Тема 18 украЇна незалежна. 1991–2005 рр. кроки оновлення. кризовІ явища

18.1. Державотворення. Суспільно-політичні процеси

Творення Української держави  мало розпочатися з формування системи її управління,  яка враховувала  історичні, національні  та куль- турні  традиції  народу.  А це вимагало  формування законодавчої бази, здатної  забезпечити будівництво нової системи управління  та існуван- ня суверенної держави. Первинність у питаннях  державотворення на- лежить законодавчій владі — Верховній Раді. На цей час вона чітко взяла курс на те, щоб зосередити в своїх руках всю повноту влади в Ук- раїнській державі.  На це були достатні  підстави, бо український парла- мент уже працював  без директив державної партії. Верховна  Рада два- надцятого скликання була обрана у 1990 р. і проіснувала до 1994 р. В її складі  значними та впливовими були групи  консервативних депутатів та «лівих». Це накладало  певний  відбиток  на законодавчу діяльність, вело до гальмування реформ,  а також необхідних  для будівництва не- залежної  Української держави  законів, викликало в стінах  парламенту багато,  бурхливих  і гострих, часто безплідних дискусій.

До того ж ця Верховна  Рада ще не була достатньо  чітко структуро- вана на «ліву», «праву» частини  і «центр», як це має місце  в парламен- тах сучасних  розвинутих держав.  Це обумовлювало декларативність, суперечливість законів, які  нею  приймалися. Давалися  також  взнаки непрофесіоналізм частини  депутатів,  відсутність у багатьох  досвіду  за- конодавчої діяльності та складність і новизна  становища, що визначали- ся перетворенням Верховної  Ради в парламент  незалежної держави.

Слід звернути  увагу на певну суперечливість функціонування Верхов- ної Ради: з одного  боку, вона символізувала спадковість, послідовність, традиційність владної діяльності,  виступала  основною провідною силою у країні,  а з другого — не спромоглася визначити стратегічний шлях розвитку України, формування  науково  обґрунтованої моделі демокра- тичної  держави.

Верховна  Рада дванадцятого скликання внесла  в політичну  струк- туру  України  дуже  важливий  елемент,  запровадивши законом від  5 липня 1991  р. посаду  Президента України  як глави виконавчої влади. Цим передбачалося зміцнити цю гілку влади, гарантувати послідовність

і всебічність процесу  реформ,  забезпечити політичну  єдність  у центрі  і на місцях  в умовах  кризових явищ.

Президентові країни  був підпорядкований Кабінет Міністрів. Глава держави  мав пропонувати Верховній  Раді для затвердження персональ- ний склад Кабінету  Міністрів та прем’єр-міністра. Цей орган  виконавчої влади повинен був здійснювати заходи щодо забезпечення національної безпеки країни,  вирішувати питання соціально-економічної політики, проблем  культури,  екології  та ін. Таким чином,  створена  система трьох центрів  влади,  між  якими  зразу  ж розпочалася боротьба. Незабаром стало зрозуміло, що ця система потребує удосконалення, а головна роль Президента в системі виконавчої влади імовірно  тимчасова.

Верховна Рада України також виробила основні засади діяльності судової  гілки  влади та її контролюючого органу  — Генеральної  проку- ратури.  Однак у цій діяльності  Верховна  Рада припустилася помилок, механічно поєднуючи принципи парламентської республіки та прези- дентського правління,  значно ослабивши місцеве  самоуправління тим, що поділила його між радами і системою правління представників пре- зидента  на місцях.

Та попри  все Верховна  Рада на початку  90-х була основним керів-

ним  центром  країни,  зосереджуючи в своїх  руках  всю  владу.  На цей час в суспільстві утвердилася думка, що політичний розвиток має відбу- ватися  демократичним шляхом,  а боротьба  різних  політичних  сил  — тільки у парламентських формах. Тому парламентське керівництво дер- жави, маючи підтримку значної частини  суспільства, вдалося до актив- ного творення  законів.  Лише за 1992–1994 рр. Верховна  Рада України прийняла  450 законів. Однак керівництво партій,  державних органів  на чолі з Президентом та спікером Верховної  Ради не мали програми чи цільної концепції переходу  до демократичного суспільства, багато  за- конів були відірвані від життя і належним  чином не спрацювали. Місцеві ради  не могли  задовільно  справлятися з великою  кількістю  повнова- жень. За радянських часів вони спиралися на підтримку всевладної компартії. Тепер вона не працювала, а відповідної заміни  не було. Ви- борці  (електорат) тиснули  на ради,  вимагаючи встановлення порядку, організованості, забезпечення їх потреб,  виконання законів, затверд- жених  Верховною Радою,  але місцеві  ради  в багатьох  випадках  були безпорадними. Наслідком стало загальне  зниження ефективності дер- жавного  управління  в усіх його  ланках і послаблення авторитету  влади. Це створювало сприятливі умови для зростання корупції  та злочинності. Відбувається прогресуюча деморалізація частини  суспільства.

Першими кроками законодавства було створення силових  струк- тур. Ще 24 серпня  1991 р. Верховна  Рада прийняла  постанову, якою

підпорядкувала собі всі війська,  дислоковані на території  України.  Тоді ж було створено міністерство оборони. 11 жовтня  і 6 грудня  законо- давчо затверджувалася концепція будівництва збройних сил та оборо- ни країни: без’ядерність, позаблоковість, заборона діяльності у військах політичних  партій,  введення  в армії української мови,  використання збройних сил лише для виконання завдань, пов’язаних з обороною країни.  Створювалися роди військ:  сухопутні,  повітряні, морфлот  та ін. На Президента України  покладалися обов’язки головнокомандувача збройних сил.

Низка законів (листопад–грудень 1991 р.) спрямовувалася на визна- чення режиму  кордонів України,  порядок їх охорони, перетину, створен- ня прикордонних військ,  митної  служби  та ін. Законом від 4 листопада

1991 р. на базі військ  МВС була створена  національна  гвардія  України. Таким  чином,  Українська держава  вже до кінця  року  створила  власні збройні сили, спроможні здійснювати її оборону. Паралельно  формува- лася система сил національної  безпеки. Вже у вересні  1991 р. постано- вою Верховної  Ради був ліквідований Комітет  державної  безпеки СРСР (Українське відділення). На його матеріально-технічній та кадровій основі створювалася Служба безпеки України (СБУ). Вона була підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній  Раді. Постанова  зобов’я- зувала її користуватися лише конституційними методами діяльності.

У січні 1992 р. після довгих  і запеклих  дискусій Верховна  Рада зат-

вердила  державну  символіку України  (жовто-блакитний прапор  і малий герб  — тризуб  князя  Володимира), державний гімн  — «Ще не вмерла України  і слава, і воля» (слова  П. Чубинського, музика  М. Вербицького). Важливе  значення  для створення демократичної Української держави мало  реформування державних структур. Верховна  Рада як основний законодавчий орган залишалася  без змін, виконавча  — зазнала реорга- нізації. Змінилися кількість  і характер  міністерств. Було створено 26 міністерств, які здійснювали державну  політику у відповідних сферах економічного і культурного життя. Цьому заважав поділ місцевого само- врядування на дві частини: ради і представництва Президента на місцях.

У 1992 р. створювалися посади  представників Президента — голів місцевої  державної  адміністрації, що мали статус найвищих  посадових осіб виконавчої влади. Представники Президента мали широкі  повно- важення.  Однак надто часто в Україні змінювалися форми керівних органів, а не зміст їхньої діяльності.  До того ж на керівних посадах зна- ходилися, за невеликим винятком, представники тієї самої  державної еліти, що й до серпня 1991 р., лише дещо доповненої вихідцями  із демократичних партій і організацій. Це значною  мірою гальмувало здійснення давно назрілих  реформ.

Складними виявилися  національні проблеми та збереження єдності України. Загострення кризових явищ у соціально-економічній сфері стимулювало сепаратистські настрої  в ряді регіонів  України,  переваж- но на сході і півдні.  Але особливо загострилися вони в Криму,  дві тре- тини  населення  якого  становили  росіяни. Найважливішим виявилося розв’язання питання про повернення татар, незаконно виселених  за наказом Сталіна у 1944  р. Фінансування їх повернення мало здійсню- ватися урядом  СРСР, але після його  розпаду  важким  тягарем  лягло на знесилену економіку України.  Не дочекавшись державної  допомоги, кримські татари самотужки поверталися на історичну батьківщину і самочинно будували  свої  селища  на нових  місцях.  Це викликало  кон- флікти  з органами влади,  міліцією,  російським населенням. Боротьбу за права татарського населення очолили Організація кримськотатарсь- кого  національного руху і представницький орган  — Меджліс  кримсь- котатарського народу.  Кримські татари домагалися права на власну державність і особливий статус  Криму  в складі  України.

Непростим було становище 700 тисяч українців  у Криму, які не мали національних  шкіл, преси,  ефірного  часу на телебаченні і закладів куль- тури. Це спонукало їх до консолідації та організованої боротьби  з ру- сифікацією. У 1992 р. був проведений Всеукраїнський конгрес українців, який намітив стратегію боротьби за Крим як невіддільну  частину Украї- ни, а також підтримав справедливі домагання кримськотатарського народу,  обравши  Всекримську координаційну раду. Згодом була ство- рена єдина  організацію — Український громадянський конгрес Криму. Потужні проросійські сепаратистські сили згуртувалися в Республікансь- кому русі Криму (РРК), який об’єднав навколо себе значну частину російського населення.  Ядром  руху стала Республіканська партія Кри- му (РПК). РРК і РПК виступили за повернення Криму,  особливо Севас- тополя,  до складу Росії. Але верховна  рада Кримської АРСР (з лютого

1992 р. — Республіка  Крим) виступила  за державну самостійність. Вер- ховна Рада України відмінила декілька законів Верховної  Ради Криму, спрямованих на поступове приєднання його до Росії чи його са- мостійність, і врешті-решт у 1994–1995 рр. у Республіці  Крим було зап- роваджено законодавство, за яким вона стала складовою частиною України.  З 1992 р. в Республіці Крим існує представництво Президента України,  яке контролює здійснення там законів  України.

У розв’язанні проблем  державного будівництва було немало  про-

тиріч і складних  питань.  Вони частково  пов’язані із затягуванням прий- няття нової Конституції, що дало б можливість чітко поділити  владу на законодавчу, виконавчу  і судову.  В Конституцію 1978 р. лише вносили- ся деякі зміни,  але вона залишалася  діючою до 1996 р., хоча Верховна

Рада ухвалила концепцію нової  Конституції ще в червні  1991  р. Нега- тивно  відбивалася  на проведенні реформ,  особливо економічних, не- узгодженість функцій  Верховної  Ради  як органу  законодавчої влади  і Президента як представника і керівника виконавчої. У лютому  1992 р. Президент Л.Кравчук, прагнучи керувати  країною  за допомогою указів, заснував  Державну думу України.  Цей орган,  як свідчить  відповідний указ, мав виконувати консультативні функції при Президентові. На- справді поява Думи та її перші кроки  свідчили про намір Кравчука не обмежитися виконавчою владою, а взяти на себе частину повноважень Верховної  Ради.  Однак  парламент  недвозначно і твердо  висловився проти  цього,  і Президент розпустив Думу.

Конституційно невизначеними залишалися також  взаємовідносини найвищих  посадових осіб в середовищі виконавчої влади — між Прези- дентом  і прем’єр-міністром. Не викликала  сумнівів  лише підпорядко- ваність Президентові керівника уряду. Після того  як голодуючі  студенти змусили В. Масола  піти  у відставку, керівником Кабінету  Міністрів (так тепер став називатися уряд, щоб чіткіше визначалася його  підпорядко- ваність Президенту) став В. Фокін. Всі сімнадцять місяців свого  правлін- ня він піддавався  гострій критиці лівих і правих партій,  політичних  діячів, профспілок, оскільки  економічне становище безперервно погіршувало- ся. Вже у 1992 р. назріває  криза,  яка охоплює  всі сфери  життя країни.

У жовтні 1992 р. уряд очолив Л.Кучма.  За період  його діяльності економіка продовжувала занепадати. Весною  1993  р., з метою  поси- лення свого  впливу  на місцях,  він зробив  спробу  підпорядкувати собі представників Президента в областях,  включивши їх до складу Кабіне- ту Міністрів. Але Верховна  Рада не дала на це дозволу.  Певний  час не погоджувалася вона  і на відставку  Кучми,  який  не знаходив  спільної мови з Кравчуком. Врешті-решт під тиском широкої страйкової бороть- би, подальшого загострення суперечностей в уряді Верховна  Рада дозволила  голові уряду піти у відставку. Таким чином, за відсутності конституції, законів, що визначали б компетенцію посадових осіб, навіть керівники держави  не завжди  могли  домовитися між собою.  А парла- мент  та органи  влади  на місцях  у своїй  діяльності  часто  заходили  в глухий  кут. До того  ж давалися  взнаки  невміння  багатьох  з них знахо- дити  компромісні рішення,  прислухатися до думки  опонента. У інших бракувало знань та досвіду парламентаризму, що властиво для полі- тичної  еліти раніше  гнобленої нації.  Боротьба  між Верховною Радою і виконавчою владою,  роздвоєність і слабкість  останньої  все більше по- глиблювали  кризу.

Складність  державотворчого процесу  і політичного становища Ук- раїни в цілому частково  обумовлювалася і відсутністю досвідчених ма-

сових політичних  партій. Нові партії, які виникли  відразу у великій кількості, відштовхували маси  тим,  що їх керівники поверхово і одно- манітно критикували владу, соціалістичне минуле, один одного  або лише

«лівих». Відчувалося, що багато  лідерів політичних  партій  борються  за кар’єру, за  крісло  для себе  і не бажають  чи нездатні  щось  змінити в житті  народу  і держави. Масовими організаціями залишались лише комуністи, соціалісти та Народний  рух. Досить  складними були зміни  в Народному русі України,  який сформувався в боротьбі  за незалежність і був лише для цього  пристосований. Тепер йому  потрібно було чітко визначити своє  місце  в державотворчому процесі. На III з’їзді  (лютий– березень  1992 р.) Рух оголосив, що перебуватиме в конструктивній опозиції до виконавчих структур. Однак після з’їзду в таборі націонал- демократів стався  розкол. Значна  їх частина  взяла  курс  на активну участь у зміцненні державності України і відмовлялася від опозиційності. Вони  почали  обіймати посади  в президентських структурах, міністер- ствах та посольствах.

