Історія України - Навчальний посібник (Білоцерківський В. Я.)

Тема 14 радянська  украЇна мІж  двома  свІтовими вІйнами

14.1.  Міжнародне і внутрішнє  становище. Неп

Майже  сім  років  війни  і революцій призвели до того,  що території колишньої  Російської імперії  перетворилися в руїни. Але в особливо скрутному становищі перебувала  Україна.  Внаслідок збройної бороть- би, терору,  епідемій  та вимушеної еміграції вона втратила близько  3–4 млн чоловік, виробництво скоротилося приблизно в дев’ять разів. Про- мисловість була зруйнована, валовий  збір зернових становив  25\% від довоєнного. В республіці відчувалася соціально-політична нестабіль- ність, наростало  невдоволення робітників, селян та інтелігенції, що знач- ною мірою визначалося політикою воєнного комунізму. Вона заперечу- вала приватну власність, ринкові, товарно-грошові відносини, підривала матеріальну  зацікавленість виробників у результатах  своєї  праці,  про- довжувала після закінчення громадянської війни розвалювати економі- ку. Все більше ставало очевидним те, що остаточно  виснажене суспіль- ство не готове до корінних  соціальних перетворень, які планувалися більшовиками. Створення  сприятливих зовнішніх  і внутрішніх  умов для відбудови  і розвитку економіки — це була нагальна  необхідність того часу. До того ж реальна міжнародна обстановка свідчила про без- підставність надій  керівництва РКП(б)  на світову  революцію.

На початку 20-х років основна  частина  українських земель входила до складу УРСР. Площа їх становила  452 тис. кв. км,а чисельність  насе- лення за переписом 1920  р. складала  25,5  млн чоловік.  З них на селі мешкало  20,9,  у місті  — 4,6 млн чоловік.  Значну  частину  українських земель захопила Польща — Східну Галичину, Холмщину, Підляшшя, По- сяння, Західну Волинь та північно-західні райони Полісся. Примусово включені  в Польську  державу  Східна  Галичина,  Західна  Волинь  та поліські  райони утворили новий географічний район — Західну Україну. Проведений у 1931  р. перепис показав, що на цій території  мешкало

8,9 млн чоловік,  у тому числі 5,6 млн українців  і 2,2 млн поляків.

Під час розпаду  Австро-Угорщини Румунія захопила одну з її провінцій — Буковину  з центром  у Чернівцях.  Більшість  населення  в її північній частині становили українці. Майже одночасно румунський уряд окупував  Бессарабську губернію, в північній  частині  якої  (Хотинщина) теж переважало українське населення.

 

Тоді ж Закарпаття було захоплене  Угорщиною, а після ліквідації в ній радянської влади перейшло до Чехословаччини. Маючи формальний статус самостійної держави, Україна фактично була автономною респуб- лікою в складі РСФРР. Організаційна побудова  РКП(б) відзначалася гли- бокою  централізацією, і ЦК КП(б)У  користувався лише правами  облас- ного  або  губернського комітету. Самим  своїм  існуванням РКП(б)  (з

1925 р. — ВКП(б))  перетворювала конгломерат радянських республік в єдину країну.  Однак офіційно  Україна на початку  20-х років іменувалася державою. Зокрема, 29 грудня  1920  р. представники РСФРР  В.Ленін, Г.Чичерін та представник УСРР X.Раковський підписали в Москві  договір про воєнний і господарський союз між Росією та Україною.  В преамбулі підкреслювалися незалежність і суверенність обох держав і необхідність згуртування сил для оборони і господарського будівництва. РСФРР і УСРР об’єднали сім наркоматів: військових і морських справ,  ради народного господарства, зовнішньої торгівлі  та ін. І все це розглядалося під кутом зору світової  пролетарської революції.  Однак життя  вимагало  налагод- ження співжиття з сусідніми державами, розв’язання питання  диплома- тичного  визнання  УСРР та інших радянських республік.

Активну діяльність  в цьому напрямку розгорнув голова  РНК УСРР і одночасно нарком  іноземних справ X.Раковський. 14 лютого  1921 р. представники УСРР Ф. Кон і Ю. Коцюбинський підписали перший  мир- ний  договір  — з Литвою.  18 березня  Росія  і Україна  уклали  Ризький мирний договір  з Польщею.  Незабаром Україна встановила  диплома- тичні  зв’язки з Латвією  та Естонією,  а на початку  1922  р.  підписала договір  з Туреччиною.

Навесні  1922  р. в Генуї (Італія) відбулася  конференція голів  урядів європейських держав для врегулювання економічних і фінансових  про- блем післявоєнної Європи.  Запрошена туди була лише Росія. До скла- ду російської делегації  включили  X. Раковського. Завдяки  його  дипло- матичному хисту під час Генуезької конференції в містечку Раппало вдалося  підписати мирний договір  з Німеччиною, яка після поразки в Першій світовій війні зажадала певних домовленостей. Дія договору пізніше  була поширена на Україну та інші радянські республіки.

