Історія світової культури - Навчальний посібник (Левчук Л. Т)

Розділ vii. культура вІзантІЇ

Візантія в історії світової  культури. Філософська думка.

Література. Освіта. Музика.

Образотворче мистецтво й архітектура.

Візантія в історії світової  культури

Цей розділ посібника  не може ставити  собі за мету повний і все- бічний виклад величезної  кількості  фактів тисячолітньої культурної історії Візантії.

Завдання полягає в тому, щоб окреслити і в основних рисах роз- робити  оптимальну теоретичну  схему осмислення унікального яви- ща світової культури  й знайти способи пояснення найбільш типових його проявів, зважаючи на колосальний вплив, що справила  Візантія на культуру  більшості країн східноєвропейського регіону.

Культура Візантії — своєрідний «міст» від античності до середньо- віччя; без урахування візантійської спадщини не може бути й мови про адекватне розуміння  як стародавнього, так і середньовічного періоду в культурному розвитку  Європи. Але культура  Візантії — це також

«міст» між культурою Заходу і Сходу, особливий вияв їхнього синтезу.

В історії світової культури  візантійська цивілізація посідає чіль- не місце. По-перше, вона була логічним та історичним продовженням греко-римської античності, по-друге, Візантія репрезентувала протя- гом усього існування  своєрідний  синтез західних і східних духовних

 

рення  колонату  і довгострокової оренди, а також інтенсивніше,  ніж на Заході, наділення  у вигляді «пекуліїв»  землею рабів.

Другий  період (середина  VII — початок ХПІ ст.) — інтенсивний розвиток   феодалізму.   Внаслідок   зменшення   території   на  початку цього  періоду  Візантія  є переважно  грецька,  а в XI–XII століттях (коли до її складу входили тимчасово слов’янські землі) — греко- слов’янська держава.

Незважаючи на територіальні втрати, Візантія  залишалася од- нією з найпотужніших держав Середземномор’я. Старий  адміністра- тивний поділ країни в цей час замінюється так званою фемною систе- мою, що вела до децентралізації імперії.

Третій період (1204–1453 pp.) — дальше  посилення феодальної роздрібненості,  послаблення центральної влади й постійна  боротьба з іноземними завойовниками; з’являються елементи  розпаду фео- дального господарства. На захопленій внаслідок воєнної експансії латинського Заходу  проти Візантії  частині території  була заснована Латинська імперія (1204–1261 pp.). Латиняни переслідували у Візан- тії грецьку культуру, привілеї італійських купців заважали відрод- женню візантійських міст. Через спротив  місцевого населення хрес- тоносцям  не вдалося  поширити свою владу на цілий Балканський півострів  і Малу Азію. На нескореній  території  виникали незалежні грецькі держави: Нікейська імперія  (1204–1261 pp.), Трапезундська імперія (1204–1461 pp.) й Епірська держава (1204–1337 pp.).

В 1261 році Михаїл  VIII  Палеолог  відвоював  Константинополь і  відновив  Візантійську імперію. На  початку  60-х років  XV століт- тя вона  припинила своє  існування,  її територія  увійшла  до складу Османської  імперії.

В культурному аспекті  в історії  Візантії  можна  виділити  шість періодів.

Перший (IV — кінець VII cm.) — боротьба віджитої цивілізації рабо- власницького суспільства, в надрах якого вже зароджуються елементи феодалізму, з новою ідеологією; християнська церква не лише бореться з античною культурою, а й прагне надати класичній спадщині богослов- ського забарвлення, переробивши його в дусі християнської теології.

Другий (кінець VII — середина IX cm.) — культурний занепад вна- слідок скорочення  ремісничого  виробництва й торгівлі, загальної аграризації, економічної стагнації.

 

Третій (середина IX — X cm.) — нове культурне піднесення в Кон- стантинополі,  що поширилося в X столітті на провінційні  міста.

Четвертий  (XI  — XII  cm.) — найвищий розвиток  візантійської культури, зумовлений розквітом візантійських міст.

П’ятий (кінець XII — XIII cm.) — смуга культурного занепаду, пов’язаного з економічною та політичною деградацією імперії напри- кінці XII століття, погіршеного захопленням і варварським пограбу- ванням Константинополя хрестоносцями в 1204 році.

Шостий (XIV — початок XV cm.) — нове піднесення візантійської культури  в умовах зародження гуманістичної ідеології і запеклої бо- ротьби реакції проти паростків  візантійського гуманізму, котрий за- лишився  обмеженим: головною в ньому стала не боротьба за свободу думки, а формальне відновлення античної  освіченості. Слабкість  ві- зантійського гуманізму  пояснюється обмеженістю  ранньокапіталіс- тичного розвитку  у Візантії.

До особливостей візантійської культури належить незначний, по- рівняно  із Західною  Європою,  культурний вплив  варварських пле- мен. Водночас, візантійська культура  багато брала з античної  спад- щини, з культури  народів, які населяли Візантію, тощо.

Освіта  розбудовувалася не лише  на основі  Святого  Письма,  а й на поемах Гомера; античних  авторів  читали  й вивчали.  Однак  за- своєння  античних  традицій  зазвичай  відбувалося схоластично.  На- слідок цього — поява різних компіляцій і словників,  копіювання  ху- дожніх методів стародавніх авторів, збереження класичної грецької мови.

Деспотичний характер візантійської держави призвів до встанов- лення суворого контролю над ідейним життям, що породжувало сер- вілізм і нестримне вихваляння імператора, який був у цей момент при владі, панування трафаретних образів і словосполучень, побоювання сміливої думки.

Влада василевса не була привілеєм того чи іншого аристократич- ного роду й тому не успадковувалася сином імператора  за законом. Це відкривало шлях до всіляких  узурпацій  і робило престол хитким. Часто самодержавні  імператори  фактично  були ляльками в руках во- рогуючих соціальних  угруповань.  Багато хто з візантійських імпера- торів правив  недовго й закінчував  постригом  у ченці або загибеллю від руки найманого вбивці.

 

На громадське та ідейне життя Візантії накладали відбиток і специфічні особливості, притаманні  східному християнству й візан- тійській церкві. Між східною (православною) і західною (католиць- кою)  церквою  із самого початку  виникли  суттєві  відмінності.  Хоча та й друга генетично походили від єдиної всесвітньої церковної орга- нізації, кожна з них уже з перших століть їхньої історії (в IV—V ст.) розвивалася своїм особливим  шляхом. Номінально церковна єдність визнавалася й Римом,  й Константинополем, але фактично  вже дуже рано між папським  престолом  і константинопольською патріархією почалася то прихована, то відкрита боротьба за релігійне й політичне панування,  боротьба, що ніколи не згасала. Ця боротьба знала драма- тичні колізії і пристрасну  догматичну полеміку.

У Візантії церква не мала такої економічної й адміністративної автаркії1, яка склалася  в Західній  Європі.

У Візантійській імперії православні ієрархи, крім виняткових випадків, не претендували на контроль над могутньою світською владою. В умовах централізованої візантійської держави церква про- повідувала  ідею єдності з державою. Римська  ж курія неухильно  об- стоювала доктрину про примат духовної влади над світською.

Якщо  на Заході  склалася  суворо централізована церковна  орга- нізація  й тільки  папа мав безперечний моральний авторитет  і вели- чезну реальну  владу, то на Сході в теорії панувала  система  пентар- хії — одночасного  існування  п’яти рівноправних патріархій:  в Римі, Константинополі, Александрії, Антіохії та Єрусалимі.

Константинопольська патріархія  лише  за підтримки  імператор- ської влади  поступово  завойовувала домінуюче  становище  в право- славному  світі. В православній церкві церковні  собори стояли  вище за патріархів,  і лише  вони  були  творцями  церковних  канонів.  Вод- ночас, вони самі підпорядковувалися світській  владі, на відміну від Заходу, де церковні собори, як правило, виконували волю папського престолу.

Внутрішня організація  католицької церкви мала більш аристо- кратичний характер, ніж православна. У Візантії межа між духівницт- вом і мирянами  ставилася  не настільки  різко, і меншою мірою відчу- валася відмінність між вищим і нижчим духівництвом.

1 Автаркія (грец.   ) — замкненість,  ізольованість,  самодостатність,  не- залежність  від інших інституцій, країн.

 

Своєрідність  суспільного   розвитку   ранньої   Візантії   не  менш яскраво проявилася й у правових відносинах. У Візантійській імперії в галузі  як цивільного,  так і кримінального права  більшою  мірою і довше, ніж на Заході, відчувався  вплив римських  юридичних  тради- цій. На відміну від інших країн середньовічного  світу Візантія, пере- дусім у ранній період своєї історії, залишалася державою, де зберіга- лося єдине кодифіковане та обов’язкове для всього населення імперії чинне право. Порівняно з варварськими королівствами Заходу, де па- нувало локально-роздрібнене звичаєве  право «Варварських Правд», де римські правові норми втратили  силу загального закону, Візантія вирізнялася певною впорядкованістю і єдністю законодавства та су- дочинства.

В основу законодавства ранньовізантійського часу покладено найкращі досягнення  римської юридичної думки: в ньому вже за- вершилася розробка  римської  теорії  права;  здобули  остаточну  тео- ретичну форму такі поняття  юриспруденції,  як право, закон, звичай; уточнено  відмінність  між приватним і публічним  правом; визначені норми кримінального права і процесу; закладено  основи регулюван- ня міжнародних  відносин.

В пам’яті нащадків Візантія  залишиться країною, де здійснена знаменита  Юстиніанова кодифікація римського права. Зведення ци- вільного  права  Юстиніана,  котре  сучасники  назвали  «храмом  пра- вової науки», складалося з Кодексу — основних настанов чинного римського права, Дігест — великого збірника правових положень, за- позичених  у римських  юристів, Інституцій — короткого керівництва з юриспруденції і Новел — нових законів, що були видані безпосеред- ньо за часів Юстиніана.

Але реальна громадсько-психологічна атмосфера Візантійської ім- перії часто-густо відрізнялася від попередньої картини, і не слід пере- оцінювати роль римського права й загалом права в житті цієї досить- таки деспотичної держави, центром якої був не кодекс Юстиніана, не ідея закону, а імператор, автократор, альфа і омега політичної сис- теми й політичної волі країни.

Обожнювання і вшанування імператора  набувало  часом настіль- ки ж потворних, наскільки й кумедних форм. Його поява супроводжу- валася ретельно організованими сплесками  народного захоплення спеціально  відібраної  юрби, яка хором проголошувала вірнопіддан-

 

ські гасла, що були заздалегідь затверджені бюрократичним апаратом Візантії. Закону  про правонаступництво імператорської влади не іс- нувало, і престол було відкрито майже будь-кому. Гріх царевбивства знімався процедурою коронування.

Аристократія у Візантії стала формуватися пізно, протягом ба- гатьох століть Візантія  була державою чиновників на чолі з верхов- ним чиновником — імператором.

У певному розумінні  там усі були рівні перед державною  маши- ною, перед бюрократичним чудовиськом.  Вшановувалася не особис- тість імператора, а його посада, саме перед нею, перед цим символом чиновницької міці схилялися люди. Чиновницька потуга  уособлю- валася імператорським престолом, що тримався  на п’єдесталі з шіст- десяти  міністерств.  Кожен  чиновник  мріяв  про кар’єру, заради  якої треба  було  сподобатися  начальству;  найкоротшим шляхом  до цієї мети була «філія»1,  що просякла  гетъ усю імперію. Діловодство  було настільки  неповоротким, що деякі документи  доводилося  завіряти  в чотирьох  інстанціях  тридцятьма і більше  підписами,  і це вже після того, як грамоту підписано вищою персоною пурпуровим чорнилом. Рішення,  зазвичай,  застрягали у нескінченних  бюрократичних кори- дорах влади.

Монархи  розгортали  регулярні  кампанії  боротьби  з тяганиною; для цього створювалися нові й нові інстанції  для нагляду.  Виріши- ти щось можна  було тільки  через особисті ЗВ’ЯЗКИ. Хабар став нор- мальною  формою  ділових  відносин.  Чиновники боялися  можливих доносів. «Якщо  ти служиш  василевсові,  — повчає  чиновник  Кекав- мен, —  всіляко  стережися,  коли  говориш  із своїми  товаришами.  А якщо мовиться  про василевса, то взагалі нічого не відповідай, а зник- ни гетъ. Багатьох я знав, котрі втрапили в таку небезпеку. Уникай святкових трапез: або тебе буде звинувачено перед василевсом,  ніби збіговисько  було скликано  проти  нього, або в тебе зірветься  дурне слово. Всіма силами  стримуй  свій язик  і підкоряйся тим, хто стоїть вище. Таємницю  свою не відкривай  нікому. Не ручайся  ніколи ні за кого, навіть якщо це твій близький друг».

Жодної легальної опозиції у Візантії не було і не могло бути, про- те існувало безліч різноманітних способів виражати крамольні думки

1  Філія (від грец.  — люблю) — любов, схильність,  потяг. У цьому випад-

 

натяками.  Наприклад, цитувати  у своєрідному  контексті  всім відомі біблійні  афоризми. Найменша зміна  нюансу  викликала  посмішки, хоч формально йшлося про пересічний фрагмент із Біблії, що не мав будь-якого  відношення до візантійської сучасності. Але й за подібні натяки  можна було потрапити  за грати або на шибеницю. Найбільш безпечно і приємно  було лаяти владу наодинці із собою. Зберігся ру- копис творів Арістотеля  з позначками візантійського читача; там, де філософ  пише, що тиранія  — ворог добра, ромей зауважує:  «Ах, до- рогий  Арістотелю!  Це особливо  правильно сьогодні!»  Але й удома людина не мала повної гарантії безпеки: богослова Євстратія Нікей- ського засудили  на підставі вкрадених  у нього чернеток.

Візантія була суперідеологізованим суспільством, суспільством суперхристиянізованим: піддані імперії уявляли кінець світу як мирну трансформацію  їхньої країни безпосередньо в царство Боже. Держа- ва стала об’єктом сакралізації, церква визнавала  першість державних структур: імператори головували на всесвітніх соборах, призначали й усували патріархів, розв’язували теологічні спори, писали теологічні трактати,  оголошували єрессю то одну, то другу течію. Причому,  ві- зантійські ідеологи мусили останні ідеологічні настанови керівника церкви і держави виправдовувати, обґрунтовувати, доводити їхню мудрість, глибину й величезне значення для «нашої країни і для всьо- го світу».

Приватної власності  на землю  у Візантії  не було. Кожний  має- ток, кожну ділянку  можна було будь-коли  відібрати. Скаржитися на начальство  ставало  справою  безнадійною.  Які  з численних  законів чинні — ніхто не знав. Судді й чиновники були пов’язані «філією». Покора мас трималася на заходах державного популізму. Уряд штуч- но підгримував  стабільні  ціни, заради  чого здійснювався жорсткий контроль над ремісництвом  і торгівлею.

У країні панувала  атмосфера  ксенофобії1.  За іноземцями стежи- ли як представники «компетентних органів»,  так і численні  добро- вольці з простого народу. Найбільшу підозру і ненависть  викликали

«прокляті католики»,  навіть більшу, ніж мусульмани,  що реально загрожували існуванню  імперії, і, як відомо, ця загроза здійснилася. Ідеологічні  принципи  тяжіли  над істинними потребами  держави  й

1  Ксенофобія (від грец.  — чужоземець, гість і  — страх, побоюван- ня) — ненависть, підозрілість до іноземців.

 

суспільства. Врешті-решт  країну принесли  в жертву ідеології. Незва- жаючи  на те, що, починаючи  з XII–XIII століть, Візантія  повільно, але неухильно відставала від Західної Європи, її ідеологи намагалися попри все довести, що імперія, маючи блискучі перспективи, квітне, а розбещений Захід гниє. Один із них, Феодор  Метохіт, писав: «Може здатися,  що люди за демократії  вільні і рівні перед законом. Але Ге- нуя через свою надмірну  демократію,  безмежний  егоїзм і культ сво- боди перебуває у скрутному  становищі. Панує дух користолюбства, і люди не дбають про громадське благо».

Філософська думка

У  початковий   період  розвиток   візантійської  філософії   відбу- вався  в умовах, коли  панівні  верстви  Східної  Римської імперії  вже пристосували християнство для своїх потреб, створивши  релігійно- філософську систему, в основу якої поклали  вчення Платона. Склад- ником цього вчення було поняття про Логос (що здобуло релігійну обробку у Філона й Орігена) як про одну з іпостасей «трійці», а також про Христа, котрий поєднував у собі божественну  і людську природу й примиряв земне і небесне.

В боротьбі з усілякими єретичними вченнями перемагає офіційне православ’я, що означало кінець світської філософії. 529 року імпера- тор Юстиніан  закрив  Александрійську й Афінську  школи.  У Візан- тійській імперії від кінця IV століття закріплюється на офіційних по- зиціях церковна література, а східні отці церкви — Василій Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст, Феодорит Кірський та інші — об- ґрунтували вчення християнства винятково на базі церковних  кано- нів і авторитету  Святого Письма.

Антична традиція  протягом цього періоду була пов’язана, насам- перед, із неоплатонізмом, що був фактичним об’єднанням  стоїчного, епікурейського і скептичного  вчень зі змістом  філософії  Платона  й Арістотеля.

У V—VI століттях  у неоплатонізмі з’явилися  дві тенденції:  до- християнська (Прокл) і тенденція, що прагнула використати неопла- тонізм для обґрунтування ідеологічної доктрини  християнства.

Найвизначнішим представником неоплатонізму був Псевдо-Діо- нісій Ареопагіт, котрий зробив спробу інтерпретувати християнську

 

догматику  в дусі і з точки зору неоплатонізму (Ареопагітики). Мак- сим Сповідник дав нове життя  спадщині  Псевдо-Діонісія Ареопагі- та, і вона міцно увійшла  до духовного  арсеналу  візантійського сус- пільства.

Другий період візантійської філософії  — іконоборство  — став пе- ріодом гострої релігійно-філософської боротьби, коли на політичній арені  виступали ідеологи  іконошанувальників (іконодулів): Іоанн Дамаскин і Феодор Студит.

Цей період пов’язаний із церковними реформами імператорів з ди- настії Ісаврів. Вперше в історії Візантії  відбулося  відкрите  зіткнення держави  і церкви.  Православній церкві майже протягом  усього існу- вання Візантії властиве прагнення до союзу із сильною централізова- ною державою й підкорення верховній  владі імператора. Доба іконо- борства була винятком із цього правила. У VIII—IX століттях у зв’язку з ослабленням центральної влади значно зріс вплив церкви й ченців.

Монастирі  стали великими  землевласниками; їх посилення ство- рювало загрозу для імператорського уряду і столичної  бюрократії. Прагнення імператорів  Ісаврійської династії знову підняти  престиж центральної влади й послабити  вплив  церковних  ієрархів,  котрі ви- йшли з-під контролю, втілилося у форму ідеологічної боротьби проти шанування ікон. Удар по іконошануванню означав розрив з ортодок- сальною церквою. Важливу роль у цьому русі відіграло прагнення світської аристократії підкорити  церковну  ієрархію державній  владі: імператор тепер демонстративно проголошувався главою візантійсь- кої церкви. Однак ці зіткнення найсуттєвішим чином пов’язані з гли- бокими  ідейними  розходженнями світоглядного  характеру,  що охо- пили широкі верстви візантійського суспільства.

В ідейно-догматичному плані  жорстокий  спір відбувався  з най- складніших  проблем  гносеологічного  характеру.  Іконоборці  висува- ли тезу про неописуваність і непізнаваність Бога.  В основу  їхнього вчення було покладено  головний  догмат християнства про єдність у Трійці  трьох божественних іпостасей.  Усі вони неописувані,  і їх не можна збагнути  людським  розумом, а тим більше їх не можна пред- ставити  в людській  подобі. Якщо  художник  зображатиме тільки людську  природу  Христа,  він впаде  в єресь  несторіян,  які  вбачали в Христі дві іпостасі; якщо  ж він спробує представити божественну природу Христа, то це буде проявом єресі монофізитів, що припуска-

 

ли цілковите  поглинення божественною  природою  людської. Таким чином, будь-яка спроба зобразити Христа тягне за собою єретичні збочення. Іконоборці  висували  дуже тонку й часом переконливу фі- лософсько-догматичну аргументацію  проти шанування ікон і свя- щенних зображень.  В іконошануванні вони вбачали  прояви  грубого фетишизму, відродження язичницького культу,  відхід від спіритуа- лістичних ідеалів раннього християнства.

Іконоборці  виходили  з прагнення зберегти за християнським бо- гослужінням високу духовність, очистити його від усього тілесного й пережитків  еллінського сенсуалізму.

Ідейна  боротьба  у візантійському суспільстві  у VIII—IX  століт- тях мобілізувала всі інтелектуальні сили і справила вплив на суспіль- ну свідомість доби. Релігійно-філософські спори VIII—IX століть викликали необхідність систематизації християнської теології, що знайшло  відображення у творах Іоанна Дамаскина  і пізніше — Фео- дора Студита.

Іоанн  Дамаскин  (бл. 675—753 pp.) — один із найвидатніших ві- зантійських богословів  — у своїй праці «Джерело  знання»  поставив складне завдання: побудувати цілісну систему ортодоксального хрис- тиянства.  Він намагався  систематизувати всю суму знань християн- ської теології, узятих  ним зі Святого  Письма  і творів  апологетів  та отців церкви. В онтологічному аспекті система Дамаскина ґрунтуєть- ся на прагненні вивести все суще з єдиного принципу  — Бога: Бог — віковічне непізнаване світу, джерело і мета буття. Природа — не лише творіння Бога, а й розкриття його божественної  мудрості.

Важливе  місце у творі Дамаскина  посідає християнська антропо- логія. Людина — це свого роду мікрокосм, маленький Всесвіт, створе- ний гармонійно й мудро з розумної душі і плоті. Людина поставлена в центрі світобудови, світ створено для людини, і спокутувальна жерт- ва Христа принесена  дня спасіння людства.

Згідно  з біблійною  провіденціалістською концепцією,  Іоанн  Да- маскин  однак визнавав  за людиною право вибору  її земного шляху, залишаючи  людській волі відносну свободу, а людині — доволі широ- ке поле діяльності.

Твір Дамаскина  озброював християнських богословів чіткою ар- гументацією в боротьбі з усілякими єретичними вченнями, зокрема з доктринами несторіян, маніхеїв, пізніше павликіян і богомилів.

 

Водночас  Іоанн  Дамаскин  не заперечував античну  філософію,  а навпаки, використовував для побудови своєї вражаючої  за розмахом богословської системи вчення Платона й логіку Арістотеля, деякі кон- цепції античної науки. Він полемізував із захисниками ісламу, рішуче виступав  проти іконоборського руху. Сповнений традиціоналізмом і суворою ортодоксією трактат Дамаскина справив значний вплив на середньовічне богослов’я як Візантії, так і Західної  Європи. Пере- кладений  пізніше  латинською мовою, він вивчався  представниками західноєвропейської схоластики, в тому числі й Фомою Аквінським.

Інший ідеолог ортодоксального богослов’я — Феодор  Студит (759—826 pp.) — у своїй величезній літературній спадщині  — бого- словських  трактатах,  промовах,  листах,  настановах  ченцям  і в релі- гійних гімнах — узагальнив усю аргументацію іконошанувальників проти їхніх ідейних супротивників. Його твори пройняті аскетичною ідеологією, ідеалізацією  чернечого життя, шаленою полемікою  з іко- ноборцями.  Він організував  у Константинополі Студитський монас- тир, який став фортецею та ідейною твердинею ортодоксії.

Третій період — характерний появою низки раціоналістичних концепцій. Зокрема, Михаїл Пселл (XI ст.) оголосив філософію  нау- кою, котра повинна досліджувати природу речей, робити свої виснов- ки, беручи від математики її числовий метод і систему геометричного доведення.

Останній  період характерний реакцією релігійно-містичного на- пряму візантійської філософії на раціоналізм. Одним з найвідоміших містичних учень був ісихазм1.

У Візантії ніколи не зникали  містичні вчення. Практичний вияв у чернечій  аскезі вони мали в ісихазмі, що виник  у монастирях  Си- наю та Афону. Вчення  ісихастів  зосереджувалося на внутрішньому світі людини. Метою духовної діяльності вважалося не пізнання  зов- нішньою світу, а придушення пристрастей людини  шляхом  самови- ховання, аскези. Ісихазм всотав приховані, потаємні вчення східного чернецтва.  Він кликав  до втечі від світу, сповненого  злом і насиль- ством, до тиші, спокою. Розуміння істини можливе  для ісихастів че- рез містичне злиття  з Богом, шляхом надчуттєвого  просвітлення. Це злиття  з Богом  мало бути досягнуте  тільки  благочесними  ченцями- аскетами за допомогою божественної  благодаті.

1 Ісихазм — від грец. ісихія — спокій, тиша, відлюдництво.

 

Глава ісихастського  руху Григорій  Палама  (1295  або 1296–1359 pp.) здобув широку  освіту, добре знав праці Платона  й Арістотеля  і твори  візантійських богословів,  зокрема  містичного  напряму.  Пев- ною мірою він був спадкоємцем  Діонісія  Ареопагіта, Максима  Спо- відника, Симеона Нового Богослова,  Григорія Кіпрського.

Однак ідеї цих містиків набували у Палами особливого забарв- лення. Григорій Палама вчився в Метохіта, на нього чекала блискуча кар’єра при дворі імператора, але у 20 років він покинув  усе й пішов у монастир на Святій Горі, на Афоні. Тут він вивчав ісихазм і розроб- ляв його як учення.

Як богослов Палама звернув головну увагу на теорію божествен- ної енергії і надчуттєвого  світла. Всі візантійські містики переосмис- лювали в християнському дусі неоплатонічну думку про Бога як джерело світла. Але Палама вжив її щодо практики ісихазму. Він на- гадував  у своїх проповідях  євангельське оповідання  про фаворське світло:  коли  Христос  з’явився  перед  вибраними учнями,  обличчя його було світлим, як сонце, а одяг — білим. Подібне осяяння боже- ственним світлом і злиття  з Богом може відбутися  і для праведника- аскета. Але цього можна досягти шляхом тяжких  подвигів, тривалої чистоти,  так званої «розумної»  молитви,  зреченням  усього земного. Це божественне  світло, осяяння було можливим в особливому  пси- хічному стані екстазу, котре супротивники ісихазму пов’язували  з галюцинаціями. Однак  учення  Палами  набуло великої  популярнос- ті. Воно навіть зміцніло в боротьбі з раціоналізмом: з калабрійським ченцем Варлаамом, учителем Петрарки і Боккаччо,  з його союзником Акіндіном. Повернувшись із Афону, Палама цілком заглиблюється в боротьбу проти раціоналізму.

Варлаам (бл. 1290–1350 pp.), який прибув до Візантії з Італії, по- чав різко  критикувати ісихазм  з позицій  розуму.  Згідно  з ученням Варлаама,  пізнати  істину,  тобто  Бога,  можливо  засобами  розуму  й науки, шляхом вивчення Святого Письма, давніх філософів, за до- помогою логічного мислення.  Варлаама  й Акіндіна підтримав  Ники- фор Григора, котрий теж виступив проти ісихазму. Після тривалої і жорстокої боротьби перемогли ісихасти. На їхній захист виступили православна церква й кола вищої аристократії. На церковному соборі

1351 року теологія  Палами  визнана  згідною  з православним віров- ченням, а його супротивників Варлаама,  Акіндіна і Григору піддано

 

анафемі. Перемога ісихастів мала тяжкі наслідки для Візантії. Заклик до втечі від активного  життя,  від боротьби  роззброював  маси перед турецькою  загрозою, штовхав їх у світ смирення,  покори, чернечого аскетизму.  Але популярність ісихазму  зростала,  вчення  переходило в інші країни — до західних слов’ян і на Русь. Перекладна літерату- ра в цих країнах  поповнювалася перекладами містиків,  зокрема  Па- лами  та його послідовників: Миколи  Кавасіли,  Микити Стіфата  та ін. В історіографії  пізньої Візантії настільки  ж явно, як і в філософії, проявляються гуманістичні  риси:  інтерес  до людської  особистості, до природи, світобудови; разом із біблійною концепцією історичного процесу розвиваються нові історико-філософські теорії, зокрема тео- рія закономірної зміни світових монархій.

На особливу увагу заслуговують такі видатні візантійські бого- слови, як Григорій Нісський, Василій Кесарійський і Григорій Назіанзін, без яких  не можна собі уявити  становлення  й розвиток східної пат- ристики.

У патристичній літературі  ранньовізантійської доби, в працях представників так званого Каппадокійського гуртка (названі вище філософи), в промовах  Іоанна  Златоуста, де закладався фундамент середньовічної християнської теології, вбачається  поєднання ідей раннього християнства з неоплатонічною філософією, парадоксальне переплетіння античних  риторичних форм із новим ідейним змістом. Філософські конструкції  представників Каппадокійського гуртка сягають глибоким  корінням  давньої історії еллінського мислення. Центром  патристичної філософії  є розуміння буття як блага, що дає своєрідне виправдання космосові, а значить, світові й людині.

У Григорія Нісського  ця концепція часом наближається до пан- теїзму.

Література

Візантійська література  справила  значний вплив на європейську, в тому числі на літературу  слов’ян, своїми пам’ятками,  що належать переважно до XIII століття.

Візантійська книжність характеризується не лише грецькими рукописами,  а й слов’янськими перекладами,  котрі інколи  зберегли твори, невідомі в оригіналі.

 

Початок власне візантійської літератури  належить  до VI—VII століть, коли грецька мова стає панівною в країні. Однак пам’ятки народної творчості Візантії до нас майже не дійшли.

Вивчаючи візантійську  літературу,  доводиться враховувати  те, що західноєвропейські вчені католицької чи протестантської орієн- тації, супротивники  східної церкви, підходили  до неї з великою упе- редженістю. Вони не визнавали  її самобутнього характеру,  вважали

«архівом еллінізму» або ототожнювали її історію з періодом занепаду античної літератури.

Візантія створила свою самобутню культуру  й літературу, і якщо говорити  про еллінізм  у візантійській літературі,  то це лише літера- турний вплив, який можна прирівнювати до впливу літератури  араб- ської, сирійської,  коптської, перської та інших, із якими  візантійська література  була тісно пов’язана. Звичайно, елліністичний вплив  тут найбільш помітний. Серед церковної літератури, що дійшла до нас, вирізняється поезія гімнів. Найвидатнішими її представниками були: Роман  Солодкоспівець (VI  ст.), котрий  написав  близько  тисячі  гім- нів, імператор  Юстиніан  (527—556 pp.), Сергій — патріарх Констан- тинопольський, котрому належить  акафіст Богородиці у зв’язку з перемогою над аварами  в 626 році, Софроній — патріарх Єрусалим- ський та ін.

Гімни Романа характерні аскетичністю, наївною щирістю і глиби- ною почуттів. Вони написані  у вільній  формі, середній  між метрич- ною і прозаїчною  мовою, і ближчі  до псалмів.  Як за формою,  так і за змістом  ці гімни споріднені  із семітичними елементами  Старого Заповіту,  мотиви  якого використовує Роман.  Із тисячі  гімнів Рома- на збереглося  лише вісімдесят.  Це звичайні  оповідання  з уведенням вільних діалогів. Нерідко в цих гімнах проявляється догматично- теологічна вченість, котра загрожує придушити палкі почуття, по- вчальність  заважає поезії та естетичності.

Від елліністичної прози Візантія успадкувала багато. Манеру ел- лінізму  повторюють  еротичні  романи  пригод Геліодора  («Ефіопію» про Теогена і Харіклею) — IV століття, Ахілла Татія (про Кліторфона і Левкіппу) —V століття,  Харитона  (про Хереаса і Каллірою), Лонґа (про  Дафніса  і Хлою)  та ін. З прозаїчних  жанрів на початках  візан- тійської літератури особливо розвиваються історичні оповідання, ав- тори яких відтворювали манеру Геродота, Фукідіда,  Полібія  та їхніх

 

епігонів, наприклад,  в VI столітті це — Прокопій, Петро Патрикій, Агафій (історик  і поет), Менандр Протиктор,  Феофілакт Симокатта, Іоанн Малала.

Кращими  церковними письменниками, котрі виховувалися в язичницьких школах на античних традиціях, в IV столітті були: Афа- насій Олександрійський, Василій Кесарійський (Великий), Григорій Назіанзін (Богослов), Іоанн  (Златоуст). Слід  зазначити,  що чіткої межі між філософією, теологією та красним письменством на той час не було, а тому одні й ті самі імена можна зустріти в історії і візантій- ської літератури, і філософії, і теологічної думки.

Східний  елемент візантійської літератури  знайшов  своє яскраве вираження в численних  збірниках  оповідань  V–VI  століть  про від- людників-аскетів візантійських околиць  (так  звані патерики). В пе- ріод іконоборства  розквітає  агіографічна  література  (житія святих). Частина  цих творів уміщена у величезні 12-місячні збірки — Мінеї (Четьї).

З  припиненням іконоборства,   себто  починаючи  з  IX  століття, з’являються короткі огляди із всесвітньої  історії, «хроніки»  з клери- кальною тенденцією, що базувалися часткою й на оповіданнях алек- сандрійських і церковних  істориків, і на попередній  візантійській історіографії  загалом  (Георгій  Сінкел,  Феофан Сповідник,  патріарх Никифор, Георгій Амартол).

Найбільш цікава хроніка другої половини  IX століття  Георгія Амартола, що охоплює історію «світу» від Адама до 842 року. Ця чер- неча хроніка характерна  фанатичною нетерпимістю  до іконоборців  і симпатією до теології.

Серед діячів IX–X століть слід передусім назвати константино- польського  патріарха Фотія  й імператора  Константина VII Багряно- родного.

Народившись у патриціанській родині,  Фотій  був надзвичайно освіченою  людиною в типовій  для Візантії  формі. Блискучий філо- лог, знавець  грецької  мови й літератури  всіх періодів, шанувальник Арістотеля, Фотій  зібрав навколо себе чимало учнів, перетворив  свій дім на своєрідну академію, науковий  салон. Він доручив своїм учням створити величезний Лексикон  на підставі попередніх  словників  і античної  та візантійської літератури.  Найвидатніший твір Фотія  — його «Бібліотека», або «Міріобібліон», що складався  з 280 глав. Він

 

містить відомості про грецьких граматиків, промовців, істориків, філософів,  природничників, лікарів,  про романи, агіографічні  твори тощо.

Константин VII Багрянородний наказав  скласти  за свій рахунок величезні  збірки,  енциклопедії з творів старої літератури,  які стали рідкістю. З творів самого Константина відома історія царювання його діда Василія, твори про управління державою, що були написані для його сина Романа, про церемонії візантійського двору.

Особливе  місце в історії візантійської літератури  належить  Ми- хаїлу Пселлу  (1018  р. — після 1096 р.). Пселл  — особистість  винят- кова не лише для XI століття,  а й для всієї візантійської культури. Водночас у цій історії важко знайти  особистість більш суперечливу, більш загадкову за несумісністю своїх інтелектуальних, духовних, моральних  якостей, ніж Михаїл Пселл: яскравий,  непересічній  пись- менник  і підлабузливий царедворець,  мудрий  філософ  і запопадли- вий панегірист, автор багатьох віршів на честь василевсів  і прихиль- ник їхніх ворогів.

Найчисельнішим у спадщині Пселла є його риторичний доробок, що охоплює майже всі жанри й види грецької риторики. Найбільш повно представлено  красномовство епідектичне.  Це промови  та ен- комії (звернення до імператорів  або промови  від імені імператорів, енкомії до матерії тощо), епітафії, монодії.

У багатьох промовах Пселла відбиті його зв’язки із суспільством, контакти  й конфлікти, симпатії й антипатії, характер котрих вираже- но у назвах: «Промова на захист Номофілака від Офріди»,  «Промова проти Кіруларія» і т.д.

Для Пселла право художника творити вільно, за своїми творчими переконаннями — безсумнівне.

Ця  ідея, що чітко проявилася в літературних поглядах  Пселла, дуже важлива  для кращого  розуміння уявлень  візантійців цієї епо- хи про їхнє місце в безперервному процесі розвитку  культури,  спів- відношення їхньої творчості  зі спадщиною  великих  предків.  Теорія самостійного  творчого пошуку, претензія  на сумірність власної твор- чості із творчістю  стародавніх  принципово відрізняється від інших концепцій, що були поширені в середні віки, зокрема від ідеї наступ- ності знань, що вбачала запоруку власних досягнень у величі предків, у багатстві залишеної ними культурної  спадщини.

 

Пселл та його сучасники,  усвідомлюючи  свій глибокий  і прямий зв’язок з грецьким  минулим,  перед яким  вони весь час схиляються, проте відчувають себе постатями,  співмірними з великими  поперед- никами.

Пселл оцінював усю грецьку літературу  як єдину скарбницю із за- гальнолітературних позицій — це своєрідне продовження традиції пат- ріарха Фотія, традиції більш спокійного, позарелігійного підходу до ан- тичності. Однак у Пселла немає скільки-небудь чіткої концепції історії літератури, чітких критеріїв оцінки ідейно-художнього змісту твору.

Найбільш яскравим явищем  у літературній творчості Пселла справедливо вважають «Хронографію». Не принижуючи її значення як незамінного історичного джерела, слід сказати про надзвичайну цінність «Хронографії», про її насиченість  іншою, художньою  прав- дою, що створює єдину картину епохи — драму людей і драму імперії.

Своєрідність «Хронографії» серед  іншого  зумовлена  тим, що в ній втілюється один із творчих  ідеалів Пселла  — прагнення до син- тезу риторики  й філософії.  Розказуючи про події історії та діяння людей, Пселл  завжди  намагається проникнути в їхній загальнолюд- ський сенс, відчути «філософію» історії, яка розкривається ним, за- звичай, в узагальнених сентенціях.

Особливого характеру надає творові Пселла участь у ньому само- го автора як однієї з активних  політичних  постатей даної епохи. Він вступає в дію непомітно, поступово, тою мірою, як зростала його роль найближчого радника  імператорів,  починаючи  від царювання  Кон- стантина IX Мономаха.

В основі зображення Пселлом  осіб і характерів  є його чітка кон- цепція   людини,   котра  здається   йому  поєднанням  суперечностей,

«змішанням розумового і позарозумового» (з перевагою позарозумо- вого), для якої характерна  несталість і мінливість.

Зображуючи людей, Пселл ґрунтується на нових для візантійсь- кої і середньовічної літератури  загалом принципах.  Це розкриття образу в дії і русі, в його внутрішній  складності й суперечності, в глибокій  взаємодії  з історією,  у взаємозв’язку моральних  і розумо- вих якостей,  в їх співвіднесеності із зовнішніми,  фізичними рисами. Тонкість  і точність  психологічних спостережень  посилюються  і об- разною, метафоричною формою їхнього вираження, гостро контраст- ним характером їхнього поєднання і протиставлення.

 

Від XIII століття у Візантії розширюється коло літературних тво- рів народною мовою (перші твори з’являються у XII ст.). Це переду- сім художня  література;  історіографія, риторика,  філософія, філоло- гія розвивалися, як і раніше, традиційною  класичною мовою. Більше того, прагнення глибокого, досконалого  володіння  мовою Гомера і Платона, Геродота і Демосфена  стає в останні століття  існування  Ві- зантії найважливішим аспектом  «національного» самоствердження, відчуття  еллінської  культурної  спадкоємності, незламності грецько- го генія. «Ми, — заявляв Геміст Пліфон, — елліни з походження,  про що свідчать наша мова і батьківське  виховання». Для візантійського суспільства заглиблення в давню мову й культуру та їх ідеалізація ще більше загострювали  складну й не подолану у Візантії проблему дво- мовності,  наявності  двох культур,  причетність чи непричетність до яких визначалася ступенем освіченості, а врешті-решт  — соціальною належністю. Чим далі й глибше поринав візантієць  у культуру  мину- лого, тим більшим  був контраст  між цим минулим  і народномовним потоком сучасної йому візантійської культури. Міра віддалення маси візантійців від еллінської  історичної  і міфологічної  традиції  вражає настільки  ж, наскільки  дивує ерудиція в культурі минулого нечис- ленних візантійських інтелектуалів.

Освіта

У IV—VII століттях зберігалися традиції античної освіченості, існували давні наукові центри (Афіни, Александрія, Бейрут, Газа), виникає  новий — Константинополь. З кінця VII століття  вища осві- та майже зникає  й відроджується тільки  в IX столітті (Магнаврська школа  в Константинополі). 1045 року засновано  Константинополь- ський університет з двома факультетами: юридичним  і філософ- ським.

Незважаючи на поширення вже в XI столітті  бомбіді нового па- перу, книги (до XIV ст.) переписувалися переважно  на пергаменті  й були надзвичайно дорогі, бібліотеки  монастирів  і приватних осіб — невеличкі.

У школах Візантії викладали граматику, риторику,  філософію, себто ті предмети, котрі вивчалися в школах пізньої античності. Вив- чення цих дисциплін  вважали  необхідним  для виховання освіченого

 

члена суспільства.  Знання й розуміння класичної  літератури  та ан- тичних праць з філософії,  математики,  астрономії, медицини, вміння говорити й писати класичною грецькою мовою високо цінувалися ві- зантійцями. До людини, котра оволоділа  скарбами  науки, ставилися з глибокою  повагою, і вона мала серед сучасників  величезний авто- ритет.

Джерела сповнені захоплених відгуків про людей, які здобули освіту. Особи, що належали  до різних соціальних  груп, висловлюють справжню повагу до науки і освіти й наголошують на необхідності оволодіння  ними.

Навіть автори агіографічних пам’яток обов’язково відзначають освіченість своїх героїв як одну з їхніх чеснот. У «Житті» Феодора Студита йдеться про значущість світської науки й користь від її вив- чення,  оскільки  вона не лише знайомить  ортодоксальних християн з аргументами  і зброєю їхніх ідейних супротивників, а й озброює на боротьбу з ними.

Наполягає на вивченні  світських  дисциплін  і біограф  патріар- хів Тарасія  і Никифора диякон  Ігнатій. Він намагається переконати своїх братів-ченців  у тому, що вивчення  наук може прислужитися кращому розумінню  теологічних  праць. Однак  одразу застерігає,  що

«зовнішню», себто світську мудрість не можна порівнювати зі свя- щенною наукою, бо остання є господиня, а перша — її служниця.

Ідеалом  візантійських письменників був імператор,  захоплений науками, покровитель знань, аматор щодо книжкової вченості. В суспільстві,  де багато залежало  від особистої  ініціативи  правлячого василевса, його ставлення до грамотності й освіченості передусім від- бивалося на становищі вчених і долі освіти. Покровительство й допо- мога монархів надавали можливість  вести наукові заняття,  відкрива- ти школи й навчати бажаючих. У працях візантійських авторів багато місця належить  описові освіченості імператорів та їхнього ставлення до вчених. Письменники або критикували невігластво правителя, або вихваляли його красномовство й освіченість, що, на їхню думку, були обов’язковою рисою василевса  разом з іншими традиційними чесно- тами християнських монархів. Обов’язком монарха вважалася турбо- та не лише про управління, закони, релігію, а й про освіту.

Значні  перешкоди  виникли  на шляху  розвитку  наукових  знань у період  іконоборства.  Втрата  східних  провінцій  імперії,  де раніше

 

зосереджувалися визначні  наукові  центри,  постійні  війни  і тривала боротьба між іконоборцями й іконошанувальниками, знищення  пар- тіями, що боролися,  бібліотек і цінних рукописів  — все це, безпереч- но, завдавало  чималих збитків науці й освіті. Але розвиток  наукових знань не припинився. І, мабуть, слід говорити  радше не про їхній за- непад, а про серйозну  перебудову  на новий  середньовічний кшталт. Антична спадщина  сприймається тепер дедалі критичніше,  посилю- ється вплив християнської ідеології.

Від IX століття вища освіта зосереджується в столиці імперії Кон- стантинополі.  І навіть у ті тяжкі  часи тут з’являються блискучі  вче- ні-ерудити,  які не мали собі рівних на Заході. В галузі природничих наук до них належить видатний учений-енциклопедист Лев Філософ, чи Математик (початок  IX ст. — бл. 869 p.). Найосвіченіша людина, знавець математики,  фізики,  механіки, філософії,  Лев Математик ці- кавився медициною й астрономією, вивчав античних авторів. Йому належить  багато відкриттів,  що мали важливі  наслідки  для подаль- шого прогресу  наукових  знань.  Серед  них особливо  цінним  вияви- лося застосування Левом Математиком літер як арифметичних сим- волів; цим він, по суті, заклав засади алгебри. Відомі винаходи  цього вченого, наприклад, система світлової сигналізації, за допомогою якої повідомлялося про події на території  ворога, зокрема  в Арабському халіфаті.  Сучасники розповідають  про чудесні механізми,  винайдені Левом Математиком. Приймальний зал Великого палацу, резиденції візантійських імператорів прикрашали статуї левів, що лякали людей своїм риком, птахів, що співали  й літали, інші чудові механізми,  що діяли за допомогою енергії води; вони мали вражати  іноземних  пос- лів, навіювати їм подив і страх перед потугою держави ромеїв.

Лев Математик став ініціатором  відродження в Константинополі вищої  освіти. Користуючись покровительством регента  неповноліт- нього імператора  Михаїла  III  (862— 867 pp.), він відтворив  світську вищу школу, що згодом набула широкого розголосу в усій імперії. Для занять була відведена особлива зала палацу — Магнавра. Там викла- далися  тільки  світські науки. Особливої уваги надавалося  вивченню природничих наук. В Магнаврській школі було зібрано цвіт професу- ри тієї доби; знаменитий учений і церковний діяч IX століття патріарх Фотій  певний час викладав  там. Школа  готувала освічених чиновни- ків, дипломатів,  полководців.  Здобути  вищу освіту могли тільки діти

 

забезпечених  і високопоставлених батьків.  Слава  Лева  Математика та його школи постійно зростала й поширювалася, і до Константино- поля з’їжджалися здібні юнаки з усіх усюд Візантії. Великий  візан- тійський  учений  Лев Математик не уникнув  ненависті  фанатичних ченців, котрі звинуватили його в таємному  язичництві й чаклунстві. Лише покровительство імператорського двору врятувало  його від переслідувань. Фундамент наукових  знань, закладений у IX столітті Левом Математиком та його оточенням,  виявився достатньо міцним, щоб залишити  помітний слід у розвитку цілої середньовічної науки.

Музика

Пам’ятки візантійського музичного мистецтва, що дійшли до нас, майже цілком обмежуються  релігійними зразками.  Про роль музики у візантійському світському побуті відомо небагато, збереглося кілька мелодій і музичних вітальних окликів — «акламацій», обов’язкових у двірському церемоніалі.

В стародавньому візантійському богослужінні  інструментальний супровід, напевно, не був заведений, і музика звучала у вигляді співів. Існувало три способи церковного вокального виконання: урочисте читання  євангельських текстів, що регулювалося певними  музични- ми формами, виконання псалмів і гімнів пісенноподібного характеру й так звані алілуйні співи. Найстаріший запис візантійських літургій- них співів, що дійшов до нас, належить  до IV століття.

Доба розквіту  візантійських церковних  співів — раннє середньо- віччя. У XIII–XIV століттях спостерігається розквіт мелодійної твор- чості у візантійському музичному  мистецтві,  пов’язаний  з посилен- ням зовнішньої  розкоші  релігійного  культу.  Цьому часові належать

«прості» співи і «багаті», де на один склад припадає ціла нотна група.

В історії  візантійської музики  XII  століття  відоме великою  по- дією, значення якої важко переоцінити. Саме відтоді починається поширення нового типу нотного письма, названого у XX столітті «се- редньовізантійською нотацією». Вона відрізнялася від попередньої (палеовізантійської) незрівнянно багатшими  можливостями. Якщо

«палеовізантійська нотація»  описувала  найважливіші явища  музич- ного процесу лише приблизно,  то нова, «середньовізантійська», фік- сувала їх досить точно. Її втілення  в художню практику  означало ко-

 

рінний злам у музичному  житті. Тепер візантійські мелурги (музики, композитори) не відчували  жодних  ускладнень  у записі  музичного матеріалу.

В рукописі могли фіксуватися будь-які звуковисотні послідов- ності, їхні ритмічні  форми — бути різноманітнішими (хоча не такою мірою, як звуковисотні). Все це сприяло  вивільненню творчої  фан- тазії. Творець  музики  міг тепер бути певний,  що рукопис  донесе до співців докладні  деталі його задуму, починаючи  від точного розміру інтервалу  між звуками  й закінчуючи  характерними прийомами  ви- конання.

До XII–XIII століть  у Візантії  сформувалася розвинена  систе- ма співів, яка використовувалася в державній  і культурній сфері. Її специфіка полягала  в тому, що вона складалася з досить обмеженої кількості  жанрів.  Жанри  зароджувалися ще на попередньому істо- ричному етапі розвитку (псалом, канон, тропар, гімн, стихира) й були основним ядром музичної практики. Однак виконання того чи іншого жанру в кожному окремому випадку, час і місце його використання в музичному  оформленні богослужінь,  своєрідність  і тематика  змісту, особливості  тексту й засобів виконання — все це сприяло  закріплен- ню за співами певних назв. Наприклад, численні співи здобули назву за своїми першими словами: «славословні» — за першим словом відо- мої фрази  «Слава  Отцю і Сину і Святому  Духу»; «всемилостиві» — псалми 134 і 135, де часто повторюється слово «милість»; «величаль- ні» — за початковим дієсловом  дев’ятої оди канону «Величить  душа моя Господа»; «блаженні»  — тропарі,  що виконувалися за завітами блаженства  — «Блаженні злиденні  духом», «на хвалитех» — що при- співуються до рядків псалма 146 «Хваліте Господа»; стихири на «Гос- поди воззвах»,  що приспівуються до псалмів  129, 140, 141, перший вірш котрих має слово «воззвах»; «нехибні» — псалом 118 з початко- вою фразою «Блаженні нехибні на шляху»; «херувимські» — спів, що починається зі слів «Іже  херувими»;  «аніксандарії» — за текстом  із псалма 103 вірш 28 — «отверзаючи  же руку твою» тощо.

Друга група співів сформувалася залежно від часу їх виконання:

«ранкові», «відпускальні» (після  вечірнього богослужіння), «екза- постеларії», що виконувалися після канону, тощо.

Співи іншої групи називалися за своєю основною темою. Окремі співи здобули свої назви за деякими  ознаками: «катавасії»  — під час

 

цих співів віруючі мали підвестися, «катавасією»  називалася частина канону, коли обидва напівхори сходилися на середині храму; «сідаль- ні», або «кафізми»,  що виконувалися, зазвичай,  сидячи;  «несідаль- ні» — під час їхнього виконання не дозволялося сідати.

Традиційні, освячені  століттями форми  візантійської вокальної музики, дотримувалися одного важливого  принципу: кожному скла- ду тексту відповідав  найчастіше  один звук. Це пов’язано  з настано- вою, що музика повинна допомагати слухачеві краще зрозуміти  й відчути  сенс тексту  богослужіння. Музика  в жодному  разі не мала домінувати  над текстом. Але подібна музична  система до XIII–XIV століть стала периферійною й не визначала загальний характер візан- тійської музики. На зміну цій системі приходить  так званий калофо- нічний (прекраснозвучний) стиль. Його важлива  риса — домінуван- ня музики над текстом.

Візантійські літургійні мелодії і гімни справили великий вплив на розвиток  релігійних  співів латинської  церкви; вони ж лягли в основу східнослов’янської церковної  музики, зокрема української,  як право- славної, так і греко-католицької. Разом  із прийняттям християнства на Русі з’явилися  грецькі й болгарські  співаки  з Візантії. Таким  чи- ном, найдавніші східнослов’янські церковні співи були візантійсько- го походження.

Образотворче мистецтво й архітектура

Економічний і політичний занепад Римської імперії III—IV сто- літь християнської доби призвів  до культурного (і зокрема  худож- нього)  знеособлення включених  до її складу народів, з котрих деякі славні великим культурним минулим. Елліністичне мистецтво, що не мало внутрішньої єдності навіть у добу свого найбільшого  розквіту, розпалося на кілька своєрідних місцевих художніх шкіл: коптську (Єгипет), сасанідську  (Персія), сирійську  тощо. Відбувся,  нарешті, поділ  на  грецький  Схід  і латинський Захід.  Мистецтво  грецького Сходу в історичній  літературі  має назву  «візантійське». Спільність елліністичних основ  у  стилістиці  і спільність  християнської  ідео- логії зумовили  значну схожість у сюжетах, формах  і технічних  при- йомах окремих  гілок середньовічного  мистецтва  і зробили  кордони між ними не дуже різко окресленими:  нерідко пам’ятки «романської»

 

 

У цьому можна пересвідчитися на прикладі  мозаїки, дуже попу- лярної  в IV—VI століттях.  У ній аж до XII століття  крок за кроком простежується процес згасання  римсько-елліністичного імпресіоніз- му, втрачається монументальність, занепадає  кольоровість,  лінійний малюнок стає дрібнішим  і геометризовано-схематичним. У XIV сто- літті місце мозаїчної техніки заступає фреска, а потім станкова ікона.

Разом із цим процесом згасання відбувався, однак, й інший, пози- тивний процес, початок котрого слід шукати в передньоазійській про- вінції. Східноелліністичне мистецтво пережило  свою бароккову  добу раніше за римське, ще за часів діадохів — наступників Александра Македонського в останні три століття  до християнської ери. Раніше за римське  східноелліністичне мистецтво  вступило  в імпресіоністич- ну фазу свого розвитку (відлуння цього східного імпресіонізму  до нас дійшло в живописі римських катакомб і в інших пам’ятках), і в той час, як римські  імператори,  котрі  переселилися на береги Босфору,  зао- хочували  імпресіоністський монументальний живопис,  на Сході вже відпрацьовувалися нові лінійно-ритмічні елементи, нове мистецтво.

Особливе  місце в розвитку  візантійського мистецтва  посідає VII століття: ним позначено кінець пізньоантичного періоду в культурі й початок середньовіччя.

Настає тяжкий для Візантії час: араби стають господарями всього Сходу й загрожують столиці Візантії; Італія підпадає під владу ланго- бардів; слов’яни захоплюють Балкани; загострено проходить класова боротьба всередині імперії.

Під час загострення стосунків між імператором  і армією, з одно- го боку, і керованими «низами»,  з іншого, «низи»  засвоюють  більш зрозуміле їм мистецтво, носіями котрого були східні ченці (в цей час вони тисячами  тікають на Захід від арабів).

Боротьба в галузі мистецтва відбиває соціально-політичну бо- ротьбу імператора з церквою; розрив між занепалим імператорським мистецтвом  і мистецтвом  селянсько-міщанської маси у VIII  столітті і в першій половині  IX століття  набуває форми іконоборства.  Ікони, що заборонялися імператорською владою як язичницькі ідоли й роз- повсюджувалися ченцями  як святині,  стали в центрі політичної  бо- ротьби, жорстокої і часто кривавої.

Закінчилася ця боротьба в середині IX століття перемогою іконо- шанувальників і внаслідок  цього надзвичайним посиленням сирій-

 

 

Теотокопулі,  котрий, емігрувавши  в Італію, а пізніше в Іспанію, про- славився під іменем Ель Греко. Ця  художня  лінія  продовжується в майстернях  монастирів  і кустарних «богомазів» (у македонській  Діб- рі, болгарській Правні, в Росії у володимирських слободах Палех, Хо- луй і т.д.).

Візантійське мистецтво  виявилося  неспроможним виробити  ті нові форми, котрі відповідали б новим потребам. Воно не в змозі від- мовитися від традиційного повороту людської постави (профіль і зображення ззаду дуже рідкісні й не вдаються живописцю); не може вийти за межі надто нерозвиненого репертуару рухів тіла, не йде далі непевних  спроб у переданні  міміки, головне, воно цілком  безсиле  в галузі побудови  тривимірного простору  в площині.  Скрізь  візантій- ське мистецтво пов’язане міцно закоріненими традиціями. Цієї доби візантійського мистецтва цілком стосуються негативні характеристи- ки, що їх давали Вазарі та інші критики епохи Ренесансу: пізньовізан- тійське мистецтво справді старечо кволе й застійне. Якщо в XIII сто- літті західноєвропейські майстри ще могли вчитися  на візантійських зразках, то від початку XIV століття Захід, безумовно, випереджає  ві- зантійське  мистецтво: Джотто в Падуї, відмовившись від пейзажного й архітектурного фону  — «задника»,  зв’язавши  зображувані фігури з обстановкою,  що їх оточує, зробив той крок, без якого неможливе було виникнення мистецтва  Відродження і котрий візантійське мис- тецтво зробити не змогло.

Візантійська скульптура згасла ще в пізньоантичну добу. Останні спроби належать  до VI століття.  Пізніше скульптура  перебувала  під церковною забороною і зникла.

Центрами  мистецтва  візантійської орієнтації  стали  давні  міста

України  і Росії: Чернігів, Київ, Новгород, Володимир.

Звідки походить  та візантійська художня  течія,  котра  визначає собою великокняже мистецтво домонгольського Києва й Чернігова? Київські ченці-літописці, як відомо, виводили  всю насаджену на Русі візантійську культуру  безпосередньо  із  самого  Константинополя  і як на транзитний пункт вказували на Херсонес. Є підстави вважати ґрунтовними й інші теорії цього впливу: македонсько-болгарську, кавказько-тмутараканську, трапезундсько-херсонеську.

Визнання візантійського мистецтва  як повноцінного  художнього явища  в Європі  відбулося  досить пізно; аж до XIX століття  був за-

РОЗДІЛ VII. КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ

гальноприйнятий вкрай негативний  відгук Вазарі («груба  манера»), і пам’ятки візантійського мистецтва  залишалися геть незрозумілими для любителів  мистецтва.

Лише в добу європейського романтизму на початку XIX століття загальне  захоплення середньовічним мистецтвом  і середньовічною культурою викликало інтерес і до мистецтва візантійського.

Рекомендована література

1. Аверинцев  С. С. Поэтика  ранневизантийской литературы. — Москва,

1977.

2. Бычков В. В. Византийская эстетика: теоретические проблемы. — Мос- ква, 1977.

3. Каждан А. П. Византийская культура. — Москва. 1968.

4. Культура  Византии. IV — первая половина VII в. — Москва, 1984.

5. Культура  Византии. Вторая половина VII–XII в. — Москва, 1989.

6. Культура  Византии. XIII — первая половина XV в. — Москва, 1991.

7. Курбатов  Г. Л. История Византии:  От античности  к феодализму. — Москва. 1984.

8. Лихачева В. Д. Искусство Византии  IV–XV веков. — Москва. 1986.

9. Медведев И. П. Византийский гуманизм  XIV–XV вв. — Ленинград.

1976.