Розділ v. антична культура. культура стародавньоЇ грецІЇ

Егейська, або кріто-мікенська культура. Культура Греції архаїчного періоду. Грецька культура періоду класики. Культура Греції періоду еллінізму.

Егейська, або кріто-мікенська культура

Антична  доба — період якісних  змін в історії людської  цивіліза- ції, період народження нових форм суспільного й культурного життя. Для нас вона важлива,  насамперед, тим, що заклала  підвалини євро- пейської культури.

Щодо хронологічних меж античності серед дослідників немає одностайності.  Історики датують  перші  вияви  культурного життя на території Греції III–II тисячоліттям до нашої ери. Кінцем давньо- грецької культури  вони вважають завоювання  її останніх осередків римлянами наприкінці І століття до нашої ери.

Розпочинаючи знайомство з давньогрецькою культурою, зазначи- мо, що Греція, греки — слова латинського походження. Самі греки від VIII–VII століть до нашої ери називали себе еллінами, а свою країну Елладою.  Поняття «античність»  так само не грецького  походження: ним італійські гуманісти епохи Відродження позначили греко-римсь- ку культуру,  яку вони вважали  за найдавнішу (від лат. antiquitas  —

давнина).  Проте їй передувала ще давніша кріто-мікенська культура, деякі  риси й надбання  якої успадкувала еллінська.  Тому саме з неї традиційно  починають вивчення  античного світу.

На  межі  III–II  тисячоліть до нашої  ери  острови  й узбережжя Егейського  моря стали  ареною розвитку  своєрідних  культур.  Особ- ливо вирізнялися острів Кріт і місто Мікени  в північно-східній час- тині півострова Пелопоннес.

Вірогідні свідчення про егейську культуру зберегла грецька мі- фологія,  уславивши острів Кріт оповідями  про головного  грецького бога Зевса,  про відважного  героя Тесея, про страхітливе  чудовисько Мінотавра,  про політ Ікара  тощо. Але не лише грецька міфологія,  а й праці грецьких  істориків,  єгипетські  тексти згадують про крітське царство як про могутню морську державу, утвердженню  якої сприя- ли вигідне географічне положення — між Європою, Північною Афри- кою та Малою Азією — і непереможний флот.

Відкрити світові крітську цивілізацію допомогли археологічні розкопки  Артура  Джона  Еванса  на межі XIX–XX століть.  Мікени, другий центр егейської культури,  ще раніше розкопав німецький  до- слідник  Генріх Шліман,  шукач  славнозвісної Трої.  Ці археологічні дані та розшифрування однієї з трьох знайдених  писемностей  (ієро- гліфічне, лінійне письмо А, лінійне письмо Б) допомогли відтворити картину кріто-мікенського культурного життя.

Близько 2400 року до нашої ери на острові Кріт існували  само- стійні міста (Кносс, Фест, Тіліс та ін.), в яких і розпочалася крітська цивілізація. Від 2000 до 1750 року до нашої ери триває період «пер- ших палаців» крітської культури. Через страшні катастрофи вона за- непала приблизно років на п’ятдесят, проте знову розквітла  в епоху

«других палаців», коли легендарний цар Мінос, засновник мінойської династії, об’єднав крітські міста під егідою Кносса. Завдяки потужно- му флотові Кносс панує не лише на острові, а й на архіпелагах та узбе- режжі Егейського моря, зокрема в частині континентальної Греції.

Крітська  культура  доби  свого  розквіту  —  це  культура  бронзи. Кріт постачав бронзові вироби (зброю, прикраси, витончений посуд) всьому егейському світові. Ця цивілізація так і не перейшла до заліза.

Кліматичні та ландшафтні умови сприяли землеробству, скотарст- ву (звідси особлива роль биків у міфології), морській справі й торгівлі. Археологічні  знахідки  засвідчують  високий  рівень  професіоналізму

ремісників.  Крітська  культура  уславилася вазовою  керамікою  (ва- зовий розпис у стилі камарес). Інша унікальна  її ознака — палаци. Крітська  культура  перебувала  в оточенні  східних деспотій  і, маючи широкі  контакти  з ними,  безперечно  відчувала  на собі їхній  куль- турний  вплив.  Однак  палацовий стиль  вказує  на відмінну  від Схо- ду цивільну  орієнтацію  цієї культури.  Палаци  Кносса, Феста,  Тіліса були на той час справжніми архітектурними шедеврами.  Практична доцільність  і комфорт  поєднувалися з неймовірно  складним  внут- рішнім плануванням. Оригінальне вирішення внутрішнього  освіт- лення,  система  спеціальної  вентиляції,  водопостачання та інші вдо- сконалення характерні для цих будов. Слід згадати й високохудожній стінний живопис, і розфарбований стінний рельєф на міфологічні та релігійно-культові сюжети. Вони засвідчують  особливий,  відмінний від канонізованого східного, світогляд. Крітська  культура  не знала релігії, як, наприклад,  у Єгипті. У віруваннях стійко присутні первіс- ні елементи. Поряд зі священними тваринами — биком, змією, левом, грифоном  тощо — наявні ознаки хтонічних божеств, тобто поклонін- ня землі та її життєдайним силам. Тому головні фігури тут — жіночі божества, що асоціюються з Великою Богинею, чи Великою Матір’ю. Жінки  також виконували в крітській  культурі  функції жриць. Судя- чи з усього, жінки мали в суспільному  житті особливе  значення.  Те саме засвідчують і славнозвісні крітські фрески, де головними  персо- нажами виступають жінки. Для релігійних вірувань характерна від- сутність на Кріті храмів. Для культових відправ існували вівтарі біля палаців чи у «священних гаях».

Центрами  культурного життя  крітян  були палаци, де придворна аристократія проводила  життя  у вишуканих  та різноманітних роз- вагах. У всьому відчувався дух вільного, радісно-безпосереднього ставлення  до життя,  що вирізняло крітську  культуру  із сучасних  їй східних культур. Схиляння перед навколишнім світом, культ земних радощів — головний мотив крітського мистецтва, і він ріднить цю культуру  з наступною — грецькою.

Наприкінці XV століття до нашої ери крітські палаци зруйнували варварські  племена ахейців, що поклали  край пануванню Крітського царства. У районі Егейського моря з’явився новий гегемон — ахейське місто Мікени. Досі мікенська  цивілізація зазнавала  впливу крітської культури.  Запанувавши в егейському  світі, Мікени  створили  влас-

ну своєрідну  культуру,  що досягла найвищого  розвитку  в XVI–XIII століттях до нашої ери. Де в чому вона була спадкоємицею крітських культурних надбань: запозичила лінійне письмо Б, техніку вазового розпису й настінного  живопису,  деякі особливості  релігійного  куль- ту, здобутки  землеробства,  скотарства,  мореплавства. Проте  мікен- ська культура  значною мірою відрізнялася від крітської.

Так само характерною  її рисою було будування палаців. Однак найбагатші  палаци  Мікен,  Тірінфа,  Фів  та  інших  пелопоннеських міст — це вже не головоломні  крітські  лабіринти,  а монументальні, майже  фортифікаційні споруди,  захищені  міцними  кам’яними  сті- нами «циклопічної» кладки.  Центральна зала  палацу  зі священним вогнем — мегарон — вважається прототипом грецьких  храмів. Стіни палаців так само прикрашені живописними фресками,  але в Мікенах це переважно  мисливські чи батальні  сюжети, й розпис менш живо- писний і більш схематизований.

Можна  сказати,  що художній  геній мікенської  культури  виявив себе в монументальній скульптурі.  Знамениті Левові ворота в Міке- нах, як і «золоті  усипальниці» мікенських  царів чи укріплені  пала- ци, — ознака культурної орієнтації на символізацію могутності царсь- кої влади.

Після  падіння  Кріту Мікени  стали головним  торговельним і ре- місничим центром егейського світу, хоча за якістю виробів тутешні ремісники поступалися крітянам. Проти вишуканої крітської керамі- ки посуд мікенців — прості ужиткові  речі.

Вправні в мореплавстві мікенці поєднали  торгівлю з піратством. У великій  пошані була військова  справа. Про культ  сили  та войов- ничу спрямованість мікенської культури  свідчать не тільки залишки матеріальної  культури,  але й тогочасні хетські та єгипетські  тексти, що згадують завойовницькі набіги ахейців. У грецькій хронології ши- роко відомі легенди про війну ахейців на чолі з видатним  царем Мі- кен Агамемноном  проти Трої. Загарбницька завзятість  ахейців дала змогу їм панувати  в егейському  світі після  підкорення Кріту. Але й падіння  їхнє сталося  також через неї. Виснажившись у територіаль- ній експансії, в постійному опорі хетам і єгиптянам, ахейці наприкінці XII століття  до нашої ери впали під натиском  озброєних  залізом до- рійців. Мікенська бронзова цивілізація закінчила  своє існування. Ра- зом з нею скінчилася й кріто-мікенська культура, що була своєрідною

прелюдією  до наступної,  грецької  культури.  Існування цієї культу- ри — не лише поєднувальна ланка між культурами стародавніх  схід- них цивілізацій та культурою  античного  світу. Це факт  подвійного зародження на грецькому ґрунті класового суспільства,  державності, цивілізації,  які, безперечно, не були цілком культурно ізольованими одне від одного й мали деяку тяглість традицій і спадкоємність.

Отже,  є підстави  вважати,  що античність  починається на Кріті. Проте власне антична культура визріла значно пізніше й має свою пе- ріодизацію. Після найдавнішого  періоду егейської культури  (III  тися- чоліття — XI ст. до н.е.) традиційно  в історико-культурній хронології Греції розрізняють: гомерівський, чи ранньоархаїчний період (XI–VIII ст. до н.е.); архаїчний  (VIII–VI ст. до н.е.); класичний (V — остання чверть IV ст. до н.е.); елліністичний (остання чверть IV–І ст. до н.е.).

Падіння  кріто-мікенської цивілізації спричинило глибоку депре- сію, що охопила головні райони материкової та острівної Греції в пе- ріод так званих  «темних  віків» (XI–IX ст. до н.е.). Відсутність  істо- ричних свідчень як результат безписемності того періоду, розтягнута на декілька століть ізольованість від світу, виявлена археологічними дослідженнями бідність матеріальної  культури,  різке збільшення мобільності  племен на території  Греції дають підстави говорити  про культурний занепад, що відкинув грецьке суспільство  на стадію пер- вісної культури.  Проте  було й суттєве  надбання  — греки навчилися виплавляти залізо.  Це стало  каталізатором для  подальших  культу- ротворчих  зусиль.  Відродження культури,  хай спершу  повільно,  не могло не розпочатися на ниві, де колись квітнула славетна мікенська культура. Прикметою  його стало збільшення керамічних  виробів но- вої якості й техніки оздоблення, хоча ще дуже далеких від мікенських зразків, не кажучи  вже про крітські. На кінець IX століття  до нашої ери в різних районах грецького світу з’явились ознаки нової культур- ної спільноти. З безлічі досі розрізнених племен стала виникати одна грецька народність  зі своїм особливим  психологічним складом, з од- нією, хоч і поділеною на кілька діалектів, мовою, та з хоч іще примі- тивною, але вже досить своєрідною культурою.