Складними, а часто  й ворожими залишалися відносини РСФРР  і УСРР з Польщею. Радянські уряди не визнавали анексії Польщею Захід- ної України,  хоча за умовами  Ризького договору погоджувалися з цим. У 1923 р. Антанта прийняла  остаточне  рішення  передати  цю територію Польщі. Акція Антанти була юридичним визнанням становища, що фак- тично склалося  давно. Однак уряди РСФРР і УСРР протестували проти того,  що Антанта,  гучно  декларуючи право  націй  на самовизначення, волю українського населення  проігнорувала. При цьому  X. Раковський

 

справедливо відстоював право  людей,  які  мешкали  на цій  території, самим  вирішувати своє  майбутнє  та статус  своїх територій.

Після утворення  СРСР Україна втратила право на державні  зносини із зовнішнім світом,  її посольства і консульства в тих країнах,  де вони існували,  були об’єднані з російськими, а наркомат закордонних справ УСРР ліквідований. У міжвоєнний період  в еміграції продовжував фун- кціонувати уряд УНР. Спочатку він знаходився у Польщі, згодом — у Парижі і Празі. Головою Директорії залишався Степан Петлюра. 25 груд- ня 1926  р. його  вбив у Парижі  агент  радянської розвідслужби. Посаду голови  УНР обійняв  А. Лівицький. В еміграції в опозиції до уряду УНР залишалися українські партії  есерів  та соціал-демократів, які виступа- ли проти  політики  Петлюри  ще в 1919 р. Ці партії активно  діяли в Че- хословаччині, Польщі,  Франції та Австрії.  Соціал-демократи співробіт- ничали з Соціалістичним Інтернаціоналом. Політичними центрами есерів були Відень і Прага. Шаповал  разом  з Винниченком заснували  у Празі журнал  «Нова Україна», який з патріотичних позицій українського соц- іалізму  розглядав становище в Україні  та перспективи боротьби  за її незалежність. Однак досягнути згуртування українських політичних  сил в єдиний  блок він не зміг.  Та діячі українського визвольного руху навіть в еміграції не схилялися  до об’єднання. У Відні також діяв український соціологічний інститут, який очолював Михайло Грушевський (до 1924 р., коли повернувся до Києва).  У 1923 р. в Празі група  українських есерів заснувала Українську радикально-демократичну партію, яка співробіт- ничала з емігрантським урядом.

Слід відзначити, що в пошуках утвердження української державності своєрідну спробу  здійснити це в союзі  з радянською владою  зробив лідер  УСДРП В. Винниченко. Він  звернувся до уряду  УСРР та лідерів РКП(б) з пропозицією співробітництва. Діставши згоду,  Винниченко приїхав до Москви, а потім до Харкова (столиці  УСРР з 1919 р.), всту- пив  до КП(б)У,  був введений  в ЦК КП(б)У  і зайняв  посаду  заступника голови  Раднаркому УСРР. Це була ще одна  спроба  соціалістів різних відтінків  об’єднатися для практичного будівництва соціалізму в Україні, але за умови визнання  реальної  її державності.

Винниченко виставив  вимогу: керівництво урядом  УСРР передати особі  української національності, усунувши  з цієї  посади  болгарина X. Раковського. Він намагався і в УСРР створити уряд  з українців  та надати  республіці в умовах  радянської влади певний  рівень  незалеж- ності.  Однак Г. П’ятаков та інші керівники РКП(б) виступили проти  цьо- го, і Винниченко безповоротно виїхав в еміграцію.

Після закінчення громадянської війни становище Радянської  країни неухильно погіршувалося. В Україні спалахували все нові антирадянські

 

повстання. Українські  селяни протестували проти примусового вилу- чення продовольства і пов’язаної з цим заборони торгівлі.  Розгортався партизанський рух, який розглядався владою як політичний (куркульсь- кий) бандитизм. Поглиблювалися кризові явища в економіці, що виник- ли під час громадянської війни в умовах воєнного комунізму.

Їх проявами були зменшення у країні загальної  кількості  продоволь- ства,  скорочення оброблюваної площі  земель,  закриття підприємств, міграція  значної кількості  робітників з міст до села. В політичному житті країни відчувалося  наближення нової громадянської війни — тепер уже селянства  проти радянської влади і комуністичної партії. Масове  не- вдоволення  робітників призвело до різкого звуження  соціальної  осно- ви радянської влади і її творця та керівника — компартії. Створена переважно із селян, Червона Армія теж почала бунтувати, проявом  чого було повстання матросів  у Кронштадті, в недалекому минулому військо- вої опори  більшовицької партії.

Ленін розумів, що подальше проведення політики  воєнного комуніз- му призведе до селянської війни.  Тому на X з’їзді  РКП (б)  (березень

1921 р.) він довів необхідність скасування цієї політики  та заміни  про- дрозкладки податком, який  мав «тверді» розміри, відомі  селянам  на- перед.  Все те, що селянин виробляв  понад цей податок, він міг прода- вати на ринку.  Нова економічна політика  (неп) передбачала  вільну внутрішню  торгівлю, передачу  дрібних  підприємств в оренду  та при- ватну власність,  іноземні  концесії. Запроваджувався госпрозрахунок на державних підприємствах, припинялося заснування нових комун,  кол- госпів  і радгоспів. Але «командні  висоти»  — велика  промисловість, банки,  транспорт, зовнішня  торгівля  — залишалися у власності  держа- ви. Ленін  сподівався, що при  збереженні диктатури пролетаріату неп забезпечить перемогу соціалістичних елементів  над капіталістичними.

