськи скинули з себе тиранію жорстокого правління ставлеників австрійських герцогів у своїй країні.

Цей багатий сок, який вони добувають вашими руками, підтримує їх, харчує їх, дає їм жир і робить їх такими сильними, могутніми, пихатими й гордими. Але якщо ви хочете повністю висушити їх корінь, то позбавте їх тільки того багатого поживного соку, який вони отримують за допомогою ваших рук, ваших зусиль і праці. Утримайте за собою всі ці багатства, всі ці блага, які ви в такому достатку виробляєте в поті лиця свого. Утри­майте для самих себе і для вас подібних; не давайте нічого з них усім цим пихатим дар­моїдам, які не роблять нічого корисного; не давайте нічого з ваших благ усім цим мона­хам і церковникам, які тільки обтяжують без користі землю; не давайте нічого з них гордовитим і пихатим аристократам, які вас зневажають і топчуть вас ногами. Нарешті, не давайте нічого гордовитим і зарозумілим тиранам, які вас розорюють і пригнічують. Дайте краще наказ усім своїм дітям, усім своїм рідним і усім своїм друзям і товаришам зовсім відмовитись від служби їм; відлучіть їх від вашого товариства; дивіться на них так, як дивились би раніше на відмучених серед вас: ви побачите. Що тоді вони швидко висо­хнуть, як висихають трави й рослини, коріння яких позбавлені можливості всмоктувати соки землі. Для вас зовсім не потрібні такі люди, ви легко обійдетесь без них, але вони ніяк не можуть обійтись без вас. Отже, якщо ви мислите розумно, то ось так стоїть спра­ва, народи землі; бо ніхто не говорить за вас і ніхто не каже їм те, що слід було б сказати і що я їм охоче б сказав. Але всі ви, кажу я, які не розумієте, навчитесь, нарешті, пізнавати своє власне благо, навчитесь пізнавати, в чому ваше справжнє благо, всі ви, нерозумні, навчитесь, нарешті розуму, станьте розумними.

Якщо ви розумні, відкладіть геть усі почуття ненависті й особистої ворожнечі між собою; зверніть усю свою ненависть і все своє обурення проти своїх спільних ворогів, проти цих гордовитих знатних родів, які вас тиранять, які вас роблять жалюгідними і ви­ривають у вас все кращі плоди вашої праці. Об'єднайтесь усі в одностайній рішучості звільнитися від цього ненависного й огидного ярма їх тиранічного панування, однаково як і від пустих і забобонних обрядів їх хибних релігій. І хай не буде серед вас ніякої іншої релігії, крім релігії мудрості та чистоти навів; хай не буде ніякої іншої релігії, крім чесно­сті і благопристойності; хай не буде ніякої іншої релігії, крім релігії сердечної щирості й благородства душі; хай не буде ніякої іншої релігії, крім релігії рішучості остаточно зни­щити тиранів і забобонний культ богів та їх ідолів; хай не буде ніякої іншої релігії, крім устремління підтримувати скрізь справедливість і безсторонність; хай не буде ніякої релі­гії, крім релігії сумлінної праці та упорядкованого життя всіх спільно; хай не буде ніякої іншої релігії, крім устремління охороняти народну волю, і, нарешті, хай не буде ніякої іншої релігії, крім взаємної любові один до одного і непорушного збереження миру й до­брої згоди у вашому середовищі!

Ж. Мелье. Завещание. — М.: Изд-во АН СССР, 1954. Т. 1. — С. 59—61; 62— 63; 63—67. Т. 2. — С. 154—156; 198—203; 209—212; 213—214; 221—222; 223; 224—225. Т. 3. — С. 350—351; 358—361; 362—365.

Основні поняття та категорії

Аскетизм (з грец. аєкеїеє — той, що тренується) — метод тілесного вдо­сконалення та духовного зміцнення людини за допомогою керування своїм тілесним та духовним станом. Аскеза — слово, що походить від грец. «аєкеєо», яке означає справжнє і наполегливе оброблення важких матеріа­лів; похідне від нього азкеєіє означало тренування, приготування атлетів до справи. Відповідно аскетами називали атлетів. Специфічний духовний на­прямок у ньому розуміли стоїки, які під аскезою розуміли ритуальне стри-мання і духовне тренування доброчинності [Политическая энциклопедия. — В 2 т. — Т. 1 / Нац. обществ.-науч. фонд; рук. проекта Г. Ю. Семигин. — М.: Мысль, 2000. — 750 с.].

