Тема 15 захІдна  украЇна в 20–30-х роках

15.1. Польська  політика  щодо  Західної України

Діставши підтримку країн Антанти і рішення  Паризької мирної  кон- ференції про тимчасову  окупацію  Галичини, Польща проводила політи- ку, спрямовану на остаточне  і повне її приєднання. Був запроваджений жорстокий окупаційний режим,  скасований Галицький  районний сейм, ліквідовані  органи  самоврядування. Окупанти  заборонили навіть назви

«Західна Україна» і «Східна Галичина», ввівши замість них «Малопольсь- ку Всходню».  Українці,  німці, євреї  були усунуті  з адміністративних по- сад, а багато  хто — із державних установ.

Намагаючись завершити анексію  Галичини, польський уряд у 1921 р. провів перепис населення,  включаючи  і західноукраїнське, у 1922 — загальні  парламентські вибори. Українці  бойкотували ці акції,  розгор- нувши  саботажницький рух та почали  організовуючи партизанські за- гони. Створена у 1920 р. Українська військова організація здійснила ряд терористичних актів.

Знаходячись у Відні,  еміграційний уряд  ЗУНР  під  керівництвом

Є. Петрушевича надсилав  великим  державам  ноти  протесту  проти польської  окупації  та проекти відновлення  незалежності Галичини.  Од- нак у березні  1923  р. вони  остаточно  визнали  Східну Галичину  части- ною Польської  Республіки, яка обіцяла надати Західній  Україні автоно- мію та можливість вільного розвитку. Як показали наступні події, Польща вкотре  здійснила обманний дипломатичний маневр.  Цим рішенням Антанти  українці  були  залишені  на милість  їхніх ворогів. Всі  польські політичні партії, за винятком компартії Польщі, виступали  за закріплен- ня польського панування  на анексованих землях,  вдаючись  то до при- мусової  асиміляції  і терору,  то до гнучких  та поміркованих методів.

З 1923 по 1926 рік уряд національних  демократів (ендеків), зміцню- ючи соціальну базу польського колоніалізму і здійснюючи політику асимі- ляції українців, переселив до Галичини  і Волині більше 300 тис. військо- вих і цивільних  колоністів («осадників), яким,  незважаючи на земельний

«голод» в українському селі, виділив  велику кількість  кращих  земель  та щедрі субсидії. Ті, хто не мав хисту до сільського господарства, обійма- ли привілейовані посади  поліцаїв, поштових, залізничників. Це виклика- ло гостре  невдоволення серед  українців.  Уряд Польщі брав курс на ко-

лонізацію. У 1923 р. забороняється вживання слова «українець», «україн- ський»,  а замість  них вводилося — «русин», «руський».  У 1924  р. уряд забороняє в державних установах  та органах  самоврядування українсь- ку мову, а українські школи перетворюються у двомовні  («утраквістичні») з переважанням польської. У Львівському університеті ліквідуються ук- раїнські кафедри,  а на навчання майже не приймається галицька молодь. Все  це свідчило  про  те, що до середини 20-х років  уряд  і переважна більшість польських  партій проводили по відношенню до української меншості політику  конфронтації та колоніального гніту.

У 1926 р. уряд Ю. Пілсудського зробив  кілька спроб  поліпшити сто- сунки  з українцями. При  цьому  малося  на увазі залучити  галичан  до здійснення ідеї так званого «прометеїзму». Суть його  полягала  в тому, що історичною місією  Польщі є звільнення  народів Радянського Союзу, насамперед українського та білоруського, від московського панування та об’єднання їх з Польщею на федеративних засадах.  Однак відбуло- ся лише деяке поліпшення становища волинських селян, серед яких розподілили певну частину  урядових  земель.  Поряд з цим посилюєть- ся наступ польських  націоналістів і фанатичних католиків  на православну церкву  на Волині.  Православне волинське селянство  цим обурилося, і всі акції по примиренню були зведені  нанівець.  Ідея «прометеїзму» зу- стріла впертий  опір частини  урядовців, а також польських  націоналістів і була швидко  забута,  хоча за нею ховалася спроба  підготовки нового походу на Київ.

Економічна  криза  1929–1933 рр., яка боляче вдарила  по українсь- кому  селянству, ще більше загострила конфронтацію між українцями і польським колоніалізмом. Особливо  погіршилися стосунки між галича- нами і польськими колоністами. Влітку 1930  р. прокотилася хвиля се- лянських стихійних  нападів на польські  маєтки, їх підпалів та розгрому. Було зареєстровано близько  2200  актів  «саботажу».  У відповідь  уряд здійснив жорстокі акти покарання: в села Галичини  вводилися підроз- діли польської поліції та кавалерії для «пацифікації» (заспокоєння). Вони руйнували  українські громадські центри,  бібліотеки, конфісковували майно,  жорстоко били селян, а то й убивали їх. Було розгромлено 500 сіл, заарештовано 2000 чоловік,  переважно молодих,  третину  їх засу- дили до різних  строків  тюремного ув’язнення.

В цей час Пілсудський розпустив парламент, посадив  під арешт українських депутатів,  а їх виборців, вдаючись до терору,  примушували голосувати за польських  кандидатів у депутати.  Все це поглибило польсько-українське протистояння, призвело до зростання екстреміз- му з обох сторін.  В цих умовах помірковані польські  кола, уряд Польщі і ліберальне українське національно-демократичне об’єднання (УНДО),

деякі кооперативні лідери пішли на взаємні  поступки і уклали обмеже- ну угоду, відому під назвою «Нормалізація», яка зобов’язувала українців підтримувати інтереси  польської  держави, голосувати за бюджет,  за що українці  мали отримати невеликі  поступки. Однак ненависть  і недовіра в українському суспільстві були такими глибокими, що угода викликала лише роздратування та критику і була зірвана.

У другій половині 30-х років посилюється польський шовінізм та його агресивні акції проти українців. Натовпи поляків плюндрували українські установи, переслідували і цькували  українців. Особливою жорстокістю відзначалися напіввоєнізовані загони  польських  «стрільців», що пере- слідували і громили українські організації, особливо культурні. Їх підтри- мували воєнні  кола та релігійні  католицькі діячі.

На Волині продовжувався наступ на православну церкву — основну опору української самобутності в краї. Велася пропаганда окатоличен- ня православних українців. Греко- чи римокатоликам власті передали

150  православних церков,  а 190  по-варварському зруйнували. Із 389

православних церков,  що діяли на Волині в 1914 р., до 1939 р. вціліла лише 51. Аналогічні методи застосовувалися на сусідній Холмщині та Поліссі,  де озброєні банди тероризували місцевих  жителів,  змушували їх перейти  в католицтво. Але переважна більшість  віруючих  зберігала вірність  православній церкві.

