Розділ Іх полІтична думка в украЇнІ кІнця xvi — початку xvii столІть1. Передумови суспільно·політичної боротьби В суспільно-політичній історії України у вказаний період харак- теризується розвитком прогресивного політичного руху, пов’язаного з соціально-економічним життям і боротьбою українського народу за свої права і свободи. Саме в цей час посилився наступ польських маг- натів на життєві основи народу України. Підготовка і прийняття цер- ковної унії 1596 р. ще більшою мірою посилила й ускладнила бороть- бу українського народу. «Укладена з метою більш політичною й адмі- ністративно-дисциплінарною, ніж догматично-релігійною, Брестська унія внесла розкол серед українців, сприяла пожвавленню, інтелекту- ального руху, жвавим диспутом, викликала з однієї і другої сторони гарячою дискусії, що відображені в політичній літературі. Процес відродження державотворення України почався із само- оборони проти татарських нападів, появою козацтва як збройної сили. Організовувало й очолювало цю боротьбу українське шляхетство, що мало велике значення у формуванні державницьких тенденцій. Повстання, що відбулися на терені України, проти польських магна- тів, сприяли козацькій самоорганізації, особливо під час діяльності Б. Хмельницького, його перемог, становлення козацької держави аж до прийняття Конституції Пилипа Орлика.
2. Політичні ідеї в «Апокрисисі» Христофора Філалета В історії розвитку української полемічно-публіцистичної літе- ратури ХVІ–ХVІІ століть найбільш значним і плідним було перше десятиліття після офіційного проголошення Брестської церковної унії 1596 р. саме в цей час відбувалася гостра церковно-політична боротьба не на життя, а на смерть, за збереження від поневолення Ватиканом українсько-білоруського православ’я, за незалежність України і Білорусії. Характеризуючи політичну природу унії, І. Я. Франко писав: «Ідея унії, єдності всеї католицької церкви, єдності того, що ніколи не було єдністю і що історичний розвій чим далі тим дужче розводив у різні боки і на різні парості, — отож ідея, виплекана на ґрунті рим- ського імперіалізму, була і є досі одною з найфатальніших ілюзій людського духа, одною з тих маній «перти проти рожна», проти природи і природного розвою, що причинили людству безмірну ма- су страждань… оперта на римській гордості та самообожанню, на таких доктринах, як Roma caput mundi, Roma locuta, cansa finita, Unus pastor… ся ідея була запереченням самих основ християнства, повернутим до римської державності, нібито на релігійнім, а власти- во на політичнім полі, була здеградуванням релігії і думки людської на послугу пустій, антикультурній фікції римського верховенства над усім світом». Тому народ поставився до Брестської унії вкрай вороже і непримиренно як до нового панського ярма соціального і національного. Брестська унія не принесла заспокоєння, не вгамувала пристра- сті віруючих, а навпаки, ще більше загострила громадське та ідеоло- гічне протистояння. І як реакція, в 1597 р. з’явилася православна брошура, видана анонімно в Кракові польською мовою, під назвою «Ekthesis abo krotkie zebranie spraw, ktore sis dzialy na partykultrnym, to test, pomiastnym synodzie w Brescin Zitewskim». Автор її не відомий.
