Розділ vi. культура стародавнього риму

Культура раннього Риму. Культура епохи республіки. Культура епохи імперії. Виникнення християнства.

Культура раннього Риму

Культура  римської цивілізації має тисячолітню історію. Її зна- чення  для  світової  цивілізації важко  переоцінити.  Латинська мова, яка була носієм ідеї культури, справила  вплив на цілу групу мов, так званих романських. Ще два-три століття тому вона була мовою філо- софії, науки, медицини,  юриспруденції,  релігії і літератури  багатьох європейських народів. Ще й сьогодні більшість наукових, медичних, юридичних термінів — латинського походження. Таке ж значення ма- ють досягнення  римлян  в архітектурі,  образотворчому мистецтві,  в системі державного й приватного  права, адміністративного управлін- ня та форм організації суспільного життя. Вивчення  історії античної, і зокрема римської, культури дає змогу зрозуміти закономірності роз- витку багатьох соціальних  та культурних феноменів,  робить можли- вим більш ґрунтовний підхід до вивчення  й розуміння сьогоднішніх соціальних  і культурних процесів. Події та герої римської культури й історії осмислюються у зв’язку з цим як культурні  символи, що допо- магають глибше розуміти сучасність.

Історію Римської держави традиційно поділяють на три великих періоди — ранній  Рим, або царський  період, Римська республіка  та

Римська імперія. Вони мають ще і внутрішнє  членування.  У періоді раннього Риму розрізняють етруську епоху й суто царську, тим біль- ше, що деякі римські царі були етрусками з походження. Римська рес- публіка знала три епохи: рання республіка (кінець VI ст. — 265 р. до н.е.), епоха великих завоювань (265–130 pp. до н.е.), епоха громадянсь- ких воєн та кризи республіки  (133–31 pp. до н.е.). В історії римської імперії вичленовують дві епохи: рання імперія, або принципат (31 р. до н.е. — II ст. н.е.), і пізня імперія (III ст. до н.е. — 476 р.).

Давній Рим розташований на території сучасної Італії, що на Апеннінському півострові, який омивається Середземним морем. На півдні  Мессінська  протока  відділяє  півострів  від острова  Сицилія, гори якого  є продовженням Апеннін. На півночі  його великим  пів- колом оточують Альпи. Високі гори не були перешкодою  для наро- дів Центральної Європи, які багато разів проникали через альпійські перевали  на Ломбардську низовину,  в родючу долину  річки По. Ця найбагатша  врожаями  частина півострова  вже пізніше почала звати- ся Італією; римляни називали її «Цизальпійською Галлією», оскільки в V столітті до нашої ери, витіснивши етрусків, там оселилися галли. Італією  називалася західна частина півострова,  де лежать три рівни- ни: Етруська з центром у Флоренції, Латинська з Римом та Кампансь- ка з Капуєю  і Неаполем.  Тутешнє  узбережжя найсприятливіше для судноплавства, з природними портами в гирлі Тибру, де досить рано виникла  гавань Остія,  і в Неаполітанській затоці, де виникли  міста Неаполь  і Путеоли.  Тут, зрештою, тече Тибр, єдина  річка, крім По, придатна для судноплавства на півострові.

Східна частина півострова є гористою місцевістю, і тому їй не довелося  відіграти значної ролі в історії Стародавнього Риму. Щодо Південної  Італії  та острова  Сицилія, то вони  здавна  приваблювали колоністів  з-за моря, зокрема з Греції. Численні грецькі колонії рано ввели цей край, що мав назву «Велика Греція», в орбіту світового роз- витку. На Сицилії  свої колонії засновували також фінікійці.

Природні  умови Італії сприятливіші для землеробства,  ніж у Гре- ції, але обробка землі, необхідність  осушення  заболочених  місцевос- тей потребували величезних  людських зусиль. Крім того, Італія  була бідніша за Грецію на метали, які їй, здебільшого, доводилося завозити.

Субтропічний клімат, родючий ґрунт, достатня вологість, багатий рослинний і тваринний світ створювали сприятливі умови для життя

Жриці  богині  Вести,  берегині  домашнього  вогнища,  не  мали  пра- ва виходити  заміж. Однак  у Сільвії  від бога Марса  народилися два сини-близнюки, Ромул  і Рем. Амулій наказав  кинути  їх у Тибр. Але малюки  врятувалися: хвиля  викинула кошик  із дітьми  на берег, де їх вигодувала  молоком вовчиця. Потім їх виховував царський  вівчар. Врешті-решт брати довідалися про своє походження, вбили Амулія, повернули царську владу своєму дідові і, зібравши дружину, заснува- ли нове місто на Палатинському пагорбі, на березі Тибру. За жеребом місто дістало назву Roma (Рим) від імені Ромула.  Під час побудови міської стіни між братами виникла  сварка, Рем загинув від руки бра- та. А Ромул  став першим римським  царем. Він поділив громадян  на патриціїв і плебеїв, усе населення — на курії і створив військо. Пізні- ше римляни встановили на Капітолії бронзову статую вовчиці.

Легенда розповідає,  що першими  жителями Рима  були юнаки — супутники Ромула, його дружина. Сусідні общини з недовірою стави- лися до нових поселенців і не хотіли одружувати з ними своїх дочок. Тоді Ромул улаштував свято, на яке запросив сусідів-сабинів. Під час бенкету  римляни викрали  дівчат-сабинянок. Сабини  пішли  війною на Рим,  але  сабинянки зуміли  помирити  своїх  батьків  і чоловіків. Як наслідок злиття  латинської  і сабинської общин утворилась  єдина Римська  держава, в якій стали спільно правити два царі — Ромул і сабинянин Тит Тацій.

Другий   римський   цар,  сабинянин  Нума   Помпілій,   затвердив культи  богів і зорганізував жрецькі  і ремісничі  колегії.  Наступний цар, Тулл Гостілій, зруйнував Альбу Лонгу і переселив  її жителів  до Рима. Його спадкоємець  Анк Марцій побудував міст через Тибр і за- снував у гирлі річки першу римську колонію — Остію.

Потім, за римською традицією, в Римі правили ще три царі, етрус- ки за походженням. Тарквіній Давній побудував у Римі перший цирк, храм на Капітолії і підземний  стічний канал — Велику клоаку, що іс- нує дотепер. Його наступник Сервій Туллій провів важливі соціальні реформи  і встановив  довкола міста міцну кам’яну стіну. Останнього, сьомого, царя Тарквінія Гордого вигнало з Рима повстале населення. Від цієї події 510 року бере початок історія Римської республіки1.

1  Термін res publica латинського походження,  означає «суспільна  справа». Так римляни називали всю сукупність  справ своєї громада й держави в усі періоди. Вико- ристання  цього терміна тільки для означення немонархічного  типу держави належить до пізніших часів.

Спеціальне  вивчення  легенд про ранній  Рим  і зіставлення їх із результатами археологічних та лінгвістичних досліджень  привели вчених до висновку, що відомості античних письменників загалом за- слуговують на довіру. Тепер визнано, що антична традиція містить поряд із вигадками і спомин про реальні історичні події та особи. На- приклад,  достовірні  у своїй основі відомості про етнічний  склад на- селення  на території  майбутнього  Рима,  зв’язок  цього населення зі Східним  Середземномор’ям (греки, фінікійці,  етруски),  приблизний час виникнення Рима, зв’язок перших римських поселенців з Альбою Лонґою, злиття  латинської  і сабинської  общин у Римі, загальні  уяв- лення про діяльність перших римських царів, про етруське правління в Римі наприкінці царського періоду та ін.

Царська епоха в історії Рима (VIII—VI ст. до н.е.) позначена роз- падом первіснообщинних відносин  і зародженням класів  і держави в римському суспільстві. За традицією, «римський народ» (populus Romanus)  на початку своєї історії був родоплемінним об’єднанням, складався з трьох триб (племен) відповідно до трьох етнічних елемен- тів у місті: латинського, сабинського й етруського. Триба охоплювала

10 курій, а курія — 10 родів (gens), рід складався із сімей (familia). Та- ким чином, населення Вічного міста налічувало приблизно 300 родів, і тільки члени цих родів були повноправними громадянами.

Римським куріям передували, ймовірно, «чоловічі таємні союзи». Для  кожної курії  характерна  єдність землі, божеств і обрядів. Для своїх зборів (куріальні  коміції) курія мала особливе приміщення або ді- лянку  з вогнищем, навколо якого її члени збиралися  на культову  тра- пезу. Особливі посадові особи, куріони, очолювали військовий підрозділ курії, а також здійснювали жертвопринесення. Курія складалася з де- кількох родів. Римський рід був близький ранній сусідській общині, що об’єднувала не лише споріднені між собою сім’ї, а й чужі, які жили на одній території. На початку свого існування римська община була заінтересована в зростанні  народонаселення. Тому жителі завойова- них римлянами латинських і сабинських  міст переселялися до Рима цілими родами і вливалися в римську родоплемінну  структуру. Кіль- кість родів збільшувалась також шляхом їхнього природного  роз- ростання.  Проте приріст римської  общини, як і всякої іншої давньої общини, мав свої межі, зумовлені  необхідністю  дотримуватися спів- відношення між чисельністю  громадян  та кількістю  землі й забезпе-

чити нормальну суспільно-політичну діяльність общини, можливість швидкого збору громадян із воєнною чи іншою метою. Коли кількість родів досягло  300, римська  община  замкнулася. Це означало  завер- шення її формування як первісної громадської общини. Число 300 не випадкове:  воно співвідносне  з тридцятьма куріями  і трьома триба- ми. Сліди родового устрою видно в римському імені, яке складалося з трьох частин: особистого імені, імені родового і прізвища, яке пізніше почало переходити за спадковістю. Члени римської родової організа- ції «рід — курія  — триба»  складали  привілейований стан патриціїв. На початку царського періоду термін «патриції» був рівнозначний термінам «римський народ» і «громадяни».  Пізніше назва «патриції» зберігається тільки за родовою знаттю.

Основною виробничою одиницею в родовій общині була велика пат- ріархальна сім’я — фамілія. Глава патріархальної сімейної общини на- зивався «pater familiae» — «батько сім’ї».

Фамілія включала главу сім’ї та його дружину, їхніх дітей та ону- ків із дружинами,  а також у ній могли бути залежні особи — клієнти й раби.

Основною  територіальною одиницею  в давньому  Римі  був паг. Так називалася територія  спочатку родової, а потім сусідської общи- ни як особливого  соціально-економічного організму.  Паг являв  со- бою село (vicus), а також землі, в тому числі пасовиська,  в спільному користуванні окремих  селищ або всієї общини. На чолі його стояли магістрати, які наглядали за виконанням суспільних  робіт і здійснен- ням релігійного культу. Родоплемінна організація римської людності дуже рано почала доповнюватись,  а потім і витіснятися територіаль- ними общинами — пагами. В результаті об’єднання пагів і виник Рим. Общинні землі стали складовою частиною створюваного загальнона- родного, державного земельного фонду «ager publicus».

Після  замикання римської  громадської  общини  був обмежений вступ у родові колективи.  Тепер емігранти, добровільно  або приму- сово переселені до Рима, а також зайві сім’ї з римської людності вже не включалися в структуру  «рід — курія  — триба»  й, відповідно,  не отримували громадянських прав, а ставали плебеями. Плебеї утвори- ли численний стан особисто вільних, але нерівноправних людей.

Ще до появи плебеїв у римському  суспільстві складаються від- носини патронату — клієнтели. Вони зародилися всередині римської

общини  внаслідок  соціально-економічного диференціювання і при- звели до появи численного  залежного  прошарку  клієнтів. Збіднівши або втративши родові зв’язки, люди потребували покровительства ба- гатих і впливових громадян, до складу сім’ї яких залучалися. Залежні люди називалися клієнтами,  а їхні покровителі — патронами. Надалі маса клієнтів  поповнювалася за рахунок  плебеїв і звільнених  рабів. Щодо рабства в Римі царської епохи, то його існування  підтверд- жується низкою джерел. Переважало боргове рабство, в яке люди по- трапляли шляхом самозакладу або продажу членів сім’ї її главою.

Система управління в ранньому  Римі зовні зберігала форму вій- ськової демократії, але її органи влади — цар, сенат і народні збори — дедалі більшою мірою виконували державні функції у класовому сус- пільстві.  Державний устрій Риму розвивався  грецьким шляхом — до формування полісної організації (civitas). В царську епоху закладалися підвалини римської civitas у вигляді громадської общини, заснованої на античній формі земельної власності, суть якої складає поєднання і взаємозумовленість приватної та суспільної власності на землю. По- чаток створення фонду суспільної, загальногромадської, державної землі ager publicus  було закладено  римлянами впродовж  численних воєн, внаслідок  яких вони завоювали  прилеглу  до Рима частину Ла- цію. Цар (rex) був військовим  керівником, законодавцем  і верховним суддею, а також керував релігійним життям общини. Влада його була виборною. Він обирався  народними  зборами, а його кандидатуру ви- сував сенат. Сенат — рада старійшин,  або старців — складався  з вер- хівки патриціїв — родовладик  «patres». Відповідно до кількості родів спочатку  було 100 сенаторів,  а наприкінці царського  періоду, коли число родів досягаю 300, відповідно і членів сенату стало 300. Народ- ні збори існували у формі куріантних  коміцій — сходок членів курії. Народ  групувався  для голосування за куріями.  Після  голосування в курії вона подавала на коміціях один голос. Плебеї до політичного управління не допускалися. Між патриціями і плебеями  від самого початку точилася  гостра боротьба. Зняти її мала політична  реформа, яку римські історики  приписують цареві Сервію Туллію. Подібно до реформи  Солона  в Афінах реформа  Сервія  Туллія  послабила  осно- ви родового устрою, усталивши  поділ римського вільного населення за майновою  ознакою. Окрім  патриціїв,  до складу «римського  наро- ду» відносили  і плебеїв; вся ця сукупність  громадян, наділених  полі-

тичними  правами, була на основі перепису (цензу) розбита на шість майнових розрядів залежно від розміру земельного наділу. Пізніше майновий  ценз  був встановлений у грошовій  формі.  Замість  трьох племінних  триб Сервій Туллій  розділив  Римську  державу на чотири територіальні триби.

Поділ громадян за майновими ознаками використовувався пе- редусім для виконання військової  повинності.  Все вільне населення, однаково й патриції, й плебеї, було зобов’язане служити у війську. Перший  клас виставляв 98 центурій  (сотень),  у тому числі 80 цен- турій важкоозброєної піхоти і 18 центурій  кінноти, решта класів ви- ставляла  95 центурій легкої піхоти і допоміжних  загонів. Озброєння й утримання воїнів лягало на плечі самих громадян, а не на державу.

Традиція приписує  Сервію Туллію створення нових народних зборів — центуріатних коміцій,  до яких  перейшли  такі найважливі- ші повноваження куріатних  коміцій,  як  ухвалення законів,  вибори посадових осіб, оголошення війни й укладання миру. Але при цьому реальна  влада зберігалась  у руках старих  патриціанських родів, які володіли найбільшою кількістю землі, входили до першого класу і складали  більшість  центуріатних зборів  (98 проти  95). Ці реформи завдали першого удару родовій аристократії Риму і сприяли  подаль- шому формуванню класового рабовласницького суспільства.

