Тема 2 киЇвська  русь

2.1. Східні  слов’яни

На початку І тис. н.е. на історичну арену впевнено  виходять слов’я- ни, які мали автохтонний характер і були однією із найчисельніших груп індоєвропейської  спільності. Їхнього  прабатьківщиною була територія між Дністром і Дніпром та Карпатами і Верхньою  Віслою.  На початку нашої ери слов’яни сформувалися як самостійна етнічна спільність, яка співіснувала з германцями, фракійцями, сарматами, балтами,  угро- фінами. На «варварські» слов’янські племена поширювався вплив Римської  імперії. В середині І тис. н.е. слов’яни розділилися на східних, західних  і південних. В цей же час імовірно  починається формування праукраїнських слов’янських племен  з територією на лівому і правому середньому Подніпров’ї, Наддністрянщині та правобережжі Вісли.

Згадки про слов’ян зустрічаються у письмових джерелах лише з початку  І тис.  н.е.,  коли вони виступали  на історичній арені Європи  як уже сформована політична  сила. Їх характеризують візантійські автори Йордан, Маврикій, Стратег та багато інших під назвою венедів, антів та склавінів,  як численний народ.  Про венедів  згадували  уже в І ст.  н.е. Пліній Старший (23–79 рр.), Тацит (55–120 рр.), Птолемей (100–176 рр.) та ін. Вони відзначали,  що слов’яни — венеди  жили на схід від Вісли.

Найдавнішою археологічною культурою, яка пов’язується зі східно- слов’янськими племенами, є зарубинецька, що належить до І ст. до н.е. У формуванні  слов’янських племен брало також участь населення  чер- няхівської  культури — III–V ст. н.е. Вона сформувалася на основі  місце- вих культур: ранньослов’янської, гето-дакійської, скіфо-сарматської культури готів. Тут мав місце і великий вплив провінційно-римської куль- тури.  В етногенетичних процесах  частково  брали  участь  носії  східних груп  пшеворської культури.

Слід зазначити, що в кінці І тис. до н.е. — на початку І тис. н.е. продовжуються міграційні процеси у Подніпров’ї і далі до Вісли та Кар- пат. Однак  змішування племен,  асиміляційні явища  ведуть переважно до подальшого зміцнення східнослов’янського елементу,  розширення його  земель.

У III ст. н.е. слов’яни беруть участь у готських війнах проти Римської

імперії.  Готи,  слов’яни  та інші  племена  воювали  проти  Риму  разом,

єдиною коаліцією  (238–269 рр. н.е.). Тимчасове воєнно-політичне об’єд- нання під керівництвом готів у візантійських авторів дістало назву дер- жави Германаріха. Але чітких відомостей про державний, соціально- політичний лад цієї держави  немає.

У 373–375  рр.  орди  гунів  пройшли  жорстоким смерчем степами Східної Європи,  ослабивши і відкинувши на південь  готів.  Однак нава- ла проминула лісостепові райони,  де продовжували розвиватися і зміцнюватися слов’янські  племена.  Тепер  слов’яни  починають  війни проти готів, щоб здобути  незалежність, і створюють своє військово- політичне  об’єднання.

2.2. Антський  військово-політичний союз.

Зародження українства

Візантійський історик Йордан виділяє в середині І тис. н.е. племена антів та склавінів.  Він підкреслює, що наймогутнішим союзом племен були  анти,  які  мешкали  на північ  від  Чорного моря  між  Дністром  і Дніпром. Прокопій Кесарійський згадує  про незліченні  племена  антів і відзначає, що анти та склавіни  говорили однією  мовою.

Вони  займалися землеробством, скотарством, жили  невеликими поселеннями на берегах річок та озер, мали укріплення, спільні для кількох поселень.  Тогочасні  автори підкреслюють, що анти були високі, дуже сильні і хоробрі  люди. У IV ст. н.е. їх племена створили військово- політичний союз,  який  мав характер  державного об’єднання. У «дер- жаві» антів відбувався  перехід  від первіснообщинного ладу до ранньо- феодального з елементами патріархального рабства.  Розпочалося майнове  розшарування суспільства. У них переважав  демократичний лад; управляли загальні  збори (віче), і всі найважливіші справи  вирішу- валися спільно.  Однак у разі небезпеки вони обирали  царя, авторитет якого визнавав весь народ. Одним із них був Бож, який у 380 р. н.е. організував союз  для боротьби з готами. Але цей виступ  виявився  не- щасливим для антів і Бож із синами і сімдесятьма знатними людьми потрапив у полон до готів.  Інший  вождь  — Мезамир очолив  боротьбу проти  аварів у 560 р. н.е.

Антська держава  занепала  під ударами  аварської  орди у VI ст. н.е. Назва «анти» проіснувала недовго, близько  трьох століть,  і на початку VII ст. зникла  з історичних хронік,  розчинившись у загальному терміні

«слов’яни».

У працях  багатьох  істориків прослідковується думка,  що анти були найдавнішими предками українців, «порогом українства».  Поряд із цим

слід також відзначити, що ця найбільша для свого часу група слов’янсь- ких племен на території України була основною складовою формуван- ня етнічних  спільнот,  які  з часом  переросли в українську народність. Однак до завершення цього  процесу  пройде  ще багато  віків, перш ніж в результаті  міграцій та асиміляцій в український етнос  буде внесено нові риси.  Тобто про антів можна  говорити як про один з найглибших коренів  формування  українського народу,  чи не найважливішого учас- ника  і фундатора  процесу  його  формування.

2.3. Розселення східнослов’янських племен

У середині І тис. н.е. розпочинаються процеси великого розселення слов’ян. Із межиріччя  Дніпра і Дністра  вони просуваються в Подунав’я  та інші регіони. Слов’яни  Лівобережжя поступово освоюють нові землі  на північному  та південному сході, що були заселені  до цього угро-фінами, балтами та іншими племенами. Поступово у VIII–X ст. завершується фор- мування  нових  племінних  об’єднань. Тепер  уже літописці  нараховують велику кількість  різних племінних  груп.  Загальний термін «слов’яни», ти- повий для VII–IX ст., замінюється конкретними назвами  окремих племін- них союзів. Літопис «Повість временних літ» дає таку картину  розселен- ня слов’янських племен у ІХ ст. На півночі поблизу озера Ільмень мешкали словени,  на південь  від них у верхів’ях  Волги  і Дніпра  — кривичі. В ба- сейні  верхньої  Оки знаходилися в’ятичі, на південний захід від них, над верхньою частиною середнього Дніпра і річки Сожа, — радимичі, на північ від річки Прип’ять, в Поліссі,  — дреговичі. Між Прип’яттю, Дніпром і Го- ринню  — древляни,  на південь від них, понад середнім Дніпром, — по- ляни. На Лівобережжі, в басейні  Десни  та Сейма,  — сіверяни  (сіверці), між Дністром та Бугом  — уличі, Дністром та Прутом  — тиверці.  У При- карпатті  (нинішня  Галичина)  і Закарпатті — хорвати,  у верхів’ях  Західно- го Бугу (VI–VII ст.) мешкали  дуліби,  пізніше  — волиняни.

Східним  сусідом  східнослов’янського комплексу племен,  у басейні нижньої  Волги й Дону, була Хазарська  держава.  У VIII–IX ст. вона досяг- ла значної політичної  могутності. Свою залежність від неї визнавали поляни,  сіверяни  та інші племена.

З півночі й північного сходу східнослов’янські племена були оточені великою групою фінських племен, значна частина яких з часом була асимільована слов’янами і змішалася з ними.

На північному  заході східне слов’янство сусідило  з литовськими пле- менами.  Частину з них, зокрема ятв’ягів, з часом вони завоювали  і асимі- лювали. На заході мешкали західнослов’янські польські племена, які в кінці

І тис. н.е. розгорнули експансивні дії і значно потіснили східних слов’ян. Так само мадяри,  які прийшли  у Закарпаття в IX ст. і знайшли  там уже давно засновані слов’янські поселення, проти  яких пізніше  розгорнули агресію.

Археологічні матеріали,  письмові та інші джерела свідчать, що всі південно-західні племінні  об’єднання — полян, древлян,  волинян та ін. характеризуються приблизно однаковим рівнем соціально-економічного та політичного розвитку, багатьма  спільними рисами  у виробництві, житлобудуванні, поховальних обрядах;  вони мали лише незначні  етног- рафічні та деякі  інші відмінності.

У другій  половині І тис. н.е. економіка східних слов’ян  досягла знач- ного  розвитку. Основними галузями господарства були землеробство і скотарство. Поряд із цим певну роль відігравали мисливство, рибаль- ство, бортництво. Зростає технічний рівень знарядь праці. Уже в першій половині  І тис.  н.е. східні  слов’яни користуються залізними наральни- ками, а в другій — все ширше розповсюджують залізні плуги та інші сільськогосподарські знаряддя, що значно підвищувало продуктивність праці. Урожай збирали  серпами, косами, зерно мололи на жорнах. Вирощувалися пшениця, жито, просо  та інші зернові. Розвивалися різні види ремесел: ливарне,  залізообробне, гончарне. Удосконалювалися житла, поселення, які мали укріплення-городища (гради) з високими земляними валами  та глибокими ровами.  Серед  значної  кількості  го- родищ виділялися великі, що відігравали роль політичних, торгово-еко- номічних,  духовних  центрів:  у полян  — Київ,  Вишгород, у сіверян  — Чернігів,  Новгород-Сіверський, Любеч та ін. Енергійно розвивалася внутрішня  і зовнішня  торгівля.  У VII–VIII ст. з Волзького торгового шля- ху «з варяг у араби» по притоках Дніпра  та Дону до східних слов’ян приїздили арабські  купці. Свідченням  широкої торгівлі з ними були скар- би арабських диргем, які знаходять час від часу на території  слов’янсь- ких поселень.  У IX ст. основним стає  дніпровський шлях — «з варяг  у греки»,  по якому  йшла жвава торгівля  з Візантією.

Розвиток продуктивних сил викликав  зміну і в суспільному ладі східних  слов’ян. Звужується сфера  спільної  власності  на землю.  Орна земля значною  мірою  переходить у приватну  власність  окремих сімей, що ставали  тепер  певною  мірою  господарськими одиницями суспіль- ства. Первісна община перетворювалася в сусідську. Посилюється май- нове розшарування, значно  збагачується і зміцнюється родоплемінна знать («нарочиті люди»), які засновували свої великі господарства-дво- ри, де використовувалася праця  рабів,  бідних  общинників.

У VIII–IX ст. переважно на основі  племінних  союзів  поступово фор- муються  нові  територіальні об’єднання — князівства, центрами яких були міста  Київ, Чернігів  та ін.

2.4. Східнослов’янські державні об’єднання VII–IX  ст.

Невдовзі  після розпаду  антського об’єднання утворюється держав- не племінне  об’єднання дулібів. Однак і його  в середині VII ст. розгро- мили авари.

У VIII–IX ст. вже існували три великі державні об’єднання, які арабські автори  назвали  Куявією  (полянська земля  з Києвом), Славією  (Новго- родське князівство), Артанією (нерозгадане державне  об’єднання, мож- ливо, князівство у Чорномор’ї).

Куявія своїм існуванням значною  мірою зобов’язана Києву,  його визначній ролі і значенню. Виникнення Києва  губиться  в глибокій дав- нині і оповите  легендами. Археологічні  пам’ятки доводять,  що слов’ян- ські племена були тут давніми мешканцями і їхні поселення можна вва- жати зародком міста.  Поступово вони злилися  в одне і започаткували місто.  Причини  його  швидкого зростання полягають  насамперед у ви- нятково сприятливих географічних умовах: панування над важливою водною магістраллю — Дніпром, яка згодом стала основним торговим шляхом з Візантії  і Близького Сходу до країн Північної Європи.  До того ж Київ з усіх боків був оточений  природними рубежами, які на ті часи були особливо необхідними для захисту.  Швидкому розвитку міста сприяло  його  сусідство з союзами східнослов’янських племен.

У літописах  наводиться легенда  про  трьох  братів  — Кия,  Хорива, Щека та їхню сестру Либідь, які заснували місто і назвали його на честь старшого брата  Києвом. Історичні  дослідження свідчать,  що  Кий  був реальною  історичною особою, жив у V — першій  третині  VI ст. Розквіт Києва простежується вченими  з кінця V ст. Заснуванням Києва і держа- ви навколо нього полянський князь поклав початок слов’янської династії Києвичів. Місто стало політичним, релігійним і культурним центром князівства.

На думку багатьох учених, на той час в Середньому Подніпров’ї виникло  плем’я  Русь, яке у VII–VIII ст. зміцнилося у боротьбі  з аварами (обрами) і невдовзі  стало провідною силою полян. Нестор,  наприклад, писав:  «Полян тепер  називають  Руссю».

Під його  керівництвом на межі VIII–IX ст. у Подніпров’ї склалося державне  утворення  «Руська земля», яке об’єднало полян, древлян, сіверян,  дреговичів, полочан. Більшість учених пов’язують її з вищезга- даною Куявією (Куяба), про яку писали арабські автори. Вірогідно, «Русь- ка земля» була спадкоємицею і продовжувачем держави  Кия.

Слід зазначити, що походження слова Русь викликало широку  і гос- тру дискусію, яка точиться  до цього  часу. Більшість російських і україн- ських  істориків схиляються до автохтонного його  походження. Про це

свідчать і назви річок (гідроніми) Подніпров’я: Рось, Росява, Русава, Роставиця. В письмових джерелах  слово  «Русь» вперше  згадується  у

837 р. Пізніше,  у XI–ХІІІ ст., слова «Русь», «Руська земля» у вузькому значенні вживалися  для означення Середнього Подніпров’я, тобто землі полян,  древлян,  сіверян.  У широкому розумінні ці терміни  у літописах означали  всю територію Київської Русі.

