Тема 5 пІд владою  польщІ. зростання  козацтва (друга пол. xvi — перша пол. xvii ст.)

5.1. Загарбання українських земель  Польщею

Після Люблінської унії українські землі Польського королівства («Ко- рони») входили до семи воєводств: Руське (Галичина), Белзьке,  Во- линське,  Подільське, Брацлавське, Київське, Чернігівське. На території України  (за винятком Галичини)  мали  чинність  литовські  статути  1566 та 1588 років. Більшість українських міст керувалася  положеннями маг- дебурзького права. Таким чином,  Польща без «єдиного  пострілу» при- єднала  Україну,  встановила  в ній свій  адміністративний лад, перетво- рила у свою  провінцію і розгорнула колонізацію.

Після унії на Україну посунув  величезний потік польських  феодалів, провідну  роль в якому  відігравало магнатство. Вони  займали  пустуючі землі,  витісняли  місцевих  землевласників. Жолкевські, Замойські, Ка- линовські, Конецьпольські, Потоцькі,  Синявські, Язловецькі  та багато інших родів захопили  величезні  простори — сотні сіл, десятки  містечок і замків.  Вони були необмеженими володарями своїх областей,  бо три- мали в руках і найвищі посади в адміністрації воєводств та повітів. Дрібні землевласники були беззахисні перед  їхньою сваволею  і або підкоря- лися  і віддавали  свої  землі,  або,  рятуючи  життя,  втікали.  Скарги  чи спроби судових  процесів не давали  позитивних результатів, бо вся судова система була в руках польських  феодалів. Три чверті усіх се- лянських  господарств на Волині в 1629 р. зосереджувалися в руках 37 волинських магнатів. Їхні права на придбані, а часто й загарбані землі затверджувалися королівськими грамотами.

На Лівобережжі своїми розмірами виділялися маєтності Вишневець- ких з центром  в Лубнах.  Черкаський староста  князь  О.Вишневецький наприкінці XVI ст.  захопив  більшу  частину  Лівобережжя і випросив  у короля підтвердження на землі від кордонів з Московським князівством до Дніпра.  Він збудував  тут міста  Лубни,  Ромни,  Пирятин,  Прилуки, осадив сотні сіл. А наприкінці 30-х років XVII ст. Вишневецькі були влас- никами  майже  сорока  тисяч селянських дворів.

Таким чином, багато польських, а за ними й українських магнатів дістали великі земельні наділи, які зразу ж треба було заселити, упорядку- вати,  щоб отримувати прибутки. Магнати  по-варварськи експлуатували

природні багатства  України, вирубуючи ліси понад річками  Південної України  для землеробства та видобування з деревини поташу.  Вини- щувалися  ліси і в інших регіонах  України.

Разом з магнатами в Україну посунула дрібна шляхта, сподіваючись і собі маєтків та багатств. Найчастіше вони ставали управителями, еко- номами  панських  маєтків, командували загонами дворової  охорони  і разом зі своїми  покровителями визискували місцеве  населення.  Орен- даторами, економами, посередниками в торгівлі  були й євреї, яких магнати  привозили з собою.  Їх кількість  швидко  зростала.

Селянство на захоплених  землях перебувало  під необмеженою вла- дою феодалів. Не лише селянське майно,  а й сам селянин належав феодалові.  Це забезпечувало необхідні  робочі  руки  для поміщицького господарства.

Протягом другої  половини  XVI ст.  польський і литовський уряди видали ряд законів  із забороною селянам переходити з місця на місце без дозволу  феодала-власника. У 1573 р. вводиться  необмежена пан- щина у маєтках «з волі пана». Це означало, що селянин мав виконувати всі роботи,  як того  вимагав  феодал, і там, де він накаже.  «Литовський статут» 1588 р. остаточно  закріпачив селян. Непокірних пан мав право закувати  в кайдани, кинути  до в’язниці, посадити на палю. Безправни- ми були і селяни,  що сиділи  на «королівщинах»  — державно-феодаль- них землях.  Тут селянин  не міг  без дозволу  королівської адміністрації покинути свій наділ чи самочинно освоювати нові землі.

Слід відзначити, що панщина  (відробіткова рента) в різних районах України мала певні особливості. Найбільшого розвитку вона набрала в Галичині  і на Волині,  де поміщицькі маєтки  набули фільваркового ха- рактеру,  найтісніше були пов’язані із зовнішнім ринком. Ці землі були і найгустіше заселеними. Тут фільваркова  система стимулювала значне посилення експлуатації селянства. На Волині в 20-х роках XVII ст. пан- щина досягла  чотирьох-п’яти днів на тиждень,  а в 40-х роках — 6 днів. В той же час на півночі Київського воєводства — двох–трьох днів. З мен- шою  інтенсивністю вона  вводилася  на Брацлавщині, де, як і на Київ- щині, фільваркове  господарство лише запроваджувалося. У Галичині  і на Волині найінтенсивніше відбувалося й обезземелення селянства. Тут феодали за підтримки уряду збільшували  фільваркові землі і урізали наділи. Внаслідок цього  кількість  малоземельних і безземельних селян досягла  35–40\%, з половинним наділом  (половина волоки  чи лану) — близько 40\%. Повний наділ (волока від 16 до 21 га) мали лише 20\% селянських дворів (димів). У другій  половині  XVI ст. у Галичині  і на Во- лині існувала в основному відробіткова рента, а поряд з нею — про- дуктова  та грошова.

Становище  селянства  погіршувалося внаслідок  передачі  феодала- ми своїх маєтків в оренду. Орендарі — купці, шляхтичі, лихварі-євреї примушували кріпаків  працювати у фільварку  до п’яти–шести днів на тиждень.  Селян та міщан  жорстоко визискував і уряд, стягуючи великі податки, особливо під час війн.

Дещо  інакше  розвивалося селянське господарство  у новостворе- них магнатами господарствах Наддніпрянщини, Поділля та Лівобереж- жя. Заселяючи ці землі селянами  із внутрішніх  провінцій, феодали да- вали їм різні  пільги,  зокрема свободу  від усіх повинностей на 20–40 років.  Шлях у ці регіони відкрили  «уходники» ще в XV — першій  поло- вині XVI ст. По їхніх слідах йшли  магнати, які, збудувавши тут маєтки, потребували великої кількості  робочих рук. Родючі землі з більш вільни- ми умовами  життя викликали масовий рух селянства  на схід, головним чином  з Волині,  Поділля, Галичини,  Холмщини  та Полісся,  де кріпацт- во, утиски  феодалів і урядових  чиновників ставали все нестерпнішими. Селяни з охотою  заселяли  ці малоосвоєні землі,  хоча на нових місцях їм загрожували набіги  татар. Пільги розповсюджувалися на тих селян, хто вже тут жив. Ці поселення, звільнені від повинностей на багато років, дістали в народі назву «слободи». В результаті протягом кількох десятків років після Люблінської унії відбувався колосальний процес господарсь- кого  освоєння українськими селянами  та козаками просторів серед- ньої та південної  Київщини і майже всієї території сучасної  Полтавщини та інших регіонів  степової  України.  Користуючись пільгами, переселенці енергійно взяли розробляти чорноземні ґрунти, вводячи їх у господарсь- кий обіг. Уряд підтримував цей процес, маючи надію на те, що нове на- селення  успішніше організовуватиме оборону  від набігів  татар.

Однак з часом  свобода  і пільги  стали обмежуватися, і в цьому не- гативну  роль відіграла  дрібна  шляхта та євреї,  яких з’являлося тут все більше. Разом з магнатами і урядовою  владою вони починають  вводи- ти кріпосництво, хоч і в невеликих  розмірах. У відповідь  населення, озброєне, призвичаєне до безперервних військових сутичок  з татара- ми, переходило далі в степи,  поповнюючи козацькі лави, піднімало повстання.

5.2. Соціально-економічний розвиток

Внаслідок освоєння нових степових  просторів та розвитку фільвар- кового господарства в другій  половина  XVI — першій  половині  XVII ст. значно зросла  площа оброблюваних земель і продуктивність сільського господарства. Найрозвинутішим було сільськогосподарське виробництво

на Волині,  Галичині,  Західному Поділлі. Тут переважало трипілля,  поля удобрювалися, використовувався плуг із залізним лемешем. Основною зерновою культурою  було жито,  але поширювалися також  пшениця  та ячмінь,  хоча врожайність їх довгий  час залишалася  невисокою. Голов- ними  технічними культурами, як і раніше,  були льон, конопля  та хміль. Зростало тваринництво. Розводили велику рогату худобу, свиней,  овець, у степових  районах  поширювалося табунне конярство. В ті часи значну роль продовжувало відігравати мисливство, рибальство, особливо  на південному сході. Розвивалося городництво, садівництво, бджільництво.

Слід зазначити, що фільваркове  господарство у своїй більшості  не обмежувалося вирощуванням зернових культур на експорт; їх власни- ки часто  мали  ґуральні,  броварні, медоварні, а іноді  й рудні,  поташні буди,  селітроварні, жупи  (солеварні). Кріпосні селяни,  що  працювали на цих промислах, були найбільш експлуатованою частиною  сільського населення.

В Україні зростає ремісниче виробництво як у містах, так і в селах.

Найбільшого розвитку воно досягло  в Галичині і на Волині, хоча фільвар- кові промисли та право  феодалів торгувати без мита завдавали  йому певної  шкоди,  звужуючи  ринки  збуту.  Найбільшими ремісничими цент- рами були Львів, Луцьк, Острог, Кам’янець-Подільський. Зростала  кіль- кість ремісників, як тих, що об’єднувалися в цехи, так і позацехових —

«партачів».

У виробництві переважала  ручна реміснича праця, хоч поступово збільшувалося і використання машин  та механічних  пристроїв.

Створювалися перші підприємства, де поряд з кріпаками працюва- ли вільнонаймані робітники з числа розорених ремісників і селян.  По- ступово  з ремісничого виробництва виростали перші мануфактури. Це ливарні, що відливали гармати  та церковні дзвони  у Львові, Острі, Черкасах,  Білій Церкві; гути, особливо ті, що виготовляли художнє  скло; жупи та ін. На деякі промисли існувала монополія держави  чи шляхти — винокурний, млинарний.

Об’єднання українських земель  у складі Польщі сприяло  поширен-

ню їх економічних зв’язків, посиленню формування зовнішнього і внут- рішнього ринків,  активізації товарного обігу. Розширювалися старі, з’яв- лялися нові торги,  торжки, ярмарки, що відігравали велику роль у розвитку внутрішньої торгівлі.  Деякі ярмарки (у Києві,  Львові,  Кам’янці, Луцьку) мали загальноукраїнське значення. Сюди приїздили також купці із сусідніх  країн.

Все  інтенсивніше розвивалася зовнішня  торгівля.  Польський  порт

Гданськ  на Балтиці стає головним центром  торгівлі  хлібом у Європі.  За

65 років з 1583 по 1648 р., експорт зернових через цей порт зріс у 2,5

раза. Значна частина його йшла з України. Багато вивозилося і суходо- лом — через  Краків  та Люблін.  Продовжувався експорт волів та іншої худоби. Значну роль у зовнішній торгівлі,  як і раніше, відігравав  продаж обробленої деревини — дубових  плах для будівництва кораблів,  щог- лового  дерева, а також дьогтю та поташу.  Досить  вагомими складови- ми експорту були мед і віск.  За кордон, як і раніше,  вивозили багато прикарпатської солі.

Таким чином,  більша частина  промислового виробництва була по- в’язана з господарствами феодалів, працювала  на ринок,  приносячи значні  прибутки, які потрапляли  до рук феодалів,  витрачалися на до- рогі  прикраси, предметів розкоші, вино, цукор,  шовкові  тканини  і май- же не вкладалися  в промисловість.

У другій  половині  ХVІ — першій  половині  XVII ст. в Україні  зростає кількість  міст і містечок та населення  в них, особливо у Південній  та Південно-Східній Україні, куди переселялися великі групи селян і міщан із Заходу та Півночі. У 40-х роках XVII ст. в Україні існувало близько  1000 міст  і дрібних  містечок. Серед  містечок переважали дрібні,  що часто нараховували  не більше 100 дворів. Найбільшими містами  були Львів з

18 тис. жителів та Київ — 13–14 тис. Великими міськими центрами були

Кам’янець-Подільський, Луцьк, Чернігів,  Ніжин, Полтава та Перемишль.

Кілька міст мали магдебурзьке право,  невелика  частина  була дер- жавними, решта  належали феодалам,  які, як і державні  урядовці,  вво- дили численні регламентації, мита, високі  податки  на право виробниц- тва і продажу  товарів.

Міська  біднота  (плебс)  — підмайстри, учні, наймити, «партачі» по- стійно  пригнічувалися, обмежувалися міською верхівкою — патриціа- том та середнім міським станом — бюргерством. Між плебсом  і патри- ціатом та бюргерством велася гостра  соціальна боротьба. Поряд з цим мали місце і національно-релігійні конфлікти, особливо в Західній Україні, де міська  верхівка  була спольщена. Польські  патриції  не дозволяли  ук- раїнцям будувати церкви, переслідували православних священиків, при- мушували  православних платити  податки  на утримання католицького духовенства.

Міщанство українських міст мало етнічно строкатий характер:  поль- ська шляхта та урядники, німецькі ремісники, єврейські та вірменські купці і переважна частина  корінного населення,  що, як і раніше,  толерантно ставилися  до міщан з інших народностей. Релігійно-національні супереч- ності  існували  лише  з польськими групами, що презирливо ставилися до українців, релігію  яких називали  схизмою, а їх самих «бидлом».