В царську епоху римляни досягли значних успіхів у багатьох на- прямах  культури.  Передусім  вони, завдячуючи етрускам  та грекам, засвоїли поліпшені методи обробітку землі, почали культивувати виноград, перейняли алфавіт  і полісну форму державного  устрою. Етрускам  вони  зобов’язані  побудовою  підземного  каналу  —  Вели- кої  клоаки —  навколо  Форуму,   а  також  поширенням  особливого типу житла  з центральною  залою, що має отвір у даху — атрію. На час правління в Римі етруських  царів припадає також поява власних ремесел і пожвавлення торговельних  зв’язків. Для розвитку  торгівлі вдалим виявилося географічне положення нового міста: на перехрес- ті важливих  шляхів, на великій  судноплавній річці. Декілька  століть римляни в торговельних  відносинах обходилися  без грошей, засобом обміну  була  худоба. Спочатку  Рим  обмінювався  товарами  з грець- кими містами Південної  Італії, а пізніше — з Грецією і Карфагеном. Ремісництвом і торгівлею займалися переважно плебеї. Велику роль відіграли також етруски.

Первісна  релігія  у римлян  була анімістичною  зі значними  пере- житками тотемізму, на що вказує легенда про вовчицю, що вигодува- ла Ромула  й Рема. Поступово  римляни перейшли  до землеробського культу, заселивши світ численними божествами, що опікувалися всі- ма силами  природи  і всіма видами робіт. Тим численним  божествам ввіряв  римлянин безпеку і добробут свого дому і сім’ї. Лари і Пена- ти опікали  житло, двері охороняв  Янус, домашнє вогнище — богиня Веста. Нарешті,  кожна людина мала особистого духа-покровителя — генія, в якому виявилась її життєва сила. Розрізнялись «геніус фамі- ліє» — покровитель сім’ї і «геніус лоці» — покровитель місця. Всіх цих божеств і духів римляни не уявляли в людській подобі, не ставили їм статуй, не будували храмів. Проте вони виділяли серед них головних богів: Юпітера — загальноіталійське божество неба; Марса — спочат- ку духа, покровителя рослин, пізніше бога війни; Квірина — близьке до Марса божество сабинського походження.

Вирішальний крок  до антропоморфізму римських  культів  зроб- лено в період правління етруської  династії, адже в етрусків  боги ви- ступали в людській подобі, як і в греків. Під впливом  етрусків на Ка- пітолії виник перший храм, де встановили статуї вищих етруських божеств: Тина, Уни і Мнерви, яких латиняни ототожнювали зі своїми богами Юпітером, Юноною і Мінервою. За час правління царя Тарк- вінія Рим вступив у тісний зв’язок із містом Куми в Кампанії, звідки, очевидно, потрапили до Рима так звані «Сивілині книги», що належа- ли, за легендою, відомій ворожці Кумській Сивілі. В критичні для міс- та моменти особлива колегія римських жерців зверталася до цих книг, як до оракула, шукаючи там поради. Звичайно вони знаходили пораду Сивіли  ввести в місті культ нового божества, тому в Римі  з’явилося багато нових богів, запозичених,  здебільшого,  у греків і досить попу- лярних,  особливо  у плебеїв. Грецька Деметра ототожнювалася з іта- лійським божеством Церерою, покровителькою хлібних злаків, Афро- дита — з італійською покровителькою овочів Венерою, Посейдон — із Нептуном, який спочатку не мав жодного відношення до моря. Таким чином латинські  й загальноіталійські божества здобули в Римі антро- пологічні риси і їх стали зображати, як в Елладі, у вигляді прекрасних чоловіків і жінок. Рим поступово прикрашався храмами і статуями.

Така кількість культів потребувала багатьох жерців. Жерці скла- дали молитовні формули, вели календар. Існувала спеціальна колегія

жерців-авгурів, які ворожили  на польоті птахів, та жерців-гаруспіків, зайнятих «етруською  наукою», тобто ворожінням на нутрощах  жер- товних тварин. Римська релігійність була обтяжена багатьма фор- мальностями й ритуалами.  Значна  кількість  заборон і засторог регу- лювала життя весталок — жриць, які доглядали за вогнищем у храмах богині Вести. Як у Греції, так і в Римі  жерці не складали  особливої касти, а були виборними  посадовими особами.

Культура епохи республіки

Після  вигнання  царя  Тарквінія Гордого в Римі  почав формува- тися  республіканський лад. Політична влада  реально  перебувала  в руках патриціїв. Народні збори, що вважалися вищим органом влади, реально мали досить обмежені можливості.  Окрім того, в центуріат- них коміціях  заможна  частина  громадян  мала вирішальну  перевагу, а куріатні  коміції  складалися лише з патриціїв.  Реальна  влада кон- центрувалася в руках патриціанського сенату й магістратів.  На чолі управління стояли два консули, які обиралися на рік центуріатними коміціями,  що мали по суті царський  імперій1.

Ситуація політичної нерівності патриціїв і плебеїв, а також аграрне питання  та проблема  боргів, що призводила до закріпачення рядових общинників,  викликала боротьбу плебеїв та патриціїв  у часи ранньої республіки.  Ця ситуація  зумовила  основні вимоги  плебеїв. По-перше, це була вимога елементарної правової захищеності від сваволі патриці- анських властей, обмеження каральних  функцій  патриціанської  влади. По-друге, оскільки плебс становив більшість у народних зборах, він вима- гав розширення їхніх реальних прав і демократичнішого принципу  голо- сування в коміціях. Нарешті, плебс домагався доступу до вищих посад у магістратурі й у сенаті. Крім того, важливе значення мало надання пле- беям повних прав римського громадянства: права вступу в законний (так званий квіритський)2 шлюб, активного і пасивного виборчого права.

Співвідношення сил у боротьбі було досить складним. Плебс об’єднував не лише народні маси, а й людей багатих, іноді й знатних,

1 Імперій — сукупність прав, які охоплювали військове командування, право скли- кати сенат і народні збори.

2  Від «квірит», як називали себе стародавні римляни.  Деякі громадянські та юри- дичні повноваження римського громадянина.

представників неримської  знаті або збіднілих  патриціїв. Ця верхівка намагалася  потіснити  патриціїв  і здобути рівні з ними права в полі- тиці. Саме з них найчастіше  виходили  лідери плебсу. Рядові  ж маси були найбільше заінтересовані в землі, вирішенні  боргового питання та розширенні  прав народних зборів. Патриції теж не були єдині. Бо- ротьба між знатними родами змушувала деяких з них іти на зближен- ня з плебсом.

Перший спалах цієї боротьби стався 494 року до нашої ери. У відповідь на нестерпні умови боргової кабали і свавілля  кредиторів плебеї покинули  Рим і зібралися  на Авентинському пагорбі. Вони відмовилися брати участь у воєнних  діях в умовах війни з етруска- ми й латинами.  Патриції  мусили  поступитися. Саме  тоді плебсові було дозволено  вибирати  особливих  магістратів  зі свого середови- ща —  народних  трибунів,  які  стали  представниками плебсу  перед державою.

Спочатку трибуни захищали окремих плебеїв від сваволі магі- стратів, але поступово здобули досить вагому владу. Від 449 року осо- ба трибуна стає недоторканною, а його дім мав право захисту. Трибун міг накласти  вето (заборону) на рішення  магістратів і сенату. Посту- пово він ставав ніби охоронцем  договору між різними  верствами  на- селення  й міг ужити  заходів проти його порушників (арешт,  штраф і т.ін.). Спочатку  трибунів  було двоє або п’ятеро, а потім їх кількість дійшла десяти.

У 451–450  роках під тиском плебсу відбувається перша кодифі- кація1 римського права. Для систематизації та запису законів створю- ється комісія «Десяти  мужів» (децемвірів). Майже  всі її члени були патриціями. Закони  фіксували правила  судового процесу, боргове право, відносини всередині сім’ї, право власності й угод купівлі–про- дажу. Вони встановлювали покарання за різні злочини  (чаклунство, вбивство, крадіжку, державну зраду). Запис законів став важливим елементом  переходу від родового суспільства  до класового  і станов- лення  римського  полісу. Вони поєднували різні принципи:  таліону2 і грошової або майнової  компенсації,  свободи заповідання й тенден- ції до збереження  власності всередині роду, що характерно  для за- конодавства  перехідної  епохи.  Цей  документ,  відомий  як  «Закони

1 Кодифікація — письмова фіксація  норм права.

2   Таліон  —  принцип  відшкодування заподіяного зла  відповідно  до  вчиненого

(«око за око»).

дванадцяти таблиць», записаний на мідних пластинах  і виставлений для загального користування на Форумі,  а також на ринках у римсь- ких колоніях, потім на багато століть став предметом вивчення в римських  школах. Аж до знаменитого «Кодексу Юстиніана» (VI ст., Візантія)  «Закони  дванадцяти  таблиць»  залишалися  першим і єди- ним кодексом римського права, над яким  працювало  багато поколінь римських юристів-коментаторів. Чимало попрацювали над його вив- ченням і римські філологи, адже це була найдавніша  пам’ятка ла- тинської мови.

445 рік до нашої ери ознаменувався новою перемогою плебеїв. Закон  Капулея  дозволив  їм шлюби з патриціями, чим не забарилася скористатися верхівка  плебсу. Закон  став першим кроком на шляху створення нової патриціансько-плебейської знаті.

Починаючи від 444 року до нашої ери в Римі встановлюється практика,  за якою замість двох консулів  могли обирати  від трьох до восьми трибунів  з консульською владою. Ця магістратура  стала до- ступною  плебеям.  Питання про те, кого обиратимуть у цьому році, консулів  чи трибунів, вирішував  сенат. У відповідь на це з повнова- жень консула  вилучено  функції  здійснення цензу, які перейшли  до нових магістратів-цензорів, що обиралися тільки з патриціїв,

У другій половині  V століття  до нашої ери боротьба між патри- ціями і плебеями  трохи вщухає через наступ на сусідів та заснування низки колоній. Але в 390 році до нашої ери Рим зазнав нашестя гал- лів, що призвело до наступної кризи, яка досягла найвищої точки 376 року до нашої ери, коли народні трибуни Ліциній і Секстій висунули три законопроекти: по-перше, заборонялося мати в одних руках понад

500 югерів (125 га) землі, що повинно було збалансувати  розподіл гро- мадської землі; по-друге, сплачений за позикою відсоток погашав борг, а частину, що залишилася, дозволялося сплатити протягом трьох ро- ків; по-третє, скасовувалася інституція трибунів із консульською вла- дою. Замість цього завжди мали обиратися консули, але один із них — обов’язково з плебеїв. Цим  законом  патриціансько-плебейська знать остаточно закріпила  свої позиції. Патриції  чинили  жорстокий  опір, і тільки 367 року ці законопроекти були ухвалені. Проте земельне пи- тання  і проблему  з боргами  не вирішили.  Рим  вийшов  із цього ста- новища за рахунок завоювань. У 40-х роках IV століття він почав на- ступ і в середині III століття до нашої ери став володарем усієї Італії.

На  нових  землях  було створено  близько  30 колоній  і низку  нових триб, що послабило гостроту кризи і стало основою для пом’якшення соціального конфлікту.

Незабаром,  після ухвалення законів Ліцинія–Секстія, плебеї до- моглися  доступу  до інших посад; цензора,  диктатора,  претора, а та- кож до жрецької колегії понтифіків.  У другій половині IV століття до нашої ери замінили  порядок  затвердження рішень  народних  зборів сенатом або патриціанськими куріатними коміціями.  Тепер затверд- ження  здійснювалося попередньо,  а не після  рішення  й тим самим зводилося до фікції. Народні збори стали вирішальною законодавчою інстанцією.

Кінець IV століття  до нашої ери ознаменований ще однією іс- тотною подією. У 326 або 313 році за законом Петелія–Папірія вста- новлено, що боржник відповідає перед кредитором тільки майном, а не тілом. Цим актом у Римі ліквідувалися  боргова кабала й рабство співгромадян. Останнім  актом боротьби став закон Гортензія (283 p.), який  остаточно  затвердив  за  плебісцитами (рішеннями народу  по трибах) силу закону.

Період боротьби патриціїв  і плебеїв для Риму мав таке саме зна- чення, що для Греції період архаїки. Причину перемоги плебеїв слід шукати в згуртованості римських низів, які змогли захистити особис- ту й політичну  свободи. У Римі, як і в Греції, ще не існувало держав- ного сектора економіки, в якому зазвичай створювались  умови для масового закріпачення.

Основнім результатом цієї боротьби було започаткування в Римі полісної республіки, яка спиралася на такі закріплені законом базові елементи: статус громадянина, формальний суверенітет народу й розгалужена система магістратур.

Завойована Римом Італія не існувала як єдина держава. Вона ста- новила групу общин і міст, які перебували  під владою міста-гегемона й мали різний правовий  статус. У сучасній науці цей складний  конг- ломерат називають «італійською федерацією», що не зовсім точно. Єдиного  союзного договору не було; існували  лише договори  Риму з кожним  із союзників.  Договірні  умови  розрізнялися: жителі  рим- ських колоній  і деяких  італійських  міст здобули  повні права грома- дянства або громадянство без права голосу. Більшість італіків існува- ли як союзники, тобто зберігали самостійність  у внутрішніх справах,

але підкорялися Римові у зовнішній політиці й постачали військовий контингент.  Грецькі приморські  міста вважалися морськими  союз- никами й постачали  флот. Найбезправнішу категорію становили так звані  дедитиції  (ті, що здалися), які  перебували  під прямим  керів- ництвом римських  властей. Римляни забирали  частину земель пере- можених. Земля ставала римською власністю й роздавалася громадя- нам або продавалася.

З економічного погляду, Рим III століття до нашої ери — аграрна держава. Землю  ділили  на дві категорії: державну  і приватну.  Такий поділ характерний для полісних  держав. Але державна  земля здава- лася  в оренду  приватним особам, причому  найбідніші  звільнялися від податків. Поступово  орендарі перетворювалися на фактичних власників  землі,  хоча юридично  зберігалася  власність  держави.  На той час у Римі панувало  дрібне й середнє землеволодіння. Раби ста- новили невелику кількість. Основні культури — це зернові, овочі і фрукти,  виноград та оливи. Господарство  мало переважно  натураль- ний характер. Але виникла потреба в товарному обміні, яка задоволь- нялася базарами, рідше великими  ярмарками.

Нового  напряму  набуває  ремісництво.  Постійні  війни стимулю- ють виробництво зброї. Ведеться інтенсивне  будівництво,  проклада- ється Аппієва дорога (312 р. до н.е.), споруджуються численні храми. Розвивається виробництво предметів розкоші. З середини IV століт- тя з’являється мідна монета (асс), римляни користуються грецькими срібними монетами, в III столітті входить в обіг римська срібна моне- та (денарій).