Частина  Руху згуртувалася навколо  В. Чорновола  і продовжувала боротьбу з владою, хоч все більше ставала зрозумілою необхідність серйозної конструктивної праці на благо Української держави. До складу кабінету  Л. Кучми  увійшли  деякі пов’язані з Рухом діячі: академік  Т. Юх- новський зайняв  посаду  першого віце-прем’єра, академік  М. Жулинсь- кий і професор В. Пинзеник стали віце-прем’єрами. З часом  Рух пере- жив ще ряд розколів: у 1993 р. від нього відійшла окрема  організація — Всенародний рух України  на чолі з Л. Скорик  і М. Поровським. Ще го- стріше  відбувався  розкол  Руху в 1999 р. Чисельність  первинних орган- ізацій партії скорочувалася, вплив її на маси поступово падав. Поряд з цим  у 1997–1998 рр.  зміцнювала свої  позиції  правоцентристська На- родно-демократична партія.

Комуністична і соціалістична партії,  залишившись без номенклату- ри, шукали собі місця в новій державі,  виробляли  нову стратегію і так- тику.  Вони  продовжували зростати, що  пов’язано з їх справедливою критикою влади  та погіршенням  становища народних  мас.  Однак  ці партії все ще не оприлюднили своїх конструктивних програм виходу з кризи  і вели широку  агітаційну  роботу  під гаслами  боротьби  за  соц- іальну справедливість. Вони поповнювали свої ряди людьми переваж- но старшого покоління, які за радянських часів мали певний прожитко- вий мінімум,  а в умовах незалежності ледве виживали.

Частина  компартійної номенклатури не витримала  конкурентної бо- ротьби на різного роду виборах і відходила від влади. Дехто з комуністів- реформаторів відійшов  у науку,  народне  господарство, в інші  партії. Багато  представників номенклатури, користуючись давнім  впливом  в

господарських структурах та іншими  важелями,  започаткували проша- рок банкірів,  президентів фінансових  фондів, біржовиків, власників підприємств і торговельних фірм.  Номенклатура швидко  вписалася  у ринкові  відносини, збагачувалася і зростала. Значна  група  номенкла- турників  утворила так звану «партію влади». Це спеціалісти різних галу- зей  економіки та культури  з великим  досвідом організаційної роботи, без якого  життя сучасного суспільства неможливе. Слід мати на увазі, що  державна  партія  упродовж багатьох  років  була єдиною  владною структурою СРСР і підбирала  за допомогою добре поставленої систе- ми підготовки кадрів найбільш здібних  людей з усіх прошарків суспіль- ства. І в нових умовах значну їх частину суспільство мало використову- вати в системі влади. До того ж самостійність України підносила  статус політичної  еліти й відкривала  перед  нею міжнародні горизонти. У Вер- ховній  Раді «партія влади» займала  переважну більшість  місць.  В ос- новному всі їхні представники проголосили себе безпартійними. Рефор- ми вони здійснювали обережно, часто не бажаючи зрозуміти їх, а також боячись  втратити  владу.

Протистояння Президента і Верховної  Ради на фоні всеохоплюючої кризи  закінчилося рішенням  обох сторін  достроково припинити свої повноваження. Гострота  кризи  знімалася, почалося оновлення  вищих органів  влади,  хоча цей  процес  виявився  коротким. У березні–квітні

1994  р. за мажоритарною системою відбулися  нові вибори  до Верхов- ної Ради. Виборці  по-різному реагували  на бездіяльність владних струк- тур перед  насуванням кризи. Багато  з них  не з’явилися на виборчі дільниці (було заповнено 338 депутатських місць з 450). Лише 182 депу- тати були обрані за партійними списками. Фракції чисельністю понад 10 чоловік дістали тільки чотири  партії:  комуністів (90),  Народний  рух (22), селянська  партія (21), соціалісти (15). До останніх пізніше увійшло дев’ять комуністів. Головою Верховної Ради обрано лідера СПУ О. Мороза. В червні

1994 р. відбулися  вибори  Президента України.  Перемогу здобув  Леонід

Кучма,  якого  підтримали ліві, профспілки та інші сили.

У новій  Верховній  Раді відбулася  більш чітка структуризація і роз- поділ на фракції  (більше  25 депутатів)  і групи  (менше  25 депутатів)  — всього  їх було дев’ять.  Із них шість мали чітку політичну орієнтацію. Зокрема, фракція «Комуністи  України за соціальну справедливість та народовладдя», яка об’єднала понад 80 депутатів,  утворена  на суто партійній основі. Більшість її депутатів представляли східний та півден- ний  регіони України.  Збіг  партійної  і регіональної належності  створив сприятливі умови  для діяльності  фракції.  Вона  фактично  керувала  ро- ботою  шести  постійних комісій Верховної  Ради.  Соціалістична партія України  об’єднувала 24  депутатів.  Дотримуючись помірковано-лівої

позиції, тісно  співпрацювала з фракцією «Комуністи  України»  і була досить помітною політичною силою в парламенті. Формувались і поси- лювалися  центристські сили,  особливо Народно-демократична партія.

Партії правого спрямування були представлені депутатськими гру- пами «Реформи», «Державність», фракцією «Народний рух України». Однак жодна  з політичних  сил не створила  парламентської більшості  і не взяла на себе політичну  відповідальність за становище, що склало- ся. Сили, що прийшли  до парламенту, мали надто суперечливі уявлен- ня про шляхи розвитку України, були надто непримиренними, щоб прий- няти необхідні  законодавчі акти для реформування України. Жодна фракція  не взяла на себе функцію  об’єднання всіх політичних  сил Ук- раїни і виведення  республіки з кризи. І все ж Верховна  Рада тринадця- того  скликання значно  розширила правову  базу  реформ,  прийнявши

753 закони.

18 травня 1995 р. Верховна  Рада затвердила Закон «Про державну владу й місцеве  самоврядування», згідно  з яким Президент став одно- осібним главою  уряду,  який  він і формував  без узгодження і затверд- жень Верховною Радою. Він же мав очолити й систему місцевих  органів виконавчої влади через голів місцевих  адміністрацій. 8 червня 1995 р. Л. Кучма  і О. Мороз  після  довгих  і складних  переговорів підписали з цього  питання  конституційну угоду,  чим  було відкрито шлях до ство- рення хоча б частково  дієздатного уряду. Однак і після виборів  1994 р. становлення правової, демократичної держави здійснювалося повільно. Виконавча  влада, хоч діяла активніше, ніж попередня, але в повну силу себе не виявляла. Верховна  Рада виявилася  зрілішою. Після довгих дискусій, зволікань  та узгоджень у 1996  р. активізувався конституцій- ний процес, і нарешті, 28 червня 1996 р. п’ята сесія Верховної  Ради затвердила нову Конституцію України,  яка в основному відповідала основним вимогам розвитку сучасного українського суспільства. Україна стала президентсько-парламентською демократичною державою, в якій чітко розмежовані законодавча і виконавча  влади. Третьою владою встановлена незалежна  судова  система. Конституція декларує  широкі політичні права громадян та свободу  для кожної  людини.  Однак ця Конституція мала ще пройти  перевірку життям.

Та прийняття її не змінило  кризового стану в країні.  Продовжували існувати безвідповідальне ставлення до своїх обов’язків органів  влади, корупція, посилювався негативний вплив  на життя  суспільства, реке- тирство, мафіозних  структур та кримінальних груп.  Посилюється соці- альна диференціація. Поряд  із зростаючою бідністю  народних  мас  у

1998 р. в Україні нараховувалося 150 тис. мільйонерів. Багатство бага- тьох з них було нажите  незаконно.

У 1997 р. дещо уповільнився спад економіки. Однак криза  продов- жувалась і в 1998 р. Майже  половина  господарства країни  перетвори- лася в «тіньову», вийшла  з-під  контролю уряду,  а він виявився  безси- лим  щось  змінити. Все  гостріше поставало  питання  про  необхідність змін  у керівництві країною.

У 1997 р. Верховна Рада на принципах змішаної  мажоритарно-про- порційної системи затвердила новий  закон  про  вибори. Вибори  до Верховної  Ради чотирнадцятого скликання відбулися  у березні  1998 р., і пройшли  вони в гострій боротьбі.  Жодна партія не отримала більшості. У новому  парламенті  сформувалася така  розстановка сил:  Компартія України — 24,7\%,  Народний  рух — 9,4\%, виборчий блок Соціалістичної партії України  — 8,6\%, Партія зелених  —5,4\%,  Народно-демократична партія  України  — 5\%,  «Громада»  — 4,7\%,  Прогресивна соціалістична партія  України  — 4 \%,  Соціал-демократична (об’єднана) — 4\%.  Це свідчило  про певний  успіх  лівих партій  та невдачу  центристських сил, які підтримували президентський курс. Не порадували ці вибори  і табір правих  партій.  Це зумовлювалося тяжким  становищем в економіці та соціальній  сфері (мізерна оплата праці в бюджетній сфері, затримка виплат зарплати  і пенсій,  занепад  системи соціального забезпечення, охорони  здоров’я та ін.). Негативну  роль відіграло  й те, що в Україні в цей час існувала велика кількість політичних партій, переважна більшість яких неспроможна була займатися конструктивною діяльністю.  Та й для кожного з таборів характерною була відсутність єдності, внутрішні  про- тиріччя  та тертя.  Існували  суперечності; у центристів — між  НДП  та

«Громадою»,  у «лівих» — між СПУ та ПСП.

У новообраному парламенті, відповідно до результатів  виборів,  у керівництві переважали «ліві». Новим  головою  Верховної  Ради став лідер «лівої» Селянської  партії, союзниці СПУ, — О. Ткаченко,  його пер- шим заступником — комуніст А. Мартинюк, заступником — В. Медвед- чук, лідер СДПУ(о).  Однак блок «лівих» не став домінуючим. А «праві» і

«центристи»  теж не могли  повністю відстояти  свої інтереси. Це дикту- вало кожному табору  необхідність збільшення  своїх  рядів,  посилення позицій, активізацію перегрупування та консолідації.

За час діяльності цієї Верховної  Ради відбулося кілька складних  полі- тичних  процесів: розкол  Народного руху на НРУ (керівник Г. Удовенко) і УНР на чолі з Ю. Костенком, розкол  в НДП. Особливо  важким  був роз- вал фракції «Громада», викликаний підозрами в аферах і привласненні великих  сум  державних  коштів  її лідером  прем’єр-міністром  П. Лаза- ренком. Переважна  більшість «громадівців» перейшла  до інших фракцій. Все це посилювало недовіру  до владних структур.

Та попри  всі труднощі  і негаразди, значна  частина  її депутатів  по- ступово  набувала досвіду  та професіоналізму. Зокрема, цьому  сприя-

ло те, що понад  33\% депутатів  працювали у Верховній  Раді поперед- нього  скликання, тобто  вже мали певний  досвід  законотворення.

З кінця 1998 р. і до листопада  1999 р. в Україні проходила  кампанія виборів  Президента України.  Характерним для неї була низка  нових явищ:

1. Значне  зростання кількості  претендентів на найвищу  посаду  в країні. Якщо на виборах 1994 р їх було сім, то у 1999 р. зареєструвалося

15, і це при тому,  що законом передбачалася реєстрація претендентів лише за умови подання  мільйона  підписів  громадян на їх підтримку.

2. Відсутність згуртованості в крайніх  лівому і правому  таборах,  що виявилося  в неспроможності кожного висунути  єдиного кандидата  в президенти.

3. Невдалі спроби  створити коаліції («канівська  четвірка») через неспроможність приймати компромісні рішення.

4. Орієнтація  виборців  не на програми кандидатів, а на їх особисті

якості.

5. Досить  висока  активність всього  електорату, але особливо лю- дей старшого покоління.

6. Зростання впливу  на виборців  владних  структур, особливо на місцях (використання так званого «адмінресурсу»), а також «політичних технологій»  (політична  реклама,  антиреклама та ін.).

У другому турі голосування, де змагалися діючий Президент Л. Куч- ма (правоцентристська орієнтація) та лідер Компартії України П. Симо- ненко  (ліворадикальна позиція), переміг Л. Кучма — 56,3\%  (понад  15 млн) голосів.  За П. Симоненка віддали свої голоси  майже  38\% (понад

10 млн) виборців.

І після  цих виборів  боротьба  між  Верховною Радою  та президен- тською владою продовжувалась, як відбувалася  вона і в стінах самої Верховної  Ради між провладними, пропрезидентськими силами та опо- зицією. Намагаючись загасити гостру  боротьбу, подолати  протистоян- ня з Президентом, більшість депутатів вирішила  піти на компроміс і об’єднатись у єдиний  блок. Частина  з них дещо поступилася окреми- ми позиціями і принципами. Інші під впливом  пропрезидентських сил переходили з однієї фракції до іншої. В результаті була сформована парламентська більшість,  до якої увійшло  237 депутатів  з 11 фракцій:

«Батьківщина», «Відродження регіонів», «Громада», НДП, НРУ, УНР, «Не- залежні», «Партія зелених», «Реформи-конгрес», СДПУ(о), «Трудова Україна».  Журналісти  називали  членів  «більшості»  — «більшовиками». Це пропрезидентське об’єднання проголосило підтримку курсу реформ та діяльності  реформаторського уряду,  на чолі якого  в грудні  1999  р. став Віктор  Ющенко.

Однак, опинившись у меншості, «ліві» в парламенті  та його керівних органах не погодилися з таким розвитком подій і розгорнули неприми- ренну  боротьбу  проти  «більшості».  Український парламент  переживав гостру  кризу  і виявився  практично паралізованим, втративши автори- тет і довіру народу.

Щоб вийти з кризового становища, 21 січня 2000 р. «більшість» прий- няла рішення  про  відкликання голови  Верховної  Ради та його  першого заступника. Незабаром головою  Верховної  Ради обирається І. Плющ, а першим його заступником — В. Медведчук. Це на деякий час приглуши- ло суперечності та протиріччя, пов’язані з боротьбою різних  політичних сил за владу і сфери впливу, але не зняло її з порядку  денного. Восени

2000 р. ситуація в суспільстві і парламенті  загострюється у зв’язку з тає- мничим  і жорстоким убивством опозиційного журналіста  Георгія  Гонгад- зе. «Масла у вогонь» підлив «касетний»  скандал,  пов’язаний з магніто- фонними  записами розмов високих  посадовців у кабінеті  Президента України.  Вони викликали підозри і недовіру в суспільстві щодо керівниц- тва держави. А в країні  все ще панувала  важка  соціально-економічна криза,  яка викликала  невдоволення широких мас населення.