15.2. Соціально-економічний розвиток

Українські  землі, що увійшли  до складу Польщі, становили  третину її території. У 1931  р. на цих землях  мешкало  8,9 млн чоловік,  у тому числі українців  5,6 млн (63\%),  поляків  — 2,2 млн (25\%),  євреїв  — 0,9 млн (10\%).  Українці складали  близько  16\% населення  всієї Польщі, те- риторія  — 25\%. Західноукраїнські землі були аграрним придатком, або внутрішньою колонією, що  постачала  центральним реґіонам  Польщі дешеву сировину та робочу силу. Близько  80\% населення  Західної  Ук- раїни складали селяни і лише 8\% — промислові робітники. Становище економіки ускладнювалося спустошеннями світової і громадянської війн, згубним впливом  всесвітньо-економічної кризи  1929–1933 рр., диск- римінаційною політикою уряду.

Найпекучішими проблемами селянства  залишалися малоземелля і безземелля, перенаселеність сіл. У населених  українцями польських воєводствах на 1,2 млн селянських господарств припадало 60\% землі, а близько  2 тис.  великих  маєтків,  які належали  полякам,  охоплювали

25\% оброблюваних площ.

Дещо кращим  було становище селян на Волині, де земля була більш високоурожайною і там мешкало менше польських  великих землевлас- ників. Щоб хоч частково  розв’язати земельне питання, у 20-х роках уряд сприяв  розділу великих маєтків.  Однак більшість земель переходила до польських  селян та переселенців з Польщі — осадників. Малоефектив- ною виявилася  і еміграція, оскільки в міжвоєнний період  США і Канада скоротили квоту  емігрантів, і туди виїхало  лише 170 тис.  західних  ук- раїнців. І все ж українське селянство  зуміло зберегти свої позиції, а заможна  його  верства  навіть розширила їх. Значного розвитку набула сільська  кооперація.

Промисловість розвивалася мляво: уряд підтримував лише промис- ловий розвиток Центральної  Польщі. Туди направлялися кошти  від по- датків з українського селянства  Галичини і Волині. Навіть традиційні нафтова і лісова промисловості розвивалися повільно.  В них було зай- нято лише 135 тис. робітників. Також повільно зростала  харчова, пере- робна та інші галузі.  Не з’явилося жодного нового  промислового цен- тру. Єдиним  був Львів (300 тис. чол.), де переважали поляки і євреї. Тут уряд певною мірою  підтримував польських  капіталістів, і створювались підприємства з переробки сільгоспсировини. У Львові виникло  і кілька нових підприємств українських бізнесменів, а також  кооперативні гос- подарські об’єкти, що належали  українцям.

І все ж українська буржуазія  була слабкою. Фінансовий капітал тра- диційно  знаходився під контролем євреїв.  У соціально-економічному, як і в політичному житті Західної  України  продовжувала зростати роль української інтелігенції. Але на відміну  від XIX ст., коли  велику частину цього стану складали  священики, у 20–30-х роках переважна більшість інтелігенції стала  світською. Кількість  її наближалася  до 15 тис.  осіб. Головною причиною відносно  невеликої  чисельності освічених  українців була політика  уряду, спрямована на обмеження для представників не- польської  національності вступу  до вузів.  Так, у Львівському універси- теті частка  українців  ледве сягала  10\%.  Отримуючи освіту,  західноук- раїнська  молодь не мала роботи  в містах.  Вона працювала  переважно в селах вчителями,  службовцями в кооперативах, які швидко  зростали. Поступово розширювалися групи,  які  опанували  юриспруденцію, ме- дицину,  фармакологію, інженерну справу,  де монополію довго  утриму- вали поляки та євреї. Закритою для українців  залишалася  служба в урядових  установах:  урядові  посади  призначалися лише для поляків.

Діяльність переважної більшості українських інтелігентів  на селі сприяла  деякому  прискоренню його  соціально-економічного та куль- турного  розвитку. Частина  інтелігенції прагнула  розвивати коопера- цію,  культурно-освітні товариства, українську школу  (це  мало  назву

«органічний сектор»).  Кількість  українських кооперативів зросла  з 580 у 1921  р. до 4 тис. у 1939  р. Кооперативний рух сприяв  економічному самозахисту українців  і одночасно готував  їх до самоврядування. Зро- зуміло,  польський уряд його  не підтримував.

15.3. Національно-визвольна боротьба

У відповідь  на антиукраїнську колонізаторську спрямованість діяль- ності уряду і шовіністично налаштованих громадсько-політичних об’єд- нань  Польщі  українці  вели  активну  національно-визвольну боротьбу. В перші роки після війни ЗУНР з Польщею сили, що творили національну революцію в Західній Україні, не змирилися з польською окупацією і продовжували боротьбу.

Радикальна молодь створила у 1920 р. в підпіллі Українську  військо-

ву організацію (УВО), яка розгорнула терористичну діяльність.  У ній певний  час мали  значний  вплив ліві, і УВО довго  не ставала  на шлях антирадянської боротьби. З’являються прорадянськи налаштовані партизанські загони. Радянська Україна з її українізацією, як пріоритет- ною політикою, справляє  враження, що вона — батьківщина всіх ук- раїнців.  Цьому сприяли  і протести СРСР проти  окупаційного режиму  в Східній Галичині і на Волині, а також винахідлива  діяльність українських дипломатів із радянських зовнішньополітичних представництв у містах найбільшого зосередження українських зарубіжних громад. Поміркована українська газета «Діло», орган УНДО, писала: «На берегах Дніпра  кла- дуть підвалини  того  національно-державного будинку,  який об’єднує в собі всі частини  роз’єднаної і розшматованої тепер землі».

Подібні настрої  в 20-х роках  пояснюють зростаюче бажання  різних прошарків західноукраїнського населення  до переміщення в УСРР. Це було прагнення української інтелігенції, інших соціальних  груп до об’єд- нання національних  сил в ім’я державотворчої роботи.  Певні деякі мож- ливості для цього існували тільки в УСРР. Зростаючий потік пересе- ленців, переважно з Галичини,  прибував  до Харкова,  Києва,  інших міст і активно  включився  у суспільно-економічне, громадське та військове життя УСРР. Справжній ренесанс української мови і культури,  атмосфе- ра загального піднесення справляли  позитивний вплив  на західноук- раїнське  населення.