Історичним підтвердженням цих процесів вважаються славно- звісні Гомерові поеми «Іліада» та «Одіссея». Хоча, як доведено до- слідниками, вони, створені близько  середини VIII  століття  до нашої ери, проте  в них описано  історичні  реалії  саме IX–VIII століть  до

нашої ери. Гомерів епос, використавши давніший  епічний  матеріал і водночас відтворивши сучасну дійсність, охоплює дві великі іс- торичні епохи грецької культури. Оспівуючи уславлену «ахейську давнину», епос водночас оповідає про культурні зрушення після мі- кенського занепаду, провісників майбутньої  «архаїчної  революції»  в культурному розвитку Греції. Як єдиний історичний матеріал з цього ранньоархаїчного періоду грецької культури,  Гомерові поеми дали йому й назву — гомерівський.

Суспільство гомерівської  епохи склалося наприкінці «темних ві- ків», і в ньому відбуваються  складні  соціальні  процеси  майнової  та статусної стратифікації. Все більше виділяється верства аристократії, претендуючи  на економічне  й політичне  панування.  Слабшає  влада роду та його голови — басилевса. Дедалі сильнішого приниження за- знають рядові общинники, що складають більшість демосу.

Однак  історична  специфіка ранньогрецького гомерівського  сус- пільства  полягає  в тому,  що, на  відміну  від  типологічно  більш  або менш подібних  до нього варварських суспільств  Євразії,  процес дер- жавотворення тут розгортається в межах відокремленої сільської, а пізніше — протоміської общини з засадами самоуправління. Саме тому гомерівська  аристократія постійно обмежується традиційним іще з індо-європейського минулого  народовладдям. Навіть у побуті аристо- кратія дуже обтяжена патріархальними рисами. Уже з’явилося рабство, але воно ще недосить розвинуте й не є головною виробничою силою.

Проте панівне становище аристократії вже стає ознакою гомерів- ської доби. Оспівуючи  уславлених  мужів минулих  століть, Гомер ві- добразив основні ціннісні тенденції новонароджуваного етносу. Його ідеали — це ідеали аристократії.  Мужність,  звитяга,  благородство  — засадничі вимоги кодексу моралі грецької аристократії. Навіть міфо- логічні уявлення — підвалини світогляду  греків — зазнали  чималих змін. Героїзація, антропоїзація олімпійського пантеону богів, що ви- никав за тих часів у грецьких народних віруваннях,  притаманні Гоме- ровому переказові  легенд ахейської давнини.  Але вчуваються  в його поемах і залишки  стародавніх релігійних  уявлень.

Наявність у гомерівському періоді перехідних форм у всіх сферах життєдіяльності грецького  суспільства,  від політичної  до релігійної, вказує, що він лише передує становленню  власне грецької культури. Проте саме в цей період розпочалося культурне народження Греції.

Культура Греції архаїчного періоду

Початок остаточного формування найхарактерніших рис та особ- ливостей культури  нового античного типу в Греції припадає на сере- дину VIII  століття  до нашої ери. Перші  паростки  цієї культури,  як уже було сказано, з’явилися  тут іще в «темні віки». А до кінця VI століття  до нашої  ери, за досить  короткий  для  культурно-історич- них масштабів проміжок часу, сталися великі зміни, що засвідчили перехід Греції від варварства  до цивілізації.  Греки випередили в ца- рині культури всіх сусідів, зокрема Країни Передньої Азії, які до того часу очолювали  культурний прогрес людства. Визначальними риса- ми архаїчного періоду стали докорінний злам усталеного життєвого устрою  грецької  родової  общини,  зародження ранньокласових дер- жавних  форм, перегляд  усієї традиційної системи цінностей.  Грець- ке суспільство  остаточно відродилося після майже чотиристарічного культурного занепаду.

Розклад родових відносин спричинив чималі проблеми: соціаль- ну й демографічну  напруженість, злидні,  голод. Рятуючись від них, греки рушили  на нові землі: на захід, до берегів Італії та Сицилії,  на північний схід, на узбережжя Чорного й Азовського морів. Унаслідок цієї  територіальної експансії  виникла  широка  мережа  колоній,  яка разюче змінила життя грецького суспільства.

Була  подолана  багатолітня  ізольованість Греції, яка  захиталася ще раніше, до початку великої колонізації, коли почалося поновне освоєння  забутих  морських  шляхів  до Південно-Східної Малої  Азії та до берегів Африки. Море стало головним шляхом сполучення.

Вихід Греції в середземноморський світ стимулював торгівлю  й ремісництво.  Колонії  потребували постійних  економічних  зв’язків з метрополіями континентальної Греції, водночас  стаючи  посередни- ками в міжнародній торгівлі. Складалася система торгово-грошових відносин, гроші ставали новою цінністю та підоймом матеріального життя.  І в колоніях,  і в самій Греції оживало  ремісництво,  виділяю- чись в окрему професійно відособлену галузь. Вироби ремісників ста- ють дедалі якіснішими. Професійна досконалість  потребує  авторсь- ких свідоцтв. Зникає анонімність ремісницької майстерності.

Потужний поштовх до розвитку отримало сільське господарство. Колонізація як засіб розв’язання земельної  та продовольчої  пробле- ми виправдала  себе дуже швидко. Колонії не лише задовольняли свої

потреби, а й стали постійним постачальником хліба метрополіям.  За- роджувався ринок, стимулюючи розвиток сільськогосподарського виробництва саме на продаж. Тому виробництво хліба в материковій Греції, незважаючи  на колоніальне постачання,  не зменшувалося, а, навпаки, зростало, забезпечуючи  добробут.

Крім торгівлі й виробництва, міцні та різноманітні зв’язки греків із народами  колонізованої периферії  еллінського світу сприяли  ши- рокому культурному обмінові, а відтак інтенсивному культурному розвитку.

Завдяки колонізації  розпочався  інтенсивний розвиток  рабовлас- ництва. Організована торгівля  рабами дедалі збільшувала надлишок дешевої  робочої  сили.  Це  давало  змогу  використовувати  рабську працю не лише в домах аристократичної знаті, а й у заможних  селян. Дедалі частіше тяжка, рутинна  праця перекладається на плечі рабів, звільняючи греків для дозвілля.  Так закладалися підвалини класич- ного античного рабства.

Колонізація значною мірою зламала  підвалини первісно-родової общини.  Охоплена  колонізаційним процесом  особа звільнялася від безпосередньої  влади  роду. Привілейований статус родової  аристо- кратії порушується привілеями багатства, що стає доступним  реміс- ничому людові й купцям. Та найбільшого удару родовим основам суспільного життя завдало виникнення міста-поліса.

Ця специфічна  форма державності цілком відрізняється від усьо- го, що існувало  в тогочасному  культурному світі. Грецький  поліс як держава виникає  з потреби захисту об’єктивних засобів і форм існу- вання, насамперед землі, громадського колективу власників. То були у своїй архаїчній  формі  більші  чи менші аграрні  поселення  з пере- важно сільським, землеробським людом, із господарським придатком міста — селом (кома чи дем). Сам поліс греки уявляли політичним (адміністративним), військовим, релігійним  центром.

Головним місцем міської життєдіяльності була агора — місце народних  зібрань  громадян,  де вільний  грек  проводив  більшу  час- тину  свого дозвілля:  спілкувався, продавав,  купував,  брав участь  у вирішенні політичних питань. Це специфічна ознака грецького по- лісного політичного  устрою — повна відкритість,  громадське обгово- рення  нагальних  проблем.  Іншою  суттєвою  рисою полісного  життя стало нове уявлення про справедливість (персоніфіковану в богині

Діке).  На зміну родовому  праву й традиційній моралі, де типовим  є обожнення  царської влади (яскраво втілені в кріто-мікенському сус- пільстві)  та ворожість до будь-якого чужинця, прийшло розуміння божественної справедливості, що поширювалась однаковою мірою на всіх людей, без огляду на їхню родову чи племінну належність.  Саме з цієї світоглядної позиції розвинулася на наступних  етапах грецької історії славнозвісна полісна демократія. Вона мала у своїй основі не старі ієрархічні  відносини  панування й підкорення, а нову систему суспільних  зв’язків між «подібними»  та «рівними» громадянами,  для яких державне керівництво є спільною справою.

Протягом  архаїчного періоду поліс як політичний та суспільний організм лише народжувався, раз у раз заходячи в суперечність  зі старими, віджилими,  але ще досить впливовими формами життя. На- самперед це були самоуправні  зазіхання  родової  аристократії.  Важ- ка соціально-економічна ситуація,  обтяжливі політичні  конфлікти сповнювали  архаїчну  добу нестабільністю,  що доволі часто закінчу- валася кривавими інтермедіями тираній. У VII столітті до нашої ери тиранія була звичайною формою влади в грецьких полісах. Серед найвідоміших  тиранів — Періандр  із Корінфа, Пісістрат  з Афін, Піт- так з Мітілени  на Лесбосі та ін. Більшість з них були непересічними особистостями. Але їхні намагання  розв’язувати  суперечності  між різними соціальними силами засобами диктатури, здебільшого, лише

«консервували» суспільну кризу. Хоча для знищення  могутності ста- рої родової знаті й розчищення шляху для розвитку нового рабовлас- ницького суспільства дещо зробили й вони.

Та вирішальними у формуванні класичного  рабовласницького поліса античної Греції були законодавчі реформи суспільно-полі- тичного життя  на межі VII–VI століть до нашої ери. Вони пов’язані з іменами  видатних  афінських реформаторів Солона  і Клісфена  та спартанського законодавця Лікурга.

Солон (близько 549 р. до н.е.) та Клісфен  (між 509 та 507 pp. до н.е.) через запропоновані ними системи правових  заходів повели на- ступ на панування родової земельної  аристократії,  на захист демосу від боргів, безземелля,  за відновлення єдності поліса, за відродження політичної  сили народних зборів.

Результатами цих цілеспрямованих політичних  заходів стала переорієнтація на демократичний шлях  суспільного  розвитку,  під-

тримана  заможним  селянством  у народних  зборах. У VI столітті  до нашої ери Аттика — це ще сільськогосподарський край, але значною мірою також осередок ремісництва й торгівлі. Після реформ вона перетворюється на  район  середнього  та  дрібного  землеволодіння. Це істотно стабілізує соціальну ситуацію й допомагає встановити в Афінах, центрі Аттики, демократичне  правління. Законодавчі функ- ції належали еклесії — народним зборам, за діяльністю посадових осіб (архонтів) наглядав спеціальний орган — ареопаг. Афінська політич- на система, гнучка й здатна до розвитку,  заклала  основу подальшого розквіту  Афін, перетворивши цей поліс на найбільший культурний центр Греції, на «школу Еллади», як пізніше оцінить його Фукідід.

Зовсім  інакше  була  влаштована Спарта  — уособлення  військо- во-аристократичного  державного   устрою.  Спарта   утворилася  піс- ля вторгнення  дорійців  у Лакедемон  десь у XI чи X столітті  до на- шої ери. Більшу  частину  місцевого  ахейського  населення спартанці підкорили, обернувши на рабів-ілотів. Ті, хто добровільно визнали панування Спарти,  увійшли  до складу  Лакедемонської держави  на правах периектів (ті, що живуть  довкола),  зберігши особисту свобо- ду, але втративши політичні,  громадянські права. Рання  Спарта  ба- зувалася на подвійній царській владі. Два басилевси уособлювали воєначальників, судців і жерців; рада старійшин  (герусія) та народні збори (апелла), в яких могли брати участь усі вільні громадяни Спар- ти (менша частина населення), мали радше формальний характер, підкоряючись єдиновладдю  басилевсів.