Атеїзм (від грец. префікс, що означає заперечення і 9є6с; — бог) — без­божництво, заперечення існування Бога та пов'язане з цим заперечення ре­лігій. Атеїзм, як правило, є не просто заперечення, а аргументована критика релігійної ідеології, спростування релігійної поглядів на навколишній світ як таких, що не відповідають дійсності, протиставлення їм наук, розуміння світу, з'ясування причин виникнення та існування релігійних вірувань. Атеїзм відіграв значну роль в утвердженні наук, методу мислення як доказ, що світ може і повинен бути пояснений із самого себе, без посилань на над­природні сили. Людину він бачить творцем власної долі та світу, в якому вона живе. Атеїзм сприяв процесу секуляризації, що набув поширення в XVI—XVII ст., тобто звільненню мистецтва, моралі, права, науки, філосо­фії, політики тощо від диктату релігійних догм і в т. ч. здійснив значний вплив на виникнення і розвиток світської культури, суспільної думки. Зок­рема, на ґрунті Атеїзм виникли і формувалися заперечення уявлення про походження влади від Бога, про її нібито священний і недоторканний харак­тер, про «дарування» Богом притаманних людям прав, про незмінність освячених релігією суспільних порядків та ін. Усе це відігравало неабияку роль у становленні прогресивної суспільно-політичної думки [Політологіч­ний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Ше-мшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Егалітаризм (від франц. egalite -рівність) — суспільно-політична тео­рія, що обстоює загальну зрівняність як принцип організації суспільного

життя (руссоїзм, якобінство, більшовизм, певною мірою лібералізм та ін.). Як суспільно-політ. термін слово «егалітаризм» нерідко використовується для характеристики побудованого більшовиками тоталітарного суспільст­ва, псевдогаслом якого і слугував означений принцип. На ранній стадії ка­піталізму склалися дві течії егалітаризм. Одна репрезентувала ідею зрів­няння майна індивідуальних, виробників за умови збереження приватної власності. Таку рівність на основі приватного володіння, соціальну доці­льність котрої обґрунтовував, зокрема, Ж.-Ж. Руссо, робила спробу здійс­нити на практиці якобінська диктатура. Друга течія егалітаризм, пов'язана з першими комуністичними утопіями, що проповідували потребу зрівня­льного розподілу праці та продуктів на основі спільності майна (баоувіс-ти). Гіпертрофоваиих рис егалітаризм набув у т. зв. «казарменому комуні­змі», котрий практично нівелював здатності і потреби окремого індивіда [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; За ред Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Закон — нормативно-правовий акт, що приймається з ключових пи­тань суспільства, держави Життя і має вищу юридичну силу. Закон, як правило, приймається вищим представницьким органом державної влади (парламентом) або шляхом референдуму. А тому закон Є виявом держав­ного суверенітету. Як самостійне джерело права закон виник ще в старо­давні часи і прийшов на зміну правовому звичаю. Існує дві тенденції роз­витку закону: європейська і східна. В межах кожної з них є свої різновиди верховенства закон. Якщо в Європі з давніх часів утвердилася світська концепція закону, то на Сході (до появи там європейців) поняття закону або було відсутнім (звичаєве право, індуїзм), або мало інший зміст (іслам) [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Комуністична утопія — утопічне вчення про революційну зміну ка­піталізму ладом, у якому не існували б приватна власність і соціальна нерівність. Комуністична утопія як рух соціальної думки виник в епоху Відродження. У ХІХ ст. стає ідейним джерелом можна помітити в ідеа­льній державі Платона, ранніх християнських ідеях, що сповідували ідеї спільності майна. Вперше послідовно комуністичну ідею висловлював Т. Мор, який стверджував, що рівність можлива «тільки із повним зни­щенням приватної власності». Т. Кампанелла додав вимогу досягнення повної рівності—всезагальної праці. В комуністичних утопіях ХУШ ст. принципово новим стало революційне переконання унеобхідності рево­люційного повстання, встановлення диктатури, заснування справедливо­го суспільства. Р. Оуен бачив майбутнє суспільство як суспільство само-керованих общин. Комуністичну теорію висловлювали у свій час (Бабеф, Дезамі, Бланкі) у ХІХ—ХХ ст. Маркс, Енгельс, Ленін [Политическая эн­циклопедия. В 2 т. — Т. 1 / Нац. обществ.-науч. фонд; Рук. проекта Г. Ю. Семигин. — М.: Мысль, 2000. — 750 с.].