Об’єднання «Руська земля» продовжувало розвиватися і в IX ст., хоча ми не маємо про це жодних відомостей. У 60–80 роках ІХ ст. тут князю- вали Аскольд і Дір. На той час держава була достатньо  могутньою, щоб здійснювати військові походи проти сильних сусідніх  держав.  Зокрема, у 860 р. численне  руське  військо  на 200 човнах під керівництвом князя напало  на столицю  Візантійської імперії  Константинополь і змусило  її укласти  вигідний мирний договір, що свідчить  про дипломатичне виз- нання «Руської землі».

У 882 р. відбувається зміна династій  на престолі  Руської держави  і значні зміни  в її політиці.

2.5. Виникнення Київської  Русі

У кінці  IX ст. рівень  державної  організованості східних  слов’ян  все ще був низький, частина  племен не входила в племінні об’єднання або охоплювалася ними частково. Існували невеликі держави або напівдер- жавні  племінні  княжіння. Водночас  процес  державотворення в Європі розширювався. Зокрема, германські племена  боролися за об’єднання і створили державу Карла Великого, у VII ст. виникає  Болгарська, в Х ст. — Польська,  Чеська,  Угорська та ін. Цей процес  у Західній  та Центральній Європі  не міг не стимулювати державотворчість у східних  слов’ян.

Слов’янські племена,  в яких відбувалося  майнове  розшарування та виділилася  керівна верхівка,  підійшли  до такого  рівня соціально-еконо- мічного розвитку, коли державність, яка охоплювала б усі племена, стала історично необхідною. І тому зміна династій у 882 р., злиття Новгородсь- кого  і Київського князівств в єдине державне  ціле сприяли  об’єднанню всіх східнослов’янських племен  в єдину  державу  — могутню Київську Русь.

Певну роль в організації Київської держави  відіграли  варяги  (нор- мани),  які послужили своєрідним каталізатором формування держави у східних  слов’ян. Нормани  — це загальна  назва  населення  Сканди- навії — шведів,  норвежців, датчан  (слов’янські літописці  називають  їх варягами). У VII–ІХ ст. вони почали широкі  завойовницькі походи в Євро- пу. Зокрема, у VIII ст. нормани з’явилися у верхів’ях  Волги,  підкорили

фінські  племена  мерю,  мурому, мещеру  і встановили своє  панування над  Волзьким шляхом.  У Західній  Європі  вони  грабують  та руйнують Німеччину,  Францію, Англію,  Італію та інші держави.

Схожим  є процес  становлення держави  в землі  словенів.  Літопис оповідає, що варяги у 859 р. прийшли  із-за моря, брали данину з «чуді, із словен  і з мері,  і з весі,  кривичів».  У 862 р. ці племена  вигнали  ва- рягів  «в море»,  але не змогли  організувати свою  владу і закликали на допомогу інших  варягів.  Прибули  три  брати:  Рюрик,  Синеус  і Трувор. Рюрик став князювати у Словенському князівстві (Новгороді), Синеус — у Білоозері, Трувор — в Ізборську. Після смерті  братів Рюрик  став єди- новладним князем, об’єднавши під своєю  владою  північні  слов’янські племена  — словенів,  кривичів  та фінські — мері, весь, мурому.  Літопи- си свідчать, що перед  смертю  Рюрик  передав  правління своєму  роди- чу Олегу і доручив  йому малолітнього сина  Ігоря.  Поряд  з цим є відо- мості,  що Ігор був сином  Олега.

У 882 р. Олег з великим  військом рушив на південь, завоював  Смо- ленськ,  Любеч  та інші  міста,  нарешті,  підступно вбивши  Аскольда  та Діра,  захопив  Київ.  Однак,  виявивши  ряд суперечностей в літописі  та проаналізувавши всі події, деякі вчені, зокрема академік  П.Толочко, дійшли висновку, що це був спрямований проти християнина князя Аскольда  державний переворот, в якому  брали  участь вірогідно язич- ники — бояри із великокнязівського оточення.  В результаті до влади прийшла  нова династія  — Рюриковичів. Ні про яке норманське завою- вання і створення Руської  держави, таким  чином,  не можна  говорити. Олег  зі своєю  дружиною став  на службу  середньовічній ранньофео- дальній слов’янській державі,  яка на той час пройшла  вже довгий  шлях розвитку. Не випадково варяги  не змінюють і її назву.

Вони приходили на Русь не лише як дружинники своїх конунгів (вождів,  князів), а й як купці,  поєднуючи військову службу з торгівлею. Вони  були нечисельними вкрапленнями у величезному слов’янському світі, що мав досить  високу  культуру.  Тому процес  їх асиміляції  слов’я- нами відбувся дуже швидко, і варяги не відіграли, та й не могли відігра- ти, вирішальної  ролі у формуванні і розвитку середньовічної слов’янсь- кої держави  — Київської Русі.

Київських князів  з династії  Рюриковичів (кінець  IX — початок  XII ст.)

можна  розділити за характером їхньої діяльності  на дві групи.  Харак- терними рисами  керівництва першої  групи,  до якої входили князі Олег, Ігор,  Святослав,  були війни,  походи,  спрямовані на підкорення і при- єднання всіх слов’янських і багатьох сусідніх племен, утвердження, розширення держави  («собирания земель»).  Керівництво другої  гру- пи, до якої входили Володимир, Ярослав, Володимир Мономах  та ін.,

характеризувалося пріоритетністю процесів удосконалення держави, піднесення її величі і авторитету  методами дипломатії, розвитку еконо- міки та культури.  Діяльність  цих груп відповідала  характеру  двох етапів розвитку Київської держави. Часи перших князів (кінець IX — перші три чверті X ст.) — це становлення країни,  формування Русі, її території, населення.  Розквіт держави, її культури, економіки і апогей її могутності та слави — ось характерні риси часів правління другої групи  (кінець X — початок  XII ст.).

Князь Олег (882–912 рр.) за кілька років в результаті численних  війн і походів  підкорив своїй владі племена  полян,  древлян,  сіверян,  ради- мичів. А в цілому влада Києва поширювалася й на словен,  кривичів, радимичів, хорватів,  уличів, фінно-угорські племена,  чудь, мерю.

Значних  успіхів вона досягла  і на міжнародній арені. Важливе  зна- чення мала діяльність  Олега по захисту  держави  від нападів  сусідів,  у тому числі варягів. Цій меті слугувала данина варягам  у триста гривень на рік — «заради  миру», яка виплачувалася  до смерті  князя  Ярослава Мудрого. Це був своєрідний договір  про  «мир і дружбу».  В такий  же спосіб  (данина  10 тис. марок)  Олег порозумівся з уграми, які проходи- ли через землю  Русі на Захід. Компенсацією за ці матеріальні  витрати була данина,  яку Візантія  сплачувала Русі «заради миру» за договора- ми  з часів  Аскольда.  Надходження були далеко  не регулярними, що стало,  очевидно, причиною загострення русько-візантійських відносин і походу князя Олега на Візантію у 907 р. У війні брали участь всі східно- слов’янські союзи  племен і дружини  союзних варягів.  Наслідком похо- ду був договір  між Візантією і Руссю,  за умовами  якого  Візантія  мала виплатити  контрибуцію, а також давати кожного року данину на «руські городи».  Значні пільги надавалися  руським купцям:  безмитна торгівля, забезпечення продуктами харчування  на шість  місяців,  дозвіл  жити  в передмістях Константинополя та ін. У 911 р. був підписаний новий, значно вигідніший і ширший договір. Були укладені і воєнні угоди. Ціка- во, що Олег на знак  перемоги прибив  щит на воротях  Царграда  (так слов’яни  тоді іменували  Константинополь). Ці договори свідчили  про утвердження Київської Русі  як рівноправного партнера  Візантійської імперії.  Вся зовнішньополітична діяльність князя Олега свідчила про те, що це був талановитий воєначальник, дипломат  і державний діяч, який значно  зміцнив  державу.

Наступник Олега князь Ігор (912–945 рр.) продовжував справу сво- го попередника, хоч і не так вдало. Перш за все він приборкав непокір- них древлян, приєднав землі тиверців  та уличів між Дністром і Дунаєм. Двічі ходив на схід: у 913 р. за угодою  з хазарами  пройшов до берегів Каспійського моря і дістався  Баку, руйнуючи  і грабуючи все на своєму

шляху, у 943 р. ходив  на багаті  мусульманські міста Кавказу, де захо- пив велику здобич.

За князювання Ігоря  на кордонах  Київської Русі вперше  з’явилися печенізькі племена.  У 915 р. вони уклали договір  з Києвом  і відкочува- ли до Дунаю,  однак  у 930 р. порушили угоду і почали напади.  Дослід- ження сучасних  істориків свідчать,  що це пов’язано з інтригами візан- тійської  дипломатії, яка використовувала печенігів  для ослаблення Русі. У Києві не відразу  здогадалися про підступність імператорського дво- ру і аж до 30-х років X ст. надавали Візантії  військову допомогу. Зокре- ма, русичі у складі  імператорської армії брали участь у війнах в Італії.

У 30-ті роки X ст. економічна, військова  і політична  міць Русі зрос- тає. Вона посилює свої намагання утвердитися в Причорномор’ї, а також на східних торговельних шляхах, особливо в Приазов’ї, Поволжі, Закавказзі. Але найбільші зусилля спрямовуються на боротьбу  проти Візантії.

На початку 40-х років X ст. імперія припинила виплату Русі щорічної

данини,  і у 941 р. починається війна. Ігор організував похід на Візантію великої флотилії, однак у морській битві поблизу Константинополя греки використали пальну суміш — «грецький вогонь», спаливши багато човнів і  примусивши слов’ян  відступити. Після цієї невдачі  Ігор  організував (943 р.) новий похід, однак імператор Візантії запропонував мир і відновлення  виплати данини.  Русичі отримали  дари і від Дунаю повер- нули додому.  У 944  р. був укладений  новий  русько-візантійський до- говір,  який містив  статті угод  907 і 911 років.  Однак умови  торговель- ної діяльності  руських  купців  були погіршені.

Загинув  князь Ігор у 945 р. під час спроби  вдруге зібрати  з древлян данину. Відсутність законодавчо встановлених розмірів податку призво- дила до того,  що у населення  часто забирали  все майно,  руйнувалося господарство. У країні в цілому, а особливо у волелюбних  древлян, зростало невдоволення. Древляни  влаштували під Іскоростенем засід- ку, в якій загинули Ігор і його  невелика  дружина.

Після смерті князя залишився його малолітній син Святослав, і прав-

ління державою перейшло до його матері, княгині  Ольги (945–964 рр.). Вона стала правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, у якій час від часу вибухали  повстання проти  центральної  влади.  Ольга жорстоко розправилася з древлянами, спаливши  їхнє  головне  місто Іскоростень. Частину жителів було вбито, решту — перетворено в рабів. За традицією тих часів це була цілком законна  помста.  Всі останні роки правління  княгині  були  мирними і спокійними. Тому літописець опи- сує  її як наймудрішу серед  жінок.  Виявом  її високої  політичної  і куль- турної зрілості було охрещення, а також толерантне  ставлення до інших

вірувань.  Ольга приділяє  велику  увагу внутрішнім справам, конкретно аналізує  розвиток кожного регіону  держави. З цією метою вона об’їха- ла на возі і санях всю величезну  територію своєї  країни,  побувала  і в недавно  підкорених землях,  що було досить  небезпечно, першою  се- ред князів  навела порядок в організації збирання податків, визначила їх фіксовані  розміри. Податки  за часів Ігоря та Ольги сплачувалися  пе- реважно  хутром,  а грошовою одиницею була «куна» — шкурка  куниці. Було встановлено, що данина ділилася на три частини,  з яких дві йшли на державні  витрати,  а третина  — на потреби  княгині  та її міста  Виш- города. В цьому  визначилася ідея  поділу  між  бюджетом і власністю князів,  що свідчило про високий рівень державного мислення  як керів- ної еліти, так і суспільства в цілому.

Княгиня  Ольга виявила  глибоке  розуміння міжнародного станови- ща свого  часу в Європі.  У 940 р. вона побувала з державним візитом  у Візантії,  відновивши військовий союз  з нею, а також зуміла встановити дипломатичні стосунки з Німеччиною.

Таким  чином,  у складних  зовнішніх  та внутрішніх  обставинах вона

здійснювала обережну, виважену  політик,  тримала державну  систему в міцних руках, не давши їй розвалитися чи ослабнути, а також вела мудру і ефективну  дипломатичну діяльність.

Значно розширилася землі Київської Русі, зросла  її могутність та міжнародна вага за часів князювання сина Ігоря і Ольги Святослава (964–972 рр.).  Це був мужній,  войовничий князь з лицарською вдачею, який  охопив  своїми  походами величезну  територію у Європі  та Азії.

Святослав  розпочав князювання походами на Оку та Волгу  (964–

965 рр.).  Пройшовши землю  в’ятичів, він наносить  удар по союзниках Хазарії, об’єднаннях волзьких булгар та буртасів  (мордви), а потім зав- дає поразки Хазарському каганату.  Далі руси  пішли на Північний  Кав- каз, де перемогли ясів (осетинів) і касогів  (черкесів), а потім рушили на Каспій  і зруйнували Семендер. Святослав також укріпив  своє пануван- ня на Тамані, де згодом виникає  князівство Тмутараканське. Після пе- реможного походу на Схід він підкорив в’ятичів  і тим завершив об’єд- нання всіх племен  східних  слов’ян  в єдиній  державі.

