Тема 3. держава, місцеве самоврядування

і правова регламентація господарської діяльності

3.1. Державна регуляторна політика у сфері господарювання, її цілі та завдання.

3.2. Прогнозування та планування економічного і соціального розвитку.

3.3. Засоби державного регулювання господарських відносин.

3.4. Податки в механізмі державного впливу на господарські відносини.

3.5. Державний контроль та нагляд за господарською діяльністю.

3.6. Особливості управління господарською діяльністю у державному

секторі економіки.

3.1. державна регуляторна політика

у сфері господарювання, її цілі та завдання

Суб’єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері госпо- дарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого право- вого господарського порядку, додержуючись вимог законодавства.

Правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних від- носин суб’єктів господарювання та державного регулювання макроеко- номічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальнос- ті держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Конституційні основи правопорядку у сфері господарювання згідно зі ст. 5 Господарського кодексу України становлять:

– право власності українського народу на землю, її надра, атмос- ферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах те- риторії України, природні ресурси її континентального шельфу, виключ- ної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені Українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядуван- ня в межах, визначених Конституцією України;

– право кожного громадянина користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону;

– забезпечення державою захисту прав усіх суб’єктів права влас- ності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопу- щення використання власності на шкоду людині і суспільству; право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, ре- зультатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;

– визнання усіх суб’єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності;

– економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом пра- вових засад і гарантій підприємництва;

– забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій

діяльності,  недопущення  зловживання  монопольним  становищем  на

ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної кон-

куренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного ре-

гулювання виключно законом;

– забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання еко-

логічної рівноваги на території України;

– забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов

праці, захист прав споживачів;

– взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія

в Україні принципу верховенства права.

Державна підтримка підприємництва закріплена у ст. 48 ГК Украї-

ни. З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов

для розвитку підприємництва органи влади на умовах і в порядку, пе-

редбачених законом:

– надають підприємцям земельні ділянки, передають державне

майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;

– сприяють підприємцям в організації матеріально-технічного за-

безпечення та інформаційного обслуговування їх діяльності, підготовці

кадрів;

–   здійснюють   первісне   облаштування   неосвоєних   територій

об’єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або пе-

редачею їх підприємцям у визначеному законом порядку;

–  стимулюють  модернізацію  технології,  інноваційну  діяльність,

освоєння підприємцями нових видів продукції та послуг;

– подають підприємцям інші види допомоги.

Держава сприяє розвитку малого підприємництва, створює необ-

хідні умови для цього. Наприклад, Закон України «Про державну під-

тримку малого підприємництва» встановлює коло осіб, що належать до

суб’єктів малого підприємництва, зазначає основні напрямки державної

підтримки для них, зокрема спрощену систему оподаткування.

Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб’єктів гос-

подарювання  та  споживачів.  Права  та  законні  інтереси  зазначених

суб’єктів відповідно до ч. 2 ст. 20 ГК України захищаються шляхом:

– визнання наявності або відсутності прав;

– визнання повністю або частково недійсними актів органів дер-

жавної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб’єктів,

що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси

суб’єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними госпо-

дарських угод з підстав, передбачених законом;

– відновлення становища, яке існувало до порушення прав та за- конних інтересів суб’єктів господарювання;

– припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

– присудження до виконання обов’язку в натурі;

– відшкодування збитків;

– застосування штрафних санкцій;

– застосування оперативно-господарських санкцій;

– застосування адміністративно-господарських санкцій;

– установлення, зміни і припинення господарських правовідносин;

– іншими способами, передбаченими законом.

Порядок захисту прав суб’єктів господарювання та споживачів ви-

значається Господарським кодексом, іншими законами України.

Загальними гарантіями прав підприємців ст. 47 ГК України визначає

такі: держава гарантує усім підприємцям, незалежно від обраних ними

організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права та рівні

можливості для залучення і використання матеріально-технічних, фінан-

сових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів; забезпе-

чення підприємця матеріально-технічними та іншими ресурсами, що

централізовано розподіляються державою, здійснюється з метою вико-

нання підприємцем поставок, робіт чи послуг для пріоритетних держав-

них потреб; держава гарантує недоторканість майна і забезпечує захист

майнових прав підприємця. Вилучення державою або органами місце-

вого самоврядування у підприємця основних і оборотних фондів, іншо-

го майна допускається відповідно до ст. 41 Конституції України на під-

ставах і в порядку, передбачених законом; збитки, завдані підприємцю

внаслідок порушення громадянами чи юридичними особами, органами

державної влади чи органами місцевого самоврядування його майно-

вих прав, відшкодовуються підприємцю відповідно до цього Кодексу та

інших законів; підприємець або громадянин, який працює у підприєм-

ця по найму, у передбачених законом випадках може бути залучений до

виконання в робочий час державних або громадських обов’язків, з від-

шкодуванням підприємцю відповідних збитків органом, який приймає

таке рішення. Спори про відшкодування збитків вирішуються судом.

