Тема 3 роздробленІсть киЇвськоЇ русІ. галицько-волинське князІвство

3.1. Роздроблення Київської  держави. Його  причини

У XII ст. Київська  Русь остаточно  розпалася на самостійні князівства і землі: Новгородську і Псковську, князівства Київське, Галицьке,  Во- линське,  Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Муромське, Смоленське, Турово-Пінське та Тмутараканське. Причини роздробленості корінилися в слабкому розвитку політичних та економіч- них відносин, коли кожна з цих земель могла існувати окремо. Натураль- ний і вотчинний характер  феодального господарства дозволяв  місце- вому виробництву задовольнити потреби  землі.  Розвиток ремесел  та торгівлі  зумовив  виникнення самозабезпечуваних міст.  Укріплені  міста менше  постраждали від нападу  кочівників чи походу  військ  великого князя.

Місцеві  економічні інтереси  в умовах натурального господарства породжували прагнення до відособлення, до місцевих  «земських» інте- ресів  дружинників, бояр,  які раніше  були опорою  князя.  Тепер  удільні князі  і бояри  створювали апарат  влади  ближче  до своїх вотчин.  Роль центру регіональних політичних  сил починає  відігравати головне  місто землі,  в якій знаходилася резиденція удільного  князя.

Поряд з цим важливу роль відігравало й те, що у київській династії не стало визначних, талановитих  політичних  фігур,  які б ефективно  уп- равляли  найбільшою в Європі  країною, протистояли великій  кількості претендентів на князівський стіл. Члени князівських родів втратили почуття відповідальності, втягувалися у безперервні конфлікти  і самі підривали  єдність  своєї  держави. Престиж  влади  великого князя  па- дав. За таких умов авторитет  централізованої монархії  не могли  замі- нити  з’їзди  князів,  віче чи боярська  рада.  Настала  глибока  внутрішня криза.

Аналогічний  стан переживали майже всі великі країни Європи: Німеччина,  Франція, Візантія та ін. Однак вони знаходили сили, що відроджували їх. Почали з’являтися ледь помітні  ознаки  відродження і Київської держави  у другому десятиріччі XIII ст. Однак до остаточного розпаду  доводять  нові племена  кочівників, що прибули  з Азії, — тата- ро-монголи.

3.2. Князівства

Серед князівств, що утворилися на місці Київської Русі, найбільши- ми були Ростово-Суздальське, Галицько-Волинське, Чернігівське та Переяславське. Київська  Русь остаточно  стає федерацією князівств, і у ній все виразніше вичленовуються три групи  князівств: північно-східна, західна і південно-західна.

Київ перетворився зі столиці  Русі на головне  місто  Київської землі, яка займала  територію середнього Подніпров’я.  Її окраїнне  розташу- вання на межі з Половецьким степом  значно ускладнювало суспільно- політичне  та соціально-економічне життя.  Південний  кордон  в залеж- ності від розорення кочівниками південних  територій то наближався  до Києва,  то віддалявся  у степ.

У кінці XII ст. кияни  намагалися зберегти княжий  стіл за нащадками

Володимира Мономаха, однак це не вдавалося  зробити, і він перехо- див по черзі  до князів  чернігівських (Ольговичів), суздальських (Юрія Долгорукого і його  нащадків), галицько-волинських (Романа  Мстисла- вича і його синів).  Власної династії  Київщина  не сформувала, і тому ця територія не дробилася між  спадкоємцями. Однак  у Київській землі пріоритетне становище зберігалося за Києвом, могутнім економічним і культурним центром. Це навіть дратувало  князів,  особливо правителів північно-східних князівств. Зокрема, ростово-суздальський князь Андрій Боголюбський, захопивши у 1169  р. Київ,  жорстоко його  пограбував, розорив церкви  і монастирі, вивіз  звідти  ікони,  книги  та коштовності. Були пограбовані навіть Десятинна церква  і храм святої  Софії. Андрій Боголюбський здійснював ці акти вандалізму, вбачаючи  в Києві  реаль- ного суперника новій столиці його  князівства місту Володимиру. Таким же ворожим до Києва  був і його  наступник Всеволод. Напередодні та- таро-монгольської навали становище дещо стабілізувалося, однак  но- вий напад кочівників знищив  ці тенденції.

Важливе місце у південно-західній Русі належало Чернігово-Сіверсь- кому князівству з містами  Чернігів,  Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ  та Стародуб.  Його велика територія, заселена  сіверянами, про- стягалася  уздовж лівого берега Дніпра,  у басейнах  Сули, Сейму, Десни та верхів’ях Оки. До князівства входила Муромська волость  та Тмута- ракань. Правила династія Ольговичів,  започаткована сином Ярослава Мудрого Святославом та внуком  Олегом.  Князівство, розташоване на торгових шляхах по Дніпру та його притоках, було місцем  активної торгівлі.

Економіка мала натуральний  характер,  а рівень виробничих сил та техніки  не відрізнявся від загального рівня інших  руських  князівств.

Чернігівські князі  намагалися розширити свої володіння  за рахунок сусідів,  ведучи  довготривалі війни  за київський «золотий» стіл.  І хоча іноді деяким вдавалося досягти цієї мети, однак кожний  наступний князь мав заново оволодіти Києвом. До того ж на Київ зазіхали й інші, сильніші у військовому відношенні землі.  Боротьба  була надто тяжкою  і згодом чернігівські князі відмовилися від втручання у перерозподіл руських земель.  З половцями вони не лише воювали,  а й досить  часто вступа- ли у союзи  та родинні  зв’язки. Багато  з них були одружені  з половчан- ками.  У князя  Ігоря,  наприклад, мати і бабуся  були половчанками.

