Розділ хІІІ полІтичнІ вчення у францІЇ в перІод просвІтництва1. Характеристика державного устрою Франції напередодні революції У ХVІІІ ст., напередодні буржуазної революції, Франція була феодальною державою, але буржуазія ставала потужною економіч- ною силою. В країні відбувався швидкий розвиток мануфактури і торгівлі. На півдні Франції, в Лангедоку, і на сході, в Шампані розви- валося сукняне виробництво, на заході — бавовно-паперове. В Турі і Ліоні займалися випуском шовкових тканин. В долині Сомми з’яви- лося багато металургійних заводів. Бордо, Марсель, Наіт вели жваву заморську торгівлю. Загострюються протиріччя в надрах феодально- го суспільства. Селянство страждало від непосильних податків, а феодальна знать потопала в розкоші. Дворянство керувало держа- вою, а буржуазія ще не користувалася політичною владою. Саме во- на і виступила проти феодальних виробничих відносин. Її програма була готова ще до подій 1789–1794 років. Політична думка францу- зької буржуазії ХVІІІ ст., виступаючи під виглядом просвітництва, спрямованого проти середньовічних забобонів, привілейованих фео- дальних гнобителів, починає з гострої критики феодальної церкви, монархії і всіх феодальних установ. Все це створювало в країні ідей- но-моральну атмосферу, що сприяла розвитку політичних ідей.
2. Політичне вчення Вольтера Одним із головних натхненників і визнаних лідерів європейсь- кого просвітництва по справедливості вважається Вольтер (справж- нє прізвище Франсуа Марі Аруе) (1694–1778). Народився в Парижі в сім’ї, що належала до середньої, трудової верстви. Батько його був нотаріусом, потім служив у лічильній палаті, мати — господинею салону. Малюк рано щебетав куплети модних пісень, а у сім років почав писати вірші, потім — трагедії. Доля Франсуа змінилася зі смертю матері — його віддали до єзуїтського коледжу, звідки він вийшов у шістнадцять років. Вступивши в доросле життя, Вольтер вирішив стати письменником і водночас за порадою батька почав вивчати право. За яскраво виражений сатиричний характер у 1717 році потрапив у Бастілію, де провів одиннадцять місяців. На прояви свавілля відповів оспівуванням законності, терпимості, сво- боди думки, благородним протестом проти тиранії. Тоді ж почали виходити з друку його твори, перший з них мав підпис «Вольтер». У 1627 році Вольтера вислали до Англії. Тут у нього форму- ються просвітницькі погляди. Із Англії Вольтер привіз «філософські листи», в яких розкривається яскравий його інтерес до майбутнього людства. Він присвячує свою творчість поширенню ідей просвітниц- тва, боротьбі проти релігійних забобонів. Вольтер відбиває позиції тієї частини французької буржуазії, котра не претендувала на владу, а ставила лише вимоги про реформи і гарантії, обмежуючись про- грамою «просвітницького» абсолютизму. Вольтер називав католиць- ку церкву головним гальмом прогресу, негативно ставився до бого- слов’я, нікчемної схоластики, котру духовенство викладало учням і закликав усіх боротись з цим страховищем. Релігія, з точки зору Вольтера — це грандіозне обдурення з корисними цілями і христи- янство не становить виключення. Він вважав, що всі біди існуючого суспільства відбуваються із- через відсутність освіти, від неуцтва, котре підтримується церквою.
На його думку, завданням філософа і освіченого правителя є бороть- ба за науку і прогрес. Він пропонував свої послуги королям, вважа- ючи, що «союз королів і філософів» відкриє ґрунт для розвитку людського суспільства. Хоч Вольтер і рішуче висловлювався проти католицької церкви, він все ж вважав необхідним збереження релігії в якості узди для народу, для підтримання існуючих порядків. Йому належать відомі слова: «Якби не було бога, то його слід було б вига- дати». Як і багато інших мислителів свого часу, Вольтер користува- вся для критики існуючого ладу ідеєю природного права. Природні закони, на його думку, — це закони розуму, закони, котрі дає людст- ву природа. «Бути вільним, мати навколо себе тільки рівних, — така істина життя, природне життя людини». Під свободою Вольтер ро- зумів скасування кріпосних відносин. Разом з тим це — свобода друку, свобода совісті. Під свободою Вольтер розумів також відсут- ність будя-якого свавілля: «Свобода полягає в тому, щоб залежати тільки від законів». Коли Вольтер говорив про рівність, він мав на увазі формальну рівність перед законом. «В нашому нещасному сві- ті, — говорив він, — не може бути, щоб люди, живучи в суспільстві, не поділялись на два класи, один клас багатих, другий бідних». Приватну власність Вольтер вважав необхідною умовою благо- влаштованого суспільства. Тільки власники, по Вольтеру, повинні наділятися політичними правами. Вольтер висловлювався за «свобо- ду праці», під якою розумів не що інше, як свободу буржуазної екс- плуатації: право продавати свою працю тому, хто більше за неї запропонує. Вольтер захищав буржуазні порядки, котрі повинні змі- нити кріпосництво, що гальмує дальший економічний розвиток Франції. «Потрібні люди, — говорив Вольтер, — в яких не було б нічого крім їх рук і доброї волі… вони будуть продавати свою пра- цю тому, хто більше заплатить, і замінить їм власність». Вольтер — прибічник «просвітницького» абсолютизму. Він вважав, що «просвіт- ницький» король, маючи добру волю, зможе здійснити всю велику його програму реформ, але без революції.
