Історія політичних вчень - Навчальний посібник (Безродний Є. Ф., Уткін О. І.)

Розділ хvІ полІтичнІ вчення в нІмеччинІ в кІнцІ хvІІІ – на початку хІх столІть

1. Характеристика суспільно-політичного устрою Німеччини

Політичні теорії кінця ХVІІІ і початку ХІХ ст. в Німеччині знайшли своє відображення в ідеалістичній філософії Канта, Фіхте і Гегеля. Характерні риси німецького ідеалізму мали свій джерельний ґрунт в суспільному і державному устрої самої Німеччини і склада- лися  під  впливом  міжнародних  обставин  того  часу.  Особливий вплив на Німеччину, та інші країни, справила французька буржуазна революція кінця ХVІІІ ст. Буржуазні ідеї і теорії проникли в Німеч- чину і знайшли в ідеологів німецької буржуазії специфічне відобра- ження.

Німецька буржуазія не була згуртованим і консолідованим кла- сом. Купці й фабриканти знаходились у багатьох дрібних державах і були економічно пов’язані з князями та придворною знаттю. Ці об- ставини стали причинами, що визначали залежність буржуазії від дворянства. В приниженому становищі знаходилась німецька інтелі- генція. Учені і письменники змушені були прилаштовуватись при дворах князів. Безсилля і дряблість німецької буржуазії виражалась в її ідеології. Просвітителі Лессінг, Гердер, Віланд та інші вважали прогрес як повільний і поступовий рух без будь-яких потрясінь.

 

Пізніше деякі найбільш радикальні представники інтелігенції, що об’єдналися під іменем «Молода Німеччина» (Берне, Гейне, Гуцков, Фрейліграт та ін.), висловлювали радикальні ідеї, але вони були не- чіткими і непослідовними.

На першому етапі під впливом французького просвітництва і революційних подій ідеалісти (Кант і Фіхте) будують свої вчення про державу і право на основі положень школи природного права і пропонують дуже помірковані ліберальні доповнення до існуючого устрою в Німеччині. На другому етапі якобінська диктатура, роз- гром імперії Наполеона впливали на вченні німецького ідеалізму, що виявилось у відкрито негативному ставленні до ідей природного права, поширення націоналістичних та мілітаристських положень у вченні Фіхте пізнішого періоду (Гегель).

2. Політичне вчення Іммануїла Канта

Іммануїл Кант (1724–1804) — родоначальник німецької класич- ної філософії. Оригінальним філософом він став на 45-му році жит- тя, а раніше заявив про себе як першокласний вчений. У 1755 році він видав (анонімно) свою космогонічну теорію утворення Сонячної системи (відома як гіпотеза Канта-Лапласа). Будучи приват-доцен- том філософії у Кенігсберзькому університеті, на 47-му році життя одержав місце ординарного професора логіки і метафізики, захистив дисертацію. Він залишив велику теоретичну спадщину в галузі філо- софії, зокрема з питань держави і права.

Всесвітня  історія  за  Кантом  —  розвиток  людської  свободи. Кант стверджує, що метою людства є розвиток і здійснення свободи і  справедливості в міжнародних відносинах, але такий, відповідно до розуму, міжнародний устрій можливо здійснити не шляхом насиль- ницького перевороту, а закономірним ходом поступового розвитку. Не революція, а еволюція — шлях розвитку, що відповідає розуму.

 

Характерною рисою вчення Канта про державу і право є те, що, від- даючи данину ліберальним ідеям філософії просвітництва і поділяю- чи погляди школи природного права (в тому числі і таких, найбільш радикальних, як Руссо) про сутність держави і права, він примирю- ється з непривабливою пруською дійсністю і виявляв страх перед революцією.

Вчення про державу і право викладено у працях Канта «До віч- ного миру», «Метафізичні начала вчення про право» та інших. Організація держави — результат угоди, в силу котрої всі і кожний відмовляються від природної свободи, щоб користуватись свобо- дою в якості членів держави. Цю угоду Кант називає первісним договором. Він визначає державу як угоду більшого чи меншого числа осіб під дією права, зображаючи таким чином державу як чи- сто правову організацію. Мета держави — не щастя громадян, а тор- жество ідей права. Утворення держави — вимога категоричного імператива. В основу класифікації форм правління Кант кладе дві ознаки: число законодавчих осіб і наявність або відсутність в дер- жаві поділу властей.

