4.4. методи та методичні прийоми

Методи  —  це  форми  взаємної  практичної   діяльності  студен- та і викладача, спрямовані  на вирішення оздоровчих, освітніх та навчально-виховних завдань з використанням засобів фізичної культури  і спорту.

Методичні   прийоми   —  це  шляхи   реалізації   методів  у  кон- кретно обумовлених випадках та умовах проведення оздоровчо- тренувальних занять  з фізичного  виховання.  Викладач,  особливо той, який працює із студентами спеціального навчального відділен- ня, повинен досконало володіти усіма методами фізичного вихован- ня. Педагогічна майстерність викладача залежить від запасу у нього методичних  прийомів.  Творчий  викладач  протягом  своєї практич- ної діяльності  створює щоразу нові прийоми, яких безліч, і вони не підлягають суворому обліку. Обсяг методичних прийомів у педа- гогічному арсеналі викладача значною мірою визначає його про- фесіоналізм та ефективність навчального оздоровчо-тренувального процесу з фізичного виховання.

Спеціально  упорядкована сукупність  методів, методичних  при- йомів, засобів і форм навчання  утворює методику. Вона залежить від конкретної мети і завдань певного періоду навчального процесу. Наприклад, методика  розвитку  силових  якостей;  методика  фізич- ного виховання студентів із захворюваннями серцево-судинної сис- теми, опорно-рухового апарату тощо.

Під час проведення  практичних занять  з фізичного  виховання використовують три групи методів: практичні методи, методи вико- ристання  слова і методи демонстрації.  Виходячи  з етапу навчання, рівня теоретичної, методичної і фізичної підготовленості студентів, кожен  із зазначених  методів  можна  використовувати більшою  чи меншою мірою.

Практичні методи поділяються на чотири групи.

1. Методи  навчання рухових дій (загалом,  або в цілому, части- нами, метод підвідних вправ). Розучування вправи загалом і части- нами — це крайні варіанти у навчанні. Оскільки кожен із названих методів має свої позитивні  сторони  і недоліки,  то найвищої  ефек- тивності можна досягти при умілому поєднанні  їх, правильному чергуванні під час проведення навчальних оздоровчо-тренувальних занять.

2. Методи  підвідних вправ використовують як допоміжні. Під- відні вправи повинні мати закінчену форму і бути доступними сту- дентам. Різноманітність підвідних  вправ  збагачує  руховий  досвід, робить заняття  цікавішими, а процес навчання  — ефективнішим.

3. Метод удосконалення рухових дій і функціональних можли- востей організму (ігровий  і змагальний).

Природу ігрового методу можна зрозуміти, зрозумівши суть гри, тому що для нього властиві ознаки, характерні  для ігор, але набага- то ширші за формами  реалізації  (Б.М.Шиян, 2002; Т.Ю.Круцевич,

2003). Під час використання ігрового методу підвищується позитив- ний фон, що сприяє адаптації студентів до оздоровчо-тренувальних впливів. Разом з тим під час проведення  гри треба уважно стежити за тим, щоб надмірне збудження  студентів не призвело  до функціо- нальних перенапружень, особливо у тих студентів, які мають вади в діяльності серцево-судинної системи.

Змагальний метод під час занять спеціального  навчального  від- ділення майже не використовують, а якщо використовують, то слід ураховувати стан здоров’я і види захворювання студентів.

4. Методи  вдосконалення фізичних якостей (безперервний, інтервальний, повторний,  комбінований). Ці методи побудовані  на закономірностях чергування  рухової активності  та відпочинку,  на- пруження  й розслаблення, співвідношення між обсягом виконаної роботи та її інтенсивністю.

У кожному  із наведених  методів навантаження, тривалість  ви- конання  роботи та відпочинку  мають відповідати  стану здоров’я та виду захворювання студентів.

Метод  використання  слова  використовують досить  широко під час проведення  навчального процесу з фізичного виховання. Загальнопедагогічні прийоми цього методу мають своєрідний  зміст і особливості застосування.

Розповідь — лаконічна  оповідна  форма  викладення інформації, що застосовується при ознайомленні студентів  із вправою; органі- зації ігрової діяльності студентів; повідомлення завдань заняття.

Опис використовують для ознайомлення з технікою виконання вправ і тактичними діями при створенні  уявлення про вправу або тактичні прийоми.

Пояснення — це прийом передачі інформації  про техніку та осо- бливості виконання вправи. Пояснюючи,  треба говорити не тільки,

як виконується вправа, але й чому потрібно  робити  саме так, а не інакше.