3.2. прогнозування та планування економічного і соціального розвитку

У сфері господарювання держава здійснює довгострокову (страте- гічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну політику, спрямовану

на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб’єктів господарю- вання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому.

Згідно зі ст. 9 ГК України формами реалізації державної економіч- ної політики є:

1. економічна стратегія – обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирі- шення великомасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збе- реження і примноження її економічного потенціалу і національного ба- гатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія вклю- чає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту об’єктивних процесів і тенден- цій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та вра- ховуючи законні інтереси суб’єктів господарювання;

2. економічна тактика – сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу еконо- мічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному пері- оді розвитку народного господарства.

Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і про- грамах економічного і соціального розвитку України та окремих її регі- онів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програ- мах економічного, науково-технічного і соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах.

Ст. 11 ГК України визначає умови та основні форми прогнозуван- ня та планування економічного і соціального розвитку. Здійснення дер- жавою економічної стратегії і тактики у сфері господарювання спрямо- вується на створення економічних, організаційних та правових умов, за яких суб’єкти господарювання враховують у своїй діяльності показни- ки прогнозних і програмних документів економічного і соціального роз- витку. Законом визначаються принципи державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України, сис- тема прогнозних і програмних документів, вимоги до їх змісту, а також загальний порядок розроблення, затвердження та виконання прогноз- них і програмних документів економічного і соціального розвитку, пов- новаження та відповідальність органів державної влади і органів місце- вого самоврядування у цих питаннях.

Основними формами державного планування господарської ді- яльності є:

– Державна програма економічного та соціального розвитку Укра-

їни;

– Державний бюджет України;

– інші державні програми з питань економічного і соціального роз- витку, порядок розробки, завдання та реалізація яких визначаються За- коном про державні програми.

Органи влади Автономної Республіки Крим, місцеві органи вико- навчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до Кон- ституції України розробляють і затверджують програми соціально- економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно- територіальних одиниць та здійснюють планування економічного і соці- ального розвитку цих одиниць.

3.3. Засоби державного регулювання господарських відносин

Відповідно до ч. 1 ст. 8 ГК України держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання. Рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування з фінансових питань, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також з адміністративних та інших від- носин управління, крім організаційно-господарських, в яких орган дер- жавної влади або орган місцевого самоврядування є суб’єктом, наділе- ним господарською компетенцією, приймаються від імені цього органу і в межах його владних повноважень.

Держава  для  реалізації  економічної  політики,  виконання  цільо- вих економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання гос- подарської діяльності.

Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання (ч. 2 ст. 12 ГК України) є:

1. державне замовлення (ст. 13 ГК України) – засіб державного ре- гулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для пріо- ритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на по- ставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) се- ред суб’єктів господарювання незалежно від їх форми власності.

Державний контракт – це договір, укладений державним замов- ником від імені держави із суб’єктом господарювання – виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні та правові зобов’язання сторін і регулюються їх господарські відносини.

Поставки продукції для пріоритетних державних потреб забезпечу- ються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього.

Засади та загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для задоволення пріоритетних державних потреб визначаються законом.

Особливості відносин, що виникають у зв’язку з поставками (заку- півлею) для пріоритетних державних потреб сільськогосподарської про- дукції, продовольства, озброєння та військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до закону;

2. ліцензування, патентування і квотування у господарській ді- яльності (ст. 14 ГК України) є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної по- літики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.

Правові засади ліцензування, патентування певних видів господар- ської діяльності та квотування визначаються виходячи з конституційно- го права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не заборо- неної законом, а також принципів господарювання, встановлених у ст. 6

Господарського кодексу України.

Ліцензія  –  документ  державного  зразка,  який  засвідчує  право

суб’єкта господарювання – ліцензіата на провадження зазначеного в

ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за

умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов’язані з ліцензуван-

ням певних видів господарської діяльності, регулюються ЗУ «Про ліцен-

зування певних видів господарської діяльності».