У відповідь маститий католицький теолог і публіцист єзуїт Петро Скарга видав полемічний трактакт або «Описанье и оборона събо- ру руского берестейського», випущений друком у Вільні 1597 р. польською мовою і в перекладі на українсько-білоруську мову. П. Скарга не поставив своє ім’я і випустив анонімно. Проте на ав- торство його вказує і манера, і стиль написання і вставки скороче- них витягів із попереднього трактату «O Jednosci kosciola bozego». Скарга вирішив прийняти унію, оскільки католицький Рим дбає про унію лише в інтересах здійснення братерського єднання християн — віруючих в інтересах душ пастирської опіки Ватикану над віруючи- ми, а не для «стрижки» христових «овець» і осягання широкої влади над народами. Книга П. Скарги викликала законну реакцію в колах українсь- ко-білоруського православ’я. І відповідь була дана блискучим публі- цистом Христофором Філалетом в кінці 1597 р. в книзі «Апокри- сис», польською мовою, а через рік в перекладі на українську мову. Книга привернула увагу. Проте до наших днів ще не відоме справж- нє прізвище автора книги. Про нього дізнаємося з самого тексту тво- ру, що був людиною світською, дрібним шляхтичем, жив на Волині, перебував у тісних стосунках з київським воєводою князем К. Острозьким, який щедро подавав до рук письменника свою осо- бисту кореспонденцію і деякі урядові матеріали. Освіту він мав до- сить ґрунтовну, широко ерудований в галузі історичних, історико- церковних, юридичних знань, був надзвичайно культурною людиною свого часу з гуманістичним складом мислення, активний громадсь- кий діяч, політик, який щиро переймається інтересами українсько-- білоруського народу в його боротьбі з Ватиканом за національно-ре- лігійну незалежність. Автор «Апокрисису» в своєму творі відверто підкреслює свою приналежність до «руського народу». «Апокрисис» за обсягом становлять 400 сторінок. На підставі історичних документів, королівських грамот, сеймових рішень, лис- тування Філалет доводить, що митрополит М. Рагоза з єпископами
Іп. Потієм, К. Терлецьким та іншими вчинили тяжкий політичний і моральний злочин, зрадили свою віру, свій народ. Вони зламали церковне право, бо порушили присягу, дану ними константинополь- ському патріарху під час єпископського посвячення. Єпископи порушили «посполіте право», записане в постанові варшавської кон- федерації 1573 р., у сеймових конституціях і королівських привіле- ях, де стверджуються «вольность набожества» і забороняється чини- ти кривду православній церкві та її віруючим. Владики також пере- ступили «неписане право», давні звичаї і традиції руської церкви, власні клятви і обіцянки присягатися вірі батьків, давані у своїх осо- бистих листах. Деякі документи Філалет наводить для того, щоб показати, що владики перебуваючи у послушності папі римському, шукають тільки багатих «пожитків». Для Філалета віра, церква — це насамперед національні свято- щі, а тому він вважає сущим блюзнірством протиставляти православ’я католицизму і говорити тенденційно про хорошу віру чи погану віру. У автора «Апокрисиса» не викликає ніякого сумніву той факт, що унія є лише тимчасовим заходом до повного окатоличення українців і білорусів. З цією метою, аби викрити владик-ренегатів, «обися з них зодрала тая машкара и тое одънье овечее, в которое ся убираю- чи, не только люди простыя изводят, але и хлъбом собъ ненадлеж- ным боки розтыкают». Життя показує, говорить Філалет, що папи римські, завжди по- спішають робити нововведення, щоб пам’ять про себе лишити. Один папа зробить «позволеньє», а другий, його наступник, відмінить. Якщо в першій частині «Апокрисиса» викривається Брестська цер- ковна унія, як «овоч зради і гнобления», друга частина є в повній мірі апологією православного Брестського собору, який, як відомо, не визнав унію і викрив своїх владик-відступників. П. Скарга в своє- му трактаті вважає православний Брестський собор незаконним і некомпетентним вирішувати справи церкви на тій підставі, що на ньому не була представлена більша частина єпископату на чолі з
