Фізичне виховання - Навчальний посібник (Присяжнюк С.І.)

4.4. методи та методичні прийоми

Методи  —  це  форми  взаємної  практичної   діяльності  студен- та і викладача, спрямовані  на вирішення оздоровчих, освітніх та навчально-виховних завдань з використанням засобів фізичної культури  і спорту.

Методичні   прийоми   —  це  шляхи   реалізації   методів  у  кон- кретно обумовлених випадках та умовах проведення оздоровчо- тренувальних занять  з фізичного  виховання.  Викладач,  особливо той, який працює із студентами спеціального навчального відділен- ня, повинен досконало володіти усіма методами фізичного вихован- ня. Педагогічна майстерність викладача залежить від запасу у нього методичних  прийомів.  Творчий  викладач  протягом  своєї практич- ної діяльності  створює щоразу нові прийоми, яких безліч, і вони не підлягають суворому обліку. Обсяг методичних прийомів у педа- гогічному арсеналі викладача значною мірою визначає його про- фесіоналізм та ефективність навчального оздоровчо-тренувального процесу з фізичного виховання.

Спеціально  упорядкована сукупність  методів, методичних  при- йомів, засобів і форм навчання  утворює методику. Вона залежить від конкретної мети і завдань певного періоду навчального процесу. Наприклад, методика  розвитку  силових  якостей;  методика  фізич- ного виховання студентів із захворюваннями серцево-судинної сис- теми, опорно-рухового апарату тощо.

Під час проведення  практичних занять  з фізичного  виховання використовують три групи методів: практичні методи, методи вико- ристання  слова і методи демонстрації.  Виходячи  з етапу навчання, рівня теоретичної, методичної і фізичної підготовленості студентів, кожен  із зазначених  методів  можна  використовувати більшою  чи меншою мірою.

Практичні методи поділяються на чотири групи.

1. Методи  навчання рухових дій (загалом,  або в цілому, части- нами, метод підвідних вправ). Розучування вправи загалом і части- нами — це крайні варіанти у навчанні. Оскільки кожен із названих методів має свої позитивні  сторони  і недоліки,  то найвищої  ефек- тивності можна досягти при умілому поєднанні  їх, правильному чергуванні під час проведення навчальних оздоровчо-тренувальних занять.

 

2. Методи  підвідних вправ використовують як допоміжні. Під- відні вправи повинні мати закінчену форму і бути доступними сту- дентам. Різноманітність підвідних  вправ  збагачує  руховий  досвід, робить заняття  цікавішими, а процес навчання  — ефективнішим.

3. Метод удосконалення рухових дій і функціональних можли- востей організму (ігровий  і змагальний).

Природу ігрового методу можна зрозуміти, зрозумівши суть гри, тому що для нього властиві ознаки, характерні  для ігор, але набага- то ширші за формами  реалізації  (Б.М.Шиян, 2002; Т.Ю.Круцевич,

2003). Під час використання ігрового методу підвищується позитив- ний фон, що сприяє адаптації студентів до оздоровчо-тренувальних впливів. Разом з тим під час проведення  гри треба уважно стежити за тим, щоб надмірне збудження  студентів не призвело  до функціо- нальних перенапружень, особливо у тих студентів, які мають вади в діяльності серцево-судинної системи.

Змагальний метод під час занять спеціального  навчального  від- ділення майже не використовують, а якщо використовують, то слід ураховувати стан здоров’я і види захворювання студентів.

4. Методи  вдосконалення фізичних якостей (безперервний, інтервальний, повторний,  комбінований). Ці методи побудовані  на закономірностях чергування  рухової активності  та відпочинку,  на- пруження  й розслаблення, співвідношення між обсягом виконаної роботи та її інтенсивністю.

У кожному  із наведених  методів навантаження, тривалість  ви- конання  роботи та відпочинку  мають відповідати  стану здоров’я та виду захворювання студентів.

Метод  використання  слова  використовують досить  широко під час проведення  навчального процесу з фізичного виховання. Загальнопедагогічні прийоми цього методу мають своєрідний  зміст і особливості застосування.

Розповідь — лаконічна  оповідна  форма  викладення інформації, що застосовується при ознайомленні студентів  із вправою; органі- зації ігрової діяльності студентів; повідомлення завдань заняття.

Опис використовують для ознайомлення з технікою виконання вправ і тактичними діями при створенні  уявлення про вправу або тактичні прийоми.

Пояснення — це прийом передачі інформації  про техніку та осо- бливості виконання вправи. Пояснюючи,  треба говорити не тільки,

 

як виконується вправа, але й чому потрібно  робити  саме так, а не інакше.

Супровідне пояснення  — це лаконічні  коментарі  та зауваження під час виконання вправи  студентами  з метою спрямування і по- глиблення сприймання.