Поряд з Чернігівським, на лівому березі  Дніпра  в басейнах  Десни, Остра  та верхів’ях  Сули і Хорола,  знаходилося Переяславське князів- ство,  яке на сході  межувало  зі степом. На цій території  київські  князі збудували  багато  фортець:  Ромни,  Глинськ,  Синець,  Лубни  та ін. Ок- ремі  слов’янські поселення  були  винесені  далеко  у степ:  Лтава  на Ворсклі, Хорол на річці однойменної назви,  Донець  — на Сіверському Дінці.  Ці міста  мали не лише оборонний, а й торговельно-ремісничий характер.

Столицею  князівства був Переяслав,  заснований на початку  X ст. У договорах з Візантією 907 та 944 років він згадується як одне із най- важливіших  міст.  На кінець  XI ст. Переяслав  перетворився на великий економічний, релігійний і культурний центр, що підтверджується літо- писами  та археологічними знахідками. Єпископський  замок,  Михай- лівська церква  та інші культурні  пам’ятники (точніше  — їх залишки) свідчать  про багатство переяславської єпархії,  яка часто суперничала з Києвом.

Переяславська земля не мала великого політичного значення і пов- ністю  залежала  від Києва.  Як правило,  у Переяславі  сиділи  князі,  які були  першими претендентами на великокняжий стіл  або  отримували цю землю  як компенсацію за відмову  від претензій на нього.  Друго- рядних княжих уділів у князівстві не існувало: маленькій  Переяславщині не було чим ділитися,  до того ж вона потерпала  від безперервних війн та сутичок  з кочівниками.

Після відокремлення переяславці були прихильні  до суздальських

князів  Юрія Долгорукого та його  нащадків.  Головним  напрямом їхньої діяльності  була постійна  боротьба  з кочівниками, особливо з половця- ми. У 1184 р. князь Володимир, онук князя Долгорукого, у союзі з інши- ми князями розгромив військо  половецького хана Кобяка  і взяв його  в полон.  У 1185 р. він розгромив на річці Хорол табір хана Кончака.  Але незабаром і сам загинув.

У 30-х роках XIII ст. згадки про Переяславське князівство зникають зі сторінок літописів, і подальша  його  доля невідома.

3.3. Формування і зміцнення Галицького та Волинського князівств, їх об’єднання

Одним  із найсильніших князівств південно-західної групи  було Га- лицьке,  розташоване на території, що межувала  з Польщею  і Угорщи- ною на заході, литовськими племенами — на півночі, Волинським, Київ- ським князівствами — на півночі і сході, а на півдні межі Галицької землі доходили  до Чорного  моря і Дунаю. Західна частина князівства між головним хребтом  Карпат і річками  Сяном та Дністром — гориста (По- горина), східна  — низовина (в основному по середньому Дністру) — Пониззя (з XIV ст. — Поділля).  Цю землю  з давніх часів заселяли  пле- мена дулібів,  уличів, тиверців, білих хорватів.

Найбільшими містами  князівства були Перемишль, Галич, Звениго- род, Теребовль,  Текуч, Малий Галич (Галац) на нижньому Дунаї і Білго- род біля гирла  Дністра.

Географічне положення Галичини,  розташованої на крайньому за- ході Русі, було вигідним, отже, вона не зазнавала  нападів кочових пле- мен. Незначними були й князівські усобиці. Тому сюди переселялася багато  людей з місць,  що були під загрозою нападів кочівників, особ- ливо з Подніпров’я. Сприяло  розвитку цього  краю  і перенесення тор- гових  шляхів з європейських країн у Візантію  та країни  Сходу у зв’язку із занепадом торгових зв’язків  по  Дніпру  («із варяг  у греки»).  Тепер велика кількість товарів транспортувалася із західної та південної  Євро- пи до Галича,  а звідти  по Дністру  у Візантію  та інші країни.  Визначну роль у швидкому піднесенні економіки відігравала  торгівля  сіллю,  ве- ликі поклади якої знаходилися поблизу Коломиї.  Сіль продавалася у всі руські  землі  та за кордон.

Торгівлю,  особливо зовнішню, вели в основному бояри,  які на цьо- му швидко  збагачувалися. Поряд з цим у долинах рік мешкало  сільське населення, яке займалося орним  землеробством (сіяли жито, овес, ячмінь, пшеницю), тваринництвом, рибальством, мисливством та бджільництвом. Значного розвитку досягли  обробка  хутра і шкіри,  гон- чарство,  ливарне  та ювелірне  виробництво.

Соціальні протиріччя між ремісниками, смердами та боярами  були гострі  і часто  виливалися  у повстання (1144,  1230  рр.  та ін.).  Були й інші форми соціального протесту: убивства ненависних утискувачів, втечі на вільні землі  Пониззя.

У 1097  р. Галицька  земля відокремилася від Києва.  Першими у неза- лежній Галичині правили нащадки онука Ярослава Мудрого Ростиславичі — Василько, Володар  і Рюрик.  Після їх смерті  син Володаря  — розумний, талановитий і енергійний Володимирко (1145–1152 рр.)  об’єднав усі

галицькі  землі і переніс  свою столицю  до Галича. Він розгорнув жорсто- ку боротьбу  проти  місцевих  бояр,  які були найбільш  могутніми, багати- ми і свавільними серед  соціальних  груп майже  всіх руських  земель.

