Розділ одинадцятий особистІсть та ЇЇ перспективи у вимІрах фІлософського аналІзуНа питання «Що таке людина?» Платон Людина. відповів: «Це - тварина, що ходить на двох Індивід. ногах». Обміркувавши зауваження, що й птахи Особіїстість ходять на двох ногах, мислитель додав: «але без пір'я». Тоді жартівники підкинули вченому обскубаного півня, на шиї якого висіла дощечка з написом: «Людина, за Платоном». Цей історико-філософський жарт свідчить про складність, багатовимірність, багатоаспектність людини. Майже кожен філософ пов'язував сутність людини з якоюсь ознакою, нерідко перебільшуючи її значення. Наприклад, Арісто-тель тлумачив людину як політичну істоту, що реалізується тільки в державі. Фома Аквінський наполягав на органічній єдності душі та тіла людини, наголошуючи на її божественній сутності. М. Монтень підкреслював рівність усіх людей у суспільстві. Декарт пов'язував сутність людини з її мисленням: «Мислю - отже, існую». За Ж. Ламетрі, людина - це машина, що має двигун, відповідні механізми тощо. Кант підкреслював моральний характер природи людини, Й. Фіхте - роль діяльності, Г. Гегель - духовності, Л. Фоєрбах - любовного ставлення до ближнього. За К. Марксом сутність людини визначається сукупністю суспільних відносин. М. Бердяєв наголошує на значенні свободи, бо її рівень визначає сутність та глибину особи. Отже, мислителі підкреслювали, що людина: частина природи, бо живе в природному середовищі, споживає природні речі; діяльна істота, адже виготовляє засоби для існування; предметна істота, оскільки втілює в результати своєї діяльності свій розум, інтереси, потреби, почуття; мисляча істота, бо свідомо ставиться до свого буття, пізнає світ, подвоює його в уяві;
♦ суспільна істота, яка спілкується з подібними собі істотами, формує мову, розвиває мислення, почуття. Таким чином, вдалося виявити основні ознаки людини: людина - природна, діяльна, предметна, мисляча (духовна), соціальна (суспільна) істота. У різноманітних філософських системах перевага надавалась певним ознакам. Наприклад, релігійна філософія, що мислила людину «за образом і подобою божою», тлумачила людину як духовну (божественну) істоту. Р. Декарт, Ж. Ламетрі, І. Кант теж ставили акцент на духовності людини. Сенсуалістичний емпіризм XVII-XVIII ст. відтворює вигляд людини як живої цілісності, притаманний античності та Відродженню. Л. Фоєрбах акцентує увагу на чуттєво-тілесній організації людини. Представники натуралістичних течій зводять сутність людини до інстинктів і потягів, що знаходяться у сфері несвідомого (3. Фрейд). Екзистенціалізм (А. Камю, Ж. П. Сартр, К. Ясперс) обґрунтовує поняття тотальної людини, але не вирішує проблему поєднання біологічних та соціальних якостей. Враховуючи всі трактування людини, можна дійти висновку, що людина - жива істота, що має певні потреби, задовольняє їх у процесі виробництва завдяки спілкуванню і здатності свідомо, цілеспрямовано перетворювати світ і саму себе. Це -біопсихосоціальна єдність, у якій через соціальне, біологічне та психічне реалізується людське, що знаходить свій вияв у психологічному, моральному, естетичному, релігійному, політичному. Всі ці форми вияву людського співіснують у органічній єдності, взаємодії, взаємопроникненні. Проблема особистості у соціальній філософії описується категоріями «індивід», «особистість», «індивідуальність». ♦ Поняттям «індивід» позначається, як правило, конкретна людина, своєрідний соціальний атом. Деякі автори пов'язують з цим поняттям природне (біологічне) в людині, ігноруючи органічну єдність природного і соціального. Індивід означає окремість існування людського, поєднуючи в собі природне, біологічне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості. Кожен індивід існує окремо і одночасно спільно з іншими. Історія надає приклади повного злиття особи із суспільством (буржуа XVIII ст. повністю ототожнював себе з усіма проявами громадянського суспільства) або, навпаки, абсолютного відчуження (пролетарі цього самого періоду відчували себе знедоленими ізгоями). У цій єдності індивід розвивав свою особливість (індивідуальність) і в той же час вміщував у собі певні риси, притаманні усьому класові, нації, народу. Індивід (від лат. іпйтїйиит - неподільне, особа) - окремий представник соціальної спільноти ( суспільства, класу, прошарку, соціальної групи), якому притаманні основні соціально-демографічні або соціально-професійні характеристики певної спільноти. Індивід екземплярний. Це не просто «один», а завжди «один з ...». Різниця людей як індивідів - це, по-перше, різниця між самими соціальними групами, до яких вони належать, а по-друге, різниця в тому, наскільки повно типові ознаки однієї і тієї ж групи виявлені в різних її представниках. За допомогою поняття «індивід» підкреслюється вихідна залежність кожної конкретної людини від соціальних умов, у яких відбувалось її особистісне формування (від об'єктивного соціального положення, характеру включення в суспільне виробництво, від вирішального в його групі загального інтересу тощо). З моменту кризи просвітницьких ідей у першій третині ХІХ ст. європейська філософія достатньо єдина у визнанні того, що людського індивіда не можна трактувати у якості ізольованої та замкненої монади, для якої існуючі суспільні відносини суть лише «зовнішні умови життя», лише наявне «середовище існування». У будь-який момент, коли людина може усвідомлювати себе, вона існує як продукт соціальних відносин. Епоха, в яку людина народилася і сформувалася, рівень культури, якого до-сяг її народ, спосіб життєдіяльності, який відрізняє соціальну групу, до якої він належить, - усе це накладає відбиток на індивідуальну поведінку, визначаючи первинні неусвідомлені установки та впливаючи на усвідомлені мотиви вчинків. Людина змушена не просто враховувати умови та можливості суспільства, вона повинна ще зрозуміти, що зобов'язана останньому багатьма якостями, які спочатку можуть здаватися їй самостійним надбанням. Поняття «індивід» слід відрізняти від поняття «індивідуальність» як позначення неповторного поєднання природних та соціальних властивостей індивіда, а також від поняття «особистість» як деіндивідуалізованих соціальних якостей людини. Особистість (лат.- persona) - конкретний вираз сутності людини, цілісне втілення і реалізація в ній системи соціально значущих рис і якостей суспільства. Невід'ємними рисами особистості є самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, відповідальність за свої вчинки, певна автономність щодо суспільства тощо. Слово «особистість» спочатку позначало маску, яку одягав актор у античному театрі, а потім воно стало позначати самого актора та його роль (персонаж). Пізніше цей термін тлумачився як готовність нести всю повноту пов'язаної з цією роллю відповідальності. Поняття «особистість» стоїть поряд з такими категоріями, як людина, індивід, індивідуальність тощо. Якщо людина тлумачиться як біопсихосоціальна істота, і це поняття передає універсальну причетність Homo sapiens до родової біосоціокультурної організації, то індивід - це одиничний, конкретний, унікальний суб'єкт з індивідуальними рисами (психічні здібності, діяльніс-ний, розумовий, життєвий потенціал). Особистість у такому разі виступає як індивід, що усвідомлює і реалізує свою індивідуальність соціально. Людина як індивідуальність виявляє себе в продуктивних діях, і вчинки її нас цікавлять в тій мірі, в якій вони отримують органічне предметне втілення. Про особистість можна сказати протилежне: в ній цікаві саме вчинки (трудові досягнення, відкриття, творчі успіхи). Якщо поняття індивідуальності підводить діяльність людини під міру своєрідності та неповторності, багатогранності та гармонійності, природності та невимушеності, то поняття особистості акцентує в ній свідомо-вольовий початок. Індивід тим більше заслуговує право називатись особистістю, чим ясніше усвідомлює мотиви своєї поведінки і чим суворіше її контролює, підкоряючи єдиній життєвій стратегії. Особистість - це ініціатор послідовного перебігу життєвих подій, і її гідність