Суспільна атмосфера  Спарти  за всіх часів була гострою й напру- женою. Та особливо вона погіршилася після завоювання Мессіни, яке поповнило спартанські володіння плодючими землями, а спартанську соціальну напругу — ворожістю підкорених мессінців, які примножили кількість ілотів. Тому від кінця VII століття до нашої ери Спарта пере- творюється  на замкнену корпорацію професійних воїнів-гоплітів, що силою зброї стверджують своє панування над численнішими ілотами. Постійна  загроза  бунту вимагала  від спартанців  максимальної згур- тованості та організації. Це змусило спартанців здійснити низку соці- альних реформ, — так звані «закони Лікурга», що перетворили Спар- ту на згуртований військовий табір. Громадянином вважався  тільки той, хто без заперечень підкорявся державним законам, які регламен- тували  життя  громадян  до  найменших   дрібниць.  Найважливіший

політичний принцип  законодавства Лікурга, принцип  рівності, об- межував  до мінімуму  все особисте, від володіння  майном  до індиві- дуальних  уподобань  у їжі чи вбранні.  Однаковість стала  законом  і гарантом згуртованості  громадянського колективу.

Ефективність цих заходів для військової  досконалості  очевидна. Уславлена спартанська фаланга була неперевершеною  тривалий час. Спарта  вже в середині VI століття  до нашої ери підкорила  своїй ге- гемонії такі великі  поліси, як Корінф,  Сикіон,  Мегари.  Відомі її за- войовницькі зазіхання  на Афіни.

Політичну стабільність Спарти схвально відзначали  її шануваль- ники: Ксенофонт, Платон, Плутарх. Серед її критиків був Арістотель.

В VI столітті до нашої ери спартанська полісна система вичерпа- ла себе. Економічно та культурно вона досить сильно відставала  від інших грецьких  полісів.  Поступово  занепала,  а потім зовсім зникла своєрідна  культура  Спарти, яка ще в VII столітті до нашої ери ство- рювала яскраві  зразки. В наступних  століттях  Спарту спіткав цілко- витий застій у соціально-політичному й культурному житті, вона не дала жодного поета, філософа, митця, вченого в культурну спадщину людства.

Отже, Афіни й Спарта  демонструють  різні форми  грецького  по- ліса — одного з найсуттєвіших досягнень культури Греції в архаїчний період. Це була найдосконаліша форма політичного правління в того- часному культурному світі.

Яскравим  свідченням  її переваг стали культурні  надбання  анти- чної Греції. Вже архаїка принесла  багато своєрідних  культурних ре- зультатів.  Після «темних віків» одним із найсуттєвіших її досягнень стало нове письмо. Перші грецькі писемні пам’ятки датовані VIII сто- літтям до нашої ери. На відміну від мікенської складової писемності еллінська  послуговується запозиченим у фінікійців і творчо пере- робленим семітським алфавітом. Нова грецька абетка налічувала 24 знаки з твердо установленим значенням для голосних і приголосних звуків.  Зручність цієї алфавітної системи  зробила  її доступною  на- родним масам. Якщо досі в багатьох народів письменність  була при- вілеєм  професійних писарів,  то в греків  вона  стала  здобутком  усіх громадян поліса.

Це дало поштовх розвиткові літератури.  Архаїка — то часи Гоме- ра, Гесіода, Архілоха,  Сапфо,  Анакреонта,  Піндара.  Розквітли різні

з острова  Парос  (середина  VII  ст. до н.е.) чи витонченої  любовної лірики відомої поетеси Сапфо. Іонієць Анакреонт уславив веселощі життєрадісних і безтурботних  греків. Дух людини іще в бентезі й по- шуку, але вже усвідомлює свої творчі можливості, вже вивільняється з-під нещадного гніту первіснородового суспільства.

В архаїчний період народжується ще одна риса грецької куль- турної унікальності:  особливий  погляд на світ, цілком відмінний  від міфологізованого  світобачення,   притаманного   східним  культурам, та й навіть раннім етапам грецької культури. Виникає специфічна антична філософія з раціоналістичним баченням світу, тобто за- родком  науки.  З настійливих намагань  пізнати  таємниці  Всесвіту, розв’язати  загадку його Світобудови народжується новий  тип мис- лення, для якого навколишній світ стає розумово  збагненним,  логі- ко-теоретично впорядкованим і математично  доказовим. На відміну від східної філософії  як релігійної мудрості, це нова галузь позарелі- гійного мислення,  де буття космосу пояснюється суто раціональни- ми, відмінними  від релігійних, причинами.  І якщо спеціальні знання Вавилону, Стародавнього Єгипту чи Китаю можуть кваліфікуватися лише як переднаука,  це — намагання  створити  систему позитивних знань про Всесвіт з ідеєю космічного  порядку  не від Бога, а на під- ставі закону.

Безперечно, грецька  філософська та наукова  традиції  формува- лися, використовуючи досягнення  інших народів. Греки багато за- позичили  з культурних надбань вавилонян, єгиптян,  фінікійців.  Але заслуга греків — у творчій переробці та внесенні того нового, що дає підстави говорити  про виникнення власне науки й філософії  саме у стародавній Греції.

Архаїчний  період  був  періодом  перших  кроків  грецького  духу в цьому  напрямі.  Тому  у філософських шуканнях  цієї пори ще до- сить релігійно-містичних вірувань, пророцтва, морально-етичних напучувань.  Релігійно-містичний ухил ранньої грецької філософії представляють секти орфіків  та піфагорійців. Раціоналістичні заса- ди мислення  були здобутком  іонійської  філософії  (Фалес із Мілета, Анаксимандр, Анаксимен) і Геракліта Ефеського (VI ст. до н.е.). Саме грецькі натурфілософи, які добре розуміли  та відповідно  оцінювали значення досвіду, емпіричних  досліджень як основи будь-яких знань, заклали основи грецької та європейської науки.

Мистецтво  Греції архаїчної доби також виявляє засади нового світобачення.  Естетичним ідеалом і вищим художнім принципом  Ел- лади, починаючи з архаїки, стає людина зі своїми реальними здібнос- тями та можливостями, з притаманною  їй красою, як реально  втіле- ним добром (калокагатія), як гармонією зовнішнього і внутрішнього, духовного і фізичного в ній.

Хоча в мистецтві  грецької архаїки ще досить помітні «спадкові» риси кріто-мікенського, чи геометричного  (періоду  «темних  віків») стилю, а також сліди впливу сусідніх східних культур (особливо Єгипту),  однак це своєрідне за змістом і формою мистецтво.

У VII—VI століттях  до нашої ери після тривалої  перерви  розпо- чинається  храмова грецька архітектура. У VI столітті до нашої ери виробився єдиний  всегрецький тип храму — прямокутної будови  з одинарною  чи подвійною  колонадою  з усіх боків, прообразом  якої був мікенський  мегарон. Склалися основні конструктивні та художні особливості  двох архітектурних ордерів: дорійського — сувора могут- ність і ваговита  масивність  усієї будови та її елементів, поширеного на Пелопоннесі й у містах Великої  Греції (Південна Італія  та Сици- лія), та іонійською — витончена, струнка будова з дещо надмірною пишністю  декоративного оздоблення,  популярна в грецькій  частині Малої Азії, в деяких районах материкової Греції. Виконані з каменю, вапняку  чи мармуру, барвисто розфарбовані, храмові будови були прикрашені монументальною, теж розфарбованою, скульптурою. Барвистість оздоблення  та білизна мармуру створювали особливу ошатність і святковість  грецької архітектури.

Рання грецька скульптура, що виникла близько середини VII сто- ліття до нашої ери, має виразні риси східного скульптурного канону. Її типові зразки  — скульптурні зображення юнацької  (курос) і діво- чої (кора) фігур: досить недосконалі  пропорційно,  статично однома- нітні, фізіономічно типізовані  зображення з явними  східними  пере- більшеннями деяких  деталей. Але це вже захоплений  гімн людській тілесній довершеності,  вогнистій  молодості  й життєвій  сназі. Зобра- ження людського тіла поступово вдосконалюється вже наприкінці VI століття  до нашої ери, зробивши  грецьку  скульптуру  непереверше- ною цінністю не лише грецької античної, а й світової культури. Її роз- квіт припадає на наступний,  класичний період.

Наймасовішим видом архаїчного грецького мистецтва  став, за- вдяки  розмаїттю  й  динамічності,  безперечно,  вазовий  розпис.  Тут

здійснюється найбільше художніх нововведень  та експериментів. Широкий сюжетний діапазон вміщує як міфологічні сцени, так і жан- рові епізоди: сторінки повсякденного життя грецького демосу нарівні з епізодами  аристократичного життя.  Найвідоміші зразки  чорнофі- гурного та червонофігурного грецького вазопису стали неперевершени- ми ілюстраціями історії своєї країни.

Отже, хоча в архаїчну епоху культурне  життя  Греції ще не наб- рало завершених форм, а лише перебувало на стадії свого станов- лення, всі основні типи та форми грецького мистецтва вже виникли. Більше того, чітко означилися його головні художньо-естетичні принципи.

У цей самий період закладено нову модель політичної  організації суспільства: рабовласницький поліс, у якому згуртована  спільнота вільних громадян становила єдиний організм. Життєздатність нової цивілізації піддано суворому  випробуванню під час греко-перських воєн, що розпочалися наприкінці VI століття  до нашої ери через за- гарбницькі претензії зміцнілої перської деспотії Ахеменідів. Грецька суспільна думка наступних віків вважала ці війни протиборством свободи і деспотії, цивілізації і варварства.

Грецька культура періоду класики

Класичний період культурного розвитку  Стародавньої Греції припадає на V століття  до нашої ери. Перемога греків у греко-персь- ких війнах створила щонайкращу соціально-економічну й політичну атмосферу, яка дала змогу розвинутися культурним особливостям античної Греції. До традиційних грецьких реалій, притаманних попе- реднім епохам, додалися  нові риси, й це поєднання визначило куль- турне середовище класичного  періоду.

Попри всі соціально-політичні колізії та суперечки між грецьки- ми полісами,  зовнішня  загроза  змусила  усвідомити  єдність еллінсь- кого світу, а після  перемоги  ідея всееллінської солідарності  оволо- діває суспільною  свідомістю. Відбувається подальша  консолідація й розвиток грецького полісу. Народжений архаїкою політичний режим ісономії (рівноправ’я) у найрозвинутіших містах, особливо в Афінах, перетворюється на завершену систему демократії. Греко-перські  вій- ни  випробували античну  полісну  систему,  а перемога  підтвердила

ефективність її демократичної орієнтації, адже перемога була здобута під егідою демократичних Афін.

V століття до нашої ери позначене успіхами й у соціально-еконо- мічному розвитку  античної Греції. Рабство набуває найзавершенішої форми, так званого класичного  типу. На відміну від патріархального архаїчного рабства, що використовувало рабську працю для задово- лення побутових потреб, класичне рабство стає засобом економіки. Тепер  раби  виробляють продукцію,  призначену  на  продаж,  відтак сфера   використання  рабської   праці  розширюється:  її  експлуату- ють в усіх головних  галузях  економіки.  Зростає  чисельність  рабів у суспільстві.  Потребу  в них задовольняли греко-перські  війни,  адже військовополонених обертали на рабів.

