§6. стиль як естетико- мистецтвознавча категорІя

Стилю  як категорії  не лише  естетико-мистецтвознавчих теорій, а й культурології належить  особлива  роль. Аналіз стилю є своєрід- ним продовженням теми, пов'язаної з художністю  змісту  й форми, оскільки  за своїм  онтологічним  статусом  саме стиль  дає уявлення про зв'язок зовнішньо  формальних структур  з «духовною  формою» (Гегель)  внутрішнього  змісту  як  окремого  художнього  твору,  так і цілої доби. крім того, семантика  стилю стосується  не лише певних завершених форм мистецтва, а й динаміки зв'язку цих форм зі стилем життя і естетичного світосприймання.

Складність осмислення стилю полягає  в його структурному уні- версалізмі  й багаторівневості.  Широке  застосування поняття  стилю виводить його за межі лише естетико-мистецтвознавчого змісту. В одному з спеціалізованих сучасних  видань  стиль як категорія  гума- нітарного  знання   визначається за  такими  параметрами:   реальний

феномен культури;  умовний класифікаційний термін; метазмістовне

«чисте» формотворення; виразник духовних смислів культури; спосіб раціонально регульованого структурування діяльності; іманентно ду- шевна інтенція;  спонтанна  самоорганізація форми; анонімна  норма- тивна влада всезагальності форми; утвердження індивідуальної уні- кальності;  відхилення від стереотипу;  естетичний  ігровий  феномен; спосіб вираження практичної  позиції суб'єкта1.  Зазначено також, що власне  художній  стиль  — це стильовий центр  культури;  «стиль  ви- никає і функціонує як естетичний  феномен»2.  у сучасній літературі дедалі  частіше  стиль  як  естетико-мистецтвознавча категорія  засто- совується  при розгляді  лише історично минулих  періодів мистецтва. Висловлюється теза, що художнє  життя  сучасного суспільства  фак- тично позбавлене  ознак стилю.

Слово «стиль» (лат. stilos) означає «паличка  для письма». В дав- нину для писання на дерев'яних табличках (дошках), вкритих воском, застосовувалися спеціальні палички. Значення терміна «стиль» дедалі розширювалося, оскільки в ньому було закладено смисл нормування, дотримання певних правил. Це поняття, здебільшого, означало певну довершеність  і самобутність явища культури. Осмислення поняття стилю бере свій початок з античної традиції і пов'язане з поетикою та риторикою.  Саме у зв'язку з риторикою  склалось  уявлення про від- мінності так званих високого, середнього і спрощеного стилів, якими користується оратор. у Арістотеля, Цицерона  поняття  стиль широко вживається в значенні «особливості  письма». Так само наближеними між собою були уявлення про стиль ораторського  мистецтва,  канон, що позначає правила, яких потрібно навчатись і дотримуватись, що в наступні віки породить розгалуження середньовічного стилю-канону, естетики класицистичних норм. паралельно й надалі відбувалося структурування стилю, прикладом  чого може бути праця Й. Вінкель- мана «історія мистецтва  давнини».  у грецькому  мистецтві  він вио- кремив чотири періоди, яким відповідали свої стилі: архаїчний, підне- сений (Фідій, Скопас), прекрасний (пракситель), еклектичний.

З  мистецтвознавчого рівня  теорію  стилів  Гегель  підносить  до філософсько-естетичних узагальнень,  звільняючи їх від емпірично-

1   Лексикон нонклассики. Художественно-эстетическая культура XX века.

— М., 2003. — С. 422.

чуттєвих  обмежень.  «Ми  можемо  поширити цей  термін  [«стиль»],

— зауважує  Гегель, — на визначення і закони художнього зображен- ня, що випливають із природи  того виду  мистецтва,  в якому  пред- мет отримує своє втілення»1.  у цьому розумінні  Гегель розрізняє «в музиці церковний,  оперний стиль, в живописі — стиль історичних картин  і стиль жанрових  творів. Стиль  означає тут такий спосіб ху- дожнього втілення, який на стільки ж підпорядкований умовам, про- диктованим матеріалом,  наскільки  й відповідає  вимогам певних ви- дів мистецтва»2.