У 30-х роках контрукраїнізація, насильництво в часи форсованої індустріалізації та колективізації, голодомор, масові репресії  загальму- вали і надали  зворотного напряму  прорадянським симпатіям значної частини  західноукраїнського населення.  Зближенню і єднанню  націо-

нальних сил українців було завдано величезної шкоди. Галичани, котрі переїхали  до УРСР, загинули підчас  репресій. В західноукраїнському таборі  загострюються розбіжності і суперечності, хоча в боротьбі  проти окупантів  сили національного визволення часто прагнули  однієї мети — об’єднати українців  у незалежній державі.

Особливо  загострилися протиріччя в кінці 20-х років,  після того  як загарбання Східної Галичини остаточно  санкціонувалося країнами  Захо- ду. Виявилося кілька груп суперечностей: між комуністами та їх опонен- тами, між радикальними націоналістами і центристськими партіями, ка- толиками і греко-католиками, з одного  боку, та православними — з другого, між політиками, традиційно схильними до співробітництва з колонізаторами, раніше австрійцями, тепер — поляками, і непримири- мими  до колоніального гніту діячами.  Змінювався склад антиколоніза- торських сил та їх структура.

Учасники  національно-визвольної західноукраїнської революції, на- копичивши досвід і революційне загартування, тепер були основною силою  в галицькому суспільстві. Серед них була група  борців,  яка ви- ховувала нові покоління, що, вступаючи  в життя, займали  своє місце в антиколоніальному русі. Старші і молодші  покоління  втягувалися в різні струмені  боротьби: центристський, поміркований, де застосовувалися легальні форми діяльності;  комуністичний, схильний до підготовки і проведення різних революційних дій; крайній  радикальний націоналі- стичний, який вдавався як до масових  революційних акцій, так і до інди- відуального терору.

Лівий,  центристський та правий  напрями  політичної  діяльності  ук- раїнців охоплювали  12 партій.  Серед них найчисельнішим і найвпливо- вішим  було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), прямий  спадкоємець довоєнної Національно-демократичної партії — провідної до і в часи польсько-української війни 1918–1920 рр. Ця лібе- ральна партія української інтелігенції, духовенства і частково  селянства виступала  за конституційну демократію та незалежність України,  але вважала  за необхідне  досягти цього  шляхом  реформ.  Ця партія  мала гнучку  тактику,  йшла  на  компроміси,  намагаючись нормалізувати польсько-українські відносини. Але репресії  і традиційно непримирима шовіністична політика  польського уряду та екстремізм українських на- ціоналістів  ускладнювали і зривали  ці намагання. Об’єднання контро- лювало багато українських фінансових, кооперативних, культурних  зак- ладів та організацій (Ревізійний союз  українських кооперативів — 450 тис.  чоловік,  «Просвіта» — 400 тис.,  «Сокіл» — 2 тис.).  На виборах  до польського сейму УНДО збирало  до 600 тис. голосів,  завойовуючи ве- личезну більшість  українських мандатів.

До лівого центризму слід віднести  Радикальну  партію,  яка існувала з кінця XIX ст. Вона схилялася  до європейського соціал-демократизму, а її програма закликала  до справедливого поділу  землі  серед  селян, обмеження приватної власності, відокремлення церкви  від держави  та створення українцями незалежної держави. У 1926 р. вона об’єднала- ся з партією  соціалістів-революціонерів, яка діяла на Волині,  Поліссі  й Холмщині,  і разом  вони утворили  Українську  соціалістичну радикальну партію. У 30-х роках партія радикалів  налічувала близько 20 тис. членів, здебільшого селян, сільськогосподарських робітників та групу інтелі- генції.  У кінці  20-х років  на виборах  до сейму  вона здобула  підтримку

300 тис. виборців, а з 1930 р. стала членом II Інтернаціоналу. Вона мала свою молодіжну спілку «Каменярі», яка налічувала до 7 тис. членів. На початку  20-х років  орієнтувалася на зближення з комуністами, за що була заборонена. У 1929  р. УСДП відновила  свою  діяльність,  але вже незалежно від комуністів, дотримувалася поглядів європейської соціал- демократії та засуджувала сталінські  методи будівництва соціалізму. Під її керівництвом працювало  культурне  товариство «Робітнича громада» та профспілкові організації. Партія видавала часописи «Вперед» і «Про- фесійний  вісник». У Західній  Україні діяли і деякі угодовські організації, зокрема Українська  католицька народна  партія, яка з 1931 р. стала називатися «Українська народна обнова» (УНО). Вона спиралась на греко-католицьке духовенство, була лояльною  щодо  Польщі і пропов- ідувала польсько-українське зближення та співжиття в Галичині.  Вико- ристовуючи деякі можливості опозиційної колонізаторському режиму діяльності,  українські громадські та політичні  центристські організації намагалися хоча б трохи поліпшити становище українців. Однак безус- пішно.  Це вело до посилення радикальних форм  боротьби.

У Західній Україні досить активно  розповсюджувалися ідеї марксиз- му, і в 1919 р. виникає  комуністична партія Східної Галичини,  у 1923 р. перейменована на комуністичну партію  Західної  України  (КПЗУ).  Вона була складовою частиною  комуністичної партії  Польщі (КПП),  де мала автономні  права. КПЗУ ставила завдання  шляхом соціалістичної рево- люції українських і польських  трудящих  здійснити їх соціальне та націо- нальне визволення. Висувалося гасло  приєднання Західної  України  до УСРР. «Демократичні уряди» Польщі переслідували комуністів і загнали КПЗУ в підпілля.  У зв’язку з цим  вона створює формально  непартійні легальні організації, зокрема, у 1926 р. організовує Українське селянсь- ко-робітниче соціалістичне об’єднання  «Сельроб», яке  охопило  своїм впливом  досить  широкі  маси,  особливо на Волині.  У 1928  р. на вибо- рах до сейму  «Сельроб» набрав  240 тис.  голосів  і в кінці 20-х років  в його  рядах налічувалося  близько  10 тис. членів. Це об’єднання органі-

зувало  кілька  масових  страйків та селянських виступів.  Але всередині партії відбувалися  безперервні конфлікти, загострювалися фракційні суперечності.