Розширення сфери  застосування праці рабів у таких масштабах вплинуло  не лише  на матеріально-економічний стан суспільства,  а й на характер  соціальних  процесів  у ньому. Тепер серед рабів пере- важали варвари, тобто іноземці. Поступово  поняття  «варвар» (люди- на, що не володіє  грецькою мовою)  і «раб» стали  тотожні. Виникає ідеологія «природного  рабства». Прірва  між вільним  греком і рабом стає нездоланною, збільшуючи цінність свободи в тогочасній ієрархії культурних вартостей.

В перебігу греко-перських воєн серед грецьких полісів чільне міс- це посіли  Афіни,  перетворившись на духовний  і культурний центр Еллади. Низка  блискучих  перемог забезпечила їм авторитет  серед грецьких  полісів  і  допомогла  в  післявоєнній політичній   боротьбі за панування.  Серед  них  широко  відома  перемога  під Марафоном (490 р. до н.е.) й перемога біля Саламіна  (480 р. до н.е.), де афіняни продемонстрували можливості  свого морського  флоту.  Саме могут- ній  флот,  яким  Афіни  завдячували Фемістоклові, визначив   долю цього полка під час війни, а ще більшою мірою — в повоєнному куль- турному розквіті.

Платформою керівної ролі Афін в еллінському світі став створе- ний іще в роки війни Делоський союз (симмахія), в післявоєнні роки перейменований на Афінський морський союз. Але насамперед зумо- вили її нові риси політичного та економічного життя цього поліса. Завдяки флотові  він став центром торгівлі  всього еллінського світу. Економічне життя  цілком  переорієнтувалося на ринок,  що сприяло бурхливому розвиткові ремісництва.  Широке  застосування рабства

ті, запроваджено клерухії  (військово-земельні колонії).  У місті роз- горнулося величезне будівництво, що сприяло зайнятості бідняків. Афінська  аристократія зближується з демосом і бере активну  участь у політичному житті, стаючи завдяки  своїй освіченості  політичним керівником  поліса, зокрема сам Перікл.

Усі вільні громадяни поліса обов’язково мусили брати участь у політичному та громадському житті. Громадянськими обов’язками були участь у загальнодержавних святах, військова  служба, літургії (повинності) для багатих громадян: утримання за свій рахунок війсь- кового суду, підготування театральних вистав тощо.

Демократична система була цілком підпорядкована громадянсь- кому контролю. Зберігалась абсолютна суверенність народних зборів (еклесії). Всі ці риси афінської демократії робили її унікальним куль- турним явищем не лише тогочасного світу, а й наступних  часів.

Гармонізований і стабілізований відлагодженою  демократичною системою афінський поліс домагався успіху і в справі об’єднання со- юзних полісів у єдиний організм. Афіни цілеспрямовано створювали соціальні підпори своєї влади на місцях, підтримуючи  демократично зорієнтовані поліси. Завдяки своїй морській гегемонії Афіни контро- лювали майже всю торгівлю еллінського світу. Вони запровадили єдину (афінську) монету, єдність мір та ваги й навіть намагалися під- корити  союзників  юридичному  контролю.  Перікл  прагнув  перетво- рити Афіни на релігійний та культурний центр усього союзу. Завдя- ки цим намаганням великодержавної політики  у середині V століття до нашої ери Делоський союз перетворено  на Афінську морську дер- жаву (архе). Зовнішньою ознакою цього стало перенесення 454 року до нашої ери союзної скарбниці  з Делоса до Афін. Це був найвищий успіх політики Афін як об’єднавчого центру Еллади в ім’я процвітан- ня архе.

Проте водночас в афінській  демократичній системі й усьому грецькому соціумі накопичувалися явно деструктивні тенденції. По- стійним  внутрішньополітичним тлом усіх подій, що розгорталися в грецькому світі, було протистояння двох протилежних типів політич- ної організації полісного життя — демократії та олігархії. У V столітті до нашої ери воно персоніфікувалося в протистоянні демократичних Афін і олігархічної Спарти. До цього додалися соціальні суперечності між демократичною меншістю й безправним  населенням  (метеками,

жінками,  рабами)  Афін, глибинна  несумісність  централізації та при- родної автаркії поліса, а також невдоволення союзників, яких Афіни обернули  радше на підданих. Усі ці чинники  призвели до Пелопон- неської війни, яка протягом  27 років підважувала матеріальні  та мо- ральні сили греків. Перемогла  Спарта з союзними містами Пелопон- несу, й це фатально  позначилося на грецькій  культурі.  За образним порівнянням Плутарха, гегемонія Спарти виявилася «питвом, що від першого  ковтка  був нестерпним і гірким»  для греків. Кінець  Пело- поннеської  війни став кінцем Афінської  архе, а нова політична  сис- тема не позначалася міцністю, й усе наступне  IV століття  минуло  в песимістичному очікуванні  краху серед воєн і політичних  суперечок. Пелопоннеська війна стала каталізатором процесів, що призвели до кризи полісну систему античної Греції.

Надбання духовної культури  Греції V століття  до нашої ери міс- тили в собі провідні тенденції культурного розвитку  Еллади: від все- еллінської  солідарності, демократизму до полісної самосвідомості вільного громадянина. Збіг духовного пафосу основних ціннісних орієнтацій  з адекватною  формою їх втілення  та відображення в різ- них сферах культурної  діяльності  Греції робить тогочасні культурні надбання класичними взірцями грецької античності.

Афіни як центр найпередовішого й демократичного грецького со- ціуму стали  місцем розквіту  грецького  культурного генія, особливо за часів правління Перікла. Вольтер назвав цей період «віком Перік- ла». Хоча він тривав лише кілька десятиліть,  велич досягнутого гідна такого визначення.

Політична гегемонія Афін сприяла перетворенню Аттики на своє- рідне перехрестя  культурних потоків у грецькому світі. Дорійська традиція Корінфа та Егіни, східні мотиви іонійського стилю полісів Малої Азії та островів Егейського моря, поєднавшись з еллінською ви- тонченістю й винахідливістю, дали той плідний синтез, якому класич- на грецька культура зобов’язана своєю унікальністю й неповторністю.

Завдяки зусиллям Перікла в Афінах зібралися найкращі сили Ел- лади. Вождь афінської  демократії  добре знався  на мистецтві,  був ве- ликим  шанувальником учених. Вершиною  його копіткої  культурної діяльності  стала відбудова  зруйнованого персами  афінського  Акро- поля. Перікл  залучив  до цієї роботи найкращих  архітекторів  на чолі з видатним Фідієм.

надмірному й безмежному. Закони  й гармонія макрокосмосу, що вті- лені в гармонії та законовідповідності мікрокосму людської істоти, — це і є грецька антична скульптура.

Вклоняючись красі та мудрості  тілесної  будови  людини,  антич- ні греки в скульптурі віддавали шану довершеності всього сущого. Людську  подобу вони піднесли  до прекрасної  норми статуарної  до- сконалості й викінченості. Пластика тіла в античній скульптурі стала мовою душі.

Класична  скульптура  звільнилася від архаїчної  умовності  в зоб- раженні  людини. Серед її досягнень  — уміння  зобразити  тіло в русі. Це відкрило  для митців високої класики  великі можливості  переда- вати не лише рухи тіла, а й порухи душі.

Оригінальних зразків  грецької  скульптури V століття  до нашої ери майже не залишилося. Тільки скульптурні фронтони  деяких уці- лілих грецьких храмів, фрагменти фризів Парфенону та римські копії найвидатніших статуй еллінських  майстрів дають нам змогу скласти уявлення про грецьку класичну  скульптуру. Разом  із великим  Фіді- єм славу грецької скульптури становлять імена Поліклета,  Піфагора Регійського, Мірона.

Агроський митець Поліклет належав до пелопоннеської течії так званої  «представницької статуї» — людської  фігури  у спокої чи по- мірному русі. Зразком такої фігури є найвідоміший його твір «Дори- фор» — юнак-списоносець. У цій статуї автор втілив свій «Канон» — вчення про еталонні пропорції людського тіла. Він класично вирішив проблему зображення людини в спокої, але готової до дії. «Дорифор» протягом сторіччя залишався неперевершеним взірцем.

Іонійські  майстри  експериментували в зображенні  рухів. Найви- датніший  скульптор  цієї течії Піфагор  Регійський досяг небувалої майстерності в реалістичному відтворенні звільненого людського тіла.

Скульптура Аттики  представлена   роботами  видатного  скульп- тора Мірона.  Він намагався  поєднувати  у пластичному зображенні спокій  й динамізм.  Його  відомий  «Дискобол» — яскраве  свідчення реалістичного зображання фізичної напруги атлетичного тіла в русі.

Ще менше, ніж про скульптуру, відомо про малярство. Лише зі свідчень сучасників  можна дізнатися  про творчість  Полігнота  з ост- рова Тамос, Аполлодора, Зевксіса,  Парасія.  Найвидатніше досягнен- ня  тогочасного  живопису  —  оволодіння  мистецтвом  світлотіні.  Це

відкриття стародавні автори приписують Аполлодорові Афінському, який,  крім того, ввів у малярство напівтони  й перспективу.  Це був справді  революційний крок  від розфарбованого малюнка,  типового для попередніх періодів грецької культури та східної живописної тра- диції того часу, до реалістичного живопису наступних віків. Відкрита греками  техніка світлотіні,  здатна створювати  ілюзію реального  сві- ту, на деякий час була втрачена людством. Повторне її відкриття ста- лося майже через два тисячоліття — в епоху Відродження.

Послідовниками Аполлодора  стали Зевксіс,  Перасій, Тімат. Ілю- зіоністська техніка малярства зумовила переважання в їхній творчос- ті натюрмортів  і жанрових сцен.

Творцем  психологічного живопису  був Полігнот,  який умів реа- лістично передати душевні порухи, майстерно зображаючи міміку обличчя.  За  свідченням  сучасників,  він був надзвичайно вправним художником — відзначають, наприклад, прозорість жіночого вбрання на його картинах.

Провідною  темою грецького  мистецтва  класичної  доби, так само як і архаїчної, було зображення людської тілесної та духовної краси й досконалості.  Майже відсутнє  в мистецтві  класичної  Греції навко- лишнє середовище. Ландшафтні зображення з’являються лише в епо- ху еллінізму.

Хоча грецьке класичне мистецтво не досягло великих успіхів в індивідуалізації своїх героїв (портрет  у Греції не був розвинутий), однак могло передати  типову  психологію.  Узагальнений тип люди- ни-героя  — вияв  високої  духовності,  ствердження гідності й величі громадянина,  славного захисника свого рідного поліса.

У філософії  V століття  до нашої ери теж присутні  ознаки  нових тенденцій класичної  доби. Провідним напрямом  залишається натур- філософія, народжена ще архаїкою. Вчення Геракліта, Анаксагора, Емпедокла  про космічні закономірності й першооснови  буття допов- нюються уявленнями про світ перших атомістів Левкіппа  з Мілета й Демокріта  з Абдер. Усі філософські школи  першої половини  V сто- ліття намагаються створити універсальні космологічні та онтологічні концепції, що пояснюють єдність і розмаїтість світу.

Але вже у філософській позиції Демокріта  присутній  новий для грецької  філософії   мотив  індивідуації  космічного  цілого.  Це  ста- ло прологом  до того, що десь від середини  V століття  починається

переорієнтація філософської думки в предметі свого дослідження. Космологічний натуралізм із його безпосередньою спрямованістю лише на природне  ціле доповнюється тенденцією  виділяти  людину як спеціальний предмет філософствування.

Виразному  означенню  цієї тенденції  грецька філософія зобов’я- зана філософській діяльності  софістів. Розпочавши з критики  філо- софських традицій, вони активізували інтерес до природи людського знання,  до виділення  людини  з її своєрідністю  з-поміж  всіх інших речей світу. «Людина є міра всім речам — існуванню існуючих і не іс- нуванню неіснуючих», — проголосив  видатний  представник софістів Протагор, відкриваючи еру людини в грецькій філософії.

Пізніше  в  ученні  софістів  посилився релятивізм, наблизивши його до скепсису, проте їхня роль у дальшому  розвитку  грецької фі- лософської  думки заслуговує  на високу оцінку. Вони першими звер- нули увагу на те, що людина наділена особливою рисою — здатністю судити про речі, оцінювати їх, вирізняти з космічного цілого, — а від так має і особливу роль у космічному цілому.

Нещадно  критикуючи релятивізм софістів, фактично  продовжу- вав їхню лінію в утвердженні  людини предметом філософських мір- кувань  Сократ.  На відміну  від пізнавального скепсису  софістів,  він переконаний в існуванні  об’єктивної  істини  й у можливості  її осяг- ти. З цих позицій  він ще рішучіше  повертає  напрям  філософсько- го дослідження від космосу  та природи  до людини.  «Пізнай  самого себе» — така відправна  теза його філософствування. Принцип само- пізнання,  що його висунув Сократ, — це пошук загальних (передусім етичних) визначень,  що таке «благо», «мужність»,  «розсудливість»,

«краса» тощо. Це піклування про свою душу, практичне  досягнення моральної досконалості.

Проте Сократ лише поставив проблему пошуків універсальних визначень не знайшовши  їхніх аналогів у мінливості  реального світу. Його кінцевий  висновок — «Я знаю, що нічого не знаю». Але дослід- ницький  пафос його філософської маєвтики  став силою, що пробуд- жувала людські душі від темряви  неуцтва до світла вищих людських цінностей.

Властива Сократові  іронія, якою він заганяв у глухий кут спів- розмовників, урешті-решт обернулася  проти нього. Він став жертвою недовірливості й темноти співгромадян.  Та його справу продовжили

наступники, й серед них найвидатніші філософи грецької античнос- ті Платон та Арістотель, що належали  вже до наступного, посткла- сичного покоління грецьких філософів.  Вони стали творцями  вищих зразків грецької античної філософської класики,  з великою майстер- ністю й талантом розвиваючи накреслену  Сократом гуманістичну  лі- нію філософських шукань.

Відступ натурфілософії з передових позицій наукової думки в класичний період грецької культури  також пов’язаний  із розвитком у V столітті до нашої ери спеціальних наукових  дисциплін.  Накопи- чення позитивних знань стимулює розвиток у класичній  Греції мате- матики, астрономії, медицини, історії. Тут належить  згадати видатну діяльність Гіппократа в царині медицини, видатні історичні твори Геродота й Фукідіда.

Геродот із Галікарнаса, який заслужено отримав від нащадків ша- нобливе наймення  «батько історії», вперше для Греції створив ціліс- ний, систематизований виклад історичних подій. Його «Історія» при- свячена  греко-перській війні. Геродот заглиблюється в минуле, щоб дослідити її причини. Він не обмежується аналізом Греції та персько- го царства. Шукаючи  взаємозв’язки в історичних  подіях, детально описує життя й побут багатьох країн Сходу та Заходу, де сам побував. В основі його досліджень не лише побачене, а й почуте. Тому за всієї об’єктивної настанови Геродотова «Історія» — не стільки історичне дослідження, скільки літературний твір на історичні теми. Геродотові притаманне традиційне  мислення  з міфологічною інтерпретацією ре- альності з пошуком божественної  справедливості в ході історії.

Як наука історія зобов’язана більше його молодшому сучасникові Фукідіду — авторові одного, незакінченого  твору про Пелопоннеську війну.

Фукідід прямо  протиставляє себе Геродотові як шукача  істини, а не збирача байок. Він досліджує історію крізь економічні, політич- ні, психологічні  факти,  намагаючися  з’ясувати  реальні  причини  ви- никнення воєн. Його цікавлять не міфи й легенди, а історичні події, сучасником  яких він був. Не посилаючись  на богів, можна пояснити суспільні події через знання людської натури, стверджує  Фукідід.

Він — засновник документалізованої та психологізованої історії. Класичний період грецької культури  є часом народження грець-

кої трагедії — літературного  жанру, що найбільше  відповідає  духові

класичного  поліса. Хорова лірика, що панувала в архаїці, зникає з авансцени  разом із втратою панівного  становища  аристократією, ес- тетичні потреби якої вона задовольняла. На зміну їй приходить театр як символ  античного  демократизму, де трагедійна  вистава  чи коме- дія, величезні всенародні дійства, в художній формі виявляють духо- вну єдність співгромадян.

Основою  театру є притаманні  грекам ще за архаїки культові від- прави на честь покровителя землеробів  бога Діоніса, так звані Вели- кі Діонісії. У класичний період на хвилі  еллінського патріотизму,  з одного боку, та завдяки розквіту нової галузі землеробства,  а саме виноградарства, з іншого, зростає  популярність цих свят. В Афінах Великі Діонісії перероджуються в театралізовані вистави, стають обов’язковим  складником державних  святкувань.  Розуміючи винят- кову роль  театру  у формуванні поглядів  і переконань  вільних  гро- мадян  Еллади,  полісна  держава  цілеспрямовано підтримує  його, за- провадивши обов’язок літургій  — грошової підтримки  та організації вистав заможними  громадянами,  виплачуючи незаможним кошти на квитки.

На думку Арістотеля,  «трагедія і комедія виникли  спершу з імп- ровізації.  Перша — від зачинателів  дифірамбів,  друга — від заспіву- вачів фалічних  пісень» (Поетика, IV). Етимологія слів «трагедія»  та

«комедія»  підтверджує ці зв’язки.  Трагедія  грецькою  мовою  озна- чає — пісня цапів, котрі є ритуальними символами  козлоногих  сати- рів бога Діоніса (трагос — цап, оде — пісня). Слово «комедія» тлума- читься як пісні процесії гульвіс (від комос).

Свого класичного  вигляду трагедія та комедія набули на межі VI та V століть до нашої ери, ставши виразниками соціальних  проблем, що вирішувалися в міфологізованому сюжеті, сягаючи в найкращих зразках філософських узагальнень і гострої сатири.

В уявленні греків театральна сцена образно втілює в собі світ. Людське життя — акторське виконання загаданих космосом трагедій та комедій. Людська свобода в цьому необхідно зумовленому «театрі життя» завжди трагедійна. Але варто сміху людське невігластво щодо цієї закономірності свого буття.

Яскравим  втіленням трагедії є творчість трьох видатних  афінсь- ких драматургів  — Есхіла, Софокла  та Евріпіда. Їхні твори блискуче ілюструють еволюцію розуміння свободи людських вчинків.

Есхіл — один із основоположників трагедійної  драматургії.  Зав- дяки його новаціям сталося перетворення трагедій з мімічної хорової лірики на істинну драму. Есхіла хвилювали проблеми морального обов’язку людини, її відповідальність перед рідним полісом, сила фа- туму, що панує не лише над людьми, а й над богами. У найвідоміших п’єсах — «Прометей  закутий»,  «Прометей  звільнений», «Перси», в трилогії «Орестея» — він розглядає  проблеми  співвідношення боже- ственної та людської  волі у відповідальності людини  за скоєне, зна- чення громадянського суду. Належачи за походженням до аристокра- тії, Есхіл виявляє схильність  до демократичного устрою.

Софокл  — молодший  сучасник Есхіла, його учень та суперник на змаганнях  поетів.  Двадцять  чотири  рази  п’єси Софокла  здобували перші нагороди. Він був істинним  афінянином епохи Перікла,  зрос- тав в атмосфері  патріотичного піднесення, віри в людські можливос- ті. Своїх ідейних позицій Софокл  не змінив і в роки Пелопоннеської війни, коли руйнувався створений Періклом  демократичний лад.

У   його   найпопулярніших  трагедіях   «Антігона»,   «Едіп-цар»,

«Філоктет» людина покликана самостійно  визначати свої вчинки, морально  відповідати  сама за себе. Софокл  не посилається на вищі сили. Для нього невблаганність людської долі вища за богів. Людина приречена  спокутувати провину.

Евріпід — молодший сучасник Софокла,  яскравий представник настроїв афінського  суспільства  останньої  третини  V століття,  коли дедалі чіткішим ставало наближення кризи суспільства. Прихильник демократії, він засуджував  будь-яку її радикалізацію, що особливо виявлялося в тогочасному політичному житті.

На  відміну  від Софокла,  котрий  показував  людей  такими,  яки- ми вони мають стати, Евріпід  зображав  людей такими,  якими  вони є. Він відкидав  принципи  високої трагедії з її орієнтацією на ідеаль- них героїв. Його трагедії наближаються до побутової драми, можливо тому, що навколишнє життя  стає драматичнішим. Творчості  драма- турга притаманний інтерес до окремої особи. В його п’єсах «Медея»,

«Електра»,  «Іпполіт»,  «Федра»  розкривається діалектика  людських почуттів. Трагедійний конфлікт він переносить  у душу героя. Еврі- підова індивідуалізація персонажів — риси культурних тенденцій на- ступної епохи. Недарма  його твори стали популярними вже в період еллінізму.

Народження комедії як особливого  жанру пов’язане з Сицилією, де Епіхарм  першим почав створювати  цілісні п’єси на пародійно-мі- фологічні  та побутові  теми. В Афінах комедія  з’явилася  пізніше від трагедії, вписавшись своїм сатиричним пафосом  у передгрозову  ат- мосферу, коли розхитувалися полісні підвалини. Бурхливе політичне життя  Афін плідно  живило  творчість  Кратина,  Евполіда,  Арістофа- на. Найбільше дійшло до наших днів Арістофанових Комедій. Серед них — «Оси», «Хмари», «Плутос»,  «Лісістрата».  Комедії Арістофана зафіксували процес розкладу  афінської  демократії. Критика  та своє- рідний утопізм, палка ненависть  до чинних порядків  і мрія про спра- ведливість, що поєднуються в його творах, свідчили про нього як про людину Періклової доби. Творчість  Арістофана  втілює здоровий  на- родний глузд і гумор.

Держава-поліс періоду класики пильно дбала про культурне жит- тя своїх громадян, наслідком чого був досить високий рівень їхніх культурних запитів. Афіни класичної  пори — місце, де мистецтво, філософія, наука стали невіддільним компонентом  повсякденного життя.  Афінян  оточували  високохудожня архітектура  та скульпту- ра; для них існували  театр, гімнасіони  й палестри  для фізичних  тре- нувань  на дозвіллі;  просвітянська діяльність  філософів  на вулицях міста створювала  особливу  атмосферу  пошани  до освіченості.  Крім того, демократична  політика, що стала життєвим  обов’язком кожного громадянина, проводилася у формі агона — змагання в красномовстві, у боротьбі думок. Слово  стає переважним засобом досягнення  полі- тичного  пріоритету.  Цінувалося вміння  переконувати людей,  керу- вати настроєм юрби. Великий  успіх мала освітня діяльність  софістів. Вони були першими  платними  вчителями філософії,  красномовства та інших знань, потрібних кожному громадянинові Афінського демо- кратичного  полісу. До традиційних для грецької освіти предметів, — читання, письма, лічби, гімнастики й музики, — додалася риторика, мистецтво усного слова. Хоча в класичну епоху освіта ще не була юри- дично обов’язковою,  афіняни вже на початку  Пелопоннеської війни могли пишатися  тим, що серед них немає жодного неписьменного.

Проте хоч би які блискучі були культурні  надбання грецького на- роду в V столітті  до нашої ери, в пору процвітання класичного  де- мократичного  Афінського  поліса, але невблаганний хід історії підвів Грецію до неминучого руйнування, здавалося  б, навіки усталених  за-

сад полісного  ладу. Пелопоннеська війна остаточно  підважила  полі- тичну, соціальну стабільність Еллади. На межі V–VI століть до нашої ери світ грецьких полісів охопила всебічна криза. Це ще не був зане- пад, але елліни болісно сприймали тяжке випробування.

Внутрішня смута не припинилася й після закінчення війни. Сус- пільна несталість викликала в людей зневіру у звичних  полісних цін- ностях, традиційні уявлення витіснялися новими настроями та ідеями.

Через усобиці, зростання економічної й соціальної нерівності гре- ків, руйнування економічних  і політичних  відносин ширилися соці- альна апатія й аполітичність народу. Розривалися гармонійні зв’язки індивіда й поліса. Слабшав  полісний  патріотизм,  що яскраво  вияви- лося, зокрема, в поширенні  у VI столітті до нашої ери військового найманства.

Одначе ця криза полісного ладу викликала активну протидію всіх інтелектуальних і творчих сил Еллади. Тому IV століття до нашої ери видалося досить плідним у розвитку грецької культури, особливо фі- лософії, історії, ораторського  мистецтва.  Найкращі уми Греції шука- ли, як вийти з кризового стану, повернути колишню славу Еллади. Досить згадати, що це період розквіту  творчості  філософів  Платона й Арістотеля,  історика  Ксенофонта, ораторів Ісократа  й Демосфена, архітектора Скопаса, скульпторів Праксителя та Лісіппа.

В усіх сферах духовної культури  IV століття  до нашої ери з’яви- лися  ознаки  нового, що вже виходило  за рамки  класичних норм та ідеалів, сповіщаючи  про настання  нового етапу в культурному бутті Стародавньої Греції. Роль  Афін у культурному розвитку  грецького світу дедалі меншала.

Центр  архітектури перемістився до Малої  Азії, де звільнені  від афінського  контролю  малоазійські поліси переживали свій культур- ний розквіт. Головною відмінністю пізньокласичної архітектури став відхід від основного принципу класики — «нічого зайвого». Тепер архітектура  тяжіє  до монументальності й пишнот  на кшталт  Старо- давнього Сходу. Поряд із храмовим будівництвом зростає увага до цивільного  — театрів, приміщень  для зібрань, палестр, гімнасій.

У скульптурі  з’являється нетрадиційна для класики  тенденція індивідуалізувати образи, передавати  конкретні, а не узагальнені, фізичні  й духовні риси, відображати  різноманітні відтінки  настрою. Серед найкращих  скульптурних творів цієї пори — інтимно-ліричні

роботи Праксителя (наприклад, образ богині любові «Афродіта Кнід- ська»), пристрасно-патетичні образи Скопаса, вишукана граціозність скульптур  Лісіппа, який розробив  новий пластичний канон, змінив- ши класичний канон Поліклета.

Великих  змін зазнав у IV столітті до нашої ери театр. Залишаю- чись улюбленим  видовищем  греків, він перестав бути всееллінською трибуною соціальних і духовних ідеалів. Трагедія після свого блиску- чого розквіту у V столітті до нашої ери що далі більше стає «мистецт- вом для мистецтва»,  перетворюється на оригінальні  інтерпретації старих міфологічних сюжетів. Комедія цілком переключається на побутову  тематику.  У творчості  видатних  комедіографів, зокрема Менандра,  вона сягає висот психологічної індивідуалізації характе- рів. Проте  дедалі виразніше  виявляє тенденцію  до перетворення на характерологічні сценки, подібні до водевілю чи фарсу, з перебільше- ною сентиментальністю, інколи з ухилом в еротизм.

Найзначніше досягнення  грецької  літератури  цієї пори — полі- тична публіцистика видатних ораторів Ісократа, Демосфена, історика Ксенофонта.

Творчість  Ксенофонта яскраво  віддзеркалює духовні вболівання інтелектуальних верств Греції IV століття до нашої ери. Перейнятий у своїх історичних  дослідженнях проблемами виховання,  Ксенофонт багато міркує над тим, яким мусить бути володар, як виховати іде- ального правителя. Ці мотиви вчуваються  в усіх головних  творах іс- торика. У найвідоміших  із них («Анабасис  Кіра» про воєнний  похід

401 року в Персію Кіра Молодшого; «Грецька історія», що продовжує незакінчену Фукідідову «Історію  Пелопоннеської війни»  оглядом подій від 411 до 362 року до нашої ери; «Кіропедія» — історична по- вість про виховання Кіра Старшого) історик намагається визначити взірець державця  та полководця. У своїх політико-моралізаторських настановах Ксенофонт нещадно критикує демократичний устрій сво- го рідного поліса Афін і підносить аристократичне спартанське прав- ління.  Він стоїть біля витоків  двох найпопулярніших у вік полісної кризи ідей — монархічної та панеллінської.

В руслі  цих ідей розгорталася політична  пропаганда  видатного ритора Стародавньої Греції Ісократа. Не зробивши  кар’єри власне політичного оратора, Ісократ, одначе, уславився розробкою нових прийомів красномовства та політичною  публіцистикою своїх панегі-

риків і політичних  промов. Базуючись на ідеалах «славної давнини» доперіклових Афін, Ісократ  закликав до всееллінського об’єднання для нових походів на Схід під егідою аристократичної монархії, яку уособлював в очах ритора Філіпп Македонський.

Найкращий Ісократів  учень, талановитий промовець  Демосфен, був представником протилежної,  антимакедонської демократичної орієнтації  в Афінах. Його  знамениті  «Філіппіки» — промови  проти Філіппа Македонського, увійшли  до світового ораторського  досвіду як зразок могутності експресивних прийомів  переконання. Їхній ви- кривальний пафос  назавжди  перетворив  цю назву  на загальновжи- ване поняття.  Врятувати батьківщину від рабства  (у ті часи зросла реальна загроза для Афін з боку Македонії) стало метою його життя, яке він і поклав в активній боротьбі за це.

Політичні  пристрасті  того періоду не обминають і філософію:  кі- ніки проповідують  аскетичне зречення  матеріальних благ (яскравий приклад  — Діоген  Синопський), кіренаїки,  навпаки,  закликають до гедоністичного способу життя, де пошук насолоди є основною метою. В цей же час два титани  грецької  філософії  створюють  перші філо- софські системи: Платон  — послідовну  систему філософського ідеа- лізму,  Арістотель  —  філософське узагальнення та  систематизацію усіх позитивних знань  класичної  античності.  І обидва  поринають  у вир соціально-політичного життя.

Платон у своїй багатогранній  творчій діяльності поєднує філо- софську концепцію будови світу на засадах «ідеальних сутностей» із соціально-філософськими уявленнями про ідеальну державу. Пер- шим організовує  в Афінах філософську школу — Платонівську Ака- демію — й намагається при дворі сиракузьких тиранів  втілити  свою політичну утопію в життя.

Арістотель,  критикуючи свого вчителя  Платона,  намагається на засадах раціонально-наукової систематизації вдосконалити відправні принципи  платонізму  й подолати  ідеалістичний відрив від конкрет- ного матеріального буття. Він також робить вагомий внесок в аналіз природи поліса як державної організації в об’ємній праці «Політика» й намагається застосувати власне розуміння соціально-політичних процесів  у реальній  дійсності,  покладаючи  надії  на свого вихован- ця — Александра  Македонського. В Арістотеля  також є філософська школа — Лікей.

Універсальна діяльність  цих геніїв давньогрецької філософії  ста- ла підсумком періоду грецької античної класики. Добігала кінця й іс- торична дійсність еллінського світу.

Виснажені  міжусобицями грецькі поліси  наприкінці першої по- ловини  IV століття  до нашої ери зненацька  опинилися перед новою загрозою поневолення. Вона насувалася з північної окраїни грецько- го світу — від архаїчної, напівварварської ще в недалекому  минуло- му, але зміцнілої за правління Александра  І та Філіппа II Македонії. Реорганізована македонська  армія  повела  успішний  наступ  на най- ближчі грецькі міста.

Усвідомивши загрозу, елліни, проте, не змогли дійти згоди й од- ностайно стати супроти ворога. В Афінах та в інших полісах утво- рилися  промакедонські і антимакедонські угруповання. На заваді єдності стали непримиренні соціальні, політичні  та економічні су- перечності  Еллади.  Тож Філіпп II майже  без опору захопив  кілька полісів, економічно цінні золоті рудники  Фракії,  а далі скерував свої війська в середину Греції. 338 року до нашої ери в битві під Хероне- єю (Беотія) Філіпп ІІ усунув останню перешкоду  до панування над усією Грецією, перемігши об’єднану армію еллінів. Значення цієї по- разки  для греків образно  передав  оратор  Лікург:  з тілами  загиблих під Херонеєю  поховано  й свободу еллінів.  Корінфська угода грець- ких міст-держав  про союз, що формально укладалася начебто проти Персії, фактично узаконювала гегемонію Філіппа: він очолив збройні сили цього союзу. Так відійшла  ера полісної Греції, закінчився кла- сичний період грецької культури.  Вимріяні  умами останнього  періо- ду грецької  класики  панеллінізм та монархізм  стали  дійсністю. Але дійсність виявилася набагато складнішою й трагічнішою для Еллади, ніж уявлення. Македонська монархія  силою зброї накинула  грекам новий  порядок,  у якому  Еллада  відступила  на другий  план. Розпо- чався останній період культури  грецького світу — еллінізм.

Культура Греції періоду еллінізму

Період еллінізму  в античній Греції розпочинається в останній третині  IV століття  до нашої ери й закінчується в останніх  десяти- літтях  І століття  до нашої ери, коли країну завоювали  римляни.  Це епоха воєнної, економічної  та культурної  експансії еллінського світу

на схід. Культурі  цього періоду притаманний синкретизм, наслідок взаємодії еллінської  та місцевих культурних традицій. Початок еллі- нізмові поклала  діяльність  Александра  Македонського, який за своє коротке, але видатне життя встиг створити новий світ.

336 року до нашої  ери після  смерті  Філіппа II  на престол  став його двадцятирічний син Александр.  Розпочалося дванадцятирічне правління Александра Великого, яке змінило обличчя не лише Елла- ди, а й усього східного світу.

Створивши першу в історії імперію, що охоплювала  таку велику територію в рамках однієї політичної  структури  (Мала  Азія, Єгипет, Сирія, Персія, Согдіана в Середній  Азії), Александр  заклав підвали- ни для розвитку  культури  еллінізму. В основу нової політики  він по- клав принцип співробітництва: він прагнув не знищити чи підкорити завойовані ним народи, а об’єднати всіх на чолі з македонцями та гре- ками в гармонійну  єдність, що була б засадою культурного розквіту нової держави.

Проте велетенська монархія  Александра  Македонського не була довговічною. По його смерті вона розпалася на декілька монархій, очолюваних  його спадкоємцями — діадохами. За час півстолітньої боротьби діадохів викристалізувалось елліністичне суспільство з но- вою соціальною  структурою,  новою державністю,  новою культурою. Складниками елліністичного світу стали Єгипетська  держава, очоле- на монархією  Птолемеїв,  Селевкидська держава  в Передній  Азії та Македонська держава  з чималою  частиною  Греції у своєму  складі, очолена Антігоном II.

Ці події означали  політичну  та соціально-культурну переорієн- тацію грецького світу. Давньогрецьку демократію, що почала роз- кладатися  в IV столітті  до нашої  ери поглинула  імперія  Алексан- дра Македонського. Зроблений  ним  поворот  рід рабовласницької полісної  системи  до рабовласницької монархії  завдав  дошкульно- го удару античному  грецькому суспільству. Разом зі своєрідністю грецької полісності  втрачалася унікальна  грецька культура,  розчи- няючись  у синкретизмі елліністичного орієнталізму. Грецькі міста втратили  свою незалежність в середині  IV століття  до нашої  ери. Лише Афіни, якоюсь  мірою Корінф  та деякі острівні  поліси збері- гали формальні ознаки  незалежності,  проте фактично  підкорялися Македонії.

Формування нової  елліністичної цивілізації не сприяло,  однак, ефективному виходові  Греції з економічної  та соціальної  кризи  піз- ньокласичного періоду.  Основною   тенденцією   цього  нового  світу стало переміщення політичної  та економічної  могутності,  а разом із цим і культурного розквіту, на Схід, у нові збудовані міста. Греція пе- ретворюється на околиці  елліністичного світу, знелюднені  й бідні. В елліністичних державах  синтез місцевих  та грецьких  господарських і технічних досягнень сприяв  розвиткові землеробства,  ремісництва, торгівлі.  Тимчасом  грецькі  поліси,  опинившись осторонь  головних торгових шляхів, утратили  колишній  рівень розвитку  ремісництва й торгівлі.  Тенденція кінця  класичного  періоду до зростання  велико- го землеволодіння переважила  остаточно. Проте загальний  розвиток сільського  господарства  не поліпшував  економічного  стану суспіль- ства, а лише збагачував нечисленний прошарок багатіїв-латифундис- тів. Минулося класичне  давньогрецьке рабство,  коли  свобода  була ознакою елліна, рабство — долею варвара: крім полонених,  що були рабами македонських  власників  із часів війни, дедалі частіше греки потрапляли також у боргове рабство.

На темпах економічного розвитку Греції позначалися й політичні зміни, що їх вона зазнала  в новій елліністичній державі. Втративши свої основні засади — автаркію (економічну незалежність), елевте- рію (політичну свободу) й автономію (самоврядування), грецький поліс перетворився на звичайну одиницю місцевого самоврядування, економічно й політично цілком залежну від центральної влади.

Заміна  полісного  народовладдя на елліністичне монархічне  єди- новладдя на кшталт східних деспотій переорієнтувала соціально-пси- хологічний стан греків з громадянина поліса на царевого підданого.

Асимілятивні процеси в елліністичному світі змінюють панел- лінську орієнтацію грецького світогляду. Дедалі менше важать етніч- ні відмінності, зникає зверхнє ставлення  до варварського  світу, що яскраво  виявлялося на хвилі всееллінського патріотизму класичної доби. Важливими залишаються лише соціальні  відмінності.  Промо- виста ознака етнічної цілісності елліністичного періоду — поява єди- ної грецької мови, офіційної  мови всіх елліністичних держав і мови елліністичної літератури  — коте.

За всієї різноманітності в місцевих проявах елліністична культу- ра — явище  цілісне, результат  синтезу  культур  греків-завойовників

і підкорених  народів. Ще Александр Македонський, вірний учень Арістотеля,  прагнув у своїй політиці культурного єднання  завойо- ваних країн. Тому, втративши панівні соціально-політичні та еконо- мічні позиції, Греція проте відігравала роль головного об’єднавчого чинника  елліністичної культури.  Крім цілеспрямованого залучення Александром  Великим  греків і македонців до головних галузей ство- рюваного культурного світу, цьому сприяла  ще й характерна  для періоду еллінізму підвищена рухомість населення. Завдяки цьому чимало  греків опинилося в найбільших новоутворених культурних центрах елліністичних держав.

Крім того, грецькі поліси, особливо Афіни, залишалися культур- ними осередками, які вабили до себе цінителів мистецтва, грецької філософської освіти. Острівні поліси завдяки близькості до головних торгових шляхів між Азією, Єгиптом і Європою також прислужили- ся пропаганді грецької естетичної норми й культурних традицій. Ост- рови Кос, Родос, Делос славилися своїми культурними надбаннями періоду еллінізму.

Тобто  період еллінізму,  хоча його перебіг і не був сприятливий для грецького процвітання, все-таки виявив  культурне  панування Еллади  в тогочасному  світі. Історія  поклала  на Елладу  велику  мі- сію — не державнотворну, а саме культурну.  Світова  імперія  Алек- сандра  Македонського розпалася  дуже швидко,  але в державах,  що постали на її уламках, запанувала грецька культура.

Проте вона була вже відмінною від класичної грецької. По-перше, це була космополітична культура,  яку творив  «громадянин світу», а не тільки  грецького  поліса. Не на соціальній,  а саме на культурній ниві втілювався ідеал єдності людства, що його вимріяв Александр Македонський. Тому елліністична культура  — не лише втілення  уні- кальності  грецького  духу, а й засвоєння  найкращих  здобутків  куль- турного розмаїття об’єднаного світу. По-друге, це була культура різко стратифікованого суспільства: більше ніж будь-коли вона стала куль- турою інтелектуальної еліти, задовольняючи потреби нової рабо- власницької знаті,  потонулої  у східних  розкошах  царських  дворів. По-третє,  ця культура  віддзеркалила основні проблеми  перехідного елліністичного періоду як переходу людини  з античної  полісної  ко- лективності до народжуваного рабовласницькою монархічною  дер- жавою індивідуалізму. В елліністичній культурі  втілився  світогляд

думки. Існують філософські школи зі своїми традиціями, вчителями й послідовниками, а також і критиками. Філософія стає професією.

Зберігши традиції  попередників, елліністична філософія змінює центр  своєї  уваги.  Відображаючи  основні  соціально-психологічні та світоглядні  зміни  свого часу, вона дедалі більше орієнтується на проблему індивіда, на його спроби звільнитися від влади тоталітари- зованого суспільства, на пошуки засад найвищого людського блага. Етична  проблематика стає головною.  Школи  стоїків  та епікурейців розмірковують над проблемою  людського  щастя  й шукають  засобів його досягти.  Відправною  точкою  у вирішенні  моральних  проблем стає світовідчуття самотньої, не впевненої в завтрашньому дні люди- ни, яка усвідомлює неможливість вплинути  на перебіг подій, безсила перед необмеженою центральною владою пізньоантичного суспільст- ва, і якій можна допомогти, тільки звільнивши її від влади зовнішньо- го світу, передусім від його політики.

Епікур в етичному вченні обґрунтовує свободу індивіда як неза- лежність,  «відхиляння» від усього зовнішнього.  Помірність,  розум- ність задоволень і жадань, доброчесність визначають міру блаженства людського  життя  в цій своєрідній  негативній  свободі. В епікуреїзмі доброчесність і щастя невіддільні одне від одного: щастя — мета, а доброчесність  — засіб досягти особистого щастя.

За стоїчними уявленнями, у світі панує сувора невблаганна необ- хідність. Із наперед визначеного  перебігу подій несила вирватися за жодних обставин. Однак  людина, наділена розумом і здатна збагну- ти невідворотність долі, здобуває  свободу у свідомому підкоренні  їй (фізичному й душевному). Мужність і розсудливість, стійкість перед мінливістю долі, збереження своєї моральної сутності, своєї добро- чесності дають змогу досягти незворушності, рівноваги й несхитності духу, які і є щастям, блаженством.  Для  стоїків щастя  — нагорода за доброчесність.

Звільнення людини від влади зовнішнього  світу (в Епікура  — завдяки  втечі від нього, у стоїків — через безумовну  покору йому)  є морально досконалим життям  і головною чеснотою мудрих. У цьому відмінність філософії елліністичного періоду від класичної філософії, що орієнтувала особу на інтереси поліса й суспільну справедливість.

Водночас із цими провідними школами  елліністичної пори існу- вала також заснована Пірроном школа скептиків.  Оскільки,  вважали

скептики, людські почуття недосконалі,  будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу неможливе.  Жодної  проблеми  не можна розв’язати, бо протилежні  твердження однаковою мірою сумнівні. Отже, найправильнішим буде взагалі уникати  будь-яких  категорич- них суджень про світ.

Скептицизм, індивідуалізм філософської думки, так само як і пе- реживання містицизму  в релігії, — ознаки  кризових  явищ в еллініс- тичному світі, що не минали навіть у найсприятливіші для розвитку культури  часи.

Елліністичний період позначився небаченим  досі розквітом  нау- ки завдяки плідному синтезові наукових досягнень Стародавнього Сходу та грецького раціонального методу пізнання. Наука виокреми- лася з філософії  з її всеохопним світосприйманням.

Центрами розвитку науки стали засновані Александром Маке- донським  міста. Тією ж мірою, якою елліністична філософія пов’я- зана з Афінами, вся елліністична наука прямо чи опосередковано пов’язана  зі столицею  елліністичного Єгипту  Александрією — міс- том, названим  на честь його засновника. Покровителями наук були вже перші Птолемеї. Створений Птолемеєм  І Александрійський Му- сейон став справжнім науковим центром з анатомічними театрами, обсерваторіями, зоопарками,  ботанічними садами, найбільшою  на ті часи бібліотекою. Вчених, що мешкали й працювали  тут, утримувала держава. Матеріальна база наукових досліджень  зростала також зав- дяки меценатству, яке стало дуже престижним.

До наукових надбань елліністичної пори належить видатна праця Евкліда «Початки»,  синтез математичних знань стародавнього світу, праці Архімеда Сиракузького з проблем математики й фізики,  праці засновника тригонометрії  Аполлонія  з Перги.