У результаті  походу 964–965  рр. Русь розгромила великий  Хазарсь- кий каганат,  що дало можливість закріпитися у межиріччі  Волги  і Дону. Однак поразка цієї країни,  яка три століття стримувала навалу зі Сходу, призвела  до небажаних наслідків: був відкритий шлях кочівникам на захід. З цього  часу господарями південноруських степів  до річок  Сули і Росі стали печеніги, що блокували  торгові  шляхи в країни  арабського Сходу.

Зовнішньополітична активність Святослава турбувала Константино- поль, і візантійська дипломатія таємно  намагалася зіткнути  Русь з од-

ним із могутніх  її сусідів — Болгарією. Це була традиційна політика імперії: нацькувати одних варварів на інших. Святослав погоджується допомагати візантійцям у війні з Болгарським царством.

У 968 р. починається перший  балканський похід Святослава.  У битві під Доростолом болгари  зазнали  поразки, а руські  війська  оволоділи багатими придунайськими містами  і захопили  Східну Болгарію. Рези- денцією руського князя стає місто Переяславець. Там, говорив він, «усі добра  сходяться: із греків  — паволоки, золото,  вина  й овочі різні,  а з чехів і з угрів — срібло й коні, із Русі ж — хутро і віск, і мед, і невільники».

Однак у 969 р., довідавшись про облогу Києва печенігами, Святос- лав змушений був повернутися на Русь. Розбивши печенігів, він прово- дить деякі  заходи  щодо  зміцнення управління  державою: посадив  на Київському столі старшого сина Ярополка,  у Древлянській землі — Олега, в Новгороді — Володимира. Цим було покладено початок  дер- жавній реформі, внаслідок  якої Київська  Русь поступово ставала воло- дінням  однієї  князівської династії.

Сам Святослав  у 969 р. повертається на Дунай, і починається його

другий  Балканський похід.

Та ситуація  на Балканах змінилася не на користь Русі. Коли київсь- кий князь  одержав  кілька  перемог, Візантія  різко  змінила  свою політи- ку, і сам імператор Іоанн Цимісхій  рушив  з величезним військом виби- вати недавнього свого союзника з Болгарії. Почалася завзята боротьба у невигідній для русичів  ситуації:  відірваність від батьківщини, ворожо налаштоване  населення,  велика  перевага  військових сил  противника та ін. Святослав  боронив  не тільки свої завоювання, але й честь Русь- кої землі.  Літопис повідомляє, що він заохочував  своїх воїнів  до муж- ності в бою такими  словами:  «Так не посоромимо Землі Руської, ляже- мо кістьми тут, і бо ж мертвий сорому  не знає». І візантійці  були розбиті. Однак в останній, найбільшій  битві під Аркадіополем руське  військо зазнало поразки. Після кількох місяців виснажливої боротьби  знесилені супротивники перейшли до переговорів і підписали договір, за  яким війська  Святослава  дістали  можливість почесно  відійти  у свою  країну. Зі свого  боку Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму  та на Дунаї.  Договір 971 р. відновлював  дію угод  907 та 944 років,  внаслідок  чого Русь повернулася до мирних  і союзних відносин з Візантією.

Під час повернення до Києва  біля дніпровських порогів на розпо- рошені,  ослаблені  сили русичів  напали печеніги, яких намовила  Візан- тія, вбили Святослава  та багатьох  його  дружинників.

Святослав  був визначним політичним діячем X ст., діяльність  якого сприяла  виходу Київської Русі на широку  міжнародну політичну  арену,

служила фактором розширення, зміцнення і подальшого розвитку дав- ньоруської держави. Однак, дбаючи про міжнародний авторитет  Русі, її територіальне розширення, зміцнення економічних позицій на чорно- морських ринках, руський  князь не приділяв достатньої  уваги внутрішнім справам. Святослав,  безумовно, був природженим полководцем, ли- царем  навіть у ставленні  до ворогів, і таким  він увійшов  в історію. По- ряд  з цим  не можна  ігнорувати і його  помилок: погром і ослаблення Хазарського каганату  завдало  Русі шкоди,  бо вона сама була неспро- можна  подолати  кочівників, які майже чотири  століття  панували  в сте- пах Причорномор’я.  Балканська політика  Святослава  також  нічого  не дала  Русі,  а вимагала  багато  жертв.  Отже,  деякі  його  походи  були відверто  агресивними і загарбницькими.

Загибель  князя Святослава  від рук печенігів  продемонструвала, що ці орди становили  дедалі більшу небезпеку, і боротьба  з ними  ставала для Київської держави  життєвою необхідністю. А це означало,  що зовнішньо- політичний фактор у її житті продовжував залишатися одним із найважли- віших, вимагаючи подальшого зміцнення внутрішнього становища.

2.6. Розквіт  держави

За часів Святослава  Київська  держава  була величезною країною  з територією 800 тис. кв. км. До її складу входило  до 20 об’єднань пле- мен та земель  — слов’янських, фінських,  тюркських. Весь цей конгло- мерат ще не був об’єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої  Свя- тославом  та міжусобицями його  синів  у перші  роки  після його  смерті. Боротьба  за владу між Ярополком, Олегом та Володимиром тяглася досить  довго (972–979 рр.) і завершилася перемогою новгородського князя Володимира (980–1015 рр.). У перші  роки правління  в Києві  Во- лодимир  продовжував політику свого батька, спрямовану на розширен- ня меж держави. Вже у 979 р., прямуючи з дружиною з Новгорода на Київ,  він завоював  і приєднав до Київської держави  Полоцьке  князів- ство. У 981–993  рр. він здійснив кілька вдалих походів, остаточно  підко- ривши в’ятичів і радимичів, відвоював у польських  королів давньоруські червенські міста (Червен, Белз та ін.), заволодів  частиною  землі ли- товського племені ятв’ягів, де збудував  місто Берестя  (Брест), захопив Херсонес  (Корсун) у Криму,  що належав Візантії,  зробив  вдалий похід у Закарпаття. В кінці X ст. в межах Київської Русі були об’єднані всі східнослов’янські племена.

З часом  у зовнішній політиці  князя  Володимира формується новий відтінок:  все більша увага зосереджується на захисті  власних  кордонів,

особливо від печенігів: будуються  нові лінії укріплень, а також міста та ін. І хоча Володимир вів боротьбу з печенігами до кінця свого  життя, уникну- ти цієї небезпеки йому не вдалося. Поступово князь все більше зосеред- жується на внутрішніх  проблемах: зміцнення держави, її єдності, консолі- дація земель,  підвищення добробуту людей.  Для укріплення князівської влади, її централізації в руках своєї династії  в усіх великих містах і землях він призначив намісниками своїх синів, а їх у нього було 12, — від різних жінок.  Варязьку  дружину  він замінив  укомплектованою русичами і пост- ійно  про  неї дбав,  з нею радився, з неї також  призначав намісників та воєвод.  При ньому зникають місцеві  «ясні князі», і племінні назви поляни, сіверяни, радимичі  змінюються на кияни,  чернігівці, смоляни.

Однак найбільш  ефективним і далекоглядним заходом, спрямова- ним  на укріплення влади, зміцнення єдності  держави, піднесення мо- ральної та культурної  зрілості  тогочасного суспільства, було здійснен- ня релігійних реформ  та запровадження християнства. На той час язичництво себе  вичерпало. Воно  відповідало  первісному суспільству та початковим стадіям  формування держави, коли кожне  плем’я мало свого  князя,  а часто і свого  Бога,  коли важливою  життєвою потребою людей було вміння адаптуватися до навколишнього середовища. Язич- ництво  не вирішувало  проблем  людського співжиття в умовах соціаль- ної нерівності. Авторитет великого князя потребував освячення  єдиною вірою. Поряд з цим не слід ігнорувати і вплив країн, що оточували Київ- ську Русь. У 864 р. була охрещена  Болгарія,  у 928–936  рр.  — Чехія, у

962–992  рр. — Польща. Вони своїм прикладом стимулювали прийнят- тя Руссю християнства, яке несло в собі високий потенціал моралі, культури, доброти у взаємовідносинах між людьми. Володимир розумів, що тільки прийнявши християнство його держава зможе  увійти як рівноправна в коло європейських держав.

Сприяло введенню християнства і те, що воно мало на Русі глибоке коріння. У IX ст. у Києві  існували  християнські громади. Князь  Аскольд був християнином. На Русі проповідували слово Боже видатні  місіоне- ри Андрій Первозваний, Кирило  та Мефодій.  Нарешті,  княгиня  Ольга і більша частина  її оточення  були християнами. Багато християн  було і в оточенні  самого князя  Володимира.

Особисто Володимир прийняв  хрещення у 987 р., тоді ж одружився

з сестрою імператорів Візантії Анною, а в 988 р. провів охрещення киян та жителів  інших міст.  Охрещення  здійснювалося насильницькими ме- тодами,  а тому викликало  невдоволення, особливо у північних  землях.

Незважаючи на опір, язичницькі ідоли знищувалися, а натомість будувалися християнські храми. Церква отримала широкі привілеї, знач- ну автономію, на її потреби  надходила десята частина княжих прибутків.

Слід підкреслити, що на Русі творилася  своя церква,  дещо відмінна від візантійської і болгарської. Однією  із характерних рис її був тісний зв’язок з державною владою.  Християнська релігія  на Русі увібрала  в себе багато  свят, традиційних обрядів  східного слов’янства.

Прийняття  християнства (східного варіанта — православ’я) Київсь- кою Руссю мало для неї велике історичне значення.  Воно сприяло зміцненню князівської влади,  єдності  східнослов’янських племен.  Од- ружившись з Анною, прийнявши християнство, Володимир значно підніс її міжнародний авторитет, особливо серед сусідів  — Польщі, Чехії, Німеччини, сприяв  розширенню економічних та культурних  зв’язків  з багатьма європейськими країнами. Були широко відкриті двері для куль- турних  впливів  Візантії  в усіх галузях  життя:  у сфері  понять  про  дер- жавні і суспільно-політичні відносини, в шкільній освіті, книгарстві, будів- ництві тощо. Великий вплив справляла церква на суспільну мораль, активно пропагуючи пом’якшення стосунків між людьми,  засуджуючи звичаї  помсти, злодійство, рабство,  сороміцькі слова,  розпусту, бага- тоженство та ін. Поряд з цим монастирі, церковні ієрархи самі були великими феодалами  і освячували  феодальний  лад.

Тепер  Володимир, християнин і керівник християнської могутньої держави, став одним  із найвидатніших лідерів Європи.  З ним підтриму- ють дружні  відносини Польща, Угорщина, Чехія, Норвегія, Німеччина. З багатьма  із них Володимир встановив численні  династичні зв’язки, одруживши синів  на доньках  польського короля  Болеслава  Хороброго та шведського короля  Олафа.

Перший  серед  руських  князів  Володимир починає  карбувати  влас- ну монету  — золоту  і срібну,  багато  чого  запозичивши від арабських країн та Візантії.  На них були зображені сам князь,  образ  Христа,  а на деяких  був вибитий  тризуб.

За Володимира Руська  держава  перетворилася на одну із наймо- гутніших  в Європі,  а Київ суперничав з Константинополем. Місто  нара- ховувало вісім базарів,  400 церков  і т.д. За князювання Володимира починається нова доба в усіх галузях державного життя: в політиці, релігії,  культурі,  торгівлі  та будівництві.

Після смерті  Володимира між його  синами  почалися  міжусобиці, в

яких остаточно  переміг і утвердився Ярослав. Але від 1022 р. по 1036 р. він правив Київською державою у союзі  з братом  Мстиславом, який до цього  князював у Тмутаракані. Ярослав управляв  правобережною час- тиною  держави, Мстислав — Лівобережжям.

Ярослав (1019–1055 рр.) відзначався мужністю, глибоким держав- ним  розумом, різнобічними знаннями, політичною гнучкістю, любов’ю до книг,  за що й був прозваний Мудрим. Він продовжував справу бать-

ка, зміцнюючи Київську  державу  на міжнародній арені та розширюючи її володіння.  У 1030 р. він підпорядкував своїй владі західний  берег Чудського озера, де заснував місто Юр’їв (тепер Тарту), приєднав землі кількох фінських племен на північному  сході. У 1031 р. були відвойовані у Польщі червенські міста, захоплені  нею в 1018 р. під час міжусобиць. У 1036  р. під Києвом вдалося  остаточно  розгромити печенігів, і Русь мала нарешті перепочинок в боротьбі  з кочівниками, аж поки не з’яви- лись нові — половці.  Однак загроза експансії степових  сусідів залиша- лася реальною,  і Київ обводять  ще однією  лінією фортифікацій уздовж Росі. При Ярославі  у 1043  р. був проведений останній  похід на Візан- тію. У похід вирушила  велика флотилія морем  і сухопутна  армія по за- хідному узбережжі Чорного  моря. Обидві сили зазнали  поразки. Візан- тійці «грецьким вогнем»  спалили  значну  частину  флоту біля Босфора, решта  повернули назад.  Грецька  ескадра  рушила навздогін, але сама була знищена  поблизу  гирла Дніпра.

Сухопутне  військо  було розбите візантійцями під Варною,  800 по- лонених русичів  привели  до Константинополя і осліпили.  І все ж через деякий  час відносини з Візантією покращилися, і в 1052 р. остаточно утвердився мир,  скріплений шлюбом  четвертого сина  князя  Всеволо- да Ярославича  з візантійською царівною. Однак це була поодинока невдача у зовнішній політиці  князя  Ярослава.