визначається перш за все тим, що вона взяла під свою відповідальність. Особистісне буття - це неперервне зусилля. Його немає там, де індивід відмовляється іти на ризик вибору, намагається ухилитися від об'єктивної оцінки своїх вчинків і від нещадного аналізу внутрішніх мотивів. Отже, особистість - окрема людина як індивідуальність, як суб'єкт стосунків та свідомої діяльності по перетворенню соціальної реальності. Це відносно стійка система соціально значущих та індивідуальних рис, що формується в процесі соціалізації і є продуктом індивідуального досвіду та соціальної взаємодії. Це індивід, який завдяки своїм якостям впливає на маси та хід історії. Він знаходиться в центрі суспільної уваги внаслідок соціальної позиції та виконання соціальної та професійної ролі. ♦ Поняття «особистість» треба відрізняти від поняття «особа», яким позначається людський індивід в усій повноті якостей: біологічних, соціальних, духовних, ментальних та тілесних. Особа - це окремий представник людського роду, який у процесі взаємодії саморозвитку і соціалізації стає індивідуальністю та особистістю. Кожна особистість в суспільстві має свій соціальний статус та відіграє свою соціальну роль. Взаємодія особистості та суспільства - центральна проблема філософії: якими є особистості, таким є і суспільство, а яким є суспільство, таким і особистості, що живуть у ньому. Людина, яка підтримує ті самі культурні зразки, що й більшість членів суспільства, визначається як модальна особистість. Стратифікація суспільства робить неминучим формування різних типів особистостей (особистість інтелігента, особистість підприємця, особистість лікаря тощо). Сучасна особистість під впливом засобів масової комунікації, освіти та індустріального досвіду включає до сукупності своїх характеристик ініціативність, устремління до автономізації, до планування життя на основі наукових знань, самостійність, ідентифікацію з більш широким соціальним середовищем. Особистість постає як представник якогось класу, нації, народності. Раб, рабовласник, феодал, буржуа, селянин, пролетарій - це своєрідні соціальні типи особистостей. Вони відрізняються за рівнем свідомості, характером та спрямованістю діяльності. Високий рівень свідомості чи спрямованість діяльності може зумовити перехід особистості з одного соціального типу в інший. Людина є не пасивний продукт обставин, а суб'єкт своєї життєдіяльності. Серед переважної кількості рядових особистостей є ті, що у своїй індивідуальності найбільшою мірою виявляють всезагаль-не. Історична особистість - це людина, що залишила певний слід в історії життя народу, держави, людства. Це державні чи громадські діячі, ватажки суспільних рухів, конфліктів, переміщень, політики, їх діяльність може мати позитивний або негативний характер. ♦ Видатна особистість - це людина, що своїми вчинками, творчістю, практичними справами здобула історично-позитивну суспільну оцінку, бо присвятила своє життя загальнолюдським (народним, національним) пріоритетам. Такі люди беруть на себе відповідальність за нові підходи до суспільного творення. Вони геніальні, талановиті, це гордість нації й людства, бо ввібрали у себе усі характерні ознаки, притаманні людині як представникові роду людського. Звичайно, статус видатної особистості має конкретно-історичний характер. Епоха вносить зміни у оцінки результатів діяльності, може навіть розвінчати раніше незаперечні істини. Діяльність видатної особистості може не одразу підтримуватись народом, бо позначена новизною, що входить у життя через подолання старих структур та опору їх суб'єктів. Видатні особистості можуть прискорювати або уповільнювати хід історичних подій, їх роль зримо виявляється у соціально-політичній сфері, де вони визначають завдання, приймають рішення, діють і ведуть за собою маси, в економічній сфері, у культурі, духовному житті. В той же час перебільшення ролі особистості призводить до викривленого розуміння історичного процесу в теорії й до значних деформацій життя на практиці. Всі люди одночасно унікальні й неповторні і разом з тим несуть в собі загальнолюдські характеристики. Саме соціальноспільне, що має суттєве значення для суспільства, постає як основа типізації особистостей. Першу спробу типізації особистостей на основі тотожності характеру, темпераменту людей здійснив Гіппократ. Пізніше ці погляди розвивали І. Кант, І. Павлов. У сучасній психології виділяють чотири головні типи особистостей: сангвіністичний (висока нервово-психічна активність, емоційна вразливість); холеричний (висока імпульсивність, енергійність дій, запальність); меланхолійний (приглушеність моторики, стійкість почуттів); флегматичний (стриманість, повільність дій, спокійність міміки). Більш поширений розподіл особистостей на: інтравертів (звернених на себе); ♦ екстравертів (звернених на зовнішній світ). Відповідно до виду діяльності людини, від якої вона отримує максимальне задоволення, виділяються такі типи особистостей: альтруїсти (насолода від допомоги іншим); практичний тип (задоволення від продуктивно-корисної праці); гностичний тип (задоволення від пізнання, наукової діяльності). Розрізняють також гедоністів, які головним принципом життя вважають задоволення, діловий тип та інтелектуалів. Універсальну характеристику Діяльність як доцільна відношення людини до навколиш-активність суб'єкта нього світу виявляє її діяльність. Це універсальний, необхідний засіб існування і розвитку людини. Він включає в себе матеріально-практичні та інтелектуальні операції, соціальну та біологічну взаємодію з навколишнім середовищем. Саме в діяльності людина визначає своє місце в житті, стверджує свою суспільну природу, виявляє себе як творча, вільна індивідуальність. За межами діяльності немає людини, немає творення, самореалізації. За змістом діяльність являє собою процес предметно-перетворюючого, практичного освоєння людиною об'єктивного світу. Залежно від засобів регуляції діяльність розгортається на основі свідомо визначених цілей, на засадах соціально детермінованих потреб особи. Щодо засобів здійснення діяльність являє собою універсально-творчий процес, продуктом якого є сама людина та світ її відносин, її культури. У своїй єдності всі види соціальної діяльності - матеріальної і духовної - утворюють складну ієрархічно організовану систему, яка забезпечує задоволення історично створюваних потреб, як суспільних, так і індивідуальних. Сукупна діяльність індивідів є, таким чином, засобом буття суспільства, його самоорганізації, відтворення та розвитку. Детермінація діяльності являє собою зумовленість вчинків і дій зовнішніми і внутрішніми факторами. Неможливо досить вичерпно описати діяльність як єдність зовнішнього і внутрішнього, якщо не брати до уваги специфіку потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, які мотивують поведінку людини, організують взаємовідносини людей. Діяльність саме і є той «канал» зв'язку, через який зовнішній світ впливає на людину, стає надбанням суб'єктивного «Я», а внутрішня природа людини опредмечується, сприяючи самоствердженню особи. Діяльність - це ініціююча, генеруюча ланка у складному внутрішньому механізмі детермінації сенсу і спрямованості суспільного розвитку. Принцип детермінізму спирається на діяльність, виходячи з того, що в суспільному житті ніщо не відбувається без діяльності людей. Усі зміни і в цілому розвиток суспільства суть в кінцевому рахунку результат соціальної активності, спрямованої на досягнення свідомо поставлених цілей. Джерелом і змістом діяльності є функційні суперечності між природним і соціальним, суб'єктивним і об'єктивним, усвідомленим і неусвідомленим, свободою і необхідністю. Породжена в результаті суперечностей внутрішня напруженість одержує вихід у розвитку діяльності. Виникнення, зростання, розгортання і вирішення суперечностей, повтор цього циклу на новій основі - рушійне джерело діяльності. У діяльності виділяються три основні елементи: суб'єкт, який виявляє активність; об'єкт, на який вона спрямована; сама активність як стан. Третій компонент знаходить