Римське суспільство періоду класичної республіки складається з трьох верств: сенатори, вершники і плебс. Соціальний стан, не успад- ковувався. Вищий щабель займали сенатори, тобто члени сенату. Фактично сенат контролювався невеликою  групою з 30–40  знатних патриціанських і плебейських родів, котрі здобули владу в IV–III століттях  — нобілітетом. Формально нобілі не мали ніяких  певних прав, але практично  контролювали основні посади магістратури.

Другий прошарок — вершники; вони спочатку служили в кінноті й голосували у своїх 18 центуріях. Більшість вершників були великими землевласниками й банкірами.  Решта  громадян  вважалися плебсом: до нього належали і досить багаті люди, й зовсім бідні, особливо місь- кий плебс, з якого сформувався люмпен-пролетаріат.

Особливу  категорію римських  громадян складали  ліберти (раби, відпущені на волю). Здобувши свободу, а з нею і обмежені громадянсь- кі права, вони активно займалися ремісництвом  і торгівлею.

Вищим державним  органом республіки  вважалися народні збори, які поділялися на три види: куріатні, центуріатні  і трибутні. Основні закони проходили  через трибутні коміції. Але класова неоднорідність зборів робила їх досить слабкими, щоб мати реальну владу. У Римській республіці існувала розгалужена система посадових осіб (магістратів). Усі римські магістрати були виборні (крім диктаторських),  безплатні, тимчасові (строком на 1 рік) і колегіальні (крім диктатури). У звичай- них умовах республіка  управлялася так званими  ординарними магі- стратами. До них належали  консули, претори, цензори, еділи, квесто- ри і народні трибуни. На чолі республіки стояли два консули. Консули були на чолі держави  й верховними головнокомандувачами з вищим імперієм. Їхніми іменами називали рік. Молодшими колегами  консу- лів були претори, яких обирали на той же термін. До їхніх функцій входило керівництво судом. Раз на п’ять років обиралися два цензори, термін влади яких тривав 18 місяців. Вони складали  списки громадян і проводили  ревізію списків  сенату й вершників.  Цензори  нікому  не підкорялись у виконанні своїх функцій.  Еділи  наглядали за станом міста й відповідали за організацію свят і видовищ. Квестори виконува- ли функції скарбників.  Дещо осторонь стояли народні трибуни. Вони вважалися контрольним органом демократії, вносили  законопроекти й мали право накласти вето на рішення всіх магістратів і сенату.

У критичних ситуаціях  обирався  або призначався екстраорди- нарний магістрат-диктатор. Він призначався на період не більш як на шість місяців і мав усю повноту влади. В III столітті до нашої ери встановилась ієрархія  посад і послідовність  їх проходження.  Після перебування на посадах квестора, еділа й народного трибуна (для плебеїв)  можна було балотуватись у претори або консули.  З колиш- ніх консулів призначалися диктатори,  обиралися цензори.

Роль  державної  ради виконував сенат. Списки  сенату  складали цензори, комплектуючи їх переважно  з колишніх  магістратів. Раз на п’ять років вони проводили ревізію сенату, який фактично контро- лював фінанси, зовнішню політику  й культові справи. Він також ке- рував організацією воєнних дій. Сенат виступав у ролі арбітра між магістратами; він також контролював державну безпеку.

Римське суспільство й держава були дуже мілітаризовані.  Кож- ний римський  громадянин віком від 17 до 46 років мусив за необ- хідності нести військову службу. Зазвичай римська армія складалася з чотирьох  легіонів (4200  чоловік  піхоти і 300 кінноти  в кожному). Кіннота вважалася найбільш  привілейованим видом військ і попов- нювалася з найзаможніших громадян. Піші воїни озброювалися спи- сами, широкими мечами, чотирикутними щитами й носили залізні шоломи. На 3000 важкоозброєних піхотинців  припадало  1200 легко- озброєних, у шкіряних  шоломах, з короткими списами й легкими плетеними  щитами. Кожному легіонові додавалися  когорти латинян і союзників;  під час битви римські  легіони займали  центр бойового порядку, а союзники утримували фланги. На чолі війська стояли консули,  які  самі обирали  помічників  —  легатів  з числа  сенаторів або воєнних  трибунів.  Консулам  допомагали  квестори,  котрі відали військовою казною.

Важкоозброєна піхота  легіонів  ділилася  на маніпули,  а ті — на центурії, якими керували призначені полководцем центуріони. Бойо- вий порядок  легіону складався  з трьох ліній пo 10 маніпул у кожній: у першій лінії билися наймолодші воїни до 24 років із списами, в дру- гій — воїни віком 24—30 років, у — третій — найстарші  й досвідчені, котрі звалися  тріаріями.  Лінії вступали  в бій одна за одною, і якщо першим двом лініям не вдавалося  перемогти, римляни казали: «Чер- га дійшла до тріаріїв», — цей вираз став прислів’ям. Оточити  ворога мала легіонна  кіннота,  поділена  на 10 турм на чолі з декуріонами  й озброєна щитами і списами.

Відома  дисциплінованість римського  війська,  що стала  важли- вим фактором  його численних перемог, виявилася не лише в чіткому групуванні  маніпул  навколо  воїнських  знаків,  зазвичай,  у вигляді орла, а й у ретельному обладнанні укріпленого табору, оточеного ровом, валом і палісадом. Кожен  легіонер носив із собою лопатку  й кошики. Щоденно особливий загін під командуванням військового трибуна  і в супроводі  жерця-авгура висилався наперед,  аби відшу- кати відповідне місце для табору, де споруджували намети спочатку для командувача,  потім для квестора,  для окремих  підрозділів  кін- ноти й піхоти як римського, так і союзних військ. Останнім  будува- ли трибунал — поміст, із якого командувач  звертався  з промовою до легіонів. Четверо  воріт, що їх удень і вночі стерегли озброєні  воїни,

вели до табору. Табір будувався  завжди  за певним  планом, з двома вулицями, які перетиналися між собою під прямим  кутом. При три- разовому  сигналі бойової сурми табір згортали, і легіони виступали в похід. Римський військовий табір був для римлянина зразком  по- рядку й гармонії.

Дисципліну в армії підгримували нагородами  й суворими  пока- раннями.  За  виявлену звитягу  вішали  на груди  мідні  дощечки,  що нагадували  пізніші  відзнаки,  ордени; на руку надівали  великі  брас- лети в три-чотири кола; вищою нагородою, яку давали за порятунок життя римського громадянина, був вінок з дубового листя; воїн, який першим піднявся  на стіну ворожого  міста, нагороджувався золотим вінцем. Нагородою  полководцеві був «тріумф»  — урочистий  в’їзд на колісниці  на вершину Капітолію  Священною дорогою. Право на трі- умф  командирові надавав  сенат. Домогтися  тріумфу  було  нелегко: його давали військовому керівникові тільки за розширення кордонів держави або за вирішальну  та особливо важливу  перемогу над воро- гом. Якщо перемога була не досить значною, призначалась «овація» або малий тріумф: командувач  війська вступав до Рима й піднімався на Капітолій  не на колісниці, а пішки або верхи.

Після  завоювання  Італії експансивні зазіхання  Риму  були спря- мовані на Сицилію,  де вже декілька сот років точилася  боротьба між Сиракузами та Карфагеном.

Захоплення римлянами міста Мессіни  на острові  Сицилія пок- лало початок війні Риму  з Карфагеном, що відбувалася на морі й на суші, на території  Італії,  Іспанії  та Карфагену.  Війна  тривала  в три етапи (відповідно  I, II і III  Пунічні  війни),  закінчилась остаточною поразкою  Карфагену й забезпечила Римові  панування в Середзем- ному морі. Протягом II століття до нашої ери Рим значно розширив свою територію: на завойованих землях, які вважалися «власністю римського народу», виникли провінції на чолі з преторами або консула- ми — Сицилія, Сардинія, Ближня й Дальня Іспанія, Македонія, Ахайя (Греція), Африка й Азія.

Намісниками найчастіше ставали люди, котрі виконували раніше вищі адміністративні функції  в самому Римі,  колишні  консули  або претори,  які зосереджували у своїх руках  усю повноту  військової  і судової влади в провінції. Міста в провінції мали неоднаковий статус, що проявлялось у помітній різниці їхніх обов’язків щодо Риму (спла-

та натуральних чи грошових  податків,  надання  Римові  допоміжних військових контингентів піхоти або флоту). Проте загальним явищем стали сваволя  і зловживання римської  влади в провінціях.  Провінції не лише мали утримувати намісника, його почет і військо, розташова- не там, а й ставали для несумлінних  адміністраторів джерелом осо- бистого збагачення.

Але ще більшим лихом для населення провінцій став спосіб збору податків, запозичений римлянами в елліністичних державах. Оскіль- ки адміністрація провінцій  складалася лише з декількох  посадових осіб, їм несила було зібрати податки. Тому вони доручали це приват- ним особам, які одразу сплачували  певну суму грошей, а потім стя- гували їх з місцевого населення,  вдаючись до свавілля  й насильства. Відкупниками державних  доходів ставали передусім представники нової верстви фінансової  аристократії — вершники.

Римська  адміністрація була практично  господарем  країни,  і для захисту  своїх прав провінціям лишався  тільки  один спосіб. Майже кожна  община  мала  в Римі  патрона  з впливових громадян,  з яким вона вступала у відносини клієнтели.

Завойовницькі війни  II століття  до нашої ери принесли  Римові нові території, безліч рабів, небувалий наплив багатства. Римська держава віднімала  в підкорених  народів частину землі, поповнюючи нею римський «агер публікус», а також численні володіння  колишніх правителів,  їхні пасовиська,  ліси, золоті й срібні рудники,  солеварні й каменоломні.  Величезні  контрибуції,  прибутки  від продажу  поло- нених у рабство, данина з переможених,  воєнна здобич зробили  Рим найзначнішою фінансовою величиною античного світу.

Особливо  збагатився  правлячий нобілітет.  Проте  не відставали від нього й вершники  — другий римський  прошарок,  котрий зосере- див у своїх руках фінанси  й торгівлю, тоді як матеріальною  основою влади  нобілітету  стало велике  землеволодіння. Саме в землю вкла- дали нобілі величезні кошти, здобуті ними під час війни або наміс- ництва в провінціях.  До того ж закон 218 року заборонив  сенаторам вести торгівлю й фінансові операції. Тому сенатська знать почала скуповувати ділянки  «агер публікус»,  засновуючи  великі  господар- ства, що використовували працю  рабів і приносили величезні  при- бутки. Видатну  політичну  й економічну  роль нобілітету  підкреслю- вав і зовнішній  вигляд  аристократів:  вони носили туніку з широкою

пурпуровою  смугою, спеціальне  взуття й сенаторський перстень, що вирізняло їх серед представників усіх інших верств  римського  сус- пільства. Побачивши  вперше сенаторів у Римі, грек Полібій був вра- жений їхньою величчю й порівнював їх із царями.

З виникненням  великих маєтків римської знаті — вілл і латифун- дій, заснованих на експлуатації рабів, рабовласницька система в Іта- лії почала набувати класичних форм. Рабство переставало бути патрі- архальним, домашнім, праця рабів служила не лише для задоволення потреб однієї сім’ї. Перетворення великих маєтків на постачальників товарного  хліба призводило до зруйнування невеликих селянських господарств, адже тисячі селян в Італії не могли конкурувати з лати- фундистами, які володіли сотнями тисяч рабів. Велике землеволодін- ня поширювалось і в провінціях  Сицилії,  Сардинії,  в Африці, звідки почав надходити  до Риму  дешевий хліб, а все нові маси італійських селян, убожіючи, втікали  до міст або за море, насамперед  в Іспанію, прискорюючи її романізацію.

Масове використання дешевої рабської сили, приплив дешевого хлі- ба з провінцій, неконкурентоздатність дрібного селянського господар- ства в Італії і постійне відволікання  вільного хлібороба на військову службу в епоху далеких походів погіршили життя простих італійсь- ких  селян.  Покинувши поля,  багато  з  них  зайнялися  виноградар- ством, садівництвом, вирощуванням оливок.  Найбільший прибуток давало виноградарство, адже італійські  вина славилися по всьому Середземномор’ю.  Але для того, щоб зайнятися новою справою, тре- ба було мати кошти, а також достатню кількість  землі. Селянинові, який нічого цього не мав, лишалося  тільки стати бродячим наймитом або сезонним  робітником  чи перебиратися до Риму або до провінції, поповнюючи лави пролетаріату,  котрий жив на кошти суспільства,  з подачок багатої знаті.

Розпочалася й ідеологічна криза. Сучасники постійно відзначали зростання  індивідуалізму й потягу до багатства, загальну  емансипа- цію особи. Помітно  слабшають  родинні  зв’язки, зростає  нехтування традиційною  релігією, в тому числі й важливою  раніше для римлян обрядовістю. До Риму приходять  грецькі елліністичні та східні куль- ти.  Моральний розклад  чинити  зміни  в побуті,  пов’язані  з поши- ренням  розкошів,  особливо  виразних  на тлі зубожіння значної маси римських громадян.

Усі ці обставини  призвели до гострої політичної  кризи, яку в су- часній літературі  називають  періодом громадянських воєн. Грома- дянські війни виникли внаслідок загострення всіх суперечностей римсь- кого суспільства: між рабами і вільними, між римлянами  і неримським населенням держави, врешті всередині самої громади. Основною причиною цих подій було те, що наприкінці II століття  до нашої ери полісна організація  Риму ні в політичному,  ні в економічному, ні в духовному плані не відповідала новим умовам. Якщо на Сході монар- хічні централізовані держави об’єднували окремі поліси і створювали для них товарний ринок, то в Середземномор’ї  функціонально східну централізацію здійснював  за рахунок  підкорених  полісів  і монархій один поліс — Рим. Тому стара політична й ідеологічна система римсь- кого полісу не могла відповідати новим історичним  умовам.

Початок  конфлікту було покладено  реформами  трибунів  братів Гракхів — Тиберія  (трибун  133 р. до н.е.) та Гая (трибун  123–122  pp. до н.е.). Перед Гракхами постали проблеми, що потребували негайно- го розв’язання:  проблема  союзників,  які вимагали  римського  грома- дянства,  аграрне  питання,  тобто боротьба  проти  концентрації землі в окремих  руках, управління провінціями, реорганізація суду тощо. До громадянських конфліктів додалися  повстання рабів: повстання

136 та 104 років на Сицилії  та 73 року під керівництвом Спартака. Громадянська війна тривала майже століття і призвела до встанов- лення 27 року до нашої ери режиму особового правління,  який здобув назву  принцепат  (від слова «принцес»  — перший, що став титулом правителя). Епоха республіки закінчилася. Почав формуватись новий тип культури, що прийшов на зміну полісному.

На відміну від Афін, римський поліс не створив високої культури в період становлення і процвітання як місто-держава. Ця епоха його культурного розвитку знана переважно з повідомлень пізніших авто- рів, які вивчали  й описували  минуле рідного міста під певним кутом зору та прагнули довести, що Рим досяг панування спочатку над Іта- лією, а потім і над іншими народами завдяки винятковим моральним якостям  своїх громадян:  мужності,  дисциплінованості, стриманості, волелюбності, високому розумінню обов’язку, поважанню божих і людських законів, а найголовніше  — самовідданій  вірності батьків- щині, для якої громадяни  не шкодували  ні праці, ні дітей, ні життя. Ціла галерея образів прикрашала ранню римську історію: засновник

республіки  й перший  консул  Юній Брут,  котрий  засудив  на смерть своїх синів, учасників змови на користь вигнаного царя Тарквінія Гордого; Муцій  Сцевола,  котрий  пробрався  в табір етруського  царя Порсени  з метою вбити  його і, спійманий,  спалив  на вогнищі  свою руку на доказ стійкості римлян, тощо.

У період великих  завоювань  місто Рим, попри свою могутність, не могло змагатися  з пишними,  правильно розпланованими містами елліністичного Сходу. Саме завдяки  грецькому культурному впливу в Римі почали споруджувати базиліки — великі криті зали для зборів купців, судових засідань, коміцій. Форум  з портиками,  колонадами, галереями  став загальновизнаним центром  не лише  політичного,  а й взагалі  громадського  життя  в місті, — купці й лихварі  приходили сюди так само часто, як і сенатори. Вже в середині III століття до на- шої ери в Римі зникають будівлі, криті соломою або ґонтом. З’явилася бруківка, в будівництві громадських споруд почали застосовувати за- мість туфу вапняк і мармур.

У житловому  будівництві дедалі більше виявлялася майнова різ- ниця. На тісних вуличках  у центрі міста можна було побачити  чоти- риповерхові,  абияк  збудовані  прибуткові  будинки  для незаможних. Для себе ж багатії споруджували будинки на зразок грецьких, однак для справжніх  скарбів  мистецтва,  захоплених  римлянами в еллініс- тичних містах, старий  римський  дім, що складався  з атрія та опочи- вальні,  був замалим  і вбогим.  Позаду  покою  стали  прибудовувати другу  частину  оселі  з перистилем,  обнесеним  колонадою,  навколо якого  були  сконцентровані житлові  приміщення. Тут, у перистилі, серед квіткових  клумб і фонтанів, протікало життя сім’ї, тоді як атрій служив  для прийому  гостей. У греків римляни запозичили не лише перистиль, а й бібліотеку та «ойкос» — велику залу для прийомів. Та- кий дім уже годився для розміщення в ньому награбованих  пам’яток мистецтва, яких до міста прибувало дедалі більше. Приклад показува- ли полководці. З етолійського походу Марк Фульвій Нобіліор привіз

187 року до нашої ери не менше як 280 бронзових  і 230 мармурових статуй. Луцій  Емілій  Павел,  розбивши  македонського царя Персея, повернувся  до Рима з 250 возами, повними картин і скульптур.

У такому будинку підлогу стали вкривати  порфірною  або марму- ровою плиткою, а потім і мозаїкою. Стіни покривали фресками,  й не лише в Римі, а й у провінції  (такі  фрески  знайдені  в Помпеї);  стеля

прикрашалася золотом  і слоновою  кісткою.  Замінювалось і меблю- вання кімнат: на зміну старим дубовим меблям прийшли  меблі з де- ревини цінних порід, що завозилася зі Сходу. З міських домівок роз- коші поширювалися на заміські  вілли.  Разом  із предметами  побуту заможні  римляни запозичували з Греції і країн Сходу також моду і звичаї. Із цими проявами  морального розкладу  римської громади на- магалися  боротися за допомогою законів проти розкошів.

Всередині сім’ї звичаї також мінялися,  чимдалі зміцнювалася не- залежність  римських  жінок, які відчували  себе більш вільними,  ніж жінки  Греції. Практикувався шлюб, у якому  жінка  не підпадала  під владу чоловіка. Стали можливими розлучення.

Завоювання грецького міста Тарента у Південній Італії у 272 році до нашої  ери стало  важливим  кроком  не лише  в політичній  історії Ріму,  а й в історії  його літератури.  Разом  з іншими  полоненими до Риму  прибув  грек Андронік.  Звільнений від рабства своїм хазяїном, він узяв ім’я Тит Лівій Андронік. Він перший переклав  латиною для римських глядачів грецькі трагедії і комедії, переважно Софокла й Ев- ріпіда, заснував у Римі школу для дітей римських нобілів, де викладав грецьку й латинську мови, використовуючи тексти класичних грець- ких авторів.  Так народився перший  переклад  «Одіссеї»  латинською мовою, для якої він винайшов римську віршову форму, так званий «са- турнійський вірш». Незабаром з’явився  й римський  автор — Невій  з Кампанії, який виводив на сцену самих римлян, сміливо звернувшись до сучасної йому історії. Сміливість цього «гордого кампанця»,  як він сам себе називав, виявлялася в тому, що у своїх комедіях він натякав на політичні події свого часу, висміюючи розбещеного молодого Сци- піона, майбутнього  переможця  Ганнібала, нападаючи  на знатну сім’ю Метеллів. За це Невія кинули до в’язниці, а потім вислали з Рима.

У період II Пунічної війни в Римі прославився своїми комедіями Тіт Макцій  Плавт. Добре знаючи життя простих римлян, їхні уподо- бання та пристрасті, комедіограф  пише соковитою, виразною мовою, не уникаючи  міцних  виразів  і жаргонізмів.  У цьому була таємниця його успіху протягом усієї римської історії. Він вплинув також на розвиток  європейської комедії. Завдяки йому на сцену вийшли  такі комічні типи, як скнара, вояка-хвалько, хитрий і розумний  слуга.

В епоху Пунічних  воєн з’явилися  написані  грецькою мовою «Ан- нали» сенатора Квінта Фабія Піктора і претора Луція Цінція Алімента,

учасників війни — щорічний огляд, літопис історії Римської держави з міфічних  часів до найновіших подій війни  з Ганнібалом  на тери- торії Італії.  Через  декілька  десятиліть у Римі  помітно  збільшується кількість  освічених  людей, що вміли розмовляти і писати  грецькою мовою. Протягом дуже невеликого часу в колі освічених римлян вста- новлюється італійсько-грецька двомовність.

Війни на сході значно розширили інтелектуальні горизонти моло- дого покоління римлян. Висока елліністична культура прямо заворо- жила їх, жителів невеликого міста над Тибром, котре стало володарем усього Середземномор’я. Римляни відкрили  для себе елліністичний культ особистості, який не відповідав їхнім суворим звичаям малень- кої громади, політичним  традиціям їхньої республіки,  що вимагали згрупованості, розуміння «суспільної справи» й лишали так мало міс- ця для духовної самостійності  окремої особи. Під впливом  еллінізму особистість привчалася цінувати себе, однак разом із цим утверджу- валися самолюбство, гедонізм, зманіженість.

Але й «старий Рим» не здавав своїх позицій, захищаючись від впливу еллінізму.  Відображенням цієї боротьби стала постанова се- нату 161 року до нашої ери, що дозволяла  претору, «якщо цього ви- магають інтереси республіки»,  виганяти  з Риму грецьких філософів і риторів. Серед найбільш непримиренних був відомий громадський діяч, цензор Марк Порцій  Катон Старший.  У трактаті  «Про сільсь- ке господарство», перелічуючи обов’язки управителя маєтку, він рішуче забороняє  йому вступати  в розмови  з халдейськими ворож- битами  й астрологами.  Звиклий до простої,  лаконічної  латинської мови, Катон зневажав грецьку риторику, філософію, поезію. Він не забув, як під час війни з царем Антіохом виступав в Афінах латиною, і грек-перекладач, аби перекласти  його коротку  промову,  потребу- вав більше часу і слів. Цього було досить, щоб викликати у Катона зневагу до грецької мови. Він впевнився в перевазі стислої, виразної латинської  мови і, навчаючи  сина, казав: «Дотримуйся суті, а слова прийдуть».

Але й сам Катон  не уникнув  грецького  впливу.  У своїх творах він використовував грецькі джерела. Він також привіз із Сардинії  до Рима Квінта Еннія, який створив віршовані «Аннали» з вісімнадцяти книг. Енній увів до епосу віршований розмір — гекзаметр, давши но- вий напрям латинській епічній поезії.

У середині II століття до нашої ери в Римі працював комедіограф Публій Теренцій Афр із Лівії. Він — останній римський  комедіограф, котрий  писав «паліати»,  тобто п’єси з грецького  життя.  З середини II  століття  римляни остаточно  втратили  до них інтерес,  їхнє місце зайняла  «тогата», яка показувала на сцені життя  римських  ремісни- ків, купців у столиці та провінції. Перший з авторів «тогат», Титиній, уславився  такою ж свіжою та яскравою  народною мовою, як і вели- кий Плавт. У той самий період з’являється римська трагедія. Сюже- ти для неї шукали  в історії Риму.  Найвідоміші римські  трагіографи Марк Пакувій  і Луцій Акцій, які поряд із оригінальними трагедіями на римські теми ще багато працювали  над переробкою грецьких тра- гедій, особливо Софокла  й Евріпіда.

У бурхливий період громадянських воєн розквітла  політична публіцистика. Це твір Гая Гракха «До Марка  Помпонія»,  де він ви- кладає свою політичну  програму, або праця «Про моє консульство і дії» Квінта  Лутація  Катулла.  Лишив  свої мемуари  Сулла,  відлуння яких знаходимо у створеній Плутархом біографії Сулли. Загострення політичної  боротьби і приклад греків примусили активних  учасників подій більше піклуватися про публікації  своїх політичних  і судових промов. Тому через кілька десятиліть Цицерон  мав для вивчення промови Квінта Цецилія Метелла  Македонського, Сервія  Сульпіція Гальби, Марка Емілія Лепіда, обох братів Гракхів. Усі ці політики- оратори, котрі походили із знатних родин, здобули грецьку освіту.

В духовному житті римлян  поряд зі східними культами  й магією значне  місце посіла епікурейська філософія. Найповніше римський епікуреїзм  відбито в поемі «Про природу речей» Тіта Лукреція Кара, який жив у першій половині І століття до нашої ери.

«Недобрий час для батьківщини», як казав поет, жорстокість і аб- сурдність громадянських воєн, честолюбство, зажерливість і розпуста, що роздирають римське суспільство, — все це наповнювало душу Лук- реція відразою  до сучасності.  Але попереду  на людство чекає краще майбутнє — Лукрецій був великим оптимістом і вірив у прогрес пізнан- ня світу, в могутність людського розуму, здатного оволодіти таємниця- ми буття і, головне, перебороти страх індивідуальної смерті. В пригні- ченому страхом і хибами суспільстві, «як сонце серед зірок», сяє образ Епікура,  котрий  врятував людство від страху перед смертю тим, що зобразив  смерть загальним  і закономірним явищем  у безперервному

потоці народжень і смертей людського роду. Смерть — визволення від страждань,  а для окремої  людини,  як учив Епікур,  смерть «є ніщо», бо душа матеріальна і смертна й розпадається разом із тілом. То є за- гальні  закони,  згідно з якими  розвивається матерія  без втручання в цей розвиток богів. Тому вчення Епікура допомагає людині позбутися страху перед богами. Ніколи жоден грецький учитель епікурейства не говорив з такою поетичною силою про філософію  свого кумира й на- ставника, ніхто не змалював  так яскраво  лихо й тяжку  долю людей у полоні забобонів і безпідставних страхів, як це вдалося зробити  Лук- рецію Кару. Поема «Про природу  речей» і сьогодні вражає  багатьма науковими передбаченнями, привертає увагу  своєю  поетичною  до- сконалістю. Твори самого Епікура загинули, і тому поема Лукреція є, крім того, важливим джерелом пізнання поширених в античному світі епікурейських, матеріалістичних поглядів на космос і людину.

Популяризував серед римлян  досягнення  грецької філософії  й видатний  громадський  діяч епохи громадянських воєн, соратник Гая Юлія  Цезаря  Марк  Туллій  Цицерон.  Адже перекладів  праць грець- ких філософів  латинською мовою до нього ще не було. Коли 45 року до нашої ери в Цицерона  померла дочка Туллія,  він, що читав багато

«утішань» філософського характеру, задумав написати «утішання самому собі», наслідуючи  платоніка  Кантора. Оригінальним філосо- фом Цицерон не був, але еклектизм його творів «Гортензій» та «Ака- деміки» — яскрава  риса всього завершального періоду елліністичної філософії.  Еклектиками були представник нової Академії Філон, Антіох із Аскалона — вчителі Цицерона.  Однак твори багатьох філо- софів, чиї погляди  викладав  Цицерон,  дійшли до нас тільки  у фраг- ментах. Тому саме трактати  Цицерона  зробили грецьку філософську спадщину доступною як його сучасникам — римлянам, так і далеким майбутнім поколінням.

Культура епохи імперії

Римська  імперія  проіснувала п’ять століть  — від 27 року до на- шої ери до 476 року нашої ери. За цей період вона пройшла складний шлях становлення, розквіту  й падіння.  Перший  період її історії охо- плює час від кінця І століття  до нашої ери до кінця II століття  нашої ери, після чого починається тривала криза.

В результаті перемоги біля мису Акцій над Антонієм та Клеопат- рою у 31 році до нашої ери Гай Юлій  Цезар  Октавіан став єдиним правителем  Римської держави. На противагу своєму названому бать- кові Цезарю він не прагнув відкрито  до встановлення монархії еллі- ністичного типу й не прийняв  ані царського титулу, ані надзвичайної необмеженої  диктаторської влади, як Луцій  Корнелій  Сулла.  Окта- віан задовольнився станом принцепса,  тобто «першого серед грома- дян» і високим епітетом Август (священний, величний), а також що- річним обранням консулом.

23 року до нашої ери Август відмовляється від консульства,  на- томість здобуває всю повноту трибунської влади, а також прокон- сульський імперій,  пов’язаний  з верховним  головнокомандуванням усіма військами країни та низкою різних повноважень і прав. Він мав переважне  право  скликання сенату, а під час засідань  займав  місце між двома консулами.  Август був головою або членом усіх основних жрецьких  колегій, а від 12 року до нашої ери став верховним  понти- фіком, головним жерцем Риму. Нарешті він був першим сенатором (принцепсом сенату)  і вважався  «першим  громадянином держави». Матеріальну основу його влади складали прибутки з підкорених осо- бисто провінцій і спеціально затверджена поряд із сенатською скарб- ниця принцепсова — фіск.

Крім юридичного та матеріального фактора, влада Августа мала сильну  морально-політичну основу.  Авторитет  першого принцепса був великим: з ним пов’язували  кінець громадянської війни, реставра- цію держави й підтримку римського миру (pax-romana). Август любив підкреслювати ідею «загальної  злагоди»,  внаслідок  якої  він здобув владу. Ці ідеологічні аспекти  пов’язували  його принципат зі старою республікою. Навколо  особи Августа почали виникати елементи культу. Його особові боги (геній, лари, пенати) шанувалися в держав- ному масштабі, а його іменем клялися.

Загалом Август спирався  на старий державний  апарат. Продо- вжували  існувати  сенат, консули,  претори,  еділи, квестори;  посадо- вих осіб обирали на певний термін. Проте обирали їх переважно з кандидатів,  запропонованих принцепсом,  який мав також вирішаль- ний вплив  на формування сенату. На відміну від Цезаря,  що бажав ослабити  позиції  сенату  та старої  римської  знаті,  його прийомний син і нащадок підгримував верхівку нобілітету, віддав їй вищі посади

в державі і доручив керувати провінціями. Вивівши із сенату всіх вільновідпущеників (які потрапили туди під час диктатури Гая Юлія Цезаря), Август увів до нього аристократію  італійських  муніципіїв і  колоній.  Підтримавши різними  засобами  соціальний  стан сенато- рів — великих  землевласників і багатіїв, він міцно прив’язав  до себе цю впливову  і небезпечну  для нього групу. І хоч іноді в середовищі сенаторів  виникали опозиційні  настрої, значення  цієї опозиції  було невеликим.

Підтримували Августа й інші верстви населення — передусім вершники, котрі здобули при ньому нові повноваження. По-перше, Август, встановивши для вершників  новий майновий  ценз у 400 ти- сяч сестерціїв, дав можливість  влитися до нобілітету новим багатіям, муніципальній аристократії,  а також ветеранам  своєї армії. Ця нова цензова  група вершників,  що не була психологічно  пов’язана зі ста- рими республіканськими традиціями, стала ще надійнішою  опорою принципату, ніж сенат. Не забував  Август і про популярність серед міських низів. Для цього йому досить було далі робити те, що вже робили впливові  римські нобілі в епоху республіки. Політику цю ве- ликий сатирик Децим Юній Ювенал висловив  у лаконічній  формулі

«Хліба й видовищ!».

Головною опорою влади Августа були армія, й передусім прето- ріанська  гвардія. Армія ще за часів Юлія Цезаря стала професійною, і, вступаючи на військову службу, яка тривала 25—30 років, римський громадянин складав присягу на вірність особисто принцепсові.

За часів Августа Рим став величезним містом із населенням понад мільйон осіб. Зберігаючи деякі риси поліса, він почав перетворювати- ся на світову столицю. Епоха Августа стала періодом інтенсивного будівництва.  Багато  будівель  реставрували, інші відбудувалися на- ново. Тільки  кількість  відновлених храмів досягла вісімдесяти  двох. Відбувається реорганізація міського  управління. Очолює  його пре- фект  міста. У Римі  з’являються постійні  поліцейські  сили. Чисель- ність жителів, що безплатно отримували хліб, досягла 200 тисяч осіб.

Починається економічне пожвавлення в Італії. Саме в цей період Італія  перетворюється на єдине ціле як економічно, так і культурно. Кількість громадян досягла 5 мільйонів. У країні будуються нові доро- ги й акведуки, що забезпечують  більш інтенсивне  загальноіталійське спілкування. Август створює поряд із сенатським новий імперський

апарат управління.  Основними його елементами були префекти, ку- ратори і прокуратори. Префекти призначались імператором  з верш- ників. Кураторами звалися  сенатські комісії, зазвичай для нагляду за будівельними об’єктами. Прокуратори були  фінансовими агентами принцепса, що збирали податки до імператорської скарбниці.

Важливий елемент політики  Августа становили його шлюбні закони  на зміцнення сімейних  стосунків  та збільшення народжень, особливо серед вищих верств населення.  Закон  про шлюб 18 року до нашої ери вимагав, щоб чоловіки віком від 25 до 60 і жінки від 20 до

50 років були у шлюбі. В разі смерті дружини  або розлучення протя- гом півтора року треба було знайти собі нову пару. Щодо подружньої зради, то ці справи розглядалися судом, винні засуджувалися до зас- лання на острови й позбавлялися частини майна.

Встановлення миру, впорядкування управління, часткове  скасу- вання відкупної системи, активна політика романізації провінцій вик- ликали  економічне  піднесення  у всій імперії.  Найпомітнішим воно було в Іспанії  та Ґаллії,  які були найбільш  зроманізовані, а також у нових балканських областях, завойованих за правління Августа. По- літика щодо східних провінцій була більш традиційною. Проте еко- номічні зрушення  відбувалися й тут. Таким чином, політика  Августа щодо провінцій  заклала  основи  для значного  культурного та еконо- мічного піднесення  імперії в І–II століттях нашої ери.

Піклування  про перетворення  імперії в єдину систему — головне завдання  римської адміністрації протягом усієї епохи. Імперія  зорга- нізована навколо Рима. Рим поділений на 14 районів, на чолі кожного стоять  прокуратори, які підкорені  префектові  столиці,  в руках пре- фекта — когорти міської сторожі, пожежники, таємні агенти. В імпе- рії безліч міст (в самій Італії їх 1200), кожному місту підпорядкована певна територія  з певним  населенням, як Римові  вся імперія. Міста діляться  на розряди. Повторюючи  поділ Рима на райони, імперія ді- литься  на провінції. На чолі кожної провінції  стоїть римська адміні- страція, яка забезпечує  збір податків, контролює  виконання законів, стежить за грошово-фінансовим станом, будує шляхи  і міста. Гроші, шляхи, містобудівництво — все спрямовано до однієї мети: створен- ня  механізмів,  які  стирають  місцеву  самостійність  і підпорядкову- ють життя  пануванню  римлян.  Утворюється єдина римська грошова система: римський  срібний  сестерцій,  срібний  денарій (4 сестерції),

золотий  аурес (100 сестерціїв).  Право на карбування монет — моно- полія імператора, і його зображення завжди і всюди прикрашає їхній лицьовий  бік. Найпростішим і наочним  вираженням єдності імперії й постійного взаємозв’язку її частин стали відомі римські шляхи. За- гальна довжина їх — 150 тисяч кілометрів (при відстані між крайніми точками  імперії — 5 тис. км), і всі вони наче розходяться від одного центру — позолоченого шляхового стовпа, розташованого у південно- західній частині Римського форуму.

Заснування нових міст — наймасовіша й найрадикальніша  форма романізації. Місто було чітко організованою місцевою суспільною структурою, що входила до такої ж чіткої загальної структури імперії. У містах Сходу з їхніми віковими традиціями це було зробити склад- ніше, зате в західній половині  імперії реалізувалося завжди. На чолі міста стояв сенат, що обирався  зборами  громадян  з місцевих  багаті- їв. Сенат призначав двох дуовірів, котрі очолювали  виконавчу  владу, еділи відповідали за порядок  та постачання,  а квестори  відали  гос- подарськими питаннями і збирали  податки.  Уніфікація імперських структур завершувалася створенням  загальних форм, які охоплюють містобудівництво, побут, повсякденне життя.

План міста загалом збігається з планом римського військового табору: одна головна магістраль перетинає  його з півночі на південь, друга — із заходу  на схід; у межах створених  ними  квадратів  — ще менші квадрати кварталів. На перехресті основних магістралей роз- ташована центральна  площа — форум. За периметром  прямокутного форуму  майже завжди  розташовуються громадські  споруди — бази- ліка, курія,  храми,  вся  площа  оточувалася портиком,  прохід  до неї оформлений однією або кількома брамами. Неподалік від форуму розміщувалися споруди  для видовищ  — амфітеатр  для гладіаторсь- ких боїв, цирк,  театр. Поблизу  форуму  розташовувалися лазні,  без яких римляни, а слідом за ними і провінціали, не мислили собі життя.

Принципат Августа започаткував перетворення Риму на серед- земноморську  монархію.  Головними  підсумками  стали  встановлен- ня постійної імператорської  влади та її опори — професійної армії, створення позасенатської адміністрації і закладення  нових відносин з провінціями.  Водночас на першому  етапі принципат зберігає силь- ний зв’язок з республіканською традицією, правом та ідеологією, що призводило до політичного  дуалізму. За спадкоємців Августа ця не-

стабільність  системи  раз по раз створювала  кризові  ситуації:  вимо- ги армії, яка була значною політичною  силою, тенденції  принцепсів до більш жорсткої політики  репресій проти сенату, боротьба за трон, палацеві  інтриги. Армії і провінції  починають  активно  втручатися в політику  імперії. Веспасіан  (63–73 pp.) був першим імператором,  не пов’язаним  із старою аристократією. Його батько — збирач податків у Малій  Азії, а мати  була  родом із незнатної  сенаторської  родини. Проте Веспасіан  зробив значну адміністративну і військову  кар’єру. Траян  (96–117 pp.) був першим імператором-провінціалом, родом із старої римської  колонії  Італіка  в Бетиці.  Імператор  мав величезний авторитет в армії і почувався досить міцно.

Перші  два століття  імперії  — це період найвищого  економічно- го піднесення.  Однією з основ піднесення  була відносна внутрішня і зовнішня  стабільність.  Після Августа на території провінцій воєнних дій не велося, провінціальні повстання були локальними,  воєнні дії ве- лися лише за межами імперії, а в деякі періоди їх взагалі не було. І та II століття — епоха найвищого технічного прогресу в розвитку масового виробництва, вдосконаленні техніки, створенні монументальних спо- руд. Праця Вітрувія «Про архітектуру»  свідчить про складну техніку будівельних  робіт  (римляни використовували блоки,  водопідйомні механізми,  складні вимірювальні прилади). У II столітті спостеріга- ється пік міського будівництва, прокладається більше, ніж будь-коли, шляхів і мостів. З’являються величні й технічно складні споруди: Ко- лізей, 55-метрові акведуки, кам’яний міст через Дунай тощо. Прогрес торкнувся ремесла й навіть сільського господарства. Пліній Старшій згадує про винахід колісного плуга й описує машину, що нагадує жниварку.  В ремісництві спостерігаються різноманітні прояви  про- гресу: збільшення чисельності ремісників і майстерень, удосконален- ня знарядь  праці та інтенсивне  зростання  ремісничого  виробництва. Археологічні дані свідчать про значну кількість  майстерень, їх спеці- алізацію й високий рівень товарів.

Період  ранньої  імперії — це час розквіту  наукової  літератури  та особливого  інтересу до природничих і технічних проблем. Літера- турно-наукова діяльність Марка Теренція Варрона, сучасника грома- дянських  воєн, дала змогу зберегти для нащадків знання  про старий республіканський Рим, його інституції,  звичаї та спосіб життя. Най- відоміша з його п’ятисот праць — «Десять книг наук», величезний ен-

циклопедичний звід відомостей з природничих наук і мистецтв. Крім того, він досліджував історію й залишив сорок одну книгу «Старо- житностей  людських  і божественних», пройняту  любов’ю до римсь- кого минулого. В епоху Августа з’являється праця Вітрувія  «Про ар- хітектуру», яку вивчають дотепер, сучасник Нерона Юній Модерат Колумела  написав трактат «Про сільське господарство» — справжню агрономічну  енциклопедію, з якої і сьогодні можна багато дізнатися про розвиток  землеробства  та аграрних  відносин  в Італії  часів пер- ших імператорів.

Математику, астрономію, географію II століття  прославив  Клав- дій Птолемей.  У його головній  праці «Альмагест», що є енциклопе- дичним зводом астрономічних знань античності,  представлена  ство- рена ним геоцентрична  модель світу, яка лишалася в Європі основою уявлень  про будову Всесвіту  аж до появи  системи Коперника.  Пто- лемей навіть розробив математичну теорію руху планет навколо не- рухомої Землі,  яка давала змогу наперед визначити їхнє положення на небі. У творі «Географія»  він систематизував тодішні географічні знання, навівши координати  8000 відомих здавна пунктів і поклавши їх на карту, що багато дало для розвитку  картографії.

На початку  II століття  анатом, фізіолог  і сміливий  лікар-експе- риментатор Гален узагальнив відомості античної медицини. Цей ін- терес римлян  до створення енциклопедичних творів, де викладалися численні  накопичені  античним  світом наукові знання, з найбільшою силою  виявився у  творчості  Гая  Плінія  Секунда  Старшого.  Його

«Природнича історія»  вражає  величезною  ерудицією,  допитливіс- тю і працездатністю автора, котрий  сам пише, що вивчив  дві тисячі книжок.  «Природнича історія»  складається з тридцяти семи книг  і містить посилання на триста двадцять сім грецьких і сто сорок шість латинських творів. Для людей античності й середньовіччя праця Плі- нія Старшого була мало не головним джерелом природничих знань.

Значне досягнення римської літератури епохи Августа становили сто сорок дві книги великої історичної праці Тіта Лівія «Історія Рима від заснування міста», яка охопила  вісім століть його історії від зас- нування  і до 9 року нашої ери. Завдання Лівія  полягало  не стільки в пошуку нових фактів, скільки  у відтворенні  ідеалізованої  картини патріархальної давнини  римлян,  сповненої громадянських і військо- вих чеснот, законності  й почуття  обов’язку перед державою,  що так

контрастувало з пізнішими  часами  морального  розкладу  римського суспільства.  На жаль, із цієї величезної  праці збереглися  лише трид- цять  п’ять книг, що охоплюють  період від заснування Рима  до 167 року до нашої ери.

Чудовим істориком кінця І — початку II століття був Корнелій Тацит. За майстерністю  драматичного  опису подій, за витонченістю психологічного аналізу, яскравістю  характеристик Тацит не має собі рівних в античній літературі. Він розпочав сенаторську кар’єру за Флавіїв і тоді ж написав перші твори: життєпис свого тестя Агріколи, намісника в Британії, та «Германію», де розповідалося про зарейнські племена, що не входили до складу імперії. Вже у ранніх творах вияви- лись основні риси його стилю та світогляду.

Тацит протиставляє вільне, суворе, чисте життя  бритів і герман- ців  розбещеності   та  зманіженості   римлян.  Він  співчуває  народам, які  борються  проти  римських  завойовників. Тацит  написав  також

«Історію» про громадянські війни після повалення Нерона  й «Анна- ли» — про епоху Юліїв—Клавдіїв.  Він визнає  необхідність  встанов- лення  одновладця  в державі, де довгі роки боротьби  знаті та плебсу зруйнували нормальне  життя, призвели до насильства  й беззаконня. Водночас Тацит гнівно картає імператорський режим за жорстокість і самодурство  деспотів, що розбещують суспільство.

Вік Августа став золотим періодом римської поезії. Виразниками ідеології  нової  епохи  стали  Публій  Верґілій  Марон,  Квінт  Горацій Флакк та Публій Овідій Назон.

Початок творчого шляху Вергілія  припав на роки громадянської війни. Пригнічений воєнними  й політичними струсами Вергілій, як і його сучасники, шукає порятунку у зверненні  до римського минуло- го. Він пише «Буколіки» — цикл віршів, де в діалогічній або оповідній формі описує жили простих селян і пастухів, їхні скромні радощі та про нещастя, які принесла  громадянська війна. Встановлення прин- ципату  дало італійському хліборобу  надію на мирну, спокійну  пра- цю. Ідея відродження дрібного й середнього прошарків  селянства  як широкої соціальної бази нового політичного устрою була важливим елементом державної ідеології панівної еліти, що гуртувалася навко- ло Октавіана  Августа. Саме на пряме замовлення радника принцепса і водночас покровителя поетів Гая Цильнія Мецената  Вергілій напи- сав «Георгіки» — дидактичну  поему в чотирьох книгах, що оспівує селянську  працю і все близьке римлянинові життя старої Італії.

Вергілій  створив  також  римську  національну епопею  «Енеїду» (де звернувся  до міфу  про троянця Енея),  що мала передати  само- свідомість римського  народу. В «Енеїді» розповідається про мандри троянського героя Енея, які закінчилися шлюбом з дочкою царя латинів  Лавінією.  Шлюб  ознаменував союз троянців  із аборигена- ми Італії. В «Енеїді» з особливою  силою дає знати про себе римське ставлення  до минулого  як до виправдання визначеного  долею тепе- рішнього. Еней пройшов через усі випробування, жертвуючи  осо- бистим заради священного  обов’язку: адже йому призначалося стати пращуром засновника Рима — Ромула  та рятівника Рима — Августа.

«Енеїда»  стала підвалиною  культу  Рима  й Августа, що в поєднанні з високими  художніми  якостями,  численними екскурсами  в історію стародавніх  легенд, вірувань  та звичаїв,  які цікавили прихильників римської давнини, зробило поему найпопулярнішим твором як у су- часників Вергілія, так і у їхніх нащадків, котрі схилялися перед ідеєю

«вічного Рима».

Втім тематика римської поезії не зводилася  до уславлення ім- ператора. На той час свого повного розквіту  досягли й різні стилі та жанри.

Коханню присвячені «Героїні» («Послання») Овідія — листи ви- датних міфологічних героїнь до коханців, котрі покинули  їх. Кохан- ня відігравало  значну роль у його «Метаморфозах» — збірці поем на міфологічні теми про перетворення людей на рослини,  тварин  — на зірки. Овідій  залишив  нам у цьому творі систематичний виклад  ан- тичної міфології,  а його поетичний  талант, його техніка віршування зробили «Метаморфози» всесвітнім твором літератури.

Про кохання  писав і Горацій, але творчість цього поета більш ви- тончена і лірична, поєднана  до того ж з філософськими роздумами  й тонкими  спостереженнями. Незважаючи на захват Римом  і Августом та впевненість, що немає нічого вищого за служіння батьківщині, у Го- рація однак домінує думка, що життя дуже коротке, аби позбавити його маленьких радощів. Водночас Горацій високо цінував місію поета й по- езію як засіб виховання тонкого смаку та людських чеснот. Для цього поет повинен вивчати людську природу, філософію, культуру. Сам Го- рацій як майстер поетичного портрета створив цілу поетичну галерею своїх сучасників. Прилучивши вічний Рим до мистецтва високої поезії, він вважав, що завоював собі право на безсмертя в пам’яті народу.

Загальна  риса  інтелектуального  життя  перших  століть  імпе- рії — значний інтерес до філософії. Причому інтерес суспільства деда- лі більше зміщався від метафізики та інших філософських дисциплін до етики. Саме з етики найбільше творів писав Луцій Анней Сенека, радник Нерона, заможний  та впливовий римлянин. Як і інших осві- чених  римлян,  котрі  пройшли  через багато випробувань долі, його притягувала філософія стоїків з елементами  різних філософських учень.

Для Сенеки мета філософії  — незалежність від страхів та бажань, що пригнічують  необізнану  людину. Тільки  філософія дає розумін- ня природи,  її законів,  підкорятись яким  добровільно  і є справжня незалежність та мудрість. Проте це не означає, що філософ  повинен жити  поза суспільством  і не брати  участі в його справах.  Навпаки, адже сама природа  створила  людину для життя  в суспільстві,  тож її обов’язок брати участь у справах держави й міста, яке їй подарувала доля. Як громадянин не лише свого міста, а й усього світу, людина му- сить приносити користь суспільству загалом, подаючи приклад своїм особистим життям.

Стоїцизм  як філософська система, що стверджує  потяг до духов- ної незалежності й переносить  ідею незалежності з реального до морального  плану, значною мірою зумовлював інтереси всього рим- ського суспільства  епохи імперії. Поряд  із Сенекою видатними  стої- ками свого часу були Епіктет та Марк Аврелій.

Епіктет,  спочатку  раб, а потім відпущеник,  навчався  у філософа Музонія  Руфа.  Бесіди  Епіктета  мали велику  популярність, їх відві- дували високопоставлені особи Рима, вони записані й видані сенато- ром Арріаном. Марк Аврелій — римський  імператор, котрий  правив наприкінці II століття, коли внутрішнє  і зовнішнє становище імперії різко погіршилось  і вона вступила  в період тривалої  кризи, з якої не змогла вже вийти.

Безперервно  розвивалися  також теорія і практика  права. У цій сфері римляни лишались  оригінальними й досвідченими.  Право в епоху імперії було дуже складним. Воно базувалося на «Законах дванадцяти таблиць», прийнятих ще в епоху боротьби патриціїв  і плебеїв. Потреб суспільства  з розвинутими товарно-грошовими від- носинами, багатошаровою  структурою  різних статусів і прав вони не задовольняли, але прихильність римлян  до пращурів  не дозволяла

їм відмінити  застарілі  закони. «Закони дванадцяти таблиць»  допов- нювалися  численними новими законами,  прийнятими сенатом або народними  зборами,  едиктами  магістратів,  а від часів встановлення імперії — законами, що видавали  імператори, і рескриптами, тобто відповідями на різні, звернені  до імператора,  прохання,  що ставали прецедентами  для аналогічних  випадків. Так або інакше мали врахо- вуватися й численні правові норми провінцій.

Щоб  розібратись  у всій цій масі матеріалу,  треба було володіти багатьма спеціальними знаннями. Їх здобували в юридичних школах, з яких виходили  найбільш освічені юристи, котрі ставали потім імпе- раторськими чиновниками й радниками  імператорів.  Праці,  в яких подані тлумачення й коментарі  юристів до чинних законів, перетво- рювалися також на джерела розвитку права. Видатний законознавець епохи Адріана Сальвій Юліан переглядав усі тогочасні преторські едикти (нагадаємо,  що претори здійснювали верховну судову владу) і, відібравши  ті, які ще відповідали зміненим  умовам життя, звів їх у систему, а потім в єдиний, обов’язковий  для всіх преторський едикт. Таку ж послідовну, систематичну роботу провів щодо римського пра- ва провінційний юрист Гай, який створив підручник римського права під назвою «Інституції», відомий і донині.

Юристи, які приділяли головну увагу практичному призначенню римського права, водночас виробляли  й основні теоретичні положен- ня — про види власності, договорів, контрактів, позовів, про сутність і межі правоздатності контрагентів різного статусу юридичних осіб тощо. Найбільшого значення  в теоретичному  плані  набуло  вчення про природну рівність людей, звичаєве право, загальне для різних племен і народів, і, нарешті, про цивільне  (громадянське) право, яке дійсне для римських  громадян  і не збігається  з природним  правом, наприклад,  у питанні рабства: людині від природи за природним  пра- вом належить  бути  вільною,  рабом  її робить  лише  закон.  Рабство, таким чином, визначалося як наслідок  насильства,  лише санкціоно- ваного законом.  Це було значним  кроком  уперед, порівняно з попе- редніми теоріями  природженого рабства. Повністю кодифікованим римське право стало тільки за візантійського імператора Юстиніа- на в VI столітті. Складений тоді групою юристів «Корпус цивільного права» римських громадян був покладений в основу як середньовічного, так і буржуазного права Європи.

Незважаючи на прогрес міст, ремісництва й торгівлі, основою економіки  імперії  й далі залишалося сільське  господарство.  В І—II століттях у ньому поступово відбулися  значні зміни, що зумовили наступну  кризу та формування передумов  для зміни способу вироб- ництва  в III—V століттях.  Це, насамперед,  зменшення  ролі рабства, зростання  колонату, концентрація земельної  власності  й водночас розвиток  індивідуального господарства  та занепад централізованого господарського  об’єднання.

Припинення експансії і розширення прав провінціалів зумовили скорочення  припливу  рабів. Це підвищило  ціни і зробило поводжен- ня з рабами обачнішим. Рабство втратило економічну вигоду, що при- вело до збільшення чисельності вільновідпущеників і пом’якшення форм експлуатації.  Багатьох  рабів відпускали  на оброк (раби  з пекулієм). Епоха ранньої імперії стала часом піднесення  великих маєтків (лати- фундій).  В умовах зменшення  ролі рабства зростає значення  вільної оренди (колонату). Колон орендував ділянку, віддаючи за це частину врожаю (від 1/3 до 1/2), і відробляв декілька днів на рік на господаря. Він був більше заінтересований у роботі, ніж раб, але в перспективі колонат вів до реального дроблення  і відходу від значного централі- зованого і спеціалізованого виробництва.

Загальноімперський ринок був слабким, а регіональні  зв’язки завжди сильніші. Перспективою розвитку  імперії стало посилення політичного   значення   провінцій,   провінціалізація  суспільної   вер- хівки  та армії, перетворення Італії  на одну з них. Виникла  загроза, що провінції  переростуть  імперію, втратять  заінтересованість у ній і вступлять  у конфлікт.  Імперія  підготувала  елементи  національної єдності, але поновити справжню єдність вона не змогла. Конфлікт на- мітився  і між імперією та містом. Адже попереду місто чекала повна втрата самостійності  полісного типу й придушення її потужним  цен- тральним  апаратом імперії. З іншого боку, втрата самостійності  міст означала руйнування підвалин, на яких базувалася Римська держава.

Зовнішньополітична ситуація також була тривожною. Після Тра- яна імперія остаточно припинила експансію, проте услід за 50-річним спокоєм почалась експансія варварів. Криза назрівала, і підсвідоме відчуття тривоги в римському суспільстві позначилося вже наприкін- ці II — на початку III століття. Це особливо відчувалося на рівні по- всякденного життя  людності Римської держави.  По-перше,  активно

відбувався  процес асиміляції римської  спільноти  в масі рабів і віль- новідпущеників та провінціалів, які за походженням не були ані рим- лянами, ані італіками.  По-друге, раби та вільновідпущеники, котрі вливалися в римську суспільну організацію, були майново значно ди- ференційовані, у зв’язку із чим вони розбавляли майже всі соціальні верстви населення римського суспільства.  Тому все офіційно  римсь- ке, що складалося в межах римського  поліса й було характерне  для полісної  спільноти,  перетворювалося на сферу  відчуженої  від мас, від конкретних  людей  та їхніх турбот  абстрактної  державності,  яка ані психологічно, ані традиційно  не сприймалася цією масою як своє. Найбільш розумні й віддані римським  цінностям  сенатори та пород- жені цим прошарком  історики  й моралісти  гостро відчували  агонію ще живого, але підлеглого впливу провінційної новації полісного сві- ту Стародавнього Риму. Рим ще був спроможний народжувати бага- тьох чудових  діячів, але на відміну  від істориків,  письменників, фі- лософів, ораторів, що колись зверталися до всього римського народу і знаходили  в нього живе співчуття,  вони ставали  чужими  основній масі населення. Культура імперії перетворювалася на культуру еліти й була свідомо орієнтована на вузьке коло освічених та пов’язаних  із правлячою верхівкою людей.

Щодо  форм людської  спільноти,  то втрату орієнтації  на полісну громаду поступово  компенсувала орієнтація на інші форми спільно- ти. Насамперед це позначилося на зростанні ролі сім’ї, переорієнтації в системі сімейних цінностей на емоційний і моральний бік шлюбу се- ред простих людей. Цікаві свідчення того дає римська епітафіка, коли, наприклад,  раб, відпущений на волю, не захотів взяти нічого, крім свободи  своєї  дружини,  хоча за римським  законом  рабський  шлюб не оформлявся. Тим більше показово, що такі шлюби зберігалися  все життя: «Меркуліал Сильвіні,  яка розділила  з ним рабство, з якою він прожив 45 років і від якої мав 7 дітей...». Зростає вага об’єднавчої сили дружби, яка мала в основі спільність  інтересів, насамперед духовних, значною мірою прихильників якогось божества. Та особливо яскраво це проявилося в так званих «колегіях простих людей».

Колегії  від самого початку, ще за царів, були вільними  спільно- тами громадян,  що єдналися за ознакою належності  до однієї реміс- ничої професії  або для  спільного  відправлення якогось  релігійного культу.  Та  на початок  III  століття  вони  були  дуже  різноманітні й

поширені. Об’єднуючи від 3 до 2000 осіб за професійною  ознакою — шевців, зеленщиків, човнярів  тощо — земляцтва гуртували  просто сусідів або людей, які походили  з однієї провінції, прихильників різ- них божеств чи осіб, що разом сплачували  місце на цвинтарі. Це були колегії справді «простих людей».

Доки устрій давнього Риму зберігав прямі зв’язки з громадою, господарське  та особисте життя  людини  перепліталося з його полі- тичним, і отже, суспільним, державним існуванням. Потребу в єднан- ні з собі подібними  людина реалізувала в громаді, в повсякденному обмірковуванні її справ, у народних зборах, на форумі, на святах. Оскільки офіційна державність позбавлялася  суспільного змісту, його здобували організаційні форми повсякденності, такі ж колегії.

Щодо основних причин економічного характеру, які призвели до кризи Римської держави, існують різні погляди. Дехто вважає, що ви- робничі сили вичерпали свої можливості  розвитку в межах рабовлас- ницьких  виробничих відносин, тобто що криза імперії стала кризою рабства. Друга думка полягає  в тому, що виявилася невідповідність потреб  панівного  класу  імперії  формам  експлуатації вільного  насе- лення. Загальна руйнація стабільності в імперії в III столітті була по- роджена  традиційною  римською  політикою  полісного  управління й концентрацією багатства в Римі. Ця політика  й призвела  до знищен- ня дрібних і середніх власників  і до концентрації земельної власності в руках магнатів. Перед останніми  стояло  завдання  зорганізувати у широких масштабах експлуатацію вільних бідняків. Праця вільних людей на основі приватного римського права, тобто вільної домов- леності  рівноправних громадян,  використовувалася в Римі  здавна, але вона мала епізодичний характер і не забезпечувала постійного прибутку  ані приватним особам, ані державі. У Римській імперії, як взагалі в усьому античному світі, не було умов для широкого застосу- вання найманої праці.

В історії Римської імперії III  століття  стало вирішальним у змі- ні соціальної структури  та становищі вільного населення.  У 212 році едиктом імператора Каракалли все вільне населення імперії, що про- живало  на землях  міст, здобуло право римського  громадянства. Цей указ, що, напевне, ставив за мету уніфікацію сплати податків, призвів до концентрації земельної власності. Едикт Каракалли також сприяв швидкій романізації  провінційного населення.

Проте  за едиктом  212 року римського  громадянства не отрима- ли численні  племена,  які проживали за межами  міських  територій, і це через століття  призвело  до початку  закріпачення великих  груп населення.  Протягом  усієї імперської епохи в римському  суспільстві поступово  склався  та юридично  оформився поділ вільних  громадян на привілейованих і непривілейованих. З III століття цей процес по- ділу на «поважних» (honestiores) і «нижчих»  (himiliores) поглибив- ся й прискорився. Ознаками поважних  були багатство, високі поса- ди, знатність;  ознаками  нижчих  — бідність, суспільна  незначущість, низьке походження.

Початком формування правових відмінностей  серед вільних гро- мадян була категорія громадян (infames), що обмежувались у судових та шлюбних  стосунках  ще в республіканський період. До цієї кате- горії відносили  людей, які заплямували себе злочинами,  військовою провиною, нерівним шлюбом, а також тих, котрі мали негідні профе- сії — повій, звідників,  акторів, гладіаторів  тощо. Пізніше до нечести- вих ознак додалася  бідність (paupertas), що значно розширило кате- горію обмежених правом людей.

Об’єктивною основою для юридичного оформлення відмінності со- ціального статусу різних категорій вільних громадян був процес со- ціальної диференціації імперії. Зростання багатства й особистої влади магнатів,  з одного боку, зубожіння сільського  та міського  плебсу  й перетворення його на колонів  або на люмпен-пролетаріат, з іншого, призвели до значного падіння суспільної ваги плебеїв. Їх почали роз- глядати в громадських справах, а потім і в офіційному праві як людей, обмежених  у правах. Поступово  належність  до юридичних  розрядів стала спадковою.

Відхід від основного принципу  римського права — рівності всіх гро- мадян перед законом та поділ вільних  на розряди  з різним правовим статусом свідчили про розклад античного суспільства та формуван- ня елементів майбутнього середньовіччя.

У зв’язку із занепадом торгівлі й товарно-грошових відносин ар- мія, а також чиновники були значною мірою переведені на натураль- не постачання.  Це, у свою чергу, призвело  від грошових  податків  до прямих — поземельних і подушних. За збирання податків відповіда- ли міські ради — курії. Це зумовило те, що муніципії перетворилися з організацій  вільних громадян на органи їх експлуатації.

В IV столітті  проявилася тенденція  до закріпачення законодав- чим шляхом колонів, ремісників,  солдат і куріалів  для забезпечення сільського  господарства  й ремісництва робочою силою, армії — сол- датами, держави  — податками.  Указом  Константина 332 року були прикріплені до землі колони: їх позбавили права переходу з одного маєтку до іншого. До кінця IV століття прикріплення колонів до зем- лі було майже завершено. Едикт імператора Аркадія (кінець IV або початок V ст.) називає  колонів рабами землі (serve terrae) та дає до- звіл продавати  їх разом з маєтком.  Ремісники, зайняті  в державних майстернях,  прикріплялися до свого ремесла, їх дозволялося тавру- вати. Значну  частину римської армії набирали  із сільського населен- ня (колонів  та ін.), рекрутам ставили тавро на руці.

Міські землевласники, куріали, з яких складалися міські ради —

курії, позбавлялися права на продаж маєтків і права виїзду з міста.

У 330 році Константин переніс столицю імперії на схід. Це зумов- лено тим, що в IV столітті західна частина імперії зазнала  економіч- ної кризи; господарство  східних провінцій  залишалося на більш ви- сокому рівні. Економічний центр імперії перемістився на Схід, тому Рим втратив значення й політичного центру. Крім того, назавжди по- кидаючи  Рим, Константин наголошував  розрив  зі старими  політич- ними  традиціями й остаточно  затверджував домінат  — деспотичну владу імператора. Новою столицею Римської імперії стало стародав- нє грецьке місто Візантій, розташоване  на європейському березі про- токи Босфор  між Егейським  і Чорним  морями. Його перейменували на Константинополь, тобто місто Константина.

Виникнення християнства

На межі старої і нової ери античне суспільство переживало глибо- ку духовну кризу. Шукати заміну старих духовних цінностей у межах греко-римських культурних кіл не мало сенсу, проте їхні ідеологи ще довго не могли подолати привабливість ідей, створених полісним се- редовищем, яке формально продовжувало існувати ще протягом сто- літь. Але, в тих соціальних  прошарках  античного  суспільства,  які не були тісно пов’язані з полісною громадою, формувалася та моральна атмосфера, на якій пізніше змогло розквітнути християнське вчення. Вже в І столітті до нашої ери в Малій Азії склалися громади мітраїстів.

Це були прихильники іранського  бога Мітри,  який  втілював  світло і добро й боровся  з богом темряви  і зла Ариманом.  Люди, які віру- вали в Мітру, створювали громади на чолі з жерцями,  брали участь у таїнствах. Обряди  на честь нового іранського  божества проходили в підвалах  при свічках. Найвищого тріумфу  мітраїзм  досяг у другій половині III століття  за імператорів  Діоклетіана та Максиміліана; останній під час воєнних  походів віддавав шану «богові Сонця непо- борному Мітрі» як покровителю держави.

У Греції раніше існували і продовжували існувати в період імперії громади орфіків. Це був культ співця й музики  Орфея,  котрий спус- кався в Аїд, аби визволити свою дружину Еврідіку. Орфіки повчали, що душа людини проходить коло перевтілень, але воно може бути скорочене  «орфічним» життям,  що передбачає  презирство  до плоті й аскетизм; виходячи з кола перетворень, душа людини вступала у вічний світ благочестя й божественного безсмертя.

Вчення  орфіків,  як і мітраїзм, а також культи  богині Кібели, бо- гині Ісиди не могли відповісти на болючі питання  епохи хоча б тому, що не поривали  з традиційними «полісними» культами  та культом імператора, роблячи наголос на самовдосконаленні в межах існуючої системи  цінностей.  Ще  важливіше  те, що й орфічні  громади,  і гро- мади мітраїстів були таємними,  закритими групами. Однак  не варто заперечувати,  що ці культи  готували  ґрунт  серед населення імперії для прийняття ідей майбутнього  християнства — передусім  ідеї не- кінцевості смерті, можливості безсмертя для кожного праведника й відплати людині за діла її в потойбічному  бутті.

На Близькому Сході в IV столітті до нашої ери виникли  есхато- логічні1 течії — містичні вчення про абсолютне майбутнє, чекання приходу спасителя  світу для встановлення на землі нового, остаточ- ного й справедливого порядку. Очікування спасителя  притаманне багатьом  напрямам  зороастрійської релігії,  але  особливо  характер- ною була надія на майбутнього спасителя, «помазанця» для течій, які складалися на ґрунті старозаповітної релігії, можливо, не без впливу зороастризму. У зв’язку  з подіями  елліністичної історії, з багатора- зовими  переселеннями етнічних  груп — в тому числі юдеїв — у всі кінці елліністичного світу, старозаповітні ідеї знайшли  повсюдне по-

1 Есхатологія (від грец.  — останній, крайній і  — вчення)  — релі- гійне вчення про «останні часи», про кінцеву долю світу й людини.

ширення.  Юдеї, котрі  належали  до «діаспори»  (виселенці з Палес- тини),  вдавалися  до залучення новонавернених до ортодоксального юдаїзму, але, крім того, в різних місцях створювалися більш або менш осібні групи і течії, такі, як терапевти в Єгипті, ессеї в юдейській пус- телі біля Мертвого  моря, прихильники Іоанна  Хрестителя й багато інших. Для  них усіх характерними були не лише есхатологічні  спо- дівання  взагалі,  а й чекання  порятунку,  що прийде  від конкретної особи в «останню годину». Для ортодоксальних юдеїв це мусив бути обов’язково  нащадок царя Давида, помазаний  Богом на царя (пома- заник давньоєврейською — машіах, грецькою — месія). Сподівалися, що він відновить  конкретну  державу, але не в попередньому вигляді, а у вигляді  ідеального,  утопічно-справедливого царства,  доступного тільки  праведникам,  котрі виконували Богом  даний  «Закон» Тори, або  П’ятикнижжя, який  приписують Мойсею.  Юдеї  вважали,  що Ягве уклав із своїм народом особливий «заповіт» (договір, матері- альною ознакою якого було обрізання; воно повинно було відрізнити прихильників Ягве від всякого іншого народу).

Інші релігійно-етичні течії східного походження зберігали  віру в майбутнє  пришестя  месії, хоч розглядали його в більш моральному аспекті. Нові секти й релігійні течії почали висувати  ідею про Новий заповіт, тобто новий договір між Богом і людьми, заснований на вищих моральних вимогах єдиного божества до особистості людини.

Особливе  значення  для розуміння виникнення християнства мають знахідки  рукописів  у печерах  Кумрану,  на північно-західно- му узбережжі Мертвого  моря. Починаючи від 1947 року там було знайдено близько сорока тисяч фрагментів — залишки приблизно шестисот книжок та пам’ятки матеріальної культури власників цих рукописів. Значна  частина цих рукописів  ще не видана, тому час для висновків не настав.

На основі палеографічних даних більша частина кумранських ру- кописів датується  періодом між другою половиною  II століття  до на- шої ери та юдейською війною з Римом 66–73 років нашої ери. За своїм змістом кумранські  рукописи поділяють на три основні групи: біблій- ні рукописи,  апокрифічні твори та власні твори громади, яка умовно названа «кумранською». Сукупність археологічних даних дає підста- ви вважати  кумранітів  ессеями.  Рукописи свідчать,  що їхні творці  і володарі спробували  здійснити  сміливу соціальну утопію — організа- цію колективістського ладу  життя.  Головними  ознаками  соціальної

організації  громади, що відбилися  в кумранському «Статуті»,  стали:

єдність майна, обов’язкова спільна праця й колективний побут.

Основа  ідеологічних  уявлень  кумранської громади — дуалістич- не вчення про два царства, які існують одвічно і протидіють: царство світла,  добра і правди,  до якого  кумраніти  відносили  тільки  самих себе — «синів  світла»,  і царство  темряви,  зла і кривда,  або царство

«синів темряви», до якого кумраніти відносили увесь світ. Одвічна боротьба  між  цими  двома  царствами  має  завершитися «наприкін- ці днів» нищівною  поразкою  табору «темряви» й перемогою «синів світла». Метою вступу до громади  вони вважали  відокремлення від

«синів темряви»  і створення в пустелі прихованого  від стороннього ока, замкненого  релігійного  і трудового колективу,  який діяльно  го- тувався б до «останніх днів» і вирішального бою з табором «темряви».

З дуалістичним ученням тісно пов’язане вчення про приреченість, відповідно  до якого, все, що відбувається у світі, знане вже наперед, зокрема й належність  людей до того чи іншого табору. Звідси  випли- ває й концепція обраності; кумраніти,  як пізніше і ранні християни, називали себе «обранцями Бога», а свою громаду — «громадою його обранців».

Дуалізм, учення про приречення та обраність — це форми протес- ту проти соціального зла, засудження земних порядків, відмежування від них аж до втечі в пустелю. В кумранській літературі трапляються різні випади проти основних суспільно-політичних і релігійних течій того часу — садуккеїв і фарисеїв.

Ідеологічні уявлення і соціальна спрямованість кумранської гро- мади знайшли  своє втілення  також  у самоназвах  кумранітів.  З цих самоназв  особливо  звертають  на себе увагу такі: «Новий  союз» (або

«Новий заповіт»), «сини світла», «громада обранців Бога», «громада бідних». Назва  «Новий  заповіт» говорить про те, що, за уявленнями кумранітів,  «Старий  заповіт»,  укладений,  за «П’ятикнижжям», між Ягве та юдеями, втратив свою силу і почався період Нового заповіту, договору, укладеного Богом із кумранською  громадою.

Нарешті, у самоназві «громада бідних» виразно проступають  ті ідеологічні уявлення кумранітів,  які можна назвати  «ідеологією бід- ноти». Назвавши себе «громадою  бідних», вони не лише підносили бідність і простоту, а й пророкували біднякам усі блага в майбутньо- му світі, після остаточної перемоги «синів світла».

Щодо історичних свідчень, які дають змогу поставити питання про генезис християнства на фактографічну  основу, то історіогра- фія ранньої імперії (першої половиш й середини І ст. н.е.) втрачена. Перші  згадки  про християнство трапляються в римських  істориків Тацита  і Светонія.  Згадку  про християнство у Тацита  вкраплено  в розповідь  про відому пожежу  Рима  за Нерона  в 64 році нашої ери. З цього уривка  дізнаємося:  до 64 року християнство існувало,  дій- шло до Рима й було вже настільки  відоме столичним  обивателям, що християни правили  офіційній  пропаганді  за козлів  відпущення.  Все це саме собою важливе. Проте чи даються тут відомості про початок християнського руху?  Тацит  писав  у 116–117  роках, що християн- ство зародилося в Юдеї, що засновником його був Христос,  якого стратила  римська  влада, і що при цьому якусь  роль відіграв проку- ратор Понтій Пілат. Це можна було тоді почути від першого-ліпшого християнина. «Аннали»  Тацита  — більш  цінне джерело  для  історії римської стадії християнства, ніж для його початкової стадії. Те саме ще більшою  мірою стосується  повідомлень  Светонія  про імперато- ра Клавдія:  «Юдеїв,  постійно  підбурюваних Христом,  він вигнав  з Рима».  Саме через цього Христа, про якого Светоній  більше нічого не знає, за Клавдія  відбувалися заворушення в римській  єврейській громаді.

В історика  Палестини Йосифа  Флавія (37 — бл. 100 p.), в його

«Юдейських старожитностях», у 62 році повідомляється про вбив- ство Якова, «брата Ісуса, названого  Христом»,  і є розділ про самого Ісуса.  Цей  розділ  містить  заяви  про месіанську  достовірність  і на- віть божественність Ісуса, які аж ніяк не могли належати  віруючому юдею, що ним був Йосиф, а тільки віруючому християнинові. Безпе- речно, розділ зіпсовано християнськими переписувачами, але в 1971 році семітолог Ш. Пінес довів за допомогою точного філологічного аналізу,  що це первісний  і справжній  текст, який  зберігся  в середні віки у близькосхідному рукописі завдяки  ранньому перекладу  з ори- гіналу сирійською  мовою «Юдейських старожитностей». Це місце читається так: «...У той час жила мудра людина на ймення Ісус. Її спо- сіб життя мали за приклад, дуже славився Ісус своєю доброчинністю, і багато людей з числа юдеїв та інших народів стали його учнями. Пі- лат засудив його на смерть на розп’ятті, однак ті, що стали його учня- ми, не відцуралися свого учнівства.  Вони  розповідали,  начебто  він

з’явився до них третього дня після свого розп’яття живим, через що і став Месією, про якого пророки передрікали різні дива».

На відміну від переробленого християнським редактором  грець- кого тексту, тут немає сумнівів у людській істоті Ісуса, немає згаду- вань про його чудеса та звинувачень юдейських  старійшин  у смерті Христа. Що ж стосується воскресіння Ісуса і його месіанських досто- їнств, то вони повністю залишені на совісті його учнів. Тобто відпада- ють всі перепони,  щоб розглядати цей фрагмент  як справжній  текст Йосифа  Флавія.

Християнська література  перших десятиліть дійшла переважно у канонічній збірці, яка має назву Новий Заповіт. Це — комплекс релі- гійних творів, вибраних церквою серед їм подібних за найбільш адек- ватне вираження нової віри, які додаються до Септуагінти1 й разом із нею складають  християнську Біблію. Відбір новозаповітного канону насамперед  здійснювався у II  столітті,  але завершився до кінця  IV століття.  До нього входять  двадцять  сім творів різних  жанрів: чоти- ри Євангелії2,  «Діяння святих апостолів»,  двадцять  одне «послання» (повчання в епістолярній формі),  з яких чотирнадцять належать  або приписуються за традицією  апостолові  Павлу, а решта — апостолам Петру (два),  Іоаннові  Богослову (три),  Якову та Юді (по одному),  і, нарешті, «Одкровення Іоанна Богослова», або «Апокаліпсис», — уяв- на картина майбутнього кінця світу. Всі ці твори збереглися грецькою мовою — міжнародною  мовою Східного Середземномор’я.