За першою ознакою форми правління розділяють на автократич- ні (абсолютна монархія), аристократичні і демократичні. За другою ознакою Кант ділить форми правління на республіканські (де прово- диться поділ властей) і деспотичні (без поділу властей). При цьому автократію (абсолютну монархію) Кант вважає кращою формою, оскільки вона є простішою, з його точки зору, а демократію — гір- шою, як найбільш складна, хоч абсолютна монархія має тенденцію вироджуватись в деспотизм, але король з «високою душею» може, як він переконаний, «загнуздати себе справедливістю» і управляти на основі права, суворо дотримуючись законності. Зразком такої мо- нархії, втіленням початку справедливості Кант вважає Прусію «при великому королі» Фрідріху ІІ, котрий мовби тяжів пануванням над рабами, прагнув управляти в ім’я закону і хотів бути тільки «пер- шим чиновником держави».

 

Кант припускав перехід від абсолютної монархії до конститу- ційної тільки шляхом реформ, вважаючи, що допустима тільки окт- роірована конституція («дарована» монархом). Зміна державної форми революційним шляхом неприпустима, оскільки державний устрій і закони святі і недоторкані. «Ніхто не має права на опір владі, а тим більше на її повалення», — категорично заявляє Кант. Проти монарха, за Кантом, недопустимо ні повчання, ні повстання. Суд над монархом — повне перекручення ідеї права, оскільки на- род виступає на захист своїх інтересів, і ніхто не може бути суд- дею у своїй власній справі. Кант з душевним трепетом пише про страту Карла І і Людовика ХІV. Цей факт по своїй неправомірнос- ті, стверджує він, здатний вразити страхом будь-кого, хто прониза- ний ідеєю права. Кант з особливим незадоволенням говорить про царевбивство. «Найлегша спроба в цьому напрямі становить дер- жавна зрада. Злочинець такого роду повинен бути страчений як за замах вбити свою рідну матір». Держава, за Кантом, дає законну силу власності. Сама ж державна влада не може мати приватної власності, оскільки інакше вона могла б забрати всю власність і тим самим знищити її. Державна власність може тільки обкладати податком будь-яку приватну власність та охороняти її. Охорону власності здійснює поліція, в обов’язки котрої входить не тільки охорона суспільної безпеки, але й нагляд за суспільним добробу- том аж до порога будинку. В цих поглядах про власність Кант ціл- ком чітко виступає як захисник буржуазної приватної власності проти зазіхань на неї федеральної держави. Кант був переконаний, що вся власність у державі має бути тільки приватною, тому що надається можливість її законного придбання.

Кант не допускає можливості привілеїв у власності і тому запе- речує право на існування власності рицарських і духовних орденів. Він стверджує, що держава може мати право секуляризації церков- них маєтків, але зі справедливою винагородою осіб, котрі несуть від цього збитки.

 

Кант виступав проти ідей італійського юриста Бекаріа, який заперечував право держави позбавляти людині життя. Він твердив, що думка Бекарія — невірна філантропія і разом з тим софістичне перекручення права. Відносно вбивці справедливість може бути за- доволена тільки смертю, а не будь-яким покаранням.

В галузі міжнародного права Кант вважав, що правомірні тіль- ки оборонні війни, оскільки в них народи відстоюють свою незалеж- ність. Причому він заперечує, що під час війни все дозволено. Кант вважав необхідним заборонити шпигунство, таємне вбивство, погра- бування майна приватних осіб і т. п. Народ має право залишатись у стані миру, якщо не бачить необхідності вести війну. З цього права миру випливає право нейтралітету, право гарантій, право коаліцій.

Війна не може бути сама по собі метою, по Канту. Вона може бути засобом для відновлення миру народів. Мета людства — віч- ний мир. В статті «До вічного миру» Кант висунув проект забезпе- чення вічного миру між народами шляхом укладення державами спочатку прелімінарної угоди, що усуває основні перешкоди мирно- му стану, а потім — остаточної угоди, що передбачає заключення союзу держав і визначає державний устрій членів цього союзу.