Матеріалізм (від лат. таїегіаііє — речовинний) — філософське вчення, згідно з яким матерія первинна, а свідомість, дух — вторинні. Це співвідношення має насамперед просторовий і часовий зміст: свідомість притаманна не всій матерії, а лише окремим її утворенням; спочатку іс­нує матерія, а потім у ній виникає певна властивість. З її появою прин­цип матеріалізму змінюється і доповнюється новим: матерія є філософ­ська категорія для позначення об' єктивної реальності, яка дана людині в її відчуттях, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них; матерія існує незалежно від на­шої свідомості. Але коли матерія незалежна від свідомості, то і, навпаки, свідомість незалежна від матерії, і замість монізму виходить дуалізм.

Тому потрібне уточнення, яке є в Дицгена: людський орган пізнання — це частка природи, що відображає інші частки природи. Матеріалізм по­лягає в тому, що останні, які не мають у собі свідомості, виникають ра­ніше і існують незалежно від людини — носія пізнання. Це відношення знову змінюється, якщо йдеться про суспільство, де незалежно від сві­домості одних існують свідомості інших людей. Історичне, суспільне буття — це діяльність, а вона визначається структурою: мета — засіб — результат, перша вихідна ланка якої має ідеальний чи духовний харак­тер. Суспільне буття опосередковане свідомістю. Тому історичний мате­ріал потребує заглиблення в такі шари людської істоти, які не залежать від свідомості, а передують їй і визначають її. Їх складає тілесна природа людини, її фізичні, матеріальні потреби, які не можна задовольнити без допомоги свідомості, але які від неї не залежать, їй передують, — потре­би в засобах життя (їжі, одязі, житлі і т. п.). Зазначена структура діяль­ності стає такою: матеріальні потреби — цілі — засоби — результати. Подібні потреби існують завжди, випливають з людини як природної іс­тоти, природа постачає також у кінцевому підсумку і матеріал для зна­рядь та продуктів праці. В цьому і полягає істина матеріалістичного ро­зуміння історії. Чим менше розвинуте суспільство, тим більшою мірою залежить воно від матеріальних потреб і компонентів життя, і навпаки [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: — Генеза, 2004. — 736 с.].

Політичний ідеал (франц. ideal, від грец. і5іа — поняття, уявлення) -ціннісно-світоглядне відображення та впорядкування соціально-політич­них реалій у вигляді мети, образів, уявлень про майбутнє; взірець доско­налості, котрий виступає для суб'єктів політики й широких верств насе­лення моделлю бажаного, критерієм оцінки дійсності з позицій віддале­ної мети. Політичний ідеал у суспільно-політичному розвитку виступає принципом діяльності, переведенням соціальних потреб у практичну площину; орієнтує «як» треба діяти і «що» можна бачити й знати; відпо­відає на питання «для чого» треба діяти так чи інакше. Політичний ідеал заявляє про себе як цінність, що конкретизує бажане, забезпечує цілесп­рямованість людських зусиль, «працює» на їхню наполегливість, витри­мку, настирливість і, зрештою, продукує працьовитість, відмобілізова-ність, розвиток соціального та духовного світу. Політичний ідеал акуму­лює у своєму змісті найістотніше в завданнях держави, інших інституа-лізованнх форм політики. Адекватне відображення в політичний ідеал потреб та інтересів широких верств народу зумовлює перетворення його на конструктивно-векторну, імперативно-наказову, регулятивну силу, що спричинює істотні зрушення у суспільстві. У протилежному випадку політичний ідеал стає деструктивною силою тотального характеру [По­літологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Політичні свободи — сукупність правових норм, у яких відображене становище людини чи іншого політичного суб' єкта в державі. Політичні свободи, як правило, закріплені конституцією країни. До політичних свобод Загальна декларація прав людини відносить: свободу слова, друку, свободу отримання інформації, свободу створювати політичні партії та асоціації, свободу політичних виступів — мітингів, демонстрацій та ін. [Политология: Словарь-справочник / М. А. Василик, М. С. Вершини и др. — М.: Гардари-ки, 2000. — 328 с.].