Значну увагу Ярослав приділяв відносинам з Польщею, де у першій половині  XI ст. точилася гостра  міжусобна боротьба, вибухали народні повстання, велися безперервні війни між вельможами. Київський князь підтримав спадкоємця польського престолу  Казимира, який поступово зміцнював владу, утверджуючи порядок у країні. Ярослав здійснив кілька походів  проти  ворогів  Казимира, надавав йому військову допомогу та дипломатичну підтримку. І це сприяння привело  до відновлення Польської  держави, що в недалекому майбутньому повернулося проти українського народу.

Зібравши майже всі східнослов’янські землі, крім Полоцького княз- івства, яке Володимир виділив в окреме (воно твердо відстоювало свою незалежність), приєднавши кілька  фінських  та інших  племен,  Ярослав став одним  із найсильніших володарів  Європи,  а Київська  Русь посіла одне з чільних місць  серед  європейських держав.

У середньовічній Європі  ознакою престижу династії  була готовність правлячих  груп сусідніх  країн вступити  з нею у шлюбні зв’язки, і в цьо- му авторитет  Ярослава  був великим. Його  називали  «тестем Європи». Дружина його  була шведською принцесою, одну з його  сестер  узяв за себе польський король, іншу — візантійський царевич. Кілька його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж

за французького, норвезького та угорського королів.  Особливо  гучної слави набула у Франції донька  Ярослава  Анна, яка брала участь в уп- равлінні державою за життя чоловіка, короля Генріха І. Після його смерті вона залишилася регенткою. На королівських документах збереглися її підписи кирилицею та латинською мовою, в той час як король і більшість вельмож  ставили  хрестики, бо були неписьменні.

Продовжуючи справу батька, Ярослав надає пріоритетного значен- ня зміцненню внутрішньополітичного становища. У цій  діяльності  він спирався на бояр, які на той час зміцнили свою владу, посиливши свій вплив на життя країни. Варяги остаточно втратили своє попереднє значення  і востаннє  згадуються у 1036 р. Всі Ярославові  воєводи  були місцевого походження. У головних  містах  були посажені сини  князя. Таким  чином,  Ярослав багато  зробив  для удосконалення державного і політичного устрою.  З цією метою  був розроблений і кодекс законів

«Руська правда». Вона перш за все захищала інтереси феодалів та великого князя,  а також інтереси  народних  мас від грубих  форм фео- дального свавілля, які могли спровокувати народні виступи. Кровна помста  замінялася штрафами, які встановлювали князь  або його  на- місники. Все це свідчило про те, що князь турбується про життя своїх підданих,  про підвищення організованості та цивілізованості суспіль- ства.

Ярослав надавав значну підтримку церкві і за її активної  участі зміцнював ідеологічну основу суспільства. Він дбав про поширення християнської релігії,  організацію церкви, розповсюдження візантійсь- кої  освіти,  культури,  будував  багаті  храми  та монастирі. Зокрема, на місці перемоги над печенігами у 1036 р. була збудована  брама з цер- квою Благовіщеня, яка була покрита  позолоченим металом — (звідси  й назва «Золоті ворота»);  збудовано собор  св. Софії — відомий  на весь світ величний архітектурний пам’ятник. У Києві з’явилися монастирі св. Юрія  та Печерський. Чудові  храми  і монастирі збудовані  в Чернігові, Чудові, Переяславі,  Володимир-Волинському та інших містах.

У 1039 р. в Києві була заснована митрополія, яка залежала від Кон- стантинопольського патріарха.  Ярослав спробував розірвати ці стосун- ки. У 1051  р. за його  наказом єпископи обрали  митрополитом Іларіо- на, «русина». Це був високоосвічений духовник  князя, блискучий промовець, талановитий письменник, стійкий патріот.  Його  «Слово о законі  і благодаті»,  виголошене в Десятинній церкві,  є видатним  тво- ром,  рівного  якому  не було у тогочасній грецькій церкві.

Ярослав розбудував Київ, значно розширив його  територію та ото- чив її валом. Були зведені  палаци князя,  митрополита, високих  санов- ників  із князівського оточення  та ін.

Ярослав Мудрий  помер  у 1054 р., залишивши заповіт.  Його смерть знову  висвітлила  недосконалість процесу  передачі  і наслідування  вла- ди великого князя.  Ярослав намагався зробити це, як йому здавалося, раціонально, традиційно, розділивши могутню державу між синами. При цьому трьом  старшим дав більші частини,  двом  меншим  — менші.

Найстарший, Ізяслав,  отримав  Київ,  Новгород і великокнязівський престол,  Святослав — Чернігів і більшість території  Сіверщини, землі в’ятичів, радимичів і Тмутаракань, а Всеволод  — Переяславль,  Ростов, Суздаль,  Поволжя.  Розподіляючи землі,  Ярослав заповідав, щоб сини жили дружно  і шанували  старшого брата, який посідав  місце  батька.

Однак це побажання  було недостатнім для збереження стабільності та єдності  держави. Рішення  про  поділ  держави  було фатальним,  бо підривало  саму ідею єдності  країни.  Київська  держава  вступила  в пер- іод розпаду, міжусобиць, небезпечних потрясінь.

Старший  син  Ізяслав  (1054–1078 рр.),  який  не мав здібностей до

керівництва державою, виконував  роль її формального глави при підтримці братів Святослава і Всеволода. Вони створили, по суті, тріум- вірат, що вів спільну політику  і підтримував єдність держави. Однак незабаром між ними виникли  суперечності. До того ж у 1068 р. в битві з половцями вони зазнали  поразки і, розгубившись, не змогли  органі- зувати  оборону  країни.  Цим скористалися кочівники і безборонно по- грабували  Київщину  та Переяславщину, взявши  тисячі  невільників. Ки- яни, обурені недостатньою активністю Ізяслава у боротьбі з кочівниками, зібрали  віче і проголосили нового  князя.

Після довгих міжусобиць до влади прийшли  по черзі наступні члени тріумвірата. Велика половецька орда продовжувала спустошувати краї- ну. Справа ускладнювалася відсутністю єдності  серед  князів.  Зростала кількість  князів-ізгоїв, тобто тих, хто залишився без престолів  і земель, що відійшли  до старших  у роді.

Щоб уладнати суперечності і спільно виступити проти кочівників, за ініціативи князя Переяславщини Володимира Мономаха  і Київського Святополка  у 1097 р. в Любечі відбулося зібрання князів. Головною його ухвалою було таке:  кожен  володіє  своєю  вотчиною, тобто  спадщиною батька. Друга ухвала: встановлення союзу князів для оборони і відпові- дальність  за його  порушення покладалася на весь загал.  Коли хтось із князів  порушував  єдність,  решта  йшли проти  нього  війною.  Третя ухва- ла: союз князів проти половців і заборона приватних  угод з кочівниками.

Проте ці ухвали були негайно  порушені: внаслідок  інтриг  і обмови князя Теребовльського Василька  підступно захопив  київський князь Святополк  і осліпив.  Це викликало нову хвилю війн і міжусобиць. По- ступово  ця боротьба  скінчилася і звичайними стали  майже  щорічні

князівські зібрання, в центрі уваги яких була боротьба  з половцями. Це свідчило  про те, що Київська  Русь почала перетворюватися на феде- рацію  князівств.

Перше десятиліття  XII ст. було присвячене походам  проти половців, організатором і провідником яких був Володимир Мономах. Війни  ве- лися з перемінним успіхом  і коштували  величезних  жертв. Однак по- ступово  сила  ударів  об’єднаних  військ  руських  наростала.  Нарешті  у

1111  р. зусиллями всіх князів  був організований похід  до Сіверського Дінця, де половці були остаточно  розгромлені. Ці переконливі перемо- ги принесли славу і популярність Володимиру Мономаху.

У 1113 р., коли помер  київський князь Святополк  і в місті почалися заворушення, народне  віче і боярство запросили Володимира Моно- маха на престол,  хоча це й було порушенням рішень Любецького зібран- ня, бо спадкоємцями влади у Києві були сини Святополка. Володимир Мономах  (1113–1125 рр.)  зробив  останню  успішну  спробу  зберегти єдину,  централізовану Київську  державу  та відродити її могутність.

Володимир був привабливою і яскравою постаттю  на політичному

небосхилі  Руської держави. Він пройшов весь свій життєвий шлях у без- перервній боротьбі  з ворогами. Син Всеволода  Ярославича  і доньки візантійського імператора Мономаха  (звідси  прозвище Володимира — Мономах), він з раннього дитинства брав участь в обороні Переяславсь- кого  князівства, яке Ярослав Мудрий  дав в уділ його  батькові.  Найпів- денніше  з давньоруських князівств, воно часто зазнавало  нападів  по- ловецьких  орд, які кочували в сусідніх степах. Тому військову науку князь опанував  ще з юнацьких  років.  Рано він почав займатися і державними справами. Як пише  Володимир у своєму  творі  «Повчання дітям», з 13 років батько посилав  його з дорученнями до інших князівств. Він об’їхав всю Східну Європу  до Дону,  Оки і Балтійського моря,  а на Заході бував у Польщі  і Чехії. Таких подорожей нараховано  ним  83.  Завдяки  цьому юнак  ґрунтовно ознайомився з життям  різних  земель  і сформував ши- рокий  погляд  на державні  справи.  Хоча великим  князем  Київським Мо- номах  став  уже в похилому  віці (60  років),  все своє  життя  він суттєво впливав на зовнішню і внутрішню  політику  давньоруської держави.

У державницькій діяльності  Володимира Мономаха найважливішим напрямом була зовнішня  політика,  головним чином боротьба  з полов- цями. Володимир Мономах  продовжував боротьбу  і після повного роз- грому  половецької орди хана Шаруканя у березні  1111 р. та перебазу- вання її залишків  за Дон і на Північний  Кавказ.  Тепер воєнні  дії русичів велися в глибині  степу. Останні половецькі вежі на Дону були розгром- лені сином Мономаха  Ярополком у 1116 р., а в 1120 р. той же Ярополк вже не знайшов  їх у донецькому степу.

Русько-половецькі відносини не можна  повністю втиснути  в схему

«напад–відсіч».  Половці  відігравали помітну  роль у внутрішніх  справах київських великих,  а також  удільних князів,  укладаючи  союзи  то з од- ним, то з іншим.  Їх використовували у боротьбі  за владу. Той же Моно- мах, за свідченням С.Соловйова, у боротьбі  з чернігівськими князями користувався допомогою половців 19 разів. Відомі  і більш тісні стосун- ки:  князь  Київський Святополк  був одружений з дочкою  хана Тугорка- на, а Володимир Мономах  та Олег, князь Чернігівський, у 1107 р. оже- нили своїх синів  на половчанках.

Слід зазначити, що половці  легко  переходили у православ’я. Про- мовистою є, наприклад, допомога, хоча й невдала, руських  князів  по- ловцям у битві на річці Калка проти  татаро-монгольських загарбників у

1223  р. Це свідчить  про  помилковість і неприпустимість спрощеного трактування питань русько-половецьких відносин. Іноді вони були і со- юзницькими, і взаємокорисними та близькими.

Відтіснивши половців,  Володимир сприяв  новій  хвилі колонізації

Причорноморських степів. Першими тут осідали так звані «чорні клобу- ки», залишки  різних племен,  в тому числі кочових,  що підкорилися кня- зям і перейшли до осідлого життя.  За ними йшли степові  здобичники, які займалися полюванням і скотарством, і, нарешті,  землероби. З їх- ньою допомогою, Мономах  намагається закріпитися на Чорному  морі і приєднати гирло  Дунаю.  Однак це було надто складне  завдання,  адже Візантія  все ще зберігала  могутність. Візантійський імператор приси- лав Володимиру Мономаху  дорогі  дарунки, символи  верховної  влади, у тому числі так звану «Шапку  Мономаха»  — діадему  невідомого по- ходження.  Поряд  з цим візантійський імператорський двір породичав- ся з Мономахом: один із синів імператора одружився з онукою  князя. Володимир, наслідуючи  свого діда, також розширював династичні зв’яз- ки із скандинавськими країнами, Німеччиною, Угорщиною та ін.

Силою  свого  авторитету, дипломатичними та військовими акціями Мономах  об’єднав землі Київську, Турівсько-Пінську, Переяславську, Смоленську, Новгородську і Поволжя.  Пізніше  він підкорив мінське  і во- линське князівства. Таким чином, князь зосередив під своєю владою три чверті території, яка за Ярослава  Мудрого входила до складу держави.

Для цього доводилося долати багато перешкод. Зокрема, приєднан-

ня Волині  викликало конфлікт  з Польщею.  Польські  князі  інтригами та погрозами намагалися відірвати  і повернути Волинь. В боротьбу проти Мономаха  вступила  й Угорщина. Тоді він вислав на Польщу половців,  і Волинь  залишилася за Київською державою.

Володимир приділяв велику увагу і внутрішнім справам. Владу в Києві йому  дали народні  повстання, і він перш  за все подбав  про  усунення

причин  масового невдоволення: встановив нові, більш справедливі пра- вила виплати  лихварям  боргів  і значне зменшення відсотків  за них, зат- вердив закони про охорону збанкрутілих купців і закупів-селян, що відроб- ляли позики, та ін. У своєму  творі «Повчання дітям» князь  підкреслював, що він завжди  виступає  проти  зловживань урядовцями владою,  наказу- вав синам  самим  творити  справедливий суд,  стежити, щоб  «ані худий смерд,  ані вбога удовиця» не були покривджені. Він заповідав  не вбивати

«ані невинного, ані винного»,  чим продемонстрував глибокий і навіть не- звичайний для XII ст. гуманізм та турботу про людей різних соціальних груп.