У сферах, пов’язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а

рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на

території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому чис-

лі операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в інозем-

ній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізнесу та по-

бутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися

патентування підприємницької діяльності суб’єктів господарювання.

Торговий патент – це державне свідоцтво, яке засвідчує право

суб’єкта господарювання займатися певними видами підприємницької

діяльності впродовж встановленого строку. Порядок патентування пев-

них видів підприємницької діяльності встановлюється ЗУ «Про патенту-

вання деяких видів підприємницької діяльності».

Згідно з ч. 5 ст. 14 ГК України у необхідних випадках держава за-

стосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробни-

цтва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва

та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот вста-

новлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

3. Сертифікація та стандартизація – відповідно до ч. 2 ст. 15 ГК

України застосування стандартів чи їх окремих положень є обов’язковим

для: а) суб’єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в тех- нічних регламентах; б) учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти; в) виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи за- стосував позначення цих стандартів у її маркуванні.

4. Застосування нормативів та лімітів – у сфері господарюван- ня застосовуються: технічні регламенти; стандарти; кодекси усталеної практики; класифікатори; технічні умови.

Згідно з ч. 3 ст. 15 ГК України у разі виготовлення продукції на екс- порт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що вста- новлено технічними регламентами, дозволяється застосування поло- жень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству Укра- їни в частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України;

5. регулювання цін і тарифів.

6. Надання інвестиційних, податкових та інших пільг – встанов-

лення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих

категорій суб’єктів господарювання здійснюються відповідно до Госпо-

дарського кодексу України та інших законів. Так, наприклад, згідно з ч. 5

ст. 11 ГК України суб’єктам господарювання, які не враховують суспільні

інтереси, відображені в програмних документах економічного і соціаль-

ного розвитку, не можуть надаватися передбачені законом пільги та пе-

реваги у здійсненні господарської діяльності.

7. Надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субси-

дій – відповідно до ст. 16 ГК України держава може надавати дотації

суб’єктам господарювання: на підтримку виробництва життєво важли-

вих продуктів харчування; на виробництво життєво важливих лікарських

препаратів та засобів реабілітації інвалідів; на імпортні закупівлі окре-

мих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі

перевезення, а також суб’єктам господарювання, що опинилися у кри-

тичній соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою фінан-

сування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їх

діяльності; на цілі технічного розвитку, що дають значний економічний

ефект, а також в інших випадках, передбачених законом.

Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогос-

подарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що

реалізується ними державі.

Підстави  та  порядок  застосування  засобів  державної  підтрим-

ки суб’єктів господарювання визначаються, зокрема, Законом України

«Про державну підтримку малого підприємництва».

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів за- собів державного регулювання господарської діяльності визначаються Господарським кодексом України, іншими законодавчими актами, а та- кож програмами економічного і соціального розвитку.

Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, вста- новлюються Конституцією України та іншими нормативними актами чинного законодавства.

3.4. податки в механізмі державного впливу на господарські відносини

Система оподаткування в Україні, податки і збори встановлюються виключно законами України. Система оподаткування будується за прин- ципами економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб’єктів госпо- дарювання та громадян.

Згідно з ч. 2 ст. 17 ГК України з метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб’єктів господарювання, повинні передбачати:

– оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій опо- даткування;

– стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних пра- вил оподаткування;

– усунення подвійного оподаткування;

– узгодженість з податковими системами інших країн.

Ставки податків мають нормативний характер і не можуть встанов-

люватись індивідуально для окремого суб’єкта господарювання.

Система оподаткування в Україні повинна передбачати граничні

розміри податків і зборів, які можуть справлятись із суб’єктів господа-

рювання. При цьому податки та інші обов’язкові платежі, що відповід-

но до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносять-

ся на їх собівартість, сплачуються суб’єктами господарювання незалеж-

но від результатів їх господарської діяльності.

Основними Законами України, що регулюють питання оподатку-

вання є: «Про оподаткування прибутку підприємств», «Про податок на

додану вартість», «Про оподаткування прибутку фізичних осіб – платни-

ків податків та інших обов’язкових платежів» «Про державну підтримку

малого підприємництва», а також Указ Президента «Про спрощену сис-

тему оподаткування».