Право — система встановлених або санкціонованих державою регулю­ючих суспільних відносин, загальнообов'язкових норм, дотримання і вико­нання яких забезпечується шляхом як переконання, так і державного при­мусу. З появою держави з'явилася і необхідність у державно-владному ре­гулюванні суспільних відносин за допомогою права. Спочатку роль держа­вної влади зводилася переважно до санкціонування звичаїв (звичаєве пра­во), надання загальнообов'язкового характеру певним релігійним нормам тощо. Але поступово правотворча діяльність стає монополією держави в особі її спеціальних законодавчих органів та судів (прецедентне право). Держава відіграє особливу конститутивну роль щодо права, бо тільки вона здатна забезпечити загальнообов'язковість соціальних норм у масштабах усього суспільства. Саме в цьому полягає гол. відмінність права від норм моралі та інших не-правових норм, які не забезпечуються методами держа­вного примусу. Специфічною формою виявлення права є законодавство. Останнє зумовлює зміст і характер права. Але законодавство не збігається з права як за обсягом регульованих ним суспільних відносин, так і за внутрі­шньою структурою. На відміну від права, яке є сукупністю правових норм, законодавство являє собою сукупність законодавчих актів. Права співвідно­ситься із законодавством як зміст і форма. Сутність права як надбудовної категорії визначається характером суспільно-економічного ладу і полі­тичної структури держави. На його розвиток справляють також вплив пані­вна ідеологія, історичні традиції тощо. Основними принципами системи права є: демократизм і гуманізм, динамізм, поєднаний з необхідною стабі­льністю наук; обґрунтованість; рівність громадян перед законом; взаємна відповідальність держави і особи; верховенство права; гарантування право­вих приписів як силою громадського впливу, так і державою. З наявністю права пов'язана особлива форма суспільної свідомості, правосвідомість, рі­вень якої, у свою чергу, зумовлений рівнем правової культури населення [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Ге-неза, 2004. — 736 с.].

Природний стан — термін гуманітарних наук, запроваджений розроб­никами концепції суспільного договору для позначення такого стану справ, за якого державної політичної влади не існує. Його роль може по­лягати у виправданні існування держави, протиставленні щасливої держа­ви цивілізованих людей убогій спільноті дикунів. або й у приголомшенні цим порівнянним. Його можна зустріти в працях Гоббса, Локка, Пуфендо-рфа, Гроція. Руссо, Канта та багатьох інших мислителів XVI і XVIII ст. Уживання терміна «природний стан» у їхніх творах зумовлює його різні трактування. Ідеться про суспільний, але неполітичний стан чи навіть про несуспільний стан. Ідеться про миролюбну державу чи про щось еквівале­нтне військовій? Ідеться про суто гіпотетичний стан чи про реальний стан частини людства в сьогоденні або в минулому? Ідеться про правову за своєю суттю концепцію чи про фактичну? Усі теоретики сходяться на то­му, що люди, які не підкоряються державній політичній владі, перебува­ють у конкретному або, принаймні, в якомусь природному стані поваги один до одного; більшість погоджується з тим, що це означає, що керівни­ки суверенних держав знаходяться в природному стані поваги один до од­ного. Не перевершену жодним з інших теоретиків завзятість виявив Гоббс, наполягаючи на тому, що природний стан це стан війни; Гоббс визначає війну як відсутність установленого миру, тоді як майже всі інші мислителі визначають війну як фактичне використання або загрозу використання на­сильства, а мир — як відсутність фактичної війни. Руссо вважає природ­ний стан скоріше антропологічним поняттям, ніж суто правовим. Так, він стверджує, що людські істоти, оскільки вони вийшли з природи, не мали мови, розуму, відчуття часу, будь-якої етики; вони були вкрай самотні­ми — матері і немовлята блукали разом, однак сім'я була незнаним яви­щем. З підвищенням інтересу істориків і соціологів до політичного розви­тку концепція природного стану вийшла з моди. Юм не погоджувався з