З 15 по 26 грудня 2000 р. у Києві функціонувало наметове  містечко

опозиціонерів, відбувалися  бурхливі  демонстрації і мітинги. В середо- вищі опозиції сформувалися три осередки: «Форум  національного по- рятунку» (ФНП),  «Україна без Кучми» (УБК), Громадський комітет  опору

«За правду».  І хоча між  ними  існували  деякі  відмінності, в основному вони хотіли одного: зміни влади, її оновлення та проведення нової пол- ітики.  9 березня  2001  р.  опозиційні сили,  переважно радикальні  мо- лодіжні групи,  перейшли до вуличної боротьби  з силами правопорядку, що закінчилися численними сутичками та арештами демонстрантів.

В цих умовах влада і опозиція мали провести переговори за «круг- лим столом» і знайти  компромісні рішення,  однак це не вдалося через відсутність достатньої  волі і гнучкості влади та радикалізму окремих опозиційних груп. Спроби  опозиції ініціювати  референдум про достро- кові перевибори владних структур були визнані незаконними. Поступо- во масовий рух спадає.

До  того  ж «ліва» опозиція під  керівництвом Компартії ініціювала

боротьбу  за  відставку  уряду  Ющенка,  і 26 квітня  2001  р.  ця урядова

«команда» розпалася. До влади прийшов уряд А.Кінаха, який перед тим очолював  «Спілку промисловців і підприємців України».  Цей уряд дек- ларував активізацію реформ,  поглиблення соціально спрямованої діяль- ності  для підвищення життєвого рівня  населення.  В Україні  настало коротке затишшя. Але соціально-економічна ситуація  майже  не покра- щувалася,  що таїло в собі нове загострення боротьби.

Нова  хвиля активізації політичного протистояння розгорнулася  у

2002  р. у зв’язку з черговими парламентськими виборами, які прово- дилися  за мажоритарно-пропорційним принципом.

Характерні  особливості нового  виборчого «марафону»:

1. Більш чітка структуризація політичних  сил у країні. Центристи об’єдналися в блок «За єдину Україну», праві сили — «Наша Україна», яким керував В. Ющенко.  Самостійно виступило об’єднання «Блок Юлії Тимошенко», але воно повсякчасно демонструвало свою солідарність і підтримку об’єднанню В. Ющенка.  Ліві  партії  вели  виборчу  кампанію кожна  окремо.

2. Значне зростання впливу і ролі правих  сил під керівництвом до- сить популярного В. Ющенка.

3. На відміну  від попередніх виборів,  коли  основне  протиборство йшло між «лівими», з одного  боку, і рештою  сил — з другого, тепер боротьба  велася між «правими»  і центристами.

4. Подальше  посилення тиску  місцевої  влади на виборців, викори-

стання різних  виборчих  технологій, «адмінресурсу». Це викликало  зви- нувачення  опозицією владних структур у фальсифікації  виборів.

5. Активізація боротьби  підприємців, бізнесменів за депутатські місця  в мажоритарних округах. Після  виборів  понад  100  мажоритар- ників,  які пройшли  до Верховної  Ради, підкреслювали, що вся виборча кампанія  кожному з них обійшлася  по кілька мільйонів  гривень.

На виборах  найбільше  голосів  зібрала  «Наша Україна». На другому і третьому  місцях  відповідно були «За єдину  Україну» і Компартія.

Але більшість депутатів  підтримали об’єднання «За єдину Україну», що  в кінцевому підсумку визначило  перемогу цього  центристського блоку,  який  мав чіткий  пропрезидентський характер.

Всього  до Верховної  Ради пройшло  шість об’єднань і партій.  Крім вищеназваних, це СПУ, БЮТ і СДПУ(о).

Знову,  як і у Верховній  Раді попереднього скликання, центристами створюється «більшість» (9 партій  та груп).  Вона й взяла на себе місію формування уряду, ініціювала прийняття ряду законів. Їй протистоїть опозиція, в якій об’єдналися як «праві», так і «ліві». У ній постійно беруть участь «Наша Україна», СПУ, БЮТ. До неї входить Компартія, яка діє в залежності від ситуації.  Головою  Верховної  Ради був обраний  В. Литвин («За єдину Україну»). Внутрішньополітичне життя України у 2003 р. ха- рактеризувалося загостренням боротьби  між Президентом, «більшістю» Верховної  Ради і опозицією, особливо  з питань реформування Консти- туції, перетворення України з президентсько-парламентської республіки на парламентсько-президентську, а також питань соціально-економічно- го життя (мінімальна  зарплата,  пенсійне забезпечення та ін.).

Помаранчева революція  2004 р.

На початку XXI ст. Україна все ще перебувала  в умовах економічної і  політичної  кризи, яка все більше  поглиблювалася у зв’язку з прези- дентськими виборами осені–зими 2004  р.

Кінець  2004  р, означився грандіозним революційним виступом ши- роких мас українського народу проти  порушень  у президентських вибо- рах. Більшістью  революційно настроєних мас була студентська молодь та інтелігенція. Центром  виступів  стала столиця  України.  Рух охопив  та- кож все Правобережжя, Західну Україну, частину  Лівобережжя. Лідером народного виступу  став Віктор  Андрійович  Ющенко  і його  команда, які органічно відображали сподівання українців, їх прагнення і потреби, гас- ла і вимоги: чесні вибори, чесна влада, турбота про народ (формування соціального суспільства, громадянської держави), безкомпромісна бо- ротьба проти корупції, зрощення влади і кримінальних структур. Коман- да Ющенка виступила  також за проведення патріотичної, проукраїнської зовнішньої політики  та її європейської орієнтації.

Наростала  боротьба  народних  мас проти  крайнього зубожіння: на- селення перебувало на межі виживання, в той час як в руках кількох сімей зосередилися всі багатства  країни . Україна за кількістю  мільярдерів, чи тих, хто наближався до цього  рівня, випередила більшість країн Європи і світу.  Це були виступи  проти  розгулу  злочинності, недемократичності внутрішньополітичного життя, незаконного збагачення владних структур. Та група  Леоніда  Кучми вистояла  в цих кризових умовах,  щоправда, за рахунок  відсутності єдності  в рядах опозиції. Однак  невдоволення мас посилювалося, назрівала революційна ситуація.  Настрої і вимоги невдо- волених  мас відображали опозиційні політичні  партії і блоки.

До середини 2004 року опозиційні сили, до яких входили блок Вікто- ра Ющенка  і блок Юлії Тимошенко, Комуністична і Соціалістична партії України, виявилися  роз’єднаними. Тому коли 22 листопада 2004 р. сотні тисяч людей вийшли з протестом проти фальсифікації  виборів провлад- ним кандидатом в президенти Віктором Федоровичем Януковичем та державним апаратом  України, що підпорядковувався чинному тоді пре- зиденту  Л. Кучмі,  на чолі революції  виявилася  лише  команда  лідерів блоків Ющенка  і Тимошенко. Згодом до них приєдналася Соціалістич- на партія України,  очолювана  О. Морозом.

Які ж суперечності в суспільстві призвели до революції?  Відповіда- ючи на це запитання, слід зазначити, що головні  завдання,  які постали перед Україною  у 1991 р. — створення могутньої української держави, демократичної політичної  системи, конкурентоспроможної ринкової економіки, високого рівня життя всього  народу — не виконувалися. Ук- раїнська  держава  виявилася  слабкою: демократія обмежувалася і пе-

реслідувалася, ринкова  економіка робила лише перші несміливі  кроки, а рівень життя переважної більшості  народу був найнижчим у Європі. І це на фоні багатства  невеликої  кучки  олігархів,  тісно зв’язаних з кри- міналізованою владою.  Поряд  з цим  країну  накрила  хвиля безробіття та найбільша за всю історію  України еміграція. Відбувалося винищення виробничих сил і трудових  ресурсів села — цієї багатовікової опори України, грабіжницька приватизація та інші негативні  явища. Вони підірвали  довіру  до влади.  Мізерний авторитет  правлячих  кіл,  огидні методи боротьби проти опозиції, підкупи, фальсифікації  масово вияви- лися під час виборів,  що й переповнило чашу терпіння  народу.

Слід підкреслити, що чинна  влада на чолі з Л. Кучмою,  висуваючи В. Януковича  кандидатом в Президенти України,  надаючи  йому  допо- могу у виборчих  перегонах, плекала  надію продовжити і після виборів залишитися при владі, зберегти і примножити свої величезні  капітали, значною  мірою  здобуті  шляхом  корупції. Однак після другого туру ви- борів,  коли Верховний суд України  справедливо визнав  їх сфальсифі- кованими і призначив повторне переголосування, Янукович виступив проти  влади чинного  президента.

Все  це  загострило боротьбу, але зусиллями опозиції на  чолі  з В. Ющенком ці питання вдалося розв’язати конституційним шляхом, не проливши ні краплі крові. Виступ народу проти корумпованої влади був актом мирної  революції. Український народ продемонстрував в ній політичну зрілість  та високу  організованість. Авангардом революційно- го виступу  була київська  інтелігенція та керована  нею студентська мо- лодь, а надійним тилом і опорою  — переважаюча більшість населення Західної  України,  перш за все Львів.

Однак значна частина  населення  восьми  східних та південних  облас- тей виступила  з іншими гаслами  і віддала свої голоси за В. Януковича. Це пояснюється, перш за все, масовим впливом адмінресурсу. Вся сила вла- ди тоді чинного  президента Л. Кучми  і місцевих  органів  спрямовувалася на те, щоб дискредитувати опозиційного кандидата в президенти. Виборці цих регіонів  фактично  були позбавлені об’єктивної інформації  преси,  ра- діо, телебачення  про програму реформ  В. Ющенка і його  союзників, про причини  формування ними нового  політичного, економічного і соціально- го курсу Української держави. Жорстке  придушення інформації, тиск вла- ди, використання проблеми російської мови і стосунків з Росією,  фальси- фікації дезорієнтували значну частину електорату. Навіть більшість населення  потужного індустріального центру  України,  її інтелектуальної столиці — Харкова проголосували за кандидата, запропонованого владою.

Поряд з цим певну роль відіграло  і те, що в Донбасі  в 2003–2004 рр. почало  пожвавлюватися економічне життя,  зменшилося безробіття,

шахтарям  підвищили і почали регулярно виплачувати  зарплату.  Все це пов’язувалося з діяльністю  В. Януковича,  хоч не завжди  відповідало дійсності. Насправді  це було частково  пов’язано із загальносвітовою тенденцією зростання цін на метал та енергоносії.

Ситуація в південно-східних областях  особливо  загострилася, коли губернатори Харківщини, Луганщини та Донеччини висунули  антикон- ституційні гасла федералізації України, відокремлення цих областей  та приєднання їх до Росії. Та попри  все більшість українських виборців підтримала В.Ющенка.

Який же характер  мала ця революція?  Це була нова, незалежна  від революційних подій 1988–1991 рр. чи продовження її? Відповісти на ці запитання можна  лише врахувавши  гасла  та завдання  революційного руху кінця 2004 р., склад революційних сил, характеристику їх лідерів, розвиток подій,  про що коротко говорилося вище.

Революція 2004 р. є продовженням процесу  розпаду  СРСР та утво- рення незалежної Української держави  у серпні  — грудні 1991 р., друга її хвиля. Обидві вони є складовою частиною  процесу  національного відродження української нації, утворення  її держави, що здійснюється зусиллями передової частини українського народу,  особливо українсь- кої інтелігенції.

Чи ставить революційний виступ  українського народу у 2004 р. зав-

дання  змінити структуру соціально-економічного і політичного ладу і Конституції? Ні! Ставилося  і ставиться  завдання  надати владі і політич- ному життю морального характеру, стимулювати високі  темпи розвит- ку економіки, підвищити матеріальний добробут  кожного українця,  про зміни  взаємин держава–народ, чиновник–громадянин на користь лю- дини, кожного члена суспільства. Фактично є намагання поставити при владі нових  людей–чесних, творчих,  позбавлених компартійно-бюрок- ратичних радянських традицій. У кінці 2004 р. склалася типова револю- ційна ситуація,  коли верхи вже не могли  управляти  постарому, а низи вимагали  змін, різко зросла активність населення, його готовність ціною життя домогтися приходу  нової влади, нових лідерів.

Створене  опозицією в Києві  наметове  містечко  на Майдані  Неза- лежності  та на Хрещатику  демонструвало чесність,  доброту,  гуманізм і нав’язувало ці риси шокованій подіями, паралізованій владі Кучми, Медведчука та Януковича.  Монолітна  єдність  революційних сил, їх так- тика,  використання легітимних методів  боротьби за свої права,  їх ви- сока  моральність та солідарність лідерів і громадськості Європи  нейт- ралізували  каральні  наміри  кучмівського керівництва, що  отримувало підтримку правлячих  кіл Росії. Все це забезпечило 26 грудня  2004 р. в ході переголосування другого туру виборів  отримати переконливу пе- ремогу  В. Ющенку  — близько  52\% голосів.

Це свідчить,  що в результаті  нової хвилі революції  в Україні утвер- джується  демократія, відповідальність влади перед  народом, що є ха- рактерним для країн Західної  Європи.

Таким  чином,  в Україні  відбулася  народна  демократична револю- ція, спрямована на подальше  удосконалення Української держави, по- глиблення її політичних, духовних та соціально-економічних основ. В ході її значно  зросла  національна  свідомість та зрілість  українців.  Зміцнен- ня української державності, зростання національної  самосвідомості українців, їх згуртованості, політичної  зрілості  відкриває нову сторінку в реалізації  української національної  ідеї. 2004 рік — це новий етап національної  демократичної революції,  продовження відродження ук- раїнської  нації.

Слід зазначити, що революція, виступаючи проти  зубожіння народ- них мас і збагачення невеликої  елітної  групи  (трьох  так званих  кланів), мала і соціальний зміст: боротьба  за підвищення життєвого рівня демок- ратичних  соціальних  груп  суспільства — пенсіонерів, студентів,  селян, учителів, лікарів.  Революційний виступ був також спрямований на обме- ження «тіньового» капіталу, всевладдя «олігархів» та утворення середнього класу — опори  стабільного розвитку суспільства і держави.