Кант пропонував організувати Федерацію держав, державний устрій яких повинен бути республіканським. Під республіканським Кант розумів державний устрій, в якому існував поділ влади. Цю умову він мотивував тими міркуваннями, що в «республіканському устрої» для оголошення війни або укладення миру необхідна, при- наймні, згода парламенту.

Виявлені пацифістські і навіть ліберальні тенденції в проекті Канта явно випливали із специфічних умов Німеччини кінця ХVІІІ століття, що опинилася в силу своєї політичної роздробленості пере- моженою країною у війнах того часу.

В цілому ж Кант в своєму політичному вченні виправдовує сис- тему прусської поліцейської держави. А деякі спроби підкріпити йо- го державну будівлю ліберальними підпорками не змінюють самої

 

сутності поглядів Канта навіть в його проекті вічного миру, оскільки страх перед революцією, перед крайніми доводами просвітителів ви- кликає у нього щире захоплення Пруссією Фрідріха ІІ. В цілому ж ім’я Канта — геніального вченого і філософа, який виступав проти догматизму в пізнанні нескінченного світу явищ та ідей, золотими літерами вписано в історію людської думки.

3. Політична теорія Іоганна-Готліба Фіхте

Своєрідні й дуже складні положення, спрямовані проти францу- зького матеріалізму і французької революції, розкриваються у філо- софії, вченні про державу і право у творах представника німецької класичної філософії, професора Йєнського університету Іоганна- Готліба Фіхте (1762–1814). Філософія Фіхте та його політичні по- гляди зазнали еволюції, в їх розвитку можна відзначити три періоди. В першому періоді Фіхте виступає учнем і послідовником Канта; в другому періоді створюються його філософія суб’єктивного ідеаліз- му, вчення про державу і право, в якому він висловлює ідеї буржуаз- ного лібералізму в поєднанні з іншими поглядами; в третьому пері- оді він переходить на позиції об’єктивного ідеалізму, перебудовує своє вчення про державу і виступає як проповідник німецького на- ціоналізму.

Філософія Фіхте як суб’єктивний ідеалізм склалася в другий період його діяльності. Фіхте стверджував, що його філософія має своїм вихідним пунктом систему поглядів Канта. Проте філософія Канта, на його думку, тільки матеріал і фундамент для філософської системи. Він критикує Канта, стверджуючи, що кантовська філосо- фія незакінчена і непослідовна і вимагає її дальшого розвитку в бік ідеалізму. Фіхте оголосив матеріалізм «догматичним» світоглядом і в зв’язку з цим критикує матеріалістичні тенденції у філософії Кан- та, кантовське визначення «речі в собі».

 

Помилка Канта, на думку Фіхте, полягає і в тому, що його тео- ретична філософія відірвана від практики і цю проблему він намага- ється вирішити в ідеалістичному напрямі, заявляючи, що єдиним джерелом пізнання і діяльності є сам суб’єкт — «я». Весь суб’єктив- ний і об’єктивний світ є ні що інше, як результат діяльності «я». Само «я» є ні що інше, як діяльність. Таким чином, філософія Фіхте становить собою одну з різновидностей волюнтаристського ідеаліз- му. Виходячи з уявлень про «я» як про діяльність, Фіхте намагається знайти зв’язок між теоретичним і практичним розумом, і на цьому будує етику і вчення про державу і право. Вчення Фіхте про державу і право до 1806 року було побудовано на абстрактних ідеалістичних положеннях, властивих школі природного права, під які він намага- ється підвести філософський фундамент у вигляді суб’єктивного ідеалізму. Поняття права у Фіхте будується на співвідношенні віль- них істот між собою. Поняття права — первісне поняття чистого розуму. Воно встановлюється шляхом дедукції із поняття індивіду- ума — «я», котре почуває себе як істота розумна і вільна.

Фіхте вважав, що право засноване на розумі. Тому якщо зви- чайне або писане право суперечить розуму, то його не можна нази- вати правом. Другим є твердження Фіхте про те, що правовідноси- ни можливі лише між людьми. Тому відносини до природи, до землі, до тварин не мають ніякого правового характеру. Тут можливе тільки панування. На відміну від Канта Фіхте рішуче заявляє, що про право може йти мова тоді, коли наміри людей виражаються в діях. Те, що не проявляється зовні і залишається в глибині душі, не входить у  сферу права. Тому  немає ніякого сенсу говорити про право на свободу думки, свободу совісті, оскільки, по Фіхте, це відноситься до сфери внутрішньої, суб’єктивного життя і мовби не виражається в діях.

