Розділ vІІІ полІтичнІ вчення в росІЇ  в хv — першІй половинІ хvІІ столІть

1. Характеристика

суспільно-політичного ладу Росії

Утворення Російської централізованої держави було обумов- лено рядом серйозних змін в економіці країни. Процес відокрем- лення ремесла від сільського господарства сприяв розвитку товар- но-грошових відносин, пожвавленню господарських зв’язків між окремими районами країни. Місто стає центром ремісничого виробництва, культурного життя, виникнення нових ідей, спрямо- ваних проти феодальної роздробленості Росії, ослаблення сил її народу. Північно-Східна Русь випробувала в ХІІІ ст. всі страхіття монгольської навали, зазнала розорення і спустошення з боку за- гарбників.

Вирішальне значення для прискорення утворення російської централізованої держави мав зовнішній фактор. На кінець ХІV ст. Північно-Східна Русь стала поступово відроджуватись від страшно- го розорення і бід монгольської окупації. В 1480 році Русь вирва- лась з татаро-монгольського ярма. Іван ІІІ (1462–1505) робить ус- пішні спроби замінити застарілу дворцово-вотчинну систему управ- ління організацією «наказів», створює в 1497 році єдиний для Росії

«Судебник».

Іван ІІІ розгорнув дипломатичну діяльність з Польщею, Австрі- єю, Угорщиною, Швецією, Персією, Молдавією, Грузією та іншими країнами. Росія переходить до повернення втрачених під час мон- гольського ярма земель. В 1654 році в результаті переговорів Пере- яславська Рада і Земський Собор закріпили союзний договір, по яко- му Україна приєдналася до Російської держави. Після приєднання Сибіру, розгрому шведсько-польської інтервенції і об’єднання з Україною відбувається зростання зовнішньої торгівлі, культури. В ХVІІ ст. в Росії визрівають передумови для утворення абсолютної монархії. В економіці з’явилася мануфактура, намічається утворен- ня всеросійського єдиного ринку. Класові суперечки, особливо між феодалами і селянством загострюються. Про це свідчать селянські війни Івана Болотнікова і Степана Разіна, міські повстання 1648 року,

«Мідний бунт» 1662 року, повстання у Пскові в 1650 році. В резуль- таті розвитку економіки Росії, загострення класових суперечностей з’являються політичні теорії, спрямовані на створення і зміцнення абсолютної монархії.

2. Теорії верховенства царської влади в політичній літературі ХV–ХVІ ст.

Боротьба Москви за зміцнення єдиної державної влади знайшла своє відображення в політичній літературі того часу. Увага російсь- ких політиків була привернута до Флорентійської унії 1439 року, ко- ли візантійський імператор Іоан Палеолог (1425–1448), бажаючи одержати підтримку феодальних держав Західної Європи у боротьбі з турками, погодився на підкорення православної церкви римсько- католицькій на чолі з папою. В укладенні цієї унії брав участь і ро- сійський митрополит, грек за національністю, Ісидор. Унія не була визнана у Москві. Для обґрунтування цього акту з’явилася «Повість про Флорентійський собор» Симеона Суздальського, який захищав

ідею успадкованості влади московських князів від візантійських ім-

ператорів.

На думку Суздальського, візантійський імператор Іоан Палео- лог, погодився на унію, тим самим назавжди позбавив себе права вважатись захисником православної церкви. Її справжнім захисни- ком залишився Московський великий князь Василь Васильович. Ав- тор повісті вважав, що історія поклала на великого государя усієї Русі Василя ІІІ обов’язок захисту православ’я в усьому світі. Право ж російських царів ставити на митрополію в Москві російських мит- рополитів автор визнав безумовним і священним обов’язком російсь- кого царя. Це положення було розвинуто в політичній теорії «Моск- ва — третій Рим». По ній російський цар стає главою всіх православ- них в усьому світі, оскільки це право одержано безпосередньо «від бога» і не залежить від будь-яких земних впливів.