тим, що людина колись жила в природному стані, він припускав можли­вість існування інших, більш переконливих в ідеологічному плані, спосо­бів обґрунтування тієї самої точки зору. Звичайно, такі мислителі, як Бен-там та його наступники-утилітаристи ставилися до концепції природного стану вороже — і тому, що гадали, що в ній змішуються історичні й мора­льні питання, і тому, що ототожнювали її з теоріями правління на основі суспільного договору і природного закону, які вони відкидали в ім'я кори­сності. З розвитком наукової і позитивістської антропології та соціології розвінчання концепції могло лише тривати. Певний подив викликає те, що останніми роками концепція знову повернулася до життя [Енциклопедія політичної думки / За ред. Д. Міллера. — К., 2000. — 472 с.].

Радикалізм політичний (від лат. гасІісаШ — корінний) —теорія і прак­тика, що полягає у відстоюванні і застосуванні рішучих дій, націлених на здійснення докорінних соціальних перетворень. Радикалізм політичний як соціокультурний феномен полягає в ціннісних організаціях на опозиційність до існуючих структур, на зміну і тотальний, швидкий темп змін, примат си­лових методів у досягненні політичної мети. Історично Радикалізм політич­ний виник в Англії в кінці XVIII ст. в епоху промисловості В ХІХ—XX ст. Радикалізм політичний став ідеологією, і практикою партій соціалістичного соціал-демократичного спрямування. В кінці XIX — початку XX ст. вини­кають радикальні течії (ультрапатріотизм) і фашизм. Однак, Радикалізм по­літичний не обов'язково може бути крайнім напрямом у політиці. Радика­льною є революційна, терористична, екстремістська діяльність, але таким може бути й реформаторство [Политическая энциклопедия: В. 2 т. — Т. 1 / Нац. обществ.-науч. фонд; рук. проекта Г. Ю. Семигин. — М.: Мысль,

2000. — 750 с.].

Рівність — один з основних принципів конституційно-правового стату­су людини і громадянина. Передбачений конституціями і законами більшо­сті країн та міжнародно-правовими актами (Загальна декларація прав люди­ни 1948 р. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. тощо). Конституція України визнає, що всі люди є вільні й рівні у своїй гід­ності та правах (ст. 21). Громадяни України мають рівні конституційні пра­ва і свободи та є рівними перед законом (ст. 24). Винятки з цього принципу передбачаються Конституцією і законами України, народних, щодо нар. депутатів України (ст. 80), Президента України (ст. 105) та суддів (ст. 126, 127, 149) у частині гарантій незалежності та недоторканності й вимог щодо несумісності. Водночас, за Конституцією України, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Особливого зна­чення Основний Закон надає рівність чоловіків і жінок. Щодо іноземців та осіб без громадянства Конституція (ст. 26) передбачає, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, корис­туються тими самими правами і свободами, а також мають ті самі обов'язки, що й громадяни України, за винятками, встановленими Консти­туцією, законами та міжнародними договорами України [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшу-ченка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: — Генеза, 2004. — 736 с.]

Розподіл влади: Ідею про необхідність розділення різноманітних фун­кцій влади, у загальних рисах окреслену низкою мислителів включно з Джоном Локком, найчіткіше сформулював Монтеск'є. У своїй найбільш довершеній формі, якої вона набула в Сполучених Штатах, концепція роз­ділення влад стверджує, що: 1) виконавчою, законодавчою і судовою вла­дою наділяються конституцією різні особи та органи; 2) владні гілки є ав­тономними, вони повинні діяти узгоджено, але жодна з них не має залежати від інших чи відповідати перед ними (наприклад, ні законодав­чий орган не може усунути виконавчий, ані виконавчий орган не має пра­ва скасувати рішення законодавчого органу); 3) жодна з владних гілок принципово не може виконувати владні повноваження, закріплені консти­туцією за іншими гілками; 4) судова гілка влади діє незалежно від полі­тичного тиску, її функціонування забезпечується встановленням терміну перебування суддів на посаді. Вона має право визнати будь-який закон та­ким, що суперечить конституції. У багатьох конституціях є деякі з перелі­чених вище положень, але немає інших. Навіть у США владні повнова­ження в багатьох сферах у різні способи перехрещуються. Президент як представник виконавчої влади бере участь у процесі законотворення. Се­нат відіграє певну роль у процесі призначення на посади в уряді та в укла­данні угод. Шляхом імпічменту дві законодавчі гілки можуть усунути пре­зидента і верховного суддю з їхніх посад. Крім того, виконавчій владі було передано багато законодавчих функцій. Згідно з конституцією Авст­ралії, наділення владними повноваженнями різних гілок влади суттєво обмежило спроможність парламенту Співдружності делегувати владу і створювати судові чи арбітражні органи [Енциклопедія політичної думки / За ред. Д. Міллера. — К., 2000. — 472 с.].

