§14. економічні передумови запровадження іпотеки сільськогосподарських земель

Наближення точки відліку запровадження купівлі-продажу зе- мель сільськогосподарського призначення, яка припадає на 1 січня

2008 р., актуалізує проблему іпотеки даної категорії земельних угідь. З відміною мораторію, власне, пов’язуються надії багатьох як вче- них, так і практиків на суттєве поліпшення ситуації з фінансовим забезпеченням сільськогосподарських товаровиробників. Земельна іпотека розглядається ними як вагомий додаток до існуючих форм фінансової підтримки  аграрного сектору, найбільш ефективними серед яких, як засвідчив досвід останніх років, виявились часткова компенсація процентної ставки за кредитами комерційних банків за рахунок бюджетних коштів, фінансовий лізинг, спеціальний режим оподаткування податком на додану вартість, який передбачає зали- шення у розпорядженні сільськогосподарських товаровиробників цього податку.

Водночас реальні перспективи запровадження земельної іпоте- ки в аграрному секторі, зважаючи на характер та обсяги проведеної земельної реформи в Україні, систему відносин власності в галузі та структуру землекористування і землеволодіння, видаються не такими вже й оптимістичними. Об’єктом постійних наукових дис- кусій сьогодення є питання реального предмета іпотеки виходячи із чинної структури землекористування та землеволодіння, доціль- ності створення спеціалізованої фінансової установи виходячи з нинішньої структури банківської системи, ресурсного потенціалу її суб’єктів, рівня територіальної та функціональної сегментації діяль- ності останніх тощо. Зазначені проблеми знаходяться в колі уваги як держави в цілому, так і практиків, безпосередньо пов’язаних із сіль- ськогосподарським виробництвом, а також науковців-аграрників. Результатом таких дискусій є різноманітні, часом зовсім протилеж- ні, висновки як щодо доцільності чергової пролонгації встановле- ного мораторію на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення (останній, до речі, був встановлений у грудні 2006 р. Законом України «Про внесення змін до Земельного кодексу Укра- їни щодо заборони продажу земель сільськогосподарського призна- чення до прийняття відповідних законодавчих актів» [118], згідно з яким купівля-продаж або іншим способом відчуження земель сіль- ськогосподарського призначення запроваджується з 1 січня 2008 р. за умови набрання чинності законами України  про державний земельний кадастр та про ринок земель, визначивши особливості обігу земель державної та комунальної власності і земель товарно- го сільськогосподарського виробництва. Звертаємо увагу, що За- кон України «Про державний земельний кадастр» вже прийнятий

Верховною Радою України у березні 2007 р., проте ветований Пре- зидентом України і вето станом на кінець квітня цього ж року не було подолано. Що ж до закону про ринок земель, то такий на сьо- годні підготовлений до розгляду у другому читанні. Невизначеність ситуації із зазначеними документами дозволяє зробити висновок про адекватність невизначеності ситуації з відміною мораторію на купівлю-продаж земель сільськогосподарського  призначення), так і щодо повної недоцільності, а то й шкідливості, відміни такого мо- раторію взагалі.

На ставлячи перед собою мету відстоювання якоїсь позиції, хоча б з тієї точки зору, що іпотека земель сільськогосподарського призна- чення є обов’язковим атрибутом в системі відносин ринкового типу (як зазначає П.Т.Саблук, «даним механізмом на повну потужність користуються всі країни світу з ринковою економікою. ... у США частка іпотечного кредиту становить 60\% загальної фермерської за- боргованості» [49, c.113]), вважаємо за доцільне акцентувати увагу на тій принциповій позиції, що жодного сенсу не мають будь-які зу- силля держави (власне, як і наукові дослідження) у напрямі запро- вадження земельної іпотеки в аграрному секторі без законодавчого вирішення питання руху власності саме на цю категорію земель.

Сприймаючи  іпотеку  земель сільськогосподарського призна- чення як об’єктивність, притаманну вітчизняній  економіці, певну користь в сучасних умовах вбачаємо в дослідженні об’єктивних передумов запровадження земельної іпотеки в аграрному секторі України. Їх виявлення дозволить мінімізувати потенційні ризики [330] при запровадженні іпотеки землі як безпосередньо для това- ровиробників і потенційних кредиторів, так і з точки зору аграрної політики держави в цілому, яка цілком успішно може бути дискре- дитована внаслідок непродуманості, непослідовності та недостат- ньої повноти управлінських дій.

Високі темпи економічного зростання, збалансований розвиток усіх підсистем національної економіки неможливо забезпечити без досягнення позитивних зрушень у такому важливому її секторі як аграрний. Внесок останнього в економічний потенціал країни до- сить значний – аграрний сектор нині продукує 15-16\% валової до- даної вартості в країні, акумулює чверть (з урахуванням зайнятих в особистих селянських господарствах) зайнятого в національній економіці населення, на 95\% формує ємність внутрішнього продо- вольчого ринку за рахунок вітчизняної продукції. Аграрний сектор

економіки займає особливе місце в загальній системі суспільного поділу праці, що зумовлено специфічним товаром, який він виро- бляє, виконуючи при цьому життєво важливу функцію – забезпе- чення продовольчої безпеки держави.

Водночас, як не прикро це констатувати, сьогодні можна спо- стерігати різку невідповідність між значенням аграрного сектору і важливістю завдань, які він вирішує в суспільстві, та станом його ресурсного потенціалу. Системність кризи  останнього зумовлена деградацією усіх без винятку  його трьох складових – трудового (інтенсивне вивільнення працівників,  погіршення вікової, освіт- ньої, професійно-кваліфікаційної структури кадрів), земельного (зниження родючості грунтів, підвищення рівня їх ерозії) та техніч- ного (зменшення рівня забезпеченості сільськогосподарського  ви- робництва технічними засобами, погіршення їх структури та якос- ті) потенціалів, що створює негативний синергічний ефект в плані кінцевої ефективності аграрного сектору як складової частини на- ціональної економіки.

В контексті нашого дослідження інтерес становлять дві останні взаємопов’язані між собою складові ресурсного потенціалу галузі – технічний (з позицій потенційного об’єкта фінансування, задля чого, власне, і запроваджується іпотека сільськогосподарських земель; хоча й самі технічні засоби можуть бути предметом застави, що слід розглядати як альтернативу та/або вагоме доповнення до земельної іпотеки) і земельний (з позицій, власне, предмета іпотеки, за рахунок включення якого в механізми іпотечного кредитування передбачаєть- ся фінансувати відтворення як технічних, так і земельних ресурсів, а також забезпечувати безперебійну поточну діяльність виробників сільгосппродукції). Технічний і земельний потенціали, таким чином, виступають елементами однієї системи, в якій позитивна динаміка розвитку одного забезпечує таку ж позитивну динаміку розвитку другого. На дослідженні цих складових, власне, і зупинимось деталь- ніше.

В загальній системі занепаду ресурсного потенціалу аграрного сектору очевидним і, без сумніву, аксіоматичним є факт масштабної руйнації технічного потенціалу галузі, яка проявляється у високій фізичній зношеності основних фондів, їх моральній застарілості, скороченні машинно-тракторного парку. Підтвердженням остан- нього є наступні дані (табл. 5.14).

Таблиця 5.14.

Наявність тракторів і сільськогосподарських машин

на сільськогосподарських підприємствах України в 2000-2005 рр. (на кінець року, штук)

Примітка. Розраховано за даними: Наявність та рух тракторів і сільськогоспо- дарських машин в сільському господарстві. – К.: Держкомстат України, 2005. – С. 4.

Як можна побачити з даних табл. 5.14, практично за всією но- менклатурою основних видів сільськогосподарської техніки  про- тягом 2000–2005 рр. відбулося скорочення, особливо значне – за машинами, які використовуються у тваринництві, оскільки занепад останнього серед сільськогосподарських галузей є найбільшим. Ско- рочення наявного машинно-тракторного парку призводить до змен- шення рівня забезпечення галузі основними машинами, який нині становить усього 48-66\% до потреби. Ситуація суттєво ускладню- ється тим, що, як зазначає В.П.Ситник, «через технічні несправності з наявних до потреби 48-66\% машин четверта частина не викорис- товується  ... Близько 90\% техніки, що залишилася в господарствах,

відпрацювала один й більше нормативних строків експлуатації» [335, c.67]. Не краща ситуація в галузі і з автомобільним транспор- том. При розрахунковій потребі, наприклад, у вантажних автомобі- лях понад 300 тис. одиниць, фактично в наявності є усього близько

190 тисяч, з яких справних лише близько 140 тисяч [335, c.6-7].

Наведене дає підстави зробити висновок про деградацію системи машин, порушення її відтворювального циклу, що унеможливлює ведення високотехнологічного агровиробництва,  забезпечення його високої культури, в кінцевому підсумку зумовлює низьку продук- тивність сільськогосподарського виробництва, значною мірою – його невисоку економічну ефективність та звуження фінансової бази для відтворення технічного потенціалу.

З іншого боку, високий ступінь зношеності технічних засобів в аграрному секторі робить його малопривабливим для потенційних кредиторів, передусім для банківського сектору. У сільськогоспо- дарських товаровиробників інтенсивно зменшується ресурс, який може ними використовуватися як застава при отриманні кредиту.

Комплекс проблем, накопичених в аграрній сфері, передусім в частині забезпечення її технічними ресурсами, у своїй основі має фінансову природу. Варто поглянути на деякі тенденції, що сфор- мувалися у цьому напрямі і набули стійких ознак.

Джерела фінансування відтворення технічного потенціалу відо- мі – внутрішні (прибуток, амортизація) та зовнішні (інвестиції, кре- дити, лізинг тощо). Співвідношення між ними на кожному підпри- ємстві різні і визначаються,  насамперед, фінансовим результатом його діяльності. В цілому ж по галузі загалом можна говорити про надзвичайно звужені внутрішні можливості сільськогосподарських підприємств щодо інвестування в основний капітал, адже значна частина їх є збитковими (табл. 5.15).

З даних табл. 5.15 чітко видно, що збитковими є третина сіль- ськогосподарських підприємств. На фоні отримання в останні роки плюсового фінансового результату в галузі піддається сумніву зна- чний  інвестиційний  потенціал сільськогосподарських товарови- робників з огляду на стійку тенденцію отримання ними від’ємного фінансового результату впродовж останнього п’ятиріччя минулого століття. Наслідком такої тенденції стало формування значної кре- диторської заборгованості, обсяг якої на кінець 2005 р. перевищив

16 млрд. гривень. При цьому лише за рік її величина в сільському господарстві зросла більше як на 3 млрд. гривень.

Таблиця 5.15

Основні показники діяльності сільськогосподарських підприємств України у 1995-2006 рр.

Примітка. За даними: Основні економічні показники роботи сільськогосподар- ських підприємств України за 2002-2003 роки. – К.: Держкомстат України, 2004. – С. 8; Основні економічні показники роботи сільськогосподарських підприємств України за

2006 рік. – К.: Держкомстат України, 2007. – С. 7; Діяльність підприємств – суб’єктів підприємницької діяльності. І частина. – К.: Держкомстат України, 2005. – С. 99, 141.

Аналізуючи  проблему прибутковості галузі, а відтак джерел формування фінансових ресурсів, достатніх для забезпечення не лише простого, але й розширеного відтворення технічного потен- ціалу, не можна залишити осторонь питання цінового диспаритету. Наявність останнього зводить нанівець усі потуги сільськогоспо- дарських товаровиробників до зміцнення своїх позицій на ринку, вимиваючи фінансову базу ефективного господарювання та ресурс- ного оновлення. Як вірно зазначає М.Й. Малик, «процес відтворен- ня в сільському господарстві ніколи не відбувався на власній еконо- мічній основі, оскільки міжгалузевий обмін не був еквівалентним» [211, c. 47].

Одночасно можна говорити, що диспаритет існує у двох площи- нах: між цінами на сільськогосподарську та промислову продукцію, а також в системі розподілу кінцевої ціни товару між усіма учасни- ками забезпечення його життєвого циклу.

На користь першого свідчить, наприклад, той факт, що для при- дбання різних видів сільськогосподарської техніки нині товарови- робник має віддати у 3-12 разів більше сільськогосподарської про- дукції, аніж на початку 90-х років минулого століття [3251, c.141; 35,

c.18-19]. Загальні втрати сільськогосподарських товаровиробників від такого роду диспаритету лише за період 1991-2000 рр. склали

57,1 млрд. грн. (при тому, що всі види державної підтримки галузі за цей же період становили лише 7,4 млрд. грн.) [335, c. 18].

Ціновий диспаритет між сільськогосподарською і промисловою продукцією негативно позначається і на виробниках сільськогоспо- дарської техніки, платоспроможний попит на продукцію яких в таких умовах суттєво знижується. За оцінками фахівців, вітчизняне сіль- госпмашинобудування нині працює в режимі 3-5\% прибутковості, а реальний попит на сільськогосподарську техніку становить в межах

10-30\% від виробничих потужностей заводів, що її виробляють [335, c.15]. В такій ситуації необхідність у державній підтримці виникає не лише щодо споживачів сільськогосподарської техніки, але й її ви- робників, що в умовах загального дефіциту фінансових ресурсів ро- бить малоефективним кожний із видів такої підтримки (на підтримку сільськогосподарського машинобудування, зокрема, впродовж остан- ніх років з держбюджету виділяється лише 10 млн. грн.).

До вимивання фінансової бази сільськогосподарських підпри- ємств, не меншою мірою призводить і диспаритет у структурі кін- цевої ціни товару, що виробляється в агропродовольчій сфері. Осо- бливо відчутний він для виробників тваринницької продукції, які отримують лише 20\% від кінцевої ціни реалізації м’ясо-молочної продукції. Решта 4/5 виручки осідає в кишенях численних посеред- ників у сфері торгівлі та переробки. При такому підході, як зазначає І.Г.Кириленко, збитків зазнає лише один учасник цього ланцюга – сільгоспвиробник [167, c.29].

В такій ситуації наявна фінансова база сільськогосподарських підприємств виявляється надзвичайно малопотужною в плані фор- мування реального платоспроможного попиту на досить дорогу сіль- ськогосподарську техніку. Ймовірно, що і при запровадженні іпо- течного кредитування сільськогосподарських товаровиробників під заставу сільськогосподарських  земель ситуація з технічним забезпе- ченням агровиробництва, за відсутності позитивних зрушень в систе- мі ціноутворення на сільськогосподарську продукцію, навряд чи сут- тєво зміниться на кращу. За таких умов існуватиме досить значний ризик втрати предмета іпотеки – земель сільськогосподарського при- значення, що зумовлюватиме низький попит на іпотечні кредити. За таких умов більш вигідними для галузі залишатимуться чинні схеми підтримки сільськогосподарських товаровиробників – механізм зде-

шевлення банківських кредитів за рахунок бюджетних коштів або ж оперативний чи фінансовий лізинг, які не передбачають іпотеки сіль- ськогосподарських земель, є менш ризикованими та значно дешев- шими. І навпаки, подолання цінового диспаритету в аграрній сфері слід розглядати як вагомий крок у напрямі зростання платоспромож- ного попиту на іпотечні кредити, навіть за існуючої на сьогодні зага- лом високої вартості банківських кредитів. Адже частка суми коштів, якої бракує на реалізацію того чи іншого інвестиційного проекту, яку можна буде покрити за рахунок іпотечної позики, в умовах значно більшої прибутковості господарства виявиться меншою. Іпотека ж, у свою чергу, дозволить ліквідувати (або хоча б зменшити) дисбаланс між реальним попитом на сільськогосподарську техніку та її потен- ційною пропозицією з боку машинобудівних заводів, поліпшити фі- нансовий стан останніх. У даному випадку можна погодитися з по- зицією В.Л. Валентинова, що «іпотечний ринок, через забезпечення нових джерел фінансування аграрного сектору, закладає фундамент для формування нової якості міжгалузевих економічних відносин, що характеризується вищим рівнем добробуту товаровиробників як у відносному, так і абсолютному планах» [49, c.120].

Ефективним внутрішнім джерелом відтворення основних засо- бів не є на сьогодні й амортизація. В структурі витрат на її частку припадає всього 5,2\% (проти 10-14\% у 1990-1999 рр., 8\% у 2000 р.), і на такому рівні даний показник знаходиться практично шість остан- ніх (2001-2006) років. Хоча серед усіх джерел інвестицій в основний капітал, враховуючи прибуток та сторонні інвестиції, частка аморти- зації є найбільшою – 60\%. Проте і вона скорочується досить швидки- ми темпами, що, як зазначає О.В.Олійник, «обумовлене декількома причинами. ... щорічним зменшенням кількості та вартості наявної техніки. ... залученням  певної частини техніки до сільськогосподар- ського виробництва через систему лізингових угод і послуг МТС; нарахована на цю техніку амортизація передається її власникам, а сільськогосподарські товаровиробники знову залишаються без неї.

... використанням значної кількості техніки через оренду майнових паїв колишніх членів КСП; у багатьох господарствах амортизація на цю техніку зовсім не нараховували.  ... застосуванням  сучасних ме- тодів нарахування амортизації, більшість з яких встановлює норму амортизації від залишкової вартості» [238, c.492].

У такій ситуації цілком можна погодитися з оцінкою, що нині з усіх існуючих джерел фінансування (прибуток, амортизація, сто-

ронні  інвестиції)  «...на придбання сільськогосподарської техніки щорічно може бути використано не більше 2 млрд. грн. Цей показ- ник є межею поточної платоспроможності ринку сільськогосподар- ської техніки» [335, c.12] (за іншими оцінками, реальні можливості сільського господарства з придбання техніки ще менші – близько 1 млрд. грн. [294, c.48]). Власне, такі надзвичайно обмежені фінансові ресурси, що є в розпорядженні аграрного сектору, визначають за- галом негативну тенденцію інвестування його суб’єктами коштів в основний капітал. За період 1990-2006 рр. загальна сума інвестицій в основний капітал (у порівняльних цінах) в сільському господарстві знизилась більш як у 17 разів. З розрахунку на 1 га земельних угідь обсяг цих інвестицій ледь перевищує 10 гривень [335, c.5]. У даному випадку слід погодитися з висновком, що «нині обсяги інвестицій за рахунок усіх джерел фінансування не забезпечують навіть про- стого відтворення спожитих основних засобів у галузі, що створює реальну загрозу можливому оновленню у ближчі роки матеріально- ресурсного потенціалу до внутрішньодержавних потреб виробни- цтва продовольчих ресурсів та розширення їх експортних поставок» [383, c.54].

Останнім часом ситуація в аграрному секторі ускладнюється і в найближчій перспективі, на нашу думку, дедалі погіршуватиметься внаслідок вичерпання потенціалу особистого сектору, який упро- довж практично усіх років незалежності України, що супроводжува- лися інтенсивним процесом скорочення виробництва у суспільному секторі, взяв на себе основний тягар із забезпечення країни про- довольством. У валовому виробництві сільськогосподарської про- дукції на особистий підсобний сільський сектор припадало майже

70 відсотків. Через подорожчання приватного виробництва, яке із запровадженням повноцінного ринку землі та появою ефективного власника ще більше посилиться, з одного боку, а також вимивання демографічної бази сільськогосподарського товарного виробництва (внаслідок наростаючих депопуляції та безробіття на селі) – з дру- гого, особистий сектор поступово втрачатиме свої позиції основного виробника сільськогосподарської продукції в країні. В таких умо- вах основний тягар із забезпечення продовольчої безпеки в країні об’єктивно, буде перекладений на товаровиробників так званого суспільного сектору, і останні мають бути до цього технічно готови- ми. Цілком природно, що в такій ситуації мають бути створені на- лежні умови для фінансового забезпечення галузі.

Згадавши про фінансовий лізинг, який нині має досить широке застосування в аграрній сфері, варто зупинитися на цьому питанні детальніше з огляду на те, що дана форма підтримки агровиробни- цтва становить на сьогодні дійову альтернативу існуючим механіз- мам банківського кредитування, а в перспективі становитиме таку ж альтернативу іпотечному кредитуванню сільгоспвиробників під заставу сільськогосподарських земель. Перший етап впроваджен- ня земельної іпотеки в аграрній сфері навряд чи супроводжувати- меться різким  здешевленням іпотечних кредитів. Цьому є низка об’єктивних причин: низька ліквідність предмета іпотеки, на чому зупинимось детальніше надалі, традиційно висока ризикованість агровиробництва як потенційного об’єкта іпотечного кредитуван- ня тощо. Лізингові ж схеми вже сьогодні забезпечують пропозицію технічних ресурсів у кілька разів дешевших, ніж їх придбання із за- лученням банківських кредитів, в тому числі і з застосуванням схем здешевлення останніх за рахунок бюджетних коштів. На користь та- кого висновку свідчать хоча б такі дані: «Привабливість і вигідність фінансового лізингу ... обумовлені відносно низькою процентною ставкою кредитування (... 1,8\% річних) ... дозволяє ... витрачати  ко- штів на техніку у сім разів менше, ніж при закупівлі її за кредита- ми комерційних банків при кредитній ставці 25\% річних ... форма державної підтримки сільськогосподарської галузі за лізингом дає можливість у найкоротший термін здійснити оновлення техніки до технологічної потреби і є найбільш ефективною у порівнянні з іншими способами» [143, c.50-51]. Недаремно  саме завдяки цим чинникам кількість заявок з боку сільськогосподарських товарови- робників до лізингових компаній на сільськогосподарську техніку у

2005 р. зросла порівняно з 2004 р. на 40\%. На ринку кредитування аграрного сектору, таким чином, вже сьогодні сформувалось висо- коконкурентне середовище, і впровадження іпотечних механізмів кредитування сільгоспвиробника, можна прогнозувати, відбувати- меться досить складно.

Водночас перспектива у цій сфері не така вже й погана. По- тенційний ринок сільгосптехніки в Україні  оцінюється як досить значний. За різними оцінками (зокрема, В.П.Ситника [349, c. 12], Я.С.Гукова [77, c. 61], В.Сіденка [350], Г.М.Підлісецького [255, c.120], П.Т.Саблука [316], О.В.Олійника [238, c.492], М.Ф.Соловйова [361, c.235]), він, з розрахунку десятирічного періоду формування, знахо- диться в межах 100-200 млрд. грн., або 10-20 млрд. грн. в річному об-

численні. Навряд чи існуючі форми фінансово-технічної підтримки зможуть у повному обсязі задовольнити потребу сільськогосподар- ських товаровиробників у технічних засобах на такому рівні.

Так, на досить незначному рівні забезпечує надходження техніч- них ресурсів на сьогодні в галузь лізинг.

Далекою від необхідного розміру є і пряма бюджетна загальна підтримка агровиробництва, не кажучи вже про її технічну складову. Щорічні  (прямі і непрямі, включаючи фінансування агарної науки, соціальної сфери села тощо) бюджетні видатки на аграрний сектор в цілому коливаються в межах 6-15 млрд. гривень. Це є суттєвою підтримкою аграрного сектору, проте це жодним чином не знімає з порядку денного питання впровадження іпотеки сільськогоспо- дарських земель. Левова частка бюджетних ресурсів спрямовуєть- ся на фінансування поточної діяльності сільгосптоваровиробників з метою покриття сезонного дефіциту в обігових коштах. Держава, таким чином, дотримується визначеної ще в середині 90-х років ми- нулого століття позиції, згідно з якою з метою приведення системи субсидування та підтримки  сільськогосподарських товаровироб- ників  у відповідність з нормами СОТ і забезпечення дотримання граничного рівня сукупної внутрішньої підтримки аграрного сек- тору сума внутрішньої підтримки сільського господарства має бути скорочена на 13\% протягом 10 років. В основу такої позиції були покладені розрахунки бюджетної підтримки аграрного сектору за базовий період 1994-1995 рр., згідно з якими сума внутрішньої під- тримки сільського господарства становила 1,37 млрд. дол. США. За оцінками Уряду, протягом останніх (до 2004 р.) семи років щоріч- на сума внутрішньої підтримки сільського господарства становила лише близько 40-60\% суми, яка була визначена за результатами під- рахунків [145, c.144].

Фінансово малопотужними в інвестиційному плані залишають- ся і кредитні спілки, які, як правило, обслуговують переважно дріб- них товаровиробників, не відіграючи вирішальної ролі на ринку кре- дитного забезпечення сільськогосподарського  товаровиробника.

Додатковим джерелом кредитних ресурсів для такого представ- ника дрібного агровиробництва, як фермерське господарство, є Дер- жавний фонд підтримки фермерських  господарств, «але через об- меженість коштів фонд не задовольняє навіть 5\% потреби фермерів у ресурсах» [211, c.49].

Іпотека ж, як передбачається, покликана вирішити стратегічне завдання – технічне переозброєння галузі. В перспективі із запро- вадженням іпотеки сільськогосподарських земель важливо, щоб усі існуючі схеми фінансової підтримки аграріїв не перехрещува- лись і не заміняли одна одну, а взаємодоповнювали. Загалом мож- на зробити висновок про значну перспективність ринку сільсько- господарської техніки з точки зору можливостей застосування на ньому механізмів іпотечного кредитування під заставу сільсько- господарських земель.

У  системі факторів, які  із запровадженням інституту  іпотеки сільськогосподарських земель здійснюватимуть значний вплив на ефективність його функціонування, виділяється безпосередньо пред- мет іпотеки – землі сільськогосподарського призначення. Однією з основних властивостей потенційного предмета іпотеки, незалежно від його виду, яка становить найбільший інтерес для будь-якого по- тенційного кредитора, тим самим визначаючи кінцевий результат при прийнятті ним рішення щодо надання кредиту, є ліквідність та- кого предмета. Сільськогосподарські землі, виступаючи основним засобом виробництва в аграрній сфері, є специфічним предметом іпотеки і притаманні йому властивості формуються під впливом набагато ширшого спектра чинників, ніж у випадку з будь-якими іншими  предметами іпотеки –  основними фондами, земельними ділянками несільськогосподарського призначення тощо. В сучас- них умовах досить складно спрогнозувати, який рівень ліквідності матимуть землі сільськогосподарського призначення після відміни мораторію на їх купівлю-продаж і яким чином змінюватиметься він у перспективі. Як для потенційного кредитора, що надаватиме іпо- течні позики під заставу даної категорії  земель, так і для безпосеред- нього позичальника це матиме надзвичайно важливе значення. Для кредитора ліквідність землі визначатиме рівень привабливості її з точки зору предмета іпотеки. Очевидно, що за низької ліквідності ймовірність прийняття позитивного рішення банком щодо надання позики  сільськогосподарському товаровиробнику є надзвичайно малою. Що ж до останнього, то навіть у випадку прийняття рішен- ня банком щодо надання кредиту під заставу низьколіквідної землі сільськогосподарського призначення рівень забезпечення  даного кредиту виявиться настільки високим, що для товаровиробника втратиться сенс його отримання на таких умовах.

На сьогодні загалом сформувалася думка, що ліквідність земель сільськогосподарського призначення буде низькою [315, c.25]. І в сучасних умовах на користь такого висновку, принаймні щодо ви- сокої ймовірності низької ліквідності сільськогосподарських земель на перших етапах введення їх в систему товарно-грошових відно- син, потенційно сформована ціла низка чинників. Це у першу чергу: відсутність достатнього контингенту товаровиробників, спромож- них виробляти конкурентноздатну продукцію в обсягах, які потре- бують відповідного розширення розміру основного засобу виробни- цтва – землі, особливо у віддалених, демографічно несприятливих сільських населених пунктах; загалом низький платоспроможний попит більшості сільськогосподарських товаровиробників; відсут- ність реальних перспектив нарощування обсягів виробництва через невисоку ємність продовольчого ринку, зумовлену низьким плато- спроможним попитом населення України; висока частка деградова- них земель, які щороку зазнають згубного впливу водної, вітрової ерозії, заболочення, закислення тощо (за оцінками фахівців: загаль- на площа сільськогосподарських угідь, які зазнали згубного впливу лише водної ерозії, становить 13,3 млн. гектарів (32\%), у тому числі

10,6 млн. гектарів орних земель; площа деградованих і малородючих грунтів на орних землях перевищує 6,5 млн. га, або 20\% площі ріллі; за даними Інституту землеробства, ерозія сягнула таких масштабів, за яких щорічно втрачаються 600 млн. т грунту, у т.ч. 20 млн. т гуму- су [62, c. 38]).

Низька ліквідність  сільськогосподарських земель вносить ще один елемент ризикованості для потенційних кредиторів – довгий термін реалізації предмета застави, у випадку звернення стягнення на нього, через неможливість позичальника розрахуватися за кре- дитом. Зазначений предмет, на відміну від інших видів предметів застави – житла, комерційної нерухомості, земель несільськогос- подарського призначення, має чітко регламентовану цільову спря- мованість щодо його використання, встановлену земельним зако- нодавством України. Крім того, тим же земельним законодавством суттєво обмежене коло суб’єктів, які мають право придбавати землі сільськогосподарського призначення [141]. Очевидно, що для бан- ків,  у першу чергу універсальних, які  здійснюватимуть іпотечне кредитування сільгосптоваровиробників під заставу земель сіль- ськогосподарського призначення, наявність цих обмежень суттєво

ускладнюватиме процедуру реалізації об’єкта застави у випадку звернення на нього стягнення.

У  цьому ж  контексті  –  низька ліквідність  сільськогосподар- ських земель – не можна залишити поза увагою ще одну важливу проблему – обслуговування земельної ділянки під час знаходження її у власності кредитора після звернення на неї стягнення, особли- во якщо термін такого знаходження виявиться занадто високим. За низької ліквідності можливий варіант накопичення у власності кре- дитора значного масиву земель, що матиме своїм наслідком зрос- тання витрат на організацію їх продажу, поточне обслуговування, сплату зборів тощо, які можуть бути не покриті в повному обсязі навіть у випадку звернення стягнення на інше майно іпотекодавця (при цьому не виключена ситуація, що такого майна в останнього не виявиться).

Інша група ризиків запровадження іпотеки сільськогосподар- ських земель лежить у площині структури землеволодіння та земле- користування, потенційної платоспроможності товаровиробників, трансформації сільськогосподарських  угідь.

Структура землекористування та землеволодіння в кінцевому плані визначатиме реальний масив земель сільськогосподарського призначення, які можуть бути предметом іпотеки і, тим самим, ста- новити інтерес для потенційних кредиторів. У своїх дослідженнях ми зупинялися на цій проблемі, засвідчуючи, що складність ниніш- ньої ситуації полягає в тому, що левова частка землекористування сільськогосподарських підприємств формується за рахунок орендо- ваних земель, головним чином земельних паїв. У даному випадку ми цілком поділяємо точку зору М.Я.Дем’яненка, який стверджує:

«у  більшості реформованих сільськогосподарських підприємств виявилася «розмитою» власність, оскільки в основу їх організацій- ної побудови покладені орендні відносини. Власні паї в загально- му майні мають незначну частку, основне майно знаходиться поза балансом, тому баланс таких підприємств практично «пустий» і не є документом, який цікавить фінансові й банківські структури.

… майже 88\% сільськогосподарських  угідь (а ріллі – майже 90\%) у сільськогосподарських підприємствах займає орендована  земля. ... Це означає, що ... вони практично не мають об’єкта іпотеки з усіма наслідками» [79, c.98, 100], які з цього випливають.

Аналогічна ситуація спостерігається і з майном сільськогос- подарських підприємств, яке можна було б розглядати в контексті

доповнювача до основного предмета іпотеки – сільськогосподар- ських земель, а також як джерела резервного покриття у випадку невиконання позичальником зобов’язань за кредитним договором. В загальній масі такого майна домінує залучене майно. На сьогодні структура такого майна виглядає наступним чином [474]: до статут- них фондів новостворених агроформувань передано майно на суму

3,3 млрд. грн., 933 тис. власників майнових сертифікатів стали за- сновниками цих підприємств, 4,3 млн. селян користуються належ- ними їм майновими паями на праві спільної часткової власності на загальну суму 15,2 млрд. грн.; майно на суму 11,4 млрд. грн. знахо- диться в оренді новостворених агроформувань. В індивідуальному користуванні майно знаходиться лише у шестисот осіб, якими таке майно витребуване.

За таких умов у значно більш вигідному становищі з точки зору рівня привабливості для банківської системи перебувають фермер- ські господарства, в яких фактично вся земля та майно знаходяться у приватній власності. Питання тут виникає лише стосовно розміру можливого іпотечного кредиту, зумовленого незначним розміром землекористування фермерів (особливо у малоземельних районах) та загалом досить невисокою ліквідністю землі.

Зважаючи на структуру землекористування та її співвідношен- ня із структурою власності на землі сільськогосподарського призна- чення, а також на загалом незначну частку земель, що знаходяться у приватній власності (щодо фермерів, зокрема, то в загальній пло- щі сільськогосподарських угідь країни фермерські угіддя займають всього 7,2\%), загальний масив земель сільськогосподарського  при- значення як найбільш реальний предмет іпотеки видається досить звуженим.

Ще один негативний чинник, який несуть в собі нинішні умова землекористування сільськогосподарських підприємств, полягає у тому, що на сільськогосподарське підприємство як функціонуюче, на етапі початку кожного виробничого року, так і новостворене, пе- ред початком його діяльності відразу ж покладається тягар орендної плати за залучені на умовах оренди земельні паї (причому не лише селян, а й тих їх власників, які взагалі жодного відношення до сіль- ськогосподарського виробництва не мають). Постійний  борговий тягар з боку орендних платежів суттєво підриває фінансову базу сільськогосподарських підприємств, тим самим знижуючи їх при- вабливість як суб’єкта кредитування. З введенням землі в реальний

ринковий обіг та встановленням її ціни на рівні реальної грошо- вої оцінки, розмір якої, за оцінками експертів, коливається в меж- ах 12-24 тис. дол. США  за 1 га, та, особливо, за умови збільшення мінімальної межі орендної плати за користування земельними па- ями (на сьогодні обговорюється варіант такого підвищення до 10\% від оцінної вартості земельної ділянки, наприклад [336]), з одного боку, а також відсутності адекватних кроків з боку держави у напря- мі цінової підтримки сільськогосподарських товаровиробників – з другого, слід прогнозувати подальше зростання боргового наванта- ження на підприємства, що спонукатиме останніх до удосконалення структури землекористування у напрямі зменшення частки орен- дованих земель. Це, у свою чергу, призведе до зменшення масиву земельних угідь, які можуть бути потенційним предметом іпотеки за умови вирішення питання щодо можливості використання як за- стави права оренди сільськогосподарських  земель (а таке питання вирішено наприкінці грудня 2005 р., про що зазначалося в попере- дніх параграфах роботи).

Наявність зазначених проблем зумовлює необхідність опрацю- вання ефективних пропозицій щодо виходу із ситуації, яка склалася в аграрній сфері і яку можна охарактеризувати як складну, з точки зору можливостей запровадження іпотеки сільськогосподарських земель. Вихід з неї окремими науковцями та практиками вбачається у прискоренні запровадження ринку землі [241, c.5]. Це, на їх дум- ку, сприятиме, з одного боку, створенню можливостей концентра- ції земель, що має підвищити їх іпотечну привабливість, з другого

–підвищенню ціни землі, що через зростання цін на сільськогоспо- дарську продукцію забезпечуватиме приплив фінансових ресурсів у галузь, а відтак зменшуватиме потребу в кредитних ресурсах.

Одночасно слід виходити з того, що в даному випадку основну роль відіграватиме рівень платоспроможності сільськогосподарських товаровиробників, ціна землі, а також рівень дотримання вимоги Зе- мельного кодексу України щодо кола суб’єктів, які можуть такі землі придбавати. За дотримання останньої умови можна очікувати незна- чних зрушень у структурі землекористування та землеволодіння, зва- жаючи на загалом слабкий фінансовий стан основного контингенту сільськогосподарських товаровиробників. При цьому основним ба- лансуючим критерієм виступатиме ціна землі. Власне, можна зробити припущення, що фактично на першому етапі введення сільськогоспо- дарських земель в систему товарно-грошових відносин буде сформо-

вано основний контингент потенційних учасників іпотечного ринку. Саме потенційних, оскільки у даної категорії товаровиробників буде акумульовано відповідний масив власних, а не орендованих земель. Водночас слід враховувати, що даний контингент товаровиробників являє собою ту їх частину, що має позитивний фінансовий результат, і прийняття рішення щодо звернення за кредитом відбуватиметься залежно від показників такого результату.

Не виключений сценарій, за яким відбудеться надмірна кон- центрація сільськогосподарських  земель в руках обмеженого кола власників. У такому разі для пересічного товаровиробника ситуація в плані доступу до іпотечних кредитів кардинально не зміниться, оскільки в структурі його землекористування, як і раніше, доміну- ватиме орендована земля.

Сподіватися ж на те, що широкого розповсюдження набудуть відносини, передбачені Законом України  «Про іпотеку», згідно з яким «у разі забезпечення виконання основного зобов'язання іпо- текою нерухомого майна, що належить третій особі (майновому поручителю), майновий поручитель є іпотекодавцем відповідно до іпотечного договору і не несе відповідальності  перед іпотекодержа- телем за виконання основного зобов'язання боржником. У разі по- рушення боржником основного зобов'язання майновий поручитель відповідає за задоволення вимоги  іпотекодержателя нерухомим майном, що є предметом іпотеки. У разі задоволення вимог іпоте- кодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель на- буває права кредитора за основним зобов'язанням» [126], марно. З одного боку, така схема організації відносин таїть у собі велику не- безпеку втрати третьою стороною права власності на об’єкт іпотеки, ймовірність чого надзвичайно висока з огляду на фінансовий стан потенційних орендарів – сільськогосподарських товаровиробників, з другого боку – для товаровиробника у разі звернення стягнення на предмет іпотеки і переведення його в статус боржника перед май- новим поручителем виникає загроза втрати права власності на інше майно, яким він повинен розрахуватися з новоявленим кредитором. Навряд чи така перспектива розвитку подій для обох суб’єктів іпо- течних відносин виявиться привабливою.

Вплив такого чинника як трансформаційні зміни в структурі сільськогосподарських земель на загальний потенціал об’єкта зе- мельної іпотеки в аграрному секторі проявляється як у стихійному (за 1996-2003 рр., наприклад, площі сільськогосподарських угідь

скоротились на 64,4 тис. га, 432,7 тис. га ріллі переведені у перело- ги тощо [281]), так і в цілеспрямованому, шляхом зниження рівня розораності земель, який в Україні є одним з найвищих у світі («у

50-70-х роках розораність земельного фонду її була доведена до аб- сурду – 60\%. Тим часом частка розораності землі у країнах Західної Європи становить лише 25\%, США  – 12\%» [62, c.37]), зменшенні масиву сільськогосподарських угідь. Надмірна сільськогосподар- ська освоєність і розораність території на сьогодні визначена в числі головних чинників, які дестабілізують екологічну ситуацію в країні. За оцінками Кабінету Міністрів  України, до 2015 р. передбачаєть- ся зниження рівня сільськогосподарської освоєності території на

3047,9 тис. га ріллі, зменшення площі сільськогосподарських угідь на 2492 тис. га [281]. З огляду на значний рівень розораності земель в країні, а також на світові тенденції у цьому напрямі («Ріллю скоро- чують навіть країни, в яких розораність  дуже мала. США на початку

80-х років вивели з обороту 26 млн. га ріллі і вийшли на площу 1910 року, знизивши розораність до 12\%. Європейський Союз передбачає до 2005 року скоротити площу землі в обробітку на 17\%» [62, c.38]), такі кроки можна оцінити лише як позитив.

В контексті суттєвих зрушень в обсягах та структурі землеко- ристування та землеволодіння необхідно розглядати проблему при- єднання України до Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) та вступу до Світової організації торгівлі (СОТ).  Цей процес, без сумніву, супроводжуватиметься суттєвими змінами в обсягах та структурі агровиробництва, експорті-імпорті сільськогосподарської продукції. За оцінками фахівців, здійсненими на основі досліджен- ня основних аграрних ринків країн Східної Європи ..., виробництво та експорт ... після вступу до ГАТТ мало тенденцію до збільшення, а після приєднання до СОТ виробництво зменшилось, експорт зали- шився приблизно  однаковим, а імпорт зріс [64, c.177-178].

В Україні ситуація в аграрному секторі у зв’язку із вступом до ГАТТ/СОТ може розвиватися за різними сценаріями. Очевидно, що Україна  не уникне  зростання імпорту  сільськогосподарської продукції. Однак досить перспективним видається і варіант збіль- шення виробничих потужностей вітчизняного агровиробництва з огляду на наявність в Україні  потенційно високородючих грунтів, у тому числі й придатних для вирощування екологічно чистої про- дукції. Одночасно слід враховувати і дію таких важливих чинників як: підвищення продуктивності агровиробництва, що супроводжу-

ватиметься об’єктивним процесом скорочення площ земель, які знаходяться в обробітку; висування вимог європейського співтова- риства щодо зменшення рівня бюджетної підтримки вітчизняного сільського господарства, що зумовлюватиме потребу в скороченні масивів земель,  які  використовуються в сільськогосподарському обороті. Остання позиція є суттєвою, зважаючи на тенденції, що від- буваються у цій сфері в країнах Європейського Союзу. При підпи- санні євробюджету-2005, зокрема, Європейським судом аудиторів, який здійснює контроль фінансових ресурсів ЄС і підписує такий бюджет, було зроблено серйозне зауваження щодо завищених обся- гів ресурсів, які кожна з країн ЄС спрямовує на підтримку сільсько- го господарства (Італія – 25\% від своєї частки, Греція – 23\%, Іспанія

– 21\%, Франція – 14\%) [99, c. 14].

Такі процеси неминуче потягнуть за собою зміни в структурі землеволодіння та землекористування, що, у свою чергу, відповідно позначиться на предметі іпотеки – загальному масиві сільськогос- подарських  земель, рівні їх ліквідності тощо.

Власне такі на сьогодні стартові умови для запровадження сис- теми фінансування, відтворення технічного потенціалу аграрного сектору, через механізм іпотечного кредитування під заставу сіль- ськогосподарських земель.

Підсумовуючи викладене, можна зробити цілком обґрунтований і логічний висновок: запровадження іпотеки сільськогосподарських земель в Україні  супроводжується низкою  ризиків  об’єктивного характеру, неврахування яких може суттєво знизити ефективність цього процесу.