Етапи розвитку літературної української мови

Статус української мови як державної зафіксовано у статті 10 Конституції України: "Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій тери­торії України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом", у нормативно-правових актах України.

У Законі Української Радянської Соціалістичної Республіки "Про мови в Українській РСР (Із змінами, внесеними згідно із Законом № 75/95-ВР від 28.02.95, ВВР 1995, №13, ст.85) читаємо: "Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічного розвитку духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності...

Стаття 2. Державна мова Української РСР.

Відповідно до Конституції Української РСР (888-09) держав­ною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова.

Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функці­онування української мови в усіх сферах суспільного життя".

Українська літературна мова має певні етапи розвитку. Тра­диційно дослідники виділяють такі основні етапи:

період Київської Русі, коли функціонували руська народна та старослов' янська (церковнослов' янська) мови;

XV ст. - староукраїнська мова використовувалася як мова світської літератури, літописів, а старослов' янська мова - як мова релігійна;

XVII ст. - коли функціонувала слов'яноруська (релігійна) і власне "книжна", "проста" або староукраїнська мова;

XVIII ст. - започатковано книгодрукування в Україні, починають видаватися граматики та словники, нормалізується й уніфікується писемна мова, розвиваються стилі мови.

Становлення нової української літературної мови відбува­лося на основі середньонаддніпрянських діалектів з урахуванням мовних особливостей інших діалектів. Зачинателем української літературної мови вважається І.Котляревський, основоположни­ком сучасної української літературної мови - Т.Шевченко.

З історії заборони української мови

(За матеріалами: Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Феномен української мови: Генеза, проблеми, перспективи. Історична місія. - К.: Наша наука і культура, 1999. - С.17-19).

Українська мова мала довготривалу трагічну долю. Причина й мета заборони української мови "традиційні": нищення укра­їнської нації, в ім' я чого її, до речі, нарекли навіть "рідною", братерською, визначаючи тим не просто неминучість, а й "природну" закономірність асиміляції.

Повчальним буде навіть хронологічний ряд форм досягнення мети московським, а потім російським царизмом:

у XV ст. князь Іван ІІІ приймає підступно-месійну концепцію церковників Спиридона - Савви та Філофея про Москву, як Третій і останній Рим - захисницю всього (?!) православного християнства. На цьому грунті розвивається ідея "возз'єднання" всіх київсько-руських земель як "спільна" спадщина "єдиного" східнослов'янського племені під егідою Москви (нагадаємо: Київ відзначив свій 1500-річний ювілей, Москва - 800-річчя). До багатовікового завоювання 1/6 частини Землі Московія (з 18 ст. Росія, з 1721 р. - імперія, що перебрала на себе навіть родову назву праукраїнської держави) йшла і через прийняття таких законів:

1654 р. - імітація рівноправної угоди між Україною й Московією під протекторатом московського царя. Однак угоду буде розтоптано, надії на підтримку зраджено відразу після смерті Б. Хмельницького.

1659 р. - гетьман І.Виговський оголосив усім державам Європи про розрив угоди. Але Московія до ХХ ст. наполягатиме на правомірності "возз' єднання" й нищитиме основи української державності та національної свідомості.

1686 р. - підпорядкування православної Київської митрополії Московському патріархату.

1709 р. - Полтавська битва. Зруйнування столиці укра­їнського гетьманату Батурина та винищення всього населення міста. Погром патріотичної урядової і церковної еліти. Наказ царя Петра І страчувати на місці кожного запорожця. Початок руйнування опори держави - Січі.

1720 р. - указ Петра І про заборону київсько-печерській та чернігівській (яку брали облогою військ) друкарням видавати книги українською мовою.

1722 р. - створення Першої Малоросійської колегії, що за­кріплює переведення України на становище Малоросії та уза­конює знищення її суверенітету.

1729 р. - наказ Петра ІІ про переписання в Україні всіх постанов і розпоряджень українською мовою мовою російською.

1734 р. - на чолі Гетьманату імператриця Анна ставить московського князя.

1763 р. - указ Єкатєріни ІІ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1765 р. - ліквідовано козацький устрій на Солобожанщині (Харківщина).

1769 р. - указ московського Священного синоду про вилучення в населення українських букварів та україномовних церковних книг...

І так аж до Емського указу імператора Александра ІІ про заборону друкування книжок українською мовою та до 80-х років ХХ ст., коли московсько-комуністичний уряд "дозволить" українським батькам від імені дітей відмовлятися від вивчення... рідної мови, а практично всі вищі навчальні заклади (як і судові та інші урядові інституції) будуть переведені на російську мову -як мову, мовляв, інтернаціонального єднання. Національні мови, виходило, роз' єднують народи, становлять вселюдству загрозу.

Загибель Гетьманату спричинила розчленування України сусідами: Росією, Польщею, Мадярщиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною.

Порівняно з Росією, умови розвитку української мови в Ав­стрії були дещо ліберальнішими. Але імперії є імперіями. Усі вони завжди базувалися на антинародній основі: знищення різно­манітності як сутності вселюдства, - а тим самим на позбавленні свободи розвитку людей, нації, мов і культур.

Тож саме в цьому ключі маємо розглядати й заборону 1859 р. Міністерством віросповідань і наук Австро-Угорщини укра­їнської абетки у Східній Галичині та Буковині; початок (з 1907 р.) мадяризації українських шкіл на Закарпатті та руму­нізації (з 1924 р.) українського шкільництва в Румунії...

А водночас - систематичне й тотальне винищення укра­їнської інтелігенції як в Україні, так і поза нею; а також джерела української інтелігенції та нації - селянства, якого тільки внаслі­док голодомору 1933 р. було винищено близько 10 млн. чоловік.

Без держави мова лишається беззахисною; без мови держава ставала бездушною машиною, знаряддям винищення (асиміляції) навіть власного народу, як то було в 20-80-х роках ХХ ст.

Отже, закономірно, що боротьба за мову не стихала ніколи, а велася вона співвідносно з проблемами розвитку нації і суве­ренної держави.

Поняття "сучасна українська літературна мова" розглядається в широкому (це мова від Т.Шевченка до наших днів) і вузькому розумінні (це мова ХХ і початку XI століть).

У 1989 р. було прийнято Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки "Про мови в Українській РСР", 14 листопада цього ж року Орфографічна комісія АН УРСР затвердила третє видання "Українського правопису", що є органічним продовженням першого (1946 р.) і другого (1960 р.).

Найвужче значення поняття "сучасна українська літературна мова" - це мова з 1991 року, коли Україна стала незалежною державою, до наших днів.

У діловій сфері будь-якої професійної діяльності функціонує сучасна українська літературна мова. Мова - це засіб спілкування й засіб мислення. Яке у людини мислення, таке й мовлення, і навпаки: яке мовлення, таке й мислення. Українська мова - це мова українського народу. Українська мова - державна мова в Україні.