Рішення комуністичної партії були обов’язковими для України, і тому Всеукраїнський центральний виконавчий комітет,  що мав законодавчі функції в період між з’їздами Рад України, затвердив низку відповідних законів. Розмір продподатку становив  117 млн пудів зерна замість  160 згідно  з продрозкладкою.

Запровадження непу  збіглося в часі з сильною  посухою  на півдні

України, а також в деяких регіонах РСФРР, особливо в Поволжі. Неспри- ятливі погодні умови,  скорочення виробництва продовольства внаслі- док  господарської руїни,  попередні реквізиції в ході проведення про- дрозкладки призвели в 1921–1923 рр. до голоду  Уряд РСФРР вдався до мобілізації  внутрішніх  засобів  і звернувся до міжнародної громадсь- кості  з проханням про  допомогу. Однак  допомога надавалася  лише голодуючим Поволжя. Голод в Україні довгий  час замовчувався, а еше-

 

лони з продовольством з Київщини і Полтавщини  надсилалися лише в Поволжя,  замість  того, щоб відправити хоч частину їх у голодуючі південні губернії  України. Лише навесні 1922 р., коли там вимирали вже цілими  селами,  почала надаватися  продовольча допомога і голодую- чому населенню  півдня  України.  Багато  тисяч людей  в Російській Фе- дерації  і в Україні  було врятовано  завдяки  допомозі міжнародної гро- мадськості, особливо Американської адміністрації допомоги (АРА).

Попри  все, неп мав успіх.  У 1923  р. вдалося  покінчити з голодом. Зростало виробництво сільськогосподарської продукції, відроджувалася промисловість, на заводи поверталися робітники. Зміцнювалася фінан- сова система і спадав повстанський рух. Селяни позитивно сприйняли неп і почали відвертатися від повстанців. Припинилися масові  розстр- іли і була проголошена амністія решткам повстанців. Емігрантам гаран- тувалося  вільне повернення в Україну.  Однак політичні репресії, хоч і в значно  менших  обсягах,  залишалися.

Особливо швидко  зростало сільськогосподарське виробництво, яке базувалося  на дрібному  індивідуальному товарному селянському гос- подарстві, що мало тепер в користуванні великі наділи землі, отримані в 1917 р. У 1925–1926 рр. виробництво зерна  в Україні майже досягло довоєнного рівня. Швидко зростало тваринництво. Підвищувався жит- тєвий  рівень селян,  більшість  з яких ніколи  так гарно  не жили,  як у ці роки.  Тоді ж був в основному відновлений довоєнний обсяг  промисло- вого  виробництва.

У 1922 р. в РКП(б) розгорнулася дискусія про шляхи і методи об’єднан- ня радянських республік. Генеральний секретар ЦК РКП(б),  нарком  у справах національностей Й.Сталін, який очолював спеціальну комісію з цього питання, висунув проект «Про взаємовідносини РСФРР з неза- лежними  республіками», що передбачав  включення  їх до Російської Федерації на правах автономії, власне поглинення всіх національних республік. Пропозиція Сталіна, централіста, обрусілого грузина, більшо- го  великодержавника, ніж російські великодержавні шовіністи, викли- кала  обурення  серед  більшовиків-неросіян. Увесь  склад  ЦК КП Грузії на знак протесту  подав у відставку. М. Скрипник та інші українські кому- ністи  кваліфікували  її як погано  прихований шовінізм. Виступив проти цього і X. Раковський. У жовтні 1922 р. Політбюро  ЦК КП(б)У ухвалило по доповіді  голови  ВУЦВК  Г. Петровського резолюцію, в якій  наполягало на збереженні незалежності УСРР і встановленні добросусідських взає- мовідносин між радянськими державами на основі  раніше  досягнутих угод. Ленін через тяжку хворобу в дискусії участі не брав. Проте, маю- чи гіркий досвід  боротьби з національними революціями, розуміючи, що  здійснення ідеї Сталіна  зруйнує  підтримку більшовиків, яку вони

 

мали в національних  регіонах, він згодом різко  виступив  проти  позиції Сталіна і оголосив «смертельну»  боротьбу  великоросійському шовініз- му. Ленін розумів  і те, що ця ідея створить  серед  колоніальних народів світу негативну  думку про радянську систему. А саме на рух колоніаль- них революцій, їх боротьбу  на підтримку світової  соціалістичної рево- люції він у цей час покладав  великі надії. Ленін висуває  ідею створення союзу  рівних республік. В листі до Л. Каменєва  він пише: «...Ми визнає- мо себе рівноправними з Українською РСР та ін. і разом  нарівні з ними входимо  в нову федерацію, Союз Радянських  Республік  Європи  і Азії».

Ці пропозиції Леніна  для національних  республік були прийнятніші, ніж план Сталіна. У грудні  1922 р. VII Всеукраїнський з’їзд Рад схвалив ідею створення Союзу. 30 грудня 1922 р. і з’їзд Рад СРСР в основному затвердив декларацію про утворення  Союзу та Союзний договір. З’їзд доручив  центральним виконавчим комітетам (ЦВК)  союзних республік додатково розглянути Договір та Декларацію, після чого ЦВК СРСР мав остаточно  затвердити тексти  цих документів і ввести  їх у дію.