На думку багатьох  учених, винятково сильна влада галицьких бояр значною  мірою пояснюється їх походженням. Свої маєтки  вони дістали не від князя,  а узурпувавши частину общинних  земель.  Перші Рюрико- вичі, прийшовши сюди,  наштовхнулися на аристократію, яка вже гли- боко вкорінилась і могла відстоювати власні інтереси. І ще більше вони зміцнилися у період стабільного князювання чотирьох поколінь Ростис- лавичів. Багато бояр мали свої дружини  з дрібніших  феодалів. До того ж сусідство з Польщею і Угорщиною не лише давало приклад  пануван- ня аристократії, але й можливість звертатися по допомогу до чужинців в боротьбі  проти  князів.  І боярські «коромоли»,  постійні  інтриги, зако- лоти стають  болячкою  галицького життя.  Вони  вимагали  розширення своєї влади і обмеження повноважень князя.  Та Володимирко зумів придушити на деякий  час боярську опозицію.

У галузі зовнішньої політики  Володимирко домігся значних  успіхів, хоча доводилось боротися на три фронти  — проти  Угорщини, Польщі та київських князів.  Особливість його  зовнішньої політики  полягала  у тому, що Володимирко уміло використовував суперечності між сусідні- ми державами, спирався на союз  з Візантією та Суздальським князів- ством.  Завдяки  цьому він не лише зберіг  галицькі  землі, а й розширив їх, найбільше  на південь — по Дністру, Пруту, Серету до Чорного  моря.

Визначним політичним діячем був його син Ярослав, прозваний Осмомислом (1152–1187 рр.). Літопис характеризує його як «князя мудрого і красномовного, богобоязненого, поважаного по чужих зем- лях і славного  своїми  полками».  Надзвичайно високу  оцінку  йому дає автор «Слова о полку Ігоревім»,  підкреслюючи його  могутність та силу в боротьбі  з іноземними загарбниками.

У перші роки свого  князювання Ярослав мусив боронити свою дер- жаву від київських князів  та інших претендентів на княжий  престол  си- лою зброї.  Але поступово він розширює дипломатичні зв’язки  і вста- новлює  союзницькі відносини з візантійським імператором, угорським королем, німецьким імператором Фрідріхом Барбаросою та суздальсь- ким  князем  Юрієм  Долгоруким, з дочкою  якого  був одружений.

Держава  Ярослава  розширювалася за  рахунок  земель  Причорно-

мор’я. Галицькі кораблі випливали  Дністром у Чорне море, вели торгів- лю з приморськими містами, займалися рибальством, що посилювало економічну могутність Галичини.  Галич перетворився на великий  еко- номічний  і культурний центр,  де перехрещувалися впливи Візантії  і За- хідної Європи.

За часів  Ярослава  Галицьке  князівство досягло  найбільшої  могут- ності у XII ст. Але поряд  з цим посилювався вплив бояр,  які все більше втручалися  у справи  князя,  навіть родинні, намагались підпорядкувати його  своїй  волі. Однак  Ярослав  зумів  вистояти, і група  невдоволених бояр покинула  Галичину.

Син Ярослава  Володимир також  не хотів піддаватися боярам,  од- нак він не мав хисту батька і вже на початку  свого  князювання змуше- ний був залишити князівство. Все ж після тривалої боротьби він повер- нувся і утвердився на Галицькому престолі, однак  невдовзі  помер.  На ньому скінчилася династія Ростиславичів. Століття її князювання утвер- дили і зміцнили князівство, розвинули господарство і торгівлю. Галичи- на посіла  визначне  місце  серед  українських земель,  суперничаючи навіть з Києвом. Вона відігравала  значну роль у європейській політиці, створила  своє політичне  обличчя і утвердила  основи  подальшого істо- ричного розвитку, тепер  уже в союзі  з Волинським князівством.

Волинське князівство — одне із найстаріших на Русі. З середини XII ст. воно стало незалежним, швидко  зміцнювалося і зростало. Воно знаходилося на важливому  торговому шляху,  що пролягав  з Києва  в Західну Європу. На заході межувало з Польщею, на півночі — з литовсь- кими племенами ятвягів, на сході — з Турово-Пінським і Київським князівствами, на півдні  — з Галичиною. Найбільшими містами  були: Белз,  Берестя  (Брест), Володимир, Дорогочин (Дрогочин), Ізяславль, Луцьк, Пересопниця та ін. Волинь була густо заселена.  Населення зро- стало значною  мірою  за рахунок  мігрантів з Придніпров’я, які пересе- лялися під тиском кочівників.

Велику роль у суспільно-політичному житті відігравала  дружинно- боярська верхівка,  яка  мала  великі  земельні  володіння,  отримані  від князів  за свою  службу.  Значний  вплив  мало  також  міське  населення, яке  традиційно підтримувало централізовану князівську владу.  Тому політичний клімат Волинського князівства був відмінний від Галицького.

На чолі князівства стояли потомки Володимира Мономаха  — князі

Мстиславичі. У 1170 р. на престол  зійшов син Мстислава Роман (1170–

1205 рр.), який зміцнив  володіння.  Скориставшись тим, що останній галицький князь династії  Ростиславичів Володимир помер,  Роман, ма- ючи підтримку галицьких  дружинників, середніх  і дрібних  бояр,  міщан, незадоволених свавіллям  великого боярства, у 1199 р. оволодів  Гали- чем і об’єднав Волинське і Галицьке  князівства, між якими  давно  вже існували тісні економічні зв’язки. Перед ними стояли спільні завдання  — боротьба  з агресивними зазіханнями Польщі та Угорщини. Об’єднання мало прогресивний характер  і могло  стати початком реставрації Київ- ської  Русі.