Отже, це був новий крок  на шляху здійснення «української  ідеї». До

цієї справи  долучилася  більшість  українського народу,  очолювана  гру- пою  нових  політиків  на чолі з Віктором Ющенком. Україна  отримала імпульс  прискореного розвитку на основі  широкої програми реформ, перетворення в сучасну  європейську державу,  хоча  на цьому  шляху український народ  та його  лідерів чекало багато  випробувань.

23 січня 2005 р. третій президент України В. Ющенко  склав присягу на вірність  Україні,  і український народ  розпочав нове п’ятиріччя своєї історії  з новими  сподіваннями і надіями.

Після інавгурації командою «помаранчевих»  було здійснене фор- мування оновлених  органів  влади. Прем’єром Кабінету  Міністрів була затверджена Юлія Тимошенко, головою  Ради Національної  Безпеки України Петро Порошенко, Спікером парламенту України залишився Во- лодимир  Литвин. Створення керівних органів Української держави відбу- валося  в атмосфері  довіри  і очікування  позитивних змін  у державі  та поліпшення життя народу. Влада «помаранчевих» підтримувалася більшістю  народних  мас.  В цих умовах  Верховна  Рада голосувала  за їхню програму, а противники згорнули свою діяльність,  примирившись з поразкою.

В органах  влади з’явилося багато молодих  людей,  не забруднених співробітництвом з кланами і кримінальними колами.  Керівники органів управління  в Україні пройшли  загартування у всіх перипетіях боротьби

на Майдані.  Кабінет Міністрів України став одним  із самих  молодих  та працьовитих за період  незалежності України.  У ньому енергійно і само- віддано почали працювати чотири міністри-соціалісти, які очолили сек- тори економіки та культури.  У цілому ж правлячі кола були сформовані трьома політичними об’єднаннями: «Нашою Україною», «Блоком Ю. Ти- мошенко», Соціалістичною партією  України.

Перед новою  владою стояло  багато  складних  завдань,  пов’язаних з тим,  що попередня влада в процесі  приватизації допустила  розгра- бування значної частини економіки, не розв’язала фінансових  проблем, залишила  розбалансований бюджет,  а це зривало  забезпечення всіх програм і обіцянок  нового  керівництва країни.  Тому одним  із головних було завдання  поповнити бюджет  держави  у таких розмірах, які б доз- волили виконати взяті «помаранчевими» силами  обіцянки. І уряду вда- лося збільшити  надходження коштів  до бюджету  різних  рівнів у 2005 р. на 70\% порівняно з 2004 р., без введення  нових податків.

В Україні  розгортається процес  виконання передвиборної програ- ми В.Ющенка «Десять кроків  назустріч  людям». Передбачалося значно збільшити  пенсії,  зарплати, допомоги жінкам  на дітей,  особливо при народженні дитини  та ін. 2005 р. був проголошений часом розв’язання соціальних  проблем  країни.  Відповідно і бюджет його  мав в основному соціальний характер.

У зв’язку з тим, що на початку ХХІ ст. в Україні поглибилася демог- рафічна  проблема  (смертність вдвічі  перевищувала народжуваність), уряд збільшив допомогу жінкам при народженні дитини у 11,7 раза (від

725 грн до майже 8,5 тис. грн),  а також допомогу одиноким матерям  у

4,1  раза.  Посилилася допомога  малозабезпеченим та багатодітним сім’ям. Близько  405 тис. малозабезпечених сімей  отримали  допомогу на загальну суму майже 547 млн грн. Матеріальну  підтримку одержали

978 тис. сімей на загальну суму 584 млн грн. На фінансування  програ- ми «Безпритульні  діти» спрямовано 70 млн грн.  Створено  і функціонує

1053  центри  соціальних  служб для сім’ї,  дітей  та молоді,  у тому числі

316 будинків-інтернатів.

Значну увагу керівництво України приділяло  питанням  підвищення і поліпшення пенсійного забезпечення: 16\%  ВВП  спрямовувалося на пенсійну  програму. Розмір  пенсій  значно  зріс  (більше  ніж на 20\%)  і в середньому становив 396,38 грн. Була ліквідована  зрівнялівка у пенсій- ному  забезпеченні, відновлена  залежність пенсій  від стажу  роботи  та заробітної плати. Збільшено  обсяг  видатків  на медицину та освіту.  Се- редня заробітна плата медперсоналу зросла  на 20,3\%.

У 2005 р. посадові  оклади працівникам освіти були збільшені на 51\%. На 37,5\%  зросло  фінансування  культури,  а працівникам галузі  підви-

щено зарплату на 17,6\%. Поряд з цим уряд збільшив кількість  навчаль- них місць для студентів-бюджетників від 50\% у 2004 р. до 54\% у 2005–

2006 навчальному році, що дозволило додатково навчатися «не за пла- ту» 12 тис. молодих людей які вступили  до вузів завдяки  своїм знанням і  здібностям. Уряд  зумів  погасити заборгованість по  зарплаті  шахта- рям, що накопичувалася від 1994 р.

Однак в економічній сфері  досягнення «команди  Майдану»  вияви- лися  набагато  скромнішими, що  пояснюється багатьма  причинами: значним  зростанням цін на нафтопродукти на світових  ринках,  знижен- ням вартості українських експортних товарів, особливо  металу та ін. Як наслідок, приріст економіки у 2005 р. — 2,4\%. Невирішеною залишаєть- ся проблема  безробіття, хоча за 2005 р. було створено майже мільйон нових робочих  місць.

Уряд намагався здійснити ряд  заходів  спрямованих на створення сприятливих умов для малого  і середнього бізнесу.  Для цього довелося ліквідувати  більше 100 нормативно-правових актів, які заважали розвит- ку підприємництва, прийняти ряд нових актів, спрямованих на його підтримку та спрощення процесу реєстрації бізнесу. Однак  ці заходи виявилися недостатніми, щоб прискорити розвиток економіки в країні.

Особливо  болючим  явищем  для населення  була висока  інфляція та зростання цін. І всі спроби  зупинити цей процес  виявилися марними, хоча уряд намагався це зробити, вживаючи  різних заходів.  Це свідчило про неефективність ліберальної економічної політики  «помаранчевої» команди, про втрату нею контролю над економічними та фінансовими процесами, про необхідність значного удосконалення соціально-еконо- мічної стратегії. Невдачі і труднощі  в економіці певною  мірою  посилю- вали незадоволення населення,  внутрішні  суперечності і тертя в таборі

«помаранчевих», що  завершилося розколом і відставкою у вересні

2005 р. Кабінету  Міністрів Юлії Тимошенко та приходу  до влади уряду

Юрія Єханурова.  До того ж наступні вибори до Верховної  Ради у березні

2006 р. та розширення повноважень Прем’єра у зв’язку зі зміною  Кон- ституції,  що зробило цю посаду  дуже привабливою, загострили ситуа- цію у країні.  У 2005 — на початку  2006 р. в Україні часто виникали  різні економічні кризи: бензинова, цукрова  та ін. Особливо  важкою  та небез- печною була «газова», коли Росія підняла майже у п’ять разів ціни на газ, що поставлявся в Україну. Хоч після драматичних змагань  і переговорів вдалося підписати з Росією нові газові угоди, виходячи із збільшення ціни лише у два рази,  економічна ситуація  в Україні погіршувалася.

Надзвичайно складною залишалася  ситуація в сільському госпо- дарстві. У 2005 р. вдалося зібрати хороший урожай. Однак уряд не зумів надати допомогу селянам в його  успішній  реалізації,  і вони залишилися

без прибутків, не змогли  оновити  давно вже застарілу  техніку. Зусилля- ми уряду Єханурова  та Верховної  Ради в бюджеті  2006 р. були запрог- рамовані  досить  ефективні  заходи,  спрямовані на розв’язання зроста- ючих проблем  села. Вперше за всю історію незалежної України в цьому бюджеті  було заплановано виділити  на його  потреби  більше 12 млрд. грн.  Значна  їх частина  була спрямована на дотації:  розширення площі посівів,  зростання тваринництва, газифікацію. У 2005—2006 рр.  уряд не допустив закриття сільських  лікарень,  шкіл, розширив автобусне обслуговування учнів. Відчувалося  намагання підтримати фермерство. Однак ігнорувалися великі можливості кооперативного руху в розвитку виробництва і соціальної  сфери  на селі.

Деяке підвищення зарплат, пенсій та різних виплат сприяли незнач- ному зростанню споживання населенням продуктів, промтоварів, збільшенню вкладів у банках, однак воно було б значно істотнішим при зменшенні темпів  зростання цін та інфляції.

Суспільно-політичне життя у 2005–2006 рр. в Україні характеризу-

валося зміцненням засад  демократії, прав людини,  свободи  критики і висловлювань, хоча новій владі дісталася  від кучмівського керівництва важка спадщина не лише в економіці, а й у корумпованій управлінській сфері, в складі кадрового потенціалу країни. Негативним чинником була і відсутність конструктивного співробітництва з попереднім складом парламенту, що значною  мірою  відображав інтереси  кланово-олігархі- чних сил суспільства.

Слід зазначити, що Віктор  Ющенко  проводив політику,  яка характе- ризувалася прозорістю,  чесністю  і демократизмом, хоча окремі  групи його  оточення,  часто замасковано, здійснювали інші принципи. Прези- дент і його команда  не зуміли в перші місяці свого керівництва обмежи- ти і ослабити  кланово-олігархічні кола. Через відсутність у «помаранче- вої» команди плану поетапного демонтажу спадщини попереднього президента Ющенко ретельно підбирав кадри на певні напрями  держав- ної діяльності,  щедро і щиро нагороджував своїх соратників, що пройш- ли з ним виборчу  президентську кампанію. Однак незабаром у його  ко- манді  розгорілися конфлікти, коли її впливові  члени не могли  поділити

«портфелі». Ці суперечності відволікали  владу від формування її страте- гічної  лінії на реформи і спричинили відставку  уряду Юлії Тимошенко.

Слід зазначити, що в суспільстві до середини літа 2005 р. відчува- лося дивне самозаспокоєння, надії на те, що все необхідне  уже зроб- лено. Час був втрачений, авторитет  «помаранчевої» влади значно підірваний, частина виборців  розчарована. Це чітко виявилося  в наступ- них парламентських виборах. Вибори  до Верховної  Ради і місцевих  рад

2006 р. за пропорційним принципом проходили в надзвичайно гострій

боротьбі між найбільш авторитетними політичними силами:  Партією регіонів  (лідери В. Янукович,  Р. Ахметов),  «Нашою Україною» (В. Ющен- ко,  Ю. Єхануров),  блоком  Ю. Тимошенко,  Соціалістичною партією (О. Мороз), Комуністичною партією  (П. Симоненко) та ін. Всі вони вис- тупали розрізнено, не намагаючись до закінчення виборів створити союзи  і блоки.  Всього  у виборчій  кампанії  брали участь 45 партій  і со- юзів, які представляли різні соціальні і політичні сили. Боротьба  між багатьма  з них  була надзвичайно гострою, навіть  жорстокою. В ній відстоювались переважно вузькопартійні та особисті інтереси. Єдності в боротьбі  за інтереси України та її народу не проявляли більшість суб’єктів передвиборної боротьби. А ця єдність  надзвичайно потрібна для подальшого зміцнення і зростання незалежної України.

Розпорошеність сил негативно впливає  на суспільство. Вибори  26 березня  2006 р. до підрахунку  голосів  у виборчих  комісіях  проходили в основному демократично і чесно. Однак незабаром виявилося, що при проведенні підрахункових засідань  деяких виборчих  комісій були допу- щені помилки, які викликали обурення  і демонстрації протесту  (зокре- ма Крим,  Харків).  Це призвело до того,  що в багатьох  областях  дове- лося проводити повторний підрахунок голосів.

У підсумку більшість депутатських місць отримали  помаранчеві сили —

«Наша Україна»,  блок  Ю.Тимошенко, Соціалістична партія  України  — майже 42\% голосів  сукупно. Партія регіонів  отримала  майже 32\%. Інші партії і блоки зібрали менше трьох відсотків голосів  кожний  і не змогли пройти в парламент, тому що діяв так званий «трьохвідсотковнй бар’єр». Цей бар’єр подолала  також Компартія України  (трохи  більше 3,5\% го- лосів).  Однак в міжпартійні союзи  вона не вступала  і традиційно вико- нувала роль «ідеологічної  опозиції».

Помаранчеві сили, за результатами виборів,  дістали можливість створити парламентську більшість,  яка  отримала  право  формувати уряд, підзвітний Верховній  Раді.

Об’єднані сили «померанчевих»  в результаті  перемоги на виборах мали продовжувати програми реформ,  обіцяних  в часи революційних виступів  на Майдані  у листопаді  — грудні  2004 р.

Таким чином,  головними складовими частинами всього  суспільно- політичного життя незалежної Української держави  кінця XX — початку XXI ст. були:

1. Державотворчі процеси, активне створення всіх атрибутів демок- ратичної  правової  держави.

2. Вироблення і прийняття Конституції незалежної, соборної України.

3. Формування багатопартійної системи, громадянського суспіль- ства.

4. Створення в Україні понад ста політичних партій,  більшість з яких неспроможні здійснювати вагомий позитивний вплив на будівництво демократичної правової держави. Існування такої кількості «карликових» партій  справляє  негативний вплив на державотворчі процеси.

5. Структурування найбільших  політичних  партій  та їх об’єднань (з кінця 90-х рр.).

6. Вироблення в боротьбі  та гострих дискусіях раціональних форм стосунків між різними гілками  влади в країні.

7. Повільне  зростання політичної  стабільності в країні,  авторитет- ності її владних структур, що пов’язано з корумпованістю певної їх ча- стини.

18.2. Соціально-економічна  ситуація

Перебуваючи у складі єдиного загальносоюзного народногоспо- дарського комплексу, Україна  досягла  істотних  результатів  у розвитку економіки, особливо промисловості. Однак за її високими показника- ми приховувалися серйозні дефекти,  які в умовах незалежності вияви- лися надзвичайно болючими. Велика кількість підприємств мала гігант- ські  розміри і задовольняла  своєю  продукцією більшу частину  потреб СРСР. Загальносоюзним міністерствам були підпорядковані понад 2 тис. підприємств. Після розпаду  Союзу вони виявилися  нікому не потрібни- ми:  відразу  почалися  труднощі  з фінансуванням і матеріально-техніч- ним постачанням та збутом  продукції. До того ж економіка УРСР була глибоко мілітаризована: тут знаходилося 30\%  воєнно-промислового комплексу СРСР. Його продукцію одразу після отримання незалежності без відповідного апарату,  зв’язків, традицій  експортувати було немож- ливо. Ці підприємства теж виявилися  «утриманцями».

