Історія політичних вчень - Навчальний посібник (Безродний Є. Ф., Уткін О. І.)

Розділ vІ полІтичнІ вчення середньовІчноЇ захІдноЇ Європи

1. Суспільно-політичний лад країн Західної Європи в період виникнення і розвитку феодалізму

Феодальні відносини в Західній Європі почали складатись ще до падіння Західної Римської імперії. Завоювання Рима прискорило цей процес, посилило класове розшарування серед германських пле- мен. До ІХ–Х ст. більшість вільного трудового населення країн Захі- дної Європи опинилася в кріпацькій залежності (або іншій, близькій до кріпацтва) залежності від феодалів. До цього ж часу склалась ти- пова для феодалізму ієрархічна структура земельної власності. Так, імператор вважає себе володарем усієї землі; від нього одержували землі великі феодали; від крупних феодалів одержували землі більш менші. При цьому існував тісний зв’язок між власністю на землю і політичною владою. Влада над особистістю селянина закріплялася всією системою політичних, правових та інших установ феодально- го ладу.

Політична ідеологія країн Західної Європи періоду виникнення і розвитку феодалізму обслуговувала базис ідеями, котрі зміцнюва- ли економічне та політичне панування світських і духовних феода- лів над селянами. Пануючою ідеалогією в середньовічній Західній

 

Європі була релігія — віровчення католицької церкви. На догмах цього віровчення будуються і політичні вчення цього періоду. Хрис- тиянська релігія широко використовувалася в середні віки для ви- правдання експлуатації, пропаганди. Розвиток політичних вчень епохи феодалізму відбиває гостру соціальну боротьбу в суспільстві і державі. В V–ХІV ст. переважають теологічні, теократичні теорії, що дають можливість богословам виправдовувати феодальний лад і виражати домагання римських пап на світове панування. В період ХІV–ХVІ ст. і розвитку міських республік ряд вчень виражали праг- нення звільнення від церковної опіки.

2. Християнський неоплатонізм Августина

Августин (354–430 рр.) жив напередодні загибелі Римської дер- жави. У віці 33 років прийняв християнство і став прихильником релігії. Діяльність його єпископом розгорнулася в Африці в Гіппоні, коли загострилася боротьба між селянами і великими землевласни- ками. Він виступив проти ідеологів селян на захист офіційного християнства. Його вчення склалося у боротьбі проти єретичних те- чій — маніхеїв, пелагіан та донатистів. Засновником вчення маніхе- їв був Мані, розіп’ятий у 277 році. Маніхеї вважали головною метою людини визволення від царства темряви аскетичним шляхом. Вони були противниками приватної власності, держави і державної релі- гії, розглядали все це як породження злого початку. Августин обґрун- товує ідею єдності світу наріжним каменем всієї своєї філософії. Він відкидає уявлення Аристотеля про вічність матерії і оголошує, що світ створено богом із нічого.

Намагаючись обґрунтувати необхідність підкорення людей церкві, Августин стверджував, що всі люди від першої людини Ада- ма — одержали по спадщині гріховну природу. Тому він приходить до висновку, що людина вільна тільки до схильності до зла, але не

 

до добра. Спасіння можна знайти тільки вірою та особливою милістю бога, котра дається обраним. Виходячи з ідеї поділу всього людства на обраних, тобто передбачених до спасіння і приречених на заги- бель, Августин обґрунтовує своє вчення про державу у творі «Про державу божую». В ній він намагається довести, що вся історія люд- ства становить собою розвиток двох протилежних держав — «зем- ної», «гріховної», «царства диявола» і «держави божої», що склада- ється із «обранців божих». Августин встановлює етапи в розвитку, з одного  боку,  «мирської»,  з  другого  —  «божої»  держави.  Метою божої держави є вічне життя і поєднання з богом.

Августин визнає, що інститут рабства суперечить розумній природі людини і одночасно заявляє, що рабство встановлено богом як покарання за гріхи. По визначенню Августина, держава — це ба- гато людей, об’єднанних суспільним зв’язком. Держава, що ставить собі завданням тільки задоволення земних цілей, позбавлена правди. По суті така держава нічим не відрізняється від зграї розбійників. Намагаючись всіляко принизити ставлення держави щодо церкви, Августин визнає, що пірат, який заявив Олександру Македонському, що він займається грабіжем у морі на такій же підставі, на якій за- войовники грабують всесвіт, був цілком правий. В земній державі править не бог, а диявол. Ця держава після страшного суду засудже- на на вічну загибель разом із своїм князем-дияволом. Тільки царство боже, тобто церква, володіє істинною правдою. Він стояв повністю на позиціях захисту держави духовенства, закликав боротись суворо з різною опозицією, що виступала проти існуючого ладу і панівного віровчення.