5.3. Церковна боротьба. Братства  та Брестська унія

У другій  половині  XVI ст.  — першій  половині  XVII ст.  православна релігія і українська національна культура стають надзвичайно важливим об’єктом наступу  польських  урядових  кіл, магнатства і шляхти та като- лицької церкви. Проти цих ідеологічних основ української народності ведеться боротьба, скоординована з державним та економічним насту- пом, який ставив українську народність на межу виживання. Малося на меті колонізувати українську еліту, позбавити народ  власної  мови,  де- націоналізувати його,  знищити українську православну релігію і культу- ру, окатоличити Україну і в кінцевому результаті  перетворити її в одну з покірних провінцій Речі Посполитої.

Криза  православної церкви  у XV, другій  половині  XVI, та на початку XVII ст.  продовжувалася. Вона  була значною  мірою  результатом без- державності українського народу  і відсутності її захисту  з боку держа- ви. Проявами  кризи  у православній церкві,  як і раніше,  були призна- чення великим  князем  або магнатами — «на подання» — єпископів. Великий  вплив мав так званий  «патронат» (тих світських діячів, які опі- кали релігійні  заклади).

Урядові чиновники-воєводи, намісники, старости присвоювали «пат- ронат» над церквами й монастирями в межах  своїх  територій і таким чином збагачувались, використовуючи призначення на духовні посади, визначення церковних, монастирських земель та маєтків.  Було немало випадків, коли «патронами» ставали ті, хто перейшов у католицизм або якусь із протестантських сект. Ці «патрони» переслідували й утискували православних священиків та мирян.

Становище  нижчого духовенства, особливо сільських  священиків, ставало все нестерпним. Тому авторитет  сану священика падав. Як наслідок, на ці посади  часто попадали  невігласи та гіркі  п’яниці.

Перебуваючи в стані занепаду  і дезорганізації, православна церква не могла  підтримувати духовні традиції,  освіту й письменство, викону- вати роль духовної основи українського народу. В той же час вона була національним прапором українського народу в боротьбі проти польсько- католицької експансії.

У другій  половині  XVI ст. протестантські течії, незважаючи на реп- ресії в Польщі,  активізувалися, що сприяє  пожвавленню у Речі Поспо- литій культурних  процесів. Безперервні дискусії церковних діячів вик- ликають до життя досить значну художню літературу, певною мірою полемічну.  Це відповідно впливає і на Україну, сприяючи пожвавленню її церковного та культурного життя.

Серед  реформаційних течій  в Україні  кінця  XVI — початку  XVII ст. найбільше  поширюється социніанство — одне із вчень антитринітаризму

(заперечення догмату  про святу трійцю). Ідеологом його  був швейца- рець  Фауст  Социн  (1539–1604 рр.),  який  через  гоніння  втік із Швей- царії і в 1579  р. приїхав  до Польщі.  В основу  свого  вчення  він поклав раціоналізм, побудову  християнської віри на базі розуму.  Заперечува- лося все містичне. Христос  вважався не богом, а людиною. Социніанці виступали проти таких таїнств, як причащання, хрещення дітей та ін., відстоювали свободу  совісті,  піклувалися  про поширення освіти.

З 60–70-х років XVI ст. у Польщі посилюють боротьбу  проти рефор- мації  орден  єзуїтів  та інші реакційні сили.  Однак  єзуїти  ведуть наступ не лише  проти  протестантизму, а й православної релігії  — «схизми». Вони застосовують досить  своєрідну і водночас  ефективну  тактику: створюють густу мережу  шкіл із залученням  великої  кількості  кваліфіко- ваних педагогів. Основна увага приділялася гуманітарним та словесним наукам  — граматиці, риториці, поетиці.  Педагоги докладали  багато  зу- силь, щоб зробити учнів своїми  союзниками. До цих чи не найкращих у Європі шкіл, при обмеженій кількості  українських навчальних закладів, віддавали своїх дітей як польські,  так і українські магнати  й шляхтичі, а учні ставали  завзятими католиками. Єзуїти  звертають  особливу  увагу на заможних, а також талановитих  людей із нижчих верств  населення, намагаючись залучити  їх до шкіл та церкви. Вони також володіли май- стерністю проповіді та диспутів, привертали на свій  бік багатьох  слу- хачів, ведучи пропаганду в маєтках  магнатів,  шляхти та у містах.  Пра- вославну церкву вони критикували за неуцтво священиків, втручання світських у церковні справи.  Висувається ідея церковної унії — при- єднання  православної релігії  до католицької.

Шукаючи вихід із церковної кризи, українське громадянство відчу- ває потребу  реорганізувати церкву,  оздоровити й обновити її, піднести рівень  освіти  її служителів.

У відповідь  на посилення польсько-католицького наступу в Україні XVI ст. зростає православна магнатсько-шляхетська опозиція, на чолі якої фактично  стояв князь Василь-Костянтин Острозький. Опозиція дотримувалася поміркованих поглядів і не виступала проти влади поль- ської «корони». Вона прагнула лише розширення адміністративної та культурно-релігійної автономії  українських земель у складі Речі Поспо- литої. Магнати  протегували православній церкві та культурно-освітній справі.  Зокрема, Григорій Хоткевич першим заснував  друкарню на півночі  України,  у Заблудові, в якій  Іван  Федоров почав  друкувати книги. Костянтин Острозький заклав  Академію  — один  із найкращих вищих навчальних закладів у Європі.  Його син Василь-Костянтин Ост- розький продовжував справу батька, став відомим  меценатом україн- ської  культури.

Однак це були покоління, сформовані у Литовській державі.  В кінці XVI — на початку XVII ст. нові покоління  магнатів потяглися до Польської держави, колонізувалися і окатоличилися, і вже син Василя-Костянти- на Острозького відрікся  від своєї церкви, а онука на місці православної Острозької академії  створила  єзуїтську колегію. Шляхом  ренегатства пішли майже  всі магнатські і значна частина  шляхетських родів.  Дещо послідовніше відстоювала свою православну релігію,  культуру  та соці- альні права дрібна українська служила шляхта, що мешкала в Черні- гівській, Київській, Брацлавській землях,  на окраїнах Галичини  і Волині. Вона використовувала методи  легальної  боротьби  в сеймі  та місцевих сеймиках. І хоча в окремих випадках  це мало  деякий  успіх,  в цілому польська  система підкорила і її. Українська  еліта на межі  XVI–XVII ст. зрадила  свій народ.  У важкі,  трагічні  для нього  часи вона не очолила боротьби, чим нанесла  йому велику  шкоду,  бо в тих умовах феодаль- них протиріч, до того ж ускладнених жорстокою польсько-католицькою навалою із заходу та турецько-татарською зі сходу й півдня, лише при- вілейовані,  економічно сильні  соціальні  верхи разом  з народними ма- сами  могли  вести  розбудову і захист  національного та культурно-цер- ковного життя  народу,  відновлювати його  державність.

У ці складні  часи керівництво й ініціатива  в національно-визвольно- му русі остаточно  переходять  до козацтва, до якого  частково  приєдна- лася шляхта. Пізніше  ця роль повністю  перейшла  до козацтва.

У другій  половині  XVI ст. — на початку  XVII ст. в боротьбу  за оздо- ровлення  і зміцнення православної церкви  та культури  втягується й українське міщанство, яке завдяки  економічному зростанню міст та магдебурзькому праву зміцніло  і було достатньо  незалежним від адмі- ністрації. Навіть у містах, що підкорялися магнатам, населення  обира- ло своє керівництво і було досить  самостійним. У західних  землях  Ук- раїни міста були віддані у повне розпорядження католиків-поляків, а частково  — німців. Однак за мурами міста жило численне приміське українське населення,  тісно пов’язане з селянством, і воно сміливо вело боротьбу  з польською міською верхівкою.

Формою організації у цій боротьбі  українського міщанства  стають братства.  Вони існували уже в XV ст., однак тоді вони займалися пере- важно церковними справами та опікувалися членами-братчиками.

У другій половині XVI ст., з посиленням у містах польсько-католиць- кого  наступу,  братства  розгортають боротьбу  за національні  права ко- рінного населення  міст.  Особливих  розмірів цей  рух набув  у Львові, найбільшому місті тогочасної України.

Власне, львівське братство  боролося з польським патриціатом за розширення своїх прав уже з початку XVI ст. і досягло  деяких поступок

з боку католицьких верхів міста. У 1539 р. братство  домоглося віднов- лення  галицького православного єпископства. У 80-х роках  XVI ст. Львівське  братство  модернізувало свою  організацію: обмежило деякі застарілі  традиції  (братські «пири» у свята та ін.) і зосередило увагу на питаннях захисту і розвитку віри, церковних справ,  освіти,  виробило відповідний статут. Тепер запроваджувалися санкції до братчиків  за порушення дисципліни і статуту братства,  підносився рівень  їх органі- зованості. У 1586 р. антиохійський патріарх  Іоаким,  який прибув  до Львова, затвердив його статут і встановив за ним право зверхності над іншими  братствами. У 1587  р. константинопольський патріарх  Єремія визнав  за Львівським братством право  ставропігії, тобто непідлеглості місцевому єпископу, і доручив  йому контроль  над іншими  братствами. Львівське братство  виступило тоді з ініціативою заснування братств  у всіх містах, і ці організації швидко  поширилися по всій Україні. Віленсь- ке братство  надрукувало зразок статуту,  і братські  організації всюди набрали однакового характеру.

Згідно  зі статутом  до братств  приймали і шляхту та селян (поспо- литих).  Члени товариств платили внески, щомісяця обирали  старшин, судилися  своїм  судом  і не повинні  були звертатися до світського дер- жавного  суду. Братства,  як і раніше,  надавали  значну матеріальну  до- помогу  своїм членам. Вони мали право не підкорятися єпископу, якщо вбачали в його  діях «неправедність», аморальність, тобто здійснювали контроль  за діяльністю  виборних  церковників.

У кінці XVI ст. подібні  братства  виникли  у Рогатині,  Красноставі, Го- родку, Галичі, Перемишлі, Дрогобичі та інших містах. Незважаючи на опір церковної ієрархії, братства запроваджували принцип виборності служи- телів церкви  із світських людей, членів братств.  Однак визнати  це пози- тивним  явищем  неможливо, тому що часто на посаду священиків таким чином  попадали  некомпетентні люди.  Цілком  зрозуміло, що діяльність священика може базуватися лише на широкій теологічній ерудиції.

У 1615  р. виникло  Київське братство  (при  Богоявленській церкві). Важливу роль в його організації відіграли  представники міщанства, шляхти,  духовенства  — І. Борецький, З. Копистинський, І. Курцевич, Е. Гулевич, яка заповіла  братству  свій двір на Подолі та значні кошти. У 1620  р.  до  братства  записався гетьман  П. Сагайдачний «зі всім військом Запорозьким». У 1616  р. братство  заснувало  школу.

У 1617 р. з’явилося Луцьке чеснохрестенське братство, такі ж органі- зації виникають у Вінниці,  Лубнах,  Немирові  та інших містах.

Завдяки  енергійній діяльності  і підтримці патріархів  у кінці XVI ст. —

на початку  XVII ст. братства  посіли  провідне  місце  у релігійно-культур- ному  та досить  значне  — в суспільно-політичному житті  українського

народу. Вони виступали  з ініціативами церковних реформ,  усували цер- ковників, які себе дискредитували, знаходили кваліфікованих учителів для своїх  шкіл,  керівників друкарень, сприяли  піднесенню діяльності церков  та монастирів, створювали нові школи  і бібліотеки, поширюва- ли релігійну  літературу,  зберігали культурні цінності  та сприяли  творен- ню нових,  ініціювали  і підносили суспільно-політичну активність насе- лення міст. Найбільшою  заслугою братств  було створення шкіл, в тому числі таких, в яких ґрунтовно вивчали грецьку  мову. На противагу єзуїт- ським  школам  значна кількість  братських шкіл виховувала  велику масу студентів  (студеїв), які разом  з учителями,  в основному молодими, складали нове освічене покоління, виховане в атмосфері боротьби з наступом католицтва. Воно відзначалося сміливістю і активністю.

Традиційно в ті часи випускники шкіл мандрували по містах і селах, розносили знання, гасла боротьби проти католицько-польського насту- пу, розворушували, будили  громадянство. Це була своєрідна ідеоло- гічна підготовка українського народу до боротьби  проти  наступу  поль- ського шляхетства,  майбутніх  козацьких і селянських повстань.  Своєю діяльністю  братства  сприяли  релігійному відродженню.

Поряд  з цим  у їхній діяльності  були й деякі  недоліки. Керівництво

світських діячів релігійними справами часто виливалося  у некомпетен- тне втручання  в життя  церкви, порушувало церковний порядок. Брат- ства почали усувати священиків без достатніх  обґрунтувань, самі вир- ішували складні церковні питання, що вимагали серйозних знань і навіть тлумачили  святе письмо, не маючи  достатньої  теологічної підготовки. Точилися безнастанні суперечки братств з єпископами, що паралізува- ло в деяких  регіонах  і містах  церковне життя.  Це стало  однією  з при- чин, що зародила  у частини духовних ієрархів ідею церковної унії — об’єднання суворо дисциплінованої католицької та православної релігій.

Однак  найголовнішою причиною прагнення православних ієрархів до унії було егоїстичне бажання  верхівки  православної церкви  зрівня- тися з католицькими «князями  церкви», засідати  поруч з ними в сеймі, залежати  лише від Папи Римського. Їх дратувало  і керівництво східних патріархів, які підтримували братства,  надто втручалися  у внутрішнє життя православних єпископів, висилали суперечливі вказівки та вима- гали значної  матеріальної підтримки.