Союзний договір  проголошував, що незалежні  радянські республі-

ки добровільно вступають  у державний союз і передають  деякі свої повноваження органам центральної  влади. До компетенції союзного уряду входили  зовнішня  торгівля,  військово-морські та іноземні спра- ви, залізничний транспорт, поштово-телеграфний зв’язок, утворювалися відповідні  загальносоюзні наркомати. Питання фінансів, продовольства, праці увійшли до компетенції і союзного, і республіканського урядів, — для чого  створювалися союзно-республіканські наркомати. До сфери діяльності республіканських урядів були віднесені внутрішні справи, юстиція, освіта,  землеробство та соціальне  забезпечення.

Остаточне  юридичне оформлення СРСР відбулося  на II з’їзді  Рад СРСР (січень 1924 р.), який прийняв  Конституцію, що складалася з двох частин  — Декларації і Договору про  утворення  СРСР. В Конституцію вводився  пункт  про право  кожної  союзної республіки на вільний вихід із Союзу,  а також  про  те, що  території союзних республік не можуть бути змінені без їхньої згоди. Однак реальна влада в республіках нале- жала єдиній  Всесоюзній комуністичній партії (більшовиків) — ВКП(б),  і тому в умовах ліквідації  опозиції суверенні  права залишалися в основ- ному фіктивними. Сталін зумів нав’язати ВКП(6) і країні так званий  кла- совий підхід до національного питання,  а фактично  — національний нігілізм. Від XII з’їзду РКП(б) (1923 р.) і до XIX партійної  конференції КПРС (1988  р.) це питання  не розглядалося на партійних  форумах  СРСР.

Існують різні оцінки  актів 1922–1924 рр. Радянські  історики завжди підкреслювали, що утворення  СРСР — велике досягнення національної політики  компартії, яке  відповідало  інтересам українського народу.

 

Переважна  більшість  істориків діаспори, а зараз  і в Україні,  вважають це трагедією українського народу.  Окремі  історики намагаються дот- римуватися компромісної позиції. Зокрема, О. Субтельний,  відзначаю- чи негативні наслідки  об’єднання, водночас справедливо звертає  увагу на те, що «...Українська Радянська Соціалістична Республіка  стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, з власним адміністра- тивним центром  і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали територіально-адміністративні рамки,  що відображали їхню національну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини XVII ст.». Автор доречно  відзначає: «За царів українська мова, культура, національна  самобутність жорстоко переслідувались. Не мали чіткого визначення кордони України,  а саму країну називали  такими  невираз- ними поняттями, як Юго-Запад чи Малоросія». Поступки, які надавали- ся Україні,  здійснювались і по відношенню до інших  неросійських на- родів.  Ці невеликі  досягнення на шляху до національних  держав  були тими  завоюваннями, відштовхуючись від яких  через  кілька  десятиліть здійснювалось творення  суверенної державності в республіках СРСР.

14.2. Українізація

Користуючись деякими правами  і можливостями, що мали КП(б)У  і Уряд УРСР згідно  із союзним Договором та Конституцією СРСР 1924 р., патріотично налаштована  частина  компартії України розгорнула в 20-х роках активну  діяльність,  спрямовану на проведення українізації і ши- рокого  культурного будівництва.

В керівництві УРСР у ставленні  до українізації можна  виділити  три групи.  Перша,  патріотично налаштована, складалася  з колишніх  лівих українських соціалістів-революціонерів, які вступили в КП(б)У. Їх ідей- ними  лідерами  і натхненниками були  В. Блакитний (Єлланський), О. Шумський, Ф. Гринько. Аналогічних  поглядів  дотримувались старі більшовики (М. Скрипник та М. Хвильовий), які мали патріотичні настрої. Близьким до них був В. Чубар.

Друга  група,  найчисленніша — центристська. Це В. Затонський,

В. Косіор  та інші, які підтримували патріотично налаштовану  групу,  але лише до того  часу, доки  не утвердилася диктатура  Сталіна. Їхня полі- тична позиція характеризувалася нерішучістю, непослідовністю, що значною  мірою пояснюється атмосферою страху і нетерпимості, яка насаджувалася Сталіним.  В часи репресій вони поплатилися життям.

І нарешті третя, сталінська, прикриваючись гаслами  інтернаціоналіз- му,  здійснювала часто  замасковану русифікаторську, антиукраїнську

 

політику.  Це Л. Каганович, П. Постишев та інші, які вірно служили  Ста- ліну. Керівництво ВКП(б),  заспокоївши селянство  непом,  відчувало не- обхідність  вироблення нової політики  і в галузі національних  відносин, щоб  заручитися підтримкою більшості  неросійських народів,  які вага- лися,  не довіряючи  більшовикам. У 1923  р.  на XII з’їзді РКП(б)  було затверджено рішення про початок здійснення політики коренізації. З’їзд вказав на необхідність залучення до партійного та державного апарату представників неросійських народів,  а службовці  повинні  були опано- вувати  їхню мову і лише нею користуватися. Держава  мала підтриму- вати їх культурний і соціальний розвиток. В Україні ця політика  отрима- ла назву «українізація».