Первісною формою держави Вольтер вважав не монархію, а ре- спубліку. Монархія виникає пізніше в результаті завоювань і підви- щення військового вождя. Погоджуючись примиритися з монархією, якщо вона буде «просвітницькою», просвітницьким абсолютизмом, Вольтер в своїй політичній програмі обмежився вимогою реформ, спрямованих на усунення феодальних інститутів. Насамперед він вимагав знищення привілеїв духовенства, скасування тих особливих церковних судів, котрі лютували у Франції, вилучення у церкви ак- тів громадянського стану, реєстрації шлюбів, смертей і передачі їх державі. Він проектував перевод усього духовенства на зарплату, перетворення духовних осіб у державних чиновників. Вольтер виступав за ліквідацію інквизиції і катувань, котрі про- довжували застосовуватись у Франції. Таким чином, програма Воль- тера — це програма остаточного знищення залишків феодальної роздробленості, кріпосництва, що зберігались ще у Франції, ця ви- мога скасування режиму безправ’я і свавілля. На його думку слід ре- формувати юстицію і, зокрема, скасування існуючого в той час про- дажу судових та інших посад, що становили спадкоємну власність приватних осіб. Вольтер був переконаний в тому, що політична вла- да і керівництво суспільством повинні залишатись в руках небагато- чисельної меншості. Вольтер на маси дивився звисока, не вірив в си- ли і здібності народу. Активність мас лякала Вольтера. «Коли чернь візьметься тлумачити, все загине». Всі надії Вольтер покладав на ре- форми зверху. 3. Політичні ідеї Шарля Луї Монтеск’є Видатний миститель епохи французької просвіти Шарль Луї Секонда барон де Ла-Бред і де Монтеск’є (1689–1755), народився у знатній аристократичній сім’ї. З часом цей родовитий дворянин став одним із головних противників королівського абсолютизму. Він був
радником бордоського парламенту (судової установи). Посаду він одержав у спадщину. Пізніше набув графський титул і звання прези- дента цього парламенту. Перший його твір «Персидські листи» (1721) вийшов анонімно. В ньому автор критикує політичні порядки і звичаї абсолютиської Франції. Молодий президент парламенту став рупором дворянської фронди. В 1725 році Монтеск’є поселився в Парижі. Його обрали членом Паризької академії. Проте все це його не задовольняло. Він вирішив мандрувати і об’їхав майже всю Європу. Він відвідав Анг- лію, Австрію, Угорщину, Італію, Голландію і ряд німецьких кня- зівств. Повсюди зустрічався з відомими політичними діячами і вче- ними, його охоче приймали при дворах європейських держав як члена Паризької академії, відомого своїми працями. У теоретичній спадщині Монтеск’є важливе місце належить проблемі походження і сутності держави. За Монтеск’є держава не є продуктом божої волі, а утворена в результаті свідомої діяльності людей. У трактаті «Захист. Про дух законів» він прямо зазначає, що його вчення ідейно спрямоване проти концепції Гоббса. Монтеск’є вважав, що держава виникла на певному етапі розвитку людського суспільства. Її перший ступінь — природний стан. Про це йдеться у «Трактаті про обов’язки». За Монтеск’є, природний стан — це мир- не життя людей у сім’ї. До утворення сім’ї люди жили, як тварини. Він намагався встановити закономірність суспільних явищ, зв’язки між окремими сторонами життя суспільства, з’ясувати умови, в яких живе той чи інший народ. Законодавець, вважав Монтеск’є, повинен рахуватись з кліма- том. На півдні клімат жаркий, там народ віддається ліні та зніженос- ті. Для того щоб примустити людей працювати, необхідний страх покарання. Клімат може на півдні викликати рабство, хоч рабство ніде не відповідає природі. На думку Монтеск’є, воно суперечить природному праву. Однак на півдні, в країнах з жарким кліматом, рабство менш противне природі, ніж на півночі.
Деспотизм також частіше і скоріше складається на півдні, ніж на півночі, оскільки жара послаблює мужність людей і створює пе- редумови для встановлення політичного рабства. В Азії немає помір- ного клімату і тому там переважає деспотичне правління. На законо- давство, по Монтеск’є, впливає також ґрунт. Родюча земля сприяє підкоренню і розвитку землеробства, а землероби зайняті своїми справами, не охороняють свою свободу. Крім того, плодородна зем- ля породжує зніженість і прив’язаність до життя, паралізує енергію. Як наслідок цього виникає рабство. Безплодна земля, навпаки, бо люди, які живуть на ній повинні самі добувати собі все, в чому від- мовляє їм земля. Умови землі роблять людей загартованими, хороб- рими, войовничими, схильними відстоювати свою свободу. Гори і острови Монтеск’є вважає умовами, що сприяють свобо- ді, оскільки ускладнюють доступ в країну завойовникам. Рівнини, навпаки, сприяють до деспотизму, рабству, оскільки рівнини плодо- родні, а плодородна земля створює передумови для рабства, і, крім того, рівнини легко завоювати. Тому тут легко встановлюється іно- земне панування. При цьому Монтеск’є відзначав обмежене значен- ня географічного фактору, що природа і клімат мають вирішальне значення тільки між дикунами, очевидно, тому, що вони не знайшли ще в особі законодавця людину, здатну протидіяти односторонній дії цього фактору. Найважливішим фактором на думку Монтеск’є був політичний, бо він формує дух законів, зміст законодавства і мо- же навіть загальмувати дію фактору географічного. Політичні уста- нови самі є відображенням економіки, матеріальних умов життя су- спільства. Поряд з кліматом, політичними установами Монтеск’є ви- знає також густоту населення, точки зору релігії тощо. Монтеск’є надає особливого значення політичним установам, детально розгля- дає форми правління держав на тій підставі, що він називає приро- дою уряду. Природа визначається кількістю правлячих осіб; вона неод- накова в різних державах. Монтеск’є розрізняє три «правительні»
форми держави — демократію, аристократію і монархію. В демокра- тії верховна влада належить обмеженому колу осіб, при чому чим менше осіб, позбавлених політичних прав, тим аристократія міцні- ша, а найкраща аристократія — та, котра ближче до демократії. Природа монарії в тому, що тут править одна особа, керуючись за- конами і спираючись на дворянство. Наявність дворянства — необ- хідна ознака монархії. Воно, на думку Монтеск’є, є «середньою» ланкою між владою і монархією. Невірною формою вважає Монтеск’є деспотію, котра протиставляється всім трьом «правильним» і «помір- кованим» формам держави. Основна думка Мотеск’є при характери- стиці форм держави полягає в тому, що політичні установи мають значення для змісту законодавства, а законодавство залежить від форми правління. Монтеск’є намагається пояснити питання, чим викликається пе- рехід від однієї форми держави до іншої. На його думку, зміна форм держави частіше всього викликається недостатністю або надлишком в здійсненні принципів, котрих дотримується та чи інша форма. Величина держави також відіграє певну роль. Мала республіка може загинути від зовнішнього натиску, монархія, що має значно більшу величину, навпаки, краще чинить опір зовнішньому ворогу. Однак монархія піддається внутрішній деформації внаслідок великої вели- чини, бо велика держава схильна до деспотизму. Щоб уникнути зов- нішньої небезпеки, республіки повинні об’єднатися одна з одною. Монтеск’є пропонував план утворення федеративної держави, в якій, на його думку, поєднуються вигоди великої держави з вигода- ми малої. Свої роздуми про значення політичних установ, про «дух» законів Монтеск’є пов’язує з міркуваннями про сутність свободи та шляхи її забезпечення. На думку Монтеск’є, свобода є деяке почуття безпеки, котра випливає з дії законів у державі. Законність — важливіша в державі; вона забезпечує політичну свободу. Отже, основне завдання політич- ного діяча полягає в тому, щоб вказати засіб забезпечення законності.