Чотири  Євангелії  складені  у формі розповіді про життя  і пропо- віді Ісуса, про йото смерть і воскресіння. Найкоротша Євангелія  від Марка нічого не говорить ані про походження,  ані про дитинство, ані про юність свого героя. Розповідь  починається з того, що аскет і пус- тельник  Іоанн  Хреститель  (не  слід плутати  з Іоанном  Богословом, учнем Ісуса, якому приписується авторство низки новозаповітних текстів)  виступає  з проповіддю  покаяння і хрестить  своїх послідов- ників у річці Йордан, провіщає при цьому прихід сильнішого, ніж він сам. Ніби у відповідь на ці слова Ісус приходить  з Галілеї до Іоанна і

1  Септуагінтою  називається переклад єврейської  Біблії грецькою мовою, здійсне- ний у ІІІ—II ст. до н. е. в Єгипті для тамтешньої юдейської громади; вміщує деякі кни- ги, що були вилучені з юдейського канону.

2 Євангелія (від грец.  — добра звістка) — перша і четверта — від Мат-

вія і від Іоанна — написані від імені учнів Христа; друга приписується Маркові, супут-

нику апостола Петра, а третя — Луці, супутникові апостола Павла.

приймає  хрещення. Від цієї події і до страти на хресті та воскресіння

Євангелія  від Марка дає близьку до історичної оповідь.

Інші Євангелії додають до розповіді нові деталі. Очевидно, однією з головних  перешкод  до того, щоб юдеї визнали  в Ісусі месію, було його скромне походження з сім’ї галілейського  теслі. Тому Євангелія від Матвія та Євангелія  від Луки подають списки пращурів Ісуса, які починаються від царя Давида  і прародителя Авраама. Тесля  Йосиф виявляється збіднілим  нащадком царського роду. Далі наголошуєть- ся, що народження Ісуса  відбулося  не в невідомому  галілейському Назареті,  а в Давидовому місті Віфлеємі,  з яким були пов’язані давні пророцтва  про месію. Обидва євангелісти  розповідають, що Ісус див- но зачатий  і народжений незайманою  матір’ю; «обручник» (фіктив- ний чоловік) Діви Марії Йосиф — лише названий батько оповитого таємницею немовляти; він усиновив його як нащадок давньої династії Давидидів. Євангелія  від Матвія розповідає про астрологів з Месопо- тамії (волхвів,  приведених зіркою на уклін новонародженому месії), Євангелія  від Луки — про віфлеємських вівчарів, яких навчив по- клонятися немовляті  янгол. Життєпис Ісуса в обох цих євангелістів загалом  подібний  до викладеного в Марка,  хоч порядок  подій дещо інший, більш деталізований, відведено більше місця дивовижному.

Та головна відмінність  полягає в тому, що в ці Євангелії  введена велика  кількість  афоризмів і притч, які приписуються Ісусові. «На- гірна проповідь», особливо докладно викладена в Євангелії від Матвія, містить етико-релігійну  програму християнства.

На  місце  попередньої  етики  любові  до «братів»,  до «своїх»  за кров’ю покладено універсальний ідеал любові до всіх людей, що об’єднує друзів і ворогів, на місце заповіді відплати — заповідь прощення, на міс- це принципу ділової заклопотаності — вимогу нехтувати всіма земни- ми турботами, не думати про завтрашній день і чекати «останнього часу». В Євангелії  від Луки  особливо  багато притч, і серед них така відома, як притча про блудного сина, що ілюструє думку про надання грішнику прощення.

Щодо Євангелії від Іоанна, то в ній життєпис Ісуса суттєво відріз- няється від того, що викладений у перших трьох Євангеліях,  їх навіть важко співвіднести.  Тут згадуються події дещо інші; дія відбувається переважно  в Юдеї і саме в Єрусалимі,  а не в Галілеї. Саме Єванге- лія від Іоанна  по суті вперше підкреслює  божественність Ісуса. Цій

Євангелії  передує  богословський пролог, у якому  йдеться  про «Ло- гос» (старогрец.  «слово»,  «думка»,  «зміст»)  як друге обличчя  Бога, що існував до початку часів і втілився  в Ісуса. Цей пролог — початок християнської теології.

Кожна Євангелія, що входить до Нового Заповіту,  це не лише розповідь, а й «звістка», не лише життєпис  Ісуса, а й насамперед про- повідь про Христа, Сина Божого. Євангельські тексти передусім при- значалися для культових  читань  — декламацій  на громадських  збо- рах, для  церковної  служби,  їхня  композиція підпорядкована логіці літургійного  мислення, а мовна тканина — літургійному ритмові.

Щодо хронології євангельських текстів та їхньої залежності або не- залежності одне від одного, то на початку XX століття була розроблена схема, яка й досі є, з деякими модифікаціями, відправним пунктом для багатьох дослідників.  Згідно  з цією концепцією  Євангелію  від Марка та гіпотетичний, штучно реконструйований текст розглядають як базу, на якій побудовані Євангелія від Матвія і Луки, причому до втраченого тексту відносять  промови Ісуса, які є у Матвія і Луки, але яких немає у Марка. Припускають, що Євангелія  від Марка і втрачений  текст ви- никли до падіння Єрусалима в 70 році, Євангелії від Матвія і Луки — між 70–90-ми роками, Євангелія  від Іоанна — між 90–120-ми роками. Зрозуміло, що це ще не остаточне датування новозаповітних текстів.

Таким чином, історичні дослідження як писемних джерел, так і куль- турно-історичних обставин виникнення  християнства дають право ввести індивідуальні обставини виникнення  важливого фактора людсь- кої історії, яким є християнство. Тобто визнання історичної особи Ісуса не має відношення ані до питання про буття Бога, ані до атеїзму.

Тому сьогодні більшість учених дотримуються точки зору, що немає вагомих  підстав  сумніватися в тому, що в першій  половині  І століття нашої ери в Палестині, переважно в Галілеї, діяв мандрівний

«учитель»  на ім’я Ісус (Ієшуа), котрий мав у своєму способі життя й суспільному статусі багато спільного з рабинами своєї епохи, а також із аскетами  ессейського типу, хоч сам не входив ані до кола рабинів, ані до якого-небудь  сектантсько-аскетичного «ордену» на кшталт кумранської громади;

що середовище, з якого він вийшов і яке першим прийняло його проповіді, — це галілейські  бідняки, котрі підпадали  поряд із загаль- ним  соціально-економічним гнобленням Рима  і під духовний  гніт

Єрусалима,  що призводило до соціального  опору якраз  у І столітті нашої ери;

що на початку своєї діяльності Ісус прийшов до Іоанна Хрестите- ля й дав зробити  над собою головний  обряд цієї релігійної  громади, тим самим продемонструвавши принципову солідарність  з її есхато- логічними  сподіваннями й моральними принципами;

що після  цього він заснував  свою особисту  громаду  й оголосив себе (або дав оголосити) носієм очікуваного месіанського часу;

що його проповіді, звернені насамперед до незаможних,  знайшли найбільший відгук серед них і принципово стосувалися всіх катего- рій палестинського суспільства, допускаючи до нього й релігійно від- вернених людей, тому його послідовники змогли звернути  проповіді до неюдеїв і перетворити локальний галілейський рух на світову ре- лігію Середземномор’я;

що він був страчений  римською  владою в результаті  змови  між нею та єрусалимською верхівкою, отже, політичному засудженню Ісуса римлянами передувало його релігійне засудження синедріоном.

Проповіді  Ісуса  стали  зерном  учення,  що розвинулося далі вже на грецько-римському ґрунті.  Хоч якась  кількість  юдеїв перейшла до християнської громади з самого початку, проте широкі проповіді нового вчення  почалися  тоді, коли  їх ініціатором  став учений  юдей Саул (Савл) з малоазійського міста Тарса.

Як розповідають «Дії святих апостолів» (автором вважають єван- геліста Луку), Саул ніколи не стикався з Христом і його учнями і спочатку  був переконаним ворогом християнства, його гонителем  в ім’я юдейської  ортодоксії.  Раптовий духовний  злам,  який  пережив Саул  через  видіння,  привів  його до християн.  Назвавшись віднині своїм ім’ям «Павло» (що належало йому як римському громадянино- ві), він почав проповідувати християнство у Антіохії, у різних містах Малої Азії та Греції. Він будував не на порожньому  місці: населення імперії незадовільно ставилося  до тодішньої ідеології, яка створюва- ла лише безнадійність, і тому було готове до сприйняття нових спо- дівань. Першу опору Павло шукав — і часто знаходив  — у традиціях юдейської  проповіді  серед язичників. Саме йому належить  особли- вий наголос  на космополітизмі християнства: «де нема ані геллена, ані юдея, обрізання  та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, — але все та в усьому Христос»  (Послання до колосян,  3:11). Ця теза

проклала  шлях християнству до завоювання  душ усієї людності Римської імперії. Тепер стало можливим і засвоєння  християнством найважливіших ідей містики й ідеалістичної  філософії  пізньої греко- римської давнини.

Викликаний до Єрусалима головами  первинної  громади христи- ян Яковом, братом Ісуса, і Петром, Павло  зумів переконати  їх у діє- вості своєї місії. За легендою, було вирішено, що Петро й інші апосто- ли залишаються «стовпами» юдеохристиянської церкви в Єрусалимі, а Павло був визнаний «апостолом  язичників». Шляхи  проповідника нарешті привели  його до Рима (за правління Нерона),  де його пізні- ше, як і Петра, було страчено. За вченням,  яке проповідували Павло та інші апостоли  і яке найточніше  викладене  в Євангелії  від Іоанна, Ісус визнавався вже не лише месією і сином Божим  — він був самим Богом.  Це становище  диктувалося необхідністю  охорони  монотеїз- му — найважливішого принципу  Старого  Заповіту.  Для  новонавер- нених язичників ніяких труднощів у цьому не було: грецькі міфи знають багато прикладів  появи на землі божества в людській подобі. Так само легко новонавернені засвоювали  віру в смерть і воскресіння Бога, хоча в етико-релігійному плані вчення  про жертовну  смерть і воскресіння Христа не мало нічого спільного  з культами  родючості. Але з таких культів сама можливість  для божества бути вбитим і во- скреснути  давно ввійшла  в загальну  свідомість, як щось само собою зрозуміле.  Символіка причастя  й ритуального обмивання також  не була для язичницького світу чимось новим.

Фактично  новонавернені греки та римляни  сприйняли  з юдейсь- кого Старого  Заповіту  лише  деякі,  хоч  і важливі риси: монотеїзм, який з часом набув своєрідної форми шанування  божества, єдиного в трьох особах; поняття  «заповіту»  людей з Богом; відому повагу до Старого Заповіту, а особливо до пророків, які сприймалися  як віщуни майбутнього пришестя Христа,  та до псалмів як форми особистого спілкування  віруючого з божеством; уявлення  про прийдешнє царство Боже на землі як «Новий Єрусалим»; міцну солідарність віруючих і де- які обґрунтування для більш далекоглядного християнського етичного вчення. Все інше в християнстві, як воно сприймалося «язичниками», порівняно з біблійною традицією, було новим і водночас в більшості рис здавалося  людям знайомим з попередніх вірувань і частково ети- ко-філософських учень.

Всі перші три століття свого існування  християнство поширюва- лося в боротьбі не лише з традиційними греко-римськими культами, а й з іншими «релігіями спасіння», такими, як гностицизм  й мітраїзм. Що ж до можливості прийняття християнства освіченою верхівкою римського суспільства, то християнство спонукалося на використан- ня античної філософії для обґрунтування християнських догм. Це по- роджувало розбіжності між християнськими громадами й чимало так званих ранніх єресей. У цей же час формувалася система управління християнськими громадами, що поступово  призвело  до формування християнської церкви — організації  для управління релігійним  жит- тям християн.

Отже, коли в 313 році імператор Константин своїм едиктом офі- ційно заборонив  переслідувати християн  і визнав свободу віроспові- дання в Римській імперії, це фактично  означало визнання панування християнської церкви  в імперії.  Сам  імператор  став брати  активну участь у церковних справах, а богословські спори стали пов’язуватися з боротьбою за єпископські кафедри,  що перетворилися на державні посади.

Боротьба з єресями та язичництвом  покликала  до життя вели- чезну християнську  літературу, яка заклала основи християнської теології. Творці християнської теології здобули титул «батьків церк- ви», а створені ними основи теології — назву «патристики».

Друга половина  IV століття  — час талановитих і освічених  про- повідників.  Натхненні проповіді Григорія Назіанського видають у ньому вихованця риторичної  школи  в Афінах. Великими літератур- ними  здібностями та знанням  усієї античної  культури  вирізнялися й уродженці  Каппадокії  — Григорій Нісський,  автор численних  про- повідей, трактатів, діалогів, листів, і його брат Василій, прозваний Великим,  архієпископ Кесарійський у Каппадокії,  також відомий як чудовий  оратор: його проповіді  й листи оригінальні  за композицією та живою, яскравою мовою. Ще вище за каппадокійців стояв як про- мовець  Іоанн  Златоуст, єпископ  Константинопольський. Промови його, написані чистим античним діалектом і старанно оздоблені, були вельми популярні. Та особливо уславився він своєю мужністю, ви- кривши в проповідях розбещеність звичаїв, що панували в імператор- ському дворі в Константинополі. За ці проповіді  оратор поплатився вигнанням і помер на засланні.

В ті самі роки, коли на сході імперії сяяла  слава Іоанна Златоус- та, на заході зійшла зірка Аврелія Августина, єпископа з міста Гіппон у римській  Африці. Августин залишив  величезну  літературну спад- щину: проповіді, трактати, листи. Найзначніші з його творів — «Спо- відь» та «Про град Божий»  — не мали собі рівних ані в латинському, ані в грецькому  богослов’ї часів пізньої імперії і вплинули на серед- ньовічну теологію й релігійну філософію. Досить сказати, що серед пізньоантичних християнських письменників у середні віки не було нікого, кого б так охоче читали й вивчали, як Августина.

Рекомендована література

1. Античная литература  / Под ред. А. А. Тахо-Годи. — Москва, 1980.

2. Винничук  Л. Люди, нравы и обычаи Древней  Греции и Рима. — Мос- ква, 1988.

3. История древнего мира: В 3 т. / Под ред. И. М. Дьяконова.  — Москва,

1983–1989.

4. Ковельман А. Б. Риторика в тени пирамид: Массовое сознание римско- го Египта. — Москва, 1988.

5. Крывелев  И.  А.  Библия: историко-критический анализ.  —  Москва,

1982.

6. Культура  Древнего Рима: В 2 т. / Под ред. Е. С. Голубцова. — Москва,

1985.

7. Куманецкий К. История культуры  Древней Греции и Рима. — Москва,

1990.

8. Шифман И. Ш. Цезарь Август. — Ленинград, 1990.