Частина  істориків діаспори та сучасних  українських науковців  вва- жає українізацію тактичним кроком, навіть широкомасштабною прово- кацією,  спрямованою на виявлення  і наступне  знищення національно свідомих груп українців. Насправді, визнаючи українізацію справою політичної  тактики  ВКП(б),  не слід  забувати,  що  для привернення на свій бік українського народу керівництво СРСР повинно  було рахувати- ся з могутньою національною революцією в Україні, яка продовжувала півторастолітній рух українського національного відродження. Для пат- ріотично  налаштованих  комуністів українізація також уявлялася продов- женням національного відродження, яке вони вважали за необхідне спрямувати в русло  соціалістичного будівництва. М. Скрипник не раз підкреслював: «Національну енергію  українського народу — будівницт- ву соціалізму».  Переважна  більшість  українців-комуністів щиро  вірила, що соціалізм має принести масам  українських робітників, селян,  інте- лігенції  соціальне  і національне  звільнення.

Українізація мала і зовнішню мету.  Вона  повинна  була продемон- струвати  західним  українцям, що лише в Радянській  Україні  вони  мо- жуть задовольнити свої національні прагнення. Та й для активізації світо- вої революції, розширення участі  в ній величезних мас  колоніальних народів необхідно  було показати привабливий позитивний приклад  ви- рішення національного питання.  Українізація включала в себе залучен- ня українців  у партію  і державні  органи, вивчення  та використання ук- раїнської  мови у діяльності партійного і державного апарату, видавничій справі, пресі, освіті, культурно-освітній діяльності,  мистецтві, заохочення розвитку української культури  і науки.

Однак  здійснення українізації вимагало  змін  у партійному та дер- жавному  керівництві України,  де ця політика  зустрічала  опір.  Це пояс- нювалося  значною  мірою  тим,  що  в партії  переважали неукраїнські кадри. У 1922 р. з 55 тис. членів КП(б)У 54\% становили  росіяни, 23\% — українці,  14\% — євреї. Майже  таким було співвідношення в партійному

 

керівництві. Першими керівниками КП(б)У  до 1953  р. були лише неук- раїнці.  В партійному середовищі на початку  20-х років  була поширена теорія «боротьби двох культур». Один із головних її захисників Д. Лебідь незмінно підкреслював, що українська культура  — селянська, російсь- ка — міська, і між ними точиться боротьба, в якій КП(б)У має підтриму- вати культуру міста, культуру робітничого класу. Існувала російська зверхність над «місцевими» кадрами, презирство до «нижчої» українсь- кої  культури.

Тому відкритих і непримиримих противників українізації з УРСР відкли- кали. На їхнє місце призначили дисциплінованих партійних  працівників, які слухняно  виконували вказівки з Москви. Зокрема, першим  секрета- рем ЦК КП(б)У (тоді — генеральним секретарем) був призначений Л. Ка- ганович,  який проявляв показну готовність проводити українізацію у відповідності з рішеннями і вказівками Сталіна. В душі він ненавидів  все українське про  що красномовно свідчили  наступні  його  дії. Готовність щиро  і енергійно проводити українізацію демонстрували М. Скрипник, О. Шумський, а також,  хоч і не завжди  послідовно, В. Чубар, який замі- нив на посаді  голови  уряду (Раднаркому) УРСР X. Раковського. Шумсь- кий очолив відділ пропаганди і агітації ЦК КП(б)У, пізніше став наркомом освіти УРСР. З багатьох посад були усунуті великоросійські шовіністи (тоді їх називали  «русотяпи»),  а на їхнє місце  призначалися українці.

Ці та інші заходи,  сувора  вимогливість партійного і радянського ке- рівництва  до виконання відповідних законодавчих актів, якими  супро- воджувалася нова політика  в національному питанні,  давала позитивні наслідки. До того ж українізацію підтримали рештки  українських соціа- лістичних  партій  (укапісти, боротьбисти), а також  українська інтеліген- ція. До неї приєдналися діячі науки та культури,  які за прикладом Ми- хайла Грушевського поверталися з еміграції, а також численні вихідці з Галичини,  які повірили  у здійснення своїх мрій про Українську  державу на терені  УРСР.

Вже у 1923 р. всі партійні  та державні  службовці  проходили спеціаль- но організовані курси  української мови. Тим, хто не зміг  їх успішно  закін- чити, загрожувало звільнення. У 1925  р. було введено  листування  украї- нською  мовою  в усьому  урядовому апараті.  Водночас  зросла  кількість українців  в урядових установах та партійних  організаціях. На початку 30-х років їх було до 60\% серед членів КП(б)У. Проте вони зосереджувалися на нижчих щаблях партійної  ієрархії.  Так, у ЦК КП(б)У в 1924 р. українці  ста- новили 16\%, в 1925 — 25\%, в 1930 — 43\%. Кількість українців серед служ- бовців держапарату в 1923—1927 рр. зросла  з 35\% до 54\%.

Кампанія  українізації охопила всі сфери життя Української РСР. Вона справила позитивний вплив на розвиток всіх галузей культури в Україні,

 

особливо  народної  освіти.  На українську мову перейшло 86\% загаль- ноосвітніх шкіл, 30\% вищих навчальних закладів, більше половини тех- нікумів.  У 1922  р. в республіці виходило  до десяти  українських газет  і журналів,  а в 1933-му з 426  газет  — 373  були українські. Українська мова завдяки діяльності М.Скрипника почала запроваджуватися в армії. Розгорталася українізація в таких районах  РРФСР, як Кубань,  Далекий Схід та інших,  де проживало багато  українців.

Центром  українізації став наркомат освіти,  який  керував  всіма  га- лузями  культури.  У 1927  р.,  після  усунення  з посади  наркома  освіти УРСР Шумського її обійняв  Скрипник, який  розгорнув бурхливу  і пло- дотворну  діяльність  з розвитку української культури,  особливо освіти.