3.5. державний контроль та нагляд за господарською діяльністю

Суб’єкти господарювання підлягають державній реєстрації відпо- відно до цього Кодексу та Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» та мають право без об- межень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не супере- чить законодавству.

Ч. 3 ст. 19 ГК України передбачено, що держава здійснює контр- оль і нагляд за господарською діяльністю суб’єктів господарювання у таких сферах:

– збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб’єктами господарських відносин – за станом і достовірністю бухгал- терського обліку та звітності;

– фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та по- даткових відносин – за додержанням суб’єктами господарювання кре- дитних зобов’язань перед державою і розрахункової дисципліни, до- держанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;

– цін і ціноутворення – з питань додержання суб’єктами господа- рювання державних цін на продукцію і послуги;

– монополізму та конкуренції – з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;

– земельних відносин – за використанням і охороною земель; вод- них відносин і лісового господарства – за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

– виробництва і праці – за безпекою виробництва і праці, до- держанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і пра- вил, якими встановлено обов’язкові вимоги щодо умов здійснення гос- подарської діяльності;

– споживання – за якістю і безпечністю продукції та послуг;

– зовнішньоекономічної діяльності – з питань технологічної, еконо-

мічної, екологічної та соціальної безпеки.

Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійсню-

вати державний контроль і державний нагляд за господарською діяль-

ністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагля-

ду визначаються відповідними законами.

Ст.  18  ГК  України  визначає  засади  обмеження  монополізму  та

сприяння  змагальності  у  сфері  господарювання.  Держава  здійснює

антимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвиткові змагаль-

ності у сфері господарювання на основі загальнодержавних програм,

що затверджуються Верховною Радою України за поданням Кабінету

Міністрів України.

Правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання ви-

значаються цим Кодексом та іншими законами, зокрема Законами Укра-

їни «Про Антимонопольний Комітет України», «Про захист економічної

конкуренції», «Про захист від недобросовісної конкуренції» тощо.

Державна політика у сфері економічної конкуренції, обмеження

монополізму в господарській діяльності та захисту суб’єктів господарю-

вання і споживачів від недобросовісної конкуренції здійснюється упов-

новаженими органами державної влади (зокрема Антимонопольним

комітетом України) та органами місцевого самоврядування.

Органам державної влади та органам місцевого самоврядування,

їх посадовим особам забороняється приймати акти та вчиняти дії, які

усувають конкуренцію або необґрунтовано сприяють окремим конку-

рентам у підприємницькій діяльності, чи запроваджують обмеження на

ринку, не передбачене законодавством. Законом можуть бути встанов-

лені винятки з цього правила з метою забезпечення національної безпе-

ки, оборони чи інших загальносуспільних інтересів.

Органи державної влади і посадові особи зобов’язані здійснюва-

ти інспектування та перевірки діяльності суб’єктів господарювання не-

упереджено, об’єктивно і оперативно, дотримуючись вимог законодав-

ства, поважаючи права і законні інтереси суб’єктів господарювання за

принципом «для державних службовців – можна робити те, що прямо

передбачено законом». Незаконне втручання та перешкоджання госпо-

дарській діяльності суб’єктів господарювання з боку органів державної

влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та

нагляду забороняються.

Згідно з ч. 7 ст. 19 ГК України суб’єкт господарювання має право на

одержання інформації про результати інспектування і перевірок його ді-

яльності не пізніше як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше

не передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та

нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і пере-

вірку, можуть бути оскаржені суб’єктом господарювання у встановлено-

му законодавством порядку.

Усі суб’єкти господарювання зобов’язані здійснювати первинний

(оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, склада-

ти статистичну інформацію, а також надавати відповідно до вимог зако-

ну фінансову звітність та статистичну інформацію щодо своєї господар-

ської діяльності, інші дані, визначені законом.

Забороняється вимагати від суб’єктів господарювання надання ста-

тистичної інформації та інших даних, не передбачених законом або з по-

рушенням порядку, встановленого законом.

3.6. особливості управління господарською діяльністю у державному секторі економіки

Держава здійснює управління державним сектором економіки від- повідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.

Ч. 2 ст. 22 ГК України визначає, що суб’єктами господарюван- ня  державного  сектора  економіки  є  суб’єкти,  що  діють  на  основі лише державної власності, а також суб’єкти, державна частка у статут- ному фонді яких перевищує 50\% чи становить величину, яка забезпе- чує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів.

