Розділ восьмий сутнІсть І структура пІзнавального процесу

Питання про пізнаванність об'єктивного світу і його закономірнос-Пізнавай ність світу        є одним з корінних питань філо-

і його законів софії. Це врешті-решт питання про те, як відносяться наші думки до навко­лишнього світу, чи здатне наше мислення правильно відобража­ти явища об'єктивного світу. Саме це філософське питання як ніяке інше органічно пов'язане з практичною діяльністю люди­ни, з необхідністю пояснювати явища природи і суспільства.

Наука, яка вивчає сутність знання, закономірності його фун­кціонування і розвитку, називається теорією пізнання, або гно­сеологією. Основною проблемою гносеології є проблема відно­син об'єкта пізнання - навколишнього світу і суб'єкта пізнавальної діяльності - людини.

Питання про пізнаванність світу виникло на найранніших ступенях розвитку суспільства. Первісна людина цікавилась тим, що являють собою навколишні її предмети, які сили керу­ють ними, які причини лежать в основі різних природних явищ.

В античності центральною в теорії пізнання була проблема співвідношення думки і знання, істини і помилки. Виходячи з того, що знання - це своєрідна копія предмета, антична філософія насамперед цікавилася процесом, який опосередковував пере­ведення предмета у стан знання. Теза про єдність знання і пред­мета при цьому специфічно узгоджувалася з нерозумінням активності суб'єкта в процесі пізнання: істина може бути тільки «даною» суб'єкту; усі продукти його пізнавальної діяльності -лише хибна, помилкова думка.

Вперше в історії філософії саме у Демокріта з'являється розгорнута теорія пізнання, заснована на розумінні чуттєвого і розумового. Чуттєвого досвіду недостатньо, бо він дає лише «темне», неповне, невірогідне знання, яке удосконалюється зав-

дяки розуму. Чуттєві сприймання пояснювались Демокрітом, Емпедоклом як витікання, які потрапляють на органи чуття і несуть певну інформацію. За Епікуром, критерієм істини є уз­годженість між чуттєвими сприйманнями і заснованими на них загальними уявленнями.

Багато геніальних думок з питань пізнання світу висловлю­вав Арістотель, «знати» для нього означає «знати перші при­чини, або елементи» речі. Вищі принципи (бсче ) науково-філо­софського знання, як вважав мислитель, бездоказові і пізнаються безпосередньо інтелектуальною інтуїцією або (час­тково) - шляхом індукції (ербгоге ). Знання універсалів не є вродженим, бо вони постійно «вбачаються» на ступенях пізнан­ня: відчуття, пам'ять, досвід, наука.

Представник східного арістотелізму, філософ, лікар Ібн Сіна (Авіценна) в XI ст. підкреслював зв'язок абстрактного мислення з чуттєвим досвідом, а в класифікації наук - зв'язок теоретич­них дисциплін з практикою. Арабський філософ Ібн Рошд (Авер-роес) у XII ст. стверджував, що істина - одна, і осягається вона філософами, які здатні узгодити з положеннями філософії будь-які догми релігії шляхом їх алегоричного тлумачення.

Важливий крок у розвитку теорії пізнання було зроблено європейською філософією XVII - XVIII ст., головними для якої були проблеми зв'язку «Я» і зовнішнього світу, зовнішнього і внутрішнього досвіду. У цей період на противагу середньовічній схоластиці гносеологічна проблематика займала центральне місце у філософії, робилися спроби пошуку абсолютно вірогід­ного знання, яке було б вихідним пунктом і одночасно гранич­ною основою усієї сукупності знань. Френсіс Бекон, наприклад, розробив докладну класифікацію наук, дав типологію помилок (ідоли розуму), обгрунтував емпіричний метод і описав різні види дослідного пізнання, різні модифікації експерименту, сформулював індукцію як метод дослідження природних явищ. Англійський філософ-просвітник

Джон Локк розробив емпіричну теорію пізнання. Він до­водив, що не існує вроджених ідей і принципів - ні теоретич­них, ні практичних (моральних), включаючи ідею Бога, а все людське знання походить з досвіду - зовнішнього (відчуття) і внутрішнього (рефлексії). Метод пізнання у Гоббса являє собою поєднання раціоналізму з номіналізмом. Перехід від одиничного до загального, від чуттєвого сприймання до по­нять відбувається у Гоббса на підґрунті номіналістичної кон­цепції, згідно з якою загальні поняття - лише «імена». Гоббс розрізняв два методи пізнання - логічну дедукцію механіки і індукцію емпіричної фізики.

Значний крок у розвитку матеріалістичної теорії пізнання був зроблений французькими матеріалістами Дідро, Гольбахом, Гельвецієм та ін. Вони стверджували, що істинна наука є відоб­раженням у свідомості людей природи і її закономірностей, що всі наші знання виникають у результаті впливу явищ природи на наші органи відчуття, обґрунтовують безмежність пізнання. Так, теорія пізнання Дідро, Гольбаха, Гельвеція спиралась на матеріалістично тлумачений сенсуалізм, на визнання первин­ності матерії. Вони були супротивниками агностицизму, відсто­юючи здатність людського розуму пізнавати світ і його закони.

Однак не дивлячись на нерідко висловлювані положення про активність суб'єкта, його діяльну участь у формуванні об'єкта, все ж провідним для французьких матеріалістів було по­ложення про пасивність суб'єкта, про споглядальний характер відображення суб'єктом об'єкта. Кондільяк, наприклад, уявляв пізнаючого суб'єкта у вигляді нерухомої статуї, яка набуває органів чуття і вбирає інформацію, що надходить із зовнішньо­го світу. Гельвецій теж розумів об'єкт поза активністю суб'єкта. Він говорив: «У нас є дві здібності, або ... дві пасивні сили... Одна - здатність одержувати різні враження, які викликають в нас зовнішні предмети; вона називається фізичною чуттєвістю. Друга - здатність зберігати враження, які викликають у нас зовнішні предмети. Вона називається пам'яттю» [10].

Другою обмеженістю цих філософських систем була їх не­здатність справитися з діалектикою пізнавального процесу, з багатоаспектністю і складністю пізнання.

На відміну від споглядального матеріалізму, ідеалізм підкреслював роль активності суб'єкта у пізнанні об'єкта, у його змінюванні. У німецькій класичній філософії проблеми теорії пізнання пов'язувалися з дослідженнями історичного розвит­ку форм практичної і пізнавальної діяльності.

Фоєрбах, відстоюючи принципову можливість пізнання світу, довів, що для людського пізнання не існує ніяких нездоланних перешкод, що в людини якраз стільки органів чуття, скільки не­обхідно для пізнання світу і його цілісності. Він вважав вищим ступенем пізнання, в ході якого розкриваються внутрішні зако­номірності об'єктивного світу, абстрактне мислення людини. У філософській системі Канта вперше здійснено спробу побудува­ти таку теорію пізнання, яка була б цілком залежна від будь-яких припущень про реальність. Кант стверджував залежність реаль­ності від самого пізнання: об'єкт, за Кантом, існує сам по собі лише у формах діяльності суб'єкта. Після Канта німецька класич­на філософія намагалася подолати розрив гносеологічної і онто­логічної проблематики. Підкреслюючи взаємозв'язок суб'єкта і об'єкта, Гегель показав безпідставність їх метафізичного протис­тавлення. За Гегелем, суб'єкт і об'єкт тотожні, бо підґрунтя діяль­ності становить саморозвиток абсолютного духу, котрий є абсо­лютним суб'єктом, який має об'єктом самого себе.

Гегель піддав глибокій критиці скептицизм та агностицизм і обгрунтував можливість пізнання світу, створеного абсолют­ною ідеєю. «Прихована сутність Всесвіту, - писав він, - не володіє силою, яка була б спроможна дати опір розумовому пізнанню, вона повинна перед ним відкритися, розгорнути пе­ред його очима багатство і глибини своєї природи і дати йому вдовольнитися ними». Гегель стверджував, що людина здатна пізнати світ, оскільки і її свідомість, і сам цей світ за своєю при­родою «тотожні», є інобуттям абсолютної ідеї. Свою філософсь­ку систему мислитель вважав вичерпним пізнанням світу, аб­солютною істиною в останній інстанції. Однак, заперечуючи первинність матерії, об'єктивний ідеаліст наділяє вищою актив­ністю «світову ідею», все ж принижує пізнавальні можливості людини. Але більшість ідеалістів, відділяючи свідомість від ма­терії, заперечують можливість пізнання сутності речей. Таку позицію, як правило, займає і суб'єктивний ідеалізм.

Філософи завжди ставили питання, чи можна вірогідно пізнати предмети, їх сутності і виявлення сутності. В історії філософії склалися дві позиції: пізнавально-оптимістична і агностична.

Філософські напрями, які заперечують можливість пізнан­ня зовнішнього світу, одержали назву агностицизму. Агности­цизм зародився ще в стародавньогрецькій філософії. Протагор у V ст. до н. е. мав сумніви в існуванні богів. «Про богів, - пи­сав він, - я не можу знати, є вони, чи немає їх, тому що багато всього перешкоджає такому знанню - і питання темне і людсь­ке життя коротке» [20]. Різним людям притаманні різні знан­ня, різні оцінки одних і тих самих явищ, а тому «людина є міра всіх речей». Таким чином, філософ робив висновок про немож­ливість вірогідного, тобто загальнозначущого («однозначущо-го»), знання про сутність навколишніх явищ.

У школі софістів ставилась мета обгрунтувати будь-які суд­ження, точки зору, удаючись навіть до логічних передержувань і парадоксів (софізмів). Засновник античного скептицизму Піррон вважав вірогідними чуттєві сприймання (якщо щось здається гірким або солодким, то відповідне твердження буде істинним); помилка виникає, коли від явища ми намагаємося перейти до його основи, сутності. Усякому твердженню про предмет (його сутність) може бути з рівним правом протистав­лене твердження, яке йому суперечить. Саме такий хід думки привів до позиції утримання від остаточних суджень.

Найбільш яскраво в історії філософії агностицизм був ви­ражений у поглядах англійського мислителя Юма (1711-1776) і в концепції німецького філософа Канта (1724-1804).

Юм стверджував, що ми не тільки не знаємо, які речі самі по собі, а навіть не знаємо, існують вони реально чи ні, тобто Юм не тільки сумнівався в можливості пізнання світу, а й мав сумн­іви щодо об'єктивної реальності світу. Ми, говорив він, маємо справу не з реально існуючим світом, а тільки з нашими відчут­тями. Усе наукове пізнання, всі закони природи, на його думку, суть порядок, до якого звикають люди. Силою звички людина складає у певному порядку свої уявлення, знищуючи хаос у природі, і створює закони природи. Юмівський агностицизм одержав назву скептицизму. Юм визнавав тільки суб'єктивну причинність - нашу звичку, наше очікування зв'язку одного явища з іншим і фіксацію цього зв'язку у відчуттях. За межі цих психічних зв'язків ми проникнути не можемо. «Природа, -стверджував Д. Юм, - тримає нас на поважливій відстані від своїх таємниць і надає нам лише знання небагатьох поверхо­вих якостей об'єктів, приховуючи від нас ті сили і принципи, від яких цілком залежать дії цих об'єктів» [43].

Поставивши проблему «Що я можу знати?», Кант розгор­нув її в «Критиці чистого розуму» в питання «Як можливе апріорне (переддосвідне) знання?» Це питання потім розпало­ся на низку інших: «Як можливе природознавство? Як можли­ва математика? Як можлива метафізика (тобто філософія) в ролі науки?» Кант досліджував пізнавальні здібності, або ду­шевні сили людини, які лежать у фундаменті кожної з цих сфер пізнання. Він вважав, що спостереження і аналіз явищ безпе­рервно поширюють досвід і обсяг знань, але прогрес знання завжди має межі, завжди перед людиною будуть знаходитися «речі самі по собі» [14]. Скільки б ми не заглиблювались у яви­ща, наше знання завжди буде відрізнятися від речей, які вони насправді. Кант був рішучим супротивником пізнавального скептицизму, але одночасно виступав і проти догматичного забобону про всесильність наукового знання, проти переоцін­ки можливостей науки. У цьому контексті він і навів «річ у собі» як непізнаванну.

На відміну від Юма, Кант не заперечував існування зовні­шнього світу, який впливає на органи чуття людини, спричи­нюючи відчуття. Це матеріалістична тенденція у філософії Кан­та. Але, визнаючи об'єктивне існування речей, Кант, слідуючи за Юмом, стверджував, що ми не знаємо і не можемо знати, що являють собою ці речі. Вони недоступні для пізнання. Тому Кант називав їх «речами в собі». З точки зору Канта, людина пізнає не речі самі по собі, а тільки спосіб їх впливу на людину, тобто пізнає тільки явища. «Ми, - говорить Кант, - можемо пізнати об'єкти тільки такими, якими вони нам являються, а не такими, якими вони можуть бути насправді».

Агностицизм досить поширений у сучасній західній філо­софії і навіть у природознавстві. Такі напрями філософії, як праг­матизм, логічний позитивізм, екзистенціалізм та інші течії ста­ранно захищають агностицизм, вони використовують його як засіб, за допомогою якого намагаються підірвати довіру до нау­кової теорії. Звичайно, сучасні західні філософи не заперечують, що наука має значні досягнення в пізнанні світу. Але ці досяг­нення вони намагаються розтлумачити у дусі агностицизму.

Швидкі темпи розвитку сучасного природознавства, які супроводжуються невпинною зміною одних теорій іншими, руйнуванням старих понять і виробленням нових наукових ідей, які відповідають усе більш глибшому проникненню людсь­кого розуму в сутність мікросвіту і більш широкому обсягу макросвіту, вони намагаються пояснити як відмову від вірного наукового пізнання і представити всі досягнення науки як вияв абсолютної відносності нашого пізнання. Така абсолюти­зація відносності наших знань знайшла своє найбільш яскраве виявлення в «теорії конвенціоналізму» (від лат. согуєггіо - зго­да), яка була висунута ще на початку XX ст. французьким ма­тематиком і методологом науки Анрі Пуанкаре. Згідно з цією теорією, всі основні принципи науки є результатом конвенції (згоди) між вченими і не мають ніякого об'єктивного змісту.

Послідовник Пуанкаре Карнап у 30-ті роки XX ст. сформу­лював принцип терпимості, згідно з яким у підґрунтя будь-якої природничо-наукової теорії можна покласти систему аксіом і правил синтаксису. Айдукевич також розвивав точку зору «ра­дикального конвенціоналізму», сутність якого полягає в тому, що зображення світу в науці залежить від вибору понятійного апа­рату, причому у цьому виборі ми вільні. Елементи конвенціо­налізму є і у неопозитивізмі, прагматизмі і операціоналізмі. Неспроможність конвенціоналізму виявляється у запереченні об'єктивної основи конвенцій у науці, в ігноруванні меж, у яких угоди в науці мають силу. Ці межі зумовлені самою дійсністю, а в основі еквівалентності теоретичних систем (обчислень, гео­метрій, формалізмів, мов тощо) лежить об'єктивно існуюче різномаїття явищ зовнішнього світу.

Зрозуміло, що обсолютизація відносності наукових знань серед учених є результатом насамперед незнання ними діалек­тики, яка дає наукове розуміння співвідношення абсолютного і відносного у пізнанні.

Безперечно, агностицизм - явище не випадкове. Гносеологічні корені агностицизму складаються, по-перше, з того, що агности­цизм, невірно пояснюючи факт мінливості, відносності наукових знань, абсолютизуючи її, робить висновок про неможливість до­стовірності знань. По-друге, агностицизм перебільшує, розширює відносну недосконалість органів чуття людини, тобто абсолюти­зує критичне ставлення до показань органів чуття і в силу цього проповідує недовіру до свідчень наших органів чуття. По-третє, гносеологічні корені агностицизму - в складності і суперечливості самого процесу пізнання. Крім того, гносеологічним підґрунтям агностицизму є відрив явища від сутності, відчуття від зовніш­нього світу. Агностицизм перебільшує і роздуває суб'єктивні моменти в процесі відбиття об'єктивного світу і його законо­мірностей. Цим значною мірою пояснюється те, що агностицизм досить поширений не тільки в сучасній західній філософії, соц­іології, а навіть у природознавстві.

Наука й суспільна практика на кожному кроці виявляють недосконалість агностицизму. Вони все глибше і повніше роз­кривають закономірності об'єктивного світу. Те, що було не­відомим для нас ще вчора і являло так звану «річ у собі», стає відомим і перетворюється на «річ для нас».

Аналіз проблем теорії пізнання в західній філософії XX ст. характеризується такими особливостями. Вперше в історії теорії пізнання ідеалістичний емпіризм (махізм, неореалізм) по­єднується з онтологізмом, тобто з певними припущеннями про реальність і її властивості («нейтральні» елементи світу Маха, «чуттєві дані» неореалістів, «сенсибілії» Рассела і т. п.). Друга особливість сучасної західної філософії полягає в появі на­прямів (логічний позитивізм, неопозитивізм, аналітична філо­софія), які заперечують осмисленість теорії пізнання (як і всієї філософії). З точки зору логічного позитивізму ідеалом осмис-леності є наукове знання: всі речення науки можна розділити на синтетичні (висловлювання емпіричних наук) і аналітичні (істини логіки, математики); класичні ж філософські проблеми (відношення суб'єкта і об'єкта, природа реальності та інші) не мають смислу, мають характер псевдопроблем.

Екзистенціалізм, на противагу неопозитивізму, надає кри­тиці теорію пізнання (і всю класичну філософську «метафізи­ку») за близкість до правил, які прийняті для формулювання питань у науці або буденній мові. У II половині XX ст. більше, ніж будь-коли раніше, стала очевидною неспроможність пре­тензій різних напрямків ідеалістичної гносеології на вирішен­ня основних проблем теорії пізнання.

Які ж основні положення і принципи філософської теорії пізнання? Якщо коротко сформулювати ці принципи, то вони зводяться до такого: теорія пізнання - це теорія про законо­мірності правильного відображення у свідомості людини зовні­шнього світу і його законів, це вища форма відображення дійсності. Сам процес відображення, який здійснюється у прак­тичній діяльності людини, являє собою здатність людського мозку відтворювати у певній ідеальній формі і до певної міри повноти і точності існуючі поза ним об'єкти, їх властивості, якості зв'язку і відносини.

Такими ідеальними формами, розумовими образами є по­няття, судження і умовиводи, які виражаються в матеріальній оболонці - в словах, мові, тобто в мозку людини формуються суб'єктивні образи явищ і предметів зовнішнього світу. Наприк­лад, дерево і думки про дерево відносяться одне до одного як матеріальне та ідеальне. Думка про будь-яке дерево відображає дерево, є копією, знімком, його зображенням, але сам пізнаваль­ний образ не має тих об'єктивних властивостей, що притаманні відображеному в ньому предметі: думка про дерево не має ко­ренів, листків, стовбура, воно не цвіте, з нього не можна як із справжнього дерева приготувати дрова і розтопити піч. Точне відображення властивостей об'єкта, пізнавальний образ, тобто ідея дерева не має властивостей дерева. Тому пізнання є не матеріальним, а духовним виробництвом, створенням не самих речей і їх властивостей, а їх ідеальних образів - ідей, понять, уявлень, тобто в мозку людини формуються тільки суб'єктивні образи зовнішнього світу. Ці образи називаються суб'єктивни­ми, тому що вони існують тільки в свідомості суб'єкта. У формі цих суб'єктивних образів проходить усе наше пізнання.

Теорія пізнання виходить з визнання того, що джерелом відображення є об'єктивно існуючий матеріальний світ. Ніяке пізнання неможливе без дії предметів об'єктивного світу на нашу свідомість. Тільки в результаті впливу зовнішніх умов, реальних предметів на свідомість людини можуть виникати в нашій голові образи цих предметів, явищ у вигляді відчуттів, уявлень, понять, суджень, умовиводів.

Які думки не виникали б у голові людини, вони є ні чим іншим, як тільки образами матеріальних предметів, їх власти­востей, зв'язків і відносин, тобто мають об'єктивний зміст. Тому процес пізнання повинен бути органічно зв'язаним з предме­тами матеріального світу, з їх рухом і розвитком. Матеріалістич­на теорія пізнання не роз'єднує, подібно агностицизму, люди­ну і природу, а навпаки, об'єднує, зближує їх. Мозок людини і зовнішній об'єктивний світ - це два якісно різних види матерії, один з яких відображає інший. Визнання природи, об'єктивно­го світу, його предметів і явищ в якості єдиного джерела наших знань складає підґрунтя теорії пізнання.

Отже, пізнання - це складний, діалектично суперечливий про­цес постійного відтворення у свідомості, в системі ідеальних образів сутності речей, процесів, явищ, включаючи людину і життя сусп­ільства, а також вивчення шляхів і мети самого процесу утворен­ня понять. У процесі пізнання здійснюється засвоєння людиною навколишнього світу, який у міру заглиблення і розвитку знань усе повніше й багатобічніше перетворюється людьми.

У цьому полягає сутність пізнання, і втіленням її є системи знань, які утворюються в ході складної діяльності людей і відби­ваються в мові і спеціальних знакових моделях різних наук, а також у продуктах матеріальної практики людства.

Одним з корінних принципів гносеології є ще й те, що пізнання виникає в свідомості людини не тільки завдяки впли­ву на неї явищ природи і суспільства, а й головним чином зав­дяки активній свідомій дії людини на природу, в ході її практич­ної діяльності. Основу всього процесу пізнання становлять суспільно-виробнича, соціально-політична, науково-експеримен­тальна, сімейно-побутова та інша практична діяльність людей. Тільки в процесі практичної зміни природи і змін суспільного життя в людини формується певне ставлення до явищ об'єктив­ного світу, виявляється сутність предметів матеріального світу, встановлюється істинність всіх наших знань.

Найважливішим принципом теорії пізнання є також і те, що цей процес тлумачиться не як просте, безпосередньо дзеркаль­не мертве відображення матеріального світу і його законів у свідомості людини, а як творчий, нескінченний, складний і супе­речливий процес заглиблення, розширення наших знань про світ, як рух нашої думки від незнання до знання, від недосконалого знання до більш повного і досконалого.

Складність і суперечливість процесу пізнання зумовлюєть­ся складністю і суперечливістю самого об'єкта пізнання, склад­ністю і суперечливістю навколишнього світу. Тому пізнання не може не бути діалектичним процесом. Діалектика процесу пізнання є тільки відображенням діалектики об'єктивного світу. Світ знаходиться в процесі неперервної якісної зміни, розвит­ку, постійного відновлення, тому й наші знання про світ не можуть бути постійними, незмінними, придатними для всіх часів і для всіх випадків життя.

Безумовно, пізнавальний процес постає принципово твор­чим відображенням реального світу, бо його результатом є не створення ідеальної копії наявного стану речей, а єдність в іде­альних образах дійсності і можливості того, що може статися у майбутньому.

Зрозуміло, що людське пізнання - це неперервний процес уточнення старих і розкриття нових, раніше невідомих сторін дійсності. Щоб відображати неперервний процес розвитку дійсності, наші знання також повинні бути гнучкими, рухоми­ми, мінливими. Тому теорія пізнання виходить із визнання того, що процес логічного пізнання того чи іншого явища, якщо він здійснюється вірно, повинен відтворювати об'єктивну лог­іку руху, розвитку цієї речі, тобто логічний шлях пізнання у головному і основному повинен співпадати з історичним хо­дом розвитку процесу, речі.

Одним з важливих принципів Практика - критерій  теорії пізнання є й те, що гносеоло- істини, основл і ціль   гія на відміну від агностицизму ви- ппнішня         ходить з визнання того, що наші

ВИДИ Практики знання про закони природи, пере­вірені досвідом, суспільно-історич­ною практикою, є вірогідними знан­нями, які мають значення істини. Підґрунтя всього пізнання становить практика. Пізнання виникає на основі практики і для потреб практичної діяльності людини. Тільки в процесі практич­ної взаємодії із зовнішнім світом у людей складаються певні уявлення і поняття про дійсність, вони починають пізнавати її, набувають знань про неї. Зрозуміло, поза практикою і незалеж­но від неї не може бути дійсного, наукового пізнання світу.

Античні матеріалісти вважали, що люди пізнають предмети і явища природи просто тому, що останні діють на органи па­сивної людини. Вони не могли засвоїти, що людина - не па­сивна істота, а істота діюча, яка змінює природу і суспільство, що між людиною і природою існує взаємодія, вирішальна роль у якій належить людській праці, і в цій праці людина пізнає при­роду і її закони. Правда, в працях матеріалістів можна було зу­стріти поняття «досвід», «практика», але в ці поняття вкладав­ся зовсім інший зміст, ніж вкладає сучасна філософія. У них йшла мова про експеримент, про особистий індивідуальний досвід філософа. Гегель відводив практиці важливу роль у пізнанні. Але в розумінні Гегеля практика значила не більш як діяльність ідей, свідомості, тобто Гегель розумів практику тільки як духовну діяльність, «вольову діяльність ідеї».

Суб'єктивно-ідеалістична філософія вбачала в практиці тільки психологічну діяльність, яка зумовлена розумом, волею людини. Таку волюнтаристську точку зору на практику про­водили Берклі, Юм, і її по суті повторюють багато течій сучасно­го суб'єктивного ідеалізму. Так, прагматист Джеймс зводив прак­тику до «релігійного досвіду», тобто чисто духовної діяльності. Філософський ревізіонізм розуміє під практикою універсальне, вільне, творче і самоусвідомлююче буття людини як «родової» істоти, ігноруючи при цьому соціальний характер практичної діяльності і ототожнюючи її з теоретичною діяльністю.

Дійсно, оскільки практична діяльність має усвідомлений харак­тер, то ідеальна основа складає її необхідний момент. Між прак­тикою і теорією існує внутрішня єдність. Але це зовсім не озна­чає, що теоретична діяльність є формою практики, причому слід зауважити, що в діалектичному взаємозв'язку теорії і практики пріоритет належить саме практичній діяльності. При цьому тео­рія не зводиться до простої реєстрації фактів дійсності або її тео­ретичного коментування. Вона покликана випереджати практи­ку, виявляти об'єктивні потреби і тенденції соціального розвитку.

Практика - це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокла-даюча діяльність людини, що має своїм змістом засвоєння і пере­творення природних і соціальних об'єктів і становить загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. Практика багатогранна і має різні рівні. У широкому розумінні під практикою мають на увазі усі види чуттєво-предметної діяль­ності людини (як виробництво, так і інші види діяльності, на­приклад, педагогічну, художню, адміністративну тощо).

Структура практики містить у собі такі моменти, як по­треба, мета, мотив, доцільна діяльність у вигляді її окремих актів, предмет, до якого спрямована діяльність, засоби, за допо­могою яких досягається мета і, нарешті, результат діяльності.

Практика обґрунтовує об'єктивність змісту знання, є кри­терієм, мірилом перевірки істинності результатів пізнання. Практика виступає критерієм істини тому, що вона як матері­альна діяльність людей має позитивну якість безпосередньої дійсності. Вона з'єднує і співвідносить об'єкт і дію, котра здійснюється відповідно з думкою про неї. Саме в такій дії ви­являється істинність думки.

Практика - це усвідомлена, цілеспрямована, багатогранна діяльність людей, спрямована на перетворення природи і сусп­ільства, на пристосування природного і суспільного середовища до потреб людей і суспільства в цілому, тобто практика це є цілес­прямована діяльність людей, яка веде до перетворень об'єктив­ного світу.

Суспільно-історична практика людей включає в себе безліч форм і різновидів. Найважливіші види практичної діяльності такі.

Основним і вихідним видом суспільної практики є насам­перед матеріально-виробнича діяльність людей, пов'язана зі створенням матеріальних благ для життя людей. Саме в процесі матеріальної виробничої практики людина пізнає предмети і явища об'єктивного світу, його законо­мірності, ставлення людини до природи. На основі цієї практики розгортається суспільне буття, тобто реальний процес життя людей і оточуюча їх суспільна свідомість. Але суспільна практика не обмежується тільки однією виробничою стороною. До практики входять і інші види суспільної діяльності.

Соціальна діяльність, відносини між класами, націями, державами, діяльність держави, політичних партій, рухів, діяльність в галузі науки, мистецтва тощо.

Науково-пізнавальна діяльність: до поняття практики вхо­дить також експеримент (виробничий, природничо-нау­ковий і соціальний).

До практики входить також діяльність людей у сфері сімейного і побутового життя, що являє собою певну су­купність матеріальних та ідеологічних відносин. Практич­на діяльність у сфері сімейно-шлюбних відносин - госпо­дарчо-побутова, за своїм характером принципово не відрізняється від виробничої діяльності. Виховання ж дітей, організація відпочинку подібні діяльності у сфері ідеологічних відносин.

У такому широкому розумінні практика і становить основу всього процесу пізнання, виконуючи величезну теоретико-пізнавальну і гносеологічну роль.

Проблема практики в пізнанні - це проблема взаємодії суб'єкта і об'єкта. Як відомо, від античності і аж до німецької класичної філософії під суб'єктом розуміли людину як особливу природ­ну істоту, якій притаманні свідомість, здатність усвідомлювати себе, свою діяльність. При цьому зовсім ігнорувалась соціальна сутність людини, її активна роль у перетворенні навколишньо­го світу. Об'єктом пізнання виступав весь матеріальний світ, що існує поза суб'єктом і його діяльністю і активно впливає на суб'єкт. Тому зв'язок між суб'єктом і об'єктом виявлявся зовнішнім, одностороннім і зводився головним чином до того, що суб'єкт пасивно сприймає об'єктивний світ.

У теорії пізнання діалектичного матеріалізму суб'єктом пізнання виступає не просто людина як біологічна істота, а й як істота соціальна, що знаходиться в певних стосунках з інши­ми людьми. Людина може бути суб'єктом тільки як член сусп­ільства, включений до системи суспільних відносин.

Суспільний характер має не тільки суб'єкт, але й об'єкт, з яким на основі практики суб'єкт взаємодіє. Суб'єкт взаємодіє на кожній сходинці свого розвитку не з усім об'єктивним світом, а тільки з тією його частиною, яка так або інакше залучається до сфери діяльності суспільства на тому або іншому етапі пізнання. Наприклад, електрон як об'єктивна реальність став відомим ще в часи Демокріта, Ньютона, Галілея, але він не був об'єктом пізнання людини. Це зумовлювалось ступенем розвит­ку суспільства, визначивши який можна з'ясувати, котрий пред­мет природи стане об'єктом пізнавальної діяльності людей.

Таким чином, об'єктом пізнання на кожній історичній схо­динці розвитку суспільства виступає не вся матерія, не вся об'єктивна реальність, а тільки та її частина, що знаходиться у взаємодії із суб'єктом у його практичній діяльності. Точніше, об'єктом пізнання стають тільки ті явища природи, які залуча­ються до сфери трудової діяльності.

Отже, обов'язковою умовою пізнання на основі практики виступають взаємодії між суб'єктом і об'єктом. Вирішальним у цьому експерименті є об'єкт, бо він зумовлює можливості влас­ної зміни. Але реалізація цієї можливості здійснюється завдя­ки активній, перетворюючій діяльності суб'єкта, тобто в діалек­тичній взаємодії суб'єкта і об'єкта. Активною стороною тут ви­ступає суб'єкт.

Які ж гносеологічні функції практики?

По-перше, вона зв'язує суб'єкт пізнання, тобто людину з об'єктом, з наявністю того, що пізнається. Відношення лю­дини до явищ об'єктивного світу не може бути зрозумілим, якщо не враховувати роль практики як своєрідної з'єднуваль­ної ланки між пізнавальною свідомістю і об'єктом пізнання. Істинне знання бере свій початок з безпосередньої практи­ки. Практика дає пізнанню можливість існування і обгрун­тування його. У цьому відношенні практика виступає як джерело всіх знань. Перш ніж люди стали аргументувати, вони діяли. Наприклад, історія медицини дає багатий матер­іал, який свідчить про практичну обумовленість найважлив­іших медичних знань і навичок. До речі, лікарські препарати були одержані людьми з різних продуктів живлення. В ре­зультаті багатьох «проб і помилок» емпіричним шляхом люди навчились поступово виділяти не тільки поживні, а й лікарські рослинні продукти і речовини. Таким же шляхом було знайдено дозування лікарських речовин.

По-друге, зв'язок практики з процесом пізнання поля­гає в тому, що саме пізнання об'єктивного світу зумовлене по­требами суспільної практики людей. Історія науки, як і дані су­часного матеріалізму, незаперечно свідчать про те, що всі галузі людського знання виникли з практичних потреб суспільства. Наприклад, астрономія виникла з практичної необхідності визначати успішне мореплавання людей, геометрія була пород­жена потребою виміру земельних площин, фізика - з необхі­дності знати будову і властивості матерії з метою практично­го оволодіння силами природи. Під впливом практичних потреб і більш глибокого пізнання явищ природи з'явились і виникають нові науки, нові розділи давно існуючих наук (ра­діоелектроніка, квантова фізика, кібернетика, біохімія, космо­навтика та ін.). Не тільки природничі, а й суспільні науки виникають і розвиваються з потреб практики.

По-третє, практика вказує людині об'єкт пізнання, який виділяється з безлічі і різноманіття явищ навколишньої дійсності, пізнання яких стає історичною необхідністю. Прак­тика надає пізнанню необхідний фактичний матеріал, який підлягає узагальненню і теоретичній обробці. Практика формує сам об'єкт пізнавальної діяльності, визначає будову, зміст і на­прям його розвитку.

Крім того, практика озброює пізнання приладами, різним обладнанням і тим самим сприяє успіхам пізнання.

Отже, саме практика є вихідним пунктом і основою всього пізнання.

Наукові знання мають життєвий сенс лише в тому випад­ку, коли вони втілюються в життя. Кінцевою метою пізнання є не знання самі по собі, а практичне перетворення дійсності для задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства і лю­дини. Практичне втілення ідей, перетворення їх у предметний світ являє собою опредмечування. Знання опредмечуються не тільки в мовній формі, але й у творах матеріальної культури. З переходом від абстрактного мислення до практики пізнаваль­ний процес не переривається. Виявлені на практиці мінуси теорії потребують подальших теоретичних розробок, тобто ви­никає необхідність в абстрактному мисленні, а частіше всього і в накопиченні нових експериментальних даних, що припускає включення до пізнавального процесу органів чуття. Так взає­модіють теорія і практика за умов вирішальної ролі останньої.

Практика виконує в процесі пізнання винятково важливу роль, адже практика:

основа наукового пізнання;

вихідний пункт пізнавального процесу;

рушійна сила розвитку пізнання;

критерій його істинності;

кінцева мета.

Таким чином, пізнання - це процес активного цілеспрямо­ваного відображення матеріального світу в свідомості людини. Це відображення є складний процес руху людського пізнання від незнання до знання, від неточного знання до знання більш повного і точного. Підґрунтя теорії пізнання становить визнан­ня існування об'єктивного світу і відображення його в мозку людини. Пізнання виникає завдяки впливу на людину приро­ди і явищ суспільного життя. Вихідним пунктом і основою всьо­го процесу пізнання є практика - критерій істини.

Відображення світу у свідомості Єдність чуттєвого і     людини на основі практики відбу-раціонального        вається у двох формах: чуттєвій і ра-моментів пізнання     фттмш, р°зум°вій.

Процес пізнання завжди почи­нається з безпосереднього живого споглядання, тобто з безпосередньої взаємодії людини в прак­тичній діяльності з предметами і явищами. Основні форми чут­тєвого пізнання:

відчуття;

сприймання;

уявлення.

Першою і початковою формою і джерелом чуттєвого пізнан­ня є відчуття. Це безпосередній зв'язок свідомості із зовнішнім світом, це перетворення енергії зовнішнього подраз­ника у факт свідомості. Предмети і явища насамперед діють на наші органи чуття. Людина має п'ять органів чуття: зір, слух, дотик, нюх, смак. Вони виступають тими «вікнами», через які в нашу свідомість проникають відомості про навколишній світ. Кожний з органів чуття виконує певні функції. Наприклад, завдяки зору ми сприймаємо колір, форми предметів, світ в усій його барвистості і різноманітності; дотик дає нам знання про твердість, пружність, шорсткість предметів; завдяки слухові ми сприймаємо різні звуки і одержуємо можливість користувати­ся звуковою мовою, яка нерозривно пов'язана з теоретичним, науково-абстрактним мисленням, що є вищим етапом пізна­вального процесу.

У людини досить органів чуття для всебічного пізнання ма­теріального світу в його сукупності і цілісності. Відчуття є коп­іями явищ і предметів, суб'єктивними образами об'єктивного світу. Вони суб'єктивні не в розумінні викривлення дійсності, а в тому розумінні, що ці образи знаходяться у свідомості, на­лежать суб'єкту, що вони є ідеальними процесами, функцією певним чином організованої матерії. І хоча вони суб'єктивні за формою, але об'єктивні за змістом, оскільки вірно відображують світ і його явища. Втім, суб'єктивні ідеалісти Берклі, Юм, Мах, Авенаріус спотворювали питання про відчуття, вважаючи, що людина може сприймати лише свої власні відчуття, а не пред­мети матеріального світу. Весь світ вони сприймали як комп­лекс відчуттів, а тому самі відчуття, на їх думку, - єдина ре­альність, вони первинні і не мають ніякого об'єктивного змісту.

Що ж дають нам відчуття як найпростіша форма чуттєвого пізнання? Завдяки відчуттям у нашій свідомості відображують­ся лише окремі властивості предметів і явищ. Наприклад, якщо ми спостерігаємо будь-яку рослину, то завдяки зору відчуває­мо її форму, колір, величину. Нюх установлює запах рослини, відчутність надає відомості про характер поверхні стовбура, листя, тобто окремі відчуття відображають не всі властивості предмета, а лише одну або кілька. Цілісність же образу пред­метів відображується у свідомості людей завдяки більш високій формі чуттєвого пізнання - сприйманню.

Сприймання є більш досконалою формою, його підґрунтям виступає відчуття. Але якщо відчуття дають нам лише образи одиничних ознак предметів, то сприймання відображує пред­мети в їх цілісності, у сукупності усіх властивостей. Тому сприй­мання - це така форма чуттєвого пізнання, коли у свідомості людини відбувається цілісне відображення зовнішнього матері­ального предмета з усією сукупністю його властивостей, якостей, сторін, які відображені у відчуттях. Здатність сприймання відображувати предмети в цілому зумовлена природою самого предмета, в якому різні ознаки і властивості знаходяться у не­розривній єдності. Чуттєве сприймання є, таким чином, уза­гальненням відчуттів окремих властивостей, ознак предмета в цілісний образ. Це більш складний ступінь відображення люди­ною зовнішнього світу.

Наступною формою чуттєвого пізнання і до того ж більш розвиненою є уявлення, котрі походять з чуттєвих сприймань, але, на відміну від них, безпосередньо не зв'язані з предмета­ми. Уявлення - це чуттєвий образ тих предметів, які колись безпосередньо діяли на органи чуття, а потім відтворюються за «відбитками», які збереглися в мозку за умов відсутності самого предмета. Звісно, цей образ буде більш блідий, без подробиць, але будуть відображені лише самі головні і загальні риси.

Саме в уявленнях закріплюються знання, які одержані в процесі чуттєвого пізнання, а тому уявлення більше, ніж інші форми чуттєвого пізнання, пов'язані з діяльністю мислення і відіграють досить значну роль на ступені абстрактного мислен­ня. Пізнавальне значення уявлень визначається також і тим, що з наявних уявлень людина може створювати різні комбінації, будувати нові уявлення, тобто образи таких предметів, яких вона сама ніколи не бачила. Такий процес поєднання і перетво­рення різних уявлень у цілісну картину нових образів нази­вається уявою, що має велике значення в мистецтві, техніці, науці і взагалі всюди, де потрібна творчість, а не просте копію­вання явищ життя.

Отже, уявлення порівняно зі сприйманням становить більш узагальнений образ дійсності і є за своєю сутністю сходинкою до логічного або раціонального відображення дійсності.

Таким чином, відчуття, сприймання і уявлення, які виника­ють внаслідок дії на наші органи чуття матеріального світу, є формами чуттєвого пізнання.

Чи може процес пізнання обмежитись тільки чуттєвим пізнанням? Зрозуміло, що чуттєве пізнання дає знання окре­мих сторін речей і зовнішніх зв'язків між ними, знання одинич­ного і не спроможне розкрити внутрішні, суттєві зв'язки між предметами і явищами, їх неможливо безпосередньо бачити або відчувати, а можна виявити тільки на шляху логічного, абстрак­тного мислення, котре спирається на суспільну практику. Це вже якісно новий і вищий етап пізнання.

Перехід від живого споглядання до абстрактного мислення -це глибокий діалектичний стрибок у пізнанні, сутність якого полягає в тому, що людина завдяки абстракції відволікається від усього другорядного, виділяючи сутність речей, їх внутрішні закономірності, тобто людина в процесі абстрактно-логічного мислення виходить за межі наявних чуттєво-конкретних об­разів і виробляє абстрактні поняття. Таким чином, мислення -це опосередковане і узагальнене відображення в мозку людини суттєвих властивостей, причинних відношень і закономірних зв'язків речей і явищ.

Процес абстрактного, логічного мислення здійснюється також у трьох основних формах:

поняттях,

судженнях,

умовиводах.

Поняття - це така форма мислення, в якій відображують­ся найбільш загальні, чуттєві і необхідні ознаки, властивості, якості різних речей і явищ та їх стосунки. Утворення понять -тривалий науковий процес, у якому беруть участь цілі поколі­ння людей. Вони виникають як наслідок тривалої узагальнюю­чої, абстрагуючої діяльності нашої думки, завдяки великій кропіткій переробці в процесі пізнання множини даних чуттє­вого пізнання. Вивчаючи предмети і явища за допомогою органів чуття, людина порівнює, зіставляє їх, відволікаючись від усього другорядного, випадкового, і виділяє в них загальні риси. Саме ці загальні, необхідні і суттєві риси предметів і явищ відоб­ражуються в поняттях. Наприклад, абстрагуючись від конкрет­них особливостей кожного конкретного виду тварин, людина за допомогою мислення установлює загальні риси, притаманні всім тваринам, і відображує їх у понятті «тварина». Поняття «людина» відображує основні риси всіх людей (біологічна, соц­іальна істота), відволікаючись від конкретних рис характеру, кольору волосся, віку тощо.

Характеризуючи складний науковий процес формування понять, Горький писав, що «всі явища природи одягнуті робо­тою нашого розуму в слова і оформлені у поняття». Рух повітря ми назвали словом «вітер» і залежно від сили впливу на наше тіло розмежували його на тихий, сильний, поривчастий, теплий, вологий, жагучий і т. ін. Говорячи «земля», ми включаємо в це поняття родючий чорнозем, суглинки, неплідні піски, кам'яні скелі, болото. Отже, кожне наше поняття - результат вікових спостережень, порівнянь.

За своєю глибиною і широтою відображення дійсності по­няття можуть бути різними: одні з них узагальнюють риси не­великої кількості предметів (стіл, олівець, сірка, ялинка), інші -більш широке коло предметів і явищ (наприклад, рослина, тва­рина, метали), а треті охоплюють і відображують загальні влас­тивості, притаманні всім предметам і явищам матеріального світу («матерія», «свідомість», «простір», «час», «необхідність» та ін.). Останні поняття є безмежно широкими і називаються категоріями.

Кожна наука, узагальнюючи явища об'єктивного світу, оперує поняттями, які відображують те чи інше коло явищ. Наприклад, фізика виробила поняття «маса», «енергія», біо­логія - «спадковість», «вид», «мінливість», філософія -«рух», «буття», «ідеальне», хімія - «атом», «молекула», «ве­личина», «валентність».

Поняття як форми абстрактного мислення так само як і чуттєві сприймання є образами, копіями, знімками явищ об'єктивного світу, тобто вони об'єктивні за своїм змістом, за своїм джерелом.

Оскільки у поняттях відображуються речі, явища у їх зміню­ваності, русі, то й самі поняття рухомі, змінювані, бо поглиблю­ються наші знання про зовнішній світ, і на зміну старим понят­тям приходять нові, які точніше відображують дійсність (наприклад, радіолокація, біоніка, комп'ютер та інші).

Другою формою логічного мислення є судження. Щоб відобразити взаємозв'язок і взаємозалежність явищ, поняття вступають у певні зв'язки одне з одним у вигляді суджень. Мислити - це значить судити про щось, міркувати, виявляти певні зв'язки і відношення між різними сторонами предметів або між предметами. Судження - це така форма мислення, у якій завдяки зв'язку понять щось стверджується або запере­чується. Залежно від цього судження поділяються на стверд­жувальні і заперечні. Якщо у стверджувальних судженнях відоб­ражується наявність ознак у предмета (наприклад, рух ­необхідний атрибут матерії; усі люди вмирущі; релігія подвоює світ на земний і нереальний, небесний), то заперечні вказують на відсутність ознак у предмета (наприклад, без власності і конкурентності людина не розвиває свою індивідуальність; деякі люди не вміють плавати).

Залежно від правильності відображення дійсності суджен­ня можуть бути істинними або помилковими, хибними.

Судження відіграють значну роль у пізнанні, бо у формі суджень виявляються усі знання про об'єктивний світ, закріп­люються результати пізнавальної діяльності людей, їх наукові висновки, відкриті закони природи і суспільства. За допомогою суджень у вигляді мовних речень люди передають результати пізнавальної діяльності іншим людям, наступним поколінням.

У ході розумової діяльності судження поєднуються у своєрідні комбінації з метою одержання нового знання, утво­рюючи умовиводи, що є третьою формою логічного мислення. Умовивід - це такий розумовий акт, у якому з двох або декіль­кох істинних, правильних суджень виводиться нове судження про речі і явища об'єктивного світу, тобто умовивід являє собою вис­новок з кількох взаємопов'язаних суджень. Наприклад, усі мета­ли проводять електричний струм, мідь - метал. Ми можемо зробити умовивід, що мідь проводить електричний струм. Дру­гий приклад: електрони - матеріальні об'єкти. Усі матеріальні об'єкти структурні. Ми можемо зробити умовивід, що всі елек­трони структурні. Судження, які кладуться в основу умовиводів, називаються посилками, а те судження, яке ми одержуємо, вис­новком, або умовиводом.

Умовиводи дають нам можливість розпізнати не тільки ті предмети, явища, які ми спостерігаємо нині, а й ті, що відбувалися в минулому або можливі в майбутньому. Умо­виводи є міцним засобом побудови наукового передбачен­ня. Наприклад, Д. І. Менделєєв відкрив невідомі хімічні еле­менти завдяки умовиводам на основі відкритого ним періодичного закону.

Умовиводи бувають індуктивні і дедуктивні. Індуктивними називаються умовиводи, в яких з одиничних і поодиноких поси­лок робиться загальний висновок, відбувається сходження від окремого до загального. Наприклад:

Мідь при нагріванні розширюється Залізо при нагріванні розширюється Срібло при нагріванні розширюється Мідь, залізо, срібло - метали Усі метали при нагріванні розширюються

Дедуктивними називаються умовиводи, якщо із загальної посилки робиться окремий висновок. Наприклад:

Усі метали проводять електрострум Мідь - метал Мідь електропровідна

Таким чином, логічне пізнання має декілька специфічних особливостей. По-перше, воно здійснюється завдяки відволікан­ню від несуттєвого в предметі; по-друге, воно має опосередко­ваний характер, бо безпосередньо відображує світ тільки чут­тєве пізнання; по-третє, абстрактне мислення - це узагальнене відображення дійсності.

Таким чином, логічне пізнання має декілька специфічних особливостей. По-перше, воно здійснюється завдяки відволікан­ню від несуттєвого в предметі; по-друге, воно має опосередко­ваний характер, бо безпосередньо відображує світ тільки чут­тєве пізнання; по-третє, абстрактне мислення - це узагальнене відображення дійсності.

Чуттєве і логічне пізнання являє собою єдиний процес. Воно відображує один і той же матеріальний світ і відбувається на одній загальній основі, якою є практика людини. Окрім того, ці два ступені пізнання мають єдину фізіологічну основу - нервову систему людини. Зрозуміло, що логічне мислення неможливе без чуттєвого пізнання. У всіх своїх узагальненнях і висновках мислення спирається на відомості органів чуття. З іншого боку, чуттєве пізнання не може бути плодотворним без логічного мислення. Виникнувши на засадах відчуття, мислення іде глиб­ше від чуттєвого пізнання, збагачує його, розширює межі ново­го змісту знання.

В історії філософії існували два напрями, які абсолютизува­ли або чуттєве пізнання, або логічне мислення. Емпіризм (грец. емрерсі$ - досвід) вважав чуттєве пізнання основним і вбачав головну мету у дослідному вивченні об'єктів. Емпіризм близький до сенсуалізму. Цієї точки зору дотримувались англійські філософи XVII ст. Бекон, Локк, Гоббс, французькі матеріалісти XVIII ст. Так, Гельвецій стверджував, що «знання людини ніколи не досяга­ють більшого, ніж надають її чуття. Усе, що недоступне чуттям, недоступне і для розуму». Якщо матеріалісти-емпірики (Ф. Бекон, Локк, Гоббс, Кондільяк) вважали, що чуттєвий досвід відображує у пізнанні об'єктивно існуючі речі, то на про­тивагу їм суб'єктивно-ідеалістичний емпіризм визнавав єдиною реальністю суб'єктивний досвід (Берклі, Юм).

У західній філософії XX ст. абсолютизуються не просто психічні переживання суб'єкта, а деякі об'єктивно існуючі чуттєві сутності («нейтральні елементи» світу Маха, «чуттєві дані» неореалістів, «сенсибілії» Рассела). Представники логіч­ного позитивізму вважають, що емпіричні речення можуть бути зведені завдяки логічним процедурам до регістрування свідчень чуттєвого досвіду, а тому аналітичні (раціональні) речення без­змістовні. Сучасні емпірики змушені все більше звертатися до логіки і математики для побудови теоретичного знання.

Визнаючи чуттєвий досвід джерелом наших знань, діалек­тичний матеріалізм не зводить до нього весь зміст знань і підкреслює активну діяльність мислення.

Раціоналізм (від лат. гагіопаііз - розумний) визнає розум ос­новою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм протистоїть як ірра­ціоналізму, так і сенсуалізму (емпіризму). Як цілісна система раціоналізм почав формуватися у Новий час внаслідок розвит­ку математики і природознавства. На противагу середньовічній схоластиці і релігійному догматизмові раціоналісти XVII-XVIII ст. (Декарт, Спіноза, Ляйбніц) визнають основою порядку не­скінченний причинний ланцюг, що пронизує увесь світ.

Обґрунтовуючи безумовну вірогідність наукових прин­ципів і положень математики і природознавства, раціоналісти намагалися вирішити питання: як знання, одержане в процесі пізнавальної діяльності людини, набуває об'єктивного, загаль­ного і необхідного характеру. Вони твердили, що наукового знання можна досягти завдяки розуму, що є його джерелом і критерієм істинності. Наприклад, до основної тези сенсуалізму «немає нічого в розумі, чого раніше не було б у чуттях» раціо­наліст Ляйбніц додав: «крім самого розуму», тобто здатності розуму осягати не тільки окреме, випадкове (чим обмежується чуттєве пізнання), а й загальне, необхідне.

Саме звернення до розуму як до єдиного джерела знань привело раціоналізм до ідеалістичного висновку про існуван­ня вроджених ідей (Декарт) або нахилів і задатків мислення, незалежних від чуттєвості (Ляйбніц). Приниження раціоналіз­мом ролі чуттєвого сприймання, у формі якого реалізується зв'я­зок людини з зовнішнім світом, повело за собою відрив мис­лення від реального об'єкта пізнання.

Кант, який намагався примирити ідеї раціоналізму і сенсуал­ізму, вважав, що «будь-яке наше знання починається з чуття, переходить потім до розсудку і закінчується у розумі» [15]. Ро­зум, за Кантом, не може бути універсальним критерієм істини. Щоб пояснити властивості знання, він вводить уявлення про апріорність не тільки понятійних форм (як це було в класично­му раціоналізмі), але і форм споглядання - простору і часу. Але кантівській раціоналізм поширюється тільки на світ явищ, а не на «річ у собі», об'єктивну реальність, де панує агностицизм.

У філософії Гегеля першопочатком і сутністю світу була оголошена абсолютна ідея, або абсолютний розум, а процес пізнання було перетворено на самопізнання розуму, який ося­гає свій власний зміст. Врешті-решт, розвиток об'єктивного світу виявляється у Гегеля чисто логічним, раціональним про­цесом, а його раціоналізм набуває характеру панлогізму.

У західній філософії XIX і XX ст. віру в необмежену силу людсь­кого розуму було втрачено (позитивізм, неопозитивізм та ін.); пе­реважаючою стає критика класичного раціоналізму з його ідеа­лами могутності розуму і нічим не обмеженої раціональної діяльності людини. Ця критика ведеться як з позицій ірраціо­налізму (фрейдизм, інтуїтивізм, прагматизм і екзистенціалізм), так і в дусі помірного, обмеженого раціоналізму, пов'язаного вже не стільки з логічною проблематикою пізнання, скільки з пошуком соціально-культурного підґрунтя і меж раціонально­го (наприклад, у концепціях Вебера і Манхейма).

Таким чином, як у живому спогляданні, яке являє собою єдність мислення і чуттєвого пізнання, так і в абстрактному мисленні вирішальну роль відіграє практична діяльність. Орган­ічна єдність живого споглядання, абстрактного мислення і прак­тики забезпечує суб'єкту необмежені можливості пізнання світу, включення у сферу пізнання усе нових і нових предметів, які стають завдяки цьому об'єктами. За допомогою практики суб'єкт успішно вирішує важливу проблему оцінки такої сут­тєвої властивості одержаних знань, як істинність.

На підґрунті пізнавальних здатностей ТВорЧісТЬ Та    людини розгортається її творча діяльність,

інТуїціЯ        розкривається її творча сутність.

Питання про сутність творчості по-різно­му ставилося в різні історичні епохи. В ан­тичній філософії творчість пов'язувалася з тимчасовим, змінним буттям, а вічне, нескінченне вважалося вище від будь-якої діяльності. Платон же розвиває вчення про Ерос як своєр­ідну спрямованість людини до досягнення вищого («розумно­го») споглядання світу. Середньовічні філософи сприймають творчість як Бога, що вільно творить світ. Творчість, таким чи­ном, являє собою вольовий акт, що викликає буття з небуття. У період Відродження виникає культ генія, інтерес до самого акту творчості. У XVIII ст. Кант аналізує творчу діяльність у вченні про продуктивну здатність уявлення. Він вважає, що генії творять начебто у стані натхнення, несвідомо, опосеред­ковано свободою. Шеллінг підкреслює, що в творчості людина доторкається до абсолюта.

Розгорнуту концепцію творчості розробив Бергсон: це -процеси народження, зростання, визрівання в природі, а також виникнення нових образів і переживань у сфері свідомості. У екзистенціалізмі носієм творчого першопочатку вважається особа як прорив природної необхідності і розумового цілепок­ладання. У XX ст. неопозитивізм, прагматизм та інструмен­талізм розглядають творчість як винахідництво, мета якого -вирішувати завдання, поставлене певною ситуацією (Дьюї). Для Уайтхеда, Гуссерля, Гартмана творчість - це не діяльність, а інтелектуальне споглядання.

Зрозуміло, що поняття творчості співвідноситься з понят­тям «діяльність», а передумовою людської творчості є активність матерії на всіх її рівнях і така атрибутивна властивість матерії, як відображення. Лише свідомість людини набуває здатності, відображуючи предмет, створювати нове. В ідеальному концен­трується і відображення, і майбутня конструкція предмета, відносин, ситуацій і дій. Лише на підґрунті ідеального можли­ве створення нового, того, що не в змозі створити сама приро­да, хоча, звичайно, це нове неможливе без опори на об'єктивні закономірності.

Ідеальне як нове - це не просто відображення; той об'єкт, який буде утворений на базі ідеального, сам буде відображенням ідеального. Для творчості характерний рух не від об'єкта до суб'єкта, а від суб'єкта до об'єкта. У цьому плані відображення і творчість - різні явища. Свідомість людини не тільки відобра­жує об'єктивний світ, а й створює його. Саме втворчості люди­на виходить за межі того, що дає природа, і на основі цього створює нове, що відповідає потребам, меті. І хоча відображен­ня і творчість різні за характером, вони тісно взаємозв'язані, і не тільки в тому розумінні, що творчість без відображення не­можлива. Творчі компоненти наявні в людини і в складі чуттє­вих уявлень, і в системі понятійних образів як у живому спог­ляданні, так і в емпіричному і теоретичному.

У свідомості людини функціонують поняття, спрямовані в майбутнє. Чуттєві відображення значною мірою зумовлюють­ся практикою, тими новими творчими уявленнями, в яких втілюється майбутнє.

Звичайно, у пізнанні немає двох паралельних, незалежних механізмів, один з яких обслуговує відображення, а другий -творчість. Виділити такі «механізми» неможливо, оскільки творчість пронизує весь пізнавальний процес. Відображення містить у собі творчість як внутрішній момент, як свою проти­лежність, діалектичне заперечення. Творчість і відображення взаємно доповнюють і взаємопронизують одне одного.

Таким чином, творчість і відображення - різні, але взаємо­пов'язані феномени. Поширеним є розуміння творчості як діяльності людини, що перетворює природний і соціальний світ відповідно до своїх потреб і цілей людства на основі об'єктив­них законів дійсності. Але при такому тлумаченні за межами творчості залишається те, що має місце в релігійних, міфологі­чних конструкціях, у мистецтві, на буденному рівні свідомості.

Іноді вважають, що творчість - це поява такого нового, що має позитивну суспільну значущість, сприяє прогресивному роз­виткові людства. Але тоді до творчості не включаються і творчість дітей, і рішення людиною головоломки і деякі досягнення твор­чої думки людей, що одразу не були визнані. При такому підході ігноруються індивідуальні інтереси та індивідуальна творчість, особисте розчиняється в суспільному. Крім того, прив'язування творчості тільки до прогресу дає привід окреслити вузьке коло явищ, за межами якого виявляються звичайно творчі ідеї і вчин­ки, але реакційних класів і осіб, які діяли в інтересах реакційних сил, але нетворчими навряд чи можуть вважатися. Точніше буде обрати такий кут зору на творчість, який міг би охопити різно­манітні її прояви - і прогресивне, і реакційне, і консервативне, і нейтральне ставлення до прогресу. Хоча, звісно, соціально зна­чущу творчість, що служить прогресу, слід кваліфікувати як вищу форму творчої діяльності.

Без сумніву, творчість - це процес людської діяльності, що створює якісно нові матеріальні і духовні цінності. Існують різні види творчості: виробничо-технічна, винахідницька, наукова, політична, організаторська, філософська, художня, міфологічна, релігійна, повсякденно-побутова та інша, інакше кажучи, види творчості відповідають видам практичної і духовної діяльності.

В отриманні нового знання велику роль відіграє логічне мислення, способи і заходи утворення нових понять, закони логіки. Але досвід пізнавальної діяльності свідчить, що для ви­рішення наукових проблем недостатньо індуктивного або де­дуктивно розгорнутого мислення. Важливе місце в цьому про­цесі посідає інтуїція (лат. іпгліеог - пильно дивлюся), яка надає пізнанню новий імпульс і напрям руху.

Кожній людині притаманні такі особисті здібності як уява та інтуїція. Поширеність, загальність інтуїції підтверджують численні спостереження над людьми в звичайних, повсякден­них умовах. У нестандартних ситуаціях за умов обмеженості в інформації суб'єкт діє нібито «передчуваючи», що потрібно дія­ти так, а не інакше.

Приклади інтуїції - очевидне уявлення про структуру мо­лекули бензолу, яке виникло в Кекуле, або про будову атома в Резерфорда, поява поняття про кватерніони у Гамільтона або про нейтрино в Паулі.

В історії філософії поняття інтуїції вміщувало різний зміст. Під інтуїцією розуміли форму безпосереднього інтелектуально­го знання або споглядання (інтелектуальна інтуїція) . Так, Пла­тон стверджував, що споглядання ідей (про- образів речей чут­тєвого світу) є видом безпосереднього знання, яке приходить як раптове понадчуттєве прояснення, до якого веде тривала підготовка розуму. Починаючи з античності, інтуїція протистав­лялась не тільки чуттєвим формам пізнання, а й логічному мисленню. Декарт, наприклад, розумів під істиною «не хиткі свідоцтва чуття і облудне судження безладної уяви, а поняття ясного і уважного розуму».

Гегель у своїй системі суміщав безпосереднє і опосередко­ване знання. Фоєрбах трактував інтуїцію як пізнання у вигляді чуттєвого споглядання (чуттєва інтуїція). Під істиною розумі­ли і інстинкт, який безпосередньо, без попереднього навчання визначає форми поведінки організму (Бергсон), і прихований, несвідомий першопринцип творчості (Фрейд). Інтуїцію Берг­сон пов'язував з інстинктом, пізнанням живого, мінливого, із синтезом, а логічне - з інтелектом, аналізом.

Матеріалістична діалектика вбачає позитивну якість інтуїції в характеристиці моменту безпосередності у пізнанні (не спи­рається на логічний доказ), що являє собою єдність чуттєвого і раціонального. Процес наукового пізнання, а також різні фор­ми художнього опанування світу не завжди здійснюються в розгорнутому, логічно і фактично доказовому вигляді. У про­цесі інтуїтивного пізнання не усвідомлюються усі ті ознаки, за якими здійснюється висновок, і ті засоби, за допомогою яких він робиться.

Отже, інтуїція - це своєрідний тип мислення, коли окремі ланцюги процесу мислення проносяться у свідомості більш-менш підсвідомо, а чітко усвідомлюється тільки результат думки -істина. Інтуїції буває достатньо для того, щоб угледіти істину, але її замало, щоб запевнити в цій істині інших і самого себе.

Таким чином, інтуїція - це здатність осягнення істини шляхом прямого її вбачання без доказового обгрунтування. Інтуїції притаманні раптовість і неусвідомленість. Нерідко рішення проблем (пошук нового поняття, теми, ідеї та ін.) при­ходило раптово, випадково в непридатних для творчості умо­вах, які контрастують з умовами цілеспрямованого наукового пошуку. Інтуїтивне «убачання» здійснюється не тільки випад­ково і раптом, але й без чіткої усвідомленості засобів і шляхів, які приводять до результату. Інтуїція містить такі етапи:

накопичування і неусвідомлений розподіл образів і абст­ракцій у системі пам'яті;

їх неусвідомлене комбінування і переробка для вирішен­ня певного завдання;

чітке усвідомлення завдання;

♦          несподіване для даної людини знаходження рішень. Залежно від специфіки діяльності суб'єкта визначаються

особливості інтуїції історика, лікаря, біолога-експериментатора, сталевара та ін. Виділяються такі види інтуїції, як технічна, на­укова, буденна, лікарська, художня тощо.

За характером новизни інтуїція буває стандартизована і евристична. Першу з них нерідко називають інтущією-редук-цією. Приклад - лікарська інтуїція С. П. Боткіна. Відомо, що поки пацієнт проходив 7 метрів від дверей до столу, Боткін ставив попередній діагноз, уявно застосовуючи певну «матри­цю» - схему. Евристична ж інтуїція пов'язана з формуванням принципово нового знання. Той же С. П.Боткін як учений­клініцист, який розробляв теорію медицини, неодноразово ви­користовував таку інтуїцію у своїй науковій діяльності. Вона допомогла йому, наприклад, висунути гіпотезу про інфекційну природу катаральної жовтяниці («хвороби Боткіна»).

До загальних умов формування і виявлення інтуїції належать такі:

фундаментальна професійна підготовка суб'єкта, глибоке знання проблеми;

стан проблемності, пошукова ситуація;

напружені зусилля вирішити проблему;

наявність «підказки», що є «пусковим механізмом» для інтуїції.

У ролі такої реалізаторної причини для Ньютона, як відо­мо, було яблуко, яке впало йому на голову і викликало ідею всесвітнього тяжіння; для інженера С. Броуна - висяче між гілками павутиння, яке наштовхнуло його на ідею висячого мосту; для Ф. А. Кекуле - змія, яка вхопила свій власний хвіст.

Важливість для інтуїції підказів, за якими стоять аналогії, загальні схеми, принципи, веде до певних практичних рекомен­дацій: суб'єктові, який знаходиться в творчому пошуку, необх­ідно прагнути не тільки до максимуму інформації зі своєї спец­іальності і суміжних дисциплін, але й до розширення діапазону своїх інтересів, включаючи музику, живопис, художню, науко­во-фантастичну і детективну літературу, науково-популярні статті, суспільно-політичні журнали; чим ширший світогляд людини, тим більше буде факторів для дії інтуїції.

Наші знання про закони приро-

Проблема істини у    ди і суспільства, перевірені практи- філософії і науковому  кою, є знаннями, що правильно пізНаННі        відображують світ, тобто знаннями

вірогідними, які мають значення істини. Питання про істинність нашого знання - основні пи­тання теорії пізнання, найважливіші для будь-якої науки. Якщо наукова теорія не дає істинного знання, вона нічого не варта.

Проблема істини є однією з найдавніших і найскладніших. Не було жодного філософа, який не ставив би питання про істинне і помилкове. Як відповідність знання речам тлумачив істину Арістотель; неправда виникає тоді, коли в думці пов'я­зується те, що розділене у дійсності, або розділяється те, що у самій дійсності пов'язане. Зв'язок думок у процесі роздумів і доказів, закони і правила логіки, на його думку, не свавільні, а мають об'єктивні засади у зв'язках самого буття. Арістотель виявив необхідні закони нашого мислення, які не залежать від волі людей і дотримування яких є обов'язковим у процесі до­казу. Цю традицію в розумінні істини було продовжено у Но­вий час переважно в матеріалістичних філософських вченнях.

В ідеалістичних системах істину тлумачили або як вічну, незмінну і абсолютну властивість ідеальних об'єктів (Платон, Августин), або як узгодження мислення із самим собою, з його апріорними формами (Кант). Німецький класичний ідеалізм, починаючи з Фіхте, вніс у трактування істини діалектичний підхід. За Гегелем, істина являє собою діалектичний процес розвитку знання, в якому досягається відповідність поняття предмета думки.

З точки зору суб'єктивно-ідеалістичного емпіризму, істина -це або відповідність мислення відчуттям суб'єкта (Юм, Рассел), або співпадання ідей з намаганнями людини досягти успіху (прагматизм), або ж взаємоузгодженість відчуттів (Мах, Авена-ріус). Неопозитивісти вважають за істинність узгодженість ре­чень науки з чуттєвим досвідом. Конвенціоналізм (Анрі Пуан­каре) виходить з того, що дефініція істини і її зміст мають умовний характер. Як форму психологічного стану особи сприймають істину екзистенціалісти. Таким чином, більшість концепцій істини у сучасній західній філософії характеризу­ються запереченням об'єктивного змісту знання.

Саме об'єктивність і конкретність істини як знання, яке відповідає дійсності, принципово відрізняють матеріалістичне розуміння істини від ідеалістичного. Об'єктивність істини означає, що зміст істинного знання не залежить ні від людини, ні від людства. Конкретність істини виявляється в тому, що істинне знання має своїм змістом певний, конкретний об'єкт, фрагмент об'єктивної реальності.

Істинне знання - це завжди знання про щось конкретне. Наприклад, у фізичних довідниках завжди вказуються разом з відповідною температурою кипіння того чи іншого хімічного елемента ті умови, за яким проводиться експеримент по одер­жанню до-відникових даних. Це виявляється в тому, що вка­зується тиск (як правило, досліди проводяться за умов нормаль­ного тиску), хімічна однорідність (береться, як правило, хімічно чистий елемент) і т. ін. Фіксування умов необхідно для того, щоб вчений при проведенні експерименту міг одержати істинне знання. З філософської точки зору це і означає виконання вче­ними вимоги конкретності істини.

Отже, конкретність істини - це залежність знання від зв'язків і взаємодій, притаманних тим або іншим явищам, від умов, місця і часу, за яких вони існують і розвиваються. Наприк­лад, твердження, що вода кипить за умов 100 °С, правильне за наявності нормального атмосферного тиску (760 мм рт. ст.) і невірне при відсутності цієї умови.

Таким чином, абстрактної істини немає, вона завжди конк­ретна. Конкретність міститься в об'єктивній істині. Внаслідок цього поняття істини невід'ємне від її розвитку, від поняття твор­чості, необхідного для подальшої розробки і розвитку знання.

Істинне знання має місце не тільки в науковому пізнанні. Існують різні форми істини: істина буденна (або повсякденна), істина наукова, художня істина, істина моральна та ін. Інакше кажучи, види (форми) істини відповідають видам знання.

Розрізняються істина наукова і буденна. Як істинне квалі­фікується знання «Сніг білий». Науковим корелятом цієї істи­ни буденного пізнання буде речення «Білизна снігу - це ефект дії некогерентного світла, відображеного снігом, на зорові ре­цептори». Це речення являє собою не просту констатацію спо­стережень, а наслідок наукових теорій - фізичної теорії світла і біофізичної теорії зорового сприймання.

Наукова істина має певні ознаки:

раціональна обгрунтованість, доказовість;

спрямованість на відтворення сутності, закономірностей об'єкта;

особлива системна організація знання за усвідомленими принципами, тобто упорядкованість у формі теорії і роз­горнутого теоретичного поняття;

перевірка на практиці, випробування логікою, бо наукова істина не може базуватися на вірі.

Перевірка наукових істин, їх відтворюваність завдяки практиці надає їм властивості загальнозначущості. Звичай­но, загальнозначущість не є критеріальною ознакою істин­ності того або іншого положення, адже той факт, що більшість проголосує за щось, зовсім не означає, що це істина. Істинність не походить із загальнозначущості, а навпаки, істинність потребує загальнозначущості і забезпечує її.

Знання, яке відображує об'єктивну Діалектика реальність, також повинно розвиватися, абсолютної     оскільки розвивається об'єктивний світ.

1 відносно'ї істини Звідси випливає, що істина не є статич­ний стан, а являє собою процес. Для того щоб пояснити «рух» істини, у філософії вироблені поняття «абсолютної» і «відносної» істини. Світ об­'єктивної дійсності не може одразу і повною мірою бути пізна­вальний, тому на кожному історичному етапі людство має спра­ву з істиною відносною - приблизно адекватним, неповним знанням, яке може містити в собі і помилки. Істинність знання зумовлена рівнем розвитку матеріальної практики, духовної культури, удосконаленням засобів спостереження, експеримен-та і т. ін. Визнання відносності істини пов'язане з невичерпні­стю світу і нескінченністю процесу його пізнання. Наприклад, уже давньогрецькі лікарі мали певні знання про систему крово­обігу (серце і кровоносні судини, циркуляцію крові, кровопускан­ня, втрати крові та ін.). Ці знання являли собою об'єктивну істи­ну, вони певною мірою відображували дійсний стан речей. Але в той же час ці знання містили фантастичні здогадки, помилкові уявлення про серце і його роль, про природу крові і т. п. Цілком зрозуміло, що об'єктивна істина, якою володіла медицина мину­лого, складалася з двох частин - деяких абсолютних знань, які не похитнув і не міг похитнути наступний розвиток науки (знан­ня топографії кровоносної системи або висновок про зв'язок крові з життєдіяльністю організму та ін.) і великої кількості відносних істин, які з розвитком науки уточнювались, розвива­лись (уявлення про роль серця або легенів у кровообігу, про джерело руху крові і тому подібне).

Пізнання розвивається завдяки виявленню усе нових і нових відносин істин, які, уточнюючись, перетворюються у елементи абсолютного знання. Абсолютна істина - це по­вне, вичерпне знання про об'єкт. Різновидом абсолютної істи­ни є вічна істина, а саме знання конкретних фактів, історич­них подій і т. ін. Таке знання не може бути уточнене, доповнене, поглиблене і за умов подальшого розвитку на­уки. Наприклад, висловлювання: «Наполеон помер 5 трав­ня 1821 року», «Птахи мають дзьоб» і таке інше являють собою вічні істини.

За своєю сутністю абсолютна істина - це теж об'єктив­на істина, яка пізнана в її повній, закінченій формі. Зви­чайно, така істина стосовно пізнання світу в цілому ося­гається не відразу, а лише в процесі нескінченного історичного розвитку людства, тобто абсолютну істину в повному обсязі можна досягти лише в нескінченному по­ступовому русі в такому ряді послідовних людських по­колінь, який для нас на практиці виявляється нескінчен­ним. Людина не може відобразити одразу всю природу у її безпосередній цілісності, а може лише наближатися до цього, утворюючи абстракції, поняття, закони, наукову картину світу. Це пов'язано з тим, що об'єктивний світ знаходиться в неперервному процесі історичного руху і розвитку. Звичайно, думка людини не може охопити усі різноманітні сторони дійсності, що розвивається вічно. На кожному історичному етапі пізнання вона здатна відобра­зити світ лише частково, в тих межах, що обумовлені сус­пільною практикою в кожний даний момент.

Нескінченність пізнавального процесу визначається та­кож і тим, що предмети і явища матеріального світу за свої-

593

ми властивостями для пізнавання невичерпні. Наприклад, електрон так само невичерпний, як і атом, природа не­скінченна. У такому розумінні абсолютна істина виступає як процес і як мета пізнання, яку намагаються досягти люди. Пізнання весь час заглиблюється від однієї відносної істини до другої, більш глибокої, повної. Однак кожна відносна істи­на містить у собі моменти повного, вичерпного знання, з яких і складається істина абсолютна.

У поглядах на істину як процес існують дві крайнощі, що знаходять своє виявлення у релятивізмі і догматизмі.

Догматизм розглядає істину тільки як абсолютну. Він вважає, що істинне знання цілком відповідає дійсності і заглиб­люватись, уточнюватись не може. З точки зору догматиків, існує або абсолютна істина, що не змінюється з плином часу, або помилка. Термін «догматизм» було введено давньогрець­кими скептиками Пірроном і Зеноном, які заперечували мож­ливість істинного знання. Пізніше зміст цього терміна ево­люціонував. Кант вважав догматичним будь-яке знання, що не базується на попередньому дослідженні його можливос­тей і передумов. Для Гегеля догматизм - це метафізичне роз­судливе мислення. Гносеологічну основу догматизму стано­вить однобічне ставлення до істини, визнання в ній абсолютного моменту за умов одночасного ігнорування її відносності. Психологічно догматизм пояснюється сліпою схильністю до способів і заходів, що вироблені і засвоєні раз і назавжди. Звичайно, догматизм використовується для збе­реження і зміцнення певних уявлень, які забезпечують ста­більний стан суб'єкта, якщо в цьому є класова, групова або індивідуальна зацікавленість.

На противагу догматизму релятивізм (від лат. геїагіуіи -відносний) визнає тільки відносну істину і заперечує абсо­лютну. Релятивізм походить з однобічного підкреслювання постійності змінності дійсності і заперечення відносної стійкості речей і явищ. Гносеологічне підґрунтя релятивіз­му становлять невизнання спадкоємності в розвитку знан­ня, перебільшення залежності процесу пізнання від його умов (наприклад, від біологічних потреб суб'єкта, його пси­хічного стану тощо). Факт розвитку пізнання, коли долаєть­ся попередній рівень знання, релятивісти розглядають як доказ його неістинності, суб'єктивності, що приводить до заперечення об'єктивності пізнання взагалі, до агностициз­му. Уже Протагор основою пізнання визнавав лише чуттєвість, що не відображує об'єктивних і стійких явищ («людина є міра всіх речей»). Скептицизм перебільшує зна­чення таких моментів, як умовність знань, залежність їх від історичних умов, і тлумачить їх як свідчення невірогідності знання взагалі. Аргументи релятивізму філософи XVI-XVIII ст. Еразм Роттердамський, Монтень, Бейль викорис­товували для критики догматів релігії і традиційних осно­воположень метафізики. З іншого боку, ідеалістичні емпірики Берклі, Юм, представники махізму, прагматизму, неопозитивізму абсолютизацію відносності, умовності пізнання застосовували для обгрунтування суб'єктивізму.

На межі XIX-XX ст. у зв'язку з переусвідомленням ре­волюції у фізиці Мах та Петцольд підкреслювали відносність знань, Пуанкаре - їх умовність. Вони повністю ігнорували принцип історизму при аналізі змін наукового знання. Звичайно, якщо підґрунтям теорії пізнання буде релятивізм, то це приведе до абсолютного скептицизму, агностицизму і софістики.

Наші знання відносні, але не в розумінні заперечення об'єктив­ної істини, а в розумінні визнання історичної обмеженості кож­ного досягнутого рівня знань. Разом з тим у кожній відносній істині містяться елементи абсолютної істини, що обумовлює спадкоємність наукового пізнання.

Деякі суб'єктивні ідеалісти, заперечуючи об'єктивність істо­ричних знань, вважають, що оцінки і судження істориків відносні і відображують суб'єктивні переживання, обумовлю­ються політичними установками. Вони доводять: усе залежить

595

від свавілля історика, а кожне покоління заново переписує історію (Р. Арон, К. Поппер). Розповсюдження принципу ре­лятивізму на сферу моральних відносин призводить до того, що моральним нормам надається відносний, повністю умов­ний і змінний характер. Моральний релятивізм нерідко зми­кається з аморалізмом.

Взагалі ж за різних історичних умов принцип релятивізму має різне соціальне значення. У деяких випадках він об'єктив­но сприяв розхитуванню старих соціальних порядків, догматич­ного мислення і відсталості. Найчастіше релятивізм - наслідок і виявлення кризи суспільства, спроба виправдати втрату істо­ричної перспективи в його розвитку.

Наукова філософія протиставляє догматизму і релятивізму таку трактування істини, і якому пов'язані абсолютність і відносність, стійкість і змінність. Розвитком наукового знання є його збагачення, конкретизація. Дійсній науці притаманне систематичне нарощування істинного потенціалу.

Поряд з фактами і теоріями в науковому пізнанні, зви­чайно, трапляються псевдофакти і псевдотеорії, а в деяких науках навіть мають місце також і дезінформація і неправ­да. Дезінформація може бути усвідомленою і неусвідомле-ною, не перестаючи від цього бути неправдою. Неправда звичайно тлумачиться як навмисне зведення явно невірних уявлень до істини. Дезінформація спрямована на те, щоб ввести когось в оману. Трапляється і «неправда умовчан­ня», коли приховують і замовчують невдачі, помилки, зри­ви, провали.

Помилка являє собою своєрідне теоретико-пізнавальне явище. Вона є ненавмисною невідповідністю суджень або понять об'єкта. Властивість навмисності суттєво відрізняє її від неправди. Поряд з цим і неправда, і помилка - хибні твердження. Помилка - це невірне знання, яке сприймаєть­ся за істинне, або, навпаки, істинне, що тлумачиться як хибна думка. Причини появи помилок у науці, зокрема в природознавстві різноманітні. Серед гносеологічних причин

596

можна вказати на характер пошуку істини: він завжди пов'язаний з висуненням припущень, задумів, гіпотез, здо­гадів. На сферу невідомого суб'єкт накладає свої попередні уявлення, що грунтуються на вже відомому. Тлумачення ж сфери невідомого з позицій відомого далеко не завжди істинне. До гносеологічних факторів відноситься також ба-гатоаспектність об'єктів та їх фрагментарне, спочатку одно­бічне відображення, що й дає неістину. Припущення і гіпо­тези самі по собі не є істинними або хибними: одні більш вірогідні, інші - менш або зовсім не вірогідні. Але згідно вузькогрупових або соціальних інтересів суб'єкти здатні гіпотетичне знання вводити до розряду істинного.

Істина не лежить на поверхні явищ, а глибоко «прихована», а тому потрібні припущення, зіставлення і перевірка їх. Звичай­но, при цьому можливі помилки, хибні думки. Вчений має пра­во на помилку, бо вона є своєрідним діалектичним способом по­шуку істини.

Помилки відіграють чималу позитивну роль: ведуть до створення проблемних ситуацій, сприяють знаходженню пра­вильного шляху до вирішення проблем, побудові істинної теорії і визначенню меж її застосування. Історія науки свідчить, що шлях до істини лежав через помилки. Вони вия­вились не ірраціональним початком у пізнанні, що відволікав від істини, а необхідною сходинкою, спираючись на яку наука наближалась до істини.

Знання може бути вірогідним, коли істинність остаточно доведена і є суб'єктивна впевненість у цьому, і імовірним, що характеризується як неповне, недостатньо обгрунтоване, і є побоювання, що наша впевненість не виправдається.

Англійський філософ і логік Карл Поппер підкреслював «нереалістичність» точки зору на науку як на сукупність одних лише істин. Безумовно, дійсна наука має справу з поєднанням істини і хибних думок. «Ми, - відзначав К. Поппер, - шукачі істини, а не її володарі. Ми не маємо у руках ніякої істини, а лише вічно до неї наближаємося» [29].

Труднощі відокремлення істини від помилки в кожний да­ний момент не означають, що істини немає або що не змінюєть­ся обсяг цієї істини. Істина є, але вона знаходиться в процесі формування і росту. Знаходячись у складі вірогідного (або імо­вірного) знання, елементи об'єктивної істини визначають на­прям розвитку знання. У науці має місце неперервне зростан­ня обсягу істинного знання. Без сумніву, у підґрунті такого росту - неперервний розвиток практики і посилення пізнаваль­ної активності людського розуму.