Банківські операції - Навчальний посібник ( Капран В.І.)

5.2. етапи кредитного процесу

Процес кредитування розподіляється на чотири етапи, кожний з яких вносить свій внесок у якісні характеристики позички і визначає ступінь її надійності й прибутковості для банку.

Загальне керівництво за дотриманням правил оформлення, надання та своєчасного погашення кредиту покладається на керівника та головного бухгалтера установи банку.

1. Розгляд заяви на отримання кредиту.

При зверненні за отриманням кредиту клієнт повинен подати в банк:

офіційну заяву на одержання кредиту;

короткий опис поданого кредитування проекту;

короткий опис підприємства-позичальника.

Основним завданням кредитного працівника на етапі розгляду заяви є професійна оцінка сильних і слабких сторін поданого для кредитування проекту чи господарської операції і визначення міри ризику банку. Якщо в ході розгляду заяви не будуть отримані відповіді на ключові питання, пов'язані з видачею кредиту, її необхідно безумовно відхилити навіть при наявності солідного забезпечення.

Після ознайомлення з документами працівник банку проводить особисту бесіду з майбутнім позичальником-власником чи уповноваженим представником керівництва підприємства. У ході бесіди необхідно сконцентрувати увагу на п'яти групах ключових запитань, які становлять найбільший інтерес банку:

а) загальні відомості про клієнта (форма власності та організаційна побудова підприємства, основна продукція, досвід і кваліфікація керівників, обсяги реалізації, основні споживачі, канали збуту, рівень доходності господарської діяльності);

б)         запитання стосовно позички (яку суму фірма планує отри- мати у позику, на що і як буде витрачена ця сума, чи правильно складено прогноз фінансових потреб; чи враховано термін служ- би активів, що фінансуються за рахунок позики);

в)         запитання, пов'язанні з погашенням кредиту (як клієнт планує погашати кредит, скільки коштів отримає позичальник у процесі операційного циклу, чи має клієнт спеціальне джерело погашення кредиту, чи є у клієнта гаранти і який їх фінансовий стан);

г)         запитання стосовно забезпечення позички (яке забезпечення може бути передано у заставу, хто є власником забезпечення, де воно зберігається, чи знаходиться забезпечення під повним конт- ролем позичальника, як була зроблена оцінка майна, що пропо- нується як забезпечення, які витрати на зберігання забезпечення);

д)         запитання стосовно зв'язків клієнта з іншими банками (у якому банку клієнт має рахунок, у яких банках клієнт має валют- ні рахунки, чи має клієнт непогашені позички і які вони за харак- тером).

Якщо кредитний працівник вирішив продовжити роботу з клієнтом, він складає в письмовій формі свої висновки, пропозиції і пропонує клієнту подати всі необхідні документи згідно з ниж-ченаведеним переліком:

нотаріально засвідчені копії статуту та установчого договору позичальника чи положення про госпорган разом з установчими документами і належним чином оформленим дорученням вищої установи на право укладати кредитні угоди від імені юридичної особи (для філій і відділень підприємств, які не є юридичними особами),

техніко-економічне обґрунтування одержання кредиту,

розрахунок строку окупності та рентабельності об'єкта кредитування;

графік надходжень та платежів підприємства-позичальника на весь термін користування кредитом;

нотаріально завірені копії контрактів (при одержанні кредиту під закупівлю товарно-матеріальних цінностей);

копії документів для підтвердження угод, що кредитуються;

відомості про кредити, що отримані в інших банках;

нотаріально завірена картка із зразками підписів керівника й головного бухгалтера та відтиском печатки госпоргану, що отримує кредит;

завірені податковою інспекцією фінансові звіти, які включають баланс позичальника і рахунок прибутків та збитків. Для підприємств, які існують більш трьох років, фінансові звіти подаються за останні три роки плюс фінансовий звіт на останню звітну дату. Якщо підприємство існує менш як три роки, кількість звітів узгоджується з кредитним працівником банку;

бізнес-план (для підприємств, які розпочинають свою діяльність). Вони обов'язково повинні включати такі розділи, як опис продуктів (послуг), галузевий і ринковий прогнози, плани маркетингу;

матеріали й документи за запропонованим позичальником видом забезпечення кредиту.

Банк може вимагати іншу документацію й матеріали для оцінки обґрунтованості потреби в позичці, фінансового стану й кредитоспроможності потенційного позичальника.

Наведені вище документи використовуються як необхідна складова частина інформації для аналізу на другому етапі видачі кредиту.