київським митрополитом. Крім того, на соборі була більшість світ- ських людей. Виходячи з єзуїтського вчення про невтручання світ- ських людей у справи управління церквою, Скарга намагається довести, що церковний собор «есть самых бискунов трибуная», а миряни мусять повністю довіряти своїм архієреям і покладатись на їх пастирський розум. Тому православний Брестський собор Скарга розцінив як «схажку» світських людей, де крім того було багато «єретиків» протестантського переконання. Філалет розбиває аргу- менти Скарги. Полеміка з Скаргою в питанні про право світських людей брати участь у церковному соборі і вирішувати долю своєї національної церкви легко переростає у Філалета в сувору критику церковної ієрархії взагалі. Якщо сам папа римський далеко не є взірцем непо- грішимості, то серед нижчих ступенів церковної ієрархії даремно шукати порядних пастирів. Зате нерідко церковні посади займають духовні отці, які, за характеристикою полеміста, «злодъйми, разбой- никами, албо наемниками, а не пастирами власне моъли бы быть на- званы». До таких і подібних «пастирів» відносить автор «Апокриси- са» насамперед українських єпископів-зрадників, згадуючи саркас- тично «о волебном нашем митрополите (sic!) и з владиками», що піддались Ватикану. Твір Христофора Філалета став вершиною публіцистичної май- стерності, цілою школою для українських полемістів молодших ге- нерацій. З лютою ненавистю ідеологи Ватикану скуповували примір- ники «Апокрисиса» і знищували його фізично, що свідчило про слабкість позицій католицько-уніатських прихильників. 3. Політичні погляди Івана Вишенського Представник полемічної літератури Іван Вишенський (бл. 1550– 1620) родом із Судової Вишні, тепер місто Львівської області, помер
в Афоні. Біографічні дані про Вишенського дуже скупі. Молодим він проживав якийсь час у Луцьку, певний час посідав якесь стано- вище при дворі князя Костянтина Острозького у місті Острозі. Деяку роль у його освіті і гуманітарному вихованні, мабуть відігра- ла заснована тоді Острозька академія, де ректором був письменник- гуманіст Герасим Смотрицький. В кінці 1580-х або на початку 90-х років переселився на Афон, прийняв чернецтво; перебував у жвавих зв’язках із Львівським братством. Літературну діяльність почав од- ночасно з острозькою групою полемістів. Відомо 16 творів Вишен- ського. В 1604 р. прибув на Україну, був у Львові, де розійшовся по- глядами з керівниками братства, перебував в Унівському монастирі, жив у Манявському скиті, 1606 р. повернувся на Афон. Вишенський відіграв визначну роль у розвитку передової сус- пільно-політичної й філософської думки. За словами І. Я. Франка, Вишенський був «одним із батьків і творців народної південнорусь- кої літератури». Він — демократ, палкий патріот, гуманіст. Життя і творчість Івана Вишенського припадає на важку добу для українсь- кого народу. Народ тяжко потерпав від нечуваного панського гніту і безправ’я, а магнати і шляхта жили сито і розбещено коштом праці «хлопів». Від світських панів намагалися не відстати князі церкви. Вишенський дуже добре знав принади світського життя, був обізна- ний в найтонших деталях побуту, звичаїв світської шляхти і просто- народдя. Будучи людиною вразливою він боляче реагував на всіляке зло в людських стосунках, почав пізнавати гострі соціально-класові суперечності і несправедливості, бачив різні розбіжності між єван- гельськими нормами життя і справжньою дійсністю. Шукання в житті добра і правди озлобляло Івана Вишенського проти «власть імущих» і формувало його як непримиренного протестанта, народного бунтівника. Він взяв до рук перо бунтівника-викривача, оголосивши бунт засобами публіцистичного слова і прикладом власного життя. На Афоні Вишенський починає свою літературну діяльність, ши- роко використовуючи відкриті листи-послання, які вважав обов’язком
посилати на Україну, відгукуючись на злободенні події і факти в рід- ному краю. Приблизно за сорок років афонського життя Вишенський залишив 17 послань. Його пафос публіцистики спрямований на боротьбу проти феодалізму, на захист бідних і покривджених людей. З особливою силою виступає він проти церковного феодалізму, розвін- чує церковну унію, розгортає полеміку з католицько-уніатськими по- слідовниками і насамперед з поглядами польського єзуїта-публіциста Петра Скарги. Значна увага у посланнях звертається на питання куль- тури, освіти і виховання молодого покоління. Одним із ранніх творів Вишенського є «Писание до всъх обще, в лядской земли живущих» (1588). В ньому письменник голосом всевидящого пророка таврує тих, хто землю рідну осквернив гріхами єретичними, безбожним, не- чесним життям і застерігає співвітчизників перед небезпекою повного занепаду національної віри, справедливості і