Польський король  і Папа Римський були зацікавлені у проведенні

унії, тому що таким  чином  вони духовно  підкоряли український народ, значно збільшували свої володіння і доходи. Однак для українського селянства, міщанства, частини  середньої і дрібної  шляхти збереження релігії батьків було символом збереження своєї незалежності. Католиць- ка ж церква  була для них знаряддям іноземного поневолення.

Розгром зусиллями влади  і єзуїтів  церковної реформації зміцнив католицьку церкву на початку 90-х років XVI ст., і це сприяло  проведен- ню унії. І в здійсненні цієї ідеї активну  роль відігравали єзуїти,  вони  ж були і в авангарді  цього  руху.

Слід зазначити, що розкол  християнства, який стався в 1054 р., викликав  невдоволення у частини  віруючих.  У зв’язку з цим  ідея цер- ковної  унії неодноразово  висловлювалася в XIV–XV ст.  Для багатьох здавалося  справедливим відновити  єдність  церкви  Ісуса  Христа.  Од- нак польський король і Папа Римський вели не до об’єднання, а до приєднання і підкорення православ’я. Унію підтримувала значна части- на єпископів України — львівський, луцький,  володимирський, холмсь- кий і туровський, а також  митрополит Київський Михайло  Рогоза.

У 1591 р. єпископи виробили умови об’єднання церков  і висловили готовність до цього.

У жовтні  1596  р. польський король  Сигізмунд III і Михайло  Рогоза

за дорученням папи Климента  VIII скликали  у Бресті  (Бересті) церков- ний собор  для офіційного проголошення унії.

Однак собор розколовся на два окремих собори  — уніатський і православний. 18 жовтня  1596  р. єпископи-відступники підписали акт про унію, не погодивши цього зі східними патріархами, яким вони підпо- рядковувалися, і не отримавши від них повноважень на це. Цим актом в Україні  і Білорусії  замість  православної церкви  утворилася  уніатська (греко-католицька), підпорядкована Папі Римському. Визнавалися ос- новні догмати католицизму, але обряди  залишалися православними.

Уніатське духівництво нарівні з католицьким звільнялося від податків, українська шляхта отримала  право  обіймати  посади  в адміністратив- ному апараті, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством. Уніатським єпископам були обіцяні  місця  в сенаті.

Православний собор  відкинув  унію і оголосив ієрархів-відступників позбавленими влади, наклавши на них прокляття. Польський  король Сигізмунд, незважаючи на протести православного собору,  визнав уні- атську церкву  обов’язковою і поставив  православну церкву  поза зако- ном. Він насаджував  унію шляхом насильства. Фактично відбувався процес  розгрому православ’я, віри мільйонів  українців, однієї  із найбільш  блискучих  і глибоких релігій  світу.

Незважаючи на погрози уряду,  православні виступили на захист

своєї віри. Ареною боротьби  став сейм.  Однак дебати з цього  питання на кількох сеймах  не дали результатів. Лише  несприятлива зовнішньо- політична  ситуація  для Речі Посполитої на початку  XVII ст.  змусила  її уряд піти на поступки православним, і постановами сейму в 1607 р. їх переслідування були  припинені. За  «грецькою»  вірою  залишалися її

давні  права,  а духовенству, що  не приймало унії,  проголошувалася амністія.

Однак католицька реакція продовжувала переслідування, викликав- ши бурхливі повстання в Луцьку у 1620 р., в місті Острогу  1638 р. та ін. Важливу роль у боротьбі  проти унії відігравали братства,  які широко розгорнули культурно-освітню діяльність,  відкривали друкарні, школи, друкували  книги, матеріально  підтримували церкви  і монастирі.

Велике значення у поглибленні національної  самосвідомості та стійкості мала полемічна  література,  була спрямована на захист  пра- вослав’я, тавруючи  паразитизм магнатства і багатої  шляхти.

У кінці  XVI — на початку  XVII ст. у релігійну  боротьбу  вступає  нова суспільна  сила  — козацтво, що поступово стає  опорою  православної церкви і широких має українського народу. Спочатку козаки, як і україн- ська шляхта, пишуть протести проти намагання уніатів захопити  майно православної церкви. Але це мало допомагало, і вони  переходять  до оборони своєї церкви  силою зброї.  Зокрема, коли емісари  уніатського митрополита захоплюють у Києві  багаті  київські  монастирі, козаки за- хищають  їх зі  зброєю в руках.  Це зупинило уніатсько-католицьку ек- спансію  у Києві,  в той час як у Львові  уніати  насаджають свою  владу. Тому в 20-х роках XVII ст. центр українського релігійно-культурного життя переміщується знову до Києва,  сюди переїжджають деякі видатні куль- турні діячі з Галичини  і займають  важливі  церковні посади.

У кінці XVI ст. — на початку XVII ст., коли майже всі православні єпис- копи  і митрополит Рогоза  перейшли в уніатство,  православна церква залишилася без керівництва (єпархії), що загрожувало повною її де- зорганізацією. Тоді гетьман  П. Сагайдачний, скориставшись приїздом східного патріарха  Теофана,  таємно  організовує  висвячення нового митрополита — Іова Борецького і п’яти єпископів, чим зміцнив  стано- вище православної церкви, по суті, врятувавши  її від розвалу.  Митро- полит Іов Борецький виїздить  до козаків, виступає  перед  ними  з про- повіддю  і приймає від них клятву захищати  свою віру «аж до горла».

Напередодні і на початку  війни  Туреччини  проти  Польщі  у 1621  р. козацтво дає згоду захищати  Польщу, але вимагає від польського уря- ду поліпшити становище православних. У Варшаву прибуває козацька делегація,  до складу якої входив П. Сагайдачний. Король дав згоду зат- вердити  нове  керівництво православної церкви,  обіцяв  «заспокоїти» релігійні  справи.  Однак він не виконав  своїх обіцянок, хоча козацтво на чолі з гетьманом Сагайдачним ціною великих жертв врятувало Польщу від турецького розгрому.

У 20-х роках XVII ст. між козацтвом і польським урядом велися пере- говори про поліпшення становища православної церкви, однак вагомих

результатів  вони  не мали.  Українське населення  залишалося розділе- ним на православних і уніатів, що ворогували між собою.  Від цього користь отримували лише  поляки.  Слід відзначити, що українська уні- атська  церква  після Берестейської (Брестської) унії опинилася у трагіч- ному становищі: православні ненавиділи  уніатів за зраду,  а католицька (польська) церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо головним для них було питання національного походження. Однак з часом все змінилося. Уніатська  церква  перетворилася в борця проти полонізації, за національні  права і свободи  українського народу.

У 1633 р. королем Польщі став Владислав  IV, який з метою викори- стання козаків  у війнах в інтересах Польщі був схильний до компромісів, примирення з православною релігією. Митрополитом православної церкви обирається Петро Могила, син молдавського господаря, люди- на з європейською освітою, який у 1633 р. займав  посаду архімандри- та Києво-Печерського монастиря. Він був відданий православній церкві і використовував навіть свої особисті матеріальні  засоби  на її користь. Новий митрополит зосередив у руках митрополії великі земельні ба- гатства  і на цій базі розгорнув широку релігійно-просвітницьку діяльність,  здійснивши ряд  реформ.  Перш  за все  він зосередив свої зусилля на зміцненні дисципліни серед духовенства, ввів духовний суд- консисторію, яка розглядала незаконні вчинки  священиків.

Були оновлені київські  святині, зокрема реставровано храм св. Софії, Михайлівський монастир, церкви  Трьохсвятительську, Спаса та ін.

Особливе  значення  мала його організаторська діяльність в освітній галузі. Братська школа була перетворена на колегію по типу європейсь- кої школи з викладанням латинською і грецькою мовами.  Вона дістала пізніше  назву академії.  Її філії були створені  у Вінниці,  на Поділлі і Кре- менці на Волині.  Це забезпечувало священикам, яких в основному го- тували колегії,  ґрунтовну  освіту.  Було видано  кілька  підручників, бого- словських творів, серед яких і Катехізис, який використовується і понині у всіх православних церквах  світу.

Петро Могила  упорядкував теологічно-догматичні та обрядові  спра- ви, написав  і надрукував  низку  праць,  у яких дав теоретичні відповіді на критику православ’я католицькими теоретиками. У 1646  р. він ви- дав виправлений требник, у якому  описав  православні обряди  і дав рекомендації з їх проведення. Тим самим  були усунені  неясності, ва- гання,  а в церковну організацію введено  єдиний  порядок і систему. У зв’язку з тим, що православна церква охоплювала своїм впливом всю Україну, уніфікація релігійного життя зміцнювала національну єдність українського народу.

Петро  Могила  ліквідував  анархію,  спричинену в церковному житті втручанням  братств  та суперечками зі священиками. Він не вів відкритої

боротьби  з братствами, але нейтралізував їх тим, що виховав освічене духовенство, яке взяло керівництво церквою у свої руки.  Однак части- на істориків (І. Кріп’якевич та ін.)  вважають,  що його  реформи  прохо- дили  без урахування  українських культурних  традицій, лише  на захід- них зразках. Церква  була відірвана  від українського народу,  від його суспільно-політичного життя.

5.4. Зміцнення козацтва. Запорозька Січ

Протягом другої  половини  XVI ст.  внаслідок  посилення тяжкого феодального і національно-релігійного гніту на західних і північних зем- лях України  значно  зростає кількість  втікачів — селян та міщан у Под- ніпров’я та Побужжя. Сюди стікається бідний, знедолений люд, так звані

«гультяї», а також  частина  дрібної  шляхти, яка зазнавала  утисків  вели-

ких магнатів  і шляхтичів.  Всі вони вливалися  до лав козацтва, збільшу- ючи і зміцнюючи їх. Козацтво швидко  зростало і територіально. Багато козаків  жило  в селах,  хуторах,  містечках  Чернігівщини, Київщини та інших  землях  — на «волості» — і називалися «волосними»,  городови- ми. А тих, хто втікав далі на південь, у степи, задніпровські пороги, нази- вали «низовими»,  «запорозькими».

Вже  в середині XVI ст.  відбувається об’єднання козаків  під  керів- ництвом  найбільш енергійних і талановитих  із них у військову організа- цію. Певну роль у цьому процесі  відіграли  магнати, шляхтичі та старо- сти і воєводи  прикордонних міст. Важливе місце в процесі  формування військово-політичної козацької організації належить князю Дмитру Виш- невецькому — 50–60-ті роки XVI ст. (у народі мав ім’я козак  Байда). Він був яскравою історичною фігурою,  видатним  дипломатом і полковод- цем, діяльність  якого  залишила  помітний слід в історії  боротьби з тур- ками і татарами.  Хоча він був магнатом і великим землевласником, але допомагав козакам у спільній  боротьбі  проти  турецько-татарської не- безпеки.

Як пишуть сучасні дослідники (див.: В.Голобуцький. Запорозьке козацтво. — Київ, 1994. — С. 124),  козацтво і до Вишневецького, ще в

30–40-х роках  XVI ст., формувало  свою  військову організацію. Вишне- вецький  продовжив і прискорив цей процес. Він збудував  на Дніпрі,  за порогами, на острові  Мала Хортиця  у 1556  р. замок  (Запорозька Січ) як опорний пункт  козацтва  у боротьбі  з кочівниками. Однак  у козаків були й інші укріплення, і вони продовжували боротьбу.

У 1557 р. татари зруйнували замок  на Малій Хортиці. Вишневецький розширював боротьбу,  шукав  союзників для воєн  проти  «бусурманів».

Зрозумівши, що підтримки від литовського уряду не буде, він перехо- дить  на службу  до московського царя  Івана IV (Грозного). Той щедро обдарував  його,  виділивши кілька міст та сіл під Москвою. За доручен- ням царя у 1558 р. Вишневецький очолює похід на Крим російських військ та українських козаків, які дійшли  до Перекопа, погромивши по дорозі татарські загони. У 1558 р. Московська держава починає  Лівонську війну (1558–1583 рр.),  і цар не має  можливості приділити увагу  боротьбі  з Кримом. Її продовжує сам Вишневецький у союзі з донськими козаками і народами Північного  Кавказу.  Він розгорнув широкі  військові дії проти кримського хана, захопивши ряд фортець.

У 1561 р. Вишневецький — знову підданий литовського князя. У 1563 р. він йде походом  на Молдавію, де воює з турками, але попадає  до них у полон, і його страчують у Стамбулі. Доля Вишневецького справила велике враження на тогочасне українське суспільство. Завдяки  його діяльності  Запорозька Січ перетворюється на один із найважливіших центрів  боротьби з татарсько-турецькою загрозою.

Слідом за Байдою-Вишневецьким пішов другий  ватажок  козаків  —

князь  Богдан  Ружинський. Багатий  магнат  з великокнязівської родини Гедиміновичів у спільній з рядовим  козацтвом боротьбі  проти  татарсь- ко-турецької агресії  зблизився з кошовим товариством, очолив його  в

70-х роках, став любимим у народі, оспіваним в його піснях і думах. Як гетьман  низових  козаків, він зробив  кілька походів  на Крим  і в 1577  р. загинув  біля однієї  з татарських фортець  в гирлі Дніпра.

Хортицький замок,  або «січ», збудований Вишневецьким, послужив зразком наступних  «січей». Наприкінці 60-х років козаки перенесли Січ на острів  Томаківка  (60–90-ті рр. XVI ст.). Після того як у 1593 р. татари напали і зруйнували Томаківку, запорожці перенесли Січ на острів  Ба- завлук (Чортомлик). Тут вони насипали  земляні вали, побудували  укріп- лення зі сторожовими баштами,  в яких вартували козаки і в разі небез- пеки по тривозі піднімали всю Січ. Адміністративно-політичний устрій Запорозької Січі мав відбиток  замкнутого лицарського ордену (іноді вживається вираз  напіворден).