свій прояв у трьох різних формах діяльності: практично-перетворюючій, теоретико-пізна-вальній і ціннісно-орієнтаційній. Кожна з названих форм характеризується не лише діяльністю свідомості, а й ступенем усвідомлення значення певного явища в житті людини, суб'єктивним встановленням його цінності. Діяльність (action)- специфічна форма відношення людини до навколишнього світу та самого себе, що виявляється у цілеспрямованій зміні та перетворенні світу і людської свідомості. Діяльність людини передбачає певне протиставлення суб'єкта і об'єкта діяльності: людина сприймає об'єкт діяльності як матеріал, що може отримати нову форму і властивості, перетворитися з матеріалу на предмет і продукт діяльності. Термін «діяльність» має два основних значення: вид або види соціальної діяльності, поведінки, наприклад, товариства, держави, а також індивідуума; вид або види індивідуальної соціальної діяльності, яка є не просто результатом біологічного рефлексу, а виступає як цілеспрямована, що містить у собі розумове цілепок-ладання. За Вебером, значуща соціальна діяльність складається з будь-яких видів діяльності. Нею керує суб'єктивне осмислення, і вона спрямована на інших. Для символічного інтеракціонізму ( Блу-мер, Мід та ін.) саме це, а не просто реакція - головна відмінність людської діяльності. Взагалі філософи та соціологи розійшлися в питанні про те, як пояснити соціальну дійсність - посиланнями на індивідуальну усвідомлену діяльність (теорія соціальної дії; методологічний індивідуалізм) або в якості похідної від соціальної структури (структуралізм). Є соціологи, які вважають, що ні теоретики діяльності, ні структуралісти не змогли показати дійсний шлях утворення цінностей у акторів (соціальна феноменологія, етнометодологія, Шюц, Гарфінкель). Мали місце спроби примирити теорію соціальної дії зі структуралістськими постулатами (Парсонс, Гідденс), і хоча злагоди поки що не досягнуто, визнання отримує така ідея: соціологічне дослідження має бути повернуте і до діяльності, і до структури. Діяльність - це процес, що містить мету, засоби та результат, отже, невід'ємною характеристикою діяльності є її усвідом-леність. Діяльність виступає реальною рушійною силою та умовою існування суспільства. Суб'єктом діяльності може бути особа, колектив, соціальна група, клас, суспільство в цілому. Типи і форми діяльності розрізняються за суб'єктом, об'єктом, функціями та цілями (індивідуальна, громадська, виробнича, ідеологічна, наукова, політична, культурно-виховна, відтворювальна та творча). Діяльнісна сила людини ніби приводиться в дію пусковим механізмом, яким виступає потреба. Саме потреба є специфічним протиріччям між соціальним суб'єктом та навколишнього дійсністю, яке розв'язується в процесі усвідомленої діяльнісної суб'єктно-об'єктної взаємодії, що призводить як до зміни самого соціального суб'єкта, так і до зміни навколишньої дійсності. Потреба детермінує діяльність особистості, її ціннісні орієнтації, волю, емоції та, в свою чергу, сприймає зворотній вплив з боку діяльності та її мотиваційних факторів. Вона визначає характер психічних та соціальних умов діяльності, виступає основним фактором у регуляції поведінки особистості. Діалектика взаємозв'язку потреб і діяльності охоплює весь життєвий цикл розвитку суспільства. Цей взаємозв'язок є необхідним, суттєвим, стійким, неперервним і виступає як закон відповідності соціально-перетворюючої діяльності потребам суспільства та кожного індивіда. Задоволення потреб, що виникли раніше, виступає основою розширення кола потреб, появи нових. Чим багатші потреби, тим повніша діяльність, бага-тогранніша сама особистість. Принципові межі та можливості розвитку людини визначає не сама по собі оточуюча людину дійсність, не будь-які зовнішні сили, а динаміка практично-перетворюючої діяльності, яка розширює спектр умов природного існування людини, удосконалює соціальне середовище її існування та створює умови для її духовного розвитку. На підставі практики формується той діяльнісно-творчий спосіб відношення до дійсності, який у принципі виходить за межі пристосовницької поведінки. Він визначає розвиток усієї матеріальної та духовної культури людства, всіх форм суспільної життєдіяльності людини, він по суті відкриває необмежені можливості удосконалення людини та способів її взаємовідносин з дійсністю. Діяльність, маючи соціокультурні засади, передумови та теорії, може здійснюватись на двох рівнях: діяльність з використання, освоєння вироблених у ході історичного розвитку способів зміни і перетворення дійсності, що зафіксовані в певних установках, нормах, програмах, які задають відповідну парадигму діяльності; діяльність з розвитку наявних форм культури та відповідних форм ставлення до дійсності. Якщо перший режим діяльності має риси адаптованої, пристосовницької поведінки, то в другому випадку передбачається здатність до постійного перегляду та удосконалення засадо-вих програм; люди при цьому виступають не просто активними суб'єктами, а творцями принципово нових програм дій, нових соціокультурних парадигм. Перший вид діяльності на основі правил, традицій, що є результатом культурної творчості на певному етапі її історичного розвитку, за класифікацією німецького соціолога М. Вебера, називається «традиційна поведінка». Якщо в першому режимі діяльність цілеспрямована, то в другому - вона цілепокладена, оскільки пов'язана з перебудовою своїх засад. Саме при переході від цілеспрямованої діяльності до цілепокладеної повною мірою відкриваються перспективи творчості та свободи. Вся історія людського суспільства, матеріальної та духовної культури являє собою процес розгортання, реалізації діяльніс-но-творчого відношення людини до навколишнього світу, що виявляється в побудові нових способів та програм діяльності. Якщо взяти матеріальне виробництво, то люди в свій час здійснили перехід від полювання і риболовства, коли присвоюються продукти, до землеробства та тваринництва, де продукти вже виробляються, потім від ремесла та мануфактури - до великого машинного виробництва; нині здійснюється перехід до постіндустріального інформаційного суспільства. Здійснення будь-якої діяльності завжди передбачає кооперацію зусиль людей, їх співробітництво, а тим самим якісь форми їх спілкування. При цьому саме спілкування являє собою певного роду діяльність, у якій можна виділити сферу цілепок-ладання, ціннісно-смислові установки, засоби, прийоми та операції, що спрямовані на досягнення цілей спілкування. Отже, діяльність як специфічно людське ставлення до реальності, що здійснюється в рамках певних соціокультурних умов, являє собою складне багатомірне культурне утворення, яке включає в себе не тільки реальні дії, так би мовити, «на виході» всієї цієї структури. Останні мають своєю передумовою роботу структури в цілому: наявність ідеального плану діяльності да дію свідомості в цьому ідеальному плані, що передбачає «зворотній зв'язок» по ходу реалізації ідеальних планів та програм в дійсності, потім перетворення та розвиток внутрішнього світу суб'єктів діяльності у міру здійснення їх світовідношення до процесів діяльності, налагоджування міжсуб'єктних відносин спілкування, що є необхідною умовою сумісної діяльності. Робота в середині всієї цієї структури може здійснюватись як в режимі функціонування, коли вона орієнтується на реалізацію прийнятих норм та правил заданої соціокультурної парадигми, так і в режимі розвитку, коли відбувається удосконалення, перетворення вихідних засад та установок діяльності, їх «пере-програмування». Усі ці структури діяльності, з одного боку, замикаються в складні системні утворення, що є «тілом» соціокультурної діяльності в цілому, а з другого - їх окремі ланцюги та елементи виділяються у відносно самостійні цілісності, що й дозволяє говорити про окремі види та форми діяльності і спілкування в найрізноманітніших сферах соціокультурного життя. Як і будь-яка реалія буття, що має життєво-смислове значення для людей, діяльність стає предметом не тільки об'єктивуючого раціонально-теретичного