Однак найбільшим недоліком КПЗУ було сектантство: всі некому- ністичні  партії,  навіть  соціалістичні, вона  зараховувала  до фашистсь- ких. Ці негативні  явища в діяльності  партії значною  мірою  визначалися тиском з боку  вищих  партійних  інстанцій. До  них належали  компартія Польщі,  до складу  якої  входила  КПЗУ  та КП(б)У,  яка забезпечувала її зв’язки  з ВКП(б)  і очолюваним нею Комінтерном. Та попри  все КПЗУ прагнула діяти з урахуванням ситуації в Західній Україні та інтересів всієї України.  У березні  — квітні 1927 р., коли в УСРР з’явилися перші озна- ки контрукраїнізації, яку замасковано розгортав Каганович, КПЗУ відкрито і послідовно підтримує Шумського та інших комуністів-патрі- отів. До її патріотичної «незалежної» діяльності  з усе більшою підозрою приглядаються в Харкові і Москві. Це також викликало занепокоєння в польській комуністичній партії.

За цих умов більшість лідерів КПЗУ все більше схиляються до роз- в’язання як соціальної,  так і національної  проблем, намагаються досяг- ти єдності  дій антиколонізаторських сил. Залишаючись противниками лідерів Організації українських націоналістів, вони з повагою і розумін- ням ставилися до її рядових  членів, шукаючи  контактів  з ними.

У Москві  це викликало роздратування і недовіру.  Проти західно- українських комуністів розгортається наклепницька кампанія. Існуван- ня КПЗУ  ставало  за  цих умов  проблематичним. Її керівники невдовзі були репресовані сталінською групою, а партія розпущена. Тим самим сталінська  кліка  своїми  волюнтаристськими хижацькими діями  розва- лила вже майже  готову  і таку необхідну  єдність  національно-визволь- них сил, що могла принести національному визволенню Західної  Украї- ни неоціниму користь. До  того  ж, на довгі  роки  ліві патріотичні сили були викреслені з її суспільно-політичного життя,  а монопольне стано- вище в ньому перейшло до «інтегрального» націоналізму.

Наступ  польської  реакції  («пацифікація»)  в кінці  20-х  років  та роз- гром  українського національного відродження в кінці в УСРР, світова економічна криза  створили сприятливі умови для розвитку праворади- кального  націоналізму в Західній Україні. Широкі маси українського населення  надзвичайно гостро  відчували  необхідність своєї  держав- ності.  Однак, голосуючи за центристські партії з їх парламентаризмом і  компромісами, вони  не бачили  практичних результатів  в зміні  свого колоніального становища. Радикальний націоналізм зі своєю стратегією національної  революції  і тактикою терору  сприймався частиною  насе- лення, особливо молоддю, як необхідний. Революційна  націоналістична

молодь,  демонструючи свою  готовність до самопожертви в боротьбі за державність України,  викликала  все більшу симпатію.

В середині 20-х років  все більше привертає до себе  симпатії  мо- лоді Українська  військова організація (УВО),  яка вела боротьбу  з оку- пантами,  здійснювала терористичні акції та саботаж проти особливо ненависних польських  колонізаторів. Її керівник Є. Коновалець, готую- чись до створення нової  організації на більш широкій основі,  надавав важливого значення  розробці ідеології  всього  націоналістичного руху. Її розробляв в основному Д. Донцов. У 1926  р. у Львові  вийшла  його книга «Націоналізм». Головний постулат:  нація — це абсолютна  цінність, і немає вищої мети, ніж здобуття  незалежної держави. Викладена  в цій книзі  і в низці статей  концепція була правонаціоналістична, досить  по- ширена  в Європі  (Угорщина, Румунія,  Югославія). Вона отримала  на- зву «інтегральний націоналізм». Автор відкидав  всі загальновизнані за- кономірності історичного розвитку. Для нього мав сенс «лише один закон» — «закон боротьби... закон  вічного  суперництва націй». В такий спосіб  здійснювалося нав’язування «єдиної норми  поведінки», обстою- валася необхідність «єдиної  організації з єдиним  вождем».  А це озна- чало нетерпимість до плюралізму думок,  організацій, заперечення ви- роблених  передовими країнами  норм  демократії, багатопартійності та компромісності. Донцов  розумів  історичний розвиток як «вічний гін народів  до експансії і підбою»,  ділив їх на тих, хто підкоряє, і тих, хто підкоряється. Оскільки  українському народові  були нанесені  тяжкі істо- ричні  кривди, але він вижив  і розвивається, то це свідчить  про  його

«виключність», яка протиставлялася іншим. Він закликав  своїх при- бічників  бути сильними особистостями, які мають  ні перед  чим не зу- пинятися для досягнення своїх  цілей.  Народ  треба  змусити діяти  як єдине ціле, яким керують лише інтегральні  націоналісти. Він вважав необхідним розрив  української нації зі своїми  традиціями, з досягнен- нями політичної  думки  таких національних  мислителів, як М. Костома- ров, П. Куліш, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський та ін. Замість їх вдумливих теоретичних пошуків  пропонувалася агресивність до всіх, хто не погоджувався з його  ідеями,  з позицією інтегральних націо- налістів.  Донцов  закликав  молодь  до славних  справ,  до  «героїчного гину», і в той же час ставав на невиправданий шлях невіри в свій народ та пошуки  зовнішніх  факторів. І це поєднувалося з проповіддю необхід- ності  українському народові, як представникові сильної  раси,  намага- тись  стати пануючим  народом. Щоправда, конкретно не вказувалося, над  якими  народами панувати:  «Живуть і панують  лише  раси,  які  не знають  сумнівів,  які не задумуються над правом  на існування  коштом слабких і нездар, які покладаються не на обставини, але на негнуту силу

раси,  для яких і розріс  і їх ідея є догмою абсолютною...» Це вже була підміна загальнолюдських духовних  цінностей і моралі правом  і культом сили та насильства, від яких так багато  страждав  український народ.

