Господарське право України - Навчальний посібник (Несинова С. В., Воронко В. С., Чебикіна Т. С.)

Тема 2. джерела господарського права

2.1. Система  джерел  господарського  права  України.  Господарсько- правові акти та їх види.

2.2. Конституційне регулювання відносин у сфері господарювання.

2.3. Міжнародно-правове регулювання господарських правовідносин.

2.4. Регулювання    відповідних    відносин    на    основі    кодифікованих

нормативно-правових актів (кодексів), законів та інших актів,

що мають силу закону.

2.5. Регулювання господарських відносин підзаконними нормативними

актами.

2.6. Роль судової практики для вдосконалення господарського законо-

давства.

2.1. Система джерел господарського права України.

Господарсько-правові акти та їх види

Комплексний характер господарського права обумовлює і комп- лексний характер його джерел. До системи відносин, що складають предмет господарського права, разом із цивільно-правовими відносина- ми входять адміністративно-правові, кримінально-правові, фінансово- правові, земельно-правові та інші відносини, що, у свою чергу, обумов- лює включення до джерел господарського права відповідних норматив- них актів. Так, наприклад, відносини оренди земельної ділянки для про- вадження господарської діяльності регулюються Земельним кодексом України, Законом України від 6 жовтня 1998 р. № 161-ХІV «Про оренду землі» (в редакції Закону від 05.11.2009 р.), що дозволяє віднести від- повідні положення цих актів до джерел господарського права. Гл. 12

Кодексу України про адміністративні правопорушення містить норми щодо правопорушень у галузі підприємницької діяльності, отже, і цей нормативно-правовий акт належить до джерел господарського права.

У системі джерел господарського права виокремлюються норма- тивні акти, що спеціально регулюють порядок зайняття підприємниць- кою діяльністю. До таких, зокрема, належать ГК України, Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ «Про господарські товариства» та інші.

Багато нормативно-правових актів не містять положень, що регу- люють відносини в галузі саме господарського права. Наприклад, кни- га IV ЦК України містить норми спадкового права, що є класичним інсти- тутом цивільного права. Проте спадкування частки засновника (учасни- ка) господарського товариства здійснюється в порядку і за процедурою,

 

що встановлюється, зокрема, означеною книгою ЦК України, що, у свою чергу, дозволяє у цьому разі відносити інститут спадкування до джерел господарського права. Виділення і поділ частки подружжя, що є спіль- ною сумісною власністю, в господарському товаристві здійснюється за правилами, встановленими Цивільним кодексом та Сімейним кодексом України, отже, вони також є джерелами господарського права.

Сукупність джерел господарського права формує їх систему із чіт- ко визначеною організаційною структурою, взаємозумовленістю і взає- мозалежністю нормативно-правових актів, упорядкованих за певною іє- рархією.

Під нормативно-правовим актом слід розуміти офіційний пись- мовий документ, прийнятий чи виданий уповноваженим на це суб’єктом у визначеній законом формі та за встановленою законом процедурою, який спрямований на регулювання суспільних відносин, встановлення загальнообов’язкових прав і обов’язків для неозначеного кола суб’єктів та розрахований на тривале, багаторазове застосування (норм права).

Класифікувати нормативно-правові акти можна за різними ознака- ми. Найбільш поширеною є класифікація джерел права за їх юридичною силою. За цією ознакою в літературі джерела господарського права по- діляються на 4 рівні:

1) конституційне регулювання відносин у сфері господарювання;

2) міжнародно-правове регулювання;

3) регулювання відповідних відносин на основі кодифікованих нор-

мативно-правових актів (кодексів), законів та інших актів, що мають силу

закону;

4) регулювання господарських відносин підзаконними норматив-

ними актами.

За обсягом правовідносин, що регулюються нормативними акта-

ми, а також за колом осіб, для яких такі акти призначені, джерела госпо-

дарського права поділяються на:

1) загальні;

2) спеціальні.

Загальні нормативно-правові акти встановлюють основні положен-

ня (принципи) правового регулювання тієї чи іншої сфери діяльності. На-

приклад, гл. 5 ЦК України встановлює загальні положення щодо права

фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності – положен-

ня щодо необхідності мати повну цивільну дієздатність, обов’язковості

державної реєстрації, можливості застосування до підприємницької ді-

яльності фізичних осіб нормативно-правових актів, що регулюють під-

приємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено за-

коном, та інші положення. Водночас гл. 13 спеціального нормативного

 

акта – ГК України – встановлює положення щодо умов здійснення фізич- ною особою підприємницької діяльності.

У разі якщо загальний нормативний акт суперечить положенням спеціального нормативного акта рівної юридичної сили, повинні засто- совуватися положення спеціального нормативного акта. Так, наприклад, ст. 58 ГК України встановлює порядок державної реєстрації суб’єктів під- приємницької діяльності. Відповідні статті Закону України «Про держав- ну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» також встановлюють порядок проведення такої реєстрації. Зважаючи на су- перечності між положеннями нормативних актів рівної юридичної сили в частині порядку проведення державної реєстрації суб’єкта підприєм- ницької діяльності, застосовуються положення нормативного акта, спе- ціально присвяченого питанням державної реєстрації – Закону України

«Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підпри- ємців».

Для визначення пріоритету між двома нормативними актами рів- ної юридичної сили також має значення дата набрання ними чиннос- ті. Так, наприклад, ст. 5 Закону України від 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ

«Про зовнішньоекономічну діяльність» встановлює необхідність реє- страції представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України, в Мі- ністерстві економіки та з питань європейської інтеграції України (право останнього на реєстрацію представництв іноземних суб’єктів господар- ської діяльності підтверджено п. 27 Положення про Міністерство еко- номіки України, затв. Указом Президента України від 23 жовтня 2000 р.

№ 1159/2000). Водночас згідно з п. 22.20 ст. 22 Закону України «Про опо- даткування прибутку підприємств» у зв’язку з введенням обов’язкової реєстрації постійних представництв нерезидентів як платників податку державна реєстрація таких постійних представництв нерезидентів з мо- менту набрання чинності цим Законом не застосовується, у тому числі в Міністерстві зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України (нині – Мі- ністерство економіки та з питань європейської інтеграції України) або в інших органах державної влади.

У цьому разі, незважаючи на те, що Закон України «Про зовнішньо- економічну діяльність» є спеціальним актом щодо Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», застосовуватимуться положен- ня саме Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», оскільки останній набрав чинності пізніше.

Отже, у разі якщо загальний нормативний акт суперечить положен- ням спеціального нормативного акта рівної юридичної сили, то пови- нні застосовуватися положення спеціального нормативного акта, якщо

 

вони не відміняються загальним нормативним актом, який набрав чин- ності пізніше.

До джерел господарського права належать не тільки нормативно- правові акти. Господарські відносини регулюються і на індивідуальному (локальному) рівні за допомогою актів їх учасників. До таких документів належать статути суб’єктів підприємницької діяльності, засновницькі договори та інші види угод, правила внутрішнього трудового розпо- рядку та інші документи. При цьому локальні акти можуть включати як положення чинного законодавства (містити посилання на них), так і об- межуватися правотворчістю відповідних осіб.

2.2. конституційне регулювання відносин у сфері господарювання

Конституційне регулювання відносин у сфері господарювання здій- снюється на основі єдиного нормативно-правового акта – Конституції України – акта, що має найвищу юридичну силу.

Конституція України встановлює загальні принципи здійснення під- приємницької діяльності. Так, згідно зі ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. У той же час підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування об- межується законом.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Це означає, що конституційні права та свободи підприємців є такими, що діють безпосе- редньо. Саме вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно- правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя. Тому суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних ви- падках застосовувати Конституцію як акт прямої дії (див. п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про за- стосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).

Ст. 55 Конституції України гарантує право на оскарження до суду дій будь-яких посадових і службових осіб без обмежень. Зважаючи на положення ст. 124 Конституції України про те, що юрисдикція судів по- ширюється на всі правовідносини, які виникають у державі, суб’єкт під- приємницької діяльності має право оскаржувати дії таких осіб як в ад- міністративному (якщо такий порядок передбачений у відповідних нормативно-правових актах), так і в судовому порядку (див., зокрема,

 

Положення про порядок подання та розгляду скарг платників податків органами державної податкової служби, затв. наказом Державної по- даткової адміністрації України від 11 грудня 1996 р. № 29 (в редакції на- казу від 2 березня 2001 р. № 82).

2.3. Міжнародно-правове регулювання господарських правовідносин

Норми, за допомогою яких здійснюється міжнародно-правове ре- гулювання господарської діяльності, містяться в міжнародних договорах України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

При цьому під міжнародним договором України розуміється до- говір, укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменуван- ня (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

Чинні міжнародні договори після надання Верховною Радою Укра- їни згоди в належній формі стають частиною національного законодав- ства України (ст. 9 Конституції України). Таке положення міститься і в ч. 1 ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 р. № 1906-ІV «Про міжнарод- ні договори України». Ч. 2 цієї статті також встановлює положення про те, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передба- чені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються пра- вила міжнародного договору. Проте це не стосується випадків, коли по- ложення міжнародного договору суперечить Конституції України – за ч. 2 ст. 9 Конституції України укладання міжнародних договорів, які су- перечать Конституції України, можливе лише після внесення відповід- них змін до Конституції України.

Законодавством також передбачені випадки, коли певні суспіль- ні відносини можуть регулюватися виключно нормами національних (тобто, прийнятими органами влади і управління України) докумен- тів і, відповідно, не можуть регулюватися нормами міжнародних до- говорів. Наприклад, згідно з п. 11.4 ст. 11 Закону України від 3 квітня

1997 р. № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» податок на до- дану вартість є внутрішнім податком і не може регулюватися норма- ми міжнародних договорів, крім договорів, ратифікованих Верховною Радою України до набрання чинності цим Законом (тобто, до 1 жовт- ня 1997 р.).

 

2.4. регулювання відповідних відносин

на основі кодифікованих нормативно-правових актів

(кодексів), законів та інших актів, що мають силу закону

Основним джерелом права у правовій державі виступають зако- ни. Саме вони, як вища форма прояву державної волі народу, є основою для усіх інших правових актів.

Законом    вважається    державний    нормативно-правовий    акт вищої   юридичної   сили,   що   регулює   найбільш   важливі   суспіль- ні відносини шляхом визначення юридичного статусу і встановлення загальнообов’язкових правил поведінки суб’єктів цих відносин та юри- дичної відповідальності за їх порушення. Законами відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 92 Конституції України визначаються, зокрема, правові засади й гарантії підприємництва.

Базовим нормативним актом у сфері господарювання, що має силу закону, є Господарський кодекс України. Саме цей нормативний акт ви- значає основні засади господарювання в Україні, містить загальні поло- ження щодо господарських зобов’язань, відповідальності за порушен- ня у сфері господарювання, особливості правового регулювання в окре- мих галузях господарювання тощо, тобто регулює господарські відноси- ни, що виникають у процесі організації та здійснення господарської ді- яльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Кодекс містить і положення щодо суб’єктів господарювання – фі- зичних та юридичних осіб, організаційно-правові форми останніх, пра- вила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними господарської (в тому числі підприємниць- кої) діяльності. Хоча ГК України нормативна база щодо організаційно- правових форм суб’єктів господарської діяльності не вичерпується. До неї належить один із основних законів у сфері господарювання – Закон України «Про господарські товариства», а також закони України від 14 лютого 1992 р. № 2114-ХІІ «Про колективне сільськогосподарське під- приємство», від 19 червня 2003 р. № 973-ІV «Про фермерське господар- ство»; відносини кооперації додатково врегульовані законами України від 10 квітня 1992 р. № 2265-ХІІ «Про споживчу кооперацію», від 17 лип- ня 1997 р. № 469/97-ВР «Про сільськогосподарську кооперацію», від 10 липня 2003 р. № 1087-ІV «Про кооперацію».

Специфічну групу складають закони, що регулюють порядок легалі- зації (легітимації) суб’єктів господарської діяльності. До них, насампе- ред, належить Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-ІV «Про дер- жавну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» – спе- ціальний нормативний акт, що регулює відносини, які виникають у сфері

 

державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб – підприєм- ців. Окрім цього документа, цим питанням присвячено окремі положен- ня законів України від 19 грудня 1995 р. № 481/95-ВР «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодо- вого, алкогольних напоїв та тютюнових виробів», від 23 березня 1996 р.

№ 98/96-ВР «Про патентування деяких видів підприємницької діяльнос- ті», від 1 червня 2000 р. № 1775-ІІІ «Про ліцензування певних видів гос- подарської діяльності» та інші.

Крім того, Конституцією України визначено, що виключно закона- ми України встановлюються система оподаткування (див. Закон України від 25 червня 1991 р. № 1251-XII «Про систему оподаткування» (в редак- ції Закону від 18 лютого 1997 р.); податки і збори (див., зокрема, Закон України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР «Про оподаткування прибут- ку підприємств» (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.), Закон України

«Про податок на додану вартість») та інші найважливіші економічні від- носини, що безпосередньо стосуються порядку зайняття підприємниць- кою діяльністю, в тому числі засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними пра- вопорушеннями, та відповідальність за них (п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України).

Серед кодифікованих нормативних актів (кодексів) найважливіша, після ГК України, роль у сфері правового регулювання господарської ді- яльності належить Цивільному кодексу України. Регулюючи особисті не- майнові та майнові відносини (цивільні відносини) відповідних учасни- ків, він встановлює загальні положення щодо фізичних осіб, в тому чис- лі тих, що мають статус суб’єктів підприємницької діяльності, щодо юри- дичних осіб та їх організаційно-правових форм, щодо угод (правочинів) та інституту представництва, норми зобов’язального права та щодо не- договірних зобов’язань. Окрема книга IV ЦК України присвячена питан- ням інтелектуальної власності, чітко встановлюються правила про захист ділової репутації суб’єкта підприємницької діяльності та інші питання.

Порівняно з ГК України, який є спеціальним нормативним актом у сфері господарської діяльності, ЦК України є основоположним актом за- гального значення. Останнє є вельми важливим, оскільки за загальним принципом теорії права, який буде нами в подальшому застосовувати- ся, у разі колізії між положеннями загального та спеціального норматив- них актів перевага віддаватиметься нормам акта спеціального – у нашо- му разі нормам ГК України.

Інші кодекси також мають велике значення в урегулюванні відно- син між суб’єктами господарської діяльності або за їх участю. Так, на під- ставі Господарського процесуального кодексу України вирішуються гос- подарські спори між підприємствами, установами, організаціями, інши-

 

ми юридичними особами (в тому числі іноземними) і громадянами, які набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Податковий кодекс України ухвалений Верховною Радою 02.12.2010 р., регулює питання оподаткування юридичних та фізичних осіб, в т. ч. підприємців, а також визначає повноваження органів Державної податкової служби України щодо прийняття звітності від суб’єктів підприємницької діяльності, про- ведення перевірок їх діяльності тощо. Митний кодекс України встанов- лює порядок переміщення через митний кордон України товарів та ін- ших предметів, що поставляються за підприємницькими договорами, сплати мита та митних зборів, а також процедуру митного контролю; Повітряний кодекс України, Кодекс торговельного мореплавства Укра- їни, Водний кодекс України визначають специфіку провадження госпо- дарської діяльності на відповідних видах транспорту тощо.

Особливим видом нормативних актів, що мають силу закону, є де- крети Кабінету Міністрів України. Згідно із Законом України від 18 листо- пада 1992 р. № 2796-ХІІ «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети у сфері законодавчого регулю- вання» (в редакції Закону від 19 грудня 1992 р.) Верховна Рада України делегувала Кабінету Міністрів України тимчасово, строком до 21 трав- ня 1993 р., повноваження видавати декрети в сфері законодавчого ре- гулювання з питань щодо відносин власності, підприємницької діяль- ності, соціального і культурного розвитку, державної митної, науково- технічної політики, кредитно-фінансової системи, оподаткування, дер- жавної політики оплати праці і ціноутворення.

Кабінет Міністрів для реалізації делегованих повноважень міг ухва- лювати декрети, які мали силу закону. Декрети могли зупиняти дію кон- кретних законодавчих актів або вносити до них зміни і доповнення. Ба- гато з цих декретів із відповідними змінами і доповненнями діють і досі, тобто входять до складу чинного законодавства України (див., напри- клад, декрети Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. № 8-92

«Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», від 26 грудня 1992 р. № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок», від 21 січня 1993 р. № 7-93 «Про державне мито» та ін.).

2.5. регулювання господарських відносин підзаконними нормативними актами

Систему підзаконних нормативних актів очолюють укази Прези- дента України – нормативні акти, що видаються на основі Конституції і законів України.

 

З метою ефективного використання можливостей підприємництва для розвитку національної економіки, прискорення економічних ре- форм, вирішення соціальних проблем та забезпечення реалізації кон- ституційного права громадян на підприємницьку діяльність Президен- том України було прийнято ряд указів, що безпосередньо встановлюють положення у сфері провадження господарської діяльності. До таких ука- зів, зокрема, належать укази Президента України від 3 лютого 1998 р.

№ 79/98 «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприєм- ницької діяльності», від 12 травня 1998 р. № 456/ 98 «Про державну під- тримку малого підприємництва», від 23 липня 1998 р. № 817/98 «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності», від 15 лип- ня 2000 р. № 906/2000 «Про заходи щодо забезпечення підтримки та дальшого розвитку підприємницької діяльності» та ін.

Указами Президента України також встановлюється компетенція окремих державних органів, у тому числі і таких, що здійснюють захист прав суб’єктів господарської діяльності (див. Положення про Держав- ний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, затв. Указом Президента України від 25 травня 2000 р. № 721/2000).

Особливий блок складають так звані «економічні» укази Президен- та України, прийняті відповідно до п. 4 розділу XV «Перехідні положен- ня» Конституції України. За положеннями цього пункту Президент Укра- їни протягом 3 років після набуття чинності Конституцією України мав право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підпи- сом Прем’єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульо- ваних законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України.

Такий указ Президента України вступав у дію, якщо протягом 30 ка- лендарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсе- сійного періоду) Верховна Рада України не приймала закон або не від- хиляла поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, і діяв до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою Укра- їни з цих питань. До таких указів належить, зокрема, Указ Президента України від 3 липня 1998 р. № 727/98 «Про спрощену систему оподатку- вання, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» (в редакції Указу від 28 червня 1999 р. № 746/99) та ін.

Нормативні акти Кабінету Міністрів України (постанови та роз- порядження) займають наступну сходинку в ієрархії підзаконних нор- мативних актів. Це означає, що їх положення повинні відповідати по- ложенням Конституції, міжнародних договорів України, законів і актів Президента України. Зазвичай нормативні акти Кабінету Міністрів Укра- їни конкретизують, уточнюють положення вищенаведених актів, якщо про це є відповідне застереження в документах вищої юридичної сили.

 

Так, наприклад, згідно з ч. 5 ст. 10 Закону України «Про ліцензу- вання певних видів господарської діяльності» для окремих видів госпо- дарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встанов- люється Кабінетом Міністрів України. На виконання цієї вимоги Зако- ну 4 липня 2001 р. Кабінет Міністрів України постановою № 756 затвер- див Перелік документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності.

Кабінетом Міністрів України у сфері підприємницької діяльності приймаються і документи концептуального характеру. Наприклад, по- становою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1996 р. № 404 було за- тверджено Концепцію державної політики розвитку малого підприєм- ництва, яка має на меті спрямування дій центральних, регіональних і місцевих органів державної виконавчої влади на створення режиму найбільшого сприяння розвиткові малого підприємництва; постановою Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2002 р. № 536 – Державну про- граму підтримки молодіжного підприємництва на 2002–2005 роки, мета якої – створення сприятливих умов для розвитку підприємництва серед молоді, реалізації її підприємницького потенціалу.

Нормативні акти органів виконавчої влади – постанови, накази і розпорядження органів виконавчої влади, їх посадових осіб – прийма- ються на основі і на виконання Конституції України, законів України, ука- зів Президента України та нормативних актів Кабінету Міністрів Украї- ни, а отже, повинні відповідати їм. Вони мають велике значення як га- лузеві нормативні акти. Так, з метою використання єдиної методики об- ліку платників податків і зборів (обов’язкових платежів) в органах дер- жавної податкової служби наказом Державної податкової адміністрації України від 19 лютого 1998 р. № 80 було затверджено Інструкцію про порядок обліку платників податків; для посилення митного контролю за здійсненням зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів господарюван- ня наказом Державного митного комітету України від 31 травня 1996 р.

№ 237 було затверджено Порядок ведення обліку суб’єктів зовнішньо- економічної діяльності в митних органах та ін.

Відповідно до вимог Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р.

№ 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів мініс-

терств та інших органів виконавчої влади» та Положення про державну

реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів вико-

навчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачі-

пають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідом-

чий характер, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня

1992 р. № 731, нормативно-правові акти, які видаються міністерствами,

іншими органами виконавчої влади, органами господарського управ-

 

ління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси гро- мадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстра- ції. Означені нормативно-правові акти набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надан- ня їм чинності. Державну реєстрацію здійснюють Міністерство юстиції України та його органи на місцях. Хоча відповідно до п. 3 роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 26 січня 2000 р. № 02-

5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з ви- знанням недійсними актів державних чи інших органів» реєстрація не є незаперечним доказом відповідності цього акта чинному законодав- ству України.

На практиці виникає питання про юридичну силу листів (листів- роз’яснень та ін.), що видаються державними органами. Відповідно до листа Міністерства юстиції України від 12 вересня 2000 р. № 20-9-3873

«Про об’єкт обкладання єдиним податком» листи органів виконавчої влади не підлягають державній реєстрації і не є нормативно-правовими актами, вони мають лише роз’яснювальний та інформативний харак- тер і не повинні містити нових правових норм. Якщо лист містить нові правові норми, що зачіпають права, свободи й законні інтереси грома- дян або мають міжвідомчий характер, то вони є нечинними і підляга- ють відкликанню з місць та скасуванню. Проте існує й інша точка зору з цього приводу. Вона обґрунтовується запровадженням в українське за- конодавство терміна «регуляторний акт» (див. ст. 2 Указу Президента України від 22 січня 2000 р. № 89/2000 «Про запровадження єдиної дер- жавної регуляторної політики у сфері підприємництва»), яким є, зокре- ма, директивний лист, що встановлює або роз’яснює правила діяльності суб’єктів підприємництва (див. Методичні рекомендації щодо підготов- ки обґрунтування проектів регуляторних актів, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2000 р. № 767). Таким чином, листи державних органів, що підпадають під наведене визначення ди- рективних, стають нормативно-правовими актами і є обов’язковими до виконання. Водночас листи органів виконавчої влади, що не встановлю- ють чи роз’яснюють правила діяльності підприємців, не є нормативно- правовими, а виконання їх приписів залежить від волі суб’єкта, що за- стосовує відповідне положення.

Згідно зі ст. 143 Конституції України органи місцевого самовря- дування, зокрема, управляють майном, що є в комунальній власності, встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону, утворю- ють, реорганізовують та ліквідують комунальні підприємства, організа- ції і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю та вирішу- ють інші питання місцевого значення, віднесені законом до їх компе- тенції. За змістом ст. 59 Закону України від 21 травня 1997 р. № 280/97-

 

ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» в межах своїх повнова- жень вони приймають підзаконні нормативні та інші акти у фор- мі рішень (див., наприклад, рішення Київської міської ради від 5 лип- ня 2001 р. № 366/1342 «Про Методику розрахунку і порядок викорис- тання орендної плати за користування майном територіальної громади м. Києва»). Що стосується місцевих органів виконавчої влади (місцевих державних адміністрацій), відповідно до ст. 6 Закону України від 9 квіт- ня 1999 р. № 586-ХIV «Про місцеві державні адміністрації» голова місце- вої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпоря- дження (див., наприклад, розпорядження Київської міської державної адміністрації від 12 січня 2004 р. № 18 «Про заходи щодо впорядкуван- ня торгівлі алкогольними напоями в місті Києві»), а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів – накази (див., наприклад, Ін- струкцію надання харчування та комунально-побутових послуг за раху- нок коштів, виділених в рамках виконання комплексної програми «Тур- бота», затверджену наказом Головного управління соціального захисту населення Київської міської державної адміністрації від 1 червня 2000 р.

№ 80).

Ці нормативно-правові акти є обов’язковими для виконання орга-

нами місцевого самоврядування, всіма розташованими на відповідній

території підприємствами, організаціями і установами, громадськими

об’єднаннями, а також посадовими особами і громадянами.

2.6. роль судової практики

для вдосконалення господарського законодавства

Нормативні акти правотворчості відрізняються від актів роз’яснення чи тлумачення правових норм. Це повною мірою стосується і актів су- дових органів, що мають подібний характер.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 47 Закону України від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ

«Про судоустрій України» Верховний Суд України як найвищий судовий

орган у системі судів загальної юрисдикції, узагальнюючи судову прак-

тику та аналізуючи судову статистику, дає судам роз’яснення з питань

застосування законодавства (див., наприклад, постанову Пленуму Вер-

ховного Суду України від 24 грудня 1999 р. № 12 «Про практику розгля-

ду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів

та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжна-

родного комерційного арбітражу на території України»).

Подібні повноваження передбачені і п. З ч. 1 ст. 39 цього Закону

щодо вищих спеціалізованих судів (на сьогодні існує тільки Вищий гос-

 

подарський суд України), які дають «спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції» (див., напри- клад, роз’яснення Президії Вищого господарського суду України від 31 травня 2002 р. № 04-5/608 «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій»). Ці акти не є джерелами нових самостійних норм права і мають на меті однакове розуміння зако- нодавства всіма судами.

Специфічне місце в ієрархії актів судової влади належить рішенням

Конституційного Суду України. Відповідно до ст. 13 Закону України від 16

жовтня 1996 р. № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» Консти-

туційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо:

– конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради

України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, пра-

вових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

– відповідності Конституції України чинних міжнародних догово-

рів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної

Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

– додержання конституційної процедури розслідування і розгляду

справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в

межах, визначених ст. 111 та 151 Конституції України;

– офіційного тлумачення Конституції та законів України. Специфі-

ка актів, що приймаються Конституційним Судом України, полягає, зо-

крема, у тому, що, не будучи органом, уповноваженим створювати нор-

ми права, він може змінювати або скасовувати їх, визнаючи відповід-

ний правовий акт неконституційним повністю або в окремій його час-

тині (див., наприклад, Рішення Конституційного Суду України від 6 груд-

ня 2001 р. № 17-рп/2001 у справі за конституційним поданням народ-

них депутатів України щодо відповідності Конституції України (конститу-

ційності) ч. 1 ст. 5, ч. 3 ст. 6, ст. 32 Закону України «Про угоди про розпо-

діл продукції» (справа про угоди про розподіл продукції), який, зокре-

ма, було визнано таким, що не відповідає Конституції України (є некон-

ституційним), положення ст. 32 Закону України від 14 вересня 1999 р.

№ 1039-ХІV «Про угоди про розподіл продукції» в частині встановлен-

ня обов’язкової відмови держави від судового імунітету, імунітету щодо

попереднього забезпечення позову та виконання судового рішення в

угодах про розподіл продукції, що укладаються за участю іноземного ін-

вестора).

Крім того, специфіка полягає у наявності у Конституційного Суду

України права офіційного тлумачення Конституції та законів України, а

відтак – у загальній обов’язковості застосування відповідних тлумачень

(див., наприклад, Рішення Конституційного Суду України від 30 травня

 

2001 р. № 7-рп/2001 у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» щодо офі- ційного тлумачення положень п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України, ч. 1,

3 ст. 2, ч. 1 ст. 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про відповідальність юридичних осіб), яким, зокрема, встанов- люється, що положення ч. 1 ст. 38 Кодексу України про адміністратив- ні правопорушення, згідно з яким адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше 2 місяців з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні – 2 місяців з дня його виявлення, слід ро- зуміти так, що передбачені цією статтею строки не застосовуються у ви- падках притягнення юридичних осіб до відповідальності за порушення валютного чи податкового законодавства).

питання для самостійного вивчення

1. Господарська компетенція органів державної влади.

2. Господарська компетенція органів місцевого самоврядування.

3. Міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких на-

дана Верховною Радою України.

4. Узагальнення судової практики у сфері господарювання.

тести для поточного контролю

2.1. За юридичною силою джерела господарського права поділя- ються на:

– галузеві та міжгалузеві правові акти;

– міжнародні та національні правові акти;

– загальні та спеціальні.

2.2. У разі якщо загальний нормативний акт суперечить поло- женням спеціального нормативного акта рівної юридичної сили, то повинні застосовуватися:

– положення спеціального нормативного акта;

– положення загального нормативного акта;

– положення спеціального нормативного акта, якщо вони не відмі-

няються загальним нормативним актом, який набрав чинності пізніше.

2.3. Господарські відносини регулюються на індивідуальному (ло- кальному) рівні за допомогою:

– статутів суб’єктів підприємницької діяльності, засновницьких договорів та інших видів угод, правил внутрішнього трудового розпо- рядку;

 

– указів Президента, підзаконних нормативно-правових актів Цен- тральних органів виконавчої влади;

– Конституції України, законів, міжнародних договорів.

2.4. У випадках, коли положення міжнародного договору супере- чить Конституції України, застосовуються:

– правила міжнародного договору;

– норми Конституції;

– це вирішує суб’єкт владних повноважень, який повинен їх засто-

сувати.

2.5. У разі колізії між положеннями ЦК України та ГК України пере- вага віддаватиметься нормам:

– спеціального акту – ГК України;

– основоположного акту загального значення – ЦК України;

– це вирішує суб’єкт владних повноважень, який повинен прийня-

ти рішення.

2.6. Знайдіть хибне твердження. Акти судових органів – це:

– нормативні акти правотворчості;

– акти роз’яснення чи тлумачення правових норм;

– правозастосовчі акти.

2.7. Верховна Рада приймає такі акти для регулювання господар- ської діяльності:

– постанови;

– накази;

– положення;

– інструкції.