пізнання, а й ціннісної духовно-практичної свідомості, що виробляє певне відношення до цих реалій та передбачає їх певну оцінку. Діяльність як домінуючий спосіб ставлення до дійсності виступає в якості цінності культури, однак драматичний досвід сучасної цивілізації, яка відчуває на собі руйнівні наслідки невгамовного безвідповідального активізму, породжує досить сильні критичні настрої відносно активно-перетворювальних засад у людській культурі. Прибічники таких настроїв підкреслюють, що руйнівні тенденції закладені в сутності самої установки на активне перетворення наявної дійсності. Причому західній цивілізації з її висуванням на передній план активності людини, діяльнісного першопочатку протиставляються цінності як традиційної культури з її установкою на домінування наявного соціокультурно-го досвіду на противагу динаміці та новаторству, так і культур Сходу з їх принципами слідування «природному стану речей», відшуканим ритмам та циклам природного та соціального життя. Діяльність у дусі однобічного технологізму, що зводить світ, до якого «вписана» людина, до матеріалу маніпулювання, цілі якого визначаються утопічними проектами або просто егоїстичними інтересами, обов'язково призводять до загубних наслідків, у тому числі і для самих людей, які здійснюють таку діяльність. Для того щоб уникнути цієї небезпеки або хоч мінімізувати її, слід передбачати розвиток самого суб'єкта, його відповідальності за спрямованість своєї діяльності, гармонізацію ступеня свободи та ступеня відповідальності, здійснення цілепокладан-ня, його смислових орієнтирів, спрямованих на коеволюцію людини та навколишнього світу. Тому адекватна оцінка активно-перетворюючого діяльнісного першопочатку, виступає як актуальне та важливе завдання сучасної філософської свідомості. Характеристика індивіда як продукта суспільних відносин зовсім не означає, що вихідні умови індивідуального існування (наприклад, характер виховання, сімейне та соціальне оточення тощо) раз і назавжди зумовлюють наступну поведінку людей. Етнічна, віросповідна, класова, професійна приналежність людини не змушує фатально діяти певним чином. Незведеність людини до її соціально-групового стану, незалежність поведінки від попередніх факторів, здатність бути відповідальним за свій персональний образ саме й фіксуються в поняттях «індивідуальність» та «особистість», які виявляють різні аспекти людської самопобудови. В індивідуальності ми відзначаємо насамперед її самобутність, а в особистості - самостійність. Людина виступає як індивідуальність при наявності особливих, одиничних, неповторних властивостей, а особистістю вона залишається тільки доти, доки не втрачає себе, своє лице. Людина - продукт і суб'єкт суспільних відносин. Якщо поняття індивіда націлене на перше з цих визначень, то поняття індивідуальності та особистості акцентують увагу на тому, що конкретна людина може стати активним суб'єктом суспільного життя. Людський індивід, з одного боку, є соціально універсальним, а з іншого - особистісний. Індивідуальність виявляється у своєрідності соматичних, психічних, інтелектуальних потреб та здібностей. Інстинкт не дає людині «що потрібно», традиція не дає людині «що повинно бути», бо це забезпечує особистісна трактовка «Я». Тому індивідуалізацію слід розглядати в одному ряду з такими категоріями, як «самосвідомість», що позначає персональну представленість Я, та «самооцінка», яка являє собою контроль за реальною здатністю особистості критично кваліфікувати власні мотиваційні стани, рівні зазіхань. За рахунок динамізації особис-тісно-мотиваційної сфери самооцінка виконує функції: саморозу-міння, самоуправління, самовиправлення та самозбереження. Характеристика індивіда Соціальна роль особистості як продукта суспільних в коНТексТі її відносин зовсім не означає, індивідуалізації що вихідні умови індивіду- ального існування (наприклад, характер виховання, сімейне та соціальне оточення тощо) раз і назавжди зумовлюють наступну поведінку людей. Етнічна, віросповідна, класова, професійна приналежність людини не змушує фатально діяти певним чином. Незведеність людини до її соціально-групового стану, незалежність поведінки від попередніх факторів, здатність бути відповідальним за свій персональний образ саме й фіксуються в поняттях «індивідуальність» та «особистість», які виявляють різні аспекти людської самопобудови. В індивідуальності ми відзначаємо насамперед її самобутність, а в особистості - самостійність. Людина виступає як індивідуальність при наявності особливих, одиничних, неповторних властивостей, а особистістю вона залишається тільки до тих пір, поки не втрачає себе, своє лице. Людина - продукт і суб'єкт суспільних відносин. Якщо поняття індивіда націлене на перше з цих визначень, то поняття індивідуальності та особистості акцентують увагу на тому, що конкретна людина може стати активним суб'єктом суспільного життя. Людський індивід, з одного боку, є соціально універсальним, а з іншого - особистісний. Індивідуальність виявляється у своєрідності соматичних, психічних, інтелектуальних потреб та здібностей. Інстинкт не дає людині «що потрібно», традиція не дає людині «що повинно бути», бо це забезпечує особистісне трактування «Я». Тому індивідуалізацію слід розглядати поряд з такими категоріями, як «самосвідомість», що позначає персональну представ-леність Я, та «самооцінка», яка являє собою контроль за реальною здатністю особистості критично кваліфікувати власні мотиваційні стани, рівні зазіхань. За рахунок динамізації особис-тісно-мотиваційної сфери самооцінка виконує функції саморозу-міння, самоуправління, самовиправлення та самозбереження. Індивідуалізація - процес виділення людини як відносно самостійного суб'єкта в ході історичного розвитку суспільних відносин. Це процес і результат суміщення соціальних вимог, очікувань, норм, цінностей, виявлення особистісних та ділових якостей, що необхідні для ефективного виконання соціальної ролі, із специфікою потреб, властивостей та стимулів діяльності індивідів, тобто персоніфікованою формою реалізації соціальних функцій. Поняття індивідуальності акцентує увагу на тому особливому, специфічному, своєрідному, що відрізняє дану конкретну людину від інших людей. Воно може розглядатися як антитеза відносно поняття середньотипового. З уявленням про розвинуту індивідуальність пов'язується наявність різноманітних соціальних якостей, що надають людині дійсну неповторність. Розвинена індивідуальність характеризується такими рисами: багатогранні уміння, професійна необмеженість, поєднання різних здібностей, здатність у разі необхідності швидко оволодівати інишими видами діяльності. Індивідуальності не просто притаманні різні здібності, а вона являє собою їх цілісність. Розвинена індивідуальність не просто має набір, сукупність талантів та здібностей, а виступає як їх ансамбль, причому оригінальний спосіб узгодження здібностей полягає в тому, що один з талантів височіє над іншими та зумовлює їх. Індивідуалізація виявляється можливою завдяки пластичності, гнучкості індивідів, здатності виконувати однотипові дії з урахуванням специфіки ситуації та властивостей самого індивіда, вона являє собою момент творчості. Цінні для суспільства або соціальних груп та колективів індивідуалізовані способи, форми, методи діяльності можуть опановуватись, засвоюватись іншими, перетворюючись на еталонні, що свідчить про процес виникнення інновацій. Процес самореалізації особистості, виявлення її призначення проходить на фоні напруженої цілеспрямованої діяльності, що є підготовчою для моменту натхнення, відкриття. Тому визначальними характеристиками особистісної структури виступають цілеспрямованість та проективність. Індивідуалізація - це процес диференціації загальних для даної соціальної групи, класу, соціального прошарку життєвих умов і заміни їх на все більш специфічні. Під індивідуалізацією мають на увазі розрив групових зв'язків та виділення самостійних індивідів, що мають тісні та тривалі зв'язки з іншими. Соціальна роль - відповідний прийнятим нормам