Наркомату освіти  довелося  переборювати величезні  труднощі, на- самперед брак  педагогічних кадрів,  що володіли  українською мовою. Бракувало приміщень для шкіл та наукових закладів. Не вистачало підручників. Доводилося долати  опір  російських і обрусілих  студентів, які  не бажали  навчатися  «селянською»  мовою.  На подолання  цих  та інших перешкод були мобілізовані партійні,  профспілкові, комсомольські організації та громадськість. Але найбільший тягар цієї кампанії  несла українська інтелігенція, особливо патріотично налаштоване учительство.

Здійснювалася політика  коренізації і в районах  України,  компактно населених  національними меншинами. У жовтні  1924  р. утворилася Молдавська автономна  республіка. Поряд з цим було сформовано 13 національних  районів,  954  сільради.  Працювали  сотні  шкіл  з російсь- кою,  німецькою, болгарською, польською, єврейською, татарською та іншими  мовами  навчання.

Однак  російські великодержавні шовіністи, як у партійному і дер- жавному  апараті,  так і в армії,  на підприємствах, в каральних  органах не припинили чинити опір українізації. В середині 20-х років окремі українські комуністи виступили за розширення самостійності республі- ки, врахування  її особливостей в будівництві соціалізму, за широке використання досягнень європейської цивілізації  при творенні  українсь- кої  культури.

Письменник М.Хвильовий (справжнє прізвище — Фітільов) розгор-

нув у 1925–1927 рр.  літературну  дискусію про  шляхи  будівництва ук- раїнської  культури  і запропонував звільнитися від російського впливу, переорієнтуватись на європейські традиції  і духовні надбання.  Він по- лемічно загострено висловив  це в гаслах «Геть від Москви»,  «Дайош Європу» та ін. У відповідь  в партійних  колах та пресі  розгорнулася го- стра  критика «хвильовізму».

На його  захист  став нарком  освіти  УРСР О. Шумський. На червне- вому пленумі  ЦК КП(б)У (1926  р.) у доповіді  про хід українізації в рес-

 

публіці він різко  виступив  за прискорення і поглиблення цього процесу. Він вважав,  що  українізація здійснюється повільними темпами  через опір зрусифікованої бюрократії, що партійне  та державне  керівництво слід доручити  корінним українцям. Ще до пленуму він звинуватив Л. Ка- гановича в схильності до адміністрування, інтриг,  дискредитації українсь- ких більшовиків і запропонував Сталіну замінити його  на посаді  гене- рального  секретаря ЦК КП(б)У  В. Чубарем.  У відповідь  Каганович за підтримки Сталіна  розгорнув шалену  кампанію критики і цькування Шумського, Хвильового  як керівників «націоналістичного ухилу». Шумсь- кого  у лютому 1927 р. на пленумі  було знято  з усіх посад,  виведено  зі складу  ЦК КП(б)У  і вислано  за  межі  України  (пізніше  репресовано). Проти цього  рішення  виступив  представник компартії Західної  України (КПЗУ) Карл Саврич (Максимович). Це дало привід  Сталіну і Каганови- чу звинуватити весь ЦК КПЗУ в «шумськізмі», і він був згодом розгром- лений та знищений Виконкомом Комінтерну.

Поряд з цим за економічну самостійність України виступив М. Воло- буєв. У своїх статтях, надрукованих в журналі «Більшовик України» у 1928 р., він доводив, що Україна перебуває в складі СРСР на становищі колонії, як і при царській Росії. Він підкреслював, що українська економіка є са- мостійним економічним комплексом, а вся економіка СРСР не єдине  і однорідне ціле, а група  таких комплексів. Кожний  із них може не лише самостійно функціонувати, а й бути частиною  світового господарства.

Проти цих «націоналістичних поглядів», які начебто загрожували справі комуністичної партії, виступила більшість керівників КП(б)У. Навіть Скрипник заявив,  що ці погляди  криють  у собі смертельну загрозу для партії. Масова  кампанія  критики змусила  всіх лідерів «націоналістично- го  ухилу» (насправді — патріотичного) визнати  свої  помилки і відійти від політичного життя.  Під час сталінських репресій 30-х років  комуні- стам-патріотам пригадають ці «гріхи», і вони поплатяться життям.

У політичному житті України 20-ті роки були періодом відносно  лібе- ральним,  з елементами плюралізму і боротьби  думок  та ідей. Це мож- на пояснити як традиціями змагань  в революційні часи між різними соціалістичними течіями,  так і гострою боротьбою за владу у верхніх ешелонах ВКП(б),  що призвело до ослаблення  його  контролю над партією. Однак невдовзі  після утвердження влади Сталіна, цей період закінчився. Хоча українізація продовжувалася до 1932  р., це була ко- ротка,  але надзвичайно енергійна і напружена  «доба Скрипника». Він встиг багато зробити за роки свого керівництва Наркоматом освіти (1927–1932 рр.).  В цей час українізація і розвиток української культури досягають такого  високого рівня,  яких Україна  не знала  за всю  свою попередню історію. У 1932–1933 рр.,  коли  Сталін  утвердив  в СРСР

 

тоталітарну  систему, в Україні розгортається кампанія  брутальної  кри- тики Скрипника. Його звинувачують у підтримці буржуазного націоналіз- му, троцькізмі та інших  «гріхах», і він скінчив  життя самогубством. Пе- ред цим, не витримавши переслідувань і репресій проти української інтелігенції, застрелився Хвильовий.  На той час в Україну приїхали  ти- сячі російських функціонерів, була проведена чистка КП(б)У від україн- ських  комуністів-патріотів і знову  апарат  ЦК компартії України  та інші партійні  і державні  керівні  органи  заповнили росіяни. Сталін оголосив, що головною небезпекою є місцевий націоналізм, а не російський шовінізм, як справедливо проголошувалося у 1923 р. на XII з’їзді РКП(б).