Ця теоретична платформа  могла  лише  відштовхнути від українсь- кого націоналістичного руху європейські та американські ліберальні демократії. Натомість  вона привертала все пильнішу  увагу фашистсь- ких  режимів  Німеччини  та Італії і найголовніше — вона  перекривала шлях до єдності  всіх українських політичних  сил, що виступали  за на- ціональну  свободу  України  та її державність. А без такого  об’єднання, як свідчить  історичний досвід,  про незалежну  Україну не могло  бути й мови. Отже, ідеологія  інтегрального націоналізму була тоталітарною, в ній відчувався вплив фашизму. Та його не можна відірвати від ідей сво- го  часу:  тоталітарні  режими існували  в кінці  20-х років  в Італії, СРСР, Угорщині, демократія переростала в тоталітаризм у Німеччині й Польщі. В той  же  час історики недостатньо підкреслюють те, що  ці погляди породжені пригнобленою нацією,  яка вичерпала  всі можливості демок- ратичних форм боротьби  за свою незалежність. Залишалося одне: боротьба глибоко законспірованих, суворо централізованих організацій з використанням жорстоких методів.  Це породження відчаю нації,  що терпіла  поразки в боротьбі  з сильними сусідами, яких  не подолати  у відкритій війні. Не можна відкидати і того, яка на тлі поразок попередніх методів боротьби нова ідеологія, стратегія й тактика  інтегрального на- ціоналізму багатьом, особливо молодим, здавалась ефективним досяг- ненням,  давала надію і натхнення.  І хоча не можна  виправдати терор  і тоталітаризм інтегрального націоналізму, та можна його зрозуміти, враховуючи  стан України  в кінці  20-х — на початку  30-х років.

У січні — лютому  1929  р. була заснована Організація українських націоналістів (ОУН), яку очолив  Є. Коновалець. Під його  керівництвом вона зміцнювалася і розвивалася. Завдяки  героїзму багатьох  оунівців зростав  її авторитет  серед молоді. Однак головним методом їхньої боротьби  був терор,  жорстокий і кривавий. На жаль, окремі  українські партії, хоча й різко критикували ОУН за жорстокість, водночас контактів з нею  не цуралися.  Для розширення свого  впливу  вона  проникала в різні господарські, політичні структури та молодіжні  організації і зуміла залучити  на свій бік велику  частину  молоді,  особливо  студентства.

Практична  діяльність  ОУН зводилася до постійних збройних акцій проти  окупантів, аж поки  революційне кипіння  мас не досягло  такого напруження, яке мало вибухнути  всенародним повстанням. З цією ме- тою організовувалися численні терористичні акти, які особливо поси- лилися, коли крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях став Степан Бандера (1933).  На початку 30-х років, крім актів саботажу,

нападів на банки, поштові  відділення  з метою експропріації коштів  для боротьби, було здійснено 60 замахів та вбивств.  Найбільший  резонанс мали вбивства  працівника радянського консульства у Львові (1933  р.), а також  міністра  внутрішніх  справ  Польщі Б. Перацького (1934  р.). На- слідком  убивства  Б. Перацького був арешт  великої  групи  діячів ОУН і серед  них Степана  Бандери.  Заарештовані трималися мужньо,  захи- щали і пропагували свою боротьбу  і отримали  широку  громадську під- тримку  в Галичині та популярність у всій Західній  Україні. Тому смертну кару, присуд  якої вони зустріли  з гідністю, їм замінили  довічним  ув’яз- ненням.  Разом  із членами проводу  великі строки  тюремного ув’язнен- ня отримали  десятки  рядових  оунівців.  Всі  українські партії,  керівник греко-католицької церкви  А. Шептицький засудили  терор  ОУН. Вона ж продовжувала свою  боротьбу. У 1938  р.  Є. Коновалець  був убитий  у Роттердамі  (Голландія) радянським розвідником. Наступником стає його перший  заступник А. Мельник, який корегує тактику  ОУН, орієнтуючись на фашистську Німеччину  як головний чинник  розв’язання  проблеми незалежності України.  Німеччина  — ворог  Польщі і СРСР — здавалася йому природним союзником ОУН. Тому майбутню  діяльність закордон- ної частини  ОУН він тісно пов’язує з політикою Гітлера,  сподіваючись, що фюрер фашистської Німеччини  допоможе здобути  самостійність України. Перебування нового  лідера ОУН за кордоном викликало  не- вдоволення. Назрівали  внутрішні  суперечності, розколи, але організа- ція продовжувала працювати, що мало дуже важливе  значення  в умо- вах насування  Другої  світової  війни.

15.4. Культурне  життя. Церква

Культурне життя Західної України проходило під впливом національ- но-визвольної боротьби українців  і часто було її складовою. Польські урядовці ставили за мету колонізувати українців, використовуючи пе- редусім  заклади  освіти.  Українські  організації відстоювали свою систе- му освіти.  Щоб  стати сучасною  нацією,  мати в її структурі все зроста- ючу частку освічених  людей та інтелігенції, українці намагалися зберегти і розширити народну  та вищу освіту.

Поляки обрали тактику  деякого розширення народної  освіти,  особ- ливо початкової, але перетворення шкіл на двомовні  з переважно польською мовою викладання  («утраквістичні»), а також зменшення українських шкіл. Як наслідок, у Галичині  їх чисельність  скоротилася з

2426 у 1921–1922 навчальному  році до 352 — у 1937–  1938,  а на Во- лині відповідно з 443 до 8. Були прийняті  закони, які серйозно усклад-

нювали  доступ  дітям  селян  до середніх  та вищих  шкіл.  Відразу  після окупації Галичини поляки ліквідували українські кафедри Львівського уні- верситету, а обіцянка  уряду  Польщі  створити український університет так і не виконувалася. Були полонізовані вищі навчальні заклади Льво- ва: Політехніка,  Академія ветеринарної медицини, Академія  зовнішньої торгівлі.  Польське  керівництво докладало  великих  зусиль,  щоб не до- пустити зростання української інтелігенції: вона мала формуватися з тієї молоді, яка пройшла  національно-визвольну революцію та війну з Польщею  і могла  мати лише антипольські настрої.

Тому боротьба  за відкриття у Львові  українського університету на- брала запеклого характеру  і стала справою більшості  західноукраїнсь- кого  населення.  Здійснення цього задуму було забезпечено патріотич- ною позицією багатьох українських професорів та вчених, об’єднаних у науковому товаристві імені  Т. Шевченка (НТШ).  Відкрився університет

7 березня  1920  р. в приміщенні Ставропігійського братства  і зразу  ж

був закритий польською владою. У відповідь українці проводили навчан- ня підпільно. В наступному навчальному році таємно працювали  три фа- культети  — філософський, правничий та медичний з 54-ма кафедра- ми, на яких навчалися 1258 студентів. На університет сипалися репресії. Було заарештовано 100 студентів, більшість  із них відсиділи  у в’язниці понад рік. Ректора університету В. Щурата протримали під арештом  три місяці.  Але університет продовжував працювати. Сучасники дали йому назву «катакомбного». Стійкість  цього навчального  закладу пояснюєть- ся тим, що він народився на гребені  загального опору окупації  як зако- номірне  продовження революції  1918–1919 рр.