2. Вивчення кредитоспроможності, фінансового стану клієнта та оцінка ризику за позичкою.

Аналіз кредитоспроможності, фінансового стану клієнта й оцінка ризику за позичкою базуються на використанні таких джерел інформації:

матеріали, отримані безпосередньо від клієнта;

матеріали про клієнта, які знаходяться в архівах і базах даних банку (якщо клієнт має кредитну «історію«);

необхідні відомості можуть бути отримані від зовнішнього оточення клієнта (постачальники, кредитори, покупці продукції, обслуговуючі банки, податкова служба та ін.);

звіти та інші матеріали державних і приватних установ (галузеві аналітичні дослідження, статистична інформація, довідники з інвестицій та ін.).

Основним джерелом інформації для аналізу фінансового стану потенційного позичальника є його бухгалтерські звіти.

У результаті розгляду звітів визначаються кількісні параметри, що характеризують господарську діяльність позичальника:

ліквідність;

економічну та фінансову стабільність;

прибутковість (рентабельність);

перспективи грошових потоків.

Перші три параметри характеризуються системою фінансових коефіцієнтів — коефіцієнти ліквідності, покриття, забезпечення власними коштами, дохід на капітал та інші.

Коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності визначається відношенням суми залишків за статтями грошових коштів і короткострокових фінансових вкладень до суми залишків з непогашених кредитів та поточної кредиторської заборгованості. Він характеризує, наскільки короткострокові зобов'язання можуть бути негайно погашені швидколіквідними грошовими коштами та цінними паперами, тобто здатність позичальника швидко розрахуватись за своїми зобов'язаннями.

Коефіцієнт загальної ліквідності визначається відношенням загальної суми поточних активів до загальної суми фінансових і поточних зобов'язань. Бажано, щоб цей коефіцієнт перевищував одиницю. Таким чином визначають, чи вистачить у підприємства всіх обігових засобів для повної ліквідації своїх боргових зобов'язань.

Коефіцієнт платоспроможності визначається відношенням суми поточних активів до суми поточних зобов'язань. Це дає можливість визначити спроможність підприємства щодо погашення ним своїх короткострокових зобов'язань.

Різниця між сумами поточних активів і поточних зобов'язань визначає величину оборотного (робочого) капіталу. Цей показник свідчить про те, наскільки господарська діяльність підприємства забезпечена власними фінансовими ресурсами.

Падіння коефіцієнтів ліквідності в порівнянні з попередньою звітною датою свідчить про погіршення фінансового стану підприємства.

До показників економічної стабільності відносяться обіговість запасів, обіговість дебіторської заборгованості, обіговість кредиторської заборгованості та інші.

Обіговість запасів визначається відношенням суми середніх залишків запасів до виручки від одноденної реалізації продукції. Цей коефіцієнт відображає забезпеченість виробничого циклу необхідними обіговими коштами.

Обіговість дебіторської заборгованості обчислюється відношенням суми середніх залишків дебіторської заборгованості до виручки від одноденної реалізації. Це співвідношення свідчить про швидкість вивільнення коштів із дебіторської заборгованості.

Обіговість кредиторської заборгованості визначається відношенням суми середніх залишків кредиторської заборгованості до одноденних витрат на придбання запасів. Показник відображає швидкість погашення кредиторської заборгованості.

Не менш важливими в аналізі є коефіцієнти фінансової стабільності та фінансової незалежності (автономії), коефіцієнт маневреності власних коштів.

Коефіцієнт фінансової стабільності визначається відношенням суми власних коштів до позикових. При одержанні високого коефіцієнта (більше одиниці) не варто на цьому заспокоюватись і припиняти аналіз. Високий коефіцієнт фінансової стабільності сам собою не є ознакою цілковитого благополуччя.

Коефіцієнт фінансової незалежності обчислюється відношенням суми власних коштів до валюти балансу.

Зворотним до коефіцієнту стабільності є коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів, який характеризує розмір залучених коштів на одну гривню власних коштів.

Коефіцієнт маневреності власних коштів характеризує ступінь мобільності використання власних коштів.

Важливим показником, що характеризує ефективність діяльності підприємства, є рентабельність виробництва.

Рентабельність визначається як співвідношення прибутку до обсягу реалізації або іншого кількісного показника.

Під час проведення експертизи кредитного проекту та здійснення аналізу фінансового стану клієнта кредитний працівник повинен звернути увагу на необхідність спрямування на здійснення кредитного проекту власних коштів позичальника.