Таким засобом Монтеск’є вважав поділ властей. Він розрізняє в дер- жаві три влади — законодавчу, виконавчу і судову. Ці три влади мають належати різним органам держави. Свій політичний ідеал Монтеск’є вбачав у сучасній йому Англії — конституційній монар- хії з верхньою палатою перів і палатою лордів, а також Францію — з розвитком станово-представницької монархії «готичного правлін- ня». Він говорить: «Знищіть в монархії прерогативи господарів, духовенства, дворянства і міст, і ви скоро одержите в результаті дер- жаву народну, або ж деспотичну». Говорячи про розподіл функції, Монтеск’є висуває положення, що влади в державі повинні урівно- важувати одна одну. Не можна провести між ними меж, котрі б ви- ключали втручання однієї влади в іншу. Так, монарх затверджує закони, а законодавець в свою чергу вирішує деякі питання управ- ління, фінансові, організації армії, Монтеск’є схвалює таку взаємо- дію влад, схвалює взаємодію влад, при якій в деякій мірі будуть стримувати одна одну і в результаті буде рух вперед. В Англії, безумовно, не було такого поділу влад, про яке гово- рить Монтеск’є. Кабінет Міністрів в Англії з ХVІІІ ст. формувався не мимо волі парламенту, а в згоді з ним. Парламент і кабінет були знаряддям політичного панування одних і тих же класів. Але в анг- лійській конституційній монархії з її відмінністю «короля і парламен- ту», «короля і ради» утворився компроміс двох класів — буржуазії і дворянства. Монтеск’є мріяв саме про такий порядок для Франції, пропонував французькій буржуазії слідувати англійському зразку. В цілому вчення Монтеск’є про розподіл влад одержало велику під- тримку у його сучасників — серед ліберального дворянства і лібе- ральної буржуазії. Вольтер називав твори Монтеск’є «кодексом ро- зуму і свободи». Вчення Монтеск’є знайшло втілення в конституцій- них актах буржуазної конституції Франції кінця ХVІІІ ст.. Так, стат- тя 16 «Декларації прав людини і громадянина 1789 року» гласить: «Суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не встановлено поділ властей, не має конституції». А Конституція
1791 року намагалась втілити цей принцип в державному устрої Франції. Принцип поділу властей знайшов відображення в Консти- туції США 1787 року. 4. Політичні концепції Жан-Жака Руссо Руссо — француз за походженням (1712–1778), народився в Же- неві, видатний представник демократичних ідей ХVІІІ ст. В 16 років залишив рідне місто і довго блукав безсистемно, поповнював свою освіту, міняв свої заняття в пошуках постійної професії. У віці до 30 років поселився у Парижі, добуваючи засоби для існування пере- писуванням нот. Перший літературний успіх приніс йому твір на конкурс, оголошений Дижонською академією на тему: «Чи сприяло відродження науки і мистецтва поліпшенню звичаїв?» Тема була іс- торична: йшлося про звичаї західно-європейського суспільства. Рус- со ж поставив її як філософську, досліджуючи загальне питання про значення освіти і культури. І вона мала успіх, удостоєна премії. Через кілька років Руссо написав другу працю, присвячена пи- танню про нерівність між людьми. Вона сприяла зростанню попу- лярності автора. Далі з’явилися праці «Нова Елоїза», «Еміль або про виховання», «Суспільний договор» (1762). Боячись репресій з боку релігії, Руссо залишив Париж, жив у Швейцарії, потім переїхав до Англії. Помер в Парижі в 1778 році. В своїй першій праці Руссо за- хищає парадоксальну тезу: наука, мистецтво, вся культура не тільки приносять користь, але псують людину. Усі пороки йдуть від науки і мистецтва. Культура не збільшує щастя. Навпаки наука, мистецтво, література закріплюють бідування і поневолення, котрі існують в суспільстві. Головне джерело зла — багатство, а наука і мистецтво поро- джуються розкішшю, говорить Руссо і цим розкриває сутність свого виступу проти розвитку культури. Його протест базується на тому,
що нерівність і розкіш ведуть до цього. Проти цього виступає реміс- ник, дрібний буржуа, дрібний власник, котрим нове капіталістичне суспільство несе розорення. І Руссо ідеалізує примітивні, відсталі, патріархальні відносини. Його лякає розмах економічного розвитку, з яким неминуче пов’язані негативні сторони прогресу. У другій праці Руссо, поряд із питанням про походження нерівності між людьми, ставить питання про походження держави. Він виходить з того, що колись існував «природний» стан, в якому люди були рів- ні. Збереглась нерівність фізична, нерівності ж економічної і полі- тичної не було. Помітна нерівність з’явилася після того, коли люди виходять з того природного стану. В природному стані немає приват- ної власності, немає державної влади. Людям властива первісна мо- ральна чистота, їх зв’язує між собою дружба і жаль, люди щасливі, здорові, добрі. Людина, говорить Руссо, по природі істота добра, і тільки установи зробили її злою. При всьому своєму негативному ставленні до цивілізації Руссо розумів, що людині властива здіб- ність до вдосконалення і прямо вказував на це. Вдосконалення ж, на його думку, неминуче веде до винаходу знарядь, викликає перехід людини до осідлості, звернення людсько- го суспільства до землеробства. Люди починають обробляти метали, а обробка металів вдосконалює обробку землі. Звідси з’являється приватна властність як деякий результат прогресу суспільства, вдос- коналення людини. А приватна власність веде за собою поділ суспіль- ства на багатих і бідних, прагнення одних до збагачення за рахунок інших; виникає боротьба, смути, захоплення, і як наслідок утворю- ється держава. Відповідно до вчення Руссо, держава утворилася то- му, що виникла приватна власність, а вона з’явилася тому, що вдос- коналюються знаряддя праці людської, розвиваються продуктивні сили. «Перший, — говорить Руссо, — кому спало на думку, обгоро- дивши ділянку землі, сказав: «Це — моє». Держава виникає для за- кріплення панування, для охорони приватної власності. Руссо зобра- жає державу як результат винаходу, «змови багатих». За таких умов