подальше наповнення категорії стилю новим змістом пов'язують із культурологічними феноменами.  Зокрема, Освальд  Шпенглер (1880—1936) у відомій праці «Занепад Європи»  звертається до сти- лю як одного з інструментів характеристики культури і певних етапів її розвитку.  на його думку, «стиль  — це метафізичне почуття  фор- ми». Традиція тлумачення стилю як зміни форм художньої культури всебічно обговорюватиметься, причому з наголошенням на самодос- татності внутрішньої глибинної  логіки, незалежної  від тих чи інших особистостей  та їх вольових зусиль. Отже, стиль постає як даність, сформована в певну  органічну  цілісність.  Як  зазначав  н.  Гартман,

«стиль полягає в певному характері форми чи у схемі форми, яку зна- ходить не окрема людина, а створює ціле покоління,  причому окрема належна  до цього покоління людина  уже включена  в пошуки  такої форми. Тому така форма є і об'єктивно визначальною...  В конкретну епоху «панує» певний стиль, він визначає усі індивідуальні форми — визначає  не в усьому, не цілком  і повністю,  але однак спрямовує їх на відповідний шлях. В усьому іншому явища  одного й того самого великого стилю різняться між собою, оскільки існують, крім того, ще партикулярний стиль, народний, місцевий, стиль доби і навіть найви- щою мірою індивідуальний стиль нового майстра»3.

поняття великий стиль, що увійшло  в літературу  з часів и. Він- кельмана і Гегеля, означає поділ усієї  історії мистецтва  на великі пе- ріоди й віхи, що ознаменували радикальні зміни  та відкриття у на- прямах  і духовно-стильових самовираженнях епохи. Впродовж  усієї історії утверджували себе нові художньо-естетичні принципи  мисте-

1     Гегель Г. В. Ф. Эстетика: в 4 т. — М., 1978. — Т. 4.— С. 305.

2     Там само.

3     Гартман Н. Эстетика. — к., 2004. — С. 347.

цтва, що знаходили своє стильове втілення. Відповідно до культурних цілісних епох і художніх напрямів  окреслювалися стильові форми мистецтва Стародавнього Єгипту й Античності, Візантії. Формували- ся стилі ренесансу, романський, готичний, стиль класицизму, бароко, рококо, у новітній час — стиль модерну. В будь-якому  разі, склалася доволі стійка, здатна до фіксованості, матеріально багатогалузева і ба- гаторівнева система, за допомогою якої реалізується спосіб образного мислення, укладання в органічну цілісність засобів виразності й фор- мотворення. Жодною мірою не можна назвати стиль лише зовнішньо конструктивною оболонкою. Він народжується з духу епохи з усіма її складовими — синтетизмом зовнішніх і внутрішніх чинників.

Своєрідне  «зрощення» культурологічного, філософсько-естетич- ного і мистецтвознавчого підходів  та методів аналізу  стилю зумов- лене його багатоструктурною і змістовною  природою, він може бути звернений як до духовно-естетичного досвіду соборності, її художньо- образного  мислення,  так і до неповторності особистісного  творчого вияву. певну стимулювальну роль у такому синтетизмі  відіграла мистецтвознавча школа  Г. Вельфліна,  А. рігля, які  досліджували у стилях  стійку, повторювану  у різних варіантах систему формальних характеристик. Г. Вельфлін із вражаючою  глибиною  проникнення у структуру  художнього твору, тонким відчуттям форми аналізував як стильові даності вертикаль, площинність, графічність, колористику тощо. Тим самим ніби знімалася  персоніфікація, завдяки чому поста- вала «історія мистецтва без імен».

у цьому питанні  має бути збережена  міра хоча б тому, що будь- які, навіть наймасштабніші справи творять конкретні  особистості. Такою ж мірою твориться  й історичне тло. Митець  не просто пасив- на, рефлексуюча окремість; передусім він — суб'єкт «прориву в куль- турі», концентрація духовної  пасіонарності  в особистісному вимірі. Знак культурної епохи і знак геніальності митця можуть не збігатися, водночас можуть збігатися їх стилі.

Слід зазначити,  що є не лише стиль, виражений у формі манери, індивідуального світосприймання, без чого не можна досягти високо- го художнього регістру в мистецтві, а й стиль реалізації  свого покли- кання,  що може перетворитися в надособистісну волю. Саме ці три чинники  потрібно брати до уваги, коли розглядаємо художній стиль певної епохи — відображення у стилі соціального й духовного напру-

ження в її загальному  просторі, внутрішні особистісні мотиви у стилі життя  й світосприймання, а також волю до реалізації  цих мотивів  у художньо-естетичних формах.  у праці  Вільгельма Дільтея (1833—

1911)  «Три  епохи нової естетики  і її сьогоднішнє  завдання»,  в якій розглядаються виразність часу й особистісного відображення стилю у творах мистецтва, висловлено доволі переконливе міркування: «кіль- ка звуків моцартівської мелодії відрізняються для знавця від будь-якої іншої музики. Фрагмент мармурової статуї найпрекраснішої грецької епохи може бути історично локалізованим археологом. Лінію, прове- дену рукою рафаеля, знавець  ніколи  не сплутає  з малюнком  іншого художника. Таким чином, душевний учинок, з яким пов'язані чуттєві моменти, у генія в будь-якому  повторюваному зв'язку мають одну й ту саму «основну рису». Так само і в художньому творі, — наголошує дільтей, — єдині засоби цільної дії, проведення спільної внутрішньої лінії справляє вплив, починаючи  від першого членування мас аж до найдрібнішого орнаменту. Ми називаємо це стилем».