Запорозька Січ була суто військовим табором. Тут були лише коза- ки,  а жінок  і дітей  туди  не пускали.  Козаки підпорядковувалися лише своїй старшині, яку самі зі свого  середовища і обирали.  На Січі існува- ли дві ради (два кола): одна велика, в якій всі козаки мали право брати участь; і мала — за участю лише старшин. Вищою  владою на Січі вва- жалася загальна Велика рада. Цей поділ на велике і мале коло свідчить, що на Січі не було повної  рівності  у розв’язанні всіх питань.  Поступово посилювався поділ  на бідних  і заможних козаків. На керівні  посади обиралися переважно багаті козаки.

Запорозька Січ мала свою  територію, яка поступово збільшувала- ся,  а пізніше  адміністративно поділилася  на так звані  паланки  (райо- ни). До неї входили великі райони  Правобережжя і Лівобережжя. Запо- розька  Січ мала ще назву Кіш. Тут знаходився центр військової, адміністративної та судової влади всієї козацької території — Запорож- жя. На чолі Коша стояв виборний кошовий отаман,  якого  обирала  Ве- лика Рада. На ній також обиралися генеральні  старшини — суддя,  пи- сар, обозний, осаул та хорунжий, яких у разі необхідності переобирали і за провини засуджували до смертної кари,  тут же здійснюючи вирок. Це свідчило  про  високу  відповідальність керівників перед  козаками. Козаки судили  за  звичаєвим правом.  Писаних  кодексів чи правових збірників у них не було. Цей політичний та адміністративний лад протя- гом  трьох  століть  існування  козацької державності дещо  змінювався, але в основному зберігся до останніх  років  її діяльності.

На розгляд  Ради кошовий виносив  всі важливі  питання  життя  ко- зацького товариства. Доступ  на Січ мав кожний, хто хотів поселитися тут. Однак до Коша приймали індивідуально, і молоді хлопці проходили випробування як джури  (помічники-слуги) у досвідчених воїнів.  Хто не підходив  до військової діяльності,  того  відсилали  з Січі. Всі  козаки, рядові  чи обрані  на посади  старшин, вважалися  рівними  (мали  одна- кові  права).  Жили  козаки в куренях,  зроблених із хмизу  і обмазаних глиною,  вкритих  від дощу очеретом чи кінськими шкурами. Тими,  хто жив у куренях, управляли курінні отамани.  Це була нижча ланка команд- ного  складу  козацтва. Війни  та суворе  життя  виробили у низових  ко- заків  своєрідний аскетичний погляд  на життя,  зневагу  до комфорту і розкоші, повагу  до дружби,  побратимства, мужності, стійкості та пре- зирство до смерті.  Проводячи  життя в походах і війнах козаки набували значного досвіду  і високого військового мистецтва. Вони були озброєні самопалами, рушницями, пістолями, шаблями,  списами, використову- вали луки й стріли,  мали свою артилерію. У мирний час на Січі під ке- рівництвом курінних  отаманів  вони щоденно  по кілька годин  виконува- ли військові  вправи та фізичні тренування. Тому влучно стріляли і добре володіли  шаблею.  Козаки, за словами  французького інженера  Бопла- на, який на початку  XVII ст. служив у Польщі і багато з ними  спілкував- ся, були високого зросту, дотепні  і щирі, міцні  здоров’ям, витривалі,  у боях невтомні  та винахідливі.  Аскетизм запорозького козацтва  поєдну- вався з гарячим  патріотизмом і православною ідеологією.

Перші десятиріччя існування  Січі виявили і ряд суперечностей: сво- бода особи  і жорстоке переслідування; часто винищення меншості чи окремих груп,  які  мали  власні  переконання, більшістю  на загальних Радах (це умовно  можна  назвати  «терором  маси»);  свавілля  і сувора

дисципліна, особливо під час походів;  аскетизм і розгульність, зокрема, після походів,  коли вся козацька маса пиячила.  Протягом всього  свого існування  Запорозька Січ мала демократичний устрій,  про що свідчать козацьке самоврядування, право кожного брати участь у військових ра- дах, виборах  старшин, а також  володіти  землями. Отже,  це своєрідна демократична козацька республіка з власною територією, урядом, фінан- сами і економікою. Стихійне створення її було проявом намагання україн- ської  народності мати свою  державність. Військовий її характер  дикту- вався  вимогами часу.  Польська  влада  неодноразово  намагалася підкорити цю державу, але вона постійно боролася за свою незалежність.

Основним родом  козацьких військ  була піхота (пластуни). Часто  в похід запорожці вирушали  верхи на конях, але до бою ставали як піхо- тинці: від ворогів  відбивалися переважно в окопах і наступали,  прикри- ваючись,  по можливості, шанцями. Разом з військом рухався табір, що складався  з легких  возів.  На відкритих місцях  при обороні  він прикри- вав військо, і під  його  заслоном велися  воєнні  дії. Під час походів  у війську  дотримувалися суворої  дисципліни. Кошовий отаман,  який  на Січі в усьому  підкорявся Раді, на полі бою був необмеженим диктато- ром — міг карати козаків  прямо на місці. Запорозька Січ мала чітку військову організацію: в походах  козаки ділилися  на полки  по 500 чо- ловік, кожний  на чолі з виборними полковниками. Полки складалися з сотень, якими  командували сотники. На чолі всього  війська  козацького стояв кошовий отаман або гетьман  (старший). Офіційно  титул гетьма- на вперше  був визнаний за Богданом Хмельницьким, хоча взагалі  це слово вживалося  і раніше, зокрема, так іменував себе Петро Сагай- дачний. Роль помічників гетьмана  у військових справах виконували оса- вули, артилерією відав обозний.

Січ мала власний  флот, що складався  з великих  парусних  човнів — чайок.  Цей невеликий корабель  (20 м завдовжки) мав швидкість до 15 км  на годину  і був озброєний трьома–шістьма гарматами. Бойовий екіпаж  складався  з 50–70  козаків, озброєних рушницями та мушкета- ми. Чайки досить глибоко осідали у воді і здалеку були непомітні. Тому турецький флот, що складався  з великих  галер,  не міг відшукати  фло- тилії, яка відзначалася високими маневровими якостями.

Зростання вільнолюбного незалежного козацтва   викликало  у

польських  феодалів побоювання загрози селянсько-козацьких повстань. До того  ж походи  козаків  на татар і турок  спричиняли все більші уск- ладнення  у відносинах Польщі з Туреччиною  та Кримським ханством. Щоб уникнути  їх, польський уряд вирішує  взяти на службу частину ко- заків,  дати їм деякі  привілеї,  щоб їхніми руками  приборкувати решту та використовувати їх як прикордонну охорону.  У 1572 р. за наказом

короля Сигізмунда Августа був створений загін з трьохсот  оплачуваних козаків  на чолі з польським шляхтичем  Бадоським. Козаки записували- ся до реєстрів (списків) і звідси  дістали  назву реєстрових. І хоча загін проіснував недовго, але виведення  його за наказом короля з-під  юрис- дикції урядовців  означало визнання  урядом  козацтва  окремим військо- вим станом,  що мав власне самоврядування і правовий статус.

Зміцнення козацтва, його  походи  на татар і турок продовжувалися, незважаючи на суворі заборони та розпорядження уряду. Водночас Польща вела війну з Московським царством, і їй потрібні  були прикор- донні  частини  козацьких військ,  які б захищали  кордони від татар  та турок. Тому в 1578 р. уряд включив до реєстрового війська 500 чоловік, у 1583 — 600, у 1590 — 1000. Пізніше  їх кількість  збільшувалася. Вони поділялися  на полки.  Багато  реєстровців мали володіння  у королівсь- ких маєтностях в Середньому Подніпров’ї. Тепер вони вже офіційно були визнані окремим військовим станом. Реєстрове козацтво вважало себе окремою військовою групою  на службі  у Польської  держави, кордони якої вони захищали.  Однак реєстровці діяли часто разом  з нереєстро- вими,  щонайбільше в походах  на Крим  і Туреччину.  Організація реєст- рового  козацтва  значно  зміцнювала козацтво України,  хоча вносила  в нього  і певні суперечності.

Виділенню  козацтва  в окремий суспільний стан сприяла  і соціаль- но-економічна ситуація,  коли польське  магнатство і шляхта закріпачу- вали селянство в нових районах України. Рятуючись від панського ярма, багато  селян втікало на Січ, поповнюючи і зміцнюючи її. У кінці  XVI ст. козацтво остаточно  сформувалося, значно виросло  і стало окремим військовим суспільно-політичним станом, що складався з двох тісно пов’язаних між собою частин — узаконеного реєстрового, кількісно невеликого, та масового, вільного  запорозького і городового (волос- ного).  Воно продовжувало в кінці XVI — на початку XVII ст. протистояти нападам татар та поряд з цим все більше втягувалося у боротьбу  соці- ального та релігійного характеру — з польським феодально-кріпосниць- ким  і католицьким наступом.

Слід підкреслити, що стосунки козацтва  з Московською державою були складними. Маючи одну релігію,  походження, мову, цілі в боротьбі з татарсько-турецькою агресією, вони часто діяли спільно.  Однак Мос- ковія намагалася приєднати українські землі, а Польща та Литва, відби- ваючи її наступ, використовували українських козаків  в своїх інтересах. Тому в кінці XVI — на початку XVII ст. ці відносини були ворожими. В той же час у стосунках з донським козацтвом переважало міцне військове побратимство, спільність  військових дій проти Криму  і Туреччини та взаємовиручка.

5.5. Боротьба  з турецькою  імперією та Кримським ханством

З початку XVI ст. козаки з волості (території, розташовані вище по- рогів)  та січовики постійно здійснюють морські походи на Крим і Туреч- чину. З перемінним успіхом  ведеться запекла  боротьба. У 1610 р. роз- лютований  кримський хан наказав навіть замкнути Дніпро  залізним ланцюгом. Але це не допомагало.

Зміцнившись, Запорозька Січ розширює сферу боротьби з турець- ко-кримськими загарбниками. У цей час Молдавія, яка знаходилася між Польщею  і Туреччиною, почергово попадала  у васальну залежність то від однієї,  то від іншої  держави. Козаки  втручалися  у її справи  ще в середині XVI ст.,  коли  туди  робив  походи  Вишневецький. Наприкінці століття у Молдавії загострюється боротьба  претендентів на престол господаря (князя). У ній загинув  Івоня, якого  підтримувала Польща, посилаючи туди козацькі війська.  Новий претендент Іван Підкова за підтримки козацького загону  на чолі з гетьманом Шахом  захопив  сто- лицю Молдавії — Яси. Це загрожувало Польщі погіршенням стосунків з Туреччиною. Вона  посилає  військо  проти  Підкови.  Турецькі  і польські війська  розгромили козаків. Івана Підкову,  який вів завзяту  боротьбу  з турками, поляки  схопили  і стратили  у Львові.  У цьому проявилося не- вдоволення  Польщі  самостійним зовнішньополітичним курсом  Запо- розької  Січі. Козаки  продовжували ходити походами на Молдавію, дов- гий час підтримуючи нащадків  Івана.

Успішні походи  козаків  принесли їм велику славу в Європі.  Козацт- во стало важливим фактором міжнародної, особливо східноєвропейсь- кої та близькосхідної політики. Про це свідчить звернення до нього ціса- ря Рудольфа II у 1594 р. та Папи Римського Климента  VIII, які закликали козаків  укласти  союз  з Німеччиною для боротьби  проти  Туреччини. Посол цісаря Еріх Лясота  прибув  на Запорозьку Січ і вів переговори зі старшиною як з представниками незалежної держави. Січ позитивно сприйняла пропозицію європейської держави, і кілька козацьких загонів вирушили  на Молдавію  для війни  з Туреччиною.

Одним із загонів  керував Северин Наливайко. Йому на допомогу прийшов гетьман  Григорій Лобода.  Спільними  силами  козаки розбили військо  залежного від Туреччини  молдавського господаря, примусили його  зректися турецького підданства і присягти цісареві.  Після цього козаки захопили  кілька фортець  у Молдавії,  витіснили  турецькі  війська і припинили війну.

Це свідчить  про те, що поступово Запорозька Січ виробляла  і про- водила  самостійну зовнішньополітичну діяльність,  виборювала свою

державницьку лінію і одночасно не поривала  відкрито з Польсько-Ли- товською державою. Керівники Січі не раз підкреслювали, що вони піддані короля. Однак фактично Запорозька Січ вийшла з-під  влади Польщі і проводила політику неоголошеної війни з «бусурманами»  — Туреччиною  та Кримським ханством. Найбільшого розмаху  козацькі походи  проти  «бусурманів»  набули  у 1600–1620 рр.  Майже  щорічно козаки перетинала Чорне море і нападали на кримські і турецькі береги. У 1604 р. спустошили Варну — найсильнішу турецьку фортецю на Чорно- му морі,  у 1608  р. розгромили Перекоп, у 1609-му пограбували Кілію, Ізмаїл, Акерман і в 1614 р. штурмували  Трапезунд. У 1615 р. вони увірва- лися до гавані Константинополя і на очах султана спалили флот і втекли.

У 1614–1617 рр. особливо зростає козацька активність на Чорному морі.  У ці роки  боротьбу  очолив один із найвидатніших і найталанови- тіших козацьких старшин, у 1616–1622 рр. — гетьман Січі Петро Сагай- дачний.  Під його  керівництвом козаки штурмом взяли  фортецю  Кафу, де знаходився найбільший на Сході невольничий ринок,  визволили десятки  тисяч полонених, серед  яких було багато  українців. У 1620  р. козацькі чайки за його ініціативи  знову спалили Константинопольську гавань з усіма кораблями. Слід підкреслити, що запорожці ходили в походи  разом  з донськими козаками.

Поява козацького флоту, його  блискучі  перемоги під командуван- ням  Петра  Сагайдачного мали  історичне значення:  Україна  пробила татарсько-турецьку морську блокаду,  що відгороджувала її від Європи і Близького Сходу.

Не менш успішними були бойові дії проти татар і турок на суші. Розлючений неспроможністю  Польщі  приборкати козаків, турецький султан Осман II зібрав 160-тисячне, військо  і разом з великими силами свого  васала, Кримського ханства, почав війну з Польщею.  У 1620 р. у першій  битві поблизу  села Цецори,  під Яссами,  польські  війська  були вщент  розбиті, а їхній командувач — коронний гетьман  Жолкевський загинув. Більшість  польських  старшин  і рядових  потрапили у полон.

Польський уряд, залишившись без армії, звернувся по допомогу до

Запорозької Січі. Козацтво, розуміючи, яку загрозу становить  турець- ко-татарська навала для України, та й усієї Європи,  дає згоду на участь в поході  проти  турків;  одночасно посилає  депутацію, в складі  якої був і Петро Сагайдачний, у Варшаву зі своїми  вимогами. У цей час гетьма- ном  Січі було обрано  Я.Бородавку, який  повів  40-тисячне військо  на- зустріч  турецькій  армії.

35-тисячне польське  військо  стало табором  на правому  березі Дністра  під Хотином.  Туди ж підійшли  і козацькі сили. Однак неумілі дії Бородавки привели  до великих  втрат у козацьких частинах.  Тому, коли

туди  із Варшави,  після  переговорів з королем, приїхав  Сагайдачний, Бородавку козаки стратили, а Сагайдачного обрали гетьманом. Сагай- дачний застосував умілу тактику ведення бою, поєднуючи активну обо- рону і рішучі,  часто  нічні, атаки на турків.  Козаки не раз вривалися  до ворожого табору,  змушували  тікати  навіть  султана.  За  місяць  боїв  з польсько-українською армією турки втратили 80 тис. чоловік із 150- тисячної  армії і, не маючи перспектив на перемогу, пішли на перегово- ри.  У жовтні  1621  р.  Туреччина  і Польща  підписали мирний договір. Польща зобов’язувалася заборонити козакам судноплавство по Дніпру і не допускати їх походів на Туреччину. Козацтво, яке відіграло вирішаль- ну роль у перемозі під Хотином,  було розчароване антиукраїнською спрямованістю хотинського договору, залишило табір і вирушило  на Січ. Тепер козаки були не потрібні, і уряд не потурбувався навіть про  тих, хто став у хотинській війні інвалідом.

Завдяки  мужності козаків, високому військовому мистецтву їхнього гетьмана  Сагайдачного, Туреччина не досягла  своєї мети — захоплен- ня польських  і українських земель,  а її міжнародному престижу завда- но тяжкого удару. Її просування в Європу  було зупинено.

У 1622  р. від смертельної рани,  яку дістав  у хотинський битві,  по- мер Петро Сагайдачний, якого оплакувала вся Україна. Гетьман Оліфер Голуб (1622–1623 рр.), а за ним Михайло Дорошенко продовжували боротьбу  проти  турецько-татарської загрози. В 20-х  роках  XVII ст. ко- зацтво під керівництвом Дорошенка (1623–1625 рр.) майже щороку робило  морські і сухопутні  походи на Кримське ханство і Туреччину,  які продовжувалися і в 30-х роках. Пограбування берегів  Криму й Туреччи- ни було  своєрідною помстою за грабежі  і поневолення українців. Ту- рецько-татарські напади на Україну та розорення козаками побережжя Криму і Туреччини  призводили лише до взаємного їх ослаблення. Знач- ними успіхами характеризувалася зовнішня  політика запорозького козац- тва в Європі і навіть Азії, особливо після хотинської битви. Українське козацтво брало активну  участь у Тридцятирічній війні (1618–1648 рр.)  в Європі.  Там воно воювало в союзі  з австрійським імператором Ферді- нандом  II, а пізніше  — з французьким урядом.  Дружніми були міждер- жавні відносини з Іспанією, Швецією та Західною  Грузією.

5.6. Козацько-селянські повстання  кінця XVI —

першої  половині  XVII ст.

Наприкінці XVI ст. боротьба  селянства  і козацтва  проти  кріпосницт- ва і національно-релігійного гноблення загострилася. Почастішали  й

антифеодальні  виступи  міщан.  Між  козаками, селянами  та міщанами уже сформувалися відносини спільності інтересів, взаєморозуміння та взаємопідтримки. У 80-х роках XVI ст. відбулося  кілька локальних  вис- тупів козаків, селян та міщан.

Перше  велике  антифеодальне козацько-селянське  повстання роз- почалося  у 1591  р. і тривало  до 1593-го. Воно  проходило на Поділлі, Волині і Київщині. Повсталих підтримували міщани деяких міст та реєс- трові козаки. Очолив повстання Криштоф  Косинський — шляхтич з Підляшшя.  За бойові заслуги  він одержав  від сейму маєток  Рокитну  на річці Рось. У 1591 р. Косинський став гетьманом Запорозької Січі. У цей же час староста  Білої Церкви, полонізований і окатоличений князь Януш Острозький відібрав маєток  у Косинського. Обурені запорожці і реєст- ровці під проводом Косинського у кінці 1591 р. підійшли  до Білої Цер- кви, взяли її, а потім Переяслав,  Трипілля та інші міста, а також захопи- ли зброю,  військове спорядження, боєприпаси у білоцерківському і київському замках.

Гетьман з великим  загоном козаків  укріпився у трипільському зам- ку. До Трипілля  рушив  старший над реєстровцями Язловецький, який зібрав місцевих  старост  та шляхтичів з їх козаками. Однак штурмувати замок  не наважився, а повів переговори з обложеними. Тим часом повстання розросталося. Селяни створювали невеликі  загони, громи- ли панські  маєтки, захоплювали містечка  і оголошували себе  козака- ми. Поступово багато  з них приєдналося до загону  Косинського, який вирушив  на Волинь.

Феодали за допомогою короля зібрали добре озброєні сили зі шляхти Волині, Київщини та Брацлавщини. На чолі їх став київський воєвода  Костянтин Острозький. На допомогу йому  прийшов староста черкаський і канівський Олександр  Вишневецький. Біля містечка  П’ят- ки (тепер Чудновський р-н Житомирської обл.) повсталі вступили  в бій, який тривав більше тижня. Повсталі завдали великих втрат військам феодалів, але зазнали поразки. Розпочалися переговори, які заверши- лися  компромісною угодою. За  домовленістю козаки повинні  були відступити на Січ, мали переобрати Косинського і припинити повстан- ня. Однак козацький гетьман  не склав зброї,  а, зібравши сили на Січі, знову виступив  на Україну. У травні 1593 р. повсталі  обложили  Черкаси.

Повстання охоплювало все нові й нові райони Подніпров’я. Черкась- кий  староста  князь  Вишневецький змушений був піти  на переговори, під  час яких  Косинського підступно вбили.  Однак  і після  його  смерті селянські  і козацькі повстання ще деякий  час продовжувалися. Шляхта їх придушила, жорстоко розправилася з учасниками і продовжувала збільшувати  повинності селян.

У 1594 р. вибухнуло  нове козацько-селянське повстання, викликане обмеженнями і утисками козаків  та посиленням кріпосницького і націо- нально-релігійного гноблення. Керівником його був Северин Наливайко, виходець з міста Гусятин (Поділля), що належало магнатові О. Калиновсь- кому.  Калиновський відібрав у батька Северина  землю,  а слуги магната забили його до смерті.  Наливайко  був на Запорозькій Січі, брав участь у козацьких походах проти татар і турків, потім служив у князя Острозько- го сотником надвірних  козаків, і під час боїв шляхти з повстанцями під П’ятками був в охороні  князя.  Організував загін  «охочих» козаків  і брав участь у війні з татарами  та турками  в Молдавії  у 1594 р.

Влітку  1594  р.  Наливайко, повернувшись з війни  у Молдавії,  свої загони  не розпустив, а закликав  запорожців спільно  виступити проти Польщі. Січ вислала загін козаків  на чолі з гетьманом Лободою. Однак Лобода був статечним козаком, мав великий маєток і підтримував інте- реси  заможного козацтва. Наливайко  був ватажком бідного  нереєст- рованого козацтва, селян та міської  бідноти.  Це зумовлювало ворож- нечу і неприязнь між Наливайком і Лободою та їхніми прихильниками. У вересні  1594 р. наливайківці захопили  Брацлав і розгромили шляхту. Почалися  масові  повстання по всій  Брацлавщині. Повстанці, посилені козаками Лободи, захопили найбільшу на Поділлі фортецю Бар, а потім Вінницю. Вони громили маєтки, нищили шляхтичів та католицьких свя- щеників. До кінця осені 1595 р. війська Наливайка  захопили  міста Кре- менець,  Луцьк,  Бобруйськ, Слуцьк та Могилів. Селянські  заворушення охопили  всю  Східну  Білорусію. Військо  Лободи  оволоділо  Черкасами та Каневом. Загін М.Шаули здобув Київ і пішов на Білорусію. Тепер все Правобережжя та Східна Білорусія  опинилися в руках повсталих. Цьо- му сприяло й те, що польська  армія на чолі з коронним гетьманом Жол- кевським воювала  у Молдавії.

Однак  ситуація  починає  змінюватися. Повстання  селян  перекину- лося в деякі райони  Польщі. Король  вжив рішучих заходів,  щоб мобілі- зувати шляхту на боротьбу  з повстанцями. Литовський уряд теж зібрав велике  військо, яке почало  наступ  на Могильов, звідки  частина  селян встигла  на зиму  розійтися по домівках.  Литовські війська  намагалися оточити  загін  Наливайка,  однак  він вирвався  на Україну і тут зустрівся з військом Жолкевського, який мав сили, що значно переважали військо повсталих. Тому Наливайко  спішно  повернув  на південь,  намагаючись з’єднатися з військами Лободи  і Шаули.

У березні  1596 р. під Києвом  повстанці об’єдналися, однак,  маючи, значно менші сили, ніж польська  армія, відійшли  до Дніпра.  Армія Жол- кевського наздогнала козаків  і поблизу  урочища  Гострий Камінь козаки, створивши укріплений табір, дали полякам  бій, в якому  обидві  сторони

зазнали  великих  втрат.  Поляки  відійшли,  а повстанці переправилися через Дніпро  і рушили  на схід. Деякі керівники пропонували перейти  в межі Московської держави. У таборі під Переяславом йшли довгі  дис- кусії.  Козаки замінили  Наливайка  на посаді  гетьмана  Лободою. Тепер повстанці, серед яких було багато городових козаків  з сім’ями, почали переговори з Жолкевським. Однак  польський воєначальник зажадав, щоб були видані всі керівники, на що козаки відповіли  відмовою  і поча- ли відступ  вглиб  полтавських степів  у напрямку кордону  з Московією. Жолкевський оточив  повсталих,  серед  яких було 10 тисяч жінок,  дітей, стариків та близько  3 тис.  боєздатних козаків. Повсталі  огородилися возами, влаштували вали й рови і стійко  оборонялися. Жолкевський почав облогу табору, яка тривала близько двох тижнів. Становище об- ложених все погіршувалося: від травневої  спеки і безводдя у таборі лютували хвороби,  бракувало  боєприпасів, продовольства. Знову спа- лахнула ворожнеча між наливайківцями і прибічниками Лободи, якого звинуватили у зраді  і вбили.  Гетьманом обрали  К. Кремпського.

Оскільки становище польських  військ було тяжким (люди були втом- лені, не вистачало продовольства і фуражу, а із Запоріжжя на допомо- гу повсталим вирушили  козаки), Жолкевський почав переговори, обі- цяючи амністію. Одночасно  вся артилерія  безперервно обстрілювала табір. Після особливо важкого дводенного обстрілу  козаки капітулюва- ли. Наливайка,  Шаулу, клейноди та зброю видали полякам.  Однак це їх не врятувало:  жовніри, порушивши всі обіцянки про амністію, кинулися на неозброєних і почали  звірячу  розправу не лише над козаками, а й над їхніми сім’ями, і всіх винищили. Лише  1500 кінним  козакам під ке- рівництвом Кремпського вдалося  пробитися і відійти  на Січ.

У 1597  р. у Варшаві  був по-звірячому закатований Северин  Нали- вайко — талановитий, незламний народний ватажок у боротьбі  за соці- альну і національну  свободу  українського народу.

Перші козацько-селянські повстання проти  польського феодально- го і національного гноблення хоч і зазнали  поразки, все ж мали велике значення. В них народні маси набували досвід, поглиблювали свою національну  свідомість та політичну зрілість.  Одночасно  вони показали і недостатню організованість козацтва, його  внутрішні  протиріччя, по- в’язані з поділом  на заможних, схильних  до угодовства з поляками, і бідноту,  налаштовану  опозиційно до багатих,  непримиримо ворожу  до польських  феодалів. Польська  шляхта взяла курс на повне винищення і викорінення козацтва. Весною  1597  р. сейм  проголосив українських козаків  «ворогами держави»,  а коронному гетьману  Польщі було доруче- но використати всі сили  і методи,  необхідні  для їх повного знищення. Однак рішення сейму залишилося на папері, і Запорозька Січ продовжувала

бути опорою  і притулком для всіх, хто втікав від феодального гноблен- ня. Їхня кількість  безперервно зростала. Військо  Жолкевського було знесилене важкою війною проти повстанців і не могло наступати  на Січ. Після невдалих  повстань  у середовищі козаків  посилюється розкол  на багатих,  в основному реєстрових, і незаможних, які не мали землі  чи якоїсь власності. Заможні  козаки прагнули  розширювати свої права мирним шляхом,  випрошуючи привілеї  у польського уряду,  намагаю- чись співпрацювати з ним. Боротьба  між цими групами — радикальни- ми (голота) і угодовсько-поміркованими (заможні) вщухала лише під час підготовки та проведення чергових  походів  на Туреччину, Крим  чи інші землі. Незабаром така війна почалася — польське втручання у молдавські справи  у 1600 р. та конфлікт Польщі з Швецією у Лівонії. У 1601 р. сейм формально  скасовує накази  про  знищення козацтва. І козаки беруть активну  участь у численних  війнах,  які вела Польща в перші  три деся- тиліття XVII ст.

У 1604  р.  почалася  довголітня війна  Польщі  з Московським цар- ством,  де вів боротьбу  за царський трон польський ставленик  псевдо- Дмитрій. Великі ватаги козаків  переходили до його війська.  Одночасно козаки майже щороку  здійснювали успішні походи  проти  татар і турок. Це підносило авторитет  козацтва, і знову  почала  зростати кількість

«непослушних» козаків  по всіх містах України (на «волості»), які не хоті- ли коритися феодалам та урядовцям і не платили податків. Ці «свавіль- ні», «непослушні»,  як їх називали  польські  документи, козаки мешкали переважно на державних землях (на «королівщині). Вони не визнавали влади старост, обирали своє керівництво — отаманів і запроваджували козацьке судочинство. Покозачення супроводжувалося численними повстаннями козаків  і селян проти  феодалів.

Щоб запобігти розвитку повстанського руху, у 1614 р. на Подніпро- в’я прибуло  польське  військо  на чолі з польським коронним гетьманом Жолкевським. Однак «покозачення»  продовжувалося. По суті, у біль- шості районів  України  стихійно  формувався лад, подібний до того,  що існував  на Запорожжі.

Знову  польський уряд  шукає  можливості приборкати козаччину.

Починаються переговори з Петром  Сагайдачним. Вище вже говорило- ся про діяльність Сагайдачного з організації підтримки православної церкви  і братств,  а також боротьби з турками  і татарами.  Але най важ- ливішу роль цей мудрий  політик  і військовий керівник відіграв  у реор- ганізації  та вдосконаленні адміністративно-політичного та військового устрою  Запорозької Січі. Він перетворив козацькі ватаги на регулярне військо  з чіткою організацією, ієрархією та суворою  військовою дис- ципліною.

У відносинах з Польщею Сагайдачний виявляв вдумливість, розваж- ливість та поміркованість. Розуміючи, що одночасно вести боротьбу проти Туреччини,  Криму і Польщі український народ неспроможний, він не допускає великих масових повстанських рухів проти польського уря- ду та феодалів. Цим він завоював  певною мірою  його довір’я. Особли- вістю його тактики було уміння погоджуватися на дрібні поступки і твер- до обороняти самостійність Запорозької Січі.

У жовтні  1617 р. в урочищі  Суха Вільшанка  під Білою Церквою  між козацьким керівництвом Січі і Жолкевським була підписана угода,  на- звана  Вільшанською: козацький реєстр  відновлювався у складі  1 тис. чоловік.  Усі інші  козаки мали  повернутися під  владу старост  і панів. Реєстровці мали право жити лише на Запорожжі. Їм суворо  забороня- ли походи на Крим і Туреччину. Реєстровцям дозволялося обирати  геть- мана, якого  затверджував король.  Уряд обіцяв  виплачувати  за службу платню.  Однак  це викликало масове  невдоволення козаків, які  мали повернутися до феодалів.

Сагайдачний же розумів, що  ця угода  довго  не проіснує, бо вже через  деякий  час  польський уряд  буде  просити у козаків  допомоги. Дійсно, щоб захопити  царський трон Московської держави, королевич Владислав  вирушив  у 1618 р. на Москву, але опинився в критичній ситуації. Врятувати його могла лише негайна допомога, якої польський уряд швидко  зібрати  не міг. Виручив  Сагайдачний, який з 20-тисячним козацьким військом пройшов швидким маршем  до Москви, розбивши російські війська під Путивлем, Єлецьком  та Лівнами. Він з’явився вчас- но, вирятував  польського королевича і взяв участь у безрезультатному штурмі  Москви. Частина  істориків вважає,  що Сагайдачний і не хотів взяття Москви і перемоги Польщі, бо як далекоглядний політик розумів, що це значно  погіршить становище України  (див.:  І. К. Рибалка. Історія України.  — Харків, 1995. — С. 161).  Польща і Росія підписали переми- р’я на 14 років.  А козаки, повертаючись в Україну,  знову попадали  під ярмо  польських  феодалів і урядових  чиновників. Тому в цей час знову поширюються козацько-селянські повстання, які вже у 1618 р. охопили Київщину  та Волинь.  Польський  уряд для їх придушення негайно  виси- лає війська.  Але і козацтво мало  великі  сили,  які  спроможні були їм протистояти. Тому поляки  не наважилися розпочати бойові  дії проти повсталих, а зав’язали переговори. Вони відбулися  у таборі польських військ  на річці Роставиця  (Житомирщина). Роставицька угода  подібна до Вільшанської: в реєстр включалося лише 3 тис. чоловік, а тисячі нереєстрових козаків  поверталися під ярмо феодалів. Це обурювало козаків, і вони скинули  Сагайдачного з посади гетьмана  і обрали Я. Бо- родавку.  Сагайдачний залишився серед  старшин  Січі.

А вже у 1621 р. війна з Туреччиною  та Хотинська битва знову зміцни- ли становище козаків, відновили  керівну  роль Петра Сагайдачного.

Слід зазначити, що Петро  Сагайдачний у 1620  р. вислав  до Мос- ковського царя Михайла,  таємно  від поляків,  делегацію  з пропозицією зміцнення зв’язків. Однак  Московське царство,  ослаблене  недавніми війнами,  боялося  погіршення відносин  з Польщею і не підтримало цієї ідеї. Великою  заслугою Сагайдачного було те, що він зміг  встановити своєрідний союз  козацтва, міщанства, передової частини  українського дрібного шляхетства  та інтелігенції (переважно релігійної). Під його керівництвом козацтво остаточно  перетворилося на основну опору православної церкви  і всієї української народності і стало досить  важ- ливим чинником національно-культурного розвитку. Поряд з цим в ос- танні роки свого  життя він особисто займався меценатством по відно- шенню до української культури і церкви. Зокрема, за п’ять днів до смерті він склав заповіт, за яким передавав кілька тисяч золотих на Київське братство  і півтори  тисячі — на просвітні потреби  Львівського. Особли- во слід підкреслити, що в діяльності  козацтва, яким керував  Сагайдач- ний, все чіткіше прослідковується курс на незалежність України,  визво- лення  її з-під іноземного ярма.  Однак  домагався цієї  мети  Петро Сагайдачний поступово і лише мирним шляхом. Зовнішня  політика геть- мана теж значною  мірою  підпорядковувалася цій меті, характеризува- лася обережністю, і водночас  самостійністю.

В історії  українського народу збереглася пам’ять про гетьмана  Са- гайдачного як про  хороброго, талановитого полководця, виваженого політика  і патріота  України.

Після Хотинської війни і кончини Петра Сагайдачного польська шлях- та посилює соціальне  і національне  гноблення в Україні і викликає нову козацько-селянську війну  (1625  р.).  Козаків  очолив  гетьман  Жмайло, прибічник незаможних, представник радикальних сил Січі. Польський уряд вислав в Україну велику армію під керівництвом польського геть- мана Конецпольського, який почав переслідування і винищення повста- лих. Козаки, об’єднавшись з повсталими селянами, вели вперті  бої з поляками. Найвизначніші битви  відбулися  під Криловом і біля Куруко- вого озера (навпроти Кременчука). Козаки завзято  відбивали  атаки поляків, але наступати  і добити їх не мали сил. Тому розпочали перего- вори. Під тиском заможного козацтва  Жмайла переобрали, а новим гетьманом обрали  М. Дорошенка, обережного і виваженого політика, схильного захищати  інтереси  козацької верхівки  та поміркованих сил Січі. Ним  була підписана Куруківська угода,  за  якою  польський уряд погодився на 6000 реєстрового козацького війська,  але решта мусили повернутися під владу польської  шляхти. Реєстровці мали право обирати

гетьмана, але його  затверджував король.  Учасникам  повстання оголо- шувалася амністія.  Козакам заборонялося ходити в походи  на турецькі володіння  і підтримувати зв’язки з іншими  державами.

Одним  із наслідків  Куруківської угоди  був остаточний розподіл ко- зацтва на дві групи  — заможних (реєстровців) і голоту,  бідноту («випи- щиків» — тих, кого виписали з реєстру). Реєстровці стояли полками  по головних  містах України  — в Чигирині, Черкасах,  Каневі,  Корсуні, Білій Церкві  та Переяславі.  Ці городові козаки перебували  під  контролем Польщі,  корилися її наказам, щоб утримати  свої «вольності».

«Випищики»  зосередилися в Запорозькій Січі, намагаючись утво- рити тут головний центр козаччини, незалежний від Польщі. Вони про- довжували  підтримувати зв’язки з донським козацтвом, Московською державою та західноєвропейськими країнами. Основне  вістря бороть- би вони повернули проти татар і турків продовжуючи походи проти них.

Зростання козацтва  на Січі знову почало турбувати  поляків,  і вони

вирішили  підкорити Запорожжя. Однак  запорожці їх випередили, об- равши  непримиримого до поляків  Тараса  Федоровича гетьманом, і в

1630 р. рушили на «волость». Більшість реєстровців їх підтримали. Одночасно  почалися  селянські  заворушення. Повстання  під керівницт- вом Федоровича стало початком козацько-селянських повстань  у 30-х роках XVII ст., викликаних посиленням феодально-кріпосницького гніту. Особливо  посилюється експлуатація на нових землях, захоплених  маг- натами і шляхтою. Тепер закінчувалися ті 30–40 років («слободи» і «волі») які давали селянам,  запрошуючи їх на вільні землі,  і всі вони  ставали кріпаками, яких все жорстокіше гнобили  феодали.

Повсталі  запорожці захопили  гетьмана  реєстровців Григорія Чор- ного, який вимагав  від Січі покори, судили і стратили його як зрадника. Вони захопили  Черкаси, Переяслав,  Канів та інші міста. До них при- єдналося  багато  невеликих  загонів. Частина  повстанців діяла окремо. Повсталі  селяни убивали шляхтичів,  орендаторів, захоплювали їхні па- лаци, ділили майно  і заводили  козацькі порядки.

Конецпольський із 12-тисячним військом почав бої проти укріплено-

го козацького табору у Переяславі.  За три тижні облоги  поляки  зазнали великих втрат, та й сам головнокомандувач ледве врятувався. Це змуси- ло Конецпольського піти на угоду, за якою зберігалися головні положен- ня Куруківського договору. Лише  кількість  реєстровців була збільшена до 8 тис. чоловік.  Тарас Федорович з частиною  козаків  з трофеями  по- вернувся на Запорожжя. І хоча Переяславська угода козацтву майже нічо- го не дала, проте  й поляки  не досягли  своєї мети — знищити козацтво. Невдачі поляків під Переяславом розцінювалися як перемога, що утвер- джувала в українського народу віру в можливість скинути  польське ярмо.

І на цю угоду великий  вплив мали угодовські елементи  з козацької верхівки. Рядове козацтво знову було незадоволене, бо мало поверта- тися до феодалів. Козацька верхівка  попала у ще більшу залежність від польського уряду.

У 1632 р. після смерті короля Сигізмунда III, фанатичного католика, його син Владислав  IV, щоб схилити на свій бік козацтво, видав «Статті для заспокоєння руського народу», затверджені сеймом у 1633 р. Цими статтями  узаконювалася православна церква  зі своєю  ієрархією. Доз- волялося відкривати школи, братства,  будувати православні храми і т.ін. Однак феодальний  гніт посилювався, і козацтво та селянство  виявля- ють незадоволення. Уряд вводить в Україну для постійного перебуван- ня велике військо, будує над дніпровськими порогами фортецю  Кодак, що мала ізолювати  Січ від України.  На великій  території  навколо Кода- ка козакам заборонялося ловити  рибу та полювати.  Це дратувало  за- порожців, і вони під керівництвом гетьмана Івана Сулими 4 серпня 1635 р. захопили  і знищили фортецю.  Польський уряд, погрожуючи розправою, вимагав  видати  керівників цієї акції.  Старшина  реєстровців підступно схопила  Сулиму  та п’ятьох  ватажків  і відправила  у Варшаву,  де вони були страчені.

У 1637 р. розпочалося нове козацько-селянське повстання, яке очолив  Павлюк  (Павло Буг),  гетьман  нереєстрового запорозького ко- зацтва.  Він звернувся з універсалом до козаків, селян та міщан із зак- ликом  знищувати реєстрову старшину як зрадників. У відповідь  вибух- нуло народне  повстання на Лівобережжі і Подніпров’ї.

Польське військо  під командуванням Потоцького зустрілося з ко- зацько-селянськими загонами біля села Кумейки під Черкасами. Битва була запеклою, але чисельна перевага  поляків змусила  повсталих  від- ступити.

Нова битва  сталася  під  Боровицею (Чигиринський р-н Черкаської обл.),  і знову повсталі  виявили  надзвичайну мужність  і стійкість, хоча у них не вистачало  продовольства та зброї.  Потоцький запропонував переговори. І знову козацька верхівка  схопила  Павлюка і видала поля- кам. Один із його соратників — Гуня з частиною повстанців зумів відсту- пити  і уникнути  розгрому.

У лютому  1638  р. польський сейм  ухвалив «Ординацію  війська  за-

порозького...». Реєстрове військо  втратило  своє  самоуправління: його керівником був тепер не гетьман,  а польський комісар; полковники також  мали призначатися із польської  шляхти. Реєстр  було зменшено до 6000 чоловік.  Міщанам  і селянам  заборонялося називатися козака- ми і навіть віддавати  заміж своїх доньок за козаків. Без паспорта комі- сара жоден козак  не мав права  пройти  на Запорожжя.

Ординація  викликала  нову хвилю протестів та повстань.  У березні

1638  р. загони  запорожців під проводом Острянина, що був обраний гетьманом, Гуні та інших знову вирушили  в Україну і підняли повстання на Подніпров’ї.

Запеклі  бої почалися  під містечком Голтвою  на Полтавщині, де ко- заки створили укріплений табір. Поляки відступили до Лубнів,  де коза- ки завдали їм відчутних ударів. Однак розбити поляків не змогли  і відсту- пили до села Жовнин  (тепер  Чорнобаївський р-н  Черкаської обл.),  де створили укріплений табір.  Знову  розпочався запеклий бій.  Вирішив- ши, що справу  програно, Острянин  переправився через  Сулу, перей- шов у межі Російської держави  і оселився  з дозволу  російського уряду на Чугуївському городищі (нині  місто  Чугуїв Харківської обл.).

Однак повсталі  під керівництвом Гуні провели  ще кілька  боїв і теж пішли в межі Московської держави  (на Дон).  Переселення українських козаків  і селян  у Московську державу  було на цей час традиційним і розповсюдженим. Науковці відзначають, що до 1640 р. з України лише на Дон прибуло  до 20 тис. переселенців (В. А. Смолій, В. С. Степанков. Богдан  Хмельницький. — Київ,  1993.  — С. 55).

Після поразки на козацьких радах  у Києві  (вересень 1638  р.)  і на Масловому ставу  (грудень  1638  р.)  реєстрові козаки погодилися на ординацію і підкорилися. Але «випищики»,  козацька біднота,  не хотіли повертатися під владу поляків.  Частина переселилася в межі Московії, інші ховалися в плавнях і на дніпровських островах. Щоб перекрити втікачам  дорогу  на Запорожжя, уряд  у 1639  р.  відбудував  фортецю Кодак,  у якій розмістився великий  гарнізон.

Поряд із соціально-економічною та національно-релігійною бороть- бою у Східній Україні селянські  та міщанські маси вели таку ж боротьбу і в Західній  Україні.  Вона мала там свої  особливості. Із Галичини,  За- карпаття  та Буковини селяни втікали на Запорозьку Січ, а також  дале- ко в Карпати. Ті, хто покозачився, брали активну участь у козацько- селянських повстаннях у Подніпров’ї.

Разом з тим у Прикарпатті розгорнулася специфічна  форма бороть- би західноукраїнського селянства  — опришківство (назва «опришок» означає  винищувач  шляхти).  Уперше ця назва згадується у документах

1529 р. В середині XVI ст. опришківці діяли в Коломийському повіті, а у другій  половині  XVI та першій  половині  XVII ст. розширюють свої межі, охоплюючи гірські  місцевості Перемишльської та Сяноцької  земель,  а також  частину  Поділля (район  Кам’янець-Подільського).

Весною і влітку опришки спускалися з гір, нападали на маєтки шлях- тичів,  убивали  їх власників, а майно  ділили  між  селянами. Користую- чись повною  підтримкою селян і міщан,  вони раптово  з’являлися і так же непомітно зникали.

Українські  опришки на кордоні  з Молдавією діяли  спільно  з мол- давськими, у Закарпатті — з польськими і словацькими.

Повстання 1630–1638 рр. не знищили національного гніту та кріпос- ницького ладу в Україні.  Народні  маси  ще не могли  здолати  сильну, добре  організовану державно-політичну і соціально-економічну систе- му однієї  із найсильніших країн Європи.  Польща мала міцний  держав- ний апарат, армію. Її феодальний  клас діяв організовано, єдиним  фрон- том,  а повсталі  маси  виступали  розрізнено, не завжди  наступально  й активно.  Не було  жодного повстання, яке  б охопило  одночасно всю Україну. Це пояснюється не лише недостатньою організованістю мас, а й різним  рівнем розвитку феодалізму та кріпосництва. До того ж україн- ський народ вів боротьбу  і проти  турецько-татарських загарбників. Рушійними силами  повстань  були козаки і селяни, при керівній  ролі козацтва. Боротьба  була спрямована на звільнення  України від кріпос- ницького і національно-релігійного гноблення.

Поразка  повстань  переконала польських  феодалів  у тому,  що ко- зацтво, селянство  та міщанство України навіки приборкані. Однак вони недооцінили могутньої потенціальної енергії,  якою володіли збунтовані маси  у боротьбі  за соціальне  і національне  визволення. Розбиті  у пов- станнях широкі  народні маси затаїлися,  збираючи сили для нових вис- тупів. На досвіді  повстанської боротьби  вони дедалі більше перекону- валися, що успіх прийде  при згуртованості та нездоланній волі до перемоги.

5.7. Культура

Друга  половина  XVI — перша  половина  XVII ст. — це період  активі- зації суспільно-політичного життя, соціальної  боротьби  козацтва  та селянства  проти польського феодалізму, зростання національної  свідо- мості українського народу, його духовного піднесення, боротьби  проти польсько-католицького наступу на його духовні цінності.  Продовжує формуватися українська нація, зростає її зрілість,  притаманна їй ду- ховність,  розвивається українська мова, особливо розмовна так звана руська мова. Вона збагачувалася елементами народної  («посполитої»), якою користувалися широкі  маси українців. Пам’яткою, в якій відобра- жено стан української мови та процес  її формування, є так зване Пере- сопницьке Євангеліє  — рукописний переклад  з церковнослов’янської на українську. Переклад  здійснено у місті  Пересопниці (тепер  село  в Рівненському районі  Рівненської області)  у 1556–1561 рр.  Збагачення мови,  зростання її впливу було проявом  розвитку українського етносу,

його  національних  ознак.  Формування української мови  виразно  вия- вилося  в усній  народній  творчості. Продовжувала розвиватися україн- ська обрядова  пісня,  народна  поезія.  Але все більше місце  в народній творчості  посідають історичні  пісні  та думи.  У кінці  XVI — на початку XVII ст.  оспівуються боротьба  проти  турецько-татарських загарбників, польських  гнобителів, хоробрість селянства  та козацтва, мужність  на- родних  ватажків  Байди,  Наливайка,  Сагайдачного, Дорошенка, Сули- ми, Павлюка,  Острянина  та інших.

Духовний  розвиток України у цей період мав певні особливості. Зокрема, поряд із всебічним та швидким його зростанням певний вплив на його  характер  мали ідеї гуманізму і реформації.

Зростає промисловий розвиток, розвиваються торгівля,  товарно- грошові відносини. Центрами  економічного і політичного життя стають міста, а їх населення перетворюється на рушійну силу духовно-церков- ного і культурного життя. Боротьба  за національно-релігійне визволен- ня зумовила  потребу в освічених  ідеологах,  учених-богословах, полемі- стах, знавцях мов. Водночас ця боротьба створила певні особливості культурного відродження в Україні і особливо підносила  роль право- славної релігії в розвитку культури. Релігійна віра в ті часи була не лише основою світосприймання та ознакою належності людини  до  тієї  чи іншої культури,  а й складовою культури, ознакою певної народності. Не випадково православна релігія  в Україні називалася «руською»  (тобто українською).

Католики  та уніати при підтримці уряду вели шалений  наступ,  щоб денаціоналізувати і окатоличити український народ, без чого неможли- во було його підкорити. Однак колонізувати і окатоличити вдалося лише українське магнатство і частину шляхти, а селянство, козацтво, міщан- ство, дрібна шляхта і більшість духовенства (релігійна інтелігенція) твер- до виступали  на захист  своїх  соціальних  і національних  прав,  протис- тавляючи католицькій експансії вітчизняну  систему духовних цінностей, культуру  і релігію.

У ті часи проникненню передових ідей в Україну сприяли  українські інтелігенти, які навчалися  в польських  і західноєвропейських універси- тетах. Одним із таких культурних  діячів другої  половини XVI ст. був Ста- ніслав Оріховський (1513–1566 рр.), уродженець села Оріховка під Перемишлем. Навчався  він у Краківському, Віденському, Віттенберзь- кому,  Падуанському та Болонському університетах і був відомий  як

«рутенський (руський) Демосфен». Філософські, історичні, публіцистичні твори Оріховського були відомі в Німеччині,  Італії, Швеції  й Польщі. Він досконало володів як європейськими, так і українською мовами,  постій- но звертався до історії  України.

В Україні також проживало багато гуманістів іноземного походжен- ня: поляки Шимон Шимонович, Мартін Регіс, Еразм Сіксит та ін., німець Бенедикт  Гербст  та італієць Філіп  Буанакорсі-Каллімах.

Гуманісти  і реформатори доводили  необхідність розповсюдження в народних масах освіти, знань та культури. Саме ця спрямованість відпо- відає  діяльності  братств,  одним  із важливих  напрямів  діяльності  яких була  видавнича  справа  й книгодрукування, що  сприяли  поширенню знань  у суспільстві.

Першою виникла друкарня в місті Заблудові,  на українсько-білорусь- кому  кордоні, в маєтку  українсько-білоруського магната  Григорія Хот- кевича.  Заснували  її Іван Федоров та його  помічник Петро  Мстисла- вець. Вони видали у 1569 р. «Учительне Євангеліє», а згодом «Псалтир» і «Часослов».

Першою  на українських землях була заснована Іваном Федоровим у 1573 р. у Львові друкарня, де вийшов  «Апостол». У 1575 р. його  зап- росив  до себе князь  Острозький, який мав намір  видавати  вітчизняну Біблію. Для цього він створив науково-культурний осередок. «Острозька Біблія», видана  у 1581  р.,  є першим  повним  виданням  слов’янською мовою. Вона розійшлася в багатьох країнах світу — Росії, Англії, Швеції. Згодом у цій друкарні  були видані полемічні твори, богословські, бого- служебні  та інші. Всього  відомо  28 видань.

Братські  друкарні  існували  також  у Луцьку,  Новгород-Сіверському, Києві, Чернігові  та інших містах. Були друкарні  власні, мандрівні  та інші.

Розвиток книгодрукування в Україні  значною  мірою  зумовлювався і швидким зростанням мережі шкіл та потребою в навчальних посібниках. Слідом за «Апостолом» Іван Федоров видав «Букварі» у Львові і Острозі, які неодноразово перевидавалися в Україні, Білорусії,  на їх основі  ство- рено  і надруковано буквар  у Москві  в 1634  р. Велике  значення  нада- валося забезпеченню шкіл підручниками з граматики. У 1591 р. була підго- товлена греко-слов’янська граматика «Адельфотес» (Братство), у 1619 р. в друкарні  Віленського братства видана «Грамматика Словенская» Мелетія Смотрицького. Михайло  Ломоносов назвав її «вратами учено- сти». По ній 150  років  навчалися  мові  учні російських, українських та білоруських шкіл.

Велике значення для розвитку мовознавчої науки має словник  «Лек- сико-словено-руський» Паліви Беринди, який містить майже 7 тис. слів, перекладених на українську мову  зі слов’янської,  польської, латинсь- кої, чеської,  німецької, єврейської та інших мов. Кожне  слово супровод- жувалося  статтею,  тому «Лексикон»  мав ще й енциклопедичний харак- тер. Братські  друкарні  випускали також твори письменників, поетів, перекладну та полемічну  літературу.  Книги  Л. Зизанія, К. Ставровецького,

М. Смотрицького, І. Борецького, П.Могили та інших авторів були відомі поза межами  України — в Росії, Білорусії,  Молдавії,  Сербії, Болгарії  та інших країнах.  Вони  сприяли  розвитку культурних  взаємовідносин на- родів  Європи.

Важливе місце серед українських видань належить полемічній  літе- ратурі, яка виникла  у 80-ті роки XVI ст. в період боротьби  проти католи- цизму та уніатства й існувала майже до середини XVII ст. Відомо понад

140 полемічних  творів, з яких близько 80 написано католицькими та уніатськими і 60 — православними авторами. Першим  значним  полеміч- ним  твором  була книга  відомого діяча української культури  Герасима Смотрицького (батька М.Смотрицького) «Ключ царства небесного», надрукована в Острозькій друкарні  у 1587 р. У ній головна  увага зосе- реджена  на розкритті соціальних  антагонізмів між паразитуючим като- лицизмом, магнатством і поневоленими, закріпаченими селянами.

Визначним твором,  спрямованим проти  католицизму та унії, була

«Протестація»,  підготовлена митрополитом Іовом  Борецьким. Він ви- соко оцінює боротьбу козацтва  проти ворогів  українського народу і одночасно гнівно протестує проти польсько-шляхетського гноблення, закликаючи український народ  протистояти йому.  Але особливе  місце серед письменників-полемістів посідає Іван Вишенський, котрий на знак протесту  проти польсько-католицького гноблення пішов ченцем в Афонський  монастир (півострів Афон в Егейському морі).  Він виступав не лише проти  національно-релігійного гноблення, а й проти  соціаль- ного.  До нас дійшло 17 творів Івана Вишенського — листів та послань, які він надсилав  з далекого Афону своїм  землякам. Він викриває і за- суджує  весь  феодальний  уклад  Речі Посполитої. Однак  порятунок він бачив  не у боротьбі,  а в покаянні, моральному очищенні, відмові  від земних  благ (аскетизм).