Таким чином, Фіхте рішучіше, ніж Кант, розриває зв’язок між правом і моральністю. На його думку, поняття права немає нічого спільного з моральністю і виводиться мимо нього. Виходячи з цього

 

поняття права, сутність якого Фіхте вбачає тільки в примусовій силі, він будує і своє вчення про державу. Право для свого існування має потребу в примусі. Але примус не може діяти механічно, оскільки механічний вплив взагалі не можна застосувати до вільної волі, оскільки усувається свобода розумних істот. Примус повинен звер- татись до самої волі і побуджувати її діяти відповідно з її власним велінням. Оскільки люди в бажанні забезпечити межі своєї свободи прагнуть відкрити спільну справу своїм особистим цілям, то завдан- ня полягає в знаходженні приватної і спільної волі. Цей синтез здій- снюється тільки в державі, а утворення держави можливе тільки шляхом договору.

Договір про утворення держави укладається кожною окремою особою з державою як з цілим. Мета договору полягає у визначенні меж свободи кожного індивідуума і в утворенні примусової влади. Цей договір має своєю метою забезпечення власності кожного, без- пеки індивідуума і безпеки всього цілого. Для забезпечення поряд- ку, створеного дією спільної волі, вимагається надсила, що перевер- шує силу кожного окремого індивідуума. З допомогою цієї понад сили держава і здійснює примус. Але реалізація цього примусу по- винна бути правомірною, — влада повинна діяти тільки відповідно до громадянських та карних законів. Фіхте в своєму вченні про дер- жаву і право стоїть на позиціях суб’єктивного ідеалізму. В основу його вчення кладеться абстрактно-ідеалістична ідея про практичне

«я», зовсім відірване від реального суспільного ґрунту. Взагалі в цьому відношенні німецький ідеалізм зробив крок назад по відно- шенню до вчень Монтеск’є і Руссо, котрі намагалися з’ясувати роль середовища, в якому діють люди, але не могли правильно вирішити цю проблему.

Разом з тим слід відзначити, що в перший період своєї діяль-

ності Фіхте висловлював більш радикальні погляди, ніж Кант. Ще в

1793 році він написав працю «Спроба сприяти виправленню думки публіки про французьку революцію», в якій на відзнаку від Канта

 

намагається довести правомірність революції і навіть виправдати те- рор під час якобінської диктатури. Фіхте вважав, що експлуататор- ська держава здатна забезпечити кожному життя власною працею і використання власності. Тому він пропонував передати керівництво виробництвом і розподілом державі, яка повинна розподіляти про- фесії між громадянами. Виключається всяка свобода у виборі про- фесій. Держава наділяється широкими повноваженнями в регламен- тації виробництва і в охороні вітчизняної промисловості від іноземної конкуренції. Все, що в державі продається і купується, повинно бути в ній же продано і спожито. Старанно регламентуються праця і на- віть приватне життя громадян. Абсолютною метою держави є забез- печення суспільної безпеки, необхідне встановлення органу, прямим обов’язком котрого є розкриття і попередження злочинів. Таким ор- ганом є поліція, що на відміну від суду не карає за злочини, а пере- шкоджає їх здійсненню.

Щодо питання про становище жінки в сім’ї, суспільстві і дер- жаві Фіхте мало чим відрізняється в своїх поглядах від Канта. Він вважає, що життя жінки повинне повністю розчинитись в житті чоловіка. Фіхте заперечує право жінки на заняття суспільними і дер- жавними справами, допускаючи виключення тільки для незаміжніх жінок і то тільки для суспільних, а не державних справ. В галузі міжнародного права Фіхте виходить з того, що, оскільки створення єдиної світової держави неможливе, необхідно встановлення певних юридичних відносин між державами, тобто існування міжнародного права. Держави повинні укладати між собою договори, котрі будуть забезпечуватись визнаним суверенітетом держав, що їх уклали. Кожна держава піклується про свою безпеку. Порушення договору тягне за собою застосування примусу до порушників. Це право при- мусу здійснюється у війні. Оскільки метою війни є безпека держави, що веде війну, то цілком допустимо знищення самостійності пере- моженої держави, бо остання становить собою джерело небезпеки. Такі порушення Фіхте вважає порушенням законів і звичаїв війни.