моральності. Віра батьків на краю загибелі, бо люди не дбають про чесне і праведне трудове життя. Папи і владики оскверняють землю «гноєм миролюбія», кривдять підданих, «въмьсто зас суду и правды неспра- ведливість, лъж, кривда, прехитреня», а простий народ в умовах за- непаду церкви повертається до поганства, дичавіє і синіє в темряві. Чесне, трудове життя, побожне — такі вимоги Вишенського. А оскільки цим вимогам не відповідає життєва практика феодально- церковної верхівки, попів і духовних пасторів, письменник обрушує на них свій нещадний гнів і ненависть, доходячи до заперечення всього феодального устрою. Вишенського обурює той факт, що па- ни видають себе за земних божків. Це кощунство і злочин. Всі свої уміння вони спрямовують на те, щоб церковні маєтки перетворити на власні фільварки і збагатіти на духовних «хлібах». І. Вишенський проголосив анафему владикам: «Да прокляты будут владыки, архи- мандриты и игумены, которые монастиръ позапустъвали и фальвар- ки собъ з мест святых починили». І. Я. Франко, гідно оцінюючи цей ранній твір Івана Вишенсько- го, зазначав: «Поодинокі уступи з огляду на силу вираження і величність
помислів належать до найкращого, що взагалі посідає наша літера- тура». «Писание к утекшим от православное въры епископом» (1598) викриває антипатріотичну діяльність українсько-білоруської церковної ієрархії, яка прийняла Брестську унію. Для Вишенського церковна унія є «згода» з Ватиканом, на що спокусились українсь- кі владики, це не причина, а наслідок. Наслідок зради частини пас- терів, для яких церковні посади і надані їм маєтності потрібні в інтересах збагачення і передусім для того, щоб нещадно визискува- ти кріпаків. Боячись відповідальності перед народом за своє роз- гульне життя, єпископи віддались під опіку римського папи, при- йнявши унію. Письменник підкреслює, що основне, чим унія привабила вла- дик, це їх ненаситне прагнення до багатства і влади. Він висловлює думку про участь мирян в управлінні церквою і обстоює контроль діяльності церковної ієрархії з боку віруючих. Адже соборне управ- ління церквою по суті є одним з важливих засобів реалізації ідеї рів- ності людей перед богом, ідеї демократизації церковно-громадських відносин. Вишенський вважає, що громада віруючих має «жребієм», тобто голосуванням, обирати собі пастирів, а вища влада повинна таке обрання санкціонувати, а не узурпувати право розподілу церков- них посад і «хлібів». Тому на Україні треба боротись в цьому питан- ні з польсько-шляхетською владою, бо ж король польський присвоїв собі право призначати єпископів всупереч волі народу. Автор сміли- во і рішуче висуває реформаційно-протестантську ідею безпастирсь- кої церкви. Особливо ясно формулює Вишенський цю думку у творі «Порада» (1599–1600), в якому радить землякам своїм прогнати з церкви «проклятих владик», поставлених владою. Ідейно-політична боротьба Іваном Вишенським велась в двох напрямах, з одного бо- ку, проти продажного українсько-білоруського єпископату, а з дру- гого боку, проти єзуїтського католицизму і Ватикану, що діяв спіль- но з польсько-шляхетською владою і королем польським Сигізмун- дом ІІІ в інтересах поневолення України.
Іван Вишенський упевнено закликає свій народ до рішучого бойкотування урядової політики, розрахованої на поневолення і аси- міляцію українців і білорусів, відповісти на утиски і тиранію церков- ної і світської влади патріотичною твердістю в обороні національно- релігійної незалежності. Згуртованість і нездоланна воля народу до самопожертви в боротьбі за справу Батьківщини — це та сила, яку не переможе польсько-католицька агресія і станеться так, підкрес- лює полеміст, як колись сталося з тиранією вавілонського царя На- вуходоносора, котрий не зміг спалити у вогні палаючої печі трьох сміливих «отроків». Вони з божої волі чудом уціліли і вийшли з печі живими, а Навуходоносор — тиран був посоромлений. Сам Вишенський цілком усвідомлював себе воїном, борцем за народну справу, а не просто монахом-пустельником. За віру, честь і гідність рідного народу він готовий кров пролити і життя своє відда- ти. Іван Вишенський був глибоко стурбований суспільним злом на рідній землі. В його уявленні світ перетворився в царство «дияволо- миродержця». А де ж та людина з високими духовними потребами і благородними якостями душі? Саме така людина гідна встановити гуманне суспільство згідно концепції