Необхідно надавати перевагу кредитним проектам, на здійснення яких позичальник спрямовує не менше 30 \% власних коштів, тобто співвідношення банківського кредиту та власних коштів позичальника у вартості кредитного проекту складає 70 \% на 30 \%.

За результатами проведення аналізу ухвалюється рішення стосовно кредитоспроможності та фінансового стану позичальника, доцільності надання й ступеня ризику позички.

3. Підготовка і укладення кредитної угоди.

У процесі розробки умов кредитної угоди співробітник банку визначає основні характеристики позички: вид кредиту, суму кредиту, термін кредиту, спосіб погашення, забезпечення, ціну кредиту, інші умови.

Основним видом плати за користування банківським кредитом є процент. Поряд з процентом банки можуть установлювати комісію, що застосовується як додатковий елемент ціни банківського кредитування.

Фактори, що впливають на ціну банківського кредиту:

а)         облікова ставка НБУ;

б)         строк і розмір позики;

в)         вартість ресурсів і цілі доходної політики банку;

г)         ризик;

д)         характер відносин між банком і клієнтом;

е)         попит на банківські позики;

є) мета кредиту та рентабельність проекту; є) процентні ставки інших банків в регіоні; з) витрати на управління кредитом.

Після того, як чітко визначені характеристики позички, а також умови угоди, за якими можливий компроміс і обов'язкові умови угоди, без виконання яких кредит не може бути наданий, проводяться остаточні переговори з позичальником.

Якщо з клієнтом досягнуто взаєморозуміння, узгоджені спірні питання і позичальником виконані всі вимоги банку щодо оформлення необхідної документації, складається текст кредитної угоди.

Після підписання кредитної угоди працівник кредитного відділу оформляє документи, які містять вказівки щодо відкриття позичкового рахунку та видачі кредиту. Ці документи повинні містити дозвільні підписи керівника банку або уповноважених ним для виконання зазначених операцій посадових осіб.

Оформлені згідно з банківськими вимогами документи передаються в обліково-операційний відділ для виконання.

4. Контроль за виконанням умов угоди погашення кредиту.

Для ефективного контролю за виконанням кредитної угоди кредитний працівник повинен оформити кредитну «справу» позичальника в розрізі конкретної позички. Документи в кредитній «справі» повинні бути згруповані за такими розділами:

документи з позички;

фінансова і економічна інформація про позичальника;

запити і звіти про кредитоспроможність;

матеріали щодо забезпечення позички;

листування і пам'ятні записки.

Кредитна «справа» після закінчення роботи з позичкою здається у кредитний архів банку.

Працівник кредитного відділу банку на основі записів проводить контроль за своєчасністю та повнотою надходження коштів в рахунок погашення боргу за кредитом та процентами за користування кредитом.

Якщо в процесі кредитування змінились умови здійснення кредитованого проекту і це призвело до додаткової потреби в коштах, банк може задовольнити цю потребу на умовах укладання додаткової кредитної угоди.

У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов'язань позичальника за кредитним договором у встановленому чинним законодавством порядку.

У разі виникнення у позичальника тимчасових фінансових ускладнень сторони можуть подовжувати строк дії кредитного договору (пролонгація). При прийнятті рішення щодо пролонгування кредиту складається додаткова угода між банком та позичальником, яка є невід'ємною частиною кредитної угоди.

При настанні строку погашення кредиту й відсутності у клієнта достатньої суми коштів для його погашення банк починає проводити роботу з проблемними кредитами. У день визначеного строку погашення частина непогашеної або непогашена заборгованість за позичкою переноситься на рахунок прострочених позик.

Труднощі з погашенням позичок можуть виникати з різних причин. Найбільш поширеними з них є: помилки самого банку при розгляді кредитної заявки, при розробці умов кредитної угоди; нерентабельна робота клієнта, що отримав позичку; фактори, непідконтрольні банку, або форс-мажорні обставини.

Існує багато сигналів, що свідчать про погіршення фінансового стану позичальника, які працівник банку повинен вміти розпізнавати. Для цього використовуються аналіз фінансової звітності, особисті контакти з позичальником, повідомлення від третіх осіб.

Якщо банк виявляє проблемну позичку, він негайно повинен вжити заходів для забезпечення повного та своєчасного її повернення. Найдоцільнішим кроком буде розробка разом з позичальником заходів щодо покращання фінансового стану підприємства. Якщо цей спосіб не дасть результатів, банк повинен забезпечити свої інтереси шляхом реалізації забезпечення, висунути претензії до гаранта і т. ін. Крайній захід — це порушення питання про оголошення позичальника банкрутом.