Промисловість України виробляла  не більше 20\% завершених, гото- вих до використання виробів.  Основна частина її продукції — це напівфаб- рикати,  комплектуючі вироби, призначені для завершення виробництва в інших республіках. Вихід з налагодженої системи господарських зв’язків здійснило не російське, а українське керівництво, яке прагнуло зміцнити незалежність держави  переорієнтацією економіки на Захід. Однак ця нова економічна стратегія дорого обійшлася  Україні, бо її продукція була там неконкурентоспроможною, а припинення традицій- них зв’язків з Росією та іншими  республіками залишило  сотні під- приємств без споживача і фінансування. Це викликало обвальний  спад виробництва. Негативну  роль відіграло  й те, що Україна мала обмежені запаси  газу і нафти, завозячи  їх зі Сходу, Півночі СРСР за цінами,  які в

десятки  разів  поступалися світовим. Після  завоювання незалежності вона втратила енергозберігаючі технології, а тому вартість енергоносіїв у продукції українських підприємств значно зросла, підвищилися сукупні витрати  виробництва, різко  зменшився національний доход. До того ж видобуток в Україні вугілля різко  скоротився: з 165 млн. у 1990 р. до 90 млн в 1994 р. А це, як і скорочення використання атомної  енергії  після Чорнобильської катастрофи, в цілому  підривало  енергетичний баланс держави. В результаті недостача енергоносіїв та енергопостачання ста- ли найвужчим місцем  української економіки і значно  поглибили її кри- зовий  стан.

Негативно позначився на економіці України й вихід з рубльової зони та збереження «прозорих»  кордонів. Це все,  а також  штучно  заниже- ний курс карбованця відносно  рубля і долара дозволив  за безцінь  ви- возити  з України  величезні  багатства. У такій  складній  ситуації  керів- ництво України на початку 90-х років проголошує курс на створення товарно-ринкових відносин  як основи  економіки незалежної держави. За прикладом і під впливом  уряду Бориса  Єльцина реформи  здійсню- ються на принципах «шокової  терапії».

Росія почала ринкові  реформи з лібералізації  цін на початку 1992 р., що викликало різке  їх зростання і в Україні:  за 1992 р. на газ — у 100 разів,  на нафту — в 300, а це в свою чергу призвело до зростання цін на іншу продукцію, падіння  виробництва та гіперінфляції. Різко  знизи- лися бюджетні  надходження і підвищились бюджетні  витрати.  Дефіцит покривався за рахунок випуску не забезпечених продукцією паперових грошей. За 1992 р. в Україні гроші  знецінилися у 21 раз, за 1993 р. — у 103. Таких масштабів  інфляції не було в жодній  країні світу. Лише  на початку 1994 р. вдалося  знизити її темпи  і довести  до 5,7\% на місцях, але це було досягнуто заходами, що спричинили різкий спад  вироб- ництва.  У першому кварталі  1994  р. обсяг  виробництва промислової продукції скоротився на 38,4\%  проти  відповідного періоду  1993 р., і в наступні  роки  Україна опинилася у стані глибокої господарської руїни.

Запроваджені в 1992  р. купони  багаторазового використання роз- глядалися  як попередники повноцінної національної  валюти  — гривні. Та ситуація  в економіці, що  невпинно погіршувалася, зробила  це не- можливим. Курс  купоно-карбованця швидко  падав.  В умовах  інфляції зростає бартеризація зовнішньої торгівлі.  Експортні поставки за бар- тером здійснювалися за зниженими цінами, а імпортні  — за завищени- ми. Заборгованість України на зовнішньому ринку на середину 1994 р. складала близько  7 млрд. доларів,  з яких найбільше припадало на Ро- сію і Туркменістан за поставку  енергоносіїв. Зростала  «тіньова економі- ка», вивезення капіталів за кордон: наприкінці 1994 р. в розпорядженні

вітчизняних власників  на території України зберігалося від 2 до 4 млрд. доларів, а поза її межами  — від 10 до 20. До цього призвело введення директивних цін, обмеження доходів,  запровадження фіксованого кур- су карбованця щодо  долара та ін.

Щоб  скоротити емісію  не забезпечених товарною  масою  грошей, уряд почав піднімати  податки  з прибутку. Врешті-решт була встановле- на ставка  прибуткового податку в 90\% — найвища  в світі. Це призвело до зростання «тіньової» економіки, яку «ховали», щоб не платити по- датків. Поряд з причинами об’єктивного характеру відіграли  свою роль і відсутність політичної  волі до реформування, нерозуміння його  необ- хідності частиною керівництва України, особливо прем’єра В. Фокіна та президента Л. Кравчука.  Слід підкреслити, що  у 1991–1992 рр.  була необхідність і широкі  можливості збудувати  новий великий  нафтовий термінал у районі Одеси, що створило  б умови для альтернативного забезпечення України  нафтою  з Близького Сходу.  Але ця можливість не була використана. Верховна Рада та уряд гальмували приватизацію державної власності. У 1992 р. через викуп трудовим колективам було передано  лише 22 державних підприємства із запланованих 1005. Майже  такими  темпами  йшла приватизація і в наступні  роки.

Не вдалося розгорнути й ефективну  боротьбу  з корупцією та ха- барництвом. Різко  погіршився життєвий рівень  населення.  У першому півріччі 1993 р. він знизився порівняно з 1989 р. в 17 разів. Загострен- ня економічної ситуації  в державі  викликало гострі  соціальні  протести робітничого класу: у лютому–березні 1992 р. відбувся страйк  гірників Криворізького басейну, який підтримали шахтарі Донбасу; у вересні того ж року  розгорнувся страйк  гірників всіх  вугільних  і залізорудних ба- сейнів, авіадиспетчерів, машиністів поїздів. Учасники цих масових страйків висували  економічні та деякі  політичні  вимоги, більшість  яких уряд врешті-решт задовольнив. Потужний  страйк  сколихнув  Україну  в червні–листопаді 1993 р., охопивши весь Донбас  та деякі інші регіони. У ньому брали участь страйкові і робітничі  комітети, деякі профспілки, а також керівники підприємств, районних, міських  та обласних  рад. Ставилися  вимоги надання Донецькій області автономії, проведення референдуму про  недовіру  Верховній  Раді та Президенту, вступу  Ук- раїни до Економічного Союзу  країн  СНД. 17 червня  1993  р. Верховна Рада прийняла  постанову: провести Референдум  про довіру Президен- тові і Верховній  Раді. Після цього  координаційний комітет  учасників страйку  вступив  у переговори з урядовою  комісією, які  завершилися підписанням угоди,  що задовольняла  більшу частину вимог страйкарів. Ці виступи  показали, що національно-демократичні партії,  уряд,  Пре- зидент  Л. Кравчук  втратили  авторитет, і тому  цей процес  завершився

перевиборами Верховної  Ради і Президента. Спроби  виходу  з кризо- вого  стану  економіки Президент та його  уряд  намагалися здійснити шляхом  приватизації окремих господарських об’єктів, структурної пе- ребудови  економіки, зосередження зусиль  на розвитку окремих галу- зей, підприємствах, яким надавалися податкові, кредитні та інші пільги. Однак результати  були мізерними. Давалися  взнаки  відсутність у Лео- ніда Кравчука  чіткої  соціально-економічної програми, невміння  забез- печити  виконання головних  завдань  і проектів.

У 1994 р. новообраний президент Леонід Кучма проголошує нову соц- іально-економічну політику. Замість формули «спочатку стабілізація — потім реформування» запроваджується інший підхід — прискорення реформу- вання як основний шлях виходу з кризи, а також досягнення стабілізації економіки та підвищення життєвого рівня  населення.  Передбачалося ослабити  податковий прес,  здійснити часткове  регулювання державою цін, розширити приватний сектор  як основу  створення ринкової еконо- міки, лібералізувати зовнішньоекономічні стосунки, посилити соціальний захист  і забезпечити підвищення зарплат,  пенсій  та стипендій.

Виконання цих проектів  уряд починає  рішуче і здійснює деякі заходи по підвищенню доходів  населення  та зменшенню темпів  інфляції.  Але відразу ж виявилося, що цей шлях має істотні недоліки: лібералізація цін і методів управління виявилася неможливою без втручання держави. Тому в 1995 р. цей курс піддається деякому  корегуванню з метою розширен- ня ролі держави  у відбудові  і розвитку економіки. У 1997  р.  з нагоди річниці  Конституції Президент оголошує про нові заходи,  спрямовані на удосконалення управління  економічною та соціальною сферою  країни, на пошуки та запровадження такої моделі розвитку, яка б відповідала умовам  України.  Передбачалося прискорити приватизацію, розширити легалізацію тіньової економіки, активізувати інвестиційний процес, забез- печити поліпшення діяльності соціальної  сфери. Однак це не дало бажа- них результатів, хоча й сприяло зміцненню приватного сектора. На 1 січня

1999 р. приватновласницькими вже були 61,8 тис. підприємств, із них з

1994 по 1999 р. змінили  форму власності  50,3 тис. У 2001 р. приватнов- ласницькі  підприємства виробили понад  70\%  загального обсягу  про- мислової  продукції. Деякі досягнення в промисловості дали можливість у

1996 р. ввести українську грошову одиницю — гривню, що сприяло певній стабілізації валютно-фінансового становища.

Однак  недостатньо враховувався негативний вплив  на українську економіку лавини дешевої  і якісної  імпортної продукції, що стало мож- ливим в результаті  лібералізації  зовнішньої торгівлі.  Тисячі українських підприємств, не витримавши цього  натиску,  припинили або скороти- ли виробництво. Особливо  погіршується ситуація  в машинобудівній

промисловості, найбільше в сільськогосподарському машинобудуванні. Зокрема, частка  його  в структурі промислового виробництва зменши- лася з 30,7\%  у 1990 р. до 13,8\%  у 1999 р. Значно скоротилося вироб- ництво  товарів  легкої  та інших галузей  промисловості.

Тому соціальна  ситуація  залишилася складною: масове  безробіття, еміграція, невиплата  зарплати  та пенсій,  зменшення доходів  населен- ня,  зростання цін,  інфляція,  що  викликало невдоволення, протести і страйки.

З початку XXI ст. українська промисловість пожвавлюється. У 2003 р. збільшилося виробництво промислової продукції майже на 15\%. Це за- безпечило значне  підвищення прибутків держави. Продукція  української металургії  все більше проникає на ринки  європейських і близькосхідних держав, Росії, в азіатські та латиноамериканські країни. Зростає експорт виробів  авіаційної,  ракетної, військової промисловості. Однак сільсько- господарське машинобудування залишалося в стані занепаду.

На початку  XXI ст. відбуваються і деякі позитивні зміни  в соціальній

сфері:  невелике  підвищення пенсій,  грошової допомоги інвалідам,  а також зарплати  працівникам «бюджетної сфери» — учителям, медикам та ін. Однак  поряд  з цим  продовжується диференціація суспільства:

«вимивання» середнього класу і формування соціальної  групи,  яка зо- середила  в своїх руках величезні  багатства. Як наслідок, основна  маса населення  опинилася за межею  бідності.

В аграрному секторі  економіки також назріли  реформи, які мали б вивести  сільське  господарство України на рівень передових країн. Здійснюються перші кроки  на цьому шляху. Вже у прийнятому в 1990 р. Земельному кодексі УРСР визнавалася необхідність введення  приват- ної власності на землю. Починаючи з 1991 р., земля оголошується об’єктом реформи.

У грудні  1991 р. Верховна  Рада затверджує Закон  «Про селянське (фермерське) господарство», за яким  з частини  колгоспних володінь створювався земельний фонд, з якого мали право отримувати земельні наділи всі, хто виявляв бажання організувати фермерське господарство. В січні 1992 р. Законом «Про форми власності» була проголошена рівноправність всіх форм власності  на землю:  державну, приватну, ко- лективну.  Та не вказувалося, як  колгоспник міг  обрати  ту чи іншу  її форму.

І все ж колгоспи й радгоспи залишалися основними виробниками сільськогосподарської продукції. Щоправда, до 1995 р. відбулося паю- вання 8,8 тис.  колгоспів (94\%  загальної  кількості). Однак це мало що змінило, оскільки  взаємовідносини держави  і господарства залишали- ся майже  без змін,  як і форми  власності  на землю.

Надзвичайно повільно  формувалося фермерство. Влада на облас- ному  і районному рівнях  гальмувала  виділення  фермерам земельних ділянок.  Тому серед  селян не багато  було бажаючих  стати фермером. До того  ж люди старшого віку, що складали  більшу частину  села, вва- жали, що тільки колгоспи спроможні надати їм допомогу у пенсійному віці. Нарешті,  організація приватних  господарств середніх  і невеликих розмірів потребувала  дешевих кредитів, яких уряд не виділяв, відповід- ної техніки,  яка не вироблялася в Україні. Тому в 1995 р. діяло лише 32 тис.  фермерських господарств, і тенденція  до зростання їх кількості  у

1996–1997 рр. була ледь помітною.

Економічна  політика держави  щодо сільського господарства харак- теризувалася не лише прорахунками, а й прямим визиском села. Дер- жава часто  не розраховувалася з колгоспами за поставлені  їй зерно, тваринницьку продукцію тощо. І ця заборгованість зростала, що усклад- нювало і без того  напружену  ситуацію  в аграрному секторі.

Наростала  також  непаритетність відносин   між  промисловістю і

сільськогосподарським виробництвом. Ціни на промислову продукцію зростали набагато  швидше,  ніж  на сільськогосподарську.  Зокрема, у

1992 р. порівняно з 1991 р. на сільськогосподарські товари вони збільши- лись у 20 разів,  а на промислові, які споживалися аграрним сектором, — у 38. Це питання і в подальшому не знаходило  свого  розв’язання. В той же час у 1994–1997 рр.  уряд, міністерство сільського господарства на період  весняних  робіт і збирання врожаю  докладали  часто неймовірних зусиль,  виділяючи  селу пальне та інші необхідні  матеріали.