Це означало  кінець українізації і початок  утисків  української культу- ри. Скорочувалася кількість українських шкіл, із бібліотек вилучалися видатні твори української науки та літератури, в театрах зменшувалася кількість українських п’єс. Скоротилося видання української преси.  Якщо у 1931 р. українською мовою виходило  90\% газет та 85\% часописів, то до 1940  р. це співвідношення складало  відповідно 70\% і 45\%. Водно- час підкреслювалася провідна  роль Росії в СРСР, непомірно звеличува- лась і поширювалась російська культура  та мова.  Все це маскувалося фразами  про інтернаціоналізм і дружбу  народів.  Це була контрукраїні- зація і одночасно нова хвиля русифікації. Микита  Хрущов,  який  став у

1938 р. першим  секретарем ЦК КП(б)У, підтримував русифікаторські тенденції.  Контрукраїнізація призвела  до падіння  престижу української мови і культури  та русифікації деяких регіонів  України.  Українська  нація втрачала майже  все, що було досягнуто в часи національного відрод- ження і українізації.

14.3. Сталінські  репресії

Наступ  на українську культуру  йшов одночасно з розгортанням те- рору  проти  української інтелігенції. Першим  ударом  по  ній  став  так званий  процес  Спілки  визволення України  (1929–1930 рр.),  на якому були засуджені кілька провідних учених, членів ВУАН, а також письмен- ників,  політичних  і церковних діячів. Після цього  в Академії  проводили- ся «чистки», майже припинили роботу найдіяльніші  її секції, в тому числі історична. З 1929 р. почалося  цькування  Михайла  Грушевського. У бе- резні  1931 р. він був вивезений з Києва  до Москви і заарештований як керівник «Українського національного центру» (сфабрикованого ДПУ, як і багато інших «центрів», «блоків», «організацій»). Старого, хворого, його жорстоко допитували, навіть імітували розстріл. Однак пізніше за нака- зом  Сталіна він був звільнений. Мабуть,  «великий  вождь» побоювався

 

негативної міжнародної реакції. Його колеги  і учні зазнали набагато суворіших переслідувань, багато з них загинули в трудових  таборах та тюрмах. Майже всім репресованим інкримінувалося звинувачення в українському буржуазному націоналізмі або антирадянській діяльності. Слідом  за істориками — «буржуазними  фахівцями»  настала  черга  ук- раїнських  істориків-марксистів: керівник низки  наукових  закладів  УСРР М. Яворський, разом  з частиною  своїх  колег  і учнів,  був засланий  на Соловецькі  острови і там загинув, як і багато  його  послідовників.

З 1933 р. розгортається кампанія  винищення українських літера- торів.  На початку  року був безпідставно заарештований поет і драма- тург  М. Яловий.  Вражений арештом  друга,  жахливою  атмосферою в Україні, застрелився Хвильовий. Незабаром до тюрем і концтаборів потрапили десятки  визначних  літераторів, частина яких тут же була розстріляна: Г. Косинка, Д. Фальковський, К. Буревій,  О. Близько  та ба- гато інших. Були репресовані О. Вишня, М. Куліш, М. Зеров,  О. Досвітній, Г. Епік, О. Слісаренко, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Е. Плуж- ник,  С. Пилипенко.

Найбільш  активну  роль у розгромі і винищенні кращих  сил україн- ської  інтелігенції відіграли  П. Постишев  та керівник українського від- ділення ДПУ В. Балицький, яких разом  з тисячами  російських партійних функціонерів спеціально  для цього  направив  в Україну  Сталін.  Вони

«теоретично»  обґрунтовували свої репресивні дії необхідністю бороть- би з українізацією як  «культурною  контрреволюцією». Зрозуміло, що головним об’єктом їхньої  атаки  був керівник і натхненник українізації М. Скрипник. Його смерть лише прискорила оберти терористично-реп- ресивної діяльності ДПУ. Тепер уже знищували не старих буржуазних фахівців, а молоду українську інтелігенцію, яка виросла  і сформувалася в умовах  радянського ладу. Ці люди  не належали  до антикомуністів і антирадянщини. Вони  були винні лише в тому, що мали гарячі  патріо- тичні переконання, готовність творити  нові духовні цінності  на благо українського народу.  Знищуючи їх, сталінське керівництво грішило  і проти  ідеї інтернаціоналізму, і проти  догм  марксизму-ленінізму.