Незважаючи на різні політичні уподобання, студенти  спільно відсто- ювали  свій  університет, перебуваючи в єдиних  антипольських рядах. Проіснувавши майже чотири роки,  він продемонстрував волю українців до знань, їхню стійкість, можливість об’єднаної спільної  боротьби  про- ти польського колоніалізму незалежно від політичних  поглядів.  Міжна- родна громадськість підтримувала університет. Вищі навчальні заклади центральноєвропейських держав  — Чехословаччини, Австрії та Німеч- чини,  приймаючи українських студентів  на навчання,  зараховувала  їм курси  «катакомбного» вузу.  Майже  такий  же шлях пройшла  у Львові  і Українська  політехніка. Потребу  українців  в середніх  освітніх  закладах намагалося задовольнити товариство «Рідна школа», яке до 1938 р. заснувало  40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Значну ча- стину витрат на ці заходи покривали внески  його  членів, кількість  яких зросло  від 5 тис. у 1914  р. до 100 тис. у 1938 р. Задоволення загаль- нокультурних потреб  залишалося у сфері  діяльності  товариства «Про- світа», яке в 1939 р. налічувало понад  360 тис.  осіб.  Воно  утримувало

широку  мережу  читалень,  публікувало  навчальні  матеріали, відкривало дитсадки та ін. Продовжували діяти довоєнні  організації сільської молоді

«Сокіл», «Луг» (раніше  «Січ») і міської  — «Пласт», яку польський уряд у

1930 р. заборонив, вважаючи  її розсадником українського націоналізму.

Головним  осередком української науки  було НТШ, яке нараховува- ло в 30-х роках,  понад  200 науковців. Це літературознавці М. Возняк, К. Студинський, В. Щурат,  історики І. Кріп’якевич, С. Томашівський, філо- лог  і мистецтвознавець І.Свєнціцький, математик В. Левицький та ін. НТШ відігравало важливу роль у розвитку історії,  етнографії, археології та літературознавства. Воно підтримувало тісні зв’язки з ВУАН. Члена- ми товариства стали такі вчені, як А. Кримський, Д. Яворницький та ін. У свою чергу, академіками ВУАН були обрані М. Возняк, В. Гнатюк, К. Сту- динський, В.Щурат. Однак  після  трагічних  подій  в СРСР у 1933  р.  ці зв’язки перервалися, а західноукраїнські вчені на знак протесту проти терору і голодомору в Україні відмовилися від своїх академічних зарп- лат. Президія  ВУАН виключила  їх з Академії.

Західноукраїнська художня література збагатилася за цей період багатьма  новими  іменами  талановитих поетів — Р. Купчинського, О. Ба- бія, Б. Кравціва,  Б. Антонича, визначних  прозаїків — Б. Лепкого, У. Сам- чука,  І. Вільде,  Н. Королеви та багатьох  інших.  Видавалися літературні журнали,  збірники, твори.  Великий  внесок  у розвиток українського об- разотворчого мистецтва зробили художники і скульптори — І. Труш, А. Монастирський, О. Кульчицька. У Західній  Україні  існували  також польські  та єврейські культурні осередки. Центром  польської  науки був Львівський університет, однак між польськими і українськими вченими, панувало  відчуження.

Церква  Західної  України мала кілька конфесій. Найбагатшою і най- впливовішою була греко-католицька, яка нараховувала  4 млн віруючих. Вона мала цілу мережу  молодіжних організацій, жіночих товариств, навіть свою політичну  партію.  У 1928 р. заснувала  єдиний  український вищий навчальний заклад у Польщі — Теологічну академію  у Львові, ректором якої був Й. Сліпий.  Було засновано також  три нові семінарії.

Своїми досягненнями у міжвоєнний період  греко-католицька церква

значною мірою завдячує митрополиту Андрію Шептицькому, найвпли- вовішому  діячеві західноукраїнського суспільства, який твердо спрямо- вував діяльність церкви  на збереження нею українського характеру, східних обрядів, на підтримку національних  прагнень українців.  Це спри- яло зростанню його популярності. Митрополит Андрій Шептицький мав значний  вплив на політичне  життя.  На початку  30-х років  він енергійно протестував проти «пацифікації», засуджував націоналістичний екст- ремізм, терористичні акти ОУН, а також  гостро критикував комуністів.

Православна  церква,  яка нараховувала  близько  2 млн парафіян, не мала протекції Риму, як уніати, і польські  урядові кола здійснювали по відношенню до неї репресивну політику.  У 1924 р. вона під тиском уря- ду розірвала  зв’язки з московським патріархатом і проголосила авто- кефалію.  Поширювалося використання української мови  в церковних обрядах,  релігійних публікаціях,  семінаріях. Занепокоєний уряд  почав насаджувати польську  мову  в церковній службі,  а потім  перейшов до насильницького навернення православних в католицьку віру, що суп- роводжувалося масовим знищенням православних церков.  Українці рідко  зрікалися своєї  віри, і здобутки поляків  були мізерними.

15.5. Північна  Буковина  в 1920–1930 рр.

Більшість українських земель і населення захопила в 1918–1919 рр. Румунія:  Північну  Буковину, Аккерманський, Ізмаїльський і Хотинський повіти Бессарабії, частину Мармарощини в Закарпатті. Вона встанови- ла в цих районах  ще більш жорстокий режим,  ніж Польща  в Західній Україні.

Українці  в Румунії  поділялися  на три  групи.  Перша  з них мешкала на придунайських землях Бессарабії. Незабаром тут спалахнуло  анти- румунське Татарбунарське повстання, кероване більшовиками. Румунсь- кий  уряд кинув на його  придушення регулярну  армію,  підсилену  арти- лерією та Дунайську флотилію. Загинуло 3 тис. повстанців і багато заарештовано. Над ними  був організований «процес  500». На захист виступила  група  всесвітньо відомих  діячів науки  та культури  — А. Бар- бюс, Р. Роллан, Т. Драйзер, А. Ейнштейн,  Б. Шоу та ін. Під тиском світо- вої громадської думки  суд  виправдав  більшість  заарештованих, а 85 чоловік  все-таки було засуджено до різних  строків  ув’язнення.

Друга  невелика  група  українців  мешкало  в повіті  Мармарош, ко- лишній  угорській території, яка не виявляла  політичної  активності.