Вишенського. Бог створив лю- дину, не раба божого, не бидло безсловесне, а вільну, незалежну особистість, яка повинна мислити, діяти і будувати своє життя в ім’я вищої правди — істини, а не в ім’я мізерного миролюбія. Цю думку полеміст формулює так: «Волю ест и самовластне человеку, кой хо- щет спастися или погибнути, умерети или живъ быти, сыном божим или сыном диаволски быти — сие на прозвиолении человъком ле- жит». Отже, людина мусить керуватися в житті високою свідомістю, розумом, вірою, а не вовчими законами поганського існування, про- диктованими самим дияволом. Яка це чудова і вічно злободенна гу- маністична сентенція, хоч і повита релігійною оболонкою. Твір «Обличение диявола — миродержца» написаний у фор- мі діалогу між дияволом і убогим ченцем — «голяком-мандрів- ником». Диявол — володар всього сущого на землі пропонує
«голяку-мандрівнику» які завгодно земні блага з умовою, що голий і бездомний сіромаха-чернець продасть душу дияволу, спокусившись на титули і маєтності. Диявол обіцяє найвищі церковні і світські чи- ни — єпископа, архієпископа, кардинала, старости, воєводи, геть- мана, канцлера, навіть трон римського папи чи польського короля. «Если хочеш королем быти, — говорит диявол, объщайся мне офъру в чесну вечную, я тобъ и королевство дам». Але «голяк-мандрівник» не спокусився на багатство і високі титули. «Што ж ми за пожиток с того голоса кролевства, канцелярства албо воєводства, коли я сы- новство божие страчу, безсмертный титул», — заявляє бідний інок. Все це, на думку Вишенського, необхідні речі для людини, але він був противником великої приватної власності. Така власність згубна для людини і суспільства, бо вона робить людину хижаком, породжує нерівність між людьми. «Своє», не власне, а боже, тобто загальнолюдське, що належить усій людській громаді. Вишенський рішуче заперечував і феодальне право на підвладних «хлопів», кида- ючи прямо у вічі папам, що люди їм «до часу» під владу потрапили, і ця феодальна влада над людьми є несумісною з принципами свя- щенного письма. У своїй Концепції справделивого суспільства Іван Вишенський, по суті, поділяє утопічні погляди гуманістів типу «Міста Сонця» (1602) Томмазо Кампанелли. Плани Вишенського зо- середжені на громадських началах життя і діяльності міщанських церковних братств на Україні, на ідеалах так званої правдивої церк- ви. Міщанське церковне братство, тобто згуртована на базі націо- нальної церкви міщанська громада з її демократичними порядками і братерськими взаєминами, які повинні відповідати організації пер- вісно-християнських общин, ось те вогнище справедливого суспіль- ного устрою, на думку Вишенського. Братерство рівних і свідомих людей, яких об’єднує віровизнання, це той ідеал земних стосунків між людьми, що наблизить земне життя людей до райського щастя. Іван Вишенський жадав бачити на провідних посадах ідеологіч- ного і культурного життя на Україні людей вчених, щиро відданих
патріотичному обов’язку, і морально чистих. Він піклувався про на- ціональну школу і виховання. І. Я. Франко високо оцінив теоретич- ну спадщину Івана Вишенського: «Небагато у нас в давнину було людей, котрі би посміли так близько доторкнутися того, що боліло наш, простий люд і котрі би зуміли його болі і долегливості висказа- ти таким гарячим і ярким словом. От за це наш народ і нині повинен тямити його ім’я і згадувати його з честю…». 4. Богдан Хмельницький як політик і державотворець Богдан Хмельницький увійшов в історію як борець за щастя українського народу, як мудрий державний діяч, як герой народно — визвольної війни 1648–1654 років. Народився Богдан Зіновій Хмель- ницький 27 грудня 1595 р. в м. Чигирині в шляхетській родині. Його батько Михайло Хмельницький — безмаєтковий український шлях- тич, який служив при дворі коронного гетьмана С. Жолковського в Жовкві, а потім перейшов на службу до його зятя магната Яна Дани- ловича, Корсунсько-Чигиринського старости, спочатку осадчим, а згодом чигиринським підстаростою. В цей час він придбав собі ху- тір Суботів під Чигирином і заснував власну слободу Новосельці, де мав кількох підданих селян. Дружиною його стала козачка, а сам Михайло Хмельницький був у добрих стосунках з запорізькими ко- заками. Під його командуванням перебували реєстрові козаки чиги- ринського староства. Дитячі та юнацькі роки Б. Хмельницького минали серед прос- того народу. Батько подбав про його навчання в одному із київських монастирів і у єзуїтській колегії в Ярославі на Галичині. І він мав добру освіту, володів кількома мовами. Це сприяло розширенню сві- тогляду Богдана, дозволило йому познайомитися з кращими зраз- ками світових духовних надбань. Повернувшись з навчання, Богдан