В окремих випадках державна влада планувала заходи, спрямовані на ґрунтовну  фінансову підтримку села. Однак бездіяльність окремих її органів  все зводила нанівець. Так, у 1992 р. Верховна  Рада України прийняла  Постанову  «Про заходи щодо оздоровлення економіки сільського господарства України», якою сільськогосподарським вироб- никам передбачалося виділення  338 млрд. крб. Однак ці фінансові  за- соби не мали конкретного галузевого спрямування і внаслідок  безконт- рольності  за їх просуванням до виробника в більшій своїй частині осіли в банках.  Таке ж траплялося  і в подальшому, і селяни,  як і раніше,  за- лежали від сваволі  різних  відомств, по 2–3 роки  не отримували зарп- лати, а господарства з 1991  р. майже  не оновлювали  свою  техніку.

Поряд з економічними негараздами на складну ситуацію в сільсько- му господарстві впливали й природні катаклізми. Важкі кліматичні  умо- ви, що склалися  у 1992 р. на Півдні (засуха)  і Середньому Подніпров’ї (підвищення рівня ґрунтових  вод),  в Закарпатті (повені), у 1993,  1994,

1998  роках  — сильні  повені  в багатьох  регіонах, у 2003  — посуха  по всій Україні спричинили великі втрати. Постраждалим регіонам держава

надала  незначну  матеріальну  допомогу. Але стихійні  лиха негативно позначилися на стані виробництва і споживання сільськогосподарської продукції. У 2003 р. різко  зросли  ціни на хліб та інші продукти, що бо- ляче вдарило по пенсіонерах. Сільську економіку підривав безконтроль- ний імпорт  продуктів.

Поряд з цим розвивалося співробітництво сільських  трудівників України з фірмами різних країн світу, що мають високий рівень сільсько- господарської технології  і продуктивності праці, зокрема Австрії, Кана- ди, Нідерландів, Німеччини,  США, Франції. Фахівці цих країн допомага- ли впроваджувати нові  технології  виробництва кукурудзи, цукрових буряків,  сої,  овочів  та інших  культур.  Користь від таких  контактів, не- зважаючи  на зловживання окремих іноземців довірливістю українських селян,  була беззаперечною. В цілому  ж ситуація  на селі в 90-х роках залишалася  складною, що було результатом недостатньо продуманої аграрної політики, невиваженості окремих заходів,  структурної і психо- логічної непідготовленості до переорієнтації сільськогосподарського виробництва та соціально-економічних відносин.

В той же час зростають особисті господарства селян.  У кінці  90-х років вони займали  10\% загальної площі ріллі, а виробляли 39\% валової продукції країни,  в тому числі картоплі  — 85\%, овочів — 57\%, м’яса —

39\%, молока  — 36\%*.

На початку  XXI ст. в сільськогосподарському секторі  економіки Ук- раїни  відбулися  певні  зміни:  завершився перший  етап  земельної  ре- форми — роздержавлення землі, перехід її до рук юридичних осіб. Все ширше  розгортається процес  формування її господаря: в кінці 2003 р.

55\% працівників сільського господарства отримали, згідно  з відповід- ними документами, свої наділи землі (паї). До того ж у 2004 р. Верхов- на Рада затвердила постанову про приватну власність на землю, що відповідало  потребам товарно-ринкових відносин.

Однак це не забезпечило значного приросту сільськогосподарської продукції. Навпаки,  продовжується зменшення виробництва, зниження рівня продуктивності праці,  а у зв’язку з цим і падіння  рентабельності колективних господарств. Особливо  болючою  проблемою залишаєть- ся неможливість оновлення  техніки.  Як наслідок, у 1999–2001 рр. май- же 85\% господарств залишалися нерентабельними. У 2002 р. вперше за роки незалежності українські селяни зібрали  високий урожай — близько  40 млн т зернових. Це було пов’язано із сприятливими кліма- тичними  умовами  та допомогою держави. Але внаслідок  недобросовіс- них дій і афер  посередників-торговців,  невмілого керівництва чинов-

* Нарис історії України XX ст. / За ред. Смолія В.А. — К., 2002. — С. 374.

ників  ціни на зерно  катастрофічно упали,  і господарства фактично  не отримали  очікуваних  прибутків, не змогли  розрахуватися за кредити та виплатити  борги. Село продовжувало занепадати. І в 2003  р. воно не отримало  достатньої  фінансової  та технічної  допомоги. Лише  в бюд- жеті 2004 р. вперше було виділено  значні суми (близько 15 млрд. грн) на допомогу сільському господарству. Однак до проблем  у зерновому господарстві додалися  негаразди у тваринництві, пов’язані із знищен- ням великої  кількості  дійних  корів.

Надзвичайно загострилася соціальна  проблема  на селі.  Більшість селян не мали можливості отримати роботу і пристойну заробітну  пла- ту. В той же час без необхідної  техніки,  придбання якої їм не під силу через дорожнечу, вони не могли обробляти виділені їм земельні паї і отримувати прибутки. Багато селян передали  свої паї в оренду,  але це були мізерні  гроші.

Надзвичайно ускладнилося забезпечення селян газом та електрое-

нергією, водою і транспортом. Занепала  торгівля,  закрилися тисячі магазинів і ресторанів, чайних. На їх місці в багатьох  селах в кінці 90-х років з’явилися приватні  торгові  заклади.  Однак через мізерні  прибут- ки значної частини сільських мешканців приватники завозять  до сіл обмежений асортимент товарів,  до того  ж нерегулярно. Та й ціни  на товари значно вищі, ніж у містах та райцентрах. Дійшло  до парадоксів: в селах, де вирощується зерно,  печений  хліб дорожчий, ніж у містах.

У кризовому стані знаходиться сфера  побутового обслуговування: ремонт  електроприладів, телевізорів, радіотехніки, одягу і взуття.  В ба- гатьох районах  у зв’язку з дорожнечею пального  пошта доставляється лише один раз на тиждень.  Занепадає автобусне  сполучення, особли- во районних  та обласних  центрів  з селами,  а це привело  до погіршен- ня медичного обслуговування сільського населення.

З початку XXI ст. уряд України в окремих складних  випадках  бере під свій контроль  ремонт  енергомереж, мостів,  шляхів сполучення, зруйно- ваних внаслідок  стихійних  лих. Однак в цілому більшість селян все ще знаходилася в гірших  соціальних  умовах, ніж міські  жителі.  Як наслідок, у пошуках роботи  сільські мешканці переселяються в міста або виїздять за кордон, де виконують найменш  кваліфіковану  та важку роботу.

18.3. Зовнішня  політика

Більш плідною,  ніж внутрішня, була зовнішня  політика.  Результати грудневого референдуму 1991 р. міжнародна громадськість сприйняла позитивно. Вже на другий  день про визнання  нової держави  — України

оголосили Польща і Канада, 3 грудня  — Угорщина, 4 грудня  — Латвія і  Литва.  А 5 грудня  до них приєдналися ще п’ять  країн  — Аргентина, Болгарія,  Болівія, Росія і Хорватія. Зволікали  з визнанням США, які довго демонстрували свою підтримку намаганню М.Горбачова зберегти СРСР. Для США дезінтеграція Союзу  була сигналом великої  загрози — роз- повсюдження ядерних  озброєнь. Дійсно, Україна  ставала  третьою  в світі, після США і Росії, ядерною  державою. І хоча українське керівниц- тво неодноразово заявляло,  що не збирається використовувати ядер- ну зброю для забезпечення безпеки своєї держави, адміністрація Джор- джа Буша з недовірою поставилася до появи незалежної України. Проте

24 грудня  і США визнали  її незалежність. Загалом  Україну визнало  68 держав,  а впродовж 1992  р. це зробили ще 64 країни  світу.

Велике значення  для України  мало визнання  її незалежності з боку Росії. Але уряд Бориса  Єльцина,  зробивши це одним  із перших,  нама- гався зберегти за Москвою становище керівного центру. В низці угод в межах СНД — про сили спільного призначення на перехідний період (лютий  1992  р.),  договір  про колективну безпеку  (травень  1992  р.),  та ін. — передбачалося утворення  наднаціональних органів, які  б діяли, ігноруючи керівні  органи  країн  СНД.  Це було намагання перетворити СНД на державу  конфедеративного або навіть федеративного харак- теру. За 1992–1993 рр. керівними органами СНД прийнято близько 400 угод, рішень та інших документів, з яких Україна підписала  лише поло- вину, що не загрожували її державному суверенітету.

Вже через кілька днів після проголошення Акту про незалежність України  деякі  російські політики  (зокрема, мер Москви Г. Попов)  заго- ворили  про необхідність повернення Росії її історичних земель  (Крим, Севастополь та ін.). У травні 1992 р. Верховна  Рада Росії заявила,  що документи про передачу  в 1954 р. Україні Кримської області не мають юридичної сили. В липні 1993 р. парламент Росії прийняв  незаконне рішення  про надання  Севастополю, який  знаходиться на території Ук- раїни,  статусу  міста  Російської Федерації.

Керівництво України у відносинах з Росією  дотримувалося виваже- ної тактики  переговорів. Однак проблеми Криму  воно вважало внутрі- шніми.  В окремих випадках  (у питанні про Севастополь) українська сторона  зверталася до ООН. У відповідь  Рада Безпеки ООН визнала безпідставними рішення парламенту  Росії щодо Севастополя. Таким же визначив  його  і Єльцин.  Однак він переніс  гостроту проблеми на Чор- номорський флот. Маючи  головну  базу в Севастополі, флот налічував тут близько  300 кораблів,  переважно застарілих конструкцій (найсу- часніші  судна  Росія раніше  вивела з акваторії  Чорного  моря).

У червні і серпні  1992 р. Л. Кравчук і Б. Єльцин після довгих дискусій досягли  домовленості про встановлення подвійного контролю над Чор-

номорським флотом на п’ять років. Ця домовленість продемонструвала перемогу російської сторони, проте  зменшила напруженість між двома країнами. У складних  довготривалих переговорах Росія  неодноразово шантажувала  Україну загрозою перекрити постачання нафти і газу.

Непростими залишалися взаємовідносини з іншою  великою  дер- жавою — США. Велике значення для поліпшення взаємовідносин з нею та Атлантичним  пактом  мало розв’язання проблеми ядерних  озброєнь України.  Починаючи  з Декларації про державний суверенітет, вона не- змінно підкреслювала своє бажання стати в майбутньому неядерною державою. Однак знищення ядерної зброї потребує значних коштів.  За підрахунками експертів, повна  ліквідація  ядерної  зброї  в Україні  мала обійтися  в 2,8 млрд. доларів. Стільки ж коштували  9 т. урану і плутонію, що містилися в тактичних  ракетах,  вивезених за домовленістю з США і Російською Федерацією до Росії. Однак Росія відмовилася виплатити цю суму.  А рішення  її Верховної  Ради про  те, що постанови Президії Верховної  Ради СРСР в 1954 р. про виведення  Криму зі складу Росії не мають юридичної сили, загострило українсько-російські відносини. Ук- раїнська  держава  змушена  була змінити  підхід до цього  питання  і зая- вила,  що  знищить  свою  атомну  зброю  за  умови  надання  їй гарантій безпеки і фінансової  допомоги на її ліквідацію. США і Росія сприйняли це негативно. Почалися складні переговори. І все ж невдовзі  було знай- дено  компроміс. 14 січня  1995  р.  США,  Росія  і Україна  підписали в Москві  угоду,  згідно  з якою український уряд мав одержати компенса- цію за високозбагачений уран, який  знаходився в боєзарядах, розмі- щених  на її території, і всі вони  мали бути вивезені  до Росії  для роз- комплектування. Росія ж повинна була надати Україні уран для її атомної енергетики. Президент США  Білл Клінтон  пообіцяв  надати  технічну  і фінансову  допомогу для демонтажу цієї зброї.

У листопаді  1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднан- ня України  до  договору «Про нерозповсюдження ядерної  зброї»  за умови надання гарантій  безпеки з боку ядерних держав. 5 грудня 1994 р. у Будапешті  президенти Росії та США і прем’єр-міністр Великобританії надали Україні гарантії  безпеки. Окремі документи про надання Україні гарантій  безпеки одночасно підписали глави Китаю  та Франції.

Ліквідація Україною  атомного арсеналу  пом’якшила  міжнародний

клімат  і зміцнила  довіру  до неї в Європі,  піднесла  її авторитет  у світі, розширила можливості взаємовигідних акцій  та контактів  українських зовнішньополітичних відомств.

У першій  половині  90-х років  Україна визначила  свою зовнішньопо- літичну концепцію: позаблоковий, без’ядерний курс, інтеграція в Європу при тісному співробітництві з країнами СНД, незалежність, рівноправність

та взаємовигідність у відносинах з усіма країнами, відмова від війни як засобу  розв’язання міжнародних спорів.  Зокрема, в лютому  1992  р. президент Леонід  Кравчук підписав  Гельсинський заключний акт, в яко- му одним  із найважливіших принципів є положення про відсутність те- риторіальних претензій одна до одної країн Європи та про непорушність державних  кордонів. У березні  1992 р. за ініціативи  української дипло- матії була підписана декларація  про незастосування сили у відносинах між країнами  — учасницями СНД. Від середини 90-х років  в зовнішній політиці  України  посилюються прагматизм, раціональність та намаган- ня підвищити віддачу від неї для економічного розвитку держави.

Розгортається активна діяльність української дипломатії, спрямова- ної на розробку і утвердження взаємовигідних і дружніх  двосторонніх договірних взаємовідносин з окремими державами різних континентів. Однією  з перших  двосторонніх міждержавних угод  став підписаний у Києві 6 грудня 1991 р. «Договір  про основи  добросусідства і співробіт- ництва»  між  Україною  та Угорською Республікою. До  1997  р.  такі  та подібні угоди  були підписані з Казахською, Грузинською, Польською  та іншими республіками. Після довгих  переговорів між президентами Л. Куч- мою і Б. Єльциним  у 1997 р. вдалося  віднайти  компромісне розв’язання багатьох  економічних, військових і політичних  проблем  у взаємовідно- синах з найбільш важливим  сусідом  і партнером України — Російською Федерацією. Вироблено і взаємоприйнятні принципи розподілу Чор- номорського флоту, статусу міста Севастополя, де морська база цього флоту передається Росії в оренду на вигідних  для неї умовах та ін. В ході переговорів вдалося також досягти вигідних  взаємодомовленостей про економічні взаємовідносини двох держав,  широкомасштабний договір про основні  напрями  співробітництва.