Інструкції і вказівки дають для оперативної передачі інформації про допущені помилки, шляхи їх усунення тощо.

Бесіда — форма вільного обміну думками  з метою формування позитивного ставлення  до навчання,  оцінки стану здоров’я студен- тів тощо.

Розбір — особлива форма бесіди, яку проводять після виконання визначених  завдань або участі у змаганнях з метою підведення  їх підсумків.

Словесні оцінки — форма мовного схвалення або осуду діяльнос- ті студентів; це прийом корекції їхніх дій.

Команда — сигнал для спільних  дій, який  використовують для швидкого  виконання дій, одночасного  закінчення їх або зміни  ха- рактеру діяльності.

Метод  демонстрації. Науковцями доведено, що під час вико- нання рухових дій людина здебільшого мислить образами, а не вер- бально (словесно). Тому не випадково  у фізкультурно-спортивній педагогічній  діяльності  найповніше образ вправи  можна відтвори- ти за допомогою показу. Найчастіше його застосовують  на першо- му етапі навчання  і тоді, коли у техніку виконання вправи вносять нові елементи або елементи, які змінюють раніше вивчені деталі, виправляють помилки.

Практикою доведено, що кращі результати в оволодінні  техні- кою виконання фізичних  вправ, елементів техніки спортивних  ігор досягаються  за умови правильного поєднання словесних і наочних методів навчання.

 

РОЗДІЛ V

ВИКОРИСТАННЯ ЗАСОБІВ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ З РЕКРЕАЦІЙНО-ВІДНОВЛЮВАЛЬНОЮ СПРЯМОВА- НІСТЮ ПРИ РІЗНИХ ЗАХВОРЮВАННЯХ СТУДЕНТІВ

У сучасних умовах розвитку  нашого суспільства  у зв’язку з різ- ким зниженням рухової активності і омолодженням багатьох захво- рювань, які ще 25–30  років тому були характерні  людям старшого віку, нині досить поширені серед молодого покоління.

Однією із актуальних проблем є пошук дійових факторів рекреаційно-відновлювальної спрямованості на зміцнення здоров’я студентської  молоді, яка у зв’язку з перенесеними захворюваннями не спроможна у повній мірі використовувати засоби можливості за- гальноприйнятої системи фізичного виховання і за станом здоров’я віднесена до спеціальних медичних груп. Тривожні  тенденції збіль- шення  контингенту в  спеціальних медичних  групах  свідчать  не тільки на проблематичність їх подальшого  всебічного розвитку, а й на можливі  перспективи зростання  кількості  молодих спеціалістів із зниженою працездатністю і ранньою інвалідністю  [38].

Тенденція до погіршення  здоров’я студентів  має чітко вираже- ний прогресуючий характер.  Так, якщо  у 1996 році загальна  кіль- кість студентів  України  віднесених  до спеціальної  медичної  групи становила 84611 осіб, то у 2004 році вже 121353, тобто збільшилася на 143,4 \%.

Наші спостереження за студентами  Національного аграрного університету  відтворюють приблизно таку ж картину (табл. 5.1).

Наведені дані переконують про необхідність підвищення соці- альної адаптації студентів, розширення їх стресостійкості,  підви- щення компенсаторних можливостей студентської молоді з наявни- ми і прихованими відхиленнями у стані здоров’я засобами фізичної культури  і спорту.

Здоров’я  визначається вихідним  станом тілесності  особистості, що формується супутніми  поведінковими моментами,  особливос- тями розумової діяльності  і життєдіяльності людини. Власне, на ці обставини  звертається увага й у відомому  визначенні  Всесвітньої організації  охорони  здоров’я: «Здоров’я — це не тільки  відсутність

 

5.1. Порівняльна характеристика нозології спеціального навчального відділення першокурсників Національного аграрного університету

 

 

п/п

 

Види захворювань

Навчальні роки

дослідження, \%

2003–2004

2006–2007

1.

Серцево-судинної системи

4,0

8,6

2.

Дихальної  системи

4,8

6,3

3.

Печінки, шлунка та кишкового  тракту

8,6

7,5

4.

Захворювання органів зору

8,6

47,0

5.

Сечостатевої  системи

5,3

8,1

6.

Нервової  системи

1,9

5,7

7.

Ендокринної системи

4,7

7,3

8.

Опорно-рухового апарату

57,9

83,8

9.

Стоматологічні захворювання

10,7

14,3

10.

Кількість  студентів, що стоять на дис-

пансерному обліку

6,3

8,4

 

захворювань,  але також стан повного фізичного,  психічного і соці- ального добробуту людини».

Отже, «здоров’я» і «не хвороба» — не тотожні стани людини. Ме- дицина, традиційно зорієнтована на діагностику і лікування за озна- кою встановлення «норми» і «патології», відшукує  хворобу і прагне до її подолання, тоді як високий та стійкий стан здоров’я — явище не випадкове.  Наявність здоров’я характерна,  як правило,  для діяль- ної особистості, що свідомо й систематично  докладає значні власні зусилля  для оптимізації  своєї життєдіяльності. Такі зусилля  харак- терні для спеціально  освіченої та підготовленої  людини, поки що в результаті поодиноких фактів самоосвіти [55].

Професор  В.В.Приходько називає  цю характеристику фізкуль- турно-діяльною, якщо акценти розставляються на використанні засобів фізичної  культури  і фізичної  рекреації  (як приклад, пропа- гандист бігу підтюпцем Гарт Гілмор, цирковий жонглер Валентин Дівуль,  хірург і вчений  Микола  Амосов),  або будівничим  власного здоров’я, коли залучаються інші різноманітні засоби досягнення здорового  стану (творець  системи лікувального голодування Поль Брегг, конструктор авіаційних  двигунів у роки Великої Вітчизняної

 

війни й автор книжки про власну систему боротьби зі старістю Ми- кола Мікулін,  автор правил  оздоровлення «Дитинка» Порфирій Іванов,  автор  системи  фізичного  оздоровлення Кеннет  Купер,  за- сновник  системи здоров’я Кацудзо Ніші, автор парадоксальної ди- хальної гімнастики  Олександра Стрельникова та інші).

Будівництво здоров’я, за визначенням професора, — це не пере- хід до практики самолікування,  але відповідна цінностям бути здо- ровим і можливостям життя конкретної людини, система її твор- чої діяльності щодо формування  і підтримки оптимального рівня індивідуального здоров’я. Зміцнення здоров’я створює перспективи суттєвого підсилення можливостей медицини  за рахунок участі освіченої і діяльної  людини, яка разом з медичними  працівниками, переймається бажанням подолати наявні патології і поліпшити свій психофізичний стан. Адже сьогодні  очевидно:  «Головним  завдан- ням освіти стає забезпечення не державних  потреб, а потреб усього суспільства в цілому і кожного його члена. На зміну виробничо орі- єнтовній освіті приходить  освіта, що спирається на соціокультурну й особистісну домінанту... У XXI столітті визначальне значення на- буває світоглядна  і виховна функція освіти» [60].

Становлення особистості, що самовизначилася до фізкультурної діяльності чи зміцнення  власного здоров’я, яка відмовилась від зви- чайної пасивної,  але такої комфортної позиції  споживача медичних послуг, важлива  теоретична  і практична  проблема для сучасних сис- тем освіти на межі XXI століття. Тут доречно згадати тезу німецького філософа Ханса-Георга Гадамера: «Загальна сутність людської освіти полягає в тому, що людина робить себе в усіх відношеннях духовною істотою. Той, хто віддається подробицям, неосвічений» [15].

Використання засобів  фізичної  культури  для  вирішення ліку- вальних  та рекреаційно-відновлювальних завдань проводилося протягом багатьох тисячоліть розвитку людського суспільства. Для зміцнення здоров’я ще у стародавніх  культурах  Сходу й Заходу за- стосовувалися, як правило,  ефективні  стимулюючі  засоби,  багато з яких майже без змін дійшли до нашого часу. Це стосується фі- зичних  вправ, масажу, водних  процедур  і дієти [7]. Відомо, що ці рекреаційно–відновлювальні і оздоровчі  засоби використовували- ся ще у III–II  тисячоліттях до нашої ери в Індії та Китаї. Рукопи- си тих часів свідчать про застосування дихальних  вправ, пасивних рухів, лікувального масажу при захворюваннях внутрішніх органів

 

та опорно-рухового апарату. Індуси визначали єдність фізичних  та психічних функцій організму, взаємозв’язок свідомості та волі з ро- ботою м’язів, серця, легенів, шлунка  та інших органів, що увійшли до складу  релігійно–філософського вчення  йогів. Переконавшись в ефективності застосування фізичних  вправ  здоровими  людьми, давні педагоги та лікарі Сходу стали використовувати їх і для ліку- вання різних захворювань. Бо ж вирішальне значення для здоров’я мають реактивність і захисні сили організму.

Гімнастика  досягла  особливо  високого  розвитку  у Стародав- ній Греції, де вона розглядалася як обов’язковий  компонент  рекре- аційно-відновлювальної та лікувальної медицини. Творцем медич- ної гімнастики  вважають Геродикуса (484–425 рр. до н.е.), який лікував  хворих  дозованими пішими  прогулянками, бігом, гімнас- тичними  вправами  та масажем.  Видатний  лікар  Гіппократ  (459–

377 рр. до н.е.) детально описав дію фізичних вправ, методику їх застосування при захворюваннях серцево-судинної, дихальної,  ен- докринної  систем, у хірургії і розпочав  використовувати масаж як лікувальний засіб. У системі фізичного  виховання греків зароджу- ється спортивний масаж [40].