багатий прагнув поставити собі на службу закони, мирові суди, вла- ду. Суспільство і закони знищили природну свободу, назавжди вста- новили панування власності та нерівності і заради вигоди кількох користолюбців прирекли весь людський рід на працю, рабство і зли- денність. Руссо вважав, що політичні інститути передбачалися не для су- спільства взагалі, а лише для такої форми асоціації, котра «захищає і обмежує всією силою особистість і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожен, поєднуючись з усіма, підкоряється однак тіль- ки самому собі». Суспільству, заснованому на пануванні багатих, які узурпували політичну владу, Руссо протиставляє суспільство, засноване на рівності майна. Підкреслюючи необхідність майнової рівності, Руссо водночас виступив за збереження приватної власності. Таким чином, його ідеї, можуть бути визначені як егалітаристські, тобто рівності. Егалітаристська теорія виражала інтереси селянства, що боролося проти феодалізму. Проте егалітаристи не розуміли, що збереження приватної власності неминуче призводить до зростання майнової нерівності. Отже, неможлива ніяка сталість суспільства, заснованого на збереженні дрібної трудової власності. Яскравий вираз ідеї егалітаризму отримали у трактаті «Про су- спільний договір», або принцип політичного права. Зазначивши, що закони завжди приносять користь імущим і завдають шкоду тим, у кого нічого немає, він робить висновок, що суспільний стан вигід- ний для людей лише доти, доки вони всі чимось володіють і доки ті в кого з них немає нічого занадто зайвого. І цю умову Руссо вважає абсолютно необхідною для існування рівності. У всіх має бути що- небудь і ні в кого не має бути занадто великого багатства — ось ос- новна формула зрівняльних тенденцій філософії Руссо. За відсутнос- ті такого становища, зазначає Руссо, рівність є лише уявною. Існуючі суспільства не відповідають змісту справжнього суспіль- ного договору, що говорив Руссо, він розробив вчення про народний суверенітет. «Я стверджую, — писав Руссо, що суверенітет, який
є тільки здійсненням загальної волі, не може відчужуватись». Суве- ренітет належить народу в цілому. Руссо зображає суспільний договір як договір кожного з кожним, в результаті котрого вперше створю- ється суспільна і політична організація. Основною, цілком необхід- ною умовою суспільного договору є, на думку Руссо, народний суверенітет. Там, де немає народного суверенітету, там ігнорується суспільний договір, там — деспотизм, неправомірне панування одні- єї особи та всіма останніми. З умов суспільного договору, за Руссо, випливає право народу на збройний захист своїх прав — тобто повстання. Таким чином він обґрунтовував і виправдовував майбутню буржуазну революцію. Однак Руссо був противником народного представництва, вважаю- чи, що кожний громадянин повинен особисто брати участь в обгово- ренні і прийнятті законів. Депутати — тільки прикажчики народу, і тому вони не можуть вирішувати остаточно. Їх рішення може набу- ти силу закону лише після затвердження його народом шляхом референдуму. Висловлюючись проти народного представництва, Руссо мріяв перетворити Європу в конгломерат дрібних патріар- хальних республік. Визначаючи, кому повинна належати законодавча влада, Руссо вважав, що встановлення урядової влади є також справа народу. Якщо урядова влада буде передана в руки однієї особи, встановить- ся монархія. Якщо народ передасть владу кільком особам, утворить- ся аристократія, а якщо він залишить у себе не тільки законодавчу, але й виконавчу владу, — це буде демократія, точніше демократич- на форма правління. Однак суверенітет завжди повинен залишатись в руках народу. Урядова влада встановлюється, по Руссо, не суспільним догово- ром, а декретом, постановою народу. Декретом визначається форма або спосіб правління, а декретами призначаються ті особи, котрим вручаються урядові повноваження. Вчення Руссо про суспільний договір і народний суверенітет мало великий вплив на політичні
погляди якобінців. Багато положень його політичної докрини отри- мали відображення у Конституції Франції 1793 року. Його погляди в критиці сучасного йому суспільства були кроком вперед щодо поглядів мислителів ХVІІІ ст., в тому числі Вольтера та інших про- світителів. 5. Політичні погляди Поля Анрі Гольбаха Поль Анрі Гольбах (1723–1789) — французький філософ-мате- ріаліст, почесний член Петербурзької академії наук (1780), ідеолог революційної буржуазії. Політичні погляди його викладені в працях «Система природи», «Загальна моральність», «Природна політика», «Суспільна система» та інших. Його філософія була спрямована проти ідеалізму і релігії як ідеології панівного класу в феодальному суспільстві. Будучи матеріалістом «знизу», він залишався ідеалістом «зверху», оскільки давав ідеалістичне тлумачення процесу розвитку суспільства, держави і права, гостро критикував феодальні порядки. Проте при поясненні історичних процесів Гольбах не помічає від- мінностей між закономірністю явищ в природі і суспільстві, вважа- ючи, що медицина повинна дати ключ до людського серця і навіть пояснити історичний рух людства. Надлишок дикунства в жовчі фа- натика, розгаряченість крові в серці завойовника, дурне травлення у якого-небудь монарха, примха якої-небудь жінки — є достатніми причинами, щоб примусити починати війни, посилати мільйони лю- дей на бійню, руйнувати фортеці, перетворювати в попіл міста, втя- гувати народи в злиденність і траур, викликати голод і заразні хво- роби і поширювати відчай і біди на довгий ряд століть, вважав він. В питаннях походження держави і права Гольбах поділяв по- гляди представників школи природного права, але з деякими особ- ливостями. Основною властивістю людини Гольбах називав егоїзм, прагнення до власної користі. Він вважав основою держави договір,
під яким розуміє сукупність явних умов, що зв’язують людей в су- спільства. Це — закони співжиття, котрим повинні підкорятись всі люди, оскільки індивідуум не може нічого вимагати від інших, не надаючи їм з свого боку ніякої користі. Вони визначаються зако- ном самої природи, і виконання їх необхідне для людського щас- тя. Із природних прав найбільш священними є свобода, власність і безпека. На думку Гольбаха, «закони природи дають кожній людині пра- во, що називається власністю, вона дає можливість виключно корис- туватись благами, котрі дають талант, працю і промисел». Гольбах вважає, що встановлення спільності майна нерозумно і суперечить людській природі. Нерівність серед людей, по Гольбаху, — явище цілком природне, бо йде від різних людей, вона не шкідлива, а корис- на, оскільки змушує людей до діяльності в своїх інтересах. Основою власності Гольбах вважає ставлення, що виникає між людиною і продуктом його праці. Але така теорія праці і власності не заважає вважати купців і фабрикантів благодійниками, які дають зайняття і життя цілому суспільству в процесі власного збагачення. Згідно з поглядами Гольбаха суспільний договір охороняє тільки буржуазну власність, а феодальна ж власність повинна бути знищена. Він вима- гає позбавити всіх привілеїв дворянства — феодальних повинностей у вигляді барщини, сенворіальної юстиції і т. п. Гольбах прямо про- понував монархам відібрати у дворян їхні права. Утворення держави Гольбах пояснює в дусі школи природного права. Кожне суспільство повинно мати владу. Кожний індивідуум повинен підкорятись центральній силі, котра покликана приводити все в рух. Гольбах визначає уряд, як силу, встановлену загальною волею для того, щоб управляти діями всіх членів суспільства і зобо- в’язувати їх служити його меті. Ця мета — безпека, щастя, збере- ження цілого і частини суспільства. Як тільки встановлюється уряд, виникають нові відносини. Один або кілька індивідуумів наказують, останні підкоряються. Одні стають суверенами, інші підлеглими.