Невдовзі  Роман  приєднав і Київ.  Тепер  у державі  були об’єднані землі  Київської Русі від Карпат  до Дніпра.  У внутрішній політиці  князь повів жорстоку боротьбу  проти великих  галицьких бояр. Він винищував їх цілими  родами, виганяв  з країни  і нарешті  зламав  боярську опози- цію. Поряд  з цим  він активізує зовнішню політику:  здійснює успішні  по- ходи на половців, а також проти польських і угорських феодалів. Були при- єднані землі досить агресивного литовського племені ятвягів. У 1205 р. в битві з поляками  Роман загинув.

Роман  Мстиславич був найвидатнішим князем  Русі кінця XII ст. За його  коротке володіння  об’єднаним Галицько-Волинським князівством воно досягло  небувалої могутності. Навіть Папа Римський намагався навернути  князя  і боярство у католицтво, користуючись авторитетом і впливом  Романа. Однак князь рішуче відкинув  ці пропозиції. У давньо- руських  літописах  міститься ряд яскравих  позитивних характеристик князя  Романа.  Один  із літописців, відзначаючи зосередження в його руках великої  влади, твердість  і рішучість  у користуванні нею, називає

«царем і самодержавцем всієї  Русі». Його  смерть  була трагічним уда- ром  не лише по Галицько-Волинському князівству, а й по об’єднанню руських  князівств.

3.4. Галицько-Волинське князівство  у XII–XIII ст.

Після загибелі  Романа залишилося два його  малолітні  сини — Да- нило  і Василько. Їхньою  опікункою і регенткою була Романова  вдова Анна, яка 14 років  вела боротьбу, віддаючи  всі свої сили  збереженню прав своїх дітей на престол  та відродженню князівства. Опорою  Рома- новичів були волинські бояри і городяни, які розуміли значення великої держави  і бажали зберегти її.

Іншу позицію займали  галицькі  бояри,  які вирішили  розірвати союз

з Волинським князівством,  позбутися Романовичів, настановити на престол  інших князів,  які б покірно виконували їхню волю. До того  ж у справи Галицько-Волинської держави почали втручатися чернігівські князі,  Польща  та Угорщина. Вдова  князя  Романа  з дітьми  втекла  до Польщі і довгі роки поневірялася за кордоном. Почався сорокалітній період міжусобиць та війн. Часом боротьба  набирала надзвичайної гостроти. Так, у 1213 р. бояри вчинили нечуване — обрали зі свого середовища князем  Владислава  Кормильчича, хоча згідно  з традицією ним міг бути лише один із Рюриковичів.

У 1214 р. Угорщина і Польща домовилися про свою політику  щодо

Галицько-Волинського князівства. За цією домовленістю Угорщина за-

гарбала Галичину,  а Перемишль  був переданий краківському князю Лешку.  У 1215 р. за згодою Лешка  Данило  і Василько  одержали  бать- кову вотчину — Волинь  і за кілька років  об’єднали всі її землі.

У 1219 р. галичани повстали і вигнали угрів. Боярство запросило на князювання у Галич Мстислава Удатного,  який князював до 1228 р. Після його смерті  Данило розпочинає боротьбу за Галич, заручившись підтримкою населення  Волині  та церкви. Головним  противником були чернігівські князі,  яких  підтримували галицькі  та угорські бояри.  Про- відною силою цієї коаліції були мадяри, яких підтримували Литва, Польща, Угорщина, Австрія  та Орден хрестоносців. Нарешті  у 1238  р. галицьке міщанство — «мужі градські»  відкрили  браму міста перед Данилом. Однак боротьба  продовжувалася. Лише рішуча перемога Данила у 1245 р. під Ярославом, де були повністю розгромлені угорські війська,  дружини  бояр  і чернігівського князя,  поклала  кінець  40-літній війні Романовичів за спадщину і звільнення  Галичини  та Волині від іно- земних  загарбників та засилля  галицьких бояр.

У кінці 30–40-х роках Данило дотримувався досить гнучкої  внутріш- ньої політики. Багатьох  «коромольних»  бояр  стратив,  конфіскував їхні землі  і роздав  служилому  боярству. Для противаги боярам  він нама- гався заручитися підтримкою селян та міщан,  яких вони жорстоко гно- били і принижували. Ці соціальні групи,  у свою чергу, шукали підтримки і захисту у князя. Князь неодноразово розслідував факти знущання бояр над селянами  і карав винних.  Селяни залучалися  до державних  справ: з них і міщан  утворювалися нові війська  — важко  озброєна піхота, що замінила  боярські дружини. Це військо, залежне  від князя,  мужньо  во- ювало проти  боярської анархії та протидіяло чужоземним наїздам.

Особливо  Данило  сприяв  будівництву і зростанню міст.  Він зало- жив Львів, Холм та інші міста, які незабаром стали центрами торгівлі та ремісництва. Міста  і міське  населення  були князям  опорою  в боротьбі з боярством. Для зміцнення і збільшення  міського населення  Данило будував нові храми, замки,  башти, розширював і зміцнював старі міста, заселяючи їх ремісниками, у тому числі й іноземцями.

До  Галицько-Волинського  князівства переселяється багато  німців,

яким було надано право будувати життя за своїми  звичаями, і вони по- чали запроваджувати німецьке  самоврядування, організацію купців  та ремісників. У той  же час сам  галицький князь  та удільні  князі  й бояри мали великі земельні наділи, міста, села, експлуатували їх, збираючи податки  (ренту)  продуктами. Весь  соціальний прошарок феодалів  жив за рахунок  експлуатації селян і міської  бідноти.  Експлуатовані низи  час від часу повставали, протестуючи проти гноблення. Так, у літописах є згад- ки про  повстання селян  на Пониззі  (по Дністру) та у Перемишльському

Підгір’ї в 1241  р. Князь  Данило  послав  проти  повсталих  дружину,  яка жорстоко придушила повстання. Все це свідчить про суперечності у політиці  князя.

Зовнішня  політика  Данила  була спрямована на розгром зовнішніх ворогів, які робили напади на князівство і були загрозою для його існу- ванню. У 30-х роках XIII ст. виникає  і посилюється німецька  феодально- католицька агресія. У 1237  р. Тевтонський орден  почав агресію проти народів Прибалтики і Русі. Загарбники захопили  місто Дорогочин і на- магалися  перетворити його на базу для подальшого просування на Галицько-Волинське князівство. У 1238 р. військо  Данила  розгромило хрестоносців і звільнило місто. Цим на довгі роки Південно-Західна Русь була врятована  від спроб  німецьких загарбників поневолити її.

Значно змінилися стосунки князя з Польщею. Його політика відносно

поляків  відзначалася обережністю, намаганням перетворити їх на со- юзників. У кінці  20-х років  у Польщі йшла внутрішня  боротьба  за пре- стол. Данило підтримав Конрада  Мозовецького і зробив  його своїм союзником, ходив  разом  з ним  у далекі  походи  у Центральну  та інші землі  Польщі. У цей же час він уклав союз  з Литвою.

Данило продовжував започатковану батьком,  князем  Романом,  полі- тику об’єднання земель Русі і в 1240 р. приєднав Київ, де посадив  сво- го тисяцького Дмитра. Формувалася держава,  спроможна відродити єдність Русі. Однак у цей час татарська  орда наносить смертельний удар ідеї єдності  руських  князівств.

3.5. Боротьба  проти  монголо-татарської навали

Монгольська держава  утворилася  в кінці  XII — на початку  XIII ст. у степах Центральної  Азії. У 1206 р. хан Темучин був проголошений Чінгісханом (великим ханом)  і розпочав широку  завойовничу політику. Він підкорив Північний  Китай,  Сибір  та Середню  Азію.

У 1222 р. через Кавказ  монголи вдерлися  в причорноморські степи і завдали  поразки половцям. Половецький хан Котян звернувся по до- помогу  до руських  князів.  Вони  зібралися на раду в Києві  і вирішили підтримати половців.  Мстислав Удатний, Данило Романович, князі київ- ський  та смоленський разом  з половцями вирушили  проти  ординців. Однак у битві на річці Калка у 1223 р. через неузгодженість дій руські  і половецькі війська  були розгромлені. Монголи захопили  кілька руських князів  у полон  і замордували їх. Загинуло майже  все руське  військо. Данило  Романович  врятувався, хоч і був поранений.

Розгром руської  армії  був тяжким  ударом  для Русі. Однак  татари

повернули  на схід  і зникли  в степах.  Літопис свідчить,  що  страшний

ворог «не знати звідки прийшов і не знати куди подівся». Однак у 1237 р. він знову з’явився і у значно більшій кількості  під проводом хана Батия (Бату). Битва на річці Калка була лише прелюдією жорстокого погрому.

Монгольське завоювання почалося  з удару по Рязанщині, потім  — по Володимиро-Суздальському князівству. Війська  і населення  чинили героїчний опір, але кожний  боровся поодинці, і татари брали одне місто за другим, спустошуючи й грабуючи їх.

Весною  1239 р. татари пішли на Південно-Західну Русь. Першим захопили  і спалили Переяслав,  потім Чернігів.  Звідти повернули на Київ, проте  відразу  не наважилися штурмувати місто,  яке захищав  сильний гарнізон. Винищивши навколишні селища,  вони  пішли  на з’єднання з головними силами.

Восени  1240 р. монголо-татари вдруге  підступили і обложили  Київ. Понад десять тижнів тривав штурм. Кияни під проводом тисяцького Дмитра, якого  тут поставив  Данило  Галицький, мужньо  оборонялися, але сили були нерівними, і місто  було розорене й розграбоване.

Здобувши Київ, загарбники рушили  на Галицько-Волинську землю.

Долаючи відчайдушний опір русичів, захопили й зруйнували міста Кам’я- нець,  Ізяслав,  Луцьк.  Особливо  жорстоко повелися  вороги  у Володи- мирі — головному місті Волині,  всі жителі якого  були винищені. Така ж доля спіткала  Галич.

Далі орда вдерлася в Польщу, Закарпатську Русь, Чехію та Угорщи- ну. Однак значно ослаблені стійким опором русичів кочівники у 1242 р. зіткнулися із закованими у залізо  німецькими і чеськими лицарями, зазнали  поразки і повернули  на схід. На Нижній  Волзі  Батий заснував державу,  яку назвав  Золотою  Ордою,  із столицею  у місті  Сарай.  Всі руські  землі стали її васалами.  Таким чином,  західноєвропейські наро- ди були врятовані  від монголо-татарського  поневолення завдяки  ге- роїчній  боротьбі  Київської Русі та інших  слов’янських країн,  їх незчис- ленним жертвам  і втратам.  В руїнах і згарищах лежали міста і села, занепали  ремесла,  торгівля,  культура Київщини, Чернігівщини, Пере- яславщини  та інших  земель.  Багато  людей  загинуло  або потрапило у полон.  Населення  обкладалося податками та відбувало  важкі  повин- ності.  В той же час за князями та боярами  залишалися їхні володіння. Особливо  важким  було становище селян та городян, які зазнавали подвійного гноблення — від ханів і місцевих  князів та бояр. Однак цер- кву татари не оподаткували.

Політичний  розвиток Русі уповільнився. Татарам було вигідне  розд- роблення,  і вони заохочували  феодальні чвари та міжусобиці. Посилив- ся економічний та політичний занепад  Києва  та Подніпров’я. Поступо- во  Київ  втратив  і значення  релігійного центру  — наприкінці ХІІІ ст.

митрополит переїхав  у Володимиро-Суздальське князівство і встано- вив свою митрополію у Володимирі. Далі дробилося Чернігово-Сіверсь- ке князівство. Переяславське князівство, ймовірно, взагалі  припинило своє  існування.

У Галицько-Волинському князівстві татарська  руїна  спіткала  лише великі міста, села та містечка уздовж шляхів, якими рухалися татари. Згодом край  почав  поступово відновлювати своє  життя.  Князівство знову посилювалося та зростало. Це турбувало хана, і в 1245 р. він вирішив  передати  Галич іншому князю.  Щоб зберегти спокій  у своїй державі,  Данило  у 1246 р. змушений був поїхати в Золоту Орду проси- ти ярлик на князювання у Галичі. Хан прийняв  його  досить  прихильно. Данило  визнав  себе васалом  хана («мирником» — союзником) і отри- мав за це право князювати у Галицько-Волинському князівстві. На вимо- гу хана чи його намісника він мав виставляти  свою дружину для спільних походів. Данило боляче сприймав свою принизливу залежність. Літопис, відображаючи ці настрої,  писав:  «О, зліше зла честь татарська».

Проте князь  не змирився з підданством татарам  і зосереджує всі сили на підготовці до боротьби  проти  них. З цією метою він розгортає енергійну діяльність по створенню союзу міжнародних сил для боротьби з кочівниками, які загрожували всій Європі. Активно шукаючи союзників, він здійснює політику примирення зі своїм давнім противником — Угор- щиною,  яка також боялася нової татарської навали. Для зміцнення миру і співробітництва з нею Данило одружує  свого  сина Льва з дочкою угорського короля.  Цим завершилася майже півстолітня  полоса напру- женості  і конфліктів  у стосунках Галичини  та Угорщини. Значно  зміцни- лися відносини з Литвою,  зокрема її князем  Міндовгом. Однак вони не були стабільними.

Особливу  увагу  князь  приділяв  стосункам з Папою  Римським Іно- кентієм  IV, який  дбав  про  захист  християнства. Данило  просить  його організувати хрестовий похід проти татар. Папа погоджується і пропо- нує Данилу королівську корону.  Коронування відбулося у таємничій обстановці у місті  Дорогочин, щоб не дратувати  татар.

Одночасно  Папа  Римський запропонував окатоличити населення

краю, поєднавши католицтво з православ’ям. На цю унію Данило пого- дився.  Однак незабаром він розірвав відносини з Папою, коли виявив, що обіцяної  допомоги не буде: Європа  переконалася, що татари їй не загрожують.

Не отримавши зовнішньої допомоги, князь  Данило  вживає  заходів, для зміцнення держави  і, розраховуючи на власні сили, звільнитися від ярма. 3 цією метою він створює добре озброєне піше військо із селян та зміцнює свою  дружину.  Поряд  з цим  ведеться  будівництво оборонних

споруд у великих містах, споруджуються нові фортеці, мури, башти. Ство- рюється  система фортець і добре укріплених  міст, мали стати опорою  у боротьбі  проти татар. Особливо  відзначався своїми укріпленнями Холм.

У 1254  р.,  скориставшись усобицями в Орді,  Данило  починає  війну проти татар. Конфлікт виник у зв’язку з походом  Данила проти так званих татарських людей. Це були громади, які виходили з-під влади князів і про- голошували власне самоврядування та залежність від татар, яким випла- чували невеликі  натуральні  податки  зерном. Питання про татарських лю- дей пов’язане  з проблемою Болоховської землі  і болоховських князів. Болоховська земля була розташована у верхів’ях річок Случ та Буг, тобто на сході  Волині,  що прилягала  до північної  Київщини. Ці групи  більшість дослідників вважають залишками тюркських племен,  які займалися зем- леробством, хоча зберігали деякі риси кочівників. Всі вони вороже  стави- лися до правителів  Галицько-Волинського князівства, підтримуючи свав- ільних  бояр,  а коли  Батий  вторгся у Галицько-Волинське князівство, перейшли на його бік і в майбутньому знаходилися під протекцією ханів.

Данило  пішов на них походом, поруйнував їхні міста і села, забрав багато людей у неволю. Однак болоховці вперто трималися протатарсь- кої політики, і Данило ще не раз вдавався до таких репресій. Це дикту- валося й тим, що виходити  з-під княжої волі та приймати татарське підданство почали  і деякі  громадяни Північної  Київщини та Поділля. Вони недалекоглядно вважали  за краще  платити  невелику  данину,  ніж виконувати тяжкі повинності на користь князя,  якому постійно доводи- лося напружувати всі сили держави  для її оборони.

У відповідь  на акції Данила татарський хан Куремса, який мав неве- ликі військові сили, почав походи на Волинь та інші райони.  Однак князь відбив  ці напади  і почав готуватися до походу,  щоб відібрати  у татар Київщину  та інші землі.  Через кілька років  ординський хан вислав сво- го воєначальника Бурундая з великим  військом, який розпочав тривалі переговори, присипляючи пильність князя і вибираючи вигідний момент для нападу.

У 1259 р. він з величезною армією раптово  напав на володіння  кня-

зя Данила.  Князь,  не маючи  підтримки Заходу,  мусив  підкоритися пе- реважаючим силам ворога.  На вимогу  Бурундая  Данило  зруйнував ук- ріплення всіх міст князівства, за винятком Холма, населення  якого відмовилось підкоритися. Разом  з тим,  він мусив  посилати  свої полки на допомогу татарам у їхніх походах на Литву та Польщу. Таким чином, потерпіла крах мрія Данила звільнитися з-під татарського ярма. У 1264 р. він, морально  пригнічений і розчарований, помирає.

В особі Данила зійшов  з політичної  арени один із найвидатніших по- літичних діячів Русі. Він вів свою діяльність у надзвичайно тяжких умовах і

зумів досягти того, чого жоден до нього не зробив: у важкій боротьбі  зі свавільним, сильним  боярством, Польщею,  Угорщиною об’єднав всі землі, що ними володів Роман, нічого не втративши з батьківської спад- щини,  і розширив межі  князівства на півночі  та півдні.  За допомогою брата Василька,  вірного  свого  однодумця, він створив  могутню держа- ву, з якою  рахувалися  сусіди,  поважав  Папа Римський та європейські країни.  Майже  все українське населення  було під його  владою.

Його  діяльність  не позбавлена недоліків:  він не зумів  організувати широкого союзу руських  князів  проти  татар, дозволив  кочівникам себе дурити.  Він завжди  був відважним, безстрашним і в той же час велико- душним  та гуманним, людиною  високої  культури  та енергії.

Своєю діяльністю Данило Галицький  заклав основи наступного май- же столітнього існування  Галицько-Волинської держави.

3.6. Галицько-Волинське  князівство  наприкінці XIII  —

на початку  XIV ст.

Спадщину  Данила  бере у свої руки  його  старший син Лев І (1264–

1301 рр.). Спадкоємці Данила і Василька і ті, хто їх наслідував,  продов- жували  управляти  Галицько-Волинською державою у незмінному виг- ляді. Цьому сприяли не лише традиції,  утверджені Данилом  і Васильком, а й зовнішні умови: Польща і Золота Орда були зайняті внутрішніми феодальними усобицями, Угорщина, навчена  гірким досвідом, бояла- ся йти на Русь. Завдяки  цьому галицько-волинські князі не лише нічого не втратили зі своїх земель, а й дещо їх розширили. Талановитий  і енергійний Лев І успішно  справлявся зі своїми  боярами. І хоча він виз- навав владу Золотої Орди, однак звів свою залежність від монголів  до виділення невеликих  загонів, які брали участь у окремих походах Орди. Більше  того,  татари  надавали  йому  значну  допомогу, особливо у бо- ротьбі  з Литвою, яка намагалася захопити північні  області  князівства. Скориставшись роздробленістю Польщі, Лев І приєднав Люблін.  Тепер державний кордон  князівства проходив по Віслі. Була також приєднана частина Закарпатської Русі. Він багато зробив  для розвитку міста, наз- ваного  його  ім’ям,  — Львів,  яке він розбудував і щедро  прикрасив.

Князь Василько  не набагато  пережив  свого  брата. Його наступник, Володимир Василькович (1270–1289 рр.), неохоче брав участь у війнах, віддавався  письменницькій праці,  мистецтву, будував укріплення, зак- ладав нові міста. Він збудував також велику кількість церков, щедро обдарувавши їх. Сам займався переписуванням книг  і підтримував цю справу  по всій Волині.

Після смерті  Володимира Васильковича закінчується галицько-во- линський літопис,  і нам що відомо  про Галицько-Волинське князівство у XIV ст. Становище  його ускладнилося тим, що у Польщі та Литві вини- кають сильні,  агресивно налаштовані  проти  нього  державні  об’єднан- ня. Посилилася  також  і Угорщина. Загострюються внутрішні  супереч- ності між боярами  та великими князями, і вже на початку XIV ст. поляки загарбали Люблінську землю.

Син Льва І Юрій (1301–1315 рр.)  у зовнішній політиці  в основному вдавався  до переговорів та дипломатії. Однак держава  мала великий міжнародний авторитет. Юрій прийняв  титул короля  Русі, і це було по- зитивно  сприйнято у тогочасній Європі.  У 1303  р. він створив  власну митрополію, що дозволялося Константинопольським патріархатом лише великим  країнам  із сильним  правителем.

Князювання Юрія оцінюється сучасниками як період  економічного розквіту і спокою. Сини Юрія Андрій і Лев (1315–1323 рр.)  відомі  тим, що спільно і дружно управляли Галицько-Волинським князівством, спри- яли розвитку зовнішньої торгівлі,  ремісництва та міст.  У зовнішній полі- тиці брати спиралися на союз з німецьким орденом у боротьбі  з Литвою та Золотою  Ордою,  мали широкі  дипломатичні зв’язки із західноєвро- пейськими країнами. Вони були останніми нащадками роду Романа. Після них Галицько-Волинські землі перейшли до Болеслава,  сина ма- зовецького князя  Тройдена  (Польща)  і Марії,  доньки  Юрія, який прий- няв православну віру (1323–1340 рр.).

Юрій Тройденович продовжував політику  Юрійовичів, дотримуючись союзу з Тевтонським орденом, сприяв  зв’язкам з Литвою,  однак вороже ставився  до Польщі, незважаючи на своє польське  походження. Він підтримував торгівлю, міста, надавав їм німецьке  (магдебурзьке) право, запрошував іноземців, особливо німців,  яким протегував. Це викликало невдоволення, як і його політика  протистояння боярам.  Проте князь насаджував  латинську  мову, тим самим  гальмуючи  розвиток української культури.  У 1340  р. у Володимирі, бояри,  змовившись, отруїли його.

Після смерті Юрія галицькі бояри при допомозі татар певний час утримували  владу в своїх  руках  (1340–1349 рр.).  У другій  половині XIV ст. Волинь відійшла  до Литви,  а Галичина — до Польщі.

Таким чином, Галицько-Волинське князівство, яке об’єднало основ- ну частину  етнічних  українських земель,  у середині XIV ст.  було роз- шматоване  більш сильними і агресивними сусідами. Але півтора  сто- ліття її існування не пройшли  безслідно: ця держава довгий час рятувала український народ від загарбання та асиміляційних впливів Володими- ро-Суздальщини. Широкі зв’язки з країнами  Європи,  особливо німець- кими  князівствами, сприяли  розвитку західноєвропейської орієнтації, що нейтралізувала однобічність візантійського  впливу на Україну.

Після занепаду  Києва Галицько-Волинське князівство більше сто- річчя було політичним центром  всієї України і захищало українську дер- жавність.

3.7. Культура

Після утвердження і зміцнення Галицько-Волинське князівство відігравало значну роль і в розвитку культури Русі, хоча Київ залишався найвизначнішим центром. У часи роздробленості в XIII–XIV ст. князів- ства Південно-Західної Русі продовжували культурний розвиток на базі того, що вже було накопичено за попередні століття. Галицько-Волинсь- ке князівство у своєму  духовному  житті мало певні особливості. Поряд із використанням вже існуючих  у Київській, Чернігівській та інших зем- лях досягнень, тут цінувалися  здобутки західноєвропейської культури, найбільше  країн  Центральної  Європи.

Важливим  було те, що духовне життя тут мало чітко визначений національний характер,  оскільки більшість населення складали українці. Лише  на півночі Волині були вкраплення білоруських груп,  а у великих містах  проживали німецькі, польські  та інші ремісники й купці.

Відбувався  подальший розвиток народної  творчості, зароджувалися його нові форми.  Розвивалися обрядова  пісенність, весільні, жнивові, купальські, петрівочні  пісні  та веснянки. Фольклорні жанри  були репре- зентовані  казками, новелами,  легендами, переказами й притчами.

Як і в попередні століття,  у XIII — першій  половині  XIV ст. в усіх кня- зівствах  Південно-Західної Русі ідейно-теоретичною основою духовно- го життя залишалася  православна християнська релігія.  Однак у захід- них землях  вона  відзначалася  значною  толерантністю по відношенню до католицької. Недарма  Данило  Галицький  певний  час погоджувався на унію з католицтвом згідно  з пропозицією Папи Римського, і це не викликало протестів.

Шкільна  освіта розвивалася при монастирях та церквах,  де свяще-

ники  виконували свої безпосередні обов’язки і до того  ж функції  учи- телів, формуючи  релігійний світогляд  учнів та всієї  пастви.

При монастирях і церквах  переписувалися книги, про що свідчить діяльність князя Володимира Васильковича, існували групи майстрів архітектури і образотворчого мистецтва. Центрами  переписування книг були Львів,  Володимир та Холм.

У Галицько-Волинському князівстві освічених  людей залучали до роботи  у князівських та єпископських канцеляріях, де вони  готували тексти  грамот, вели дипломатичне листування, переважно латинською

мовою.  Більшість князів і бояр були освіченими людьми. Зокрема, князь Данило  мав  ґрунтовну  освіту,  про  Володимира Васильковича літопи- сець згадує так: «Це був книжник великий і філософ, якого не було перед ним у всій землі, ані по ньому не буде».

Архітектура  міст та культових споруд  Галицько-Волинського князівства відображає вплив не лише візантійський, а в основному європейський, що дістав назву романського стилю.  Однак місцеві  майстри привносили ба- гато своїх, місцевих  мотивів,  і він мав досить  виразний національний ха- рактер.  Дехто з учених навіть називає  це «автохтонним  мистецтвом».

У Галичині та на Волині народні хати-мазанки були збудовані  пере- важно з дерева,  а з каменю  та цегли будувалися  культові споруди, ук- ріплення,  особливо вежі, а також фортечні мури, князівські і боярські палаци.  У Галичі археологи виявили  близько  30 кам’яних  споруд. Ве- личними  були князівський палац і церква  Пантелеймона. Багатими та розкішно оздобленими були церкви  Володимира, Луцька,  деякі будівлі Холма. У другій  половині  ХІІІ ст. розпочинається будівництво кам’яних замків  у Луцьку  та Крем’янці.

Поряд з цим розвиваються живопис, особливо настінний, іконопи- сання, різьблення  по каменю і дереву, ювелірна справа,  а також музич- не мистецтво.

Продовжує розвиватися літописання, видатним  пам’ятником якого  є Галицько-Волинський літопис. У ньому висвітлюються події 1201–1292 рр. Його  особливість у тому,  що  подіям  світським приділяється основна увага, а церковним — значно менша.  Автори досить  ґрунтовно, і в той же час поетично розповідають про діяльність князів Романа, Данила, Василька, життя інших князів та бояр, їхні походи, боротьбу проти угорських, польських, татарських та інших завойовників. Найбільша увага приділяється діяльності  князів,  розкриваються і захищаються їхні погляди та політика. Основна ідея зміцнення князівської влади — єднан- ня руських  земель для успішної  боротьби з іноземними загарбниками.

Галицько-Волинський літопис  має виразно  український характер  за своїми  мовними особливостями, стилем,  значно відрізняючись від Во- лодимиро-Суздальського.

Феодальне роздроблення руських  земель  призвело до посилення місцевих  особливостей у духовному  житті. Однак між окремими земля- ми Південно-Західної Русі поступово зміцнювалися економічні, політичні та культурні  зв’язки, формувалися характерні  спільні  риси,  притаманні мові, культурі  та ментальності української народності в цілому.  Можна стверджувати, що XIII–XIV ст. — це етап,  що значною  мірою  завершу- вав її становлення.