 

Тому він виступає за створення міжнародної організації і міжнарод- ного суду для вирішення міжнародних спорів. Міжнародна організа- ція може у випадку необхідності вдаватись до сили, тобто вести вій- ну проти держави, що порушила свої обов’язки. Але він стверджує, що не слід вести війну проти слабких держав. На його думку, міжна- родна організація потрібна для встановлення тривалого миру.

Ці погляди Фіхте на сутність держави і права характерні для другого періоду його філософського розвитку. В них Фіхте в основ- ному виходить з ліберальних ідей. На третьому етапі Фіхте написав такі праці: «Основні риси сучасної епохи», «Система вчення про право» і «Промови до німецького народу». Особливо слід відзначи- ти останню працю (1808), оскільки в промовах виражені його націо- налістичні погляди. Вони написані в умовах, коли Німеччина зна- ходилась під гнітом Наполеона. Національне почуття німецького на- роду було глибоко ображене інтервенцією Наполеона. Фіхте вдався до грубої фальсифікації історії, щоб довести мниму перевагу Німеч- чини над іншими народами. Вплив просвітницької філософії на нім- ців Фіхте вважає наносним явищем, ворожим духу німецького наро- ду. Фіхте зневажливо ставиться до слов’янських народів. Він звер- тає увагу на виховання німців, щоб вони стали зразком для інших народів.

4. Вчення Гегеля про державу і право

Видатний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831) народився у Штутгарті. Батько його займав посаду сек- ретаря казначейства міста і майбутній філософ десять років навчав- ся у місцевій гімназії, був зразковим учнем. У 1788 році Гегель всту- пив до Тюбінгенського теологічного університету і жив при ньому як герцогський стипендіат, займаючись теологією і філософією, захоплювався ідеями французької революції. На знак солідарності

 

з останньою він посадив за містом дерево свободи. Працював учите- лем у Берні, Франкфурті-на-Майні, видавав журнал, був редактором газети. У 1829 році його обрали ректором Берлінського університе- ту. Він став офіційним філософом Прусської держави, яку ідеалізу- вав і звеличив у своїй філософії права. Філософія Гегеля становить собою заключний ланцюг в системі поглядів німецького ідеалізму. Гегель на відміну від Канта і Фіхте не тільки відходить від школи природного права, але й прямо виступає проти неї. В цьому відно- шенні Гегеля до школи природного права особливо різко виражена аристократична реакція проти французького матеріалізму і францу- зької буржуазної революції. При цьому слід враховувати, що вчення Гегеля формувалося в той час, коли буржуазна революція у Франції була завершена і в ній встановилася буржуазна диктатура, котра здійснювалася урядом Наполеона, який задушив революцію і зберіг лише ті досягнення, що були вигідні крупній буржуазії.

Теоретична спадщина Гегеля становить 18 томів. Гегель вва- жав, що справжньою дійсністю є природа і людина. Цим, по суті, й зумовлено торжество матеріалізму в межах ідеалістичної системи Гегеля. Основна ідея його діалектики зводиться до визнання того положення, що все у природі, історії і людському мисленні розвива- ється шляхом протилежностей і протиріч. У світі немає нічого гото- вого, завершеного, нічого незмінного і застиглого. Трьома основни- ми ступенями духу, що діалектично розвивається, є: суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія); об’єктивний дух (право, мораль, моральність) і абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). Закону діалектичного розвитку Гегель підпорядкував на- віть свого Бога. Суспільство, держава і право, по вченню Гегеля, становлять собою форми вияву так званого об’єктивного духу. Пер- ший твір, в якому Гегель виклав в систематизованому вигляді свої погляди на державу і право, з’явився ще в 1802 році в «Критично- му журналі філософії» під назвою «Про способи наукової розроб- ки природного права, про місце його в практичній філософії і про

 

відношення його до наук про позитивне право». В цій статті Гегель піддав критиці теорію природного права, а також вчення Канта і Фіхте про право і державу. Гегель відкидає договірну теорію утво- рення держави, вважаючи, що не можна велич держави принижува- ти поняттям звичайного договору. При цьому він висловив думку, що «моральний організм» повинен ділитися на стани, подібно тим, котрі викладені у Платона.