кілька років перебував у Чигирині й навчався у батька і місцевих ко- заків військової справи, господарював і брав участь у боротьбі про- ти татарських нападів, набуваючи військового досвіду. Під с. Цеце- рою (поблизу м. Ясс) 27–28 вересня 1620 р. загинув батько, а Богдан попав у полон і два роки перебував у Константинополі в неволі. Тут навчився татарської і турецької мов, познайомився з політичним становищем і військовими силами, побутом і звичаями турків, завів особисті стосунки з впливовими діячами Порти. Після полону поселився у Суботові, де вів господарство, одер- жане у спадщину від батька, підтримував зв’язки з Запорізькою Січчю, куди приїздив і вступив в один із куренів козаком. Неодноразово ви- рушав у походи на Кримське ханство і на чайках до берегів Анато- лії. Запорізькі козаки добре знали його відвагу і військовий хист. Як шляхтич, Богдан Хмельницький мусив служити у реєстровому козацькому війську, куди він вступив у 20-х р. козаком Чигиринсь- кого полку. Там став атаманом, сотником і заслужив авторитет се- ред запорізького і реєстрового козацтва. У 30-х рр. ХVІІ ст. Б. Хмельницький перебував на посаді писа- ря реєстрового війська, воював проти руських і одержав від польсь- кого короля Владислава ІV золоту шаблю за хоробрість. У 1645 р. Б. Хмельницький був у Франції на чолі десяти сотень козаків, брав участь в облозі французької фортеці Дюнкерка під час Тридцятиріч- ної війни. Повернувшись на Україну, Б. Хмельницький провів таємну нараду під Чигирином, на якій було прийнято рішення про підготов- ку всенародного повстання проти польського панування, за возз’єд- нання України з Росією, уклавши договір з Кримським ханством. Цьому сприяла ситуація. В 1646 р., коли Б. Хмельницького не було в Суботові, польський шляхтич Даніель Чаплинський зажадав для се- бе маєтку Хмельницького, напав на Суботів, убив молодшого сина Б. Хмельницького й викрав жінку, з якою щойно овдовілий Богдан мав намір одружитися. А чигиринський староста і магнат С. Конец- польський наказав арештувати Б. Хмельницького і кинути у в’язницю.
Але не маючи доказів щодо підготовки повстання, він не наважився скарати Б. Хмельницького відкрито і випустив його на поруки чиги- ринського полковника Михайла Кричевського. А таємно Конецполь- ський наказав схопити Б. Хмельницького і вбити. Про цей намір Кричевський сповістив Б. Хмельницького і 7 грудня 1646 р. він з сином Тимофієм та загоном козаків і старшин вирушив на Запоріжжя, щоб там заручитися підтримкою запорізь- кого козацтва й розпочати відкриту збройну боротьбу проти пану- вання шляхетської Польщі. 22 квітня 1648 р. двохтисячне козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким вирушило із Січі на Україну. На Жовтих Водах козаки залишили польський авангард 6(16) трав- ня, а 16(26) травня під Корсунем вщент розбили головні коронні сили. Це стало сигналом до всенародного повстання. І народно-виз- вольний рух охопив Лівебережну Україну й значну частину Право- бережжя. 26 вересня козацьке війське почало облогу Львова. Наляканий розмахом повстання новий польський король Ян Казимир запросив перемир’я. І Хмельницький погодився. На цей час, тобто на кінець 1648 р., з-під влади Польщі уже була визволе- на значна частина України. На початку 1649 р. Б. Хмельницький повертається до Києва на чолі переможного війська. Збуджений на- товп і православне духовенство вітали його як українського «Мой- сея», який визволив свій народ від польського рабства. На Україні почала формуватися державність. Б. Хмельницькому довелося по- долати значні перешкоди на шляху конституювання владних струк- тур і поширення їх дії на всій визволеній території. І це вимагало від гетьмана справжньої політичної мудрості, щоб оволодіти ситу- ацією після укладення Зборівської 1649 р. й особливо Білоцерків- ської 1651 р. угод з Польщею. Б. Хмельницький зумів подолати внутрішні і зовнішні перешкоди. Він дещо зменшив соціальну на- пругу у суспільстві, визнавши основні соціальні завоювання наро- ду і після перемоги під Батогом (травень 1652 р.) зумів повернути втрачені території.