3. Фома Аквінський та його політичне вчення

Фома Аквінський (1224–1284) — католицький монах, походить із знатного графського роду — типовий представник середньовічної

 

схоластики, що панувала у філософії. Її головною метою було довес- ти формально логічним судженням про істинність догматів христи- янства. Основним принципом схоластики була теза: «Філософія — служниця філософії». Він намагається спиратись в своїй філософії на Аристотеля, вченню якого про форму і матерію надає церковну інтерпретацію. Фома вважається католицькою церквою «князем тео- логів». В 1879 році папа Лев ХІІІ розіслав енцикліну, в котрій Фома був оголошений вчителем всієї філософії і богослов’я, що розтрощи- ли «всі помилки греків, єретиків і раціоналістів». Показово, що фі- лософія Фоми Аквінського широко використовується і в наш час в Західній  Європі  та  Америці.  Вчення  його,  відновлене  у  вигляді

«неотомізму».

Фома був захисником інтересів панівних класів і насамперед — духовних феодалів. Він стверджував, що хоч бог створив людей віль- ними, але рабство існує як неминуче покарання за гріхи. Він поділяє погляди римських юристів, що рабство — встановлення «загальнона- родного» права, існуюче у всіх народів, рабство ґрунтується на зако- нах війни, що дозволяють перетворювати в рабство переможеного во- рога. Крім того, на захист рабства Фома посилається на Аристотеля про природну нерівність і приводить докази економічного характеру — необхідність рабства для потреб домашнього господарства.

Фома виступає захисником нерівності і феодальної ієрархії. Він вважає, що селяни і, добуваючі собі засоби прожитку землеробством міські жителі, становлять нижчу групу населення. Це — «найманці» і «брудний люд», покликані виконувати низькі роботи, вони не мо- жуть брати участі в управлінні державою. Їх існування необхідно для господарства, але вони не становлять частини держави, а є при- датком до інших її елементів. До цієї ж групи належать і дрібні реміс- ники. До середнього класу належать воїни, судді, адміністратори, вчені, священники та дворяни, до вищого — правителі.

У своє вчення про державу Фома Аквінський, спираючись на теорії грецьких філософів і римських юристів, вносить доповнення.

 

Так, на відміну від Аристотеля, котрий ставить державі завдання влаштування земного життя і блаженства, Фома, слідуючи Августи- ну, не вважає можливим досягнення людиною повного блаженства силами держави без допомоги церкви, а остаточне досягнення цієї мети вважає можливим лише в загробному житті. Фома обґрунтовує непорушність існуючого феодального ладу, закликає громадян до підкорення і вирішального значення надає владі. На його думку, влада єдиний об’єднуючий принцип, без нього вона приречена на розпад. Взаємовідносинам влади з державою він уподоблює взаємо- відносини бога і світу, душі і тіла. По божественному і природному праву низгі повинні підкорятись вищим, оскільки по законах приро- ди все нище приводиться в рух вищим. Але Фома вважає, що слід встановити кордони цього підкорення.

Передбачаючи можливість зіткнення церкви з державою, він припускає навіть можливість опору державній владі, коли вона при- дбала щось незаконно (наприклад, шляхом насилля або підкупу) або невірно використовує це. Фома вважає кращою і найбільш природ- ною формою правління монархію. Господар — не тільки правитель, але й творець держави, оскільки його волею приводяться в рух всі частини державного механізму, він же представляє собою і народ. Фома розрізняє п’ять форм державного правління: монархію, арис- тократію, олігархію, демократію і змішану форму — поєднання ари- стократії і демократії. Захищаючи монархію як кращу форму, Фома проводить своєрідну аналогію із світовим порядком, в якому царює один бог; з людським організмом, де всі члени приводяться в рух одним органом — серцем; з душею, котрою керує розум; з бджоля- ним вуликом, що має царицею матку, і т. п. Історичний досвід, на його думку, мовби підтверджує переваги монархії. Держава, де вла- да належить одному, досягає успіхів там де влада належить бага- тьом, завжди виникають смути і безпорядки.

Питання про взаємовідносини духовної і світської влад він вирішує на користь першої. Фома вважає, що папа цілком має повноваження у

 

відлученні від церкви імператорів і королів, вимагає безпощадно викорінювати державою єресі, обгрунтовує необхідність інквизиції, індульгенції та ін. Інститут приватної власності, по вченню Фоми, має не божественне, а людське походження. По природному праву, все належить богу, проте приватна власність не суперечить природ- ному праву. Отже, система поглядів Фоми Аквінського становила типову ідеологію середньовіччя, яка пристосовувалася до нового становища, що складалося в Західній Європі на етапі феодального розвитку.