Великого значення  зовнішньополітичні відомства Української дер- жави надають розвитку економічних відносин  з багатьма країнами  світу, особливо  з США, Німеччиною та Францією. Щоправда, українська про- мислова  і сільськогосподарська продукція з труднощами пробиваєть- ся на ринок  цих країн і водночас з набагато  вищою ефективністю — до країн СНД. Найбільш вигідним економічним партнером була і зали- шається Росія, на долю якої припадає більше половини  українського експорту. У 1991–1997 рр. в основному завершено створення національної дипломатичної служби.  Міністерство закордонних справ,  яке до 1994  р. очолював А.Зленко, мало обмежений штат (на середину 1992 р. — 200 чоловік),  але діяло самовіддано і ефективно.

Українська  зовнішньополітична служба в процесі  розвитку долала великі  труднощі: брак  достатньої  кількості  підготовлених дипломатич- них кадрів, державних асигнувань, приміщень посольств. Останнє  було

особливо дошкульним, оскільки  всі закордонні представництва СРСР разом  з їхнім майном  були привласнені Росією.  Однак усі ці проблеми поступово вирішувалися, і в цьому велику допомогу надала українська діаспора.

До 1997 р. Україна встановила  тісне співробітництво з Європейсь- ким Економічним Співтовариством та Європейським Союзом. І хоча для повноправного членства їй необхідно  виконати ще ряд вимог,  цей пер- ший крок  є досить  вагомим.

Зміцнюються відносини рівноправного і вигідного для обох сторін партнерства України і НАТО, проводяться спільні військові маневри, узгоджуються деякі напрями  політики. У 1997 р. Україна домоглася підтримки НАТО в здійсненні низки  спільних  проектів  з виробництва сучасної  військової техніки,  зокрема досконалих військово-транспорт- них літаків,  спроектованих українськими вченими.

Та попри певні досягнення українського дипломатичного відомства,

за перше десятиріччя незалежності проблем  вистачає:  нарощування інвестицій іноземного капіталу в економіку України  (при  необхідних  40 млрд. дол. до 1997 р. вкладено  лише 2 млрд.),  розширення економіч- них і політичних зв’язків з країнами  Сходу, особливо  Японією,  та Ла- тинською Америкою, з країнами  мусульманського світу.

Власне,  ці та деякі  інші завдання  розв’язувалися у кінці 90-х років XX ст. І на початку XXI ст., коли з’явилися нові протиріччя у стосунках із США та об’єднаною Європою, виникали  нові напрями  і партнери, нові геополітичні реальності  і корективи. Після терористичних актів  11 ве- ресня  2001  р.,  здійснених бойовиками світової  терористичної органі- зації мусульманських фундаменталістів «Аль-Каїда», США розгортають військові дії в Афганістані, Іраку,  погрожують Північній  Кореї  та Ірану. Це змінює  геополітичну ситуацію. Перш  за все слід  відзначити деяке

«похолодання»  в українсько-американських стосунках. Особливо  нега- тивну реакцію  уряду Джорджа Буша (молодшого) в США викликали їх підозри, що Україна продавала  уряду Саддама  Хусейна  (Ірак)  новітню протиповітряну техніку (так звані «кольчуги») та інші види сучасної зброї. Європейські країни  висловлювали критичні  зауваження з приводу  по- рушення демократичних норм в Україні, особливо у зв’язку із вбивства- ми журналістів, обмеженням свободи  преси  та ін.

В той  же  час  все  більше  активізувалися і поглиблювалися парт-

нерські  зв’язки  Україна–НАТО,  що знайшло  свій  вираз  у спільних  ма- неврах та консультаціях. В кінці 90-х років Україна  направляє  невеликі військові підрозділи для участі в миротворчих акціях в Косовому, Маке- донії, окремих африканських країнах.  Та особливого значення  набуває участь українських військ  в Іраку в 2002  р., де армія  США розгорнула

бойові дії проти режиму Саддама Хусейна і окупувала країну. Ця акція дещо зміцнила  авторитет України на світовій арені і поліпшила ук- раїнсько-американські відносини. Одночасно  українське керівницт- во здійснило низку  кроків  по зміцненню зв’язків з Росією,  особливо після приходу  В. Путіна на посаду  президента Росії.  Новий  російсь- кий лідер здійснює більш виважену політику  у відносинах із зовнішнім світом,  особливо  США, європейськими країнами  та Україною.  Впер- ше для зміцнення зв’язків з нею у 2002  р. в Росії за його  ініціативи відбулося  проведення «року України», а в 2003 р. — в Україні — «року Росії».  Окремі  ускладнення, такі  як у жовтні  — грудні  2003  р.  про- блема Тузли (острів  в Азовському морі,  приналежність якого  Україні була піддана  російським керівництвом сумніву),  налагоджувалися шляхом  переговорів.

У 2004 р. в Києві був підписаний українсько-російський договір  який уладнав всі прикордонні спори  і непорозуміння. Це сприяло  посилен- ню атмосфери довіри  між Україною  і Росією  та в цілому з СНД. В цих умовах з’явилася можливість укласти договір  про створення так звано- го  єдиного економічного простору, який  має  привести до поступової ліквідації  бар’єрів на шляху переміщення товарів,  послуг,  робочої  сили між Білорусією, Росією,  Казахстаном та Україною.  Цим договором чо- тири країни мали зробити великий  крок на шляху економічної інтеграції, що сприятиме прискоренню їх економічного розвитку. І все ж до 2002 р. українсько-російська торгівля  знижувала  темпи, хоча Україна споживає найбільше  енергоносіїв, що йдуть з Росії. Поряд з цим у 2000–2003 рр. вона розширила свої торгові стосунки з Польщею,  Німеччиною, Італією та деякими країнами  Близького Сходу, Азії, Африки і Латинської Аме- рики.  Проте розширення торгових зв’язків з країнами ЄС було для України  найбільш  вигідним.

У зовнішньополітичних стосунках з ЄС у 2003–2004 рр. певним  ус- піхом слід вважати розв’язання проблеми вступу України до світової організації торгівлі  та налагодження спільної  діяльності  з ФАТХ (Міжна- родна  організація боротьби  з відмиванням брудних» грошей).

Поряд з цим ПАРЄ (Парламентська Асамблея  Ради Європи)  в кінці

2003  — на початку  2004  рр.  досить  гостро критикує проведення ре- форми  Конституції України  як такої,  що не повинна  здійснюватися на- передодні президентських виборів  (2004  р.), а також  методи  її прове- дення. Європейське співтовариство затягує  також надання Україні статусу країни  з ринковою економікою. Лише на початку 2006 р. такий статус був наданий  США і країнами  ЄС.

18.4. Зміни  у культурному  житті. Церква в незалежній

Україні

В часи перебудови все радянське суспільство зробило певні кроки в своєму  культурному та ідеологічному розвитку, що підготувало пере- думови  для подальшого поступу.  Відбувався  процес  наростання глас- ності,  що сприяло  подальшій  демократизації, плюралізму ідеологічних і  мистецьких позицій, відходу  від тієї  єдиної  державної  ідеології, яка зумовлювала однозначність оцінок  суспільних  явищ, духовної  спадщи- ни та відображення художньо-мистецькими засобами світу. Культурний процес  у другій половині 80-х років впливав на процеси суспільно-полі- тичного  життя, змушуючи людей замислитися над питаннями його моральності, гуманності та відповідності загальнолюдським цінностям. До суспільно-політичних процесів долучилися  творчі спілки України,  які обговорювали гострі  питання сучасності, вивчали деформаційні явища минулого, історію українського народу, його традиції  та обряди,  що фальсифікувалися або замовчувалися раніше.  Піднімалися питання щодо національно-мовного статусу республіки та її русифікації. У 1989 р. утворюється Товариство української мови  імені  Т. Г. Шевченка, яке  в жовтні  1991  р.  отримало  назву  Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Т.Шевченка. В кінці 80 — на початку 90-х років ліквідовуються деформації у національно-мовному житті,  зростає мережа  українських шкіл, навчальних  закладів  для національних  меншостей. Збільшується випуск  українських газет,  книг,  передач на радіо і по телебаченню  та ін. Тенденції  модернізації виявлялися  в усіх сферах  культури  і науки.

Утвердження незалежності мало сприяти продовженню та удоско- наленню цих процесів. В суверенній державі  національно-духовне відродження було можливе лише на основі радикальної демократизації всього  культурного процесу  з урахуванням  національного складу насе- лення,  різноманітності регіонально-політичних та регіонально-культур- них особливостей, релігійної неоднорідності. У вирішенні всіх завдань нового етапу культурного розвитку в Україні провідну роль мало відігра- вати подальше реформування системи народної освіти, що завжди була однією  із основних ланок духовного життя суспільства. Вона потребу- вала подальшого вдосконалення.

Вже з 1991/92 навчального  року, відповідно до вимог  Закону «Про ос- віту» (1991 р.), починається урізноманітнення форм шкільної освіти, що вра- ховувало інтереси, нахили, здібності дітей. В Україні розширюється мережа закладів  з поглибленим вивченням  певних  дисциплін, відкривається все більше ліцеїв, коледжів, гімназій, в яких поряд з вивченням загальноосвітніх предметів в об’ємі середньої школи вирішувалися й інші завдання.

У 1992/93 навчальному році в Україні працювало 4,3 тис. національ- них шкіл,  179 гімназій, 130 ліцеїв,  11 авторських шкіл,  5 коледжів,  17 приватних шкіл, в яких за національними програмами навчалося понад

150  тис.  учнів.  Однак  в умовах  погіршення життєвого рівня  більшості населення  нові типи шкіл, в основному платні, були доступні  лише для багатих громадян, і в кінцевому результаті загальна маса підростаючо- го  покоління  від цих перетворень не отримала  значного поліпшення знань і виховання.

Дещо покращився рівень знань певної частини учнів в результаті відмови  від догматичної однаковості навчальних  програм, підручників та методик. Це сприяло  творчим  пошукам  педагогів, розкриттю їх здібностей і талантів,  урізноманітнювало навчально-виховний процес. Були здійснені помітні  кроки  в гуманізації науки  та освіти.

Намітилися  значні зрушення в реалізації  державного статусу украї- нської  мови.  У 1993  р. в перші  класи  українських шкіл  прийшло  66\% дітей.  Зросла  кількість  учнів нацменшостей, які навчалися  рідною  мо- вою: у 1992/93 навчальному році 25,3 тис. дітей навчалося румунською мовою,  18,8 тис. — угорською, 6,4 тис. — молдавською, 0,6 — польською, 0,3 тис. — кримськотатарською.

Загалом  же освіта в незалежній Україні знаходилася у стані занепа- ду. Економічна  криза,  масове безробіття і зубожіння населення не дава- ли можливості забезпечити потреби  народної  освіти. До кінця 1997 р. учителі  нерегулярно отримували зарплату,  яка  до того  ж була мізер- ною. Учительство  виявилося  однією  із найменш  захищених верств  на- селення  і тому  час від часу вдається  до страйків та демонстрацій. У

2003 р. заробітна плату учителям підвищили майже на 30\%, однак вона була все ще далека  від мінімального споживчого кошика.

Зроблені  також перші суттєві кроки  на шляху перебудови вищої і середньої спеціальної  освіти:  реорганізується структура з метою на- ближення  її до нинішньої  практики суспільного та соціально-економіч- ного  життя,  скорочуються масштаби підготовки спеціалістів через  за- очну та вечірні форми навчання. Поряд з державними створюються навчальні заклади,  які базуються на інших формах власності, — регіо- нальні, приватні. Введена  контрактна (платна)  система навчання.  Од- нак останнє  розширює можливості для отримання вищої освіти  вихід- цям із забезпечених сімей, а для навчання молоді із малозабезпечених родин  вони значно звузились. А це ослабляє  інтелектуальний потенці- ал українського народу.

Зростає мережа нових, необхідних  для соціально-економічного розвитку держави  вищих і середніх  спеціальних закладів:  відновила діяльність  Києво-Могилянська академія,  відкрилася у Києві  національ-

на академія  управління,  у Донецьку і Сумах — фінансові  академії  і т.д. В Україні розгортається робота  по акредитації вузів, перетворення ча- стини їх на університети, переходу їх на українську мову навчання. Зап- роваджено вступні екзамени з української мови. Однак через економічні негаразди в державі  звужується фінансування  вищих  навчальних  зак- ладів, в 1,5–2 рази збільшено  навантаження на викладачів вузів при зменшенні зарплати  та стипендій студентам. Матеріальне забезпечен- ня викладачів  українських вузів є найгіршим у світі.  Щодалі  більше це негативно впливає  на кадровий склад  вузів.  На середину 90-х років видатки  на підтримку одного  спеціаліста у вузах розвинутих країн у 5–

6 разів  більші,  ніж в Україні.  І все ж з кінця  XX ст.  становище почало трохи  покращуватися: введено  досить  прийнятну наукову  пенсію,  а в

2002–2003 роках більш ніж на 30\% зросла  заробітна плата.

Складним залишається становище української науки. У доперебудовні часи відомчі інтереси, бюрократизація дещо загальмували науковий  про- грес.  У 80-х роках  згубно  впливало  на стан науки  захоплення  багатьох наукових закладів лише прикладними дослідженнями. І все ж українська наука, крім  гуманітарних її галузей,  розвивалася загалом  динамічно, на рівні світових досягнень. Серед наукових закладів України провідним центром  і в роки незалежності залишилася Академія наук, яка в 1994 р. була проголошена національною (НАН України).  Однак і тут відчувалася недооцінка фундаментальних досліджень. До того  ж понад  90\%  нових технологічних розробок не впроваджувалися у виробництво.

У науковій  сфері в цілому по Україні великі труднощі  створюють низький рівень  її фінансування, криза  виробництва і мізерний попит підприємств на наукові  розробки. Це спричинило недостатнє матері- ально-технічне і кадрове  забезпечення наукових  закладів,  в які майже не надходять сучасні прилади  та обчислювальна техніка. Окремі  інсти- тути втратили  50–60\%  своїх працівників, які виїхали за кордон  або пе- рейшли в інші сфери діяльності.  Вже в 1994 р. було відомо, що в західні країни  з України  виїхало до 30 тис.  учених,  переважно з природничих та прикладних наук.  Внаслідок падіння  престижу наукової  праці  спос- терігається зниження професіоналізму вчених, небажання  молоді всту- пати до аспірантури і відсутність там конкурсу. Такий стан не дає надії на швидкий вихід  України  з кризи, хоча  немало  вчених  працюють  у цьому напрямку.