Соціальна філософія — (social philosophy) — філософське бачення, яке має значення як для соціального життя так і для методології соціальних наук. Термін має загальний характер і не має чіткого визначення [Большой толковьш социологиченский словарь (Collins): Т. 2. — М.: Вече, АСТ, 1999. — 528 с.].

Суспільний договір — соціально-філософська та правове політологічне вчення про походження, сутність і функції держави, згідно з яким її виник­нення пояснюється як наслідок добровільної угоди громадян, які делегують державі свої основні права. Ідея суспільного договору виникла ще в старо­давню добу і має багатовікову традицію. За нового часу концепція договір­ної держави знайшла ґрунтовну розробку в працях Т. Гообса, Дж. Локка, Ш. Монтеск'є, Ф. Прокоповича, І. Канта, Й. Фіхте. За сучасних умов теорія су­спільного договору суттєво модифікувалась і виходить з необхідності пояс­нення природи взаємовідносин суспільства й держави, їхніх взаємних обов'язків стосовно одне одного й подолання конфліктності їхнього розвит­ку [Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Філософія історії — галузь філософського знання, що вивчає історич­ний процес та його складові як своєрідні, внутрішньо розгалужені і водно­час цілісні утворення в їхньому взаємозв' язку і змінах; природу, способи і форми історичного пізнання, основні особливості, ланки і способи вико­ристання історичних знань. Формування філософії історії як самостійної філософської дисципліни пов' язане з іменами Вольтера (він запровадив термін «філософія історії»), Тюрго, Кондорсе, Гердера, Гегеля (прогреси-стський напрям), Монтеия, Руссо (регресистський), Ібн-Хальдуна, Мак'я-веллі, Віко (циклічний). Попередній абрис принципово іншого, некласич-ного підходу до філософського осмислення історичного процесу накрес­лив Маркс у своєму вченні про формації. Втім, чіткий перехід філософсь­ко-історичної думки від класичної, лінійної парадигми до некласичного, нелінійного розуміння історії відбувається з кінця XIX ст.; він пов'я­зується зі зміщенням від моністичного тлумачення історичного процесу до плюралістичного розгляду останнього. У розмаїтті притаманних сучасній філософії історії поглядів, концепцій і вчень із часткою умовності можна виділити декілька основних напрямів. Перший акцентує увагу на питаннях про: співвідношення природи й історії; своєрідності історичного процесу, його витоки, сенс і спрямованість. Розробки другого напряму в галузі фі­лософії історії поділяються на два великих субнапрями: наукоцентричний (марксизм, школа «Анналів» — Блок, Февр, Бродель; аналітична філосо­фія історії — Нагель, Гемпель, Дрей, Уайт тощо) та наукобіжний (віталі-стська — Ніцше, Дильтей, Шпенглер, Ортеега-і-Гассет, екзистенційна — Гайдеггер, Гадамер, Габермас, Рикер). Специфікою кожного з цих двох напрямів зумовлюється коло і характер розгляду гносеологічних питань філософії історії. Останнім часом окреслюється тенденція до інтеграції означених напрямів. У просторі третього виміру філософії історії ті самі характеристики, які в рамках перших двох вимірів поставали в проблем­ному зрізі, оскільки їх з'ясування було метою діяльності історика, поста­ють як нормативи і регулятиви його подальшої творчості [Політологіч­ний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенька. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Питання до дискусії

о         

1.         Співвідношення раціонального та ірраціонального в теоріях францу- зьких просвітників.

2.         Джерела формування французького просвітництва.

Особливості політологічного інструментарію у французьких просвіт­ників.

Загальна характеристика французького просвітництва.

Сутність політичного ідеалу Ж.-Ж. Руссо.

6.         Ш.-Л. Монтеск'є про політичну систему суспільства.