Римська  медицина зробила вагомий внесок у вдосконалення методики  лікувальної гімнастики  та масажу і поширення їх засто- сування.  Лікар Целій  призначав фізичні  вправи  і масаж при пара- лічах, використовуючи апарат з метою пасивного згинання і розги- нання кінцівок, які у подальші століття стали прообразом блокових апаратів  у механотерапії.  Відомий  грецький  лікар школи гладіато- рів у Римі  Гален (бл. 130–200  рр. н.е.) виклав  методику  лікуваль- ної гімнастики  у поєднанні з масажем при захворюваннях і травмах м’язової системи, заклав основи динамічної анатомії, вперше ввів працетерапію.

У VI ст. у Китаї вперше у світі був створений державний  медич- ний інститут, де студентам, як обов’язкова дисципліна, викладався лікувальний масаж. В усіх провінціях держави існували лікарсько– гімнастичні школи, де готували лікарів — «таосе», які використову- вали масаж та лікувальну гімнастику.

Визначний лікар  і філософ  Сходу  Абу-Алі  Ібн  Сіна  (Авіценна,

980–1037 рр.) доводив у своїй практичній діяльності, що людина, яка займається  фізичними  вправами,   дотримується  гігієнічних   вимог щодо харчування та сну і загартована, не потребує ніякого лікування.

 

Таким чином, ще у давні часи одним із надзвичайно ефективних оздоровчих  засобів  — фізичними вправами  — користувалися для стимуляції здоров’я, як здорових, так і хворих людей.

Про значення фізичних вправ у житті людини розповідається і в лі- тературних джерелах Київської Русі. Так, згідно з «Поученням» Воло- димира Мономаха (1053–1125 рр.), основою здорового способу життя є продуктивна трудова  діяльність,  боротьба з лінощами  й постійне вдосконалення своїх фізичних  і розумових  здібностей. Психічне здоров’я повинне ґрунтуватись на релігійних  заповідях  і передбача- ти комплекс  високоморальних та етичних вчинків щодо оточуючих. Обов’язковим елементом життя людини була рухова активність, що визначалася постійними  ловами, військово-фізичними вправами  та військовими походами. Загартування, раціональне харчування  та особиста гігієна також були складовими частинами здорового спосо- бу життя. Основним методом формування у дітей здорового спо- собу життя був особистий приклад батьків і старших [63].

Костянтин Ушинський розкрив  значення  цілісного погляду лю- дини на себе, як на об’єкт процесу освіти, у своїй педагогічній антро- пології. Важливим для нас є зауваження, яке він зробив більше 130 років тому: «Ще менше, ніж щиросердечними почуттями,  уміємо ми користуватися волею людини — цим могутнім важелем, що може змі- нювати не тільки душу, але й тіло його впливом  на душу. Гімнасти- ка, як система довільних  рухів, спрямованих до доцільної зміни фі- зичного організму, тільки ще починається, і важко не побачити межі можливості  її впливу  не тільки  на зміцнення тіла і розвиток  тих чи інших його органів, але й на попередження хвороб і навіть лікування їх... А що ж таке гімнастичне  лікування і виховання фізичного  орга- нізму, як не виховання і лікування його волею людини» [61].

Лікувально-оздоровчий вплив  фізичних  вправ  ґрунтується на стимулюванні функціональної діяльності  фізіологічних процесів в організмі  через нервові  та гуморальні  механізми.  Нервовому орга- нізму властиве посилення нервових  зв’язків, що розвиваються між функціональною м’язовою системою, корою головного  мозку, під- коркою  та будь-яким внутрішнім  органом.  Ці зв’язки  з централь- ною нервовою  системою  визначаються її функціональним станом та станом гуморального  середовища [35, 58].

Щоб забезпечити ефективність рекреаційно-відновлювального та лікувального процесу  студентів  спеціального  навчального  від-

 

ділення, потрібно точно уявити завдання, які необхідно при цьому вирішувати. Так, відомо, що хвороба тягне за собою багато різних несприятливих змін в організмі.  І найголовніші з них виникають унаслідок  обмеженої  рухової активності.  Це призводить  не тільки до неузгодженої  діяльності усіх систем організму, але й до пору- шення його взаємодії із зовнішнім середовищем. Знижується іму- нітет, погіршується функціональна діяльність  життєво  важливих органів і навіть у молодих людей формуються механізми регуляції, що характерні  для старіючого організму.