У 1933–1934 рр. страчувались, висилалися в концтабори тисячі пред- ставників нової радянської інтелігенції. Дослідники відзначають, що із 240 українських письменників тоді  зникло  200,  із  85  вчених-мовознавців

«ліквідували» 62. Було знищено окрасу театрального мистецтва — експе- риментальний театр  «Березіль»,  а його  керівник, талановитий актор  і режисер Л. Курбас,  загинув у концтаборі. Прославлені  на весь світ філь- ми Олександра Довженка зняли з прокату, а самого його  змусили пе- реїхати до Москви. Зібравши на з’їзд кілька сотень кобзарів з усієї Украї- ни,  таємно  їх розстріляли. Громлячи  Наркомат  освіти,  організований

 

та укомплектований О. Шумським та М. Скрипником з патріотично на- лаштованих  освітян,  репресували і знищили велику кількість  учителів.

Сталіну здавалися  небезпечними і патріотично налаштовані  кадри керівників парткомів і парторганізацій КП(б)У,  і в 1933–1934 рр. поча- лося їх винищення. Їх звинувачували у націоналізмі і «вичищали» з партії. Так було знищено»  15 тис. відповідальних працівників. З часом «обсяг» звинувачень розширився. Комуністів України,  які не погоджувалися зі сталінською лінією, звинувачували в «троцькізмі»,  «фашизмі», «відсут- ності більшовицької пильності»  і т.ін. З січня 1933  по січень  1934  року КП(б)У втратила  близько  100 тис. своїх членів.

Апогеєм  репресій стали  1937–1938 рр.,  коли  вони  охопили  весь СРСР. Скориставшись загадковим убивством С. Кірова,  одного  із по- пулярних  партійних  діячів, Й. Сталін з маніакальною підозрілістю вини- щував тисячі керівних  і рядових комуністів, переважно старого поколін- ня. Але і в цих умовах чи не найтяжчими були репресії  проти українських партійних  і державних  діячів, інтелігентів, робітників, колгоспників. Сус- пільство все глибше поринало  у страх, відчай, моральну деградацію. Заарештованих піддавали  тортурам, заохочувалися доноси  та накле- пи. Не витримуючи фізичних мук, заарештовані давали неправдиві свідчення  і на себе,  і на своїх знайомих та родичів.

Партійно-державне керівництво України,  яке проводило лінію Ста- ліна і навіть брало участь у репресіях, тепер само стало жертвою. Із 62 членів ЦК КП(б)У, обраного XIII з’їздом (червень 1937 р.), були звинува- чені у ворожій  діяльності  і знищені  55 чоловік.  З 11 членів політбюро ЦК КП(б)У репресовано 10, з 5 кандидатів в члени політбюро — 4. За- гинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, у тому числі першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора. Відбувалося масове винищення військових кадрів. Був розстріляний командувач військових округів  республіки, відомий воєначальник І. Якір.  У 1938  р.  в Україну  були  направлені  нарком внутрішніх  справ  М. Єжов  і партійний функціонер М.Хрущов. Незаба- ром  після  цього  відбулася  повна  заміна  складу  керівних  органів  рес- публіки.  Старі партійні  кадри,  які здійснювали українізацію, індустріалі- зацію та колективізацію, були знищені. Їм на зміну прийшли  молоді,  які відзначалися особистою вірністю  Сталіну, і його  становище остаточно утвердилося. У кінці 1938 р. хвиля репресій почала спадати.

14.4. Скасування непу. Індустріалізація

Наприкінці 20-х років в СРСР відбулися  значні зміни.  При владі ос- таточно утвердилася керівна група на чолі зі Сталіним. Він досить сприт-

 

но розгромив по черзі  своїх суперників — Троцького, Каменєва, Зіно- в’єва, Бухаріна,  Рикова,  Томського та їх прибічників. Сталін став абсо- лютним лідером партії — вождем  в оточенні підлабузників. Відкрита критика його  політики  стала неможливою. Це було поєднання особис- тої диктатури з надзвичайною центристською, монолітною організацією всієї  влади  в країні.  Нова правляча  верхівка,  зміцнивши свої  позиції, вже не потребувала компромісів для збереження керівного становища і, скасувавши неп, перейшла  до насильства  і примусу. Почався другий комуністичний штурм,  подібний до першого — воєнно-комуністичного наступу  часів громадянської війни,  хоча той уже довів неефективність цього  методу  вирішення проблем  будівництва соціалізму. Був відкри- тий  шлях до здійснення авантюристичного «стрибка»  в індустріаліза- цію. Водночас  внутрішнє і зовнішнє становище СРСР було складним.

Сталін розумів, що селянство, яке в більшості  своїй не сприймало соціалістичних ідей,  в часи непу  зміцнилося. З’явилася група  багатих селян, яких він вважав непримиренними ворогами соціалізму. Зловісно наростала  загроза нападу на СРСР. У 1929 р. загострюється міжнарод- на ситуація. Це було пов’язано з тим, що на Заході спалахнула небаче- на економічна криза,  відома  як «велика депресія»,  яка викликала  ряд суперечностей, що призвели до розвалу  Версальської системи та за- гострення міждержавних відносин у Європі  і світі.

Фашисти роздували  реваншизм. Скориставшись розколом і про- тиріччями  між комуністами та соціалістами, які підтримував і роздмуху- вав Сталін, націонал-соціалісти Німеччини  захопили  владу і почали го- туватися до війни. Вони загрожували країнам Заходу, а також СРСР. Це породжувало в партійних  колах переконання в необхідності заходів, спрямованих на радикальну  соціалістичну перебудову села та швидку індустріалізацію, щоб зміцнити країну,  посилