§4. неотомІстська естетика

Однією із специфічних граней розвитку сучасної західної естетики і мистецтва  є створення «ілюзорної дійсності», свідоме проникнення у творчість «нового містицизму».  Зв’язок  західної філософії  з релігі- єю відбувається нині в кількох напрямах. Це, передусім, теологізація сучасних філософсько-естетичних концепцій. Так, Е. Фромм  вважає за необхідне створити нову релігію для інтелігенції. інтелектуальний розвиток інтелігенції, вважає вчений, обов’язково призводить до нігі- лізму. Виникає  своєрідна  залежність:  що вищим є інтелект, ширшим коло інтересів, глибшими  знання людини, то активніше  формуються її нігілістичні  уявлення. Відомий  американський естетик  Т. Манро стверджує,  що деякі художні методи і принципи  мистецтва,  зокрема натуралізм, органічно співіснують із релігійною свідомістю, нею і стимулюються. натхнення митця  Манро  оцінює як «промінь  світла з потойбічного світу», а творчий процес, на його думку, не піддається раціональному аналізові. на подібні висловлювання можна натрапи- ти у працях дж. Сантаяни, п. Фульк’є, Г. Марселя  та ін.

Теологізація окремих шкіл сучасної філософії  й естетики Заходу зумовлена  і значним впливом  на їх представників неотомізму — офі- ційної доктрини  католицької церкви. Томізм, який спирався на вчен- ня  монаха-домініканця Фоми  Аквінського (1225  або  1226—1274), користувався особливою  популярністю і впливом  за середньовіччя. під тиском матеріалістичної філософії XVII—XVIII ст., наукових до- сягнень цього періоду він поступово втратив свою популярність. Від- родження томізму почалося у другій половині XIX ст., а у 1879 р. мо- дернізована  його форма  — неотомізм  — проголошується офіційною філософією католицької церкви, підтримується Ватиканом.

первинним неотомісти  вважають  «божественне»,  «чисте» буття. Матеріальний світ проголошується вторинним,  похідним. Бог визна- ється першопричиною буття і першоосновою всіх світоглядних уста- новок людини. В основі неотомістської естетики — підпорядкування мистецтва, митця ідеї служіння Богові, церкві. Мистецтво перетво- рюється  на ілюстратора  теологічних  доктрин, розвивається в межах певного канону.

неотомістська естетика,  як і інші естетичні  концепції,  спираєть- ся на більш  широке  за проблематикою філософське бачення  світу,

властиве неотомізму. Серед філософських ідей, що вплинули на фор- мування  неотомістської естетики, слід виокремити ідею про акт і по- тенції, покладену  в основу онтології  неотомізму.  Відповідно  до цієї ідеї, процеси виникнення тих чи інших речей або явищ тлумачаться як актуалізація потенцій.  Хоч потенція  розглядається в неотомізмі як суто абстрактна можливість, проте порушення питання відкрило можливість  трансформації ідеї в дослідження проблем  творчих  по- тенцій  особи, зокрема  в царині  мистецької  діяльності.  Можливість такої трансформації зумовлюється і загальнофілософською концеп- цією особистості, атрибутами  якої в неотомізмі  виступають  свобода, самосвідомість,  здатність  до реалізації  в духовному  акті, творчість  і самотворчість. і хоч ці атрибути особистості мають своє ціннісне під- твердження лише у співвіднесенні з Богом, естетика однак дає власну інтерпретацію цим поняттям і специфіці їх функціонування, принай- мні у сфері створення і сприймання релігійного мистецтва.

кожен твір релігійного мистецтва є втіленням у художніх образах божественної ідеї, а митець розглядається як провісник Бога. Слід за- значити, що проблеми релігійного мистецтва з його місцем у культурі XX ст. є об’єктом широкого теоретичного  аналізу навіть в офіційних документах  різних  релігійних  конфесій.  Так, у енцикліці  папи  пія XII «Медіатор  деї» (1947)  зазначено,  що сучасному мистецтву  «слід надати  свободу у відповідному  і благоговійному служінні  церкві  та священним ритуалам за умови, що вони збережуть рівновагу між сти- лями, не схиляючись ні до надто реалістичного, ні до зайвого «симво- лізму». Така позиція спонукала широке розроблення проблеми видів мистецтва,  яку в неотомістській естетиці подано значно ширше, ніж у школах інших теоретичних  орієнтацій.  Особливу  увагу неотомісти приділяють  розвиткові музики,  зокрема  проблемам  літургійної  му- зичної культури. після прийняття на другому ватиканському соборі (1962—1965) «конституції святої літургії» розпочався  процес мо- дернізації  мови богослужіння — заміни  «священної  латини»  на до- ступнішу мову, а це, безперечно, демократизувало літургійну дію. на- голошуючи  на ролі і значенні  музики,  представники неотомістської естетики  визначають  шляхи  використання традиційною  релігійною музикою національних музичних надбань певних регіонів, властивих їм ритмів, мелодій, музичних  інструментів.  Ці тенденції заохочують- ся, передусім, у місіонерській діяльності за умови, що «вони не будуть

суперечити  сутності  релігійної  ідеї, уславленню Бога  та освяченню віруючих.

Важливою й помітною ідеєю томізму та неотомізму є пошуки шляхів  гармонізації  науки  й  віри:  завдання   філософії   —  підвести розум до ідеї Бога, а доказ реальності  Бога — це вже сфера теології. природа є основою на шляху до небесного, божественного.  В цьому контексті  більшість  представників неотомізму  розробляють пробле- му прекрасного як провідну в естетичній науці. Звичайно, справедли- ва оцінка місця певної проблеми  в структурі  науки — питання  дуже важливе.  проте не менш важливими є і розуміння проблеми  та її ін- терпретація, яку пропонує певний напрям сучасної естетичної науки. Щодо неотомізму, то його прихильники осмислюють прекрасне через поєднання абсолютної і відносної краси, носієм абсолютної, «вічної» краси при цьому проголошується Бог.

найпослідовніше і найповніше естетична проблематика неото- містів  представлена  у працях  Ж.  Марітена,  зокрема  в його книжці

«Відповідальність митця»,  написаній  наприкінці 50-х років  XX ст., що спиралася на попередні  дослідження «Мистецтво і схоластика» та «Межі мистецтва», здійснені вченим ще у 20-х роках. Марітен іро- нічно ставився до людини взагалі, вважаючи її твариною, яка «жи- виться трансцендентним». Всупереч звичайній  людині, митець, на думку Марітена, керується  вищими уявленнями й оперує поняттями краси, гармонії, опановує  творчий потенціал, який є індивідуальною здібністю людини і перебуває «всередині цілісного людського суб- страту». Марітен вводить поняття  диктат краси і вважає, що митець, підкоряючись диктатові  краси, осмислює її і трансформує в людські форми: згідно з Арістотелем  і Фомою  Аквінським,  мистецтво  є пев- ним потенціалом  практичного інтелекту, саме тим його потенціалом, який пов’язаний із створенням  предметів, котрі мають бути створені.

Особливу  увагу  Ж.  Марітен  приділяє роздумам  про  значення, роль і функції  мистецтва.  Він при цьому не відокремлює  мистецтво від митця,  а намагається пов’язати  конкретний твір (незалежно від специфіки виду мистецтва) з творчим процесом митця. Це теоретично плідний шлях — саме такий підхід багато в чому і зумовлює інтерес до позиції відомого неотоміста. Визначаючи мистецтво, Марітен наголо- шує, що він має на увазі «мистецтво  всередині митця, всередині душі і творчого динамізму  митця, тобто певну приватну  енергію, вітальну

здібність, яку ми, без сумніву, маємо розглядати в ній самій, відокре- мивши її природу від усього стороннього, але яка існує всередині лю- дини і яку людина використовує для створення гарного твору»1.

Ж.  Марітен  розглядає  мистецтво  як  своєрідну  єдність  процесу

«творення»  і процесу  «дії»— впливу  конкретних  творів  на людину. Саме процес «дії» можна, на думку вченого, трансформувати у сферу моралі  і визначити надзвичайно складні,  іноді суперечливі процеси взаємоіснування та взаємодії  мистецтва  й моралі, митця, що є авто- ром конкретних  творів, і митця — звичайної людини, адже «гріхи лю- дини можуть послужити сюжетом або матеріалом  для твору мисте- цтва, а мистецтво може надати їм естетичної краси». розвиваючи цю думку, Марітен пише: «...Мистецтво  має зиск з усього, навіть з гріха. Воно діє, як належало б одному з Богів: воно не думає ні про що, крім своєї слави. Якщо митця  осуджують, картині  на це наплювати,  лиш би вогонь, на якому його (митця.  —Л. Л.) спалюють, пішов на випал прекрасного вітражу»2.

Серед  праць  естетиків-неотомістів популярними  є  досліджен- ня Е. Жільсон.  Їй властиве  прагнення до порушення  й розв’язання складних  теоретичних  проблем: співвідношення естетики  й теології, природа  художньої  творчості, специфіка форми в різних видах мис- тецтва тощо.

Е. Жільсон  виводить естетику з теології, просто водночас визнає плідну роль мистецтва в утвердженні релігійною світосприймання. намагаючись узагальнити своє розуміння таких складних феноменів, як творчість, естетика, мистецтво, Жільсон зауважує: «питання було: якою мірою істинним  є твердження, що термін «творчість»  означає початкову дію митців і особливо живописців? Відповідь така: оскіль- ки терміновий  і прямий  ефект  подібної  дії є причина  буття  чогось, або, простіше кажучи, оскільки ефект подібної дії є причина буття нового  «істотного».  Тут  знову  порівняння з теологією  може  допо- могти зовсім не тому, що ми намагаємося будь-яким шляхом вивести естетику з теології, але скоріше тому, що в деяких питаннях  теологія обґрунтовує свої висновки  на досвіді митців такою самою мірою, як і

1       Маритен  Ж. Ответственность художника  // Самосознание европей- ской культуры  XX века. —М., 1991.— С. 172.

2      Там само. — С. 175.

на природі мистецтва»1.  Як приклад  саме такої взаємодії  Е. Жільсон наводить «Тімей» платона.

Аналізуючи специфіку неотомістської естетики, слід ураховувати, що не лише окремі теоретики — прихильники релігійних поглядів, а й католицька церква загалом приділяють  значну увагу проблемам мис- тецтва. Можна простежити динаміку змін у ставленні до конкретного виду мистецтва  чи творчості  конкретного митця. показовим є став- лення Ватикану до кіномистецтва. дослідники цієї проблеми показу- ють, що розвиток кіномистецтва в італії на початку XX ст. стикнувся з непримиренним протиборством католицької церкви, представники якої  вважали  аморальними деякі  фільми.  Щоб  мати  вплив  на кіно процес, церква почала формувати незалежні від держави релігійні кі- нематографічні організації,  а в 1928 р. було створено  Міжнародний католицький кіноцентр.

усвідомлюючи ідеологічне значення  кіно, релігійно зорієнтовані митці поступово опанували майже всі релігійні, релігійно-історичні теми, що зумовило формування кіножанру  «релігійний фільм».

переоцінка ставлення  церкви  до «світського»  кіномистецтва на- мічається після іі Ватиканського собору, який проголосив оновлення католицизму, лібералізацію  його стосунків  з мистецтвом,  послабив церковну цензуру.

Варто наголосити, що як практична  діяльність католицької церк- ви в першій половині XX ст., так і популярність ідей неотомізму серед частини  європейської інтелігенції   зумовили   надзвичайно зацікав- лене ставлення  митців до релігійної тематики. наведімо конкретні приклади.  Так,  Жан  Кокто (1889—1963),  визначний французький письменник, театральний діяч, один із засновників європейського модернізму, певний час перебував під великим  впливом  ідей Ж. Ма- рітена. приблизно з 1923 р. кокто визнав цього теоретика  своїм ду- ховним  наставником і повернувся  до католицизму — віри свого ди- тинства. Між кокто й Марітеном  починається листування, сповнене теоретичних  роздумів про роль і місце мистецтва  у формуванні релі- гійної свідомості. Цікаво, що саме Марітен  у листі «Відповідь  Жану кокто» закликав письменника до розважливої позиції й висловлював

1      Жильсон Э. Живопись и реальность  / / Западноевропейская эстетика

XX века. — М, 1991. — С. 52.

думку про автономність  мистецтва, про інтерес Бога до мистецтва  як такого, а не тільки до творів релігійного змісту.

релігійними мотивами  перейнята творчість  французького пись- менника  й  художника   Макса  Жакоба   (1876—1944).  Близькою  до позиції Жакоба  була позиція  Шарля  дюбо (1882—1939), відомого французького критика,  есеїста, громадського  діяча. донині привер- тають увагу «Щоденники» дюбо, в яких  він почав формувати ідею релігії  для  інтелектуалів, яка  набуде  теоретичного  розвитку  у 70-х роках минулого століття, у працях Е. Фромма.

релігійною  екзальтацією пронизані  ліричні  вірші  Гертруди  Ле Форт (1876—1971), відомої німецької поетеси й романістки. найбіль- шого визнання набули «Гімни Церкві», створені нею 1924 р.

час од часу об’єктом теоретичних  дискусій  стає творча спадщи- на Жоржа  дюамеля (1884—1966), французького письменника і гро- мадського діяча, автора циклу романів «Життя і пригоди Салавена», який обстоював ідею «релігійного  містичного колективізму».

чимало  уваги  приділяють   неотомісти  (Ж.  Марітен,  дж. коук, Е. Жільсон) проблемам  етико-естетичного виховання,  однак ці про- блеми розглядаються і вирішуються через ідею «християнізації» сучасної культури.  Слід зазначити,  що наприкінці XX ст. внаслідок численних  катаклізмів, війн, хвороб людство охопило почуття  стра- ху та безперспективності існування.  Це спричинило популярність релігійних ідей, психологічно доволі легке формування релігійного фанатизму,  появу авантюристів,  які виступали в ролі «нових проро- ків», «месій», претендуючи  на символи Христа чи діви Марії. Значна частина митців бере активну участь у «християнізації» культури, роз- робляючи  біблійні  сюжети. Слід враховувати,  що мистецтво  в різні періоди  свого розвитку  використовувало міф про диявола (символ зла)  і Бога  (символ  добра).  Ці символи  мають транскультурне зна- чення. Аналізуючи  твори Гете «Фауст»,  Ф. достоєвського «Брати карамазови», А. Франса «повстання ангелів», Л. Андреєва «Щоден- ник Сатани», М. Булгакова «Майстер і Маргарита» та багатьох інших письменників, ми розуміємо,  що використання релігійних  символів добра і зла відкривало можливість  ставити  загальнолюдські етичні проблеми, адже планетарна значущість релігійних символів стирала обмеженість конкретно-історичних, соціальних чи національних уяв- лень, допомагала  створювати  узагальнені  образи жертовності,  мило-

сердя, спадковості  поколінь,  розкривати грані загальнолюдського в розумінні добра і зла.