Супровідне пояснення  — це лаконічні  коментарі  та зауваження під час виконання вправи  студентами  з метою спрямування і по- глиблення сприймання.

Інструкції і вказівки дають для оперативної передачі інформації про допущені помилки, шляхи їх усунення тощо.

Бесіда — форма вільного обміну думками  з метою формування позитивного ставлення  до навчання,  оцінки стану здоров’я студен- тів тощо.

Розбір — особлива форма бесіди, яку проводять після виконання визначених  завдань або участі у змаганнях з метою підведення  їх підсумків.

Словесні оцінки — форма мовного схвалення або осуду діяльнос- ті студентів; це прийом корекції їхніх дій.

Команда — сигнал для спільних  дій, який  використовують для швидкого  виконання дій, одночасного  закінчення їх або зміни  ха- рактеру діяльності.

Метод  демонстрації. Науковцями доведено, що під час вико- нання рухових дій людина здебільшого мислить образами, а не вер- бально (словесно). Тому не випадково  у фізкультурно-спортивній педагогічній  діяльності  найповніше образ вправи  можна відтвори- ти за допомогою показу. Найчастіше його застосовують  на першо- му етапі навчання  і тоді, коли у техніку виконання вправи вносять нові елементи або елементи, які змінюють раніше вивчені деталі, виправляють помилки.

Практикою доведено, що кращі результати в оволодінні  техні- кою виконання фізичних  вправ, елементів техніки спортивних  ігор досягаються  за умови правильного поєднання словесних і наочних методів навчання.

РОЗДІЛ V

ВИКОРИСТАННЯ ЗАСОБІВ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ З РЕКРЕАЦІЙНО-ВІДНОВЛЮВАЛЬНОЮ СПРЯМОВА- НІСТЮ ПРИ РІЗНИХ ЗАХВОРЮВАННЯХ СТУДЕНТІВ

У сучасних умовах розвитку  нашого суспільства  у зв’язку з різ- ким зниженням рухової активності і омолодженням багатьох захво- рювань, які ще 25–30  років тому були характерні  людям старшого віку, нині досить поширені серед молодого покоління.

Однією із актуальних проблем є пошук дійових факторів рекреаційно-відновлювальної спрямованості на зміцнення здоров’я студентської  молоді, яка у зв’язку з перенесеними захворюваннями не спроможна у повній мірі використовувати засоби можливості за- гальноприйнятої системи фізичного виховання і за станом здоров’я віднесена до спеціальних медичних груп. Тривожні  тенденції збіль- шення  контингенту в  спеціальних медичних  групах  свідчать  не тільки на проблематичність їх подальшого  всебічного розвитку, а й на можливі  перспективи зростання  кількості  молодих спеціалістів із зниженою працездатністю і ранньою інвалідністю  [38].

Тенденція до погіршення  здоров’я студентів  має чітко вираже- ний прогресуючий характер.  Так, якщо  у 1996 році загальна  кіль- кість студентів  України  віднесених  до спеціальної  медичної  групи становила 84611 осіб, то у 2004 році вже 121353, тобто збільшилася на 143,4 \%.

Наші спостереження за студентами  Національного аграрного університету  відтворюють приблизно таку ж картину (табл. 5.1).

Наведені дані переконують про необхідність підвищення соці- альної адаптації студентів, розширення їх стресостійкості,  підви- щення компенсаторних можливостей студентської молоді з наявни- ми і прихованими відхиленнями у стані здоров’я засобами фізичної культури  і спорту.

Здоров’я  визначається вихідним  станом тілесності  особистості, що формується супутніми  поведінковими моментами,  особливос- тями розумової діяльності  і життєдіяльності людини. Власне, на ці обставини  звертається увага й у відомому  визначенні  Всесвітньої організації  охорони  здоров’я: «Здоров’я — це не тільки  відсутність

5.1. Порівняльна характеристика нозології спеціального навчального відділення першокурсників Національного аграрного університету

захворювань,  але також стан повного фізичного,  психічного і соці- ального добробуту людини».

Отже, «здоров’я» і «не хвороба» — не тотожні стани людини. Ме- дицина, традиційно зорієнтована на діагностику і лікування за озна- кою встановлення «норми» і «патології», відшукує  хворобу і прагне до її подолання, тоді як високий та стійкий стан здоров’я — явище не випадкове.  Наявність здоров’я характерна,  як правило,  для діяль- ної особистості, що свідомо й систематично  докладає значні власні зусилля  для оптимізації  своєї життєдіяльності. Такі зусилля  харак- терні для спеціально  освіченої та підготовленої  людини, поки що в результаті поодиноких фактів самоосвіти [55].