4. Особливості ідеології

станово-представницької монархії

Зростання міст і посилення королівської влади в ХІІІ–ХІV ст. знайшли відображення в політичній ідеології. В середовищі феода- лів з’явились теорії, що виражали протест проти домагання пап на світове панування. В політичних вченнях робляться спроби обґрун- тувати необхідність станово-представницької монархії. Приводами для появи теорій на захист світської влади були конфлікти між папа- ми і світськими феодалами, в тому числі й з монархами великих дер- жав. Особливо гострими були зіткнення пап з французьким королем Філіппом ІV Красивим (1268–1314) та з королем Людовиком ІV Ба- варським (1287–1347), який став германським королем в 1314 році. Ці конфлікти породили різні погляди щодо світської влади і деякої частини духовенства. Так, особливо гострим був конфлікт між Лю- довиком ІV Баварським і папою Іоанном ХХІІ — світську сторону активно захищали францисканські монахи. Серед них був схоластик Вілльям Оккам, який звернувся до імператора зі словами: «Захищай мене мечем, я буду захищати тебе пером».

Він написав ряд трактатів, в яких доводив необхідність розме-

жування  влади  імператора і  папи,  походження влади  і  власності

 

государів безпосередньо від бога, а не через пап, верховенство госуда- рів у світському суді і навіть можливість нового устрою самої церкви, шляхом заміни папи церковним собором. Особливо різко виступив проти папства Марселій Падуанський (між 1275 і 1280 — бл. 1343), італійський політичний мислитель, ректор Паризького університету. В праці «Захисник світу» він доводить, що матерія в державі, люди, форма — закони, котрі утворюють державний організм. Намагаю- чись піднести значення держави, Марселій Падуанський стверджує, що його метою є фізичне та духовне благо всіх членів суспільства, що держава — вища і найбільш складна форма спілкування, котрій передує сім’я, рід, племя і місто.

Виступаючи захисником станово-представницької монархії, Марселій заявляє, що державна влада, наділена повноваженням за- конодавства, в принципі повинна належати тільки народу, хоч під народом він розуміє не народні маси, а лише верхівку феодального суспільства, представлену у виборчих органах станової монархії. Марселій відрізняє від влади законодавчої владу виконавчу, органі- зація якої повинна, на його думку, визначатись волею народу, тобто становими представниками. Кращою формою правління він вважав монархію. Відрізняючи монархію успадковану і виборну, Марселій є прихильником виборної монархії. Він вважає необхідним зберегти в державі становий лад і фіксоване місце кожного стану. В державі має бути шість суспільних груп, що поділяються на дві категорії: од- на — землевласники, ремісники і торговці — зайнята особистими інтересами; друга — духовенство, адміністрація і військові — вико- нує суспільні обов’язки.

На думку Марселія, все буде добре, якщо кожний стан виконува- тиме своє призначення і не буде втручатися у справи інших станів. Станова концепція Марселія спрямована проти домагань духовенства на втручання в мирські справи, проти народних мас, оскільки не під- дає сумніву правомірність їх експлуатації. Він висловлюється за сво- боду совісті, вимагає виборності віруючими священнослужителів усіх

 

ієрархічних шаблів аж до папи. Однак Марселій не вийшов за межі ідей свого часу.

Серед політичних вчень, спрямованих проти домагань пап на світове панування, особливе місце посідає система поглядів геніаль- ного італійського поета Данте Алігьєрі (1265–1321), висловлена в праці «Про монархії». Данте був учасником жорстокої боротьби партій в лавах міського патріціату Флоренції, коли в ХІІІ ст. була повалена влада феодалів в цьому місті, а управління захопили купці, банкіри та багаті ремісничі цехи. Частина міської верхівки орієнту- валася на союз з папою проти германського імператора і була пред- ставлена партією «гвельфів». Друга частина — «гібелліни» стояла за союз з германським імператором.

У 1302 році гвельфи при підтримці папи Боніфація VІІІ захопи- ли владу і піддали жорстоким переслідуванням своїх противників. Данте був вигнаний із Флоренції і провів останні роки життя в блу- каннях. В цей час у нього народилася ідея «світової монархії», кот- ра, як йому здавалось, повинна покласти кінець стражданням італійсь- кого народу. Не висловлюючись за заперечення папського авто- ритету, він все ж у боротьбі пап з імператорами стає на бік останніх. В праці «Про монархії», ставлячи питання про мету людства, Данте вказує, що вона визначається властивістю, належною людині та від- мінністю її від тварин і рослин. Ця властивість — розум. Мета людст- ва полягає в розумній діяльності — теоретичній і практичній. Місія організації світової монархії повинна бути покладена на італійський народ. На чолі цієї монархії повинен стояти германський імператор. Однак Данте вважає, що імператорська влада — громадська посада, якою імператор не може розпоряджатись, як своєю власністю. Не мо- же він дивитись і на всю імперію, як на свою власність. Саме такий підхід підняв Данте над своїми сучасниками в розумінні проблеми.