спосіб поведінки людей залежно від їх статусу або позиції в суспільстві, в системі міжособистісних відносин. Засвоєння соціальних ролей - це важлива складова процесу соціалізації особистості, обов' язкова умова вростання в суспільство людей собі подібних. Засвоюючи соціальні ролі, людина засвоює соціальні стандарти поведінки, вчиться оцінювати себе збоку та здійснювати самоконтроль. Соціальна роль - це сукупність вимог суспільства до людей, що займають певні соціальні позиції. Це вимоги у вигляді настанов, бажань, очікувань певної поведінки, що регламентується у конкретних соціальних нормах. Соціальна роль визначається, головним чином, існуючими очікуваннями інших людей відносно позицій, а не їх власними індивідуальними характеристиками. Наприклад, роль лікаря розуміється узагальнено, як певна очікувана поведінка незалежно від особистісних почуттів конкретної людини. Соціальна роль - це фіксація певного положення, яке займає той чи інший індивід у системі суспільних відносин, це функція, нормативно ухвалений зразок поведінки, що очікується від кожного, хто займає цю позицію. Приступаючи до виконання певних соціальних функцій, індивід, як правило, знає свої права й обов'язки, а також санкції, які можуть бути застосовані в разі їх порушення. Вимоги, сподівання, які висуваються соціальною роллю, формуються в суспільстві під впливом загальнокультурних норм, цінностей та традицій певної суспільної системи, соціальної групи. Отже, це завжди очікувана поведінка, пов'язана з реалізацією певних прав і обов'язків У такому розумінні вона характеризується як нормативними вимогами до поведінки індивіда, так і очікуваннями інших людей стосовно їх виконавця. Якщо поведінка індивіда відповідає рольовим вимогам і очікуванням, то вона соціально заохочується (хвала, почесті, матеріальна винагорода). Соціальна роль може не ухвалюватися суспільством (наприклад, роль злодія). При цьому ухвалюється чи не ухвалюється не конкретна особа, а вид соціальної діяльності. Отже, вказуючи на роль, суспільство відносить людину до певної соціальної групи, ідентифікує її з групою. Як член суспільства, різноманітних груп та організацій, обіймаючи в них певне місце чи позицію, виконуючи притаманні цим позиціям функції, індивід тим самим здійснює соціальні ролі батька, ученого, депутата, підприємця тощо. Соціальні ролі виступають тими одиницями, на основі яких будуються різні соціальні інститути. Наприклад, школа як соціальний інститут може розглядатися як сукупність загальних для всіх шкіл ролей викладачів та учнів. Термін роль вперше був уведений у 1934 р. Дж. Мідом як результат творчого дослідницького процесу взаємодії. Не погоджуючись із ідеєю сприйняття ролі як результату та характерних форми взаємодії, Р. Лінтон тлумачить роль як розпорядження, властиві певним позиціям. При такому підході поняття «роль» стає синонімом поняттям «культура», «норма». Нині поняття «соціальна роль» є центральною категорією теорій структурно-функціонального аналізу (Т. Парсонс, Р. Мертон та ін.). В українській соціології соціальна роль аналізується як значущий регулятор соціальної поведінки (А. Ручка, Н. Корабльо-ва, Л. Сохань, О. Якуба та ін.). Оскільки один і той самий індивід виконує багато соціальних ролей, то між ними можливі відносини як гармонії, так і дисгармонії. В останньому випадку на грунті суперечностей між рольовими вимогами й очікуваннями збуджуються внутрішні міжрольові конфлікти (компетентний директор - малокомпетентний депутат, добрий сім'янин - поганий спеціаліст, здібний інженер - невдалий менеджер). Опанування соціальних ролей, вирішення внутрішніх і міжрольових конфліктів успішно здійснюють активні люди, здатні в ході інноваційної діяльності, виконання різнопланових соціальних ролей творити нові соціальні цінності, норми та ролі, зберігати свою цілісність як особистості, що усвідомлює свою соціальну сутність і призначення. Структура соціальної ролі включає: по-перше, об'єктивну основу ролі (соціальний зміст, каркас та типові форми рольової поведінки); по-друге, суб'єктивний стиль виконання ролі (її образ, рольовий ідеал, рольовий автопортрет, ставлення до себе як до виконавця). Об'єктивна основа ролі має два суттєві виміри - функціональний (права та обов'язки, рівень відповідальності) та цільовий (напрям, кінцева мета та завдання рольової дії, що становлять рольовий сюжет). Суб'єктивний стиль виконання ролі містить раціональну та емоційну складові. Це можуть бути або нормативні вимоги безособової моделі зразкового виконання ролі, або персоніфіковані, вигадані рольові персонажі, що виступають особистісним орієнтиром, еталоном рольової поведінки «Я». Особисте ставлення до ролі може бути ясним або суперечливим, варіювати від схвалення до осудження, від повної са-моідентифікації особи з роллю до повного відчуження від неї. Крім позитивної чи негативної спрямованості особисте ставлення до ролі характеризується інтенсивністю, своєрідною напруженістю мотивації, що спонукає особистість до виконання ролі. Саме через стиль виконання ролі її об'єктивна основа проектується в площину реальної поведінки. Як будь-яка реалія буття, Специфіка ціннісного що має життєво-смилове зна- ставлення до світу. чення для людей, діяльність Діалектика аксіологічних стає предметом не тільки об- маКСИм 'єктивуючого раціонально-те- оретичного пізнання, але й ціннісної, духовно-практичної свідомості, що виробляє певне ставлення до цих реалій, передбачає їх певну оцінку. Для розуміння діяльності людини необхідно враховувати специфіку мотивуючих поведінку людини та організуючих взаємовідносини між людьми потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій. Саме ціннісний підхід дозволяє обміркувати значення одержаних знань для людини і суспільства, розкрити зв'язок аксіологічних (ціннісних) та практичних аспектів пізнання та діяльності. Аксіологія ( від грець. axios - цінність, і logos - слово, поняття) - філософське вчення про буття істинних цінностей, які виступають засадами цілепокладальної та оцінкової діяльності людини, що дозволяє їй вести творче та гармонійне існування в світі. Аксіологія є важливим і завершальним розділом метафізики, оскільки саме вона, з одного боку, торкається ціннісних домінант людського світогляду, його граничних смислів і цілей, а з другого - закладає засади під такі аксіологічні дисципліни, як етика, естетика, філософія культури, філософька антропологія тощо. Макс Шелер вважав, що аксіологія намагається розібратися в огсіо ашогІ8 - «порядку любові», відповідно до якого людина вибудовує свій унікальний шлях у світі, до чогось прагне і чогось уникає у нескінченому ланцюгу актів вільного вибору. Ціннісне буття людини, який би ситуативний та суб'єктивно-вольовий характер воно не мало, неможливе поза предметами, процесами і подіями навколишнього світу. Потреба - стан взаємодії суб'єкта (особи, соціальної групи, суспільства в цілому) із суб'єктивними умовами його існування, що він відчуває як нестачу чогось необхідного для підтримки життєдіяльності, яке виступає в якості джерела і збуджувача активності. Потреби детермінуються генетико-біологічними факторами, але головним чином - соціально-економічними та соціокультурними умовами існування людей, характером і змістом їх діяльності, рівнем їх соціокультурного розвитку та менталітетом. Процес задоволення, реалізації потреб виглядає як цілесмислова діяльність людей у певних соціально-економічних, політичних та культурних умовах. Потреби становлять єдину, цілісну систему і за різними критеріями типологізуються на: біологічні та соціальні; усвідомлені та неусвідомлені; матеріальні та духовні; індивідуальні та групові; раціональні та ірраціональні; реальні та ідеальні; очікувані та такі, що сталися, відбулися, та ін. Виділяються потреби:
згідно зі сферою діяльності - потреби в праці, пізнанні, вірі, спілкуванні, сексі, відпочинку; залежно від функціональної ролі - домінуючі та периферійні, стійкі та ситуативні; за суб'єктом діяльності - індивідуальні, групові, колективні, суспільні. До потреб належать не тільки корисні та необхідні для життя предмети та явища, а й шкідливі для здоров'я та соціального статусу; проте вони використовуються людьми з звичкою, традицією або через задоволення, яке можна отримати (тютюно-паління, вживання алкоголю, наркотиків тощо). А. Маслоу визначив ієрархію потреб: основні фізіологічні потреби в харчуванні, безпеці та захисті; психологічні потреби приналежності, ухвалення, любові; потреби в самореалізації. Причому тільки перші важливі для підтримки життя і повинні здійснюватися для задоволення наступних. Існування людських потреб вказує на можливість виявлення універсальних функціональних передумов для виживання будь-якого суспільства. Згідно з концепцією базисних людських потреб (basic human needs) усі людські істоти мають загальні фундаментальні потреби, включаючи здоров'я та автономію, на тих засадах, що вони є людьми. їх задоволення - необхідна попередня умова повноцінної участі в соціальному житті. Альтернативною точкою зору є тлумачення людських потреб як відносних, що відрізняються індивідуальними або культурними перевагами. На основі задоволення потреб, що виникли раніше, розширюється коло нових потреб, а діяльність людини стає ба-гатограннішою. Таке зростання потреб характерне для періоду активної соціалізації особистості. Крім потреб у їжі, одязі, житлі, відпочинку, виникають та розвиваються нові нагальні потреби - в інформації, освіті, спілкуванні, участі в суспільному, політичному, культурному, релігійному житті. Причому зростання потреб передбачає насамперед саме духовні потреби. На основі задоволення потреб у певних умовах породжуються нові потреби, які додають нових, додаткових імпульсів розвитку матеріального та духовного виробництва, покликаного створювати цінності, необхідні для задоволення як старих, так і нових потреб. Виділяються світоглядна, збуджувальна, пізнавальна та оцінювальна функції потреб, тобто різні способи їх виявлення в суспільстві та поведінці особистості. Оскільки потреби є рушійною силою діяльності, то необхідно їх диференціювати, розрізняти, щоб свідомо впливати на їх формування та інтенсивність розвитку: залежно від інтенсивності відображення об'єктивної нестачі виділяють надумані та реальні потреби; за характером благ вони поділяються на матеріальні та духовні; за спрямованістю виділяють відтворювальні та творчі; за результатом задоволення розрізняють потреби розумні та нерозумні, шкідливі та нормальні. Розрив між матеріальними та духовними потребами, розвиток перших на заваді іншим призводить до психології меркантилізму, споживацтва. Вузькість, неповноцінність та надщерб-леність потреб веде до зниження трудової активності, духовно-моральної бідності. Отже, потреба - це процес, що виникає під впливом порушення внутрішньої рівноваги організму, процес, який спрямовує та збуджує до дій, які відновлюють цю рівновагу. З появою потреби у індивіда виникають певні труднощі, напруженість організму, який інтенсивно «переживає», не одержуючи задоволення. Завдяки свідомості «висвічується» об'єкт потреби, від емоційного моменту (переживання чогось, як необхідного, прагнення до оволодіння ним) відбувається перехід до раціонального -пошуку шляхів реалізації потягу, розв'язання протиріччя між наявними і необхідними умовами життєдіяльності. Потреба, таким чином, є і переживання, і знання, являє собою єдність емоційного і раціонального. Отже, потреба в процесі свого розвитку проходить такі стадії: становлення (виникнення); напруженість (або функціонування у стані незадоволення); пізнання і оцінка; задоволення (зняття). Таким чином, розвиток здійснюється у формі заперечення заперечення. Конкретно-історичний розгляд системи потреб дозволяє виявити залежність її змісту і структури від місця, яке посідає суб'єкт у системі суспільних відносин. Видається перспективним виділення двох різних за своїми психологічними механізмами та моральними засадами способів розвитку індивідуальних потреб - екстенсивного та інтенсивного. Своєрідний механізм самозростання потреб пояснює широкі можливості їх екстенсивного розвитку і планомірного збільшення. Іде не «якісний розвиток» потреб, а їх кількісне зростання, поширюється їх предметний зміст і сфера поширення, з'являються нові способи та форми їх задоволення. Інтенсивний же шлях грунтується не на появі якісно нових потреб, а на їх «перегрупуванні», «центруванні» одних навколо інших, які соціально більш масштабні і морально більш високі. Цей шлях забезпечується процесами самовиховання і внутрішньої активності особи з притаманними їм моральною мотивацією та саморегуляцією. Саме з інтенсивного шляху розвитку потреб випливає морально-психологічний зміст закону підвищення потреб. Потреби складають ту реальну підставу, на якій формуються інтереси особи. Потреби та інтереси детермінують доцільну діяльність свідомості, втілюються в системі мотивації, закріплюються в установках і ціннісних орієнтаціях особи, які обумовлюють напрям діяльності, її соціальну активність. Інтерес (лат. іпівгвзі - має значення, важливо) - емоційна, підвищена увага людини до будь-якого об'єкта та явища. Інтерес, як і потреба, виявляє об'єктивне та суб'єктивне ставлення людини до умов свого існування, тому в реальній дійсності вони тісно переплетені. У співвіднесенні з об'єктивно значущим предметом потреба виступає основою інтересу, породжує його. Різниця між потребою та інтересом полягає в тому, що інтерес пов'язаний із соціальною діяльністю, необхідною для задоволення потреб. Потреби ж являють собою умови, необхідні для існування людини. Інтерес завжди спрямований на предмет, не існує безпредметних інтересів. Якщо об'єктивна сторона інтересів пов'язана з умовами життя, з економічними відносинами, то суб'єктивна - з усвідомленістю інтересів; проявляється вона у відповідності або невідповідності цілей діяльності особистості вимогам соціальних законів. Соціальні інтереси - це реальні причини дій, звершень, які формуються з їх відмінностями за становищем та роллю в суспільному житті. Інтереси групи формуються на основі інтересів її членів як цілісність, що відбиває спільні, подібні риси об'єкта, всього соціального стану окремих індивідів. Відмінності соціальних інтересів пов'язані з відмінностями соціальних статусів і ролей різних соціальних груп та особистостей. Протилежність соціальних інтересів може стати основою соціальної напруги, соціальних зіткнень. Для забезпечення динамічного розвитку суспільства, пом'якшення соціальної ситуації важливо враховувати весь комплекс соціальних интересів особи, соціальних класів, етнічних груп тощо. Соціальний інтерес, з одного боку, є безпосереднім збуджуючим мотивом діяльності людини, який зумовлює її дії, а з іншого боку, інтерес - дещо об'єктивне, що не залежить від волі та свідомості людини. Інтерес - це не просто соціальний стан, а стан, що рефлексуєть-ся у свідомості та переходить у дію. У такому розумінні соціальний інтерес є одночасно і об'єктивним відношенням, і суб'єктивним збуджувачем, тобто єдністю об'єктивного і суб'єктивного. У структурі соціального інтересу виділяють чотири основні моменти: соціальний стан суб'єкта або сукупність його зв'язків із суспільством; ступінь усвідомлення стану; мотиви діяльності, спрямовані на певні об'єкти інтересу; сама дія, що являє собою ствердження суб'єкта в об'єктивному світі. Таким чином, соціальний інтерес відображує соціальній стан суб'єкта та визначається саме ним. Виходячи з того, що суспільні відносини проявляються у вигляді соціальних інтересів, можна зробити висновки: по-перше, соціальні інтереси завжди мають своїх носіїв, тобто належать конкретним суб'єктам, що вступають у взаємовідносини; по-друге, соціальні інтереси за своєю природою об'єктивні, є виявленням ролі відповідних суб'єктів у системі суспільного розподілу праці, їх зв'язку з певним типом суспільного присвоєння; по-третє, суспільні відносини, виявляючись у соціальних інтересах, набувають характеру рушійних сил соціального розвитку. Ціннісна орієнтація - утвір ідейно-цільового плану, який має організуючий, регулюючий