Влада за часів Мономаха швидко  зміцнювалася. Князь  тримав  під контролем своїх синів,  і вони завжди  виконували його  волю. Інші князі також  корилися його  владі.

Володимир Мономах  доповнив новими  статтями  «Руську правду». Син Мономаха  Мстислав (1125–1132 рр.) продовжив правління батька, однак отримав  лише частину держави  — Київ, Смоленськ та Новгород. Інші землі перейшли до його  братів.  А це значило,  що Мономах  не насмілився порушити традицію  поділу держави  між своїми дітьми. Мстислав разом  з братами  вів боротьбу  проти  тих князів,  які намага- лися відокремитися чи зберегти свою незалежність. Зокрема, він підко- рив Полоцьке князівство, яке довго було відокремлене від Київської держави. Поза його  владою залишилася лише Галичина.

Після смерті Мстислава Київська  Русь остаточно розпалася на кілька

удільних  князівств.

2.7. Політичний  устрій

Київське держава  була ранньофеодальною монархією, яка  мала певні особливості та своєрідні риси.  До них належать  деякі  елементи демократизму, що проявлялися в діяльності  віче, яке в князівську добу збиралося рідко і не мало чітких функцій.  Однак у виняткових ситуаціях воно обирало князів чи запрошувало авторитетних серед населення людей на великокнязівський стіл, як це було у 1068 та 1113 роках.

Вчені висловили справедливу думку,  що державу  IX–X ст. слід на-

звати дружинною монархією, оскільки дружини  брали активну  участь в управлінні країною. Держава кінця X — першої третини XII ст. може бути охарактеризована як централізована монархія  (за винятком останньої третини  XI ст.). Державна організація Русі від середини XII і до середи- ни XIV ст. — федеративна монархія.

Монархія  не завжди була владою одного  князя. Іноді функції управ- ління країною  виконувалися співкерівниками (Олег — Ігор,  Ярослав  —

Мстислав). Верховна  влада у Київській державі  належала династії  Рю- риковичів, і займати  посади великого князя чи князів земель мали пра- во лише вони.  Влада київського князя  була спадковою. Головне  пра- вило спадкоємності — принцип старійшинства, перехід «столу» до старшого в роду. Після батька заступав  його старший син, якщо не було старшого за нього дядька. Якщо був дядько,  то він ставав на Київський стіл. Після Любецького зібрання  князів  (1097  р.) утверджується прин- цип «отчини» і наслідування  по лінії «від батька  до сина». З розпадом Київської держави  на окремі  князівства цей  принцип втрачає  силу. Однак золотий  стіл Київський, Київ, як історичний центр Руської землі, вабив до себе князів,  і за нього  точилася  постійна  боротьба.

Влада князя залежала від його авторитетності та реальної сили, на яку він спирався. Князь у першу чергу був воєначальником, який мав у своєму розпорядженні йому особисто віддану дружину,  що діяла на принципах васалітету.  Вона  складалася  зі  старшої,  до якої  входили бояри,  що й самі мали свої дружини, і молодшої. У разі надзвичайної загрози збиралося народне  ополчення, що складалося з жителів сіл та міст.  Як правило,  рішення  про ополчення  приймало віче.

Старша дружина  до кінця X ст. була для князя і дорадчим органом,

компетенція якого  не регламентувалася, а базувалась  на звичаях,  тра- диціях, потребах  часу. Князь  був зобов’язаний з нею радитися, інакше дружина  могла  відмовитись виконувати його  волю.

Князь призначав урядових  чиновників, які були йому підзвітні. Голов- ними  серед  них були тисяцькі, які призначалися у найважливіші центри країни. Вони керували народним ополченням. У відсутність князя тисяцькі його заміняли. За тисяцькими йшли сотські, десятські. Всі вони в основ- ному діяли в галузі військово-адміністративній і фінансовій. Судові функції виконували князі, а також тіуни, посадники та ін. Правовою  основою судової діяльності  були закони, зібрані в «Руській правді», хоча юридичні норми  існували  і в давні часи. Про це свідчать згадки про «руський  за- кон» у договорах з греками 907, 941 та 971 років.  «Руська правда» має ряд позитивних рис, і серед них перш за все слід відзначити незвичайний для XI–ХІІІ ст. гуманізм. Зокрема, подив викликає відсутність смертної кари чи скалічення  людини,  як то було у Візантії  та інших  країнах.  У цьому збірнику захищається і декларується глибока  повага до жінки: мати-вдо- ва вільно користується своїм майном, розподіляє його  між дітьми та ін. Убивство  жінки  каралося  так само,  як і вбивство чоловіка.

Водночас  пануюча  феодальна  верхівка  (бояри,  князівські чиновни- ки), а також багаті купці мали значно ширші права, ніж смерди. Дозво- лялося боргове рабство.  Збірник захищав переважно інтереси  фео- далів.

«Руська правда» мала кілька редакцій, змінювалася та доповнюва- лася. Святополк  Ізяславович  ввів у збірник ряд статей (ст. 47–52) «Про- сторної  редакції»,  за якими  передбачались жорстокі умови  стягнення процентів з позики. Після народних  повстань, спрямованих в основно- му проти грабіжників-лихварів (1113 р.), Володимир Мономах  вніс у збірник зміни,  згідно  з якими  обмежувалися лихварські  проценти.

«Руська правда» стала основою для формування правових  збірників

пізнішого часу, зокрема Литовського статуту.

Київська  держава  мала свою символіку — тризуб  та жовто-блакит- ний  прапор. Тризуб  (або  відповідний йому  двозуб)  є найдавнішим із знаків,  які дійшли до наших часів. Знайдені  предмети з його зображен- ням часів  Трипільської культури  та ін. На землях  Центральної  України він відомий  з VI–VIII ст., тобто був символом влади родових  старшин  чи племінних  вождів задовго до Рюриковичів. Згідно  з легендою, першим запровадив його  на Русі князь  Кий.

У Київській Русі тризуб  стає великокнязівським знаком, і це зобра-

ження вперше  відомо  нам з печатки  Київського князя  Святослава  Іго- ровича  (964–972 рр.).  Згодом він карбується на срібних  монетах  його сина Володимира Святославовича (978–1015 рр.).  Тризуб можна  зуст- ріти також на цеглі підмурків Десятинної церкви  у Києві,  на плитах Ус- пенської  церкви  у Володимирі-Волинському та ін.

Керівні кола Київської держави  надавали цьому знаку традиційно глибокий, утаємничий зміст  символу  державної  влади.  Існує  багато версій,  які пояснюють його походження і значення.  З часів Ярослава Мудрого, який  при  хрещенні  дістав  ім’я  Георгія,  Георгій  Побідоносець став вважатися  покровителем усієї Русі, і на монетах Ярослава з одно- го боку  зображений тризуб,  а на звороті  — Святий  Георгій.

У період  феодальної  роздробленості тризуб  поступово витісняєть-

ся з використання, його  згодом замінить  двозуб,  а потім — зображен- ня святого  архистратига Михаїла.

За часів  Київської Русі широко використовувалися прапори, стяги

та ін. Військовий прапор  мав червоний  колір.  Усна народна  творчість свідчить,  що в князівську добу перевага  віддавалася  жовтому  і блакит- ному кольорам. В цих барвах розписані і інтер’єри Софійського собо- ру, знаменита фреска Св. Софії — Марія Оранта. Ці кольори  перейшли і на прапор  України.

2.8. Соціально-етнічна структура

Соціальна структура суспільства Київської держави  в часи її зарод- ження була досить простою і значно ускладнилася в кінці домонгольсь-

кого  періоду.  У IX ст. в землеробському суспільстві переважали вільні смерди  і невелика  група  племінної  знаті  на чолі з князем  у кожному племені.  Тобто тоді існували феодальні відносини слаборозвинутого характеру. Порівняно  однорідним воно  було і в етнічному  відношенні. Але у зв’язку зі швидким зростанням Київської держави  збільшується кількість  різних  соціальних  груп,  розширюється етнічний  склад,  відбу- вається приплив  іноземних воїнів. До слов’янського середовища по- трапляють  фінські  мисливці, тюркські найманці, грецькі  ремісники, вірменські та єврейські торговці та ін.

Соціальна верхівка складалася з князівської дружини, так званих «кня- жих мужів». Дружинники служили  князю  добровільно, тобто мали право перейти до іншого. Поряд з ними існувало місцеве боярство. У XI ст. вони злилися і створили єдину соціальну групу, політично впливові роди якого спадково займали  вищі чиновничі  посади  у державі і були опорою  кня- зя. Значна  частина  їх володіла великими землями, на яких працювали вільні, напіввільні  смерди  та раби.  Велике  землеволодіння продовжу- вало зростати внаслідок  захоплення  феодалами  общинних земель  та освоєння нових. У кінці XI — на початку XIІ ст. завершується формуван- ня класу  феодалів  і утверджуються феодальні  відносини. Однак  вер- ства бояр не була ізольованою кастою, її поповнювали смерди, які от- римали  цей привілей  завдяки  своїм заслугам, діти і онуки «поповичів», іноземці-варяги, тюрки  та ін.

За боярством йшла міська  знать: багате купецтво, промисловці, які займалися як внутрішньою, так і міжнародною торгівлею. Часто  вони були у родинних стосунках з боярами, займали  провідні  позиції  у житті міст і разом впливали на діяльність віче. До менш впливових  і бідніших городян, яких ще називали  «молодшими людьми»,  належали ремісни- ки, дрібні  торговці та ін. Останнє  місце  в соціальній  ієрархії  міста зай- мала чернь — ті, хто не мав власності  або мав її у мізерних розмірах і наймався  на «чорну роботу». Юридично  вони були вільні, але фактично залежали  від міської  знаті.

Переважну  більшість  населення  країни,  яке за різними підрахунка- ми нараховувало  від 3 до 12 млн чоловік, становили селяни. Вони мали власне господарство, поле, худобу, платили податки, відбували військо- ву і шляхову повинності. Тобто були незалежними. У XII–XIII ст. продов- жує  поширюватися боярське землеволодіння, і у зв’язку з цим  змен- шується  кількість  незалежних селян,  що  мають  власність,  і зростає група,  що працює  на боярській землі,  залишаючись вільними.  У пере- важній більшості  це ті, які, рятуючись  від нападів  кочівників, пересува- лися далі на захід чи північ, оселяючись на землях великих  землевлас- ників.

У великих містах швидко розвивається ремісництво. Ремісники жили окремо, об’єднуючись за фахом в окремі  райони.  У Києві  вони  зосе- реджувалися на Подолі.

У X–XIII ст. на Русі існувала досить чисельна  група  напіввільних  лю- дей — закупів,  які тимчасово втратили свободу, але могли її відновити. Ці люди брали наперед  плату за свою працю або позику  і потім відроб- ляли. Кредитори (як правило,  боярин,  купець  або лихвар) мали право його  бити  «про діло», накладати  кару  за  пошкодження реманенту  чи якісь збитки  у господарстві. Закон захищав закупа, і він мав право звер- нутися до суду, якщо феодал його несправедливо покарав. Однак кре- дитор  мав багато  можливостей переслідувати цих людей.

На самому  низу суспільної  піраміди  перебували  раби,  або холопи. Джерела  холопства:  народження від холопів,  полон на війні, втеча за- купа, продаж  збанкрутілого купця та ін. Холоп міг стати вільним,  якщо викупиться на волю або феодал звільнить його. Закон прирівнював його до худоби. Він не мав власності. З поширенням християнства станови- ще холопів трохи покращилося. Церква закликала  до пом’якшення у ставленні  до рабів, радила відпускати їх на волю. Ці «відпущеники»  от- римали  назву «ізгої», бо їм важко  було пробитися навіть до такої соці- альної групи,  як смерди. Їх теж захищала  церква.

Окрему  соціальну  групу  становили  служителі  церкви. Виключно церкві  підлягали  парафіяльні  священики, диякони  зі своїми  сім’ями, ченці та черниці.  Відносини між релігійними служителями регулювали- ся церковним законодавством, значною  мірою  запозиченим з Візантії. Ці правові норми  церковного життя в основному зосереджені у Цер- ковних  Уставах  Володимира і Ярослава  Мудрого. Церква  намагалася внести  у відносини між класами  та соціальними групами примирення, пом’якшення стосунків, брала під свій захист найбільш знедолених, розбитих невдачами  людей. Вона постійно отримувала  підтримку і до- помогу  влади, мала «десятину»,  судове  мито  та ін. Князі,  бояри,  купці часто дарували їй великі багатства, в тому числі землі, села, навіть міста. Церква швидко збагачувалася, перетворювалася у великого землевлас- ника,  а тому підтримувала і виправдовувала соціальний устрій Київсь- кої держави.