На 1652 р. процес складання етнічної державності в основно- му завершився. Б. Хмельницький у своїй державницькій практиці використав традиції козацтва, зокрема, досвід його військово-полі- тичної організації — Запорізької Січі. Він почав поступово відмов- лятися від Генеральної (чорної) ради, громіздкого і не ефективного органу. Основні важелі влади поступово переходили до рук більш вузького кола однодумців (генеральна старшина, полковники, а в окремих випадках — найавторитетніші сотники й рядові козаки). Проте всі найважливіші важелі політичної влади Б. Хмельницький залишив у своїх руках. Він видавав універсали, карав і милував, скликав ради і впливав на перебіг подій, які відбувалися, визначав фінансово-економічну політику держави, розглядав плани військо- вих операцій та їх реалізовував, визначав зовнішньо-політичний курс уряду. Проте Б. Хмельницький як справжній лідер національної рево- люції ніколи не відмовлявся від нагоди зміцнити свою владу і на практиці його прерогатива була необмеженою на Україні. Гетьман практично реалізував ідею спадкоємності гетьманської влади (у квітні 1657 р. гетьманську булаву одержав його молодший син Юрій). При Б. Хмельницькому успішно здійснювалося зовнішньо-політичне забезпечення молодої дрежави. Конфедеративний союз із Москвою свідчить, що гетьман показав себе розважливим політиком. Цей по- літичний акт він розглядав лише як засіб для досягнення більш мас- штабних і глибоких задумів та планів: утвердження державності й об’єднання під гетьманською булавою всіх етнічних українських зе- мель. До честі Б. Хмельницького, він протягом усіх років його ді- яльності дотримувався толерантності і поваги до представників різ- них національних груп, які мешкали в Україні. Представники поль- ських і єврейських етносів брали безпосередню участь у подіях виз- вольної війни. У полки і сотні війська Запорізького входили також росіяни, татари, вірмени, турки, чехи, серби, німці, представники ін- ших національностей.
Б. Хмельницький жив у складний час. Тому нам не потрібно обілювати окремі вчинки, а тим паче канонізувати його. У нього був серйозний прорахунок, зокрема, виведення козацьких військ із за- хідного регіону України восени — на початку зими 1648 р., що при- звело до швидкої реставрації тут польських органів влади. Недоліки були і в оцінці зовнішньо-політичної ситуації 1654–1655 рр., що сприяло загостренню відносин з Молдавією, Валахією та Трансіль- ванією. У багатій різними подіями політичній діяльності великого гетьмана можна знайти й ряд інших помилок та прорахунків. Проте не вони визначають місце, роль та значення Б. Хмельницького в українській історії. Смерть його істотно ускладнила також внутріш- ньополітичну ситуацію в країні. І все ж Українська держава, біля ви- токів якої стояв Б. Хмельницький, продовжувала існувати, набувала нових якостей і давала імпульс формуванню нових суспільно-полі- тичних відносин. Б. Хмельницький став однією із найвидатніших постатей в історії України і тому заслужив право на вдячну пам’ять нащадків. 5. Конституція Пилипа Орлика. Державно·політичний устрій України Своє перше юридичне оформлення демократичний лад на ос- нові свободи, рівності, справедливості знайшов у Конституції 1710 року, укладеною 16 квітня 1710 року між гетьманом Пили- пом Орликом та старшиною і запорожцями, очолюваними кошо- вим Гордієнком. Конституція містить у собі 16 статей. В них го- вориться, що: 1) затверджуються права православної церкви під зверховністю царгородського патріархату; 2) має бути повернений давній кордон козацької держави на річці Случі;