та направляючий характер, включає когнитивний, емоційний та поведінковий компоненти. Вона являє собою один із фундаментальних компонентів менталітету, який розкриває багатство складових людської більшості. Менталітет складається століттями з накопичення традицій, цінностей, переваг, переконань, оцінок, заперечень і т. п. Це глибинне, особисте ядро людини, народу, яке детермінує їх ставлення до світу, їх творчість, свободу, відповідальність. Проблему людини не можна редуціювати до проблеми виживання, оскільки вона пов'язана з проблемою виявлення цілей, інтересів, прагнень окремих людей і всього людства як цілісної системи. Проблема цінностей уже вийшла за рамки наукового і філософського людинознавства і виявилася в найвищій мірі життєвою проблемою, бо під сумнів поставлено саме існування людини та її цивілізації. Ніколи ще системи цінностей, яких дотримується людство, держави, нації, соціальні групи, індивіди не виступали такими факторами їх розвитку, від яких значною мірою залежить не просто зміст і напрям людської історії, а й те, буде ця історія мати продовження чи вона обірветься. Проблема цінностей нині має прямий вихід до глобальних проблем. При збільшенні антропогенного навантаження на навколишнє середовище, поглибленні суперечностей між еволюційно-генетичними можливостями людей і середовищем їх життя призводить до того, що адаптивні спроможності суспільства можуть виявитись вичерпаними. Необхідна ціннісна регуляція діяльності щодо мети і засобів. У даному контексті оціночний підхід як співвідношення своєї діяльності з навколишньою дійсністю має важливе методологічне значення, оскільки без зміни ціннісних орієнтацій цивілізація не спроможна вижити. Зараз з усією гостротою перед наукою стоїть завдання розвитку логіки і методології систематичної оптимізації взаємовідносин людини і навколишнього середовища. Оскільки наукові знання поліфункціональні, їх застосування може бути і на користь, і на шкоду, то подальший розвиток науки повинен контролюватись усіма цінностями культури. Оскільки активність людини сама по собі може бути і конструктивною, і деструктивною, то адекватна постановка і вирішення проблем активізації творчих потенцій людини, створюючої, а не руйнівної її активності, посилення її моральної та суспільної відповідальності може забезпечити умови для подальшого прогресу людства. Наше суспільство особливо потребує ціннісного мислення, переходу від наукової констатації та каузального пояснення до пізнання того, що «повинно бути», що значуще, необхідне. Такий розгляд об'єкта не тільки як предмета пізнання (виявлення «суттєвого»), але і як предмету людської дії (встановлення «належного») відповідало б вимогам гуманізації людини і світу. Щоб людство могло рухатись по шляху суспільного прогресу, недоторканим повинен залишатись принцип пріоритету загальнолюдських цінностей, які відповідають родовій суті та індивідуальним особливостям особи. При такому положенні взаємовідносини людини, суспільства, природи матимуть стабільний, гуманістичний характер. Сенс життя являє собою осмис-Сенс жііття як функція лення людиною свого призначення, людижого буття. «самовиправдовування» своєї жит-Свобода, власність, тєдіяльності. Він містить у собі відповідальність цілі, ідеали, установки, умонастрій та лінії поведінки людини. Сенс життя не заданий людині одвічно. Людина змінюється у зв'язку із змінами в суспільних відносинах, в особистому житті, у формах життєдіяльності; разом з цими змінами змінюється і сенс життя. До того ж людина існує в багатьох формах буття, тому сенс її життя багатомірний. В історії духовних пошуків людства можна виділити три головні підходи до вирішення цієї проблеми. Сенс життя знаходиться за межами світу - в об'єктивних порядках вищого буття, у надособистісних цінностях, у Богові. З цієї точки зору, єдиним, що робить життя усвідомленим, що надає йому абсолютного сенсу, є дійова співучасть у житті, що спрямовується надприродними силами. Цінність і сенс життя - у самому житті, тому людина здатна перебудовувати світ на засадах добра та справедливості. Ця прогресивна мета і надає сенсу людському існуванню. Сенс життя задається самою людиною завдяки її зусиллям щодо самореалізації. Життя саме по собі не має заданого сенсу, тільки людина завдяки своїй діяльності свідомо чи несвідомо, доцільно чи стихійно творить свою людську сутність. Кожний індивід може проектувати свій спосіб буття та його стиль, але при цьому він завжди виходить з деяких припущень про дійсність цінностей, з певного розуміння сенсу життя і цілей життєдіяльності. Здійснення вибору виявляє свободу людини. Але, обираючи вчинок, той або інший варіант поведінки, особистість обирає себе. Вона будує себе, створює свій духовний образ. Буття, що складається з множини актів вибору, і являє собою життя особистості, а точніше саму особистість у її динаміці та русі. Таким чином, разом зі свободою виникає відповідальність - і насамперед, за себе і свою долю. Необхідність первинна, в природі і суспільстві вона існує у формі об'єктивних законів, а закони, які не вдається пізнати, виявляють себе як «сліпа» необхідність. Чим більш глибоко і повно людина пізнає закони об'єктивної дійсності, тим більш усвідомленою і вільною виявляється її діяльність. У цьому розумінні свобода полягає не в незалежності від об'єктивної необхідності, а в умінні приймати рішення з урахуванням наявного знання. Стосовно особистості, яка живе і діє в суспільстві, свобода є право робити все, що дозволено законами, які виявляють пізнану необхідність. Усвідомлення загального розуміння свободи дозволяє виділити її конкретні аспекти: свобода економічна, що передбачає не тільки свободу від експлуатації, а й свободу прийняття економічних рішень і дій; свобода політична, що полягає в такому наборі громадянських прав, який забезпечує громадянину не тільки нормальну життєдіяльність, але й гарантує йому загальне і рівне виборче право, пряму участь в управлінні суспільними справами, можливість об'єднуватись у політичні партії, рухи; свобода духовна, що полягає у свободному виборі світогляду, ідеології, системи моральних цінностей, а також у свободі совісті (тобто права сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої) тощо. Свобода особистості не абсолютна, а відносна; цією відносністю обумовлюються всі демократично орієнтовані правові документи, що визначають межі свободи. Відносність свободи отримує своє втілення у відповідальності особистості перед іншими людьми та суспільством. Якщо свобода означає можливість вибору певної форми дії в конкретній ситуації на основі необхідності, яку вдалося пізнати, то відповідальність є здатність особистості приймати адекватне ситуації рішення, передбачати наслідки своїх дій та відповідати за них перед суспільством. Причому залежність між свободою і відповідальністю особистості прямо пропорційна: чим більше свободи людині надає суспільство, тим більша відповідальність за використання цієї свободи. Відповідальність виступає мірою свободи. Враховуючи, що діяльність людини пов'язана з різними сторонами суспільних відносин, соціальна відповідальність проявляється в різних формах: політична, правова, громадянська, моральна, адміністративна тощо. Крім того, існує індивідуальна, колективна, а також різні види професійної відповідальності, Це вказує на те, що в суспільстві не може бути особистості, вільної від відповідальності в будь-якій формі. Таким чином, свобода - осмислена необхідність вільного вибору і діяльність з урахуванням цієї необхідності, а відповідальність - це соціальне відношення до суспільних цінностей. Ці категорії набувають особливої значущості завдяки їх діалектичному взаємозв'язку з категорєю власності. Власність - складне динамічне утворення, яке характеризується тим, що: виявляється в продуктах матеріальної та духовної роботи особистості; впливає на загальний стан особистості; визначає принципи та норми її життєдіяльності; забезпечує відповідний рівень соціальних благ у суспільстві; зумовлює відповідну свободу