Ця літературна  боротьба, що велася в релігійній царині,  мала гос- тру політичну  і соціальну  спрямованість. За своєю  суттю  світогляд  ук- раїнських  полемістів певною  мірою збігався з поглядами діячів рефор- мації на Заході, хоча виник на національному ґрунті і характеризувався демократичною спрямованістю, прагненням релігійно-національної сво- боди та соціальної  справедливості.

Православні  полемісти відкидали  претензії римських пап на духов-

не і світське  главенство в християнському світі, розвінчували неприг- лядні дії католицьких ієрархів,  моральний занепад  католицької церкви та ін. Вони  високо  цінували  свободу  совісті.  У їхніх творах  провідною ідеєю був патріотизм. Вони викликали велику зацікавленість у суспільстві. Їх читали в церквах,  на зборах  братств,  у школах,  дбайливо  зберігали й передавали з покоління в покоління. Про  книгу  Мелетія  Смотрицького

«Тренос» говорили як про  пророчу  і святу,  деякі  навіть заповідали хо- ронити  себе з нею.

Полемічні твори справляли великий вплив на формування національ- ної свідомості українців, на розвиток національно-визвольної боротьби.

Пожвавлення  соціально-економічних процесів в Україні,  загострен- ня політичної  та ідеологічної боротьби надавало розвитку освіти особ- ливого значення.  Зароджується і розвивається ідея залежності суспіль- ного  розвитку від поширення освіти.  Висувається завдання  створення національної  світської школи.  У навчання і виховання  вноситься новий зміст  — освіченість не лише впливає  на формування особистості, а й визначає  її місце  в суспільстві, забезпечує його  розквіт. Людину  треба цінувати не за походження, багатство, а за освіченість і вихованість. Особлива  увага приділяється вихованню  у людей почуття гідності, пат- ріотизму, відданості  національним звичаям і традиціям, батьківській вірі, мові та культурі.

Розвиток освіти  в Україні  у другій  половині  XVI ст.  певною  мірою базувався  на досягненнях X–XV ст., був їх продовженням. Школи, як і в попередні часи, існували  при церквах  і монастирях. Кількість  їх безпе- рервно  зростала. Свої школи  мали всі міста, містечка  і багато сіл. По- ряд з церковними існували міські та домові  школи.  У церковних почат- кових школах учителювали дяки. Поряд з православними існувала широка  мережа  єзуїтських, а також  невелика  кількість  протестантсь- ких, вірменських та інших шкіл. Католицькі та уніатські школи, як уже відзначалося, мали високий, європейський рівень програм, підручників, методик навчання і виховання.

Щоб  їм  протиставити сучасні  православні освітні  заклади,  князь В. К. Острозький зі своїми  однодумцями створив  в Острозі  (на Волині) у 1578 р. школу, яка започаткувала новий етап в розвитку шкільної осві- ти в Україні. Острозька школа поєднувала слов’янські й греко-візантійські традиції  з надбаннями європейської тогочасної освіти.  Велика увага приділялася слов’янській, грецькій мовам  та латинській. Поряд  з цим запроваджуються «сім вільних наук» — граматика, риторика, діалекти- ка, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Ця програма поєдну- вала в собі початкову, середню та елементи  вищої освіти.  Першим ректором був Герасим  Смотрицький — знавець літератури, поет і пись- менник. Викладачами і одночасно письменниками, поетами, вченими були майже всі педагоги школи, яка називалася і колегією, і академією.

Велику роль у розвитку освіти відігравали братські  школи, яких вже у

80-х роках XVI ст. нараховувалося тридцять.  Це були народні школи,  для яких характерною була демократичність внутрішніх  засад: тут навчалися діти всіх станів, а також сироти. Бідні і сироти  навчалися безкоштовно.

У більшості  шкіл вивчалися слов’янська, грецька, латинська  мови, а та- кож «сім вільних наук». У кінці XVI ст. провідне  місце посідала  Львівська братська  школа, заснована активними членами Львівського братства Юрієм Рогатинцем та Дмитром Красовським разом з визначними куль- турними  діячами Стефаном та Лаврентієм Зизаніями. Її програма та організаційна структура були викладені  в статуті «Порядок шкільний» (1586 р.), який став зразком для всіх братських шкіл. Школи  пере- слідувались, обмежувались польською владою та єзуїтами. У 20-х роках XVII ст.  занепала  Львівська  школа,  не витримавши переслідувань уні- атів і католиків. У 1627 і 1634 роках католицькі студенти  погромили Луцьку  школу і вона перейшла  до рук уніатів.

Наступ  католицизму змусив  просвітників України  шукати  захисту  і підтримки в надійному місці.  Таким місцем  був Київ, де великий  вплив мало  козацтво, яке  зі зброєю в руках  захищало  православну церкву, братства,  українських культурних  діячів. Тут за підтримки Петра Сагай- дачного,  члена Київського братства,  здійснювалися акції,  спрямовані на зміцнення православної церкви та школи, яких в інших містах здійснити було неможливо (висвячення православного митрополита, єпископів та ін.). Тому до Києва  потяглася  українська інтелігенція, шу- каючи  сприятливих умов для своєї  праці.

Основними культурними центрами Києва  на початку  XVII ст.  були Київське братство  та осередок учених при  Києво-Печерській лаврі на чолі з архімандритом Єлисеєм  Плетенецьким, який створив  при Лаврі друкарню, значно поповнив монастирську бібліотеку  та заснував  і підтримував ряд шкіл.

Навколо  Плетенецького гуртувалися українські письменники, поети, перекладачі, вчені,  богослови та педагоги. Серед  них відомий  в Україні Захарій Копистенський, знавець мов, письменник, автор «Палинодії» і Гу- стинського літопису;  Памва Беринда  — лінгвіст,  письменник, гравер;  Та- расій Земка — письменник, знавець мов, перекладач і редактор; Лаврентій Зизаній — лінгвіст,  автор підручників для братських шкіл, та багато інших.

Київські  просвітники розгорнули широку  діяльність  по підготовці і

друкуванню у Лаврській друкарні  букварів,  граматик, словників, істо- ричної, полемічної  та іншої літератури  (слов’янською і українською мо- вами). Лаврська друкарня  була найпродуктивнішою в Україні. Діяльність культурно-освітніх діячів, які гуртувалися навколо друкарні, становила новий  етап в культурному житті  України,  суть якого  полягала  в поши- ренні освіти і знань серед народу, запровадженні української мови в полемічних  трактатах,  художніх  творах та богословській літературі,  що позитивно позначилося на демократизації культури,  сприяло  станов- ленню національної  свідомості народу.

Іншим важливим  культурним осередком було братство, яке у 1615 р. створило школу, що стала родоначальницею першої  вищої школи в Україні  — Києво-Могилянської академії.  В її організації взяли  участь учені осередку Є.Плетенецького, що мали досвід  педагогічної та нау- кової роботи,  і тому школа швидко  досягла високого рівня. Їй надавали значну матеріальну допомогу заможні  громадяни. Зокрема, киянка  Гал- шка (Єлизавета) Гулевичівна передала  свою землю в Києві на Подолі у власність  братства  «на монастир і на школу дітям, як шляхетським, так і міщанським». Це яскраве  свідчення  про  характер  часу,  який  форму- вав людей свідомих, відданих національно-культурній справі. Велику матеріальну  підтримку отримала  братська  школа  Києва  від Петра Са- гайдачного та інших. Навчальна робота велася на основі досвіду Львівської братської школи.  В основу покладалися слов’янська, грець- ка,  латинська, польська  мова,  а також  «сім вільних  наук».  Ректорами школи були визначні учені, поети і письменники Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, які отримали освіту в університетах Євро- пи, багато писали і видавали,  були блискучими ораторами і полеміста- ми.  Восени  1631  р. в Києві  виникла  ще одна  школа  — Лаврська, яку заснував  архімандрит Києво-Печерської лаври Петро  Могила. Це був навчальний  заклад підвищеного типу, з програмою, дещо складнішою, ніж у братських школах. Філософію тут викладав І.Трохимович-Козловсь- кий,  перший  в Україні  доктор  богослов’я, риторику — С. Косов.

Ця школа  була у 1632  р. об’єднана з братською і перейшла  на те- риторію  братства  і під його  нагляд.  Об’єднаний заклад  дістав назву — колегія (на Заході колегія — вищий навчальний заклад).  Після об’єднан- ня шкіл новоутворена колегія зміцнила  своє матеріальне  становище і поповнилася здібними викладачами. Це був новий  крок  на шляху ста- новлення  вищої  освіти  в Україні.  Велику роль у творенні  нового  закла- ду відіграв Петро Могила, який віддав йому свої блискучі знання, органі- заторські здібності, талант політика  і матеріальні  кошти (перед  смертю він заповів  усе своє  майно  колегії). Тому колегія  на його  честь стала іменуватися Києво-Могилянською  і під цією  назвою  увійшла  в історію освіти  й культури.  Ґрунтуючись на національній мові,  глибокій шані до вітчизняної історії  та культури,  засадах  демократизму і всестановості, вона швидко  перетворилася на вищий  навчальний  заклад  європейсь- кого типу. Колегія була закладом гуманітарного типу, багато в чому подібна до Краківської, Віденської та Замойської академій  Польщі. Як і вищі школи Європи,  колегія мала у своєму підпорядкуванні школи ниж- чого типу — у Кременці, Вінниці,  Гощі.  Польський уряд не дав закладу титулу академії,  мабуть, враховуючи  те, що вона не лише давала ґрун- товні знання,  а й насаджувала  ідеологію національно-визвольного руху захисників православної віри і національної  культури.

Українське культурне відродження сприяло  подальшому розвитку мистецтва. Зароджується і швидко  зростає театральне мистецтво. Започатковується і розповсюджується віршована  шкільна драма,  в ос- новному на міфологічні  та релігійні  сюжети. Авторами здебільшого були учні братських шкіл та студенти  колегій, де ці театральні  вистави  най- частіше  і відбувалися. З часом  в антрактах  між актами  драми  викону- валися комедійні інтермедії. У XVII ст. в Україні зароджується вертеп  — ляльковий  театр.

Розвивається музичне мистецтво, переважно усна пісенна творчість. Тексти та мелодії до народних дум та історичних пісень складали пере- важно безіменні поети і композитори із народу — кобзарі, бандуристи, що були і виконавцями цих творів.  Улюбленими  і поширеними народ- ними музичними інструментами були бандури,  кобза,  сопілка,  дудка, а в Карпатах  — трембіта.  Вивчаючи  музику, студенти  братських шкіл та колегій  створювали хори. Спів у хорах, особливо в церковних, був ба- гатоголосим, заснованим на високій нотній  культурі.

На своїй  національній основі,  з урахуванням  європейських досяг- нень,  продовжувало розвиватися образотворче мистецтво та архітек- тура, в яких посилюються світські, реальні сюжети  та риси.  У кінці XVI ст. були споруджені чудові приміщення будинку активного діяча Львівського братства  купця  Костянтина Корнякта (1580  р.),  його  ж вежа (1588  р.), каплиця  трьох святителів  (1678  р.),  Успенська  церква  у Львові  (1598–

1630  рр.)  та ін. Значного поширення набувають  скульптура, різьблен- ня, особливо іконостасів. У живопис все ширше  проникає зображення реального життя, живої природи, побутові сцени, популярним стає зоб- раження  живих  людей  на портретах. Розповсюдженою була книжкова мініатюра, гравюра, особливо по дереву.  Розвивається лиття з міді, олова та художня обробка  металу. Найбільшим  центром  цих промислів залишається Львів.

* * *

Таким чином, найважливішою рисою соціально-економічного розвит- ку другої  половини  XVI — першої  половини  XVII ст.  було привласнення польськими магнатами і шляхтою переважної частини українських земель і закріпачення українського селянства. Селянство боролося  проти кріпос- ництва, намагалося «покозачитись». Однак, попри все, в Україні створю- валися фільваркові господарства, засновані на використанні панщини та жорстокій експлуатації селян. На основі розвитку землеробства, торгівлі, ремесла  підносилися міста,  зростало їх населення.

Продовжується експансія католицизму, намагання колонізувати ук- раїнський народ,  що  викликали опозицію українського магнатства і

шляхти.  Однак  за короткий час вона була зламана,  а українська еліта окатоличена і ополячена.  Боротьбу  продовжували міщанство, козацтво і селянство. З кінця  XVI ст. керівна  роль від міщанства  переходить до козацтва. Його боротьба  проти турецько-татарської і польсько-като- лицької експансій захищала український народ від повного винищення. Козацтво створило свій могутній центр — Запорозьку Січ, яка була, по суті, українською державою. Значну роль у згуртуванні козацтва, міщан- ства, селянства, частини  дрібної шляхти та духовенства відіграли  брат- ства,  які захистили православну церкву,  яка стала ідеологічною осно- вою об’єднання і опорою  українського народу.

В умовах  боротьби  проти  насильницького покатоличення і полоні- зації відбувається національно-культурне піднесення, якому сприяли  ідеї гуманізму і реформації, що проникли в Україну з Європи.  Здійснюється гуманістична ідея поширення освіти і знань серед народу,  відродження і розвитку національної  мови та традицій. Відбувається подальше фор- мування  української народності.

Гострі  ідеологічні виступи  на захист  православної церкви, проти

введення релігійної унії, повстання козацтва  і селянства проти польсько- го  гніту  розбудили українське суспільство, готуючи  його  до нової  бо- ротьби.