Тема 4. законодавче визначення суб’єктів господарювання4.1. Загальна характеристика суб’єкта господарювання. 4.2. Установчі документи суб’єктів господарювання – юридичних осіб. 4.3. Класифікація суб’єктів господарської діяльності. 4.4. Правовий статус юридичних осіб та їх відокремлених підрозділів. 4.5. Характеристика правового статусу громадянина-підприємця. 4.1. Загальна характеристика суб’єкта господарювання Суб’єктами господарювання (в тому числі підприємцями) визна- ються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську (підприємницьку) діяльність. Загальні положення щодо осіб, які можуть займатися підприєм- ницькою діяльністю, містяться у ГК та ЦК України. Співвідношення поняття «суб’єкт підприємницької діяльності» із поняттям «суб’єкт господарської діяльності». Для характеристи- ки цих осіб означені нормативні акти допускають паралельне існуван- ня декількох термінів: «суб’єкт підприємницької діяльності» (див., на- приклад, ст. 74, 130, 209 ГК України), «суб’єкт підприємництва» (див., наприклад, ст. 3, 45, гл. 23 ГК України), а також «підприємець» (див., наприклад, ст. 21, 46 ГК України). Натомість ЦК України відмовляється від єдиного узагальнюючого поняття і запроваджує термін «підприє- мець» стосовно фізичних осіб (див., наприклад, ст. 35, гл. 5 ЦК України), а також прикметник «підприємницькі» стосовно юридичних осіб – то- вариств (див., наприклад, ст. 83 ЦК України). Отже, розуміючи очевид- ну їх тотожність, враховуючи ст. 9 ЦК України про те, що окремим зако- ном можуть бути передбачені особливості регулювання майнових від- носин у сфері господарювання, вважаємо за необхідне використовува- ти термінологію, яку вживає ГК України, звертаючись, звичайно, і до ЦК України як до акту загального у частині, що не суперечить акту спеціаль- ному, тобто ГК України. Поняття «суб’єкт підприємницької діяльності» співвідноситься із поняттям «суб’єкт господарської діяльності» так само, як співвідносяться поняття «підприємницька діяльність» і «господарська діяльність», тобто як частка і ціле. Тому під час характеристики суб’єктів підприємницької діяльності ми будемо, звичайно, звертатися і до загальних ознак, прита- манних суб’єктам господарської діяльності. ГК України не містить чіткого визначення поняття «суб’єкт підпри- ємницької діяльності», формулюючи його опосередковано через понят-
тя «господарська діяльність» і «суб’єкт господарювання». Так, за зміс- том ч. 2 ст. 3 ГК України суб’єктами підприємництва вважаються особи, які займаються підприємницькою діяльністю «для досягнення еконо- мічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку». Стаття 42 ГК України, визначаючи підприємництво як вид господарської діяль- ності, прирівнює суб’єктів господарювання, що здійснюють господар- ську діяльність з ознаками підприємницької, до підприємців. Тому, виходячи з цього, поняття суб’єкта підприємницької діяль- ності слід розглядати крізь призму визначення поняття «суб’єкт госпо- дарської діяльності» з урахуванням специфіки, обумовленої зайнят- тям саме підприємницькою діяльністю. За змістом ч. 1 ст. 55 ГК Укра- їни суб’єктами господарювання (підприємцями) визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську (підприємниць- ку) діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність госпо- дарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відпо- відальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випад- ків, передбачених законодавством. ознаки суб’єкта господарської (підприємницької) діяльності: 1. У господарських відносинах суб’єкти господарської (підприєм- ницької) діяльності реалізують їх господарську компетенцію, якою є сукупність господарських прав та обов’язків таких суб’єктів. Це озна- чає, що в межах загального права фізичних та юридичних осіб на здій- снення господарської, в тому числі і підприємницької, діяльності (ст. 42 Конституції України, ст. 50, 84 ЦК України, ст. 55 ГК України) особа, ви- знана в установленому законом порядку суб’єктом господарської діяль- ності, безпосередньо здійснює права і несе обов’язки, обумовлені кон- кретними господарськими відносинами. Наприклад, у межах зазначе- ного загального права на здійснення господарської діяльності особа, ке- руючись принципами свободи вибору постачальників і споживачів про- дукції (ст. 44 ГК України) та предмета договору (ст. 67 ГК України, ст. 3 ЦК України), уклала договір поставки, за яким вона як постачальник зобов’язується передати в обумовлені строки другій стороні – покупцеві товар і, відповідно, має право вимагати від покупця прийняти вказаний товар і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 265 ГК України, ст. 712 ЦК України). Покупець, у свою чергу, має право вимагати від постачаль- ника поставки товару обумовлених асортименту, якості та в обумовле- ні договором строки, зобов’язуючись його оплатити. Сукупність взаєм- них прав та обов’язків постачальника і покупця становить їх господар- ську компетенцію. 2. Суб’єкти господарювання мають відокремлене майно, крім фі- зичних осіб – підприємців. Стосовно юридичних осіб це, зокрема, озна- чає, що на час реєстрації їх як суб’єктів господарської діяльності необ-
хідна наявність майна, склад та порядок внесення якого визначаєть- ся їх засновниками. Для юридичних осіб визначених законодавством організаційно-правових форм вартість майна, що вноситься засновни- ками, не повинна бути меншою за величину, встановлену відповідним законом. ЦК України (ст. 80), визначаючи поняття юридичної особи, не зазначає наявність відокремленого майна як обов’язкову її ознаку. Про- те, зважаючи на те, що спеціальним актом (ГК України) його наявність для юридичних осіб – суб’єктів господарювання вимагається, слід ви- знати, що на момент реєстрації саме юридичної особи – суб’єкта госпо- дарювання наявність майна є обов’язковою. Щодо фізичної особи–підприємця законодавство (ані ЦК, ані ГК України, а також інші нормативні акти) не передбачає положень, що безпосередньо регулюють відокремлення майна, яке використовуєть- ся нею для зайняття підприємницькою діяльністю, від її особистого май- на. Єдиним винятком з цього є положення ст. 54 ЦК України, яка перед- бачає, що якщо фізична особа–підприємець визнана безвісти зниклою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо власником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, стала не- повнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призна- чити управителя цього майна. Тому положення щодо обов’язкової наяв- ності відокремленого майна у фізичної особи має декларативний харак- тер і означає лише проголошення того, що їй слід мати майно як матері- альну базу для здійснення своєї господарської діяльності. Склад такого майна, його кількість, звісно, не можуть бути заздалегідь регламентова- ні, а набуття фізичною особою статусу суб’єкта господарської (підприєм- ницької) діяльності ставитися у залежність від його наявності. Звичайно, законодавство, що регулює порядок здійснення госпо- дарської діяльності, містить вимоги щодо наявності у суб’єкта господар- ської діяльності, в тому числі і у фізичної особи, визначеного майна. Так, наприклад, п. 64 Переліку документів, які додаються до заяви про ви- дачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності, затв. поста- новою Кабінету Міністрів України від 4 липня 2001 р. № 756, передба- чає, що для отримання ліцензії на провадження господарської діяльнос- ті з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном заявни- ком, зокрема, подається засвідчена в установленому порядку копія до- кумента, що підтверджує право власності суб’єкта господарської діяль- ності або оренди ним приміщення для провадження діяльності з посе- редництва у працевлаштуванні за кордоном. П. 4 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з по- середництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном, затв. наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підпри- ємництва, Міністерства праці та соціальної політики України від 19 груд-