в межах суспільства; надає особистості впевненості у собі. Від правильного розпорядження власністю залежить її продуктивність і користь як для безпосереднього власника, так і для осіб, за яких він несе відповідальність. Власність зумовлює не тільки діяльність, а й побут, дозвілля - усі процеси, що пов'язані з життєдіяльністю особистості та становлять її суть. Основні сутнісні характеристиками власності: власність є інтенційною, ціннісно зумовленою основою діяльності особистості, вона стає результатом і основою динамічного розвитку подальшої ціннісно спрямованої діяльності індивіда; власність постає як регулятор взаємовідносин між особистістю і суспільством, являючи собою суб'єктизовану оцінку об'єктивного соціумного процесу; власність є певним варіантом відображення реальності, що охоплює даний рівень можливостей індивіда в реалізації певних цінностей; 4) за своєю суттю власність становить систему можливих альтернатив щодо реалізації відповідних задумів, які в конкретній ситуації найбільш повно відповідають можливостям особистості. Існує кілька рівнів ментального усвідомлення власності індивідом. Залежно від того, наскільки життя наповнене супровідними чинниками, які визначають характер діяльності, безпосередньо впливають на емоційний стан індивіда, визначаючи його місце в соціумі, серед інших людей, залежно від вияву соціальної активності індивідів, різних варіантів самоідентифікації в суспільстві, розрізняються чуттєво-емоційний, поверхово-раціональний, практично-раціональний та особово-раціональний рівні сприйняття власності особою. Чуттєво-емоційний рівень становить певний комплекс відчуттів і емоцій, що спричиняються виявом повноважень власника: підсвідоме відчуття корисності власності для індивіда та можливостей у розпорядженні нею; відчуття власності як гаранта певної соціальної захищеності, адекватної винагороди за працю, витрачені зусилля; власність сприймається як певна відповідність морально-етичним нормам особистості й може бути доступною для всіх одиничних особистостей згідно з їхніми морально-етичними, вольовими якостями, внесками в розвиток суспільства. Поверхово-раціональний рівень розуміння власності являє собою усвідомлення індивідом відповідальності витраченим на її здобуття зусиллям, сумлінності, закріплює розуміння власності як справедливості винагороди. Притаманний в основному найменш соціально захищеним верствам населення, особам, які не виявляють достатньої соціальної активності або не можуть користуватися особливими зв'язками в суспільстві, не мають відповідних знайомств, тощо. Практично-раціональний рівень усвідомлення власності визначається самодостатністю набутої власності із запитами й прагненнями особистості, розумінням адекватності набутого рівня власності уявленням, здібностям індивіда. Набута власність розглядається в даному випадку не як результат соціальної активності особистості, сприймається не стільки як винагорода за працю й витрачені зусилля, сумлінність, а як невід'ємна, обов'язкова, суто індивідуальна, особистісно втілена половина буття індивіда. Дане уявлення про власність не становить певної усталеності, а є поштовхом для примноження, що спричинює постійну активність індивіда, спрямовує його на збільшення відповідальності за набуту власність. Особово-раціональний рівень усвідомлення власності визначається у осіб, які в силу особливої соціальної поведінки чи походження належать до найбільш забезпечених людей. Власність як така для осіб, ідентифікованих у зазначеній групі, не є результатом зусиль, витрачених особисто: вона може бути наслідком надто привілейованого соціального походження пращурів, які відіграли значну історичну роль у суспільстві, справили великий вплив на розвиток науки, культури чи мистецтва, що відіграло епохальне значення для людства в цілому. До цієї групи можуть так само належати й особи, які завдяки своїм особистісним рисам та особливостям власної соціальної поведінки, що не завжди відповідає морально-правовим нормам суспільства, досягають надто надмірного рівня забезпеченості. У подальшому діяльність таких осіб може бути спрямована як на збільшення і без того надмірного рівня власності, так і навпаки: власники можуть не докладати зусиль щодо примноження власності. За ступенем емоційного сприйняття власності індивідами існують власність фрагментарна та актуальна високого, середнього та низького ступенів актуалізації. Фрагментарна власність не становить для індивіда фактично ніякої матеріальної та духовної цінності, а залишається тільки своєрідним фрагментом у його діяльності. Об'єкти даної власності можуть діставатися індивідові без затрат фізичних, розумово-інтелектуальних сил, без матеріальних витрат. Така власність не становить для індивіда ніякої актуальності, не є потрібною для власника, і останній не отримує ніякої користі й насолоди від розпорядження об'єктами такої власності. Актуальна власність справляє ціннісно-моральний вплив на власника, її об'єкти відповідають рівневі ціннісно-духовних запитів особистості, являють собою певну актуальність для власника. Актуальна власність високого ступеня актуалізації досягається в результаті докладання особистістю зусиль, є об'єктом прагнення особистості, є повністю осмисленою індивідом, постає як максимально можлива реалізація задумів і зусиль особистості, є свідченням найбільш повного вияву нинішніх можливостей особистості, постає глибоко осмисленою і розуміється як найкраще і найоптимальніше поєднання запитів індивіда, його ціннісних прагнень і можливостей щодо їх реалізації. Такий вид власності відображає єдність духовного, морального, соціального початків людини, стає фактично повним відображенням особистості і її соціальної екзистенції. Об'єкти цієї власності являють собою особливу цінність для власника, не є засобами обміну, продажу чи дарування. Актуальна власність середнього ступеня актуалізації є осмисленою індивідом, досягається шляхом докладання особистістю відповідних зусиль. Однак, на відміну від власності високого ступеня актуалізації, використовується індивідом із суто практично-прагматичної точки зору, є базою для подальшого власницького наповнення й примноження і являє собою вияв суто споживацьких інтересів власника. Актуальна власність низького ступеня актуалізації являє собою своєрідний запас, резерв для можливого подальшого використання. її становлять матеріально втілені речі та об'єкти, які не належать до предметів постійного використання, на їхнє придбання особистість не витрачає актуальні для неї кошти. Визначаються три рівні внутрішньої власницької свободи: вільної реалізації, прагматичної реалізації, індивідуально спрямований рівень. Рівень вільної реалізації притаманний в основному особам, які сприймають власність на поверхово раціональному рівні. Він характеризується розумінням власницьких взаємовідносин у соціумі як абсолютно партнерських, рівноправних, безкорисливих і непрагматичних стосунків між власниками. Рівень прагматичної реалізації внутрішньої власницької свободи визначається серед осіб, ідентифікованих у групі практично раціонального рівня усвідомлення власності. Внутрішня власницька свобода в цьому випадку визначається прагматичною налаштованістю осіб у взаємостосунках з іншими власниками - учасниками соціумного процесу. Індивідуально спрямований рівень внутрішньої власницької свободи характеризується розпорядженням власністю з суто індивідуальних позицій. Притаманний даний рівень особам, що ідентифіковані у групі особово-раціонального рівня усвідомлення власності. Ті витрати, які здатні робити ці категорії осіб, не можуть порівнюватися із сумою максимально можливих витрат решти людей. Але ці витрати можуть бути спрямовані як для власного блага й процвітання, так і адресовані у вигляді спонсорства, особливо великих пожертвувань тощо. Таким є проблемне поле філософії, яка в усі часи тримала у фокусі людину, що вивчає світ, пристосовується до нього, перетворює, намагаючись вирішувати при цьому головне питання: «Як мені бути щасливим у цьому складному світі?». |