Ідея самодержавної влади знаходить відображення в докумен- тах дипломатичних відносин Російської держави з іноземними дер- жавами та історичних сказаннях ХV–ХVІ ст. Іван ІV в переписці не раз посилається на свою самодержавність, котру він розумів як вла- ду, дану від бога і тому ні від кого незалежну. Спроби обгрунтуван- ня родословної московських господарів були вжиті ще при Іванові ІІІ. На кінець ХV ст. відноситься «Сказанія про князів Володи- мирських». В ньому дається фантастична родословна російських царів. Розповідь починається з Ноя, але особлива увага приділяєть- ся тому, щоб зобразити російських царів спадкоємцями римського імператора Августа. Про це, мовляв, свідчить шапка Володимира Мономаха, відвойована Володимиром Всеволодовичем у Костян- тина Мономаха.

Теорія возвеличення Москви знайшла відбиття в політичних працях псковського монаха Філофея. Він стверджував, що вся істо- рія людства є історія трьох світових царств. Два царства Рим і Конс- тантинополь впали, тому що зрадили православ’ю. Єдиним покрови- телем православ’я залишається російський цар в Москві. Москва, по

Філофею, є єдиний богоспасаючий град. Москва — останнє світове царство, третій Рим. Піднесенню ролі Москви великого князя Івана ІІІ присвячено «Послання на Угру» Вассіана Рило, ігумена Троїць- ко-Сергієвцої лаври (1466 р.), з 1469 року — єпископа Ростовського і Рязанського. Одним із перших авторів теорії спільної царської вла- ди був ігумен Волоколамського монастиря Йосиф Санін (Волоць- кий) (1440–1515), відомий політичний і церковний діяч кінця ХV і початку ХVІ ст. На його думку, влада дана царю від бога. Бог обрав царів як намісників своїх на землі. Однак він вважав, що царська влада повинна надавати велику підтримку церкві в нагромадженні церковних багатств, в будівництві монастирів, а також підтримувати експлуатацію монастирських кріпосних селян. Санін вимагав від царської влади відмови від зазіхань на церковну власність. Він гово- рить, що цар, котрий претендує на церковні землі, «не божий слуга, а диявол, і не цар, а мучитель». В цілому ж теорія суверенності цар- ської влади Йосифа Саніна повинна була зміцнити союз світської влади з духовною.

В боротьбі за утворення централізованої держави російські царі конфісковували землі своїх противників із числа світських феодалів, але не зачіпали церковних земель, боячись позбавлення ідейної під- тримки церкви. Розгромлені царською владою удільні князі, бояри виступили проти офіційної церкви. Одним із відомих критиків «нес- праведливості» і «користолюбства» офіційної церкви був чернець Ніл Сорський, який пропагував ідеал самітницького життя. Інок, стверджував Сорський, повинен бігти від світу цього з його «зло- смрадієм». Він не повинен втручатися в справи мирян, «підноситись над мирянами», думати про себе «високоумно», але повинен бути морально утримуючим. Ніл вимагав від іноків, щоб жили своєю пра- цею.

Яскравим «викривачем» офіційної церкви був Вассіан Косой — насильно пострижений в монастир за опозицію Івану ІІІ Василь Іванович Патрікеєв. До цього він займав високі державні посади.

Вассіан Косой викривав користолюбство «батьків церкви». До числа

«некористолюбців» належав Федір Карпов — публіцист і дипломат кінця ХV — початку ХVІ ст. Він доводить, що «всяке місто і всяке царство управлятися повинно начальниками», тому країнам і наро- дам потрібні царі та начальники. Закони і державу Карпов розглядає як результат суспільного життя і діяльності людей.

Максим Грек (1480–1556), один з ченців Афонського монас- тиря, прибув у Росію для виправлення священих книг. Зблизився з представниками опозиційно настроєного щодо офіційної церкви і царської влади боярства і в своїх проповідях викриває монастирське землеволодіння. Ідеальний цар, на його думку, має шанувати духо- венство, «нагороджувати вельмож за їх заслугами». Князь Курбсь- кий був захисником порядків часів феодальної роздрібленості.

3. Політичні ідеї прихильників централізованої російської держави

Спираючись на дворянство і на швидко зростаюче місто, царсь- ка влада в Росії успішно боролася за повне викорінення залишків феодальної роздрібленості, розгромила вотчинників-бояр і створи- ла нову систему управління. З метою забезпечення підтримки сво- їм заходам з боку дворянства і посадського населення царська вла- да вдається до скликання земських зборів, що означало створення станово-представницької монархії. Феодальна політика Івана ІV була спрямована на розгром боярства на прикріплення кріпосного селянина до землі і обкладання всього поселення державним подат- ком в інтересах підвищення ролі дворянства, зміцнення централізо- ваної влади.