Третю і найбільш  діяльну українську громаду складали  близько  310 тис. українців  Буковини. Під владою Австрії українці  цього  регіону  мали досить  значне політичне  представництво у Відні, широке  місцеве  само- управління,  україномовну шкільну освіту. Але румунська влада все це скасувала, і буковинці стали найбільш  гнобленою частиною  населення. Своєю нетерпимістю до національних  меншин  Румунія перевершила навіть Польщу.  Тут відверто  і брутально  здійснювалася румунізація ук- раїнців.  Були закриті  всі українські школи,  українців  не визнавали  навіть нацією  і називали  «громадянами  румунського походження, що  забули рідну мову». У Чернівецькому університеті були закриті  українські кафедри.

Понад 20 років, проведених українцями під владою Румунії, можна поді- лити на три періоди. В перший, що тривав з 1918 по 1928 рік, румунсь- кий уряд запровадив на Буковині  воєнний  стан, і все громадське і куль- турне життя придушувалося. Другий період — з 1928 по 1938 рік — період лібералізації окупаційного режиму. В ці роки  відроджувалося громадсь- ке життя, культура. Відновлювалися культурні товариства, театральні трупи та хори. Запрацювали студентські товариства «Чорномор’є», «За- порожжя»,  спортивні об’єднання «Довбуш». З’явилася українська преса: тижневик «Рідний край» та щоденна  газета «Час». Активізується політичне життя, з’являються політичні  партії. Частина  громадських діячів Буковини шукала компромісу з окупантами для «органічної  роботи». У 1927 р. вини- кає Українська  національна  партія» (УНП), яка у 1930 р. вона уклала ви- борчу угоду з правлячою Націонал-цараністською партією Румунії, внас- лідок якої українцям було виділено  кілька місць у парламенті. Однак це не змінило  колоніального становища українців.

Поряд з УНП діяли й інші партії.  Комуністи Буковини в 1926 р. при- єдналися  до компартії Румунії і діяли в підпіллі.  У 1929  р. створюється легальна партія «Визволення»,  яка закликає до боротьби  за «Радянську Червону Буковину» та її приєднання до Радянської  України. Комуністи використовували її для легального прикриття своєї діяльності.  У 1934 р. вона була заборонена. В 30-х роках набирає  силу націоналістичний рух, який спирається на молодь,  передусім студентську, а також  на частину селянства.  Під його  впливом  перебували  спортивне і студентське това- риства.  Націоналісти видавали  журнал  і щотижневу газету.  Румунський уряд їх жорстоко переслідував. Однак, добре законспірувавшись, органі- зація буковинських націоналістів вижила і навіть поступово зростала.

Господарське життя краю було також ускладнене і погіршене ру- мунським колоніалізмом. І тут, як і в Галичині, «аграрна реформа» спря- мовувалась  на зміцнення влади загарбників. Уряд наділяв землею  но- воприбулих колоністів, а господарства місцевих  українських селян руйнувалися. Відбувався  загальний занепад  села, зниження врожай- ності,  падіння  поголів’я худоби,  зубожіння селянства. Невдоволення і протести селянства, як і в Галичині,  придушували армійські та полі- цейські  підрозділи. Йшов наступ колонізаторів і на робітників. Закрива- лися підприємства, а обладнання  вивозилося до Бухареста.  В умовах винищення всього  українського особливо  переслідувалась інтелігенція, гонінням піддавалася  українська церква.

У 1938  р. почався  третій період,  за якого  король Кароль  II розпус- тив парламент  і ввів своє  диктаторське правління.  Були закриті  всі га- зети, заклади культури,  розпущені партії, навіть угодовська УНП. Такою застала  Буковину  Друга  світова  війна.

15.6. Закарпаття у складі  Чехословаччини.

Карпатська Україна

Чехословаччина в 20–30 роках була єдиною в Центральній Європі достатньо  демократичною країною. Вона  окупувала  Закарпаття, і не- забаром  її політика  в цьому  регіоні  набрала поміркованого характеру. Але діяльність і цієї країни підпорядковувалася єдиній  меті — утриман- ню під своїм  контролем прадавньої  української землі.  Чужа українцям влада несла їм іноземне панування,  соціальне та національне  гноблен- ня, хоча і в значно пом’якшеному вигляді.  Чеський  уряд не надавав Закарпаттю бажаної  автономії. У розвинутій промисловій Чехословач- чині Закарпаттю відводилася роль економічно занедбаної аграрної провінції, що  постачала  сировину та дешеву  робочу  силу метрополії. Промисловість майже не розвивалася. Дещо  зростала  лісова та лісох- імічна галузі. Робітники (у 1930 р. їх налічувалося 16 тис. чол.) піддава- лися жорстокій експлуатації. Їм платили у 1,5–2 рази менше, ніж у центрі країни,  при значно  гірших  умовах праці.

Більшість  українського населення  Закарпаття — селяни,  які  дуже мало отримали  від проведеної тут земельної  реформи, коли було поді- лено частину найбільших  маєтків  угорських феодалів. Державі  належа- ло 362 197 гектарів  землі. Понад дві третини — 260 112 — призначали- ся чеським  військовим колоністам і лише 29 тис. гектарів  ділилося між

32 тис.  дрібних  господарств. Селяни  продовжували переживати важ- кий земельний голод,  тривало зубожіння. В той же час значна частина поміщиків мала  достатньо  землі.  У 1936  р.  703  магнатських маєтки (землі,  пасовиська, ліси)  більш ніж утричі  переважали наділи  всіх 103 тис. селянських господарств. В цілому по Закарпаттю капіталовкладен- ня Чехословацької держави  в економіку краю були недостатні, щоб підняти її рівень. З початком загальносвітової кризи  кінця 20-х років населення  спіткали  тяжкі випробування, що часом виливалися  в масові голодування. Тому тут часто проходили страйки та демонстрації. Насе- лення підтримувало ліві партії.  У 1924  р. комуністи отримали  40\% го- лосів,  в 1935  — 25\%,  і це було більше,  ніж інші партії.

Певних успіхів було досягнуто в галузі освіти і культури,  які до Пер- шої  світової  війни  жорстоко переслідувалися угорською владою.  Між

1914  і 1938  роками  кількість  початкових шкіл  зросла  з 525  до  851, гімназій з 3 до 11. Чеський  уряд дозволив  населенню  користуватися в школах мовою на власний вибір.  Швидко зростали українські культурні товариства, особливо «Просвіта»,  активізувалися діяльність  театраль- них труп, хорів та видання українських книг. Однак у зв’язку з недостат- ньою економічною, соціальною, політичною та духовною  розвиненістю

населення  в попередні віки  тепер  на перший  план стало  висуватися питання національної  самобутності. Протягом тривалого часу закар- патські українці продовжували називати  себе русинами. Традиційно сильними серед  них були москвофільські (русофільські) настрої.  При- бічники  русофільства об’єдналися в «Обществе Духновича».  Вони роз- глядали русинів  як частину  єдиного російського народу.  Однак у куль- турному  житті все чіткіше  проявлявся факт існування  значних  мовних  і культурних  розбіжностей між ними  та росіянами. Це призвело з часом до втрати  підтримки з боку місцевого населення.