В середині 90-х років поступово змінюється ставлення до фундамен- тальних досліджень в інститутах  НАН України,  розвиваються її зв’язки з деякими закордонними науковими установами. У 1996–1997 рр.,  після створення в структурі уряду України  спеціального міністерства в спра- вах науки  на чолі з академіком В.Семиноженком, діяльність  багатьох

наукових закладів активізується. Динамічніше розвиваються гуманітарні науки,  створюються нові інститути, нові напрями  досліджень. Зокрема, засновано інститут  української мови,  інститут  сходознавства імені А. Кримського, інститут  світової  економіки і міжнародних відносин, інсти- тут соціологічних досліджень та ін., переважно в складі  НАН. У 2001–

2003 рр. відбувається певне зростання фінансування  наукових  дослід- жень,  нових розробок в космічній галузі  та ін.

Розгорнута робота щодо написання фундаментальних праць з історії України, історії української культури,  зміцнюються зв’язки наукових зак- ладів гуманітарного напряму з діаспорою, яка частково  повернулася на історичну батьківщину і включилася  в державне  та культурне  будівниц- тво (В. Гаврилишин, Б. Кравченко, Й. Пріцак,  Т. Гунчак  та ін.).  Активізу- валася робота наукових  інститутів  під керівництвом академіків І. Кураса та В. Смолія.

По-новому запрацювала Всеукраїнська атестаційна комісія  (ВАК)

України, створена  національна  система атестації наукових кадрів. Отже, з’явилися перші  ознаки  виходу української науки  з глибокої кризи.

В умовах національного духовного відродження, відмови від єдиної державної  ідеології  в суспільному житті  відбувалося  оновлення  украї- нської  літератури  та мистецтва. На початку  90-х років  більшість митців відмовилася від визнання  в художній  творчості  методу соціалістичного реалізму  як єдиного, що має право  на існування.  Утверджується плю- ралізм, розмаїте відтворення світу, тому числі і засобами авангардного мистецтва. Відбувається переоцінка суспільних  ідеалів  та історичних явищ. Політизація  суспільства в другій  половині  80-х років втягла літе- раторів та митців у бурхливий  круговорот національно-визвольних про- цесів.  Це продовжувалося і в 90-х. Прозаїки-романтики і поети-лірики ставали  палкими  політиками, які боролися за ідеали  української дер- жавності  та реформування суспільства. І тому в цей період  центральне місце  належить  публіцистиці. Слід відзначити наповнену  високим гро- мадянсько-політичним змістом творчість  О. Гончара, М. Вінграновсько- го, І. Драча, І. Дзюби, Л. Костенко, Р. Лубківського, П. Мовчана,  Б. Олій- ника, С. Плачинди, Д. Павличка, В. Яворівського та ін. Широко розгорнув публікації з призабутої спадщини академік  М. Жулинський. Однак нега- тивно  впливає  на творчість  літераторів  розкол  їх національної  органі- зації у 2003 р.

Кінець 80 — початок 90-х років характеризувався проведенням заходів, спрямованих на підвищення творчої  активності інтелігенції, посилення її ролі в державотворчому процесі. Це урочистості з приводу  визначних ювілеїв вчених, літераторів, митців (М. Грушевського, Б. Хмельницького, І. Мазепи, Л. Українки, Т. Шевченка, Б. Лепкого та ін.), форуми інтелігенції

України (1991 р.), українців світу (1992, 2001 рр.), фестивалі сучасної української пісні «Червона рута» та ін. Посилюється вплив творчості художніх  колективів української діаспори, яка  органічно вливається  в систему українських національних  духовних цінностей. Безперечно, визначальне  місце  посідає  творчість  митців  «материкової»  України, однак  цінності  діаспори в умовах  незалежності і національно-культур- ного відродження викликають значний  інтерес.  Видаються твори В. Бар- ка, І. Багряного, У. Самчука  та ін., проводяться виставки майстрів  обра- зотворчого  мистецтва у найбільших  бібліотеках  України  — імені В. Вернадського, НАН України у Києві,  імені Короленка у Харкові та ін., відкриваються зали зарубіжної україністики. Надзвичайну популярність здобула  «Енциклопедія  українознавства» В. Кубійовича.

Поступово повертаються в Україну  культурні  цінності, які  з тих чи інших причин опинилися за кордоном. Створена  і активно  діє відповід- на національна  Комісія при Кабінеті Міністрів України, її зусиллями була повернута  частина архіву О. Довженка з Росії, архіви В. Барка та окремі праці української художниці  Л. Морозової із США, частина  мистецьких творів  художника М.Андрієнка тощо.  Однак багато  скарбів  української культури та її історичних пам’яток — козацькі клейноди, скіфське  золо- то та ін. — все ще знаходиться поза  межами  держави.

Позитивні процеси відбуваються в народному мистецтві. Відрод- жується інтерес  до українських вишиванок, рушників, килимарства, ху- дожніх виробів  та гончарства. Але особливу  зацікавленість викликає розвиток писанкарства, яке переслідувалося за радянських часів і збе- реглося  лише в Прикарпатті та окремих селах Східної України. Здобут- ки у цій сфері народної  творчості  були відзначені  на міжнародній нау- ково-практичній конференції «Писанки  — символ  України» (2001  р.).

Суперечливі, а часом  і тривожні  процеси відбуваються у сфері  пе- ріодичної  преси  та книговидавництва. В першій  половині  90-х років  в Україні з’явилася величезна  кількість  нових газет та журналів.  У 1994 р. зареєстровано 892 періодичних видання загальнодержавного характе- ру і 2015 — місцевого. Однак їх тираж швидко  падає (за 1995 р. — у 8 разів). Це пов’язано з обвальним  падінням  доходів населення  та подо- рожчанням друкованої продукції.

Різко зменшується кількість  українських органів  преси  — з 1992 по

1994  р.  з 60  до  27\%.  Водночас  російськомовних газет  стало  вдвічі більше. Відбувається комерціалізація преси,  падає  її інтелектуальний і професійний рівень.  Але найбільш  катастрофічним був стан книгодру- кування,  де у зв’язку із надзвичайно високими цінами  в десять  разів зменшилися тиражі видань. Дедалі менше видається книг мовою корінно- го  населення.  Тобто  відбулася  повальна  русифікація та американізація

книжкового ринку.  У 1993 р. із загальної  кількості  книг  майже  94\% ви- дано російською і лише 6\% — українською. При цьому серед  російсь- комовних видань переважають не твори класичної  художньої  літерату- ри, а розважальне «чтиво».

Створене  у 1994  р. міністерство в справах  преси  та інформації  все ще діє недостатньо результативно, хоча вживаються заходи для зміцнен- ня матеріально-технічної бази  видавництв та телебачення.  З великими труднощами відроджується кінематографія, яка майже  втратила  націо- нальний характер.  В 90-х роках створено кілька фільмів, які здобули виз- нання не лише в Україні,  а й за кордоном. Зокрема, у 1990  р. вперше  в історії українського кіно фільм «Лебедине  озеро.  Зона» одержав нагоро- ди найпрестижнішого  кінофестивалю в Каннах.  Однак  порівняно з ра- дянськими часами кіностудії випускають набагато  менше фільмів. На телеекранах  переважно пропагується насильство та порнографія.

Розвиток театрального мистецтва значною  мірою  пов’язаний з но- ваторського діяльністю  режисерів. Це такі  видатні  діячі  як  І. Борик, Р.Віктюк, С. Донченко, С. Мойсеєв, В. Петров  та В. Шарварко. Світову славу здобули  постановки Р.Віктюка. Попри всі труднощі  розвивається пісенна  творчість,  хоча і тут комерціалізація та економічна криза  знач- но ускладнюють ситуацію. Плідно  працює  велика  група  композиторів та співаків,  досвідчених і молодих,  які демонструють свої  досягнення не лише на фестивалях  і концертах, а й по телебаченню  та радіо.  Це композитори О. Білаш,  І. Карабиць, В. Морозов, виконавці О. Білозір, І. Бобул,  Р. Кириченко, П. Дворський, В. Шпортько, С. Ротару,  В. Зінке- вич, П. Зібров, В. Білоножко, Л. Сандулеса та багато інших майстрів кла- сичного і естрадного мистецтва.

Значні зрушення помітні і в культурному житті національних  меншин України.  Розвивається система національних  шкіл,  бібліотек,  преси, радіо і телебачення,  театрів та творчих колективів. Налагоджується підготовка кадрів  національної  інтелігенції, створено низку  культурно- освітніх товариств. Зокрема, лише товариство єврейської культури об’єднує нині 36 єврейських організацій у 75 містах  України.

Відродження духовності українського народу значною  мірою  пов’я-

зане з відродженням релігії і церкви, досягненням реальної свободи совісті.  У 1991 р. в Україні діяли три організації християнських церков: Українська православна церква  (УПЦ), підпорядкована Московському патріархату  на правах так званої автономії, Українська  греко-католиць- ка церква  (УГКЦ) з центром  у Львові  та Українська  автокефальна  пра- вославна  церква  (УАПЦ), яка визнавала  верховним ієрархом митропо- лита Мстислава (Скрипника), резиденція якого  знаходилася в США. За УПЦ, яку очолював митрополит Філарет  (Денисенко), виступали  владні

структури на сході і півдні  України,  УАПЦ підтримувала частина  інтелі- генції та населення  Наддніпрянщини, УГКЦ — більшість населення  і місцева влада Галичини. Уряд України та деякі депутати Верховної  Ради в 1991–1992 рр. намагалися домогтися згоди  Московського патріарха Алексія II на перетворення УПЦ Московського патріархату  в Українську автокефальну  церкву.  У відповідь  він позбавив Філарета  сану і поста- вив на його  місце  Володимира (Сабодана), митрополита Ростовсько- го. Однак у червні  1992  р. за ініціативи  Філарета  створюється Україн- ська  православна церква  — Київський патріархат  (УПЦ–КП).  Відбувся масовий перехід священиків УПЦ–МП в УПЦ–КП на Волині та Київщині. Після тривалої  боротьби  та реорганізацій, з приходом Л.Кучми  на по- саду Президента, урядові кола України надають певну підтримку УПЦ– КП. Одночасно  урядова  політика  спрямовується проти  розширення впливу УГКЦ. В цілому в Україні у 1988–1992 рр. між конфесіями вела- ся непримиренна боротьба  за  приміщення церков  і церковне майно. Особливо  гострим було протистояння віруючих  УГКЦ і РПЦ. Уніати за- хоплювали  храми РПЦ, виганяли  священнослужителів та віруючих,  вда- валися навіть до терору. Мали місце масштабні міжконфесійні конфлікти не лише в Галичині,  а й на Київщині  та Вінниччині  між УАПЦ і РПЦ. В ре- зультаті РПЦ майже витіснили із Західної України і ослабли її позиції  на Правобережжі.

Цим скористалися і значно активізували свою діяльність секти єван- гелістів,  баптистів, РУН-віри, сатаністів, а також кришнаїзм та буддизм. Восени  1993  р. секта  «Білого братства»,  більшість  членів якої прибула з Росії, навіть спробували захопити  Софіївський собор у Києві. Поряд з цією реакційною організацією були створені  ще кілька агресивних, ан- тигуманних сект.  І хоча українське законодавство забороняє діяльність іноземних місіонерів на території  держави, однак багато з них закупову- вали ефірний  час на радіо і телебаченні  і пропагували свої ідеї.

Попри  всі  труднощі, чвари  та посягання іноземних держав  на ук- раїнські  церковні конфесії,  законодавство України в церковній сфері відзначається демократичністю і толерантністю, і це сприяє  поступо- вому релігійному замиренню в державі.  У 1996–1997 рр. уже не було серйозних конфліктів між конфесіями навіть на рівні невеликих  парафій. Вплив церкви в українському суспільстві посилюється. У 1995 р. найбіль- шим авторитетом користувалася УПЦ–МП, яка охоплювала 6132 релігійні  громади. УПЦ–КП поширює свій вплив на 1753 парафії, УАПЦ —

616, УГКЦ — 3032, римсько-католицька церква — 651, союз євангельсь- ких християн  — 1420,  а «п’ятидесятники» — на 680 парафій.

В 90-х роках  зростає не лише  кількість  віруючих  і їх громад, а й конфесій. Наприкінці 1994  р.  в республіці  нараховувалося 64  різних

конфесії,  що майже вдвоє перевищувало їх кількість у 1991 р. Розвиток численних  релігійних течій надає населенню  можливість вільного  вибо- ру духовних  ідеалів. Однак у 1996–1997 рр. посилюються православні конфесії.  В умовах  демократизму незалежної України  релігійне життя значно активізувалося. Водночас внаслідок  глибокого розколу  в право- слав’ї та існування в ньому кількох течій виникло небезпечне для україн- ської церкви  протистояння. Політична ситуація  диктує  необхідність об’єднання православних конфесій  в єдине  ціле та створення єдиної національної  церкви.

Нова незалежна  Українська  держава  у 2001  р. відсвяткувала своє перше  десятиріччя. Ступивши  на шлях реформ  у середині 80-х  років, український народ  у 1991  р. здобув  державну  незалежність. Відбувся новий етап українського національного відродження, і в Україні розгор- нувся  державотворчий процес. Однак  народ  виявився  недостатньо підготовленим до цього.  Оновлення  соціально-економічного, суспіль- но-політичного та культурного життя в Україні відбувається з великими труднощами: відчувається  консерватизм, брак  компетентності. Бажа- них результатів  не досягнуто, хоча початок  XXI ст. позначився деяким зростанням економіки та культури.  Замість  виходу з кризи  у 80-х роках стався  економічний обвал.  Господарство, особливо  сільське,  перебу- ває в кризовому стані, суспільно-політичне життя характеризується гострою боротьбою між гілками  влади, а також між різними політични- ми силами.  Відчувається відсутність єдності  в суспільстві, його  недо- статня  зрілість.  З великими труднощами здійснюється відродження в галузі духовного життя, культурного розвитку, яке більше схоже на зане- пад. Україна потребує глибоких реформ,  стимулювання державотворчих процесів, нових  людей  у керівництві, спроможних побороти корупцію, викликати довіру  і нове морально-політичне піднесення в суспільстві. Необхідна  єдність  всіх політичних  сил і партій,  щоб Україна стала роз- винутою  європейською державою.