Кордони підкорення Гольбах вбачає в справедливості, в інтересах всього суспільства. Влада законна, якщо вона діє в інтересах загаль- ного блага. Підкорення повинно бути розумне і добровільне. Державна влада на його думку існувала завжди і першою, най- примітивнішою була влада батька в сім’ї. Первісною формою дер- жави стала монархія. Досконалої форми держави немає. Гольбах ненавидить деспотизм і боїться революції. На його думку форма правління не має значення, тільки б уряд забезпечував щастя най- більшій кількості людей. Це можливо здійснити, якщо кожному гро- мадянину буде надана свобода в правомірних межах працювати для свого щастя, не приносячи шкоди співгромадянам. Свобода, говорив він, забезпечена там, де панує закон. Свобода не зв’язана з формою правління. В демократії, на думку Гольбаха, народ часто не має ні- якого поняття про свободу. Гольбах вважає необхідною свободу совісті і думки, свободу преси; виборче право повинно надаватись тільки так званим «справж- нім громадянам», що мають інтерес до суспільних справ і пов’язані з вітчизною своїм майном, тобто володарем землі. Повноправним громадянином є тільки батько сімей, що володіє землею. Представ- ники народу не повинні одержувати ніяких пошан і нагород від мо- нарха. Виборцям надається право змінювати і карати своїх обранців. Політичні погляди Гольбаха сприяли прогресивним перетворенням у Франції ХVІІІ століття. 6. Про політику і державу. Клод Андріан Гельвецій Гельвецій (1715–1771) — один із тих мислителів, які прослави- ли ХVІІI ст. Він був зв’язаний з енциклопедистами ідейно, з багать- ма підтримував особисту дружбу, вів сміливу й рішучу боротьбу з феодальними порядками, з королівською владою, з дворянством, це- рквою. Гельвецій походить з багатої сім’ї, одержав світську освіту,
став членом Академії наук в Парижі, великим поміщиком і матеріа- льно забезпечив себе для занять філософією. Його твори користува- лися великою популярністю серед читачів. Гельвецій розумів, що суспільний справедливий порядок можна встановити тільки в ре- зультаті докорінної ломки. Вважав, що католицька церква з усім її апаратом і з усією її ідеологією має бути зруйнована в першу чергу, тому що вона є цементом, що поєднує всі частини феодальної спору- ди. Особливу увагу у світі викликала праця Гельвеція «Про розум». Проти нього виступили всі сили старого суспільства — від короля до священика. Папа Климент ХІІІ засудив книжку, заборонив її читати, переписувати, передруковувати, зберігати. Відлученням від церкви загрожував представник Бога на землі будь-кому, хто маючи цю кни- гу, не доставить її негайно духовному начальству для спалення. В кни- зі Гельвецій розглядає питання кращого державного і суспільного устрою. Тут він і мораліст, і політик, і соціальний реформатор. Походження суспільства і держави Гельвецій розкриває собі з допомогою гіпотез про первісний стан людства. Він змальовує дику- на, первісну людину, котра схиляється перед силою. В її мові навіть немає слів, якими визначається поняття справедливість. Тільки страх примушує людей бути справедливими до інших. Це стосуєть- ся і народів у цілому. Вони дотримуються договорів, доки бояться один одного, доки між ними існує рівновага сил. Порушується рів- новага — і сильніша держава безсоромно порушує свої обов’язки. Гельвецій вважає, що любов до влади за будь-якого правління є однією з сил, що спрямовує людські вчинки. Ні єдиноначальне прав- ління, тобто необмежена монархія, ні обмежена монархія чи олігар- хія, за яких влада перебуває в руках певного числа людей, не стано- влять ідеальної форми правління. Деспотизм має місце і в першому і в другому випадках. За цих двох форм правління зовсім неможливо, щоб любов до влади виховувала справедливих і добрих громадян. Гельвецій розуміє, що нерівність в розподілі майна і розкіш як її наслідок неминучі, бо цілком природним є існування приватної
власності, грошей і економічної нерівності. Завдання політика, по Гельвецію, полягає в умінні управляти людськими пристрастями і використовувати їх в інтересах суспільства. Пристрасті як такі не можуть вважатись злом і становлять єдиний двигун суспільного життя. Великі справи здійснюються в результаті сильних пристрас- тей. Тому законодавці повинні не придушувати пристрасті, а вміло керувати ними. Доброчинність і щастя народу — наслідок не святос- ті його релігії, а мудрості його законів. Гельвецій так змальовує де- мократію: «Верховна влада в державі порівну поділена між усіма верствами громадян». Він прихильник федеративного устрою дер- жави, висловлювався за поділ країни на певну кількість маленьких республік, що користуються самоврядуванням щодо внутрішніх справ і посилають делегатів до верховної ради, яка вирішує питання загальнодержавної політики. В своїй політичній програмі Гельвецій пропонує поділити Францію на тридцять республік з рівними територіями. В цих респуб- ліках мають бути однакові закони, що забезпечують свободу. Кожна республіка повинна мати своїх виборних посадових осіб і власну по- ліцію. Верховний представницький орган союзу складається з деле- гованих від кожної республіки чотирьох депутатів. В його компете- нцію входять загальна політика і ведення війни. Він повинен нагля- дати, щоб закони в республіках змінювалися тільки зі згоди всіх. Погляди Гельвеція були прогресивними для свого часу і частково втілилися в актах Великої французької революції. Ідеями Гельвеція надихалися послідовники його філософії ХVІІІ ст. 7. Утопічний соціалізм Мельє, Морелі, Маблі, Бабефа У Франції ХVІІІ ст. виникають ідеї утопічного соціалізму і кому- нізму. Вони виражали інтереси народу і поширювали свої переконання