Повноваження суб’єктів управління у державному секторі економі- ки – Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів влади та ор- ганізацій щодо суб’єктів господарювання визначаються Законом Украї- ни «Про природні монополії». Законом можуть бути визначені види гос- подарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно держав- ним підприємствам, установам і організаціям.

Держава реалізує право державної власності у державному секто- рі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб’єктів господарювання, що на- лежать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

Правовий статус окремого суб’єкта господарювання у державно- му секторі економіки визначається уповноваженими органами управ- ління відповідно до вимог чинних законів. Держава застосовує до суб’єктів господарювання у державному секторі економіки усі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені Госпо- дарським кодексом України, враховуючи особливості правового стату- су цих суб’єктів, встановлює особливості здійснення антимонопольно- конкурентної політики та розвитку змагальності у державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних дер- жавних програм.

Процедура визнання банкрутом застосовується щодо державних підприємств з урахуванням вимог, зазначених у гл. 23 ГК України.

Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб’єктів господарювання державного секто- ра економіки, забороняється делегувати іншим суб’єктам повноважен- ня щодо розпорядження державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб’єктів господарювання, за винятком делегу- вання названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених цим Кодексом та ін- шими законами.

Особливості відносин суб’єктів господарювання з органами місце- вого самоврядування встановлює ст. 23 ГК України. Так, органи місцево- го самоврядування здійснюють свої повноваження щодо суб’єктів гос- подарювання виключно в межах, визначених Конституцією України, за- конами про місцеве самоврядування та іншими законами, що передба- чають особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Киє- ві та Севастополі, іншими законами. Органи місцевого самоврядування можуть здійснювати щодо суб’єктів господарювання також окремі по- вноваження органів виконавчої влади, надані їм законом.

правові акти органів та посадових осіб місцевого самовряду- вання, прийняті в межах їх повноважень, є обов’язковими для виконан- ня усіма учасниками господарських відносин, які розташовані або здій- снюють свою діяльність на відповідній території.

Однак ч. 4 ст. 23 ГК України забороняється незаконне втручання ор- ганів та посадових осіб місцевого самоврядування у господарську діяль- ність суб’єктів господарювання. Не допускається видання правових актів органів місцевого самоврядування, якими встановлюються не передба- чені законом обмеження щодо обігу окремих видів товарів (послуг) на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Органи, посадові та службові особи місцевого самоврядування не- суть відповідальність за свою діяльність перед суб’єктами господарю- вання, підстави, види і порядок якої визначаються Конституцією Украї- ни та законом. Спори про поновлення порушених прав суб’єктів госпо- дарювання та відшкодування завданої їм шкоди внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів, посадових або службових осіб місцевого само- врядування при здійсненні ними своїх повноважень вирішуються в су- довому порядку.

питання для самостійного вивчення

1. Особливості управління господарською діяльністю у комуналь- ному секторі економіки.

2. Правове регулювання цін та тарифів.

3. Спрощена система оподаткування.

4. Поняття суб’єкта малого підприємництва.

5. Правові засади державної регуляторної політики України.

тести для поточного контролю

3.1. Знайдіть хибне твердження. Конституційні основи правово- го господарського порядку в Україні становлять:

– право кожного громадянина користуватися природними об’єк-

тами права власності народу на власний розсуд;

– забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання еко- логічної рівноваги на території України;

– забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав споживачів;

– взаємовигідне співробітництво з іншими країнами;

– визнання і дія в Україні принципу верховенства права.

ня;

3.2. Держава та органи місцевого самоврядування:

– не є суб’єктами господарювання;

– не є суб’єктами підприємництва, але є суб’єктами господарюван-

– органи місцевого самоврядування можуть виступати суб’єктами

господарювання.

3.3. У сфері господарювання держава здійснює економічну і соці- альну політику:

– довгострокову і специфічну;

– загальну і спеціальну;

– стратегічну і тактичну.

3.4. Система оподаткування, яку вправі обрати суб’єкт господа- рювання для сплати податків в Україні, може бути:

– або загальна, або спрощена;

– загальна та спеціальна;

– загальна та спрощена.

3.5. За якими критеріями встановлюється система оподатку- вання господарюючого суб’єкта:

– за річною середньообліковою чисельністю працюючих і обсягом виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік;

– за обсягом виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, по- слуг) за рік;

– за чисельністю працюючих на час обрання системи оподаткуван-

ня;

– за кількістю видів господарської діяльності.