Видатним теоретиком і публіцистом дворянства в ХVІ ст. був Іван Пересвєтов. У 1549 р. він подав Івану ІV дві чолобитні з проек- тами різних державних і соціальних перетворень. Політичний ідеал

його — спільна централізована держава з царською владою на чолі, котра, спираючись на дворянство, організовує армію, створює гнуч- кий і слухняний волі царя державний апарат, очищує судові міста від хабарництва, розгромить в ході боротьби за зміцнення держави бояр і ліквідує інститут намісництва. Пересвєтов вимагав від царя, щоб він царство своє тримав «у грозі». Цар повинен правити мудро, але не прощати недругам образ: «Як кінь під царем без уздечки, так царство без грози», — пояснює Пересвєтов Грозному необхідність жорстокої розправи з ворогами.

Основним і першочерговим завданням зовнішньої політики Москви Пересвєтов вважав підкорення Казані. Приєднавши Казань до Російської держави і  оволодівши цією «підрайською землею»,

«Великі господарі Всея Русі» убезпечать свою країну від нападу во- рогів, відкриють нові торговельні шляхи і одержать велику користь. Політична теорія божественного походження царської влади знай- шла свого захисника в особі Івана ІV Грозного (1530–1584), велико- го князя «Всея Русі» (з 1533). Вона розкрита в переписці князя Курбського з опричником Василя Грозного, який потрапив в полон до кримських татар, і в посланні в Кирило-Білозерський монастир.

Іван Грозний захищав ідею повноти царської влади. На його думку, всі його предки володіли повнотою самодержавної влади, і тому він проводить положення про спадкоємність його самодер- жавних прав. Всяка думка про роздрібленість або применшення царської влади рішуче відкидається Грозним. Зрада Курбського Вітчизні, вважав Іван Грозний, є не тільки державний злочин, але й святотатська справа. Розглядаючи підлеглих як своїх холопів, Іван ІV безумовним правом царя вважав право розпоряджатись життям своїх підлеглих. Він, відстоюючи ідею суверенітету царсь- кої влади, вважав неприпустимим втручання церкви в справи світської влади. Виступ його проти духовенства та боротьба за підкорення церкви царській владі сприяли зміцненню централізо- ваної держави.

Москва нараховує в ХVІ ст. уже більше 100 тис. жителів. Нов- город, Псков, Смоленськ, Казань, Астрахань, Нижній Новгород, Ярославль, Вологда, Великий Устюг, Калуга, Тула, Рязань відігра- ють велику роль в економічному і політичному житті держави. І в політичній літературі поширюються ідеї станового представництва. Так, в документі «Інше сказання», автор захищає думку про необхід- ність періодичного скликання Земського Собору. Цар, вирішуючи питання війни і миру, розробки і зміни законодавства, повинен, на думку автора, скликати «однодумну вселенську раду». Для залучен- ня кращих сил суспільства до участі в законодавчій діяльності і до- помоги радою цар повинен щорічно скликати «кращих» людей від всіх міст своїх від повітів тих» і брати їх до себе в раду. Скликавши Земський Собор з представниками дворянства, цар повинен ради- тись з ними «Про всяку справу світу цього».

На кінець ХVІ ст. зовнішньополітичне становище Російської держави було дуже складним. 25-річна Лівоська війна посилила біди і страждання народних мас. Загострення класової боротьби вилилося в громадянську війну, що почалась повстанням Івана Болотнікова. Повстання пройшло під захистом прав царевича Дмитрія. Похід са- мозванця на ненависного селянам царя Бориса Годунова був прийня- тий селянами і міськими низами як похід справжнього «мирського царя» проти Бориса Годунова, який порушив право селян на від’їзд від поміщика.

У військових загонах Болотнікова до останніх днів облоги Тули знаходився самозванець Лжепетро, який обіцяв селянам вольність і правління «доброго царя». Повалення Василя Шуйського і заняття Москви польськими військами поставили Російську державу в до- сить складне становище. Спасіння російської землі стало справою широких народних мас. Народні меншини, очолені Кузьмою Міні- ним і Дмитром Пожарським розгромили інтервентів, звільнили Москву. Історичні повісті того часу — «Временник» диякона Івана Тимофеєва,  «Нова  повість  про  преславну  російську  державу»,

«Сказання Авраамія Поліцина», «Плач про полонення і кінцеве розо- рення Московської держави» — викривають недостатність грома- дянської відповідальності, вказують на слабку національну самосві- домість феодальних верхів.