Професор  В.В.Приходько називає  цю характеристику фізкуль- турно-діяльною, якщо акценти розставляються на використанні засобів фізичної  культури  і фізичної  рекреації  (як приклад, пропа- гандист бігу підтюпцем Гарт Гілмор, цирковий жонглер Валентин Дівуль,  хірург і вчений  Микола  Амосов),  або будівничим  власного здоров’я, коли залучаються інші різноманітні засоби досягнення здорового  стану (творець  системи лікувального голодування Поль Брегг, конструктор авіаційних  двигунів у роки Великої Вітчизняної

війни й автор книжки про власну систему боротьби зі старістю Ми- кола Мікулін,  автор правил  оздоровлення «Дитинка» Порфирій Іванов,  автор  системи  фізичного  оздоровлення Кеннет  Купер,  за- сновник  системи здоров’я Кацудзо Ніші, автор парадоксальної ди- хальної гімнастики  Олександра Стрельникова та інші).

Будівництво здоров’я, за визначенням професора, — це не пере- хід до практики самолікування,  але відповідна цінностям бути здо- ровим і можливостям життя конкретної людини, система її твор- чої діяльності щодо формування  і підтримки оптимального рівня індивідуального здоров’я. Зміцнення здоров’я створює перспективи суттєвого підсилення можливостей медицини  за рахунок участі освіченої і діяльної  людини, яка разом з медичними  працівниками, переймається бажанням подолати наявні патології і поліпшити свій психофізичний стан. Адже сьогодні  очевидно:  «Головним  завдан- ням освіти стає забезпечення не державних  потреб, а потреб усього суспільства в цілому і кожного його члена. На зміну виробничо орі- єнтовній освіті приходить  освіта, що спирається на соціокультурну й особистісну домінанту... У XXI столітті визначальне значення на- буває світоглядна  і виховна функція освіти» [60].

Становлення особистості, що самовизначилася до фізкультурної діяльності чи зміцнення  власного здоров’я, яка відмовилась від зви- чайної пасивної,  але такої комфортної позиції  споживача медичних послуг, важлива  теоретична  і практична  проблема для сучасних сис- тем освіти на межі XXI століття. Тут доречно згадати тезу німецького філософа Ханса-Георга Гадамера: «Загальна сутність людської освіти полягає в тому, що людина робить себе в усіх відношеннях духовною істотою. Той, хто віддається подробицям, неосвічений» [15].

Використання засобів  фізичної  культури  для  вирішення ліку- вальних  та рекреаційно-відновлювальних завдань проводилося протягом багатьох тисячоліть розвитку людського суспільства. Для зміцнення здоров’я ще у стародавніх  культурах  Сходу й Заходу за- стосовувалися, як правило,  ефективні  стимулюючі  засоби,  багато з яких майже без змін дійшли до нашого часу. Це стосується фі- зичних  вправ, масажу, водних  процедур  і дієти [7]. Відомо, що ці рекреаційно–відновлювальні і оздоровчі  засоби використовували- ся ще у III–II  тисячоліттях до нашої ери в Індії та Китаї. Рукопи- си тих часів свідчать про застосування дихальних  вправ, пасивних рухів, лікувального масажу при захворюваннях внутрішніх органів

та опорно-рухового апарату. Індуси визначали єдність фізичних  та психічних функцій організму, взаємозв’язок свідомості та волі з ро- ботою м’язів, серця, легенів, шлунка  та інших органів, що увійшли до складу  релігійно–філософського вчення  йогів. Переконавшись в ефективності застосування фізичних  вправ  здоровими  людьми, давні педагоги та лікарі Сходу стали використовувати їх і для ліку- вання різних захворювань. Бо ж вирішальне значення для здоров’я мають реактивність і захисні сили організму.

Гімнастика  досягла  особливо  високого  розвитку  у Стародав- ній Греції, де вона розглядалася як обов’язковий  компонент  рекре- аційно-відновлювальної та лікувальної медицини. Творцем медич- ної гімнастики  вважають Геродикуса (484–425 рр. до н.е.), який лікував  хворих  дозованими пішими  прогулянками, бігом, гімнас- тичними  вправами  та масажем.  Видатний  лікар  Гіппократ  (459–

377 рр. до н.е.) детально описав дію фізичних вправ, методику їх застосування при захворюваннях серцево-судинної, дихальної,  ен- докринної  систем, у хірургії і розпочав  використовувати масаж як лікувальний засіб. У системі фізичного  виховання греків зароджу- ється спортивний масаж [40].