Гегель виправдовує війну, котра оголошується цілющим засо- бом, що запобігає народи від застою та загнивання і виступає проти кантовської ідеї вічності світу. Пояснення процесу походження дер- жави  і  права  Гегель  дає  у  «Феноменології  духу»,  що  вийшла  в

1807 році. В ній Гегель вказує, що люди від природи нерівні. Зрівня- ти людей, стверджує він, перекручуючи саму ідею рівності, це зна- чить відрізати їм голови, оскільки в них ховаються нерівності дару- вань, знань, образів думок, настроїв і т. п. Проблеми держави і права знайшли висвітлення в працях, написаних в берлінський період його діяльності,  з  1818 року,  а  саме:  у  «Філософії  права»,  «Філософії історії», «Англійський білл про реформу 1831 року» та інші.

Однією з основних його праць є «Філософія права» — частина гегелівської системи, де показано ступені розвитку так званого об’єк- тивного духу, тобто «світу свободи», незалежного від індивідуумів і від їх свавілля. Завданням філософії права, по Гегелю, є наукове пізнання держави і права. Воно має розвивати ідею, що становить собою  зміст  предмету.  Своє  розуміння  сутності  держави  Гегель будує на тезі: «що розумне, те дійсне; що дійсне, те розумне. Право, за визначенням Гегеля, полягає в тому, що наявне буття взагалі є на- явністю буття вільної волі, діалектика якої співпадає з філософським конструюванням системи права як царства реалізованої свободи.

Поняття «право» Гегель вживає в таких основних значеннях:

1)    право як свобода («ідея права»);

2)    право як певні ступені і форма свободи («особливе право»);

3)    право як закон («позитивне право»).

 

Перетворення права в собі на закон шляхом законотворчості на- дає праву форму загальної і дійсної визначеності. Предметом зако- нодавства можуть бути зовнішні сторони людських відносин, але не їх внутрішня сфера. Основними ступенями розвитку поняття права є: абстрактне право, мораль і моральність. Вчення про абстрактне право включає проблематику власності, договору і неправди; вчення про мораль — умисел і вину, намір і благо, добро і совість; вчення про моральність — сім’ю, громадянське суспільство і державу. Гегель чітко поставив питання про взаємозв’язки і співвідношення соціально-економічної та політичної сфер, громадянського суспільст- ва і держави, про необхідний, закономірний, діалектичний характер цих зв’язків і співвідношень. Держава, на думку Гегеля, становить собою ідею розуму, свободи і права, оскільки ідея і є здійсненістю поняття у формах зовнішнього, наявного буття. «Існування держави, — зазначав Гегель, — це рух Бога у світі». Ідея держави дістає вияв:

1) як безпосередня дійсність у вигляді індивідуальної держави;

2) у відносинах між державами як зовнішнє державне право;

3) у всесвітній історії.

У політичній державі, за Гегелем, є законодавча влада, урядова влада і влада господаря. Погоджуючись з думками Локка і Монтеск’є щодо проблеми поділу влади, Гегель визначає останню як гаранта публічної свободи.

Разом з тим, він вважає положення про рівноправність гілок влади та їх взаємне обмеження невірним, оскільки за такого підходу передбачається ворожість кожної з гілок влади до інших, їх взаємне побоювання і протидія. Він виступає за таку обмежену єдність рів- них гілок влади, за якої всі вони виходять з могутності цілого і є його складовими. В пануванні цілого, у додержанні й підпорядко- ваності різних гілок влади принципу державної єдності й полягає, за Гегелем, сутність внутрішнього суверенітету держави. Гегель критикує демократичну ідею народного суверенітету і обґрунтовує суверенітет   спадкового   конституційного   монарха.   Пояснюючи

 

характер компетенції монарха, він зазначає, що у благоустроєній конституційній монархії вся об’єктивна сторона державної справи визначається законами, а монарху залишається тільки приєднати до цього своє об’єктивне: «Я хочу».