шляхом просвітництва, правильних уявлень про людську «природу» і завдання людського суспільства. Раніше всіх виступив Жан Мельє (1664 — бл. 1733), який народився в селі Мазерні в Шампані. Після закінчення духовної семінарії він був призначений священиком в один із приходів Шампані, де і залишався до смерті. Покінчив життя Мельє трагічно: він виступив на захист селянина, в результаті чого у нього виник гострий конфлікт з сеньором; в свідомості свого без- силля священик заморив себе голодом. Він гнівно викривав зло і несправедливість, що панували у світі. В «Заповіті» він викриває феодальне суспільство і кріпацьку експлу- атацію, нічим не виправдані привілеї дворянства. Мельє виступає в аналізі суспільних відносин як просвітитель — мораліст. В «Запові- ті» він викриває релігію. «Всі релігії, — говорить він, — є лише по- милками, ілюзіями і обманом». «Будь-який культ і поклоніння бо- гам, — по словам Мельє, — є помилка, зловживання, ілюзія, обман і шарлатанство». Він доводить, що релігійні забобони використову- ються широко в своєкорисних цілях, «лжепророками, обманщиками і шарлатанами», котрі зловживають владою, захопленою ними під приводом управління людьми. Християнська релігія в очах Мельє не становить виключення. Навпаки, він називає догмати цієї релігії особливо безглуздими, висміює властиві християнству культ ікон і віру в чудеса. Християнська релігія, говорить Мельє, терпить, схва- лює і навіть заохочує зловживання, противні справедливості і доб- рому правлінню. Вона терпить і заохочує багато несправедливих утисків. Першим зловживанням є велика нерівність між різними стана- ми і становищем людей; одні мов би народжені тільки для того, щоб деспотично панувати над іншими і вічно користуватись всіма блага- ми життя; інші, навпаки, мов би народилися тільки для того, щоб бути нещасними і мерзенними рабами і все життя знемагати під гні- том злиднів і тяжкої праці». Нерівність породжує гордовитість і марно- славність в одних, ненависть і гнів у інших. В дусі природно-правового
вчення Мельє стверджує, що всі люди рівні від природи, мають пра- во на свободу і на свою долю в земних благах, але разом із тим, виходячи за межі буржуазних концепцій, додає, що всі повинні за- йматись корисною працею. Мельє суворо засуджує положення, при якому в одних зосе- реджені всі блага і задоволення, а в інших — всі тяготи, турботи, го- ре і неприємності життя. Мельє викриває хибність уявлень про знат- ність, якою хизуються феодали, заявляючи, що їх предки були люди кровожерливі і жорстокі гнобителі, тирани, підступні зрадники, по- рушники суспільного закону, віри, батьковбивці. Він суворо крити- кує феодальний устрій, викриває нещадну експлуатацію селян, порі- внює поміщиків з кишковими паразитами, що виснажують тіло людини. На його думку, вони є для селян найзлішими і справжніми дияволами. Мельє засуджує роль «служителів правосуддя» абсолю- тистської Франції, відносить їх до числа людей, котрі не тільки не приносять ніякої користі, але служать «лише нехтуванню, пограбу- ванню і знущанням над іншими людьми». До цієї категорії Мельє відносить відкупщиків, канцелярських чиновників, збирачів подат- ків і накінець «численних негідників і шахраїв в справі соляної та тютюнової монополій». «Всі ці люди, — говорить Мельє, — знахо- дять задоволення тільки в розоренні бідного народу, вони в захоп- ленні, коли їм вдається спіймати кого-небудь в свої тенети і одержа- ти добру здобичу». Влучно критикує Мельє основи існуючого ладу, приватну влас- ність, існування якої розглядає як одне із зловживань, прийняте та узаконене в усьому світі «поряд із нерівністю і дармоїдством». Люди привласнюють собі в приватну власність блага і багатства зем- лі, тоді як всі повинні були б володіти ними спільно. І Мельє пропо- нує організувати життя суспільства на комуністичних засадах. Всі жителі однієї і тієї ж місцевості повинні становити одну сім’ю, жити мирно і спільно, користуватись однією і тією ж їжою, мати однако- вий хороший одяг і взуття, однаково хороші житла. Всі повинні
однаково займатися корисним заняттям, причому заняття поділя- ються в залежності від потреб в тих чи інших продуктах. За цих умов кожний буде мати все необхідне для мирного існування, ніхто не буде відчувати тривоги щодо свого майбутнього і майбутнього своїх дітей, нікому не доведеться боятись голоду й убогості. В ре- формованому суспільстві не буде обдурень, крадіжок, пограбувань, судових процесів. Праця розподілятиметься рівномірно, і ніхто не буде виконува- ти непосильних робіт. Мельє передбачає, що це підніме рівень роз- витку продуктивних сил. В результаті цього з’являться про палаци, зручні і привабливі будинки, сади, в яких буде багато плодів, великі врожаї і добробут, інші блага. Мельє засуджує абсолютизм, тиранію королів і князів, котрі доводять народи до виснаження. Як раціо- наліст-просвітитель, в якості шляхів досягненні ідеалу та ліквідації зла він вказує насамперед на просвітництво, поширення правильних уявлень про взаємовідносини людей. Першою умовою для ліквідації зла є визволення людини від підкорення релігії та християнській мо- ралі. Але це — лише попередня умова. Мельє не вважає достатнім обмежуватись мирним шляхом, а відкрито закликає до збройного виступу проти тиранів, вихваляє тирановбивство, закликає до об’єд- нання народів, до організованих дій трудящих. У вченні Мельє знайшли відображення думки і бажання французького селянства. Його кому- нізм був утопічним в умовах Франції ХVІІІ ст. Ідеї утопічного комунізму, поряд з Мельє, розвивались у творах Морелі (бл. 1715–1778), який майже все життя був малозабезпече- ним. Друкував праці у Франції, Бельгії, Голландії. У 1754 році вийшла в світ праця «Кодекс природи, або справжній дух її зако- нів». У першій частині мислитель дав теоретичне обґрунтування комунізму а в другій викладає «Зразок законодавства», який по суті, є проектом конституції майбутнього комуністичного суспільства. Морелі вбачав все суспільне зло у приватній власності. «Даремно, мудреці землі, ви шукаєте стан повної свободи там, де царюють
ці тирани (приватна власність і породжені нею приватні інтереси. Ви не підрізали власності і тому нічого не зробили: ваша республіка опиниться коли-небудь у жалюгідному становищі», — говорив він. Морелі з особливою силою підкреслює якісно нову природу влади, що базується на суспільній власності. Її завдання — управління су- спільством, здійснення, насамперед, господарських функцій. Він ха- рактеризує нову державу як «форму правління, що розподіляє сус- пільну працю у відповідних пропорціях між її громадянами й тому значно зменшує її вагу». У проекті Конституції комуністичного сус- пільства Морелі змальовує оригінальну форму організації влади, ще не відому історії. Нація, за його проектом, поділяється на провінції, провінції включають у себе міста, міста поділяються на триби, три- би на сім’ї. Батько сім’ї, якому виповнилося 50 років, стає сенатором у своєму місті. Сенат міста видає різні регламенти щодо законів, здійс- нює правосуддя, веде облік людей, займається вихованням молоді, піклується про людей похилого віку, хворих тощо. Існує Верховний сенат нації, дві системи посадових осіб, функції глави Нації виконує генерал (призначається довічно), життя члена суспільства має регла- ментуватися законом. Морелі своє завдання вбачав у тому, щоб знайти такий суспільний устрій, за якого людина була б «настільки щасливою і доброчинною, наскільки це можливо для неї у земному житті». Він розраховував на мирний шлях здійснення свого ідеалу. Ідеї утопічного соціалізму виражені також в працях Габріела Бонно де Маблі. Вступивши в лави духовенства віддав свої сили на- уковим заняттям і літературній діяльності, ставши автором багатьох творів на історичні, філософські та політичні теми. Серед них «Про права і обов’язки громадянина» (1789), «Про законодавство або принцип законів» (1776). В першій праці він доводить, що по приро- ді людям властивий розум, свобода. Ці природні властивості по- винні бути збережені і зміцнені із створенням державної влади. Він — прихильник рівності як природного закону людей. Природа