Частина  істориків вважають  Київську  Русь феодальною.  Але біль- шість заперечує цю точку зору,  базуючи  свої погляди  на фактах відсут- ності на Русі західноєвропейського типу васальної залежності князів та бояр  від великих  князів,  наявності  переважно не закабаленого селян- ства, великої  ролі торгівлі  і численних  міст та ін. Однак при цьому ігно- рується  те, що князі та бояри за свою службу користувалися частиною данини,  що збиралася з підвладних  територій, і це можна  розглядати

як васалітет без ленів. Поряд з цим слід врахувати,  що суспільство Русі у X ст. значно відрізняється від того,  яким воно стало у XII–XIII ст., коли бояри стали землевласниками і все більше залучали селян до обробіт- ку своїх земель, осаджуючи їх у себе і призначаючи різні форми  відро- бітків за землю.  Таким чином, якщо у X ст. Київська  Русь майже не зна- ла феодальних  відносин, поступово втягувалася  в них, знаходилася на перехідному етапі, то у ХІІ–XIII ст., хоч і повільно,  вони вже розвивали- ся, і ця тенденція  з часом  посилювалася. Останні  дослідження вчених дозволили визначити ряд особливостей давньоруського феодалізму. Зокрема, О. Толочко  вважає  можливим називати  його  «державним», оскільки власність  на землю  була в руках  держави  і діяв державний механізм  розподілу землеволодінь. Правом розподілу тимчасових дер- жавних  наділів (волостей) володів  великий  князь,  з часом  — князі  зе- мель. Приватної  власності  на наділи («волості») князі не отримували, а збирали  з них  ренту  — податок. Поряд  з цим  вони  мали  і приватні маєтки  («вотчини»).  Однак  домінуючою була «волость». При  переході на інший  «стіл», рівнозначний попередньому, вони нічого  не втрачали. Це пояснює багато явищ у суспільно-політичному житті Київської дер- жави і в тому числі «легкість»,  з якою  виникали  війни між князями.

Таким чином,  Київська  держава  мала феодальний  характер,  однак її суспільно-політичний і соціально-економічний устрій  мав низку  своє- рідних  рис і особливостей та етапів розвитку.

Феодальна експлуатація, соціальна несправедливість призводили до масових  виступів  залежних  людей проти князівської влади. Першим відомим  нам  соціальним конфліктом було  повстання древлян  проти князя  Ігоря  (945  р.).  Пізніше  — велике  заворушення у Києві  (1068  р.). Більш чітко соціально вираженим було повстання у Києві (1113 р.), спря- моване проти лихварів і багатих купців, яких підтримував і захищав князь Святослав Ізяславович. Всі народні виступи  і повстання були придушені князівськими дружинами з надзвичайною жорстокістю. Слід зазначи- ти, що соціальні  конфлікти  у Київській Русі були наслідком складного переплетіння політичних, релігійних і соціально-класових суперечнос- тей. Однозначно трактувати народні  виступи  лише як прояви  соціаль- ної боротьби не можна.  Нерідко  представники низів втягувалися у бо- ротьбу  між окремими феодальними групами. Водночас  заперечувати наявність соціальної  боротьби  не дозволяють факти, та й «Руська прав- да» свідчить про класове  розшарування і соціальну  нерівність  в тодіш- ньому суспільстві, про значні  привілеї  соціальних  верхів.

Київська  Русь, зміцнюючись і розширюючись, поступово перетво- рилася  на багатоетнічну країну.  Поряд  з об’єднанням навколо  Києва всіх  східнослов’янських  племен  було  приєднано більше  двадцяти

неслов’янських народностей. З питань етнічної їх структури велася і все ще ведеться  дискусія. Російські історики (М. Карамзін, С. Соловйов, В. Ключевський та ін.) не визнавали  українців і білорусів окремими наро- дами. Радянські історики напередодні та після Великої Вітчизняної війни

1941–1945 рр. висунули теорію про те, що у IX–X ст. на основі східносло- в’янських племен склалася єдина давньоруська народність, що стала спільним  предком російського, українського і білоруського народів.

Теорія про давньоруську народність була адміністративно узаконена в «Тезах про 300-річчя возз’єднання України з Росією  (1654–1954 рр.)», схвалених ЦК КПРС, і вона перетворилася в обов’язкову для науковців. Однак окремі  вчені висловили  іншу точку зору. Зокрема, М. Брайчевсь- кий доводив, що Київська  Русь в етнічному  плані була єдністю  не абсо- лютною, а відносною і що східнослов’янські племена об’єдналися у певні групи,  з яких  кожна  мала свої  особливості. При цьому  етнографічні і мовні своєрідні риси  кожної  значною  мірою  зберігалися і розвивалися у процесі  формування й розвитку Київської Русі. Поступово відбувала- ся консолідація племен у трьох групах:  північно-східній, західній та південно-західній. Він підкреслював також, що «...головним ядром у формуванні  української народності був полянський лісостеп; російсь- кої — верхів’я Дніпра,  Оки і Волги; білоруської — область дреговичів та полочан». П’ять століть існування Київської держави  були періодом подолання  племінного поділу, але не завершили формування українсь- кого,  російського і білоруського народів.

Виважено  розглядає ці проблеми Я.Ісаєвича  у своїй статті «Початки державності і ранні етапи формування східнослов’янських народів». Він, зокрема, підкреслює, що з «кінця XI ст., після Любецького з’їзду князів, коли Русь перетворилася на своєрідну федерацію, в її межах відбувається подальше внутрішнє зближення споріднених груп племен, зумовлене географічним розташуванням, економічними, політичними та культурни- ми зв’язками.  У межах  територій цих груп  відбувалися  консолідаційні процеси. Населення південно-західних племінних союзів — полян, древ- лян, сіверян,  тиверців, уличів, волинян,  дулібів, білих хорватів  — стало основою формування української народності. У цьому  процесі  брали участь і готські, тюркські та іранські  елементи.  Слов’янські племена північно-східних князівств, асимілюючи чудь, меря, весь, муром  та інші угро-фінські племена,  стали ядром  формування російської народності, а племена  західної  групи  започаткували білоруську народність.

Значна  частина  українських істориків — М. Грушевський, Д. Доро- шенко — та мовознавців — О. Потебня, А. Кримський, Ю. Шевельов, ро- сійський вчений-лінгвіст О.Шахматов зійшлися в думці,  що  не було і єдиної  давньоруської мови,  а була церковнослов’янська,  побудована

на базі південнослов’янських мов (в основному болгарської), яка вжи- валася у спілкуванні церковної і світської еліти та в літературі.  Народну мову вчені виявили лише у фрагментах творів усної народної  творчості, що  дійшли  до наших  часів,  та своєрідні вкраплення у літописах  і ху- дожніх творах. Вони вважають,  що українська мова формувалася в середині І тис. н.е. А. Кримський підкреслює, що в XI ст. українська мова виділилася  в окрему, відмінну від інших східнослов’янських мов. Таким чином, є підстави  стверджувати, що українська народність формується вже у першій  половині  І тис. н.е. на основі південно-західної групи східнослов’янських племен, які були етнічним  коренем українського народу.  Її консолідація відбувалася  за часів існування  централізованої держави  Київської Русі та її роздробленості. Значною  мірою була сформована українська народність у XII ст., хоча завершення цього про- цесу — справа наступних  віків. Під 1187 р. у літописі  вперше  вживаєть- ся назва «Україна» для визначення Переяславщини та інших південних земель.  Найвірогідніше це пов’язано зі словами  «країна», «край».

2.9. Економіка

У X–XII ст. в економіці Київської Русі провідною галуззю  залишалося сільське  господарство. У різних  регіонах  країни  діяли відповідно до їх умов  традиційні системи землеробства: у лісових  районах  — підсічна, вирубна,  у малонаселених степових  — перелогова, в густонаселених, таких як Середнє  Подніпров’я, між Бугом і Дніпром — парова система з двопільною і трипільною сівозміною. Основними знаряддями обробітку землі  були рало,  соха  та плуг.  Сіяли руками,  жали  залізними косами  і серпами, молотили  ціпами.  Сіяли жито,  пшеницю, ячмінь,  овес,  просо, гречку,  льон, коноплю  та інші культури.  Вирощувалися городні культури — боби,  горох,  часник,  цибуля,  ріпа,  капуста.  Досить  розповсюдженими були садові  культури  — яблука, груші,  вишні,  черешні,  виноград та ін.

Розвинутим, як і в попередні віки, було скотарство. Розводили ве- лику рогату  худобу,  коней,  овець,  кіз,  свиней,  курей,  гусей,  качок.

Значне місце в економіці всіх племен Русі належало мисливству, рибальству та бортництву. Мисливство давало цінні види хутра, що було одним  із найважливіших товарів  експорту. Ліси  були багаті  на різних звірів, диких птахів. Найбільше добувалося  хутра бобрів, куниць, лисиць, білок яке високо  цінувалося на ринках країн Сходу і Заходу. Володимир Мономах  у своєму  «Повчанні дітям» серед  багатьох  державних  справ описує  і полювання, бо і в ті часи воно було важливим  напрямом гос- подарювання.

Велике значення мало і бджільництво, переважно бортне (бортниц- тво). На деревах — бортнях — ставили спеціальні  знаки, і «Руська прав- да» передбачала  суворе  покарання тим, хто їх нищив.  Мед і віск завж- ди користувалися попитом на Русі та в Західній  Європі  і приносило значні прибутки. З меду вироблялися міцні напої, його вживали замість цукру,  з воску  робили  свічки.

Археологічні  дослідження та письмові свідчення  іноземців говорять про значний  розвиток ремісництва на Русі. Воно зосереджувалося пе- реважно  в містах  і прикнязівських дворах.  У X–XII ст. відбувається по- глиблена  спеціалізація ремесел, яких на кінець  цього  періоду  нарахо- вувалося  близько  60.

Високого рівня досягла  металургія. Із болотної  руди сиродутним способом виплавлялося  залізо, з якого  вироблялася велика кількість сільськогосподарських знарядь,  предметів побуту  — плуги,  лемеші, коси,  серпи,  сокири, замки  та ін. Славилася Русь зброярами, які виго- товляли мечі,  щити,  списи. Ювелірне  виробництво характеризувалося дорогими виробами із золота, покритими різними видами  емалі, черні, коштовним камінням та ін. Дорогоцінні ювелірні вироби  здебільшого вироблялися у Києві — найбільшому центрі  ремісництва. Поряд  з цим для широких мас призначалися предмети, у яких золото замінялося сріблом, міддю  й іншими  дорогоцінними металами.  Такі виробництва зосереджувалися у Києві  (на Подолі),  в Турові та інших містах.

Ювеліри володіли технікою фігурного лиття, виробництва різних, навіть дуже складних,  видів емалі, і виробляли  велику кількість  високо- художніх  виробів  не лише на внутрішній, а й на зовнішній ринок.

Широкого розвитку набула деревообробна справа.  Це пов’язано з тим, що переважаючим типом  будівель у містах і селах були дерев’яні. Теслярі будували мости,  церкви, житлові  будинки, укріплення. Поряд з цим майстри виробляли  меблі, дерев’яний посуд,  човни та ін.

Високого рівня досягло  гончарство. З глини виготовляли різноман- ітний посуд, прикрашений орнаментом, декоративні полив’яні плити для підлоги  та оздоблення стін, цеглу.

Значну роль у задоволенні потреб  населення  відігравали також такі

ремесла,  як обробка  шкіри,  льону,  вовни,  каменю,  виробництво скла, виготовлення тканин,  кравецтво, ткацтво  та ін.

Ремісники виконували замовлення на виробництво предметів, зна- рядь,  будівництво, а також  працювали  на ринок,  що свідчило  про  по- глиблення  суспільного поділу праці, сприяло  розширенню торгівлі  та обміну.

Внутрішня  торгівля  зосереджувалася в основному в містах, де були

«торги», «торговища».  У 1017 р. лише у Києві діяло вісім торгових май-

данів. Там продавалися головним чином  продукти, сіль, окремі  реміс- ничі вироби, що мали місцевий характер,  а також виготовлялися у відда- лених регіонах  країни  та за кордоном.

Зовнішня торгівля відігравала  в житті Київської Русі особливо  вели- ку роль. Окремі  історики (В.Ключевський, О.Єфіменко) навіть вважали її за головний фактор утворення держави. У X ст. значно піднесли  органі- зацію зовнішньої торгівлі  східного слов’янства варяги,  які її організува- ли й охороняли. Нею займалися не лише купці, а й бояри і навіть князі. Недарма  перші відомі нам угоди  з Візантією (договори 907, 911 рр. та ін.) стосувалися саме торгівлі.  Торгівля велася з Візантією, країнами Близького і Далекого Сходу, Скандинавією, Польщею,  Угорщиною, Че- хією, Німеччиною та ін. Торговельними шляхами були насамперед річки, які впадали у Чорне, Азовське  та Каспійське моря. Використовувалися і сухопутні  шляхи: Грецький, який прямував  із Києва на південь до Кри- му і Константинополя; Залозний вів на Дон, Азовське  море і далі на Близький Схід, Солоний  — в Галичину. На перехресті цих шляхів знахо- дився Київ. Найважливішим торговим партнером Русі була Візантія. Русь вивозила  туди  віск,  мед,  невільників, шкіри,  хутра,  хліб, а завозила вироби  з металу,  скла,  дорогі  тканини, золоті  вироби, вика  та ін. Із Заходу  завозилися парфумерні вироби, перець  та інші приправи, до- рогі  прикраси.

До європейських країн  вивозилися хутро,  посуд,  овочі,  хліб, худо- ба, а завозилися зброя,  металеві  предмети, тканини, мистецькі виро- би та ін. У Києві знаходилися колонії,  де мешкали  німці, поляки,  греки, євреї,  вірмени.

Розвинута  внутрішня  і зовнішня  торгівля потребувала  створення власної монетної  системи. У VII–IX ст. ходили арабська, візантійська та норманська монети.  Згодом була введена  власна  грошова одиниця

«куна» — шкура  куниці.  Пізніше  вводиться  срібна  — гривня,  а за часів князя  Володимира з’явилися штамповані золоті  й срібні  монети.

XI–XII ст. — період найбільшого розвитку всебічних  торгових зв’язків

Київської Русі, її економічного розквіту.

2.10. Духовне  життя. Культура

У Київській Русі розвинулася багата матеріальна  і духовна культура, потужним центром  якої був Київ. Вона формувалась на місцевій  східно- слов’янській основі,  творчості  широких народних  мас, а також в резуль- таті засвоєння досягнень інших народів. Високого рівня розвитку набули освіта, мистецтво, письменство. З прийняттям християнства православна

релігія піднесла  рівень духовного життя,  стала його  ідеологічним фун- даментом, охопивши всю повсякденну діяльність  особи  і суспільства.

Протягом століть  вона проникала у найвіддаленіші куточки  країни. Із введенням  християнства була створена  Київська  митрополія, до якої належало  16 єпархій.  У 1303  р.  організовується, хоч і ненадовго, Га- лицька митрополія, що сприяло  посиленню місцевого впливу на церк- ву, охопленню  нею всіх населених  пунктів  країни.  Віруючими були фак- тично всі члени суспільства, всі соціальні  групи  і класи.

Релігійність проявлялася  в різних  формах:  щоденному відвідуванні церкви, співставленні своєї поведінки і вимог  релігійних заповідей, чи- танні і засвоєнні молитов,  релігійної християнської літератури, що над- ходила  в основному із Візантії  і переписувалася в Київській державі, розповсюдженні ікон,  хрестів  та ін.

Будувалася велика кількість церков, щоб ними було охоплено все населення.  Князі мали свої двірцеві церкви  і тримали  при собі окремих

«духовних отців». Обов’язком князя було відвідувати  церкви, монастирі, дарувати  їм землі,  гроші,  запрошувати до себе  в гості  ченців  та ігу- менів.

Церква  здійснювала життєво  необхідну,  прогресивну справу,  про- пагуючи  високі  моральні  загальнолюдські цінності  та ведучи  боротьбу з аморальними явищами, так званими «поганськими» пережитками  — злочинністю, розпустою, незаконними шлюбами, жорстокістю, заздріс- тю. Існував церковний суд, де розглядали аморальні  вчинки,  порушен- ня заповідей церкви.

Безперервно зростала  кількість  монастирів. Їх створювали як гли- боко  віруючі представники князівсько-боярських груп,  так і ченці. Зок- рема, серед засновників Печерського монастиря був син заможного курського чиновника Теодосій. У кінці XII ст. в Києві діяли 17 монастирів, в Галичі — 5, у Чернігові  — 3, Переяславі  — 2. Всього  на Русі в кінці XII ст. їх налічувалося  70. Монастирі і церкви  були важливими осеред- ками  освіти,  науки,  літератури  та мистецтва. Однак під впливом  візан- тійської  ієрархії  вони  вели пропаганду аскетизму, глибокого і догма- тичного  сприймання православної віри, запроваджували нетерпимість до інших конфесій. Зокрема, духівництво у другій половині XI–XII ст. вело запеклу  теоретично-богословську боротьбу  проти  католицтва.

Світські  керівні  кола ставилися до католиків  та представників інших церков  толерантно. Цьому сприяли, зокрема, одруження руської  молоді з католиками і католичками, торгові  та інші контакти з ними.  Повагу до римської релігії  проявляли  західні князівства, особливо в Галичині.

Народні  маси  пов’язували своє  духовне  життя  як з православ’ям, так і з своїми язичницькими уявленнями. Населення далеких сіл і місте-

чок більше дотримувалося старих  поглядів, обрядів,  пам’ятало Перуна та інших  слов’янських богів.  Поволі старі,  язичницькі вірування  злива- лися  з християнськими, утворюючи двоєвір’я: кутя  — свята  вечеря,

«Маслениця»  — зустріч  бога-сонця, Івана Купала — свято  весни  та ін. Перун злився з пророком Іллею, Даждьбог — зі святим Юрієм.  Христи- янська  релігія на Русі увібрала в себе багато свят, традиційних обрядів східного слов’янства. Стара язичницька віра внесла радість життя в гармонії з природою в аскетизм християнства, і це відбилося  на всіх сферах  культурного життя.

На духовне життя впливали й іноземні цивілізації. У дохристиянські часи слов’яни мали досить значні запозичення від Хазарської держави, арабських країн,  Персії  та інших  країн.  Від часу прийняття християн- ства панували переважно візантійські впливи, що виявилося  у реміс- ництві, праві, науці, мистецтві та літературі.  У західних землях позитив- но сприймалися досягнення Угорщини, Німеччини, Австрії в архітектурі, культурі побуту та торгівлі.  Все це переосмислювалося, пристосовува- лося до місцевих  умов, зливалося  із слов’янськими досягненнями. Та- ким  чином,  формувалася цілісна  культура  високого рівня.

Важливою складовою культури Русі була усна народна творчість, яка своїм корінням сягала у сиву давнину. Це одна із форм суспільної  свідо- мості,  вираження колективного світогляду і естетичного ставлення  до дійсності.

Фольклорна творчість  тих часів складається з двох підрозділів: по- етично-віршового та прозового — казки, легенди  і т.ін.  Народні  пісні, обрядові, необрядові, ліричні, історичні відображали життя народу, його мрії,  оспівували  працю,  боротьбу  проти  зовнішніх  ворогів  за  кращу долю, висловлювали тугу і радість людей. Прозові  твори були засобом пізнання  та інформації  і мали значний виховний  вплив, утверджуючи гуманістичні принципи життя та людських  взаємин.

Значного поширення в Київській Русі набули  билини-поеми, при- свячені  важливим  подіям,  особливо боротьбі  із зовнішніми ворогами та з соціальною несправедливістю. Їх героями були воїни-богатирі  — Ілля Муромець, Добриня Нікітич, Альоша Попович,  селянин-орач Мику- ла Селянинович. Фольклорні твори були виразом творчої сили народу, його  уяви,  фантазії.  В них збереглися скарби  народної  мови,  надії  й мрії людей.

Писемність у східних  слов’ян  виникає тоді,  коли  з’являється не-

обхідність  передавати мову на великі відстані  і фіксувати  її в часі. Архе- ологічні джерела дозволяють віднести  час опанування  неупорядкованим письмом до IX ст.  Про це свідчить  виявлена  С.Висоцьким на стіні  Со- фійського собору  в Києві «Софійська азбука», яка складалася  з 27 літер:

23 грецьких і 4 слов’янських. Свідченням  існування  писемності уже на початку X ст. є договори руських  князів Олега та Ігоря з Візантією у 911 та 944 роках. Написи на стінах Софійських соборів  у Києві й Новгороді, на будівельних  плитах,  плінфі, зброї  та інших предметах  XI ст.,  новго- родські  берестяні грамоти переконують у тому, що писемність того часу набула значного поширення серед  різних  верств  населення,  навіть се- ред простого люду.

Поступово, з утвердженням християнства, недосконала система письма  витіснялася кирилицею. Східні  слов’яни  знали  й глаголичний алфавіт, однак значного розповсюдження він не набув. На основі кири- личної  азбуки  відбувався  подальший  розвиток писемності, формува- лася церковнослов’янська писемно-літературна мова.

З часів  князя  Володимира Святославовича у Києві,  Новгороді та інших великих містах відкривалися школи, в яких училися діти «нарочи- тої чаді», тобто  бояр,  дружинників, духовенства. Крім  державних шкіл, існували  й приватні. Відкриття першої  школи  на Русі князем  Володи- миром  «Повість временних літ» зафіксувала  у 988 р. Значного розвитку школа  досягла,  коли  її було переведено з князівського палацу  у при- міщення  новозбудованої Десятинної церкви. У ній вивчалися  богосло- в’я,  історія,  співи,  математика, церковнослов’янська та грецька  мови. Її освічені вихованці  були тією силою,  спираючись на яку Ярослав Муд- рий зробив  новий  крок  на шляху розвитку освіти.  За його  князювання у Софійському соборі  була відкрита  нова школа, яка продовжувала традиції  Володимирової.

У 1086  р. у Києві  створюється одна з перших  у Європі  школа  для дівчат,  яку  заснувала  Янка  Всеволодівна, онука  Ярослава  Мудрого. Окрім  грамоти, співів  та шляхетної  поведінки, тут навчали гаптувати.

Значну роль у розвитку освіти на Русі відіграв  Києво-Печерський монастир. У XI ст.  в ньому  діє  центр  підготовки вищого  духовенства, художників, лікарів,  перекладачів. Лише до монголо-татарської навали тут було підготовлено більше 80 єпископів. У монастирі з’явилося і набуло  розвитку літописання, яке  було  основою історичної науки  не лише для свого  часу, а й значно  пізніше.

Великою  шаною  користувалася на Русі книга,  «книжна  мудрість».

Створювалися бібліотеки. Перша з них була організована при Со- фійському соборі  у 1037 р. Ярославом  Мудрим. Крім того, у Києві існу- вала низка  монастирських і церковних бібліотек:  печерська, іринінська, георгіївська та ін. (за назвою  церков  і монастирів). Частина  книжного фонду  цих бібліотек  загинула  у наступні  століття  під час ворожих  на- падів та пожеж.  Так, пожежа  1718 р. повністю знищила  бібліотеку  Киє- во-Печерського монастиря, в якій зберігалися книги з XII ст. Багато книг

та рукописів знаходиться нині в бібліотеках  колишнього СРСР та поза його межами. До цього часу також невідома доля бібліотеки  Софійсько- го собору.

Першопочатки науки у Київській Русі перебували під значним  впли- вом античної спадщини. З перекладів черпалися  відомості про природу, географічна інформація. Зокрема, «Шестиднев»  Василія  Великого  — ціла енциклопедія географічних та природних відомостей. У «Топографії» Козьми  Індикоплова, мандрівника, александрійського купця VI ст., місти- лися відомості з астрономії і географії; «Ходіння» ігумена Данила — опис його  подорожей до Палестини, здійсненої у 1106–1108 рр., у якій де- тально описується природа Палестини.

Медична  допомога в основному надавалася  знахарями та ворож- битами.  З часом у Київській державі  з’являються лечці, тобто лікарі- фахівці, які, згідно  з «Руською Правдою»,  мали право  лікувати  хворих за гроші.  У князівських дворах практикували й лікарі-іноземці. Розпов- сюджувалася медична  література,  переважно іноземна.

Серед знахарів  та лікарів були й жінки.  Зокрема, лікуванням  займа-

лася Євпраксія, онука Володимира Мономаха. Вона ж авторка  трактату

«Мазі» — єдиної вітчизняної наукової  праці того часу, яка дійшла до нас.

Значний  вклад у розвиток вітчизняної медичної  науки внесли мона- хи Києво-Печерського монастиря. Відомо,  що ігумен  Антоній сам дог- лядав хворих,  виготовляв мікстури, відвари.  Один із визначних  ченців Агапіт створив  на території  монастиря лікарню,  де вилікував  князя  Во- лодимира Мономаха. Лікарі-ченці були глибокими професіоналами, читали в оригіналах праці Гіппократа, Гелена, широко використовували і вдосконалювали досягнення багатовікової народної  медицини.

Література та літописи  творилися переважно на базі монастирів та бібліотек.  Літописання виникло у X ст., хоча частина вчених дотримується думки,  що це сталося  на століття  раніше.

У першій  половині  XI ст. літопис  ймовірно набирає  форми щорічно- го  викладу  подій.  Вважається, що  першою  датою  було повідомлення про перемогу Святослава  над печенігами у 968 р. У Софії Київській був укладений  перший  літописний звід 1037–1039 рр.

У 1113–1118 рр. написаний найвидатніший і найбільш відомий літо-

пис  «Повість  временних літ», автором  якого  був талановитий літопи- сець, монах Києво-Печерського монастиря Нестор.  У цьому історично- му творі,  крім  опису  подій  рік  за  роком, також  подавався  широкий історико-географічний вступ про слов’янські племена, виникнення Русь- кої  держави, про  перших  князів.  Справжній текст  «Повісті  временних літ» дійшов  до нас лише в уривках,  він був значно  змінений пізнішими переробками, вставками та доповненнями.

Давньоруські літописи, які писалися  в умовах феодального суспіль- ства, відбивали ідеологію панівних верств населення.  Ідея єдності  русь- ких земель,  турбота про спільну боротьбу  з ворогами, особливо кочів- никами, проходить червоною  ниткою  через  усі літописи.

У Київській Русі розвивалася оригінальна художня  література.  Од- ним із найвизначніших письменників був митрополит Іларіон,  твір яко- го «Слово про закон і благодать» став своєрідним гімном  християнства на Русі. Опоетизовує він і образ  того,  хто хрестив  Русь, — князя Воло- димира. Цей твір також спрямовувався проти  спроб  Візантії  нав’язати Русі свою волю у церковних і політичних справах,  відкидає її спроби відігравати роль вселенської імперії.

Талантом, політичною зрілістю, життєвою мудрістю характеризуєть- ся  твір  Володимира Мономаха  «Повчання  дітям»,  ідейною  основою якого є турбота про єдність Русі. Князь навчає дітей правилам моралі, виступає  проти міжусобних війн, змальовує  образ ідеального князя, захисника землі  Руської.

Вершиною давньоруської літератури, одним  із найталановитіших її

поетичних  творів  було «Слово о полку  Ігоревім».  Написане  у надзви- чайно важкий  для Русі час, коли відбувалися  безперервні напади  кочі- вників,  «Слово» з особливою силою  відстоює ідею єдності  всіх земель Руської  держави. Воно  характеризується високими поетичними риса- ми і свідчить  про широкий розвиток дружинної поезії.

На Русі також розповсюджувалася перекладна, в основному релігій- на, література.  Це богослужебні книги  («Євангеліє»,  «Псалтир»), «Житія святих», проповіді, повчання,  хроніки, романи  («Александрія» — роман про  діяльність  Олександра Македонського) та ін. Переклади  здійсню- валися  в основному з грецької та болгарської мов.  Широко були роз- повсюджені «Бджоли» — збірники поговірок, коротеньких оповідань  з моральними висновками і рекомендаціями. Ця перекладна література розповсюджувалася тому, що на Русі було багато людей, які знали іно- земні  мови.  Перше  місце  посідало  вивчення  і знання  грецької мови, яка була необхідна  для перекладання книг,  спілкування з митрополита- ми,  єпископами, що  прибували  з Візантії,  дипломатичних відносин з нею. Поряд з цим було поширене знання латинської мови. Вже у XII ст. в Києві  та інших містах існували  групи  людей (духовна еліта), які воло- діли кількома  мовами,  знали античну літературу та філософію.  Це мит- рополити Іларіон та Клим  Смолятичі  і багато  інших.

Архітектурні  пам’ятники можна  поділити  на три групи:  військові  ук- ріплення,  цивільні  будови,  церкви. Укріплення-городища обносилися великими земляними валами,  основа  яких складалася  із клітей розмі- ром  по  3–5  м  у ширину  і довжину,  заповнених камінням та глиною.

Висота  валу — від 12 до 25 м. На валу ставили  остріг  або частокіл,  у валах — брами з проїздами. Це були загальноприйняті типи укріплень.

Цивільна архітектура  — це поєднання дерев’яних і кам’яних споруд, в основному будинків  князів,  бояр  та купців.  За князювання Ярослава Мудрого кількість  мурованих  будинків  швидко  збільшується. Був зве- дений новий княжий  палац, який дістав назву «великий», будинок  і двір митрополита та ін. За часів Володимира і Ярослава  найбільше  розбу- дувався  Київ. В невеликій  кількості  будувалися  кам’яні споруди у Чер- нігові,  Переяславі,  Галичі та інших містах.  Житло простих  людей також зазнавало  деяких  змін:  розширювалося будівництво дерев’яних бу- динків  замість  напівземлянок і землянок тощо,  а в помешканні з’яви- лися християнські ікони,  лампади,  хрести  та інші релігійні  атрибути.

Церковна  архітектура  характеризувалася пишністю кам’яних  буді- вель, їх великими розмірами та величністю. Першою  кам’яною спору- дою була Десятинна церква,  побудована у Києві за вказівкою князя Володимира у 989–996  рр. Під час штурму Києва у 1240 р. татаро- монголами церква  була зруйнована, зберігся лише її фундамент.  Архе- ологічними дослідженнями встановлено, що храм прикрашався мозаї- кою,  фресками та мармуровими колонами.

Кам’яне будівництво виникло під впливом Візантії, яка у X–XI ст. мала

визначні досягнення в будівництві культових споруд. На зразок Констан- тинопольської Софії у Києві збудовано Софійський собор,  який зберіг- ся до наших днів (у XVIII ст. частково  перебудований).

Будівництво великих  архітектурних споруд  супроводжувалося при- скореним розвитком монументального живопису. Одним  із шедеврів Київської Софії  є фігура  Божої  Матері  — Марії  Оранти,  виконана  в мозаїці.  Таким  же чином  зображені Христос, дванадцять  апостолів  та інші сюжети.

Значного поширення на Русі набув станковий живопис — ікони;  їх виробляли  у великій кількості, задовольняючи потреби  віруючих.  У цей час широко використовувалися також книжкові мініатюри-вставки з рослинним або геометричним орнаментом, розмальованими заголов- ними  буквами  та ін.

Крім  того,  стародавні слов’яни часто  прикрашали житла,  посуд,

тканини  малюнками і символами, які мали  обереговий характер.  На- приклад, на багатьох  предметах  зображувалися коні, які вважалися символами добробуту і щастя,  або візерунок з чотирьох  ліній у формі квадрата,  що мали оберігати дім та господарів від лиха з усіх чотирьох сторін  світу.

Музика  і спів — характерні ознаки  побуту; вони супроводжували всі родинні, культові та землеробські свята. З нагоди свят проводилися ігри

й танці. Для цього існували окремі  витоптані  майдани, що звалися ігри- щами.

Широко був розповсюджений танок. Танцювали на бенкетах,  вечор- ницях, ігрищах, під час народних  свят, часто поєднуючи танок  з пісня- ми. Календарні  і сімейні  свята обов’язково супроводжувалися обрядо- вими піснями, які тісно пов’язані з трудовою  діяльністю,  господарськими сезонами, календарними циклами  змін у природі. Це пісні зимово-но- ворічного циклу — колядки  і щедрівки, весняного — веснянки, пере- хідної  пори  між  весною  і літом  — русальні,  літні — купальські, жни- варські.

Сімейно-обрядові пісні — супровід  різних урочистостей і обрядів сімейної  групи:  народження дитини,  весілля, похорон. Після прийняття християнства набрав поширення хоровий  спів. Церковний хоровий  спів розвивається і вдосконалюється під впливом  народної  творчості, хоча в ньому відчувався  візантійський вплив.

Здавна на Русі існували професійні виконавці билин, пісень та танців.

Залежно від «спеціалізації» їх називали по-різному: гудець — це і музи- ка,  і співак;  плясець  — танцюрист, півець  — співак.  Загалом  цих  ар- тистів називали  скоморохами. Мандруючи по містах і селах, вони вис- тупали на святах і торгах.  Скоморохи майстерно володіли різними виконавськими жанрами: були і танцюристами, і фокусниками, і акто- рами,  водили  ведмедів,  грали  на різних  музичних  інструментах, яких, до речі, було дуже багато.

Все це свідчить про високий рівень духовної культури Київської Русі. Культура  східнослов’янської держави, створена  генієм  її народу,  знач- ною мірою  запліднювалася впливами  Візантії,  Європи,  Близького Схо- ду. Потужним  стимулом для її розвитку була християнізація країни, діяльність  духовенства, цієї своєрідної «інтелігенції» тих часів.

Існують всі підстави  говорити про зародження в Київській Русі неве- ликого  прошарку інтелігенції. Це група людей, які читали, переписували, були авторами  пісень,  літературних  творів,  архітектурних задумок. Збу- довані  за проектами представників еліти і під їхнім керівництвом цер- кви та монастирі несли культуру в широкі  народні  маси,  розширювали світогляд  людей, облагороджували їхні душі і були опорою  у наступних століттях  боротьби і поневірянь.

2.11. Історичне значення Київської  Русі

На величезних  просторах від Карпат до Дінця упродовж п’яти століть сформувалася, утвердилася і розвивалася могутня, багата  держава  з

високою культурою. Це була одна із найбільших країн Європи,  яка навіть за часів роздробленості була сильним  блоком  земель-князівств. Ця держава  захистила  східнослов’янське населення  від знищення і забез- печила розвиток економіки і культури,  хоча постійно перебувала  під загрозою агресії  з боку Азії. Користуючись досягненнями східних  і за- хідних держав,  сприйнявши значною  мірою  візантійську культуру,  Русь не стала її політичним придатком, а йшла своїм  шляхом,  творила  свої матеріальні  і духовні  цінності.

Виникає запитання: хто є прямим  спадкоємцем Київської Русі? Яке місце вона посідає  в історії східнослов’янських народів? Навколо цього питання постійно точаться дискусії. В історичній літературі чітко про- стежується три підходи.

Перший  поширений серед  російських великодержавно-шовіністич- них істориків, які стверджують, що не було українського народу,  а зав- жди був єдиний  руський, тобто російський народ, який оселявся  на території Східної  Європи.  Київська  Русь, на їхній погляд,  була держа- вою російського народу,  а існування  окремих українського і білорусь- кого  народів  не визнавалося. В своїх працях вони висловлюють думку, що історія Російської держави  починається з Київської Русі, від неї переходить до князівства Володимиро-Суздальського, а в XIV ст., — до князівства Московського, з якого почалася Московська держава і Росій- ська  імперія.  В основі  цієї  схеми  знаходиться теорія,  згідно  з  якою родовід  московських князів  і царів тягнеться  від Рюриковичів.

Ця точка зору шкідлива  перш за все для Росії, тому що, як зазначав Михайло  Грушевський, залишає  історію  російського народу без почат- ку і давня історія  росіян  випадає  з поля зору  історичної науки.  Водно- час включення  в історію  Київської держави  лише російського народу залишає  без початку історію  українського народу аж до XIV–XV ст. А це не відповідає дійсності.

Другий підхід  характерний для офіційної  радянської історіографії доперебудовного періоду. Суть його полягає у спільності  етногенезу всіх східнослов’янських народів.  Ця концепція найбільш  чітко  викладена  в опублікованих у 1954  р. «Тезах про  300-річчя возз’єднання  України  з Росією»,  де вказується, що «російський, український і білоруський на- роди походять від єдиного кореня — давньоруської народності, яка створила  давньоруську державу  — Київську  Русь».

Проти  цієї  та аналогічної  систем  поглядів  виступили ще дорево-

люційні  українські історики, які обґрунтували свою  точку зору,  згідно  з якою український народ — автохтон,  тобто такий,  що з самого початку свого  виникнення і до наших днів мешкає  на одній  території  і форму- вався  на власній  основі.  Теза  про  автохтонність українського народу,

його  спадкоємність по відношенню до Київської Русі — основа  третьо- го підходу.

Обґрунтовано сформулював систему історичних поглядів  на етніч- ну і державну  спадщину Русі Михайло  Грушевський. У 1904  р. у статті

«Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» (Статьи по славяноведению. — Вип.  1. — Спб.,

1904, с. 298–304) він доводить, що Київська  держава,  право і культура були витвором однієї народності — українсько-руської, а Володимиро- Московська — другої,  великоруської. Він зазначав,  що «Київський пері- од» перейшов не у Володимиро-Московський, а в Галицько-Волинсь- кий  XIII ст.,  потім  — в литовсько-польський XIV–XVI ст.  Автор  також підкреслює, що загальноросійської історії ніколи не існувало, бо не було загальноруської (тобто  давньоруської) народності.

Щоб підкреслити походження України від Київської Русі, частина істориків вживає  термін  «Україна–Русь»  (М. Грушевський, М. Аркас  та ін.).  У праці  М.Грушевського «Нарис історії  українського народу» про- слідковується думка,  що  Київська  Русь породила  лише  одну  Україну. Таких самих  поглядів  дотримуються І. Крип’якевич, М. Брайчевський, В. Ричко та ін.

Слід підкреслити, що місцем  формування українського народу були Подніпров’я, Лівобережжя та Прикарпаття, які становили основну  час- тину території  Київської Русі. Держава  започаткована племенем  полян,

«основи  основ»  українського етносу.  Роль столиці  відігравав  Київ,  го- ловне полянське місто.  Назва  «Русь» відносилася насамперед до Се- реднього Подніпров’я. Київські  князі розширювали свою державу і зміцнювали спираючись в основному на сили подніпровського насе- лення.  У X ст.  це була держава  східних  слов’ян,  однак  провідну  роль відігравали поляни та деякі інші подніпровські племена.  Виходячи з аналізу територіально-лінгвістичних, етнічно-племінних та політичних рис,  слід визначити Київську  Русь як переважно українську державу,  і Україна — її безумовна спадкоємиця. Тому спадщину Київської Русі не можна  ототожнювати лише з Росією.

Московська держава виникла і формувалася пізніше,  на основі північно-східних (не основоположних, не найважливіших) племен і князівств Київської Русі, а також земель фінських та інших племен (мері, мордва  та ін.),  тобто  вона теж має  безумовно спадкоємне (часткове) відношення до Київської Русі. Поряд з цим здобутки культури,  які є надбанням  і північно-східних племен,  увійшли  в російську літературу, мистецтво, суспільну думку та релігійне  життя, ставши для росіян рідни- ми, сприяючи їх наступному прогресу. Таке саме відношення до спад- щини Київської Русі має і білоруська народність, яка сформувалася на

основі  західної  групи  східнослов’янських племен  та меншою  мірою  —

литовських.

В історії українського, російського та білоруського народів Київська держава була спільною протягом великого історичного періоду і відігра- ла у розвитку кожного з них  прогресивну роль,  особливо у процесі державотворення та розвитку культури.  Можна  припустити, що без цього державного об’єднання історична доля трьох народів могла б бути ще важчою  і драматичнішою, а рівень  економіки і духовності  значно нижчим.  До того  ж Київська  Русь була об’єднанням рівноправних пле- мен і племінних  угруповань.

Київська  Русь відігравала  надзвичайно важливу роль у міжнародно- му житті, посідаючи чільне місце в системі тогочасного світу й активно впливаючи  на хід розвитку світової історії.  Часто стікаючи  кров’ю, вона відбивала напади степових  кочівників, які вторгалися зі сходу в при- чорноморські степи і мали намір рухатися на захід, тобто була могутнім щитом  для Європи.

Перебуваючи в у центрі  торгових шляхів,  Київська  Русь була кон-

тактною  зоною  між Арабським Сходом  і Західною  Європою, Візантією та Скандинавією, підтримувала широкі  торговельні зв’язки з багатьма країнами  світу,  сприяючи активізації світової  торгівлі.

Різноманітні політичні  та культурні  зв’язки мала Русь з Візантією і такими  слов’янськими країнами, як Болгарія,  Чехія, Польща, а також з Угорщиною, Німеччиною, Францією, Англією,  Норвегією та Швецією. Досить  широкими були контакти з країнами Кавказу  та з арабським Сходом.  З київськими князями підтримували родинні  стосунки прав- лячі кола більшості  європейських країн,  які прагнули  поріднитися з ве- ликими  князями могутньої Русі.

Високий рівень економіки, культури, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, підкріплювана силою зброї  у боротьбі  проти  іно- земних загарбників, широке  використання здобутків світової  цивілізації висунули  Русь на провідні  позиції  у Європі.