Урядова влада, до якої Гегель відносить і владу судову, визна- чається ним як «влада підводити особливі сфери і окремі випадки під загальне». Завдання урядової влади — виконання рішень монар- ха, підтримка існуючих законів і установ. Члени уряду і державно- чиновницька бюрократія характеризуються Гегелем як головна складова середнього стану, в якому зосереджені свідомість і освіта. Вихваляючи чиновництво, Гегель називає його головною опорою держави.

Законодавча влада, за Гегелем, — це влада визначати і встанов- лювати загальне. Законодавчі збори складаються з двох палат. Пала- та перів формується за принципом спадковості і складається з воло- дарів маторатного імені. Палату ж депутатів становлять представники решти громадянського суспільства, причому депутати призначають- ся корпораціями, общинами, товариствами тощо, а не обираються індивідуально шляхом голосування. Гегель відстоював принцип публічності дебатів у палатах станових зборів і свободи духу. У ці- лому свій політичний ідеал — конституційну монархію — Гегель конструює орієнтуючись на компроміс між дворянством і буржуазі- єю, на можливість поступового мирного перетворення, за волею верхів, існуючого тоді у Німеччині напівфеодального устрою на буржуазний. За всієї поміркованості й компромісності поглядів Гегель в умовах напівфеодальної Німеччини займав історично про- гресивні позиції, обґрунтував необхідність буржуазних перетворень, був прихильником конституційної монархії та законності буржуаз- них прав і свобод.

Вищим проявом ідеї держави, за Гегелем, є ідеальний суверені- тет. Держави ставляться одна до одної як самостійні, вільні й не- залежні індивідуальності. Субстанція держави —  її  суверенітет

 

розуміється як абсолютна влада ідеального цілого над усім індивіду- альним, особистим і кінцевим, над життям, власністю і правами окремих осіб та їх об’єднань. Сферу міждержавних відносин Гегель визначає як галузь зовнішнього державного права. Міжнародне право, за Гегелем, не є дійсним правом, яким є право внутрішньодержавне (позитивне законодавство), а лише повинністю. Якою ж насправді буде така повинність — залежить від суверенної волі різних держав, над якими немає вищого права і суду у звичному розумінні цих понять. Гегель визначав міжнародне право як частину загального права. Він писав, що міжнародне право має визначатися державами з тим, щоб вони виконували свої зобов’язання у відносинах між со- бою. Гегель критикував ідею вічного миру Канта, вважав, що опір між державами, якщо їх суверенні волі не дійдуть згоди, може бути вирішений лише війною. Він із задоволенням зазначав, що новітні війни ведуться більш людяно, ніж у попередні часи.

Гегель говорив про чотири всесвітньо-історичних царства: схід- не, давньогрецьке, римське й німецьке. Їм відповідають такі форми державного устрою: східна теократія, демократія або аристократія, конституційна монархія. Новий час, що розпочався Реформацією, Гегель вважав епохою німецької нації.

Стверджуючи, що світова історія є прогрес у свідомості сво- боди, Гегель намагається вкласти всю світову історію в довільні, надумані ним схеми. «Всесвітня історія, по Гегелю, є дисципліну- вання неприборканої природної волі і піднесення її до загальності суб’єктивної свободи». Схід знає тільки, що одна людина вільна, грецький і римський світи вважали, що деякі вільні, а німецький світ визнає всіх людей вільними. Відповідно з цим перша в історії форма держави — деспотія, друга — аристократія або демократія, третя — монархія.

У своїй філософії історії Гегель зневажливо говорить про слов’ян, стверджує, що ідеї революції збанкрутіли, і насамперед у Франції. Республіканська конституція, говорить Гегель, ніколи

 

не існувала у Франції, бо «під маскою свободи і рівності виступала тиранія, деспотизм». Він вихваляв устрій, що склався в Німеччині, і вважав необхідним зберегти монархію, наголошуючи, що неістотно навіть, чи є монарх благородним чи ні, оскільки сила цієї держави — в її розумності. Гегель вихваляє Фрідріха ІІ, називаючи його героєм протестантизму і королем — філософом. В цілому ж вчення Гегеля про державу і право становить собою послідовний і цільний вираз ідеології аристократії, спрямованої проти французької буржуазної революції, сильніше ніж вчення Канта і Фіхте. Гегелівське вчення дає філософське та історичне обґрунтування суті прусської держави. Політичні концепції Гегеля справили великий вплив на розвиток світової політико-правової думки.