Теми для рефератів, контрольних, курсових та кваліфікаційних робіт

о         

Сутність та характерні ознаки основних шкіл французького просвіт­ництва.

Заснування «теорії інтересу» у французькій просвітницькій ідео­логії.

Формування базових, засадничих категорій політичної науки у вчен­нях Ж.-Ж. Руссо та Ш.-Л. Монтеск'є.

Утопізм соціально-політичних концепцій егалітаристського спряму­вання.

Співвідношення матеріального та ідеального у французькій просвіт­ницькій ідеології.

Проблема раціонального та ірраціонального у вченнях французьких мислителів ХУЛІ ст.

Завдання для самостійної роботи

Випишіть із першоджерел, що належать до цієї теми, основні поняття політичної науки та зробіть порівняльний аналіз.

З'ясуйте і обгрунтуйте основні закономірності розвитку політичної науки у вченнях французьких просвітників.

3.         Проаналізуйте зміст такого судження Ф. Енгельса:

«Великі люди, які у Франції просвітлювали голови для революції, яка наближалася, самі виступали вкрай революційно. Ніяких зовнішніх авто­ритетів якого б то не було вигляду вони не визнавали. Релігія, розуміння природи, суспільство, державний устрій — усе було піддано жорсткій критиці; все повинно було постати перед судом розуму і або виправдати своє існування, або відмовитися від нього. Мислячий розум став єдиним мірилом усього існуючого... Всі попередні форми суспільства та держави, всі традиційні уявлення були визнані нерозумними та відкинуті як старий непотріб... Тепер вперше зійшло сонце, настало царство розуму, і віднині забобони, несправедливість, привілеї та пригнічення повинні поступитися місцем вічній істині, вічній справедливості, рівності, яка випливає із самої природи і невід'ємних прав людини».

Питання до заліку

Характерні особливості соціально-економічного, політичного і духов­ного розвитку країн світу у ХУІІІ ст.

Особливості французького просвітництва.

Егалітаризм Г. Б. Маблі.

Загальна характеристика французького просвітництва.

Сутність політичного ідеалу Ж.-Ж. Руссо.

6.         Ш. Л. Монтеск' є про політичну систему суспільства.

Питання до іспиту

1.         Спільні та відмінні ознаки політичного ідеалу Ш.-Л. Монтеск'є та Ж.- Ж. Руссо.

2.         Основні засади та сутність егалітаризму Г. Б. Маблі.

Матеріалістичні засади атеїзму Ж. Мель' є.

Обґрунтування базових категорій політології у вченнях французьких просвітників.

Матеріалізм та ідеалізм у вченнях французьких просвітників.

Першоджерела

о         

Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре... // Руссо Ж.-Ж. Тракта­ты. — М., 1969.

Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре, или Принципы политическо­го права // Антология мировой философии: Сб. филос. текстов. — К., 1991. — Т. 1. — Ч. 2.

Монтескье Ш.-Л. О духе законов // Монтескье Ш. Избранные произ­ведения. В 2-х т., Т. II. — М., 1960.

Монтескье Ш.-Л. О духе законов // Антология мировой философии: Сб. филос. текстов. — К., 1991. — Т. 1. — Ч. 2.

Монтескье Ш. Персидские письма. — М., 1956.

6.         Мабли Г. Избранные произведения. — М.-Л., 1950.

Мелье Ж. Завещание. — М., 1954.

Морелли. Кодекс природы. — М.-Л., 1956

Рекомендована література

о         

Азаркин Н. М. Монтескье. — М., 1988.

Баскин М. П. Монтескье. — М., 1969.

Библер В. С. О гражданском обществе и общественном договоре // Че­рез тернии. — М., 1990.

Волгин В. П. Развитие общественной мысли во Франции в ХУІІІ в. —

М., 1958.

5.         Гурвич Г. С. Руссо и декларация прав. — СПб, 1918.

Дворцов А. Г. Ж.-Ж. Руссо. — М., 1980.

Кирилюк Ф.М. Політологія Нової доби. — К.: Академія, 2000.

Семенов В. Г., Шульженко Ф. П. Формування ідеї громадянського су­спільства та правової держави в західноєвропейській філософії ХУІІ—ХУІІІ століть. — К., 1995.