Якщо ми вбачаємо  у стилі естетико-мистецтвознавчу  категорію, посилаючись  на те, що вона може бути розглянута як метакатегорія, що може об'єднати  різні рівні і структури  проникнення в естетичну специфіку і сутність мистецтва,  то передусім це стосується  стилеут- ворення, де абсолют краси стилю адекватний  художній довершеності твору. Так було в усі історичні періоди, починаючи із запровадження художніх реформ  у пошуках  розкутості  закам'янілого канону  за ча- сів нефертіті (XIV ст. до н. е.) і явлення світові витонченості  стилю. проте звернімося  до ближчих часів.

про стиль написано чимало теоретичних  праць, у яких головною є думка про те, що його не можна ні вигадати, ні відтворити, так само як не можна вибрати як готову модель чи систему форм, придатну для перенесення в будь-які  обставини.  Так само наголошується на зміні стилів, переході їх один в одний або навіть співіснуванні.  Водночас, як зазначає В. Вейдле, «упродовж віків за окремим архітектором,  му- зикантом  завжди  був стиль як форма душі, як прихована  передумо- ва кожного  виду  мистецтва,  як надособова   визначеність будь-якої творчості»1.

1       Вейдле В. умирание искусства.  размышления о судьбе литературно- го и художественного  творчества  // Самосознание культуры  и искусства XX века. — М., 2000. — С. 354.

Генезис стилю — надзвичайно складне питання.  Традиційно прийнято поєднувати  стилі та історичні напрями  у мистецтві, що зу- мовлює певний термінологічний синтетизм.

не можна погодитися з твердженнями, що сучасна епоха втратила стильову  визначеність,  оскільки  час «великих  стилів» — у далекому минулому. динамічність полістилів вказує на зміну способів стильо- вого самовиявлення часу в мистецтві  і художньому  слові. усклад- нилась  структура  стилю як найчутливішого духовного  інструмента культури,  де стилі минулих  епох зі своїми культурними цінностями входять у сучасну епоху. у широкому  розумінні, як і раніше, немож- лива творчість  митця  без власних  стильових  рис, як і стилю без ет- нонаціонального духу. новітній час увібрав багатоликість  художньо- стильових процесів минулих епох.

1. у чому полягає сутність мистецтва?

2. Як співвідносяться між собою естетика  і мистецтвознавчі дисци- пліни?

3. Висвітліть  історичну  динаміку  понять: мімезис (наслідування) —

відображення — вираження.

4. Що таке інтенція людського у мистецтві?

5. Що є предметом художнього відображення?

6. розкрийте смисл понять «внутрішня» і «зовнішня» форми.

7. Які критерії визначення художності змісту й форми?

8. Як знаходить своє втілення  і виявлення ідея твору?

9. назвіть структурні  компоненти змісту і форми в мистецтві.

10. Які основні ознаки стилю у мистецтві, в чому виявляється універ- сальність категорії «стиль»?

Башляр Гастон. избранное: поэтика пространства.  — М., 2004. Берштейн Борис.  пигмалион наизнанку.  к истории  становления мира искусства. — М., 2002.

кассирер Э. искусство // избранное: Опыт о человеке. — М., 1998. Лосев А. Ф. Форма. Стиль. Выражение. — М., 1995.

Михайленко В. Є, Яковлєв М. і. Основи композиції: геометричні аспекти художнього формотворення. — к., 2004.

Овчаренко С. В. інформаційність жанру. — О., 1998.

Орлова  Т. і. Візуальна  образність  — парадигма  сучасної культурної  сві- домості // Мистецтвознавство україни. — к., 2001.— Вип. 1.

Тен ипполит. Философия искусства. — М., 1996.

Юхимик  Ю. В. до проблеми  міметичного  зразка в ренесансному  мисте- цтві // наук. часопис нац. пед. ун-ту ім. М. п. драгоманова. — Серія 7.

— к., 2004.