Іван Тимофеєв вважав, що в усіх нещастях насамперед винні

«самі». Він звинуватив росіян в небажанні голосно протестувати проти зловживання влади і в мовчанні, тобто в недостатку грома- дянської мужності. Подібні звинувачення висував публіцист почат- ку ХVІІ ст. Келар Троїцько-Сергієвого монастиря Авраамій Полі- цин. На його думку, польські війська одержали успіх і дійшли до центру Російської держави лише тому, що бог покарав за гріховне життя. Він жорстоко засуджував Василя Шуйського головним чи- ном за те, що той допустив втручання шведів у внутрішні справи Росії і тим самим сприяв посиленню інтервенції. Авраамій — при- хильник могутньої царської влади.

Піклування про вибори «всією землею» царя лунає і в грамоті Мініна і Пожарського містам. Вибір нового царя на трон в 1613 році був представлений політичною літературою того часу насамперед як продовження династії Рюріковичів, хоч нові царі мали дуже віддале- не родство з нею. В той же час підкреслюється факт обрання царя

«всією землею». Абсолютна монархія була потрібна дворянству для здійснення зовнішньополітичних завдань, що стояли перед Росією. Русла річок, що протікали через територію Російської держави, зна- ходились в руках шведів і турок, що ускладнювало збут продукції сільського господарства на зовнішніх ринках. Єдиний порт, що зв’я- зував Росію із Заходом — Архангельськ — був далекий від центрів країни і незручний. Росія не мала виходу до морів, не мала свого морського флоту. Все це вимагало проведення державних реформ і подолання відсталості Росії, стало в кінці ХVІІІ ст. в центр уваги. В цей час серед діячів виділявся головний управитель Посольського наказу, царської великої печатки і державних посольських справ оберігатель, при царі Олексії Михайловичу Афанасій Лавретійович

Ордин-Нащокін. Він критикував старі порядки і вважав, що росіяни по- винні багато що у себе перебудувати, а для цього зобов’язані придив- лятись до того, що є на Заході, але «не все слід брати без розбору».

Ордин-Нащокін висловлювався за розширення прав місцевого самоуправління, сприяв розвитку мануфактури і торгівлі, був одним з  авторів Новоторгового статуту  1667 року,  по  якому  російським торговцям надавалося ряд пільг. Іноземні купці були позбавлені права роз’їзду з крамом по Московському царству без особливого на те дозволу царя. Виходячи з особистого досвіду в якості учасника війн з поляками і шведами він вважав необхідними зміцнення війсь- ка  і  заміну  кінного  дворянського  ополчення  постійною  армією. Йому належить перша спроба побудови корабля на Каспійському морі і встановлення регулярного поштового зв’язку з сусідніми краї- нами. В галузі зовнішньої політики А. Л. Ордин-Нащокін був прихиль- ником найтіснішого союзу Росії з слов’янськими країнами. Він не- одноразово вказував на необхідність відновлення дружніх відносин з Польщею та укладення договору з нею проти Швеції, що захопи- ла береги Балтики та гирла Неви, цим він випередив ідею, котру Петро  І  здійснив,  прорубавши  «вікно  у  Європу».  Розбіжності А. Л. Ордин-Нащокіна з його найближчим оточенням з ряду полі- тичних питань привели до його відставки, а потім постриження в ченці в 1672 році.

Великою політичною подією в Росії ХVІІ ст. було повстання Степана Разіна в 1667 році. Центром повстання став Дон. Флот Разі- на вирушив вгору по Волзі у супроводі натовпу селян. Він обіцяв позбавлення від боярсько-дворянської та монастирської кабали. Для більшого успіху повстання Разін поширював чутки, що царевич Олексій Олексійович, який нібито помер 17 січня 1670 року, живий і знаходиться при ньому, а сам цар знаходиться в неволі у бояр-зрад- ників, і тому він прагне визволяти його. І народ переходив на бік Ра- зіна. Повстання мало велике значення для пробудження самосвідо- мості російського народу.