Завдяки походам Александра  Македонського отримали  поштовх до розвитку  астрономія  та географія. Розширення географічних  уяв- лень греків і знайомство  з вавилонськими астрономічними центрами в цих походах зумовили  низку наукових  відкриттів.  Арістарх Само- ський висунув гіпотезу геліоцентризму. Хоч і не визнана в античності й середньовіччі,  вона була першою в астрономічній науці здогадкою про будову сонячної системи. Ератосфен, дійшовши висновку про ку- лястість  Землі,  досить точно виміряв  довжину її кола. Дікеарх склав карту тогочасного світу й вирахував висоту багатьох гір Греції.

Розширилося пізнання  природи  та людини.  В період еллінізму Арістофан  з Візантії  створив  систематизований виклад  зоологічних знань, Феофраст — ботанічних, Каллімах  уклав каталог птахів. Три- ває накопичення медичних знань, особливо завдяки анатомічним  до- слідженням (Ерасистрат, Герофіл).

Епопея  Александра  Македонського дала матеріал  для  розвитку історичної науки. Для елліністичного періоду характерне співісну- вання  двох типів історичних  досліджень.  Багата  мемуаристика того часу за своєю формою більше скидається на художню літературу, ніж на наукове дослідження. Їй притаманні штучна драматизація подій, використання риторичних засобів викладу, розрахованих на емоцій- ну реакцію  читача, вихваляння особистих  заслуг  можновладців. Як приклад  можна навести праці Каллісфена про Александра  Македон- ського, Клітарха Александрійського, Філарха.  Водночас було чимало історичних  праць, у яких історичні  події подано точно і об’єктивно: так описав  історію походів Александра  Македонського Птолемей  І, Ієронім із Кардії — боротьбу діадохів.

Найвидатніший грецький історик II століття до нашої ери — По- лібій, автор «Загальної історії» в сорока книгах, присвяченої подіям від 221 до 146 року, коли  Рим  перетворився на середземноморську державу й підкорив Грецію та Македонію.

Історична література елліністичної доби доповнюється грекомов- ними історіями інших народів. Це написані в III столітті до нашої ери грецькою мовою Манефонова історія фараонського Єгипту, Беросо- ва історія  Вавилонії,  грецький  переклад  єврейського П’ятикнижжя (Септуагінта) тощо. Намагання єгиптян,  вавилонян, євреїв, римлян познайомити грецький світ зі своєю історією засвідчує провідну роль грецької мови й культури  за тих часів.

Особливе  наукове досягнення  елліністичної культури  — поява грецької філології.  Утримання величезної  кількості  текстів Алек- сандрійської  бібліотеки  потребувало  не лише  класифікації та ката- логізації, а й бібліографічних описів, критики  текстів, встановлення авторської, канонічної редакції, граматичних коментарів, з’ясування авторства, часу написання тощо.

Основи грецької філології заклали Зенодот Ефеський, Арістофан

Візантійський, Аристарх Самофракійський та ін.

Учень Аристарха  Діонісій  Фракійський уклав першу граматику грецької мови.

У II столітті до нашої ери склалася  філологічна школа при Пер- гамській бібліотеці (засновник — Кратет із Малла), яка вивчала грецьку ораторську та філософську прозу. Александрійці уславилися своїми коментарями до Гомера, Гесіода, загалом до грецької поезії.

Характерні риси мистецтва еллінізму — світськість (адже най- більшими замовниками були царі та багатії), патетика (адже вони ви- магали уславлення), інтерес до побутових тем.

Докорінних змін зазнала  література.  Традиційні жанри  класич- ної епохи відступили  на другий план. Майже зникли  трагедія та ора- торська література.  Поезія перетворюється на мистецтво обраних, задовольняючи нахили до високоінтелектуальної літератури  й улес- ливо оспівуючи багатих замовників.

Авторами  поетичних  творів  переважно  стають  учені-філологи, які привносять у поезію тенденцію  наслідування класичних зразків грецького епосу, панегіричної поезії: епічна поема Аполлонія Родось- кого «Аргонавтика»,  витончені, але досить заплутані  міфологічністю та вченістю так звані епілії (малий  епос) Каллімаха. Серед поетичних новацій цього періоду, крім епіграм, варто згадати буколічні  (сільсь- кі) ідилії. Засновником цього жанру був видатний  ліричний  поет Феокріт із Сиракуз.

Якщо епос, ідилії, епіграми та гімни задовольняли смаки еліти, то мім і комедія призначалися широким верствам населення елліністич- ного світу. Найвидатнішим представником «нової аттичної»  комедії був Менандр, який зосередив увагу на приватному житті людини. Менандр показує життя приземлене, його персонажі — люди звичай- ні. Особистість,  індивідуальність, вдача цікавлять поета над усе. Він створює комедію характерів.

Загалом елліністичній літературі  притаманні  аполітизм,  педан- тизм, еротика, стрижнем багатьох творів стає заплутана інтрига. Ві- дійшовши від великих соціальних проблем, вона заглиблюється у внутрішній  світ людини, досягши в його зображенні чималих успіхів.

В елліністичну епоху триває розвиток архітектури, скульптури та живопису греків.

Видатними  пам’ятками архітектурного мистецтва  стали не лише нові культові  споруди, наприклад,  храм Артеміди  в Ефесі,  збудова- ний на місці спаленого Геростратом, чи храм Аполлона в Дідімах по- близу Мілета, храм-гробниця Мавзола  в Галікарнасі, монументальні

вівтарі — Зевса  та Афіни в Пергамі, Гієрона II в Сиракузах,  а й самі новозбудовані міста: Александрія,  Антіохія  — столиця  велетенської імперії Селевкідів, Пергам та інші столиці й великі центри еллініс- тичного світу. Вони виникли як осередки нової греко-македонської державної  влади  — за чітко визначеним планом. Саме в елліністич- ний  період  вдалося  впровадити   планування міської  забудови,  що його ще в V столітті до нашої ери запропонував архітектор Гіпподам. Створюється міське  середовище,  яке  однаково  задовольняє вимоги зручності й закони естетики. Особливого значення  в архітектурі  цієї пори набувають житлове та цивільне будівництво.

Елліністична архітектура,  окрім хіба що храмового  будівництва для  місцевих  релігійних  культів,  майже  не зазнала  впливу  Сходу. Однак за повного панування грецьких архітектурних норм і принци- пів вона перейняла притаманну Сходові монументальність і розкіш. Це виявилося як у розмірах, грандіозності  будівель, так і в пишноті скульптурного декору.

В елліністичній скульптурі  переважає  патетичний  стиль, що від- повідає новим рисам архітектури, досягаючи з нею гармонії. Зростан- ня попиту  на скульптурну продукцію  знизило  її мистецький рівень порівняно з класичною  скульптурою,  проте  елліністичну пластику вирізняли оригінальні риси. Виникли нові осередки розвитку скульп- тури. Античних майстрів доповнили  скульптори Пергама, Александ- рії, Родоса та Антіохії. Попри однакове з класичною скульптурою художнє завдання  елліністичне мистецтво вдається  до інших об’ємів і  засобів  виразності.  Поряд  з класичними зразками  з’являються гі- гантоманія  та скульптурна мініатюра. Класичних героїв-атлетів  та Афродіт  доповнюють  скульптурні зображення «гігантомахії»  — бо- ротьба богів, скульптурні групи, жанрові  та еротичні  сюжети. Мит- ці пильно спостерігають за дійсністю. Буремна елліністична епоха, сповнена крові та страждань, песимістичних очікувань  і стоїчності духу, втілюється в монументальній патетиці, відтворюючи  пережиті жахи та сильні пристрасті, розчарування й жалі. Імперсональні грець- кі скульптури класичної  доби змінюються  скульптурним портретом, зображенням різних соціальних  типів.

Серед  тогочасних  митців  уславилися учні видатного  скульпто- ра Лісіппа. Євтехід Сікіонський створив скульптурну групу «Тюхе» (богиня  долі та щастя)  для Селевкідів,  прославляючи щасливу долю

Антіохії — столиці їхнього царства. Другий Лісіппів учень — Харес із Лінда — спорудив на острові Родос на честь героїчного захисту міста Родоса гігантську бронзову скульптуру бога Геліоса — відомий Ро- доський «Колос», що став одним із семи див світу.

Найвідоміші пам’ятники патетичного  монументалізму — скульп- турні групи на фронтоні  храму в Самофракії (серед  них шедевр ел- лінізму — мармурова скульптура Ніки Самофракійської роботи Піфократа Родоського) та монументальний фриз велетенського Пер- гамського вівтаря, наочне втілення майстерності родоської скульп- турної  школи.  До цього напряму  можна  зарахувати  й скульптурну групу «Лаокоон»  (Агесандр, Полідор  та Афінадор) і «Бик  Фарнезе» (робота Аполлонія  й Тавріска із Тралл).

Традиції видатного Праксителя продовжено елліністичними ста- туями Афродіти Кіренської та Афродіти Мілоської («Венера Мілось- ка»).

Мистецтво  скульптурного портрета представлене  статуєю Де- мосфена, портретом Менандра, різьбленням на камені в мініатюрній

«Камеї Гонзага».

Живопис елліністичної доби розробляв ті самі теми: бачимо істо- ричну тематику з портретним реалізмом  головних персонажів,  побу- тові, еротичні сюжети. Розвивається пейзаж, що переважно  править за обов’язкове тло для ідилічних сцен, проте існує й як окремий жанр.

Зростання живописної техніки  та сюжетної  різноманітності де- монструють  фрески  багатих  домів  Делоса,  Геркуланума,  Помпеїв, стели з музею у Волосі — ті рідкісні оригінали й копії, що збереглися до наших днів.

Загалом елліністична пора грецької  культури  була досить плід- ною в усіх сферах матеріального та художнього  життя.  Проте  куль- турне процвітання елліністичного світу постійно  супроводжують ознаки  кризи  й занепадництва. Вичерпувалися традиційні  засади грецького соціуму. На історичну арену виходила нова культуротвор- ча сила — Рим, який наприкінці І століття до нашої ери утвердив своє панування в елліністичному світі. Підкорення Еллади  не знищило  її культуру. Навпаки, засвоївши культуру еллінів, Рим сам еллінізував- ся. Вплив  Еллади  тривав  і за римських  часів. Але це вже наступна доба античної культури  — римська античність.

Рекомендована література

1. Античность как тип культуры. — Москва, 1988.

2. Боннар А. Греческая цивилизация: В 2 т. — Москва, 1991.

3. Вернан Ж. П. Происхождение греческой мысли. — Москва, 1988.

4. Винничук  Л. Люди, нравы и обычаи Древней  Греции и Рима. — Мос- ква, 1988.

5. Виппер Б. Р. Искусство Древней Греции. — Москва, 1972.

6. Корж Н. Г., Луцька Ф. Й. Із скарбниці античної мудрості. — Київ, 1988.

7. Куманецкий К. История культуры  Древней Греции и Рима. — Москва,

1990.

8. Кун М. Легенди та міфи Стародавньої Греції. — Київ, 1992.

9. Левек П. Эллинистический мир. — Москва, 1989.

10. Лосев А. Ф. Античная мифология в ее историческом  развитии. — Мос- ква, 1967.

11. Лосев А. Ф. Дерзание духа. — Москва, 1989.

12. Мифология Древнего мира. — Москва, 1977.

13. Підлісна Г. Н. Світ античної літератури.  — Київ, 1981.

14. Словник  античної міфології. — Київ, 1989.

12. Фролов Е. Д. Факел  Прометея. — Ленинград, 1991.