Існувала  також  мадярофільська течія «карпаторосів», яких назива- ли «мадяронами»,  більшість з яких належала до уніатських  священиків. Вони доводили, що «карпатороси» — окрема  національність, і прагну- ли приєднати Закарпаття до Угорщини.

Зростав  українофільський (народовецький) табір, який спирався пе- реважно на світську інтелігенцію — вчителів, студентів,  гімназистів. Діяльність  українофільських товариств спрямовувалась щонайбільше на налагодження зв’язку з селянством. Про їх зміцнення свідчило  розши- рення і зростання українських культурних  організацій. Керівником цього руху був священик А.Волошин, лідер Християнської народної партії. Украї- нофіли створили товариство «Просвіта», скаутську організацію «Пласт», інші об’єднання, кооперативи, часописи. Народовці  пропагували єдність  за- карпатських українців  з усім українським народом, вели боротьбу  з ру- софілами і мадяронами. Українські  політики вимагали  автономії України, але чеська влада відмовлялася розглядати це питання.

У другій  половині  30-х років  швидко  змінювалося міжнародне ста- новище Чехословаччини, а в її складі і Закарпаття. В переддень Другої світової  війни  питання  про  статус  Закарпаття, возз’єднання  українсь- ких земель  стояло  на одному  з перших  місць  європейської політики. Виникло  три варіанти  міжнародно-правового  врегулювання проблеми Закарпаття: чехословацький, угорський, незалежність держави  Кар- патська  Україна. Ці варіанти змінювали один одного  відповідно до зру- шень  у міжнародній обстановці. Гітлерівська Німеччина  все цинічніше тиснула на Чехословаччину, яку залишили  без підтримки всі європейські країни,  крім СРСР. В цих умовах українські діячі заявляли,  що вони ви- ступають  за збереження Закарпаття в складі  Чехословаччини, але ви- магали  надання  йому автономії. Про це твердо  заявила  Руська  націо- нальна рада, яка виникла в жовтні 1938 р. Однак в цей час сформувався уряд Закарпаття на чолі з А.Бродієм, відомим  прихильником угорської орієнтації. Через  два тижні  його  заарештували як агента  Угорщини, і уряд очолив А.Волошин, найбільш  популярний у краї діяч, який  орієн- тувався на існування закарпатської державності. Чехословаччина пого-

дилась на автономію Закарпаття. Однак після Мюнхенської зустрічі керівників чотирьох  найбільших  держав  Європи,  на якій Гітлеру розв’я- зали руки  по відношенню до Чехословаччини, від фюрера  залежала  і доля Закарпаття. До остаточної  ліквідації  Чехословаччини свої наміри до долі Закарпаття Німеччина  приховувала.

Уряд Закарпаття швидко  зміцнював нову українську державність. Формувалися збройні сили — «Карпатська  Січ», які поповнювалися за рахунок добровольців. Значна кількість їх прибувала з Галичини. Це були переважно націоналісти, які  прагнули  підтримати державність закар- патців. Та скоро  стало зрозуміло, що Гітлер використовує Закарпаття в брудній  міжнародній акції, спрямованій на залучення до своїх агресив- них планів Угорщини та інших країн. В листопаді  1938 р. Угорщині була передана південна частина Закарпаття з Ужгородом і Мукачевим включ- но. Столицею зменшеної і ослабленої Закарпатської автономії стало місто Хуст. Однак коли в березні  1939 р. Гітлер остаточно  розчленував Чехос- ловаччину,  закарпатці оголосили свій  край  незалежною державою —

«Карпатською Руссю»  на чолі з  президентом А. Волошиним. Берлін зустрів  це з неприхованим роздратуванням. В цих умовах уряд Волоши- на здійснює помилковий дипломатичний крок — пропонує Німеччині вста- новити протекторат над «Карпатською Руссю». Фашисти зневажливо відкинули  цю пропозицію і передали  Закарпатську Україну Угорщині.

15 березня 1939 р., коли Німеччина остаточно окупувала Чехосло- ваччину,  угорські війська  вдерлися  в Карпатську Українську  державу. Президент і його уряд виїхали в еміграцію, підрозділи «Карпатська  Січ» (5 тис. воїнів) вступили  в нерівний, але героїчний бій з переважаючими силами  агресора (40 тис. добірних  угорських військ). Тиждень точили- ся тяжкі бої, в яких загинула  частина молодої  української армії, але малочисельність оборонців відіграла  свою  фатальну роль.

Карпатська українська державність проіснувала надовго, але він дав важливі уроки.  Ще раз була доведена  небезпечність орієнтації на чужі сили  і держави. Гітлер не був зацікавлений в існуванні  українсь- кої  державності і використовував це питання  у власних  загарбниць- ких  цілях.  Українці  ще  раз  переконалися в необхідності об’єднання своїх національних  сил та інтересів. Існування Карпатської України допомогло закарпатцям остаточно  усвідомити себе частиною  єдиної української нації.

У міжвоєнний час українські землі  Східної  Галичини,  Волині,  Пів- нічної Буковини, Бессарабії та Закарпаття знаходились під жорстоким колоніальним ярмом  сусідніх держав. Тут панували терор та пересліду- вання національного руху. Населення  піддавалося жорстокому колоні- альному гніту, економіка використовувалась як ринок для збуту товарів,

джерело дешевої сировини і робочої сили. Зростало безробіття в місті, земельний голод  на селі, злидні,  занепад.  Це поглиблювало соціаль- но-політичний конфлікт,  зумовлювало наростання революційно-виз- вольної боротьби, мужні змагання за возз’єднання всіх українських земель  та створення соборної Української держави. Однак історична доля дозволила  створити лише на короткий час державу  Карпатська Україна на невеликій  частині  території  Західної  України.  На її теренах завдяки  сприятливим умовам  та розчаруванню в неефективності де- мократії  в розв’язанні проблем  відбувалося  зростання політичного радикалізму. Інтегральний націоналізм ОУН стає тут найдинамічнішим рухом.