ня 2001 р. № 155/534, передбачає конкретизовані вимоги щодо службо- вого приміщення для провадження означеного виду діяльності. Проте, повторимось, ці вимоги не ставлять у залежність набуття суб’єктом гос- подарської діяльності, в тому числі фізичною особою, яка в нашому разі також має право надавати послуги із працевлаштування за кордоном, статусу суб’єкта господарської діяльності від наявності чи відсутності у неї відповідного приміщення. Така наявність майна має значення лише для провадження певного виду діяльності і перевіряється (документаль- но) під час видачі ліцензії на її ведення. Філії (представництва), інші від- окремлені підрозділи юридичних осіб (структурні одиниці), які ГК Украї- ни відносить до суб’єктів господарської діяльності, також за змістом ч. 1 ст. 55 ГК України повинні мати відокремлене майно. Проте, зважаючи на відсутність у них статусу юридичної особи, майно, що «відокремлюєть- ся» господарською організацією-власником, знаходиться у них на осно- ві права оперативно-господарського використання майна (ч. 5 ст. 55, ст. 138 ГК України) без права розпорядження ним. 3. Відповідальність за своїми зобов’язаннями суб’єкти господа- рювання несуть в межах відокремленого майна, крім випадків, перед- бачених законодавством. Щодо юридичних осіб це положення ГК України конкретизоване у ст. 96 ЦК України, відповідно до якої юридична особа самостійно відпо- відає за своїми зобов’язаннями усім належним їй майном. При цьому учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими доку- ментами та законом. Законом деякі винятки передбачені щодо госпо- дарських товариств певних видів, а також щодо казенних підприємств, про що йдеться нижче. Щодо фізичної особи–підприємця ГК (ст. 128) і ЦК України (ст. 52) міс- тять ідентичні положення про те, що вона відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з господарською (підприємницькою) діяльністю, усім сво- їм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Додатково ч. 2 ст. 52 ЦК України містить положення, відповід- но до якого фізична особа–підприємець, яка перебуває у шлюбі, відпо- відає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної влас- ності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна. Обсяг відповідальності фізичної особи – суб’єкта господарювання, порівняно з обсягом відповідальності юридичної особи, ще раз дово- дить положення щодо неможливості (і недоцільності) реального відо- кремлення майна, що використовується фізичною особою для здійснен- ня нею господарської діяльності, із загальної маси належного їй майна.
Щодо філій (представництв), інших відокремлених підрозділів юри- дичних осіб (структурних одиниць) положення ГК України про їх відпові- дальність у межах відокремленого майна суперечать правовій природі і правовому режиму такого майна. Адже відповідно до ч. 3 ст. 95 ЦК та ч. 2 ст. 132 ГК України вони «наділяються майном юридичної особи, що їх створила», яке знаходиться у них на праві оперативно-господарського використання. Тому відповідальність майном структурних підрозділів несуть не самі підрозділи, а юридичні особи, які їх створили. 4.2. Установчі документи суб’єктів господарювання – юридичних осіб Згідно зі ст. 57 ГК України установчими документами суб’єкта гос- подарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб’єкта госпо- дарювання. Стосовно змісту установчих документів, вимоги до нього зазнача- ються у різних законах, зокрема ГК України, ЦК України, ЗУ «Про держав- ну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», ЗУ «Про господарські товариства», ЗУ «Про акціонерні товариства» тощо. За загальними правилами в установчих документах повинні бути зазначені найменування суб’єкта господарювання, мета і предмет гос- подарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, по- рядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом. Згідно із ЗУ «Про господарські товариства» обов’язковим установ- чим документом для акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю є статут, для повного товариства та командитного товариства – установчий договір. У засновницькому договорі засновники зобов’язуються утворити суб’єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб’єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових заснов- ників, інші умови діяльності суб’єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону. Статут суб’єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утво- рення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збит-
ків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови ре- організації та ліквідації суб’єкта господарювання, а також інші відомос- ті, пов’язані з особливостями організаційної форми суб’єкта господарю- вання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відо- мості, що не суперечать законодавству. Положенням визначається господарська компетенція органів дер- жавної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб’єктів у ви- падках, визначених законом. Статут (положення) затверджується власником майна (засновни- ком) суб’єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб’єктами відповідно до закону. На підставі засновницьких документів проводиться державна ре- єстрація суб’єктів господарювання, які набувають правосуб’єктності з моменту внесення про них відомостей до Державного реєстру підпри- ємств та організацій України (ЄДРПОУ). Згідно з ч. 2 ст. 58 ГК України відкриття суб’єктом господарювання філій (відділень), представництв без створення юридичної особи не по- требує їх державної реєстрації. Вони діють на підставі Положення про філію (відділення), яке затверджується власником (загальними зборами учасників товариства). Відомості про відокремлені підрозділи суб’єктів господарювання залучаються до її реєстраційної справи та включаються до Єдиного дер- жавного реєстру в порядку, визначеному ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців». 4.3. класифікація суб’єктів господарської діяльності Ч. 2 ст. 55 ГК України містить загальний перелік суб’єктів господа- рювання. Ними вважаються: 1) фізичні особи – громадяни України, іноземці та особи без грома- дянства (п. 2 ч. 2 ст. 55 ГК України), які здійснюють господарську діяль- ність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці. Означені положення ГК України дозволяють займатися господар- ською діяльністю як громадянам України, так і іноземним громадянам та особам без громадянства, зареєстрованим відповідно до закону як підприємці. Згідно зі ст. 129 ГК України іноземці та особи без громадян- ства при здійсненні господарської діяльності в Україні користуються та- кими самими правами і мають такі самі обов’язки, як і громадяни Украї- ни, якщо інше не передбачено цим Кодексом, іншими законами. До за- конів, які обмежують права іноземних громадян та осіб без громадян- ства, належать, зокрема, положення Земельного кодексу України, які,
наприклад, забороняють таким особам передавати землі сільськогос- подарського призначення у власність (ч. 4. ст. 22 Земельного кодексу України). Водночас Кодекс не забороняє передачу таким особам у влас- ність земельних ділянок несільськогосподарського призначення в ме- жах населених пунктів, а також земельних ділянок несільськогосподар- ського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності (ч. 2 ст. 81 ЗК України). Особливості правового статусу фізичної особи як суб’єкта господарської діяльності визначені гл. 13 ГК та гл. 5 ЦК України та будуть розглянуті далі. 2) господарські організації – юридичні особи, створені відповід- но до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створе- ні відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійсню- ють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку. Згідно зі ст. 83 ЦК України юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством вважається організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Установою, у свою чергу, є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Цей поділ має загальний характер і має на меті лише відокремлен- ня юридичних осіб, які займатимуться діяльністю, метою якої є отриман- ня прибутку або досягнення соціального ефекту та засновники яких ма- тимуть право брати участь в їх управлінні (товариства), від юридичних осіб, які виконуватимуть визначені відповідними документами функції за рахунок виділеного їм майна, а засновники не матимуть права брати участь в управлінні ними (установи). Ці поняття фактично не є організаційно-правовими формами, а збірними поняттями, що включають в себе конкретні організаційно- правові форми, передбачені як ЦК України (господарські товариства, ви- робничі кооперативи тощо), так і ГК України (підприємства різних видів, їх об’єднання тощо) та іншими законодавчими актами України (порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм юридичних осіб буде розглянуто далі). Зважаючи на це, положення п. 1 ч. 2 ст. 55 ГК України, що передба- чає існування юридичних осіб, створених «відповідно до ЦК України», фактично є декларативним і підкреслює термінологічні розбіжності у ви- значенні двома актами рівної юридичної сили організаційно-правових
форм юридичних осіб. Нових організаційно-правових форм, яких немає у ГК України, ЦК України не містить і містити не повинен, адже за зміс- том положень ч. 2 ст. 9 ЦК та ст. 1 ГК України господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності, регулюються спеціальними актами, зокрема ГК України. ЦК України поділяє усі товариства на підприємницькі та непідпри- ємницькі, що відповідає зазначеним положенням ГК України щодо іс- нування суб’єктів підприємницької діяльності та суб’єктів господарської некомерційної діяльності. Але вже ст. 84 ЦК України встановлює поло- ження, відповідно до якого товариства, які здійснюють підприємниць- ку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розпо- ділу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути ство- рені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальніс- тю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи. Це положення суперечить положенням ГК України (зокрема, гл. 7, 8, 11, які дозволя- ють з метою провадження підприємницької діяльності створювати під- приємства різних видів, та гл. 12, яка дозволяє об’єднанням підприємств провадити господарську, в тому числі підприємницьку, діяльність та ін.). Оскільки положення акта загального (ЦК України) суперечать положен- ням акта спеціального (ГК України), застосуванню підлягають відповідні положення ГК України. Згідно зі ст. 85 ЦК України непідприємницькими товариствами є то- вариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Особливості правового статусу окремих ви- дів непідприємницьких товариств встановлюються законом. Ці загаль- ні положення ЦК України в цілому відповідають ГК України, а тому під- лягають застосуванню без жодних застережень. Відповідають ГК Украї- ни (ч. 3 ст. 53) і положення ст. 86 ЦК України, згідно з якими непідприєм- ницькі товариства (споживчі кооперативи, об’єднання громадян тощо) та установи можуть разом зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню. П. 1 ч. 2 ст. 55 ГК України передбачає право «інших юридич- них осіб», зареєстрованих в установленому законом порядку, бути суб’єктами господарської діяльності. До таких осіб можна віднести, зо- крема, юридичних осіб, правовий статус, порядок організації та здій- снення господарської діяльності яких визначається, окрім ГК України, спеціальним законодавством. Наприклад, особливості створення та ді- яльності кредитних спілок визначаються ст. 130 ГК України, а також За- коном України від 20 грудня 2001 р. № 2908-ІІІ «Про кредитні спілки»;
підприємств об’єднань громадян, релігійних організацій – ст. 112 ГК, а також законами України від 23 квітня 1991 р. № 987-ХІІ «Про свобо- ду совісті та релігійні організації» та від 16 червня 1992 р. № 2460-ХІІ «Про об’єднання громадян»; благодійних та інших неприбуткових ор- ганізацій – ст. 131 ГК України та Законом України від 16 вересня 1997 р. № 531/97-ВР «Про благодійництво та благодійні організації»; коопера- тивів – Законом України від 10 липня 2003 р. № 1087-ІV «Про коопера- цію» та ін. 3) Крім того, юридичними особами, що можуть здійснювати госпо- дарську діяльність, а відтак – бути суб’єктами господарської діяльнос- ті, є об’єднання підприємств. Правовий статус та організаційно-правові форми об’єднань підприємств передбачені гл. 12 ГК України та інши- ми актами законодавства, зокрема законами України від 21 листопада 1995 р. № 437/ 95-ВР «Про промислово-фінансові групи в Україні», від 14 вересня 1999 р. № 1039-XIV «Про угоди про розподіл продукції» та ін. Згідно зі ст. 118 ГК України об’єднанням підприємств є господар- ська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань. Вони утворюються підпри- ємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які мають право утворювати об’єднання підприємств. В об’єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших дер- жав, а підприємства України можуть входити в об’єднання підприємств, утворені на території інших держав. Об’єднання підприємств є юридичною особою, що утворюються на невизначений строк або як тимчасові об’єднання. Підприємства–учасники об’єднання підприємств зберігають ста- тус юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми об’єднання, і на них поширюються положення цього Кодексу та інших законів щодо регулювання діяльності підприємств. Правовий статус підприємства – учасника об’єднання підприємств регламентований у ст. 121 ГК України. Підприємство – учасник господарського об’єднання має право: – добровільно вийти з об’єднання на умовах і в порядку, визначе- них установчим договором про його утворення чи статутом господар- ського об’єднання; – бути членом інших об’єднань підприємств, якщо законом, заснов- ницьким договором чи статутом господарського об’єднання не встанов- лено інше; – одержувати від господарського об’єднання в установленому по- рядку інформацію, пов’язану з інтересами підприємства; – одержувати частину прибутку від діяльності господарського об’єднання відповідно до його статуту. Підприємство може мати також
інші права, передбачені засновницьким договором чи статутом госпо- дарського об’єднання відповідно до законодавства. Рішення про утворення об’єднання підприємств (установчий дого- вір) та статут об’єднання погоджуються з Антимонопольним комітетом України в порядку, встановленому законодавством. Залежно від порядку заснування об’єднання підприємств можуть утворюватися як господарські об’єднання або як державні чи комуналь- ні господарські об’єднання. Господарське об’єднання – об’єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних за- садах об’єднали свою господарську діяльність. Господарські об’єднання діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджуєть- ся їх засновниками. Організаційно-правові форми господарських об’єднань зазначені у ст. 120 ГК України. До них належать: – асоціація – договірне об’єднання, створене з метою постійної ко- ординації господарської діяльності підприємств, що об’єдналися, шля- хом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функ- цій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об’єднання учасниками фінансових та матеріаль- них ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасни- ків асоціації. У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є госпо- дарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств – учасників асоціації. За рішенням учасників асо- ціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. – корпорація – договірне об’єднання, створене на основі поєд- нання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізо- ваного регулювання діяльності кожного з учасників органам управлін- ня корпорації. – концерн – статутне об’єднання підприємств, а також інших орга- нізацій на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасни- ків об’єднання з централізацією функцій науково-технічного і виробни- чого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повнова- жень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з ор- ганами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники кон- церну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну. – консорціум – тимчасове статутне об’єднання підприємств для до- сягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реаліза- ції цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо).
Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, цен- тралізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум при- пиняє свою діяльність. державне (комунальне) господарське об’єднання – об’єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом ви- падках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об’єднання), або рішенням ком- петентних органів місцевого самоврядування. Державне (комунальне) господарське об’єднання діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утво- рення об’єднання. Відповідно до ч. 6 ст. 120 ГК України державні і комунальні госпо- дарські об’єднання утворюються переважно у формі корпорації або кон- церну, незалежно від найменування об’єднання (комбінат, трест тощо). Підприємство, яке входить до складу державного або комунально- го господарського об’єднання, не має права без згоди об’єднання вихо- дити з його складу, а також об’єднувати на добровільних засадах свою діяльність з іншими суб’єктами господарювання та приймати рішення про припинення своєї діяльності. 4.4. правовий статус юридичних осіб та їх відокремлених підрозділів Поняття юридичної особи міститься у ст. 80 ЦК України, ч. 1 якої під юридичною особою розуміє організацію, створену і зареєстровану в установленому законом порядку. Вона наділяється цивільною право- здатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. правовий статус юридичної особи характеризується специфікою, що відрізняє юридичну особу від інших суб’єктів господарської діяль- ності. По-перше, юридичною особою є організація, тобто колективне утворення, що характеризується наявністю організаційної єдності. Орга- нізаційна єдність дістає вияв насамперед у визначеній установчими ці- лями юридичної особи внутрішній структурі, ієрархії, підлеглості орга- нів управління, що складають цю структуру, а також чіткій регламентації відносин між усіма її складовими. По-друге, як вже зазначалось вище, юридична особа має відокрем- лене майно, базою для формування якого є майно, що передається за-
сновником під час її створення. Відповідно, юридична особа несе са- мостійну майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями, крім ви- падків, встановлених законом та установчими документами юридич- ної особи. По-третє, для набуття статусу юридичної особи організація повин- на пройти процедуру державної реєстрації, що випливає з визначен- ня юридичної особи та підтверджено ч. 4 ст. 87 ЦК України. Саме після державної реєстрації організація набуває права виступати в цивільному обороті (укладати угоди та ін.) та інші права, а отже – цивільну право- та дієздатність. ГК України у ст. 3 передбачає можливість провадження в Україні господарської комерційної діяльності (підприємництва) (гл. 4) і госпо- дарської некомерційної діяльності (гл. 5). Відповідно до цього поділу ГК України, характеризуючи суб’єктів господарювання, виділяє загальні по- ложення щодо організаційно-правових форм юридичних осіб–підпри- ємців (ст. 45) та юридичних осіб – суб’єктів некомерційної господарської діяльності (ст. 53). Стосовно юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності ст. 45 ГК України визначає, що підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір під- приємця. В цьому разі, як бачимо, вибір підприємця щодо конкретної організаційно-правової форми юридичної особи – суб’єкта підприємни- цтва обмежений існуванням відповідного положення щодо неї у зако- ні. Іншими словами, засновник вправі обрати будь-яку організаційно- правову форму для майбутньої юридичної особи з тих, що передбаче- ні законом. Схоже, проте не тотожне положення містить ГК України і щодо суб’єктів некомерційної господарської діяльності, зазначаючи в ст. 53, зокрема, що така діяльність може здійснюватися суб’єктами господа- рювання в організаційних формах, які визначаються власником або від- повідним органом управління чи органом місцевого самоврядуван- ня з урахуванням вимог, передбачених цим Кодексом та іншими зако- нами. Більш гнучка категорія «урахування вимог», порівняно з імпера- тивною категорією «передбачений законом», дає засновникам шир- ший простір для вибору з числа існуючих, передбачених законодав- ством (або до створення нових, ще не передбачених правовими актами) організаційно-правових форм юридичних осіб – суб’єктів некомерційної господарської діяльності. Особливості їх статусу розглядаються у ст. 131 ГК України та в інших законах. Подібний поділ юридичних осіб залежно від характеру та цілей їх діяльності є і у ЦК України. Правовий статус відокремлених підрозділів юридичних осіб (філій, представництв, інших відокремлених підрозділів господарських органі-
зацій (структурних одиниць), утворених ними для здійснення господар- ської діяльності, визначений ст. 132 ГК України, а також ст. 95 ЦК Украї- ни. Остання визначає філію як відокремлений підрозділ юридичної осо- би, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій; представництвом, у свою чергу, є відокремлений під- розділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Згідно зі ст. 132 ГК України відокремлені підрозділи (структурні одиниці) гос- подарських організацій здійснюють свою діяльність від імені цих гос- подарських організацій без статусу юридичної особи. Вони наділяють- ся частиною майна господарських організацій, здійснюючи щодо цього майна право оперативного використання чи інше речове право, перед- бачене законом, можуть мати рахунок (рахунки) в установах банку. За змістом ч. 3 ст. 132 ГК та ч. 3 ст. 95 ЦК України структурні підрозділи ді- ють на підставі затвердженого юридичною особою, що їх створила, по- ложення, а керівник структурного підрозділу – на підставі виданої нею довіреності. Філії, представництва та інші структурні підрозділи юридичних осіб за своєю правовою природою не є суб’єктами господарської діяль- ності. З визначень підприємництва (ст. 42) та некомерційного господа- рювання (ст. 52), що їх містить ГК України, випливає, що жодна з ознак цих правових категорій не може бути застосована до структурного під- розділу юридичної особи. Діяльність структурного підрозділу не є само- стійною та ініціативною, оскільки здійснюється від імені юридичної осо- би та на визначених нею напрямах; ознака діяльності на власний ри- зик, що характерна для підприємництва, також не застосовується до від- окремлених підрозділів, оскільки усі ризики як майнового, так і немай- нового характеру покладаються на юридичну особу, що «наділяє» під- розділ майном. Те ж саме можна зазначити і щодо ознак «мети досягнення еконо- мічних і соціальних результатів» та «одержання прибутку», оскільки це все є притаманним не відокремленому підрозділу, а юридичній особі. Тому діяльність філії, представництва та інших підрозділів в юридично- му значенні нагадує діяльність найманого працівника, який виконує до- ручену йому роботу, проте не є самостійним суб’єктом господарювання. З огляду на це структурний підрозділ юридичних осіб не можна розгля- дати як суб’єкт господарювання (підприємництва). 4.5. Характеристика правового статусу громадянина-підприємця Найпростішою формою здійснення підприємницької діяльності є форма приватного підприємництва фізичними особами, тобто без ство-
рення підприємств чи інших юридичних осіб. Ринкова економіка надає можливості людині, яка має бажання, знання, кошти або майно і на яку не поширюються законодавчі заборони, розпочати справу і втілити у життя своє уявлення про ефективну, прибуткову діяльність та, як наслі- док, досягти матеріального добробуту. Щодо фізичних осіб – підприємців слід враховувати норми діючо- го законодавства України, яким врегульовано питання здійснення під- приємницької діяльності. Спеціального нормативного акта, який вста- новлював би правовий статус громадянина-підприємця, на сьогодні не існує. Відповідні положення щодо права фізичної особи на зайняття під- приємницькою діяльністю містяться у гл. 13 ГК України, гл. 5 ЦК Украї- ни та у відповідних галузевих документах, що регулюють відповідний вид діяльності. 19 жовтня 2000 р. Верховна Рада України прийняла За- кон № 2063-ІІІ «Про державну підтримку малого підприємництва», ст. 1 якого віднесла фізичних осіб – приватних підприємців до суб’єктів мало- го підприємництва. Закон пов’язує виникнення статусу підприємця не з фактичним за- няттям підприємництвом, а з державною реєстрацією як суб’єкта під- приємництва. Так, відповідно до ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Ч. 1 ст. 50 Ци- вільного кодексу України передбачено, що право на здійснення підпри- ємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Обмеження права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності встановлюються Конституцією України та законом. Згідно з ч. 1 ст. 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб’єктом господарювання у разі здійснення ним підприєм- ницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 цього Кодексу. Право на заняття підприємницькою діяльністю на території Украї- ни не залежить від громадянства, фінансового або майнового стану гро- мадянина. Займатися підприємницькою діяльністю на території України ма- ють право громадяни України, іноземні громадяни та особи без грома- дянства. Іноземці і особи без громадянства при здійсненні господар- ської діяльності в Україні користуються такими ж правами і мають такі ж обов’язки, як і громадяни України. Громадянин-підприємець відповідає всім майном, що належить йому на праві приватної власності за своїми зобов’язаннями у сфері під- приємництва (за винятком майна, на яке відповідно до закону не може
бути звернено стягнення, перелік якого встановлюється Цивільним про- цесуальним кодексом України). Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність: – безпосередньо як підприємець або через приватне підприєм- ство, що ним створюється; – із залученням або без залучення найманої праці; – самостійно або спільно з іншими особами. Однією з форм спільного здійснення громадянином підприємниць- кої діяльності з іншими суб’єктами є договір про спільну діяльність. Згід- но з ч. 1 ст. 1130 ГК України за цим договором сторони зобов’язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить закону. Спільна діяльність може здійснювати- ся на основі об’єднання внесків учасників (просте товариство) або без об’єднання внесків учасників. Підприємницька діяльність здійснюється громадянином- підприємцем від свого імені, на свій риск. Він є рівноправним учасни- ком господарського обороту, має право наймати і звільняти працівни- ків, розпоряджатися на свій розсуд прибутком, що залишається після сплати податків тощо. Слід зазначити, що закони України встановлюють ряд обмежень на здійснення підприємницької діяльності народними депутатами України, посадовими і службовими особами органів державної вла- ди та органів місцевого самоврядування, посадовими особами органів прокуратури, суду, органів державної безпеки, внутрішніх справ, орга- нів державної влади та управління, які контролюють діяльність підпри- ємств, нотаріусів. Крім того, фізичні особи за вчинені правопорушення можуть бути позбавлені права на підприємництво за вироком суду. Фізичні особи – підприємці не вправі здійснювати страхову діяль- ність (ст. 2 Закону України «Про страхування»), банківську діяльність (ст. 6 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), діяльність у сфері організації телебачення і радіомовлення (ст. 1 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»), космічну діяльність (ст. 1 Закону України «Про космічну діяльність») тощо. Таким чином, виходячи з наведеного, статус фізичної особи – під- приємця – це юридичний статус, який засвідчує право особи на занят- тя підприємницькою діяльністю, тобто самостійною, ініціативною, сис- тематичною, на власний ризик господарською діяльністю, що здійсню- ється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. При цьому юридичний статус «фізична особа – підприємець» сам по собі не впливає і ніяким чином не обмежує будь-які правомочності особи, які випливають з її цивільної право- та дієздатності.
таким чином, правовий статус громадянина-підприємця харак- теризується таким: 1. Громадянином-підприємцем є фізична особа. Згідно зі ст. 24 ЦК України фізичною особою вважається людина як учасник цивільних від- носин (особистих немайнових та майнових відносин – див. ст. 1 ЦК Укра- їни). Громадянин, який бажає займатися підприємницькою діяльністю, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур до свого статусу фізичної особи, якого він на- був з моменту народження, набуває додаткової ознаки – «суб’єкт під- приємницької діяльності». Громадянин за жодних умов не може змінити свого статусу фізич- ної особи. Цей статус втрачається лише з його смертю і не пов’язаний, зокрема, з обсягом його правоздатності та дієздатності та іншими чин- никами. Він може бути позбавлений статусу суб’єкта підприємницької діяльності (добровільно або примусово), проте його статус як фізичної особи від цього не змінюється. Громадянин-підприємець в жодному разі не може набути статусу юридичної особи. Згідно зі ст. 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встанов- леному законом порядку. Відповідно, громадянин не може стати орга- нізацією. Він може стати засновником організації, її акціонером, уклас- ти з нею господарський договір тощо. Проте, як йшлося вище, від цього його статус фізичної особи не втрачається. 2. Статус громадянина-підприємця має фізична особа з повною цивільною дієздатністю Згідно зі ст. 50 ЦК України фізична особа набуває право на здій- снення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, за умови її повної цивільної дієздатності. Відповідно до ст. 34 ЦК Украї- ни повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 ро- ків (повноліття). У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту ре- єстрації шлюбу. Крім того, повна цивільна дієздатність може бути на- дана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим догово- ром, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком ди- тини. У цьому разі надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої осо- би за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути нада- на за рішенням суду. Також повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній осо- бі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклуваль- ника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрова-
на як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. Таким чином, фізична особа може набути статусу суб’єкта підпри- ємницької діяльності з 16 років або раніше – з моменту реєстрації шлю- бу або у разі запису її як батька або матері дитини. Проте досягнення певного віку (реєстрація шлюбу, народження дитини тощо) не є безу- мовним свідченням наявності в особи повної цивільної дієздатності. Крім випадків обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, яка страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим самим ставить себе чи свою сім’ю, а також ін- ших осіб, яких вона за Законом зобов’язана утримувати, у скрутне мате- ріальне становище (ст. 36) або визнання її недієздатною, якщо вона вна- слідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлюва- ти значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК України), на об- сяг дієздатності і, відповідно, на можливість набути статусу суб’єкта під- приємницької діяльності впливають й інші чинники, зокрема вид трудо- вої діяльності фізичної особи. Так, не допускається зайняття підприємницькою діяльністю, зо- крема, посадовими особами органів державної податкової служби (ч. 4 ст. 15 Закону України від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ «Про державну по- даткову службу в Україні» (в редакції Закону від 24 грудня 1993 р.), про- курорами і слідчими прокуратури (ч. 5 ст. 46 Закону України від 5 лис- топада 1991 р. № 1789-ХІІ «Про прокуратуру»), військовослужбовцями (абз. 4 ч. 1 ст. 8 Закону України від 20 грудня 1991 р. № 2011-XII «Про со- ціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»), но- таріусами (ч. 2 ст. З Закону України від 2 вересня 1993 р. № 3425-ХІІ «Про нотаріат»), державними службовцями (п. «б» ч. 1 ст. 5 Закону України від 5 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР «Про боротьбу з корупцією»), відпо- відними посадовими особами органів місцевого самоврядування (див., зокрема, ч. 4 ст. 12, ч. 2 ст. 50, ч. З ст. 55 Закону України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні») тощо. На- решті, відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 31 груд- ня 1992 р. № 24-92 «Про впорядкування діяльності суб’єктів підприєм- ницької діяльності, створених за участю державних підприємств» керів- никам, заступникам керівників державних підприємств, установ і орга- нізацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам держав- них органів, органів місцевого і регіонального самоврядування заборо- няється безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю. 3. Громадянин-підприємець діє самостійно і не потребує для здійснення діяльності додаткових організаційно-правових форм. На-
віть якщо безпосереднє управління його бізнесом здійснює інша осо- ба (наприклад, у магазині, що належить приватному підприємцю, є ди- ректор), стороною відповідних відносин юридично є саме громадянин- підприємець (угоди укладаються від його імені, на його ім’я отримують- ся ліцензії та інші дозволи, він несе майнову та іншу відповідальність за результати підприємницької діяльності). Він є повноцінним самостій- ним суб’єктом ринку – суб’єктом господарювання (п. 2 ч. 2 ст. 55 ГК Укра- їни). Останнє є досить важливим для правильного розуміння положен- ня абз. 2 ч. 3 ст. 128 ГК України, відповідно до якого громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність, зокрема, через приватне під- приємство, що ним створюється. Тут йдеться не про здійснення грома- дянином підприємницької діяльності у вузькому (безпосередньому) значенні, адже у разі створення приватного підприємства саме останнє, а не його засновник, буде її здійснювати. Громадянин-підприємець є са- модостатнім суб’єктом і не потребує для здійснення діяльності додатко- вих організаційно-правових форм. 4. Громадянин-підприємець здійснює діяльність в межах універ- сальної правоздатності – права займатися підприємницькою діяль- ністю, передбаченого ст. 42 Конституції України. Це означає мож- ливість особи займатися будь-яким видом підприємницької діяльнос- ті, здійснення якого не суперечить законодавству. Він діє без установ- чих документів на відміну від юридичної особи, яка діє в межах спеці- альної правоздатності та обмежена видами діяльності, встановленими засновниками в установчих документах. 5. Згідно з ч. 5 ст. 128 ГК Украї- ни громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свобо- ди підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у ст. 44 ГК України, зокрема, він може здійснювати самостійно будь-яку діяльність відповідно до потреб ринку, на власний розсуд приймаючи відповідні рішення, що не суперечать закону. Проте законодавство містить обмеження щодо можливості прова- дження приватними підприємцями певних видів діяльності. Разом із за- гальними обмеженнями у здійсненні підприємницької діяльності, вста- новленими ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про під- приємництво», фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності не можуть, зокрема: 1) надавати фінансові послуги, якщо інше прямо не передбачене законом. Згідно із Законом України від 12 липня 2001 р. № 2664-ІII «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовими вважаються, зокрема, такі послуги: випуск платіжних доку- ментів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, клі- ринг, інші форми забезпечення розрахунків; довірче управління фінан-
совими активами; діяльність з обміну валют; залучення фінансових ак- тивів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення; фінансовий лі- зинг; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кре- диту; надання гарантій та поручительств; переказ грошей; послуги у сфе- рі страхування та накопичувального пенсійного забезпечення; торгівля цінними паперами; факторинг; 2) займатися діяльністю у сфері організації телебачення і радіомов- лення (див. Закон України від 21 грудня 1993 р. № 3759-ХІІ «Про телеба- чення і радіомовлення»); 3) займатися космічною діяльністю (див. Закон України від 15 лис- топада 1996 р. № 502/96-ВР «Про космічну діяльність»); 4) займатися діяльністю у сфері здійснення операцій з металобрух- том (згідно зі ст. 4 Закону України від 5 травня 1999 р. № 619-ХІV «Про металобрухт» операції з металобрухтом здійснюються лише спеціалізо- ваними або спеціалізованими металургійними переробними підприєм- ствами, а також їх приймальними пунктами); 5) займатися діяльністю у сфері загальної середньої та вищої освіти (див. закони України від 13 травня 1999 р. № 651-XIV «Про загальну се- редню освіту», від 17 січня 2002 р. № 2984-ІІІ «Про вищу освіту»); 6) займатися концесійною діяльністю щодо будівництва та експлу- атації автомобільних доріг (згідно зі ст. 1 Закону України від 14 грудня 1999 р. № 1286-ХІV «Про концесії на будівництво та експлуатацію авто- мобільних доріг» концесіонером може бути юридична особа). 6. Громадянин-підприємець уособлює і власника відповідного біз- несу, і орган управління ним. Це відрізняє його від деяких юридичних осіб зі складним порядком керівництва, обумовленим наявністю декіль- кох органів управління із розподілом між ними відповідних функцій. На- приклад, ЦК України та Законом України від 19 вересня 1991 р. № 1576- ХІІ «Про господарські товариства» для товариства з обмеженою відпові- дальністю передбачена наявність загальних зборів товариства, виконав- чого органу – директора, а також ревізійної комісії товариства. 7. Для здійснення підприємницької діяльності підприємець не ви- окремлює майно, яке використовується ним, із загальної маси на- лежного цьому громадянинові майна. Так, ч. 2 ст. 128 ГК України та ч. 1 ст. 52 ЦК України прямо встановлюють правило про те, що громадянин- підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприєм- ницькою діяльністю, усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення. Фізична особа–підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подруж- жя, яка належатиме їй при поділі цього майна (ч. 2 ст. 52 ЦК України).
За рішенням суду за відповідними зобов’язаннями може бути звернено стягнення на все належне приватному підприємцеві майно, в тому числі і те, яке він не використовував для зайняття підприємницькою діяльніс- тю (приватна квартира, дача, меблі, автомашина тощо). Зважаючи на на- явність повної відповідальності за своїми зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, всім своїм майном, громадянин- підприємець провадить підприємницьку діяльність без формування ста- тутного, резервного та інших фондів. На відміну від цього згідно зі ст. 96 ЦК України юридична особа са- мостійно відповідає за своїми зобов’язаннями усім належним їй май- ном. За загальним правилом учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасника (засновника), крім випад- ків, встановлених установчими документами та законом (ч. 2 ст. 219 ГК України). Такі випадки встановлені, наприклад, ЦК (ГК) України і Зако- ном України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ «Про господарські това- риства» – щодо додаткової відповідальності учасників товариства з до- датковою відповідальністю, повної відповідальності – щодо учасників повного та командитного товариств) або можуть встановлюватись уста- новчими документами юридичної особи. 8. Громадянин-підприємець має можливість не відкривати бан- ківський рахунок, працювати виключно за готівкові кошти і викорис- товувати готівкову виручку на свій розсуд. Такий висновок випливає з факту відсутності у законодавстві положень щодо обов’язкової наяв- ності у суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи відповід- них рахунків, на відміну від підприємств, для яких така наявність є одні- єю з основних ознак (ч. 4 ст. 62 ГК України). 9. Фізична особа набуває статусу суб’єкта підприємницької ді- яльності за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Значення державної реєстрації і порядок її здійснення будуть розкриті у наступних темах. 10. Громадянин-підприємець має можливість обрати спосіб опо- даткування доходів за спрощеною системою. Застосування єдиного податку при оподаткуванні доходу приватного підприємця регулюється Указом Президента України від 3 липня 1998 р. № 727/98 «Про спроще- ну систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприєм- ництва» (в редакції Указу від 28 червня 1999 р. № 746/99). Працювати за спрощеною системою підприємець може за додер- жання таких вимог: – обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не повинен перевищувати 500 тис. грн;
– у трудових відносинах упродовж року не може перебувати біль- ше 10 осіб; – діяльність не може бути пов’язаною з торгівлею лікеро- горілчаними і тютюновими виробами, а також пально-мастильними ма- теріалами. Ставка єдиного податку встановлюється місцевими радами за міс- цем державної реєстрації підприємця у розмірі від 20 до 200 грн на мі- сяць. Ця ставка підвищується на 50\% за кожного працівника, що залу- чатиметься фізичною особою–підприємцем для здійснення діяльності. Сплата єдиного податку за підсумками діяльності у звітному пері- оді дає законні підстави приватному підприємцеві не тільки не сплачу- вати прибутковий податок, а й не складати відповідну декларацію. Під- твердження цього можна знайти в п. 5 постанови Кабінету Міністрів України від 16 березня 2000 р. № 507 «Про роз’яснення Указу Президен- та України від 3 липня 1998 р. № 727». Тому приватні підприємці, які є платниками єдиного податку, звільняються від щоквартальних авансо- вих платежів. Єдиний податок значно полегшує ведення бухгалтерського облі- ку, який стає більш зрозумілим. Особливо для тих громадян, які тільки розпочинають самостійний бізнес і у той же час повинні в стислі строки оволодіти методами господарських підрахунків і ведення діловодства. Привертає увагу і можливість заощадження коштів через дозвіл неза- стосування цією категорією підприємців касових апаратів при проведен- ні операцій з готівкою. Проте, як свідчить практика, ця система не є досконалою. Так, да- леко не кожний підприємець має регулярні грошові надходження. Од- нак сплата єдиного податку відбувається незалежно від результатів ді- яльності. Видаються недостатньо обміркованими і вимоги щодо обме- ження кількості найманих працівників. Адже якщо підприємець вдало розпочав бізнес і має можливості для його подальшого розвитку, таке обмеження заважатиме і інвестиціям, і створенню додаткових робочих місць в Україні.
1. Види діяльності, які заборонені в Україні. 2. Особливості філій та представництв господарюючого суб’єкта. 3. Поняття промислово-фінансової групи. 4. Установчі документи відокремлених структурних підрозділів. 5. Юридична відповідальність фізичної особи – підприємця.
4.1. Співвідношення понять «суб’єкт підприємницької діяльнос- ті» та «суб’єкт господарської діяльності»: – ці поняття тотожні; – співвідносяться як частина та ціле; – не пов’язані між собою. 4.2. Суб’єкти господарської діяльності – це: – громадяни, підприємницькі товариства та об’єднання підпри- ємств; – фізичні особи та юридичні особи; – господарські організації та фізичні особи, які здійснюють госпо- дарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; – фізичні особи, товариства та установи.
осіб: 4.3. Установчі документи суб’єктів господарювання – юридичних – рішення про його утворення або засновницький договір, а у ви- падках, передбачених законом, статут (положення) суб’єкта господарю- вання; – засновницький договір та статут; – статут та положення (для філій). 4.4. Ознаки суб’єкта господарської (підприємницької) діяльності: – суб’єкти господарювання мають відокремлене майно; – відповідальність за своїми зобов’язаннями суб’єкти господарю- вання несуть в межах відокремленого майна, крім випадків, передбаче- них законодавством; – необхідною умовою здійснення господарської діяльності є від- криття рахунків у банку. 4.5. Знайдіть хибне твердження. Підприємство – учасник госпо- дарського об’єднання має право: – вийти з об’єднання у разі згоди інших учасників; – бути членом інших об’єднань підприємств, якщо законом, заснов- ницьким договором чи статутом господарського об’єднання не встанов- лено інше; – одержувати від господарського об’єднання в установленому по- рядку інформацію, пов’язану з інтересами підприємства; – одержувати частину прибутку від діяльності господарського об’єднання відповідно до його статуту.
4.6. Підприємство може створити в іншому регіоні філію з пра- вами юридичної особи? – підприємство має право створювати відособлені підрозділи без прав юридичної особи з правом відкриття банківських рахунків; – правами юридичної особи може бути наділене тільки представ- ництво підприємства; – філія підприємства може бути юридичною особою, якщо про це прийняте відповідне положення самим підприємством; – право надавати статус юридичної особи відособленим підрозді- лам належить державним органам управління. 4.7. Про створення асоціації приймає рішення: – підприємства – учасники асоціації; – Кабінет Міністрів України; – органи державної реєстрації; – засновники підприємств – учасників асоціації. 4.8. В якому з об’єднань підприємств воно не має права втруча- тися у господарську діяльність своїх учасників: – асоціація; – холдинг; – промислово-фінансова група; – консорціум. 4.9. Що з наведених тверджень є хибним, характеризуючи госпо- дарське об’єднання: – об’єднання не визнається новою юридичною особою; – учасники об’єднання зберігають свою самостійність як суб’єкти права; – об’єднання визнається новою юридичною особою; – засновниками об’єднання можуть бути лише комерційні юридич- ні особи. 4.10. Засновники (учасники) товариства з обмеженою відпові- дальністю несуть відповідальність: – всім своїм майном; – не несуть відповідальності, оскільки відповідальність у товаристві з обмеженою відповідальністю несуть члени його виконавчого органу; – несуть відповідальність у межах своїх внесків, а також у межах сум, які вони отримали у вигляді дивідендів за останні три роки; – несуть відповідальність у межах своїх внесків.
4.11.Спільне підприємство в Україні – це підприємство, заснова- не на: – базі об’єднання майна різних власників; – загальнодержавній (республіканській) власності; – власності та праці громадян – членів однієї сім’ї. 4.12. Тимчасові статутні об’єднання промислового та банків- ського капіталу – це: – корпорації; – концерни; – консорціуми; – асоціації.
|
питання
для самостійного вивчення
тести
для поточного контролю |