3) Запорізькому низовому війську повертаються давні оселі — Терехтимирів, Кодак, Келеберда, Переволочна і землі над Ворск- лою; форти, побудовані Москвою, будуть знесені; 4) всі поточні державні справи гетьман вирішує спільно з радою генеральної старшини; тричі на рік відбувається генеральна ра- да, до якої належать генеральна старшина, городові полковники та по одному козакові з кожного полку; і старшина, і рада ма- ють право виступати проти гетьмана, якщо він не шанує прав; 5) справи про кривду гетьманові та провини старшини судить не гетьман, а генеральний суд; 6) державний скарб відділяється від гетьманського і передається в орудування генерального підскарбія; на утримання гетьмана призначаються окремі землі; 7) полковники вибираються вільними голосами, і гетьман їх за- тверджує; так само проводить вибір сотників та ін.; 8) гетьман має пильнувати, щоб на козаків і посполитих людей не накладали надзвичайних данин і робіт; має забезпечити козаць- ких удів і сиріт; 9) окрема комісія має провести ревізію державних земель, якими користується старшина, а також повинностей підданих; має перевірити справу підсусідків і також купців, які дістали звіль- нення від публічних тягарів; має врегулювати тягловий обов’я- зок, деякі ярмаркові оплати тощо; 10) торкаються оренди і стації для компанійців та сердюків; гене- ральна рада має знайти інші доходи на утримання війська. Конституція цінна тим, що вона вперше в історії України на юридичному грунті фіксує постанови, які стали основою державно- політичного устрою. В Конституції 1710 року перше місце посідала проблема взаємин між гетьманом і народом. «Гетьманська влада ма- ла бути обмежена і постійною участю в управлінні генеральної стар- шини, і генеральною радою; обмеження стосувались адміністрації, су- ду, виборів старшини, фінансів». Вище сказане означає, що «авторитет
гетьманської влади, створений важкими зусиллями гетьманів, знову знизився». Не обійдено і соціальних низів — козаків і посполитих, їх забезпечено від взиску та гніту; «гетьман мав узяти їх під свою опіку». Право Запоріжжя також гарантується, — мали егоїстично класовий чи груповий характер; йшлося про охорону і збільшення соціальних та політичних «вольностей» окремих груп, а не про зріст і забезпечення держави. Тут і виявляється, що творці Консти- туції, — старшина і запорожці — не виявили широкого політично- го світогляду». Характерним для Конституції 1710 року було те, що в ній гово- риться фактично про продовження традиції Запорізької Січі — козаць- кої республіки, а тому вона й ставить усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке уособлює в собі реальну збройну силу, адміністративний устрій та виконавчу владу. Конституція 1710 року стала першою в світі, в якій йшлося про один із головних інститутів демократії. Важливу роль у розвитку суспільно-політичної думки на Україні зіграв козак С. Климовський — поет і письменник, філософ і гуманіст — просвітитель. До цього часу відомі два його твори «О правосудію начальствуючих, правдъ и бодрости их» та «О сми- реніъ высочайших». В них автор, болісно переживаючи втрату коза- цьких вольностей, зростання гніту й утисків, обмеження прав і сво- бод українського козацтва, гостро засуджував свавілля і тиранію, беззаконня, всяку несправедливість у суспільному житті. Він ство- рив ідеал державно-політичного ладу, який за своїм соціальним спрямуванням відбивав інтереси селянських мас і козацьких низів. Соціально-політична концепція С. Климовського — це своєрідний синтез ідей освіченого й обмеженого абсолютизму з ідеями суспільно- го договору і природних прав людини, поданих в релігійній оболонці. Звеличуючи аж до обожнення правду, С. Климовський тлума- чив її як верховну й основоположну засаду державно-політичних відносин та моральних підвалин життя народу, як повелительську, що їй усі без винятку як Богові повинні підкорятись. Він прагнув
довести необхідність підкорення волі монарха правді і оскільки Бог є абсолютною всесильністю і йому підвладна вся дійсність. Якщо цар вершить неправду, він не може бути царем. С. Климовський ви- ходив з того, що правосуддя є головним регулятором усієї системи суспільних та державно-політичних відносин. Свою історичну місію цар виконає тоді, коли він обстоюватиме правду, закон, справедли- вість. Погляди С. Климовського були прогресивним явищем в духов- ному житті України того часу.
|
|