не створила ні великих, ні малих людей, вона визначила одних бути господарем інших. Приватна власність не відповідає «природі» лю- дей і не була властива людям в природному стані. Був час, твердить Маблі, коли не існувало приватної власності і всі працювали спіль- но, розподіляючи продукти за потребами. Встановлення приватної власності створило всі біди людей і породило пороки. Нерівність — джерело наших пороків, яка породжує деспотизм і рабство. Маблі вважає багатство несумісним з моральністю, його зразком є суворе і просте життя спартанця. Майнова рівність об’єднує всіх людей, зба- гачує їх душу і виховує їх в почуттях взаємної доброзичливості і дружби. Нерівність майна деформує людину і змінює природне тя- жіння її серця. Маблі вважає неможливим повернення в первісний стан спіль- ності майна. Тому необхідно обмежити це реформами, законами. Чим суворіші будуть закони, — переконує він, — тим менш небез- печним буде нерівність майна. Маблі говорив про необхідність обмежити торгівлю, котрій властивий «дух жадібності» і котра по- роджує всялякі пороки. Слід видати закони, що ускладнювали б куп- лю-продажу майна. Великого значення Маблі надає аграрним зако- нам, які покликані обмежувати розміри земельних володінь. Ідеаліс- тично вирішуючи питання розвитку суспільства, Маблі покладав головні свої надії на просвітництво. Однак він не виключав і рево- люційного шляху перетворення суспільства. «Громадянська війна, — говорить він, — буває іноді великим благом». Він порівнює грома- дянську війну з ампутацією, цілком необхідною при гангрені руки чи ноги. «Політичному суспільству, — заявляє Маблі, — буває іноді необхідний рух, інакше воно стає трупом». «Народ ніколи не буває більш сильним, більш поважним і більш щасливим ніж після потря- сінь громадянської війни». Проте Маблі не міг вказати, які саме сили здатні зробити рево- люційний переворот, здатний привести до ліквідації існуючого су- спільного устрою. Ось чому здійснення комуністичного устрою він
зводить до якогось невідомого пустельного острова, де люди будуть звільнені від забобонів і пристрастей Європи. «Коли я читаю, — го- ворить Маблі, — опис якого-небудь мандрівника про якийсь пусте- льний острів, над яким розстеляється все небо і по якому тече ко- рисна для здоров’я вода, у мене завжди є бажання відправитись туди і заснувати там республіку, де всі багаті, всі бідні, всі рівні, всі віль- ні, всі брати і де першим законом була б заборона володіти власніс- тю». В цих словах розкривається суть утопічності поглядів Маблі. Ідеї утопічного соціалізму в період французької революції ХVІ–ХVІІ ст. не залишились в галузі однієї теорії, вони відбилися і в революційних виступах трудового народу. Цей виступ відомий під іменем «Змова в ім’я рівних» і пов’язаний з ім’ям Франсуа (Гракка) Бабефа (1760–1797). Він став сиротою. В молоді роки багато зазнав горя, працюючи поденщиком, помічником землеміра. З початку ре- волюції Бабеф вів енергійну боротьбу проти феодальної земельної власності, феодальних повинностей і за поділ общинних земель. Агітація проти побічних податків в 1790 році закінчилася для нього ув’язненням, а потім звільненням на вимогу Марата. Він веде кампа- нію проти термідоріанського уряду, створює таємну організацію для підготовки повстання проти Директорії і встановлення нового су- спільного і політичного ладу. Змова була розкрита в результаті до- носу зрадника. Бабеф був арештований і страчений. Бабеф і його прихильники — бабувісти, критикували «паперову» рівність перед законом. Його не задовольняла буржуазна револю- ція, що зберегла в недоторканості протилежність багатства і бідно- сті. Бабувісти закликали до нових, більш глибоких перетворень. Революція не доведена до кінця, говорив Бабеф, оскільки нічого не зроблено для забезпечення народного щастя, і навпаки, зроблено все, щоб примусити народ проливати свій піт і кров, що збирається в золоті судини купкою ненависних багачів. Революцію слід про- довжувати. Її мета — знищення нерівності, відновлення загального щастя.
Він оголошує рівність першою вимогою природи. «Ми пре- тендуємо, — говорить Бабеф в «Маніфесті рівних», — на те, щоб жити і вмирати рівними», подібно тому як ми народилися ними. Ми хочемо справжньої рівності або смерті — ось чого нам тре- ба». Причина всякої нерівності — приватна власність. Тому лік- відація приватної власності і встановлення спільності майна і праці — єдиний засіб назавжди усунути нерівність і всі біди. Тому він висуває принцип обов’язкової праці, забезпечення всім необхідним для кожного життя, щоб одержувати за працю засоби для задоволення природних потреб. Великих міст не буде, країна покриється селами. На його думку найдоцільніше організувати соціалістичне гос- подарство в масштабах країни. Він розробляє план утворення націо- нальної общини, якій передається все майно. Громадяни, які поба- жають зберегти своє господарство, розглядаються як іноземці і не користуються політичними правами. Бабеф не обмежувався викла- дом принципів майбутнього суспільного устрою, але й вживав прак- тичних заходів, очоливши створену для підготовки і організації повстання «таємну директорію суспільного спасіння». Були запла- новані заходи, здатні забезпечити зв’язок революційної організації з народом, швидкий і легкий спосіб спілкування з ним. Бабувісти пе- редбачили увесь план повстання. Повсталий народ закликався ово- лодіти державним казначейством, поштою, урядовими будинками і всіма суспільними і приватними складами продовольства і воєнної амуніції. В результаті перевороту бабувісти пропонували встанови- ти тимчасову революційну владу, яка покликана управляти країною протягом перехідного періоду аж до встановлення комунізму. Це по- винна бути революційна диктатура, подібно диктатурі якобинців у Конвенті. Змова Бабефа стала самостійним революційним виступом. Теоретичні установки бабувістів були утопічними, оскільки не існу- вало ні матеріальних, ні політичних передумов для їх втілення в життя.
8. Особливості політичних поглядів діячів французької буржуазної революції Ідеї, розвинуті представниками просвітництва у Франції ХVІІІ ст., знайшли відображення у виступах діячів французької революції, в її законодавчих актах. Вони справили безпосередній вплив на виник- нення буржуазних політичних установ, викликаних до життя рево- люцією 1789 року. Відомий діяч Установчих зборів аббат Сійєс в своїх промовах посилався на Руссо і положення, висунуті Мон- теск’є, не вбачаючи великих розходжень між ідеями цих мислителів. Сійєс приймав принцип суспільного договору і прямо заявляв, що «будь-яке суспільство може бути справою вільної угоди між його співчленами». В проекті декларації, котрий він розробив говориться: «Немає суспільства, якщо воно не засновано на вільній волі договір- них сторін». Відстоюючи принцип суспільного договору, Сійєс ра- зом із тим був прихильником народного суверенітету. Закон пови- нен бути виразом народної, загальної волі. Народна воля, говорив Сійєс, завжди законна, вона — джерело законності. При цьому Сійєс вніс деякі доповнення до положення Руссо щодо безпосеред- ньої демократії. Він відстоював принцип народного представництва, котрий Руссо допускав лише з деякими застереженнями. Сійєс дотримувався думки Монтеск’є, котрий говорив, що у ве- ликих державах немислимо обійтись без народного представництва. У Сійєса народне представництво розглядалося як втілення принци- пу народного суверенітету. Відповідно з ідеалами конституційної монархії і принципу розподілу властей була прийнята Установчими зборами Конституція 1791 року. Хоч згідно цієї конституції визна- валось, що суверенітет належить народу, однак збережена була спадкоємна королівська влада і королю надавалось право признача- ти і звільняти міністрів. Незважаючи на проголошене в Декларації 1789 року, положення про те, що закон повинен бути вираженням загальної волі, конституція ввела майновий ценз і нерівне виборче
право. Представники крупної і середньої буржуазії — жирондисти — були також прихильниками ідей Монтеск’є і Руссо, але вони не були послідовниками. Ідеї Руссо знайшли відображення в промовах і документах якобинців — представників революційного класу Франції ХVІІІ ст. — міської і селянської бідноти, і особливо ображали погляди міських низів. В якобінській «Декларації прав людини і громадянина» 1793 року сказано: «Закон є вільне і урочисте вираження загаль- ної волі». Стаття 10 якобінської конституції 1793 року гласить: «Народ обговорює і ухвалює закони». Вождь якобінців Максимі- ліан Робесп’єр вважав себе учнем Руссо. Він писав Руссо: «Ти на- вчив мене пізнати себе… Старий будинок розпався; на руїнах під- нявся портик нового будинку, для побудови котрого і, завдяки тобі, приніс і свій камінь». У промові в Установчих зборах з при- воду проекту конституції Робесп’єр говорив, що необхідно вихо- дити з принципу семодержавства народу. «Всі посадові особи, — говорив він, — є лише уповноваженими народу, його прикажчи- ками, котрих він може призначати і знімати в будь-який час». Формою правління у Франції, на його думку, може бути тільки демократична республіка. Робесп’єр виступив з ідеєю, що в державі не повинно бути різ- кого уособлення правлячих і управляючих, висловився проти профе- сіональних чиновників, політиків, перламентарів, вважав, що будь- який громадянин, простий землероб чи дрібний ремісник може і повинен вміти управляти. Коли контрреволюція стала загрожувати завоюван- ням революції, Робеспьєр виступив на захист революційного уряду. «Революція, — говорив Робесп’єр, — це боротьба свободи проти її ворогів; конституція — це правління свободи, що одержала перемо- гу і встановила мир». Революційний уряд спирається на священний закон — спасіння народу, на самий непохитний із всіх принципів — необхідність. Якобінці висловлювалися проти різкої майнової нерів- ності, проти зосередження багатства в руках небагатьох імущих і разом
із тим визнавали приватну власність непорушним принципом сус- пільного устрою. На думку Робесп’єра, власність — це право кожного користува- тись і розпоряджатись тією часткою благ, котрі забезпечені йому законом. Та рівність, на яку Робесп’єр так рішуче настоював, була не майновою, а чисто формальною. Він вважав, що економічна нері- вність — це «химера», що вона «рішуче неможлива в громадянсько- му суспільстві». В своєму проекті «Декларації прав» він обмежував- ся вказівкою на те, що «право власності, як і всі інші права, обмеже- но необхідністю поважати права інших людей» і що це право не по- винно «завдавати шкоди ні небезпеці, ні свободі, ні існуванню, ні влас- ності наших ближніх». Один із керівників якобінців Жан-Поль Марат ще в 1774 році випустив у Англії памфлет «Ланцюги рабства», в якому піддав різ- кій критиці монархічний державний устрій і відкрито закликав до повстання і розробляв його програму. Він відстоює демократичний принцип організації державної влади, висуває положення, що вер- ховна влада в державі належить всій нації, що нація і є джерелом будь-якої законної влади. Марат висловлюється за загальне виборче право, виступає проти декрету Установчих зборів, про вводив май- новий ценз і поділ громадян на «активних» і «пасивних». Цей акт, на його думку, спотворює літопис революції французького народу, покриває ганьбою перший рік ери «свободи». Влада законів, за сло- вами Марата, «ні що інше, як прихована тиранія мізерної меншості над більшістю». Після втечі короля він вимагав призначення верхов- ного диктатора, висловлювався за обрання трибуналу, покликаного розправитись із зрадниками і ворогами народу. Подібно Робесп’єру, він захищав ідею наділеного широкими повноваженнями револю- ційного уряду і вимагав енергічних і рішучих заходів проти контр- революції. Політичні ідеї якобінців відображені в якобінській кон- ституції 1793 року, що не вступила в дію через війну, розпочату
ворогами революції. Ця конституція вводила загальне і рівне вибор- че право і передбачала обрання вищого органу виконавчої влади — Виконавчу раду. Це була буржуазно-демократична конституція, яка відкидала принцип поділу властей і намагалась втілити в життя принцип народного суверенітету.
|
|