Римська  медицина зробила вагомий внесок у вдосконалення методики  лікувальної гімнастики  та масажу і поширення їх засто- сування.  Лікар Целій  призначав фізичні  вправи  і масаж при пара- лічах, використовуючи апарат з метою пасивного згинання і розги- нання кінцівок, які у подальші століття стали прообразом блокових апаратів  у механотерапії.  Відомий  грецький  лікар школи гладіато- рів у Римі  Гален (бл. 130–200  рр. н.е.) виклав  методику  лікуваль- ної гімнастики  у поєднанні з масажем при захворюваннях і травмах м’язової системи, заклав основи динамічної анатомії, вперше ввів працетерапію.

У VI ст. у Китаї вперше у світі був створений державний  медич- ний інститут, де студентам, як обов’язкова дисципліна, викладався лікувальний масаж. В усіх провінціях держави існували лікарсько– гімнастичні школи, де готували лікарів — «таосе», які використову- вали масаж та лікувальну гімнастику.

Визначний лікар  і філософ  Сходу  Абу-Алі  Ібн  Сіна  (Авіценна,

980–1037 рр.) доводив у своїй практичній діяльності, що людина, яка займається  фізичними  вправами,   дотримується  гігієнічних   вимог щодо харчування та сну і загартована, не потребує ніякого лікування.

Таким чином, ще у давні часи одним із надзвичайно ефективних оздоровчих  засобів  — фізичними вправами  — користувалися для стимуляції здоров’я, як здорових, так і хворих людей.

Про значення фізичних вправ у житті людини розповідається і в лі- тературних джерелах Київської Русі. Так, згідно з «Поученням» Воло- димира Мономаха (1053–1125 рр.), основою здорового способу життя є продуктивна трудова  діяльність,  боротьба з лінощами  й постійне вдосконалення своїх фізичних  і розумових  здібностей. Психічне здоров’я повинне ґрунтуватись на релігійних  заповідях  і передбача- ти комплекс  високоморальних та етичних вчинків щодо оточуючих. Обов’язковим елементом життя людини була рухова активність, що визначалася постійними  ловами, військово-фізичними вправами  та військовими походами. Загартування, раціональне харчування  та особиста гігієна також були складовими частинами здорового спосо- бу життя. Основним методом формування у дітей здорового спо- собу життя був особистий приклад батьків і старших [63].

Костянтин Ушинський розкрив  значення  цілісного погляду лю- дини на себе, як на об’єкт процесу освіти, у своїй педагогічній антро- пології. Важливим для нас є зауваження, яке він зробив більше 130 років тому: «Ще менше, ніж щиросердечними почуттями,  уміємо ми користуватися волею людини — цим могутнім важелем, що може змі- нювати не тільки душу, але й тіло його впливом  на душу. Гімнасти- ка, як система довільних  рухів, спрямованих до доцільної зміни фі- зичного організму, тільки ще починається, і важко не побачити межі можливості  її впливу  не тільки  на зміцнення тіла і розвиток  тих чи інших його органів, але й на попередження хвороб і навіть лікування їх... А що ж таке гімнастичне  лікування і виховання фізичного  орга- нізму, як не виховання і лікування його волею людини» [61].

Лікувально-оздоровчий вплив  фізичних  вправ  ґрунтується на стимулюванні функціональної діяльності  фізіологічних процесів в організмі  через нервові  та гуморальні  механізми.  Нервовому орга- нізму властиве посилення нервових  зв’язків, що розвиваються між функціональною м’язовою системою, корою головного  мозку, під- коркою  та будь-яким внутрішнім  органом.  Ці зв’язки  з централь- ною нервовою  системою  визначаються її функціональним станом та станом гуморального  середовища [35, 58].

Щоб забезпечити ефективність рекреаційно-відновлювального та лікувального процесу  студентів  спеціального  навчального  від-

ділення, потрібно точно уявити завдання, які необхідно при цьому вирішувати. Так, відомо, що хвороба тягне за собою багато різних несприятливих змін в організмі.  І найголовніші з них виникають унаслідок  обмеженої  рухової активності.  Це призводить  не тільки до неузгодженої  діяльності усіх систем організму, але й до пору- шення його взаємодії із зовнішнім середовищем. Знижується іму- нітет, погіршується функціональна діяльність  життєво  важливих органів і навіть у молодих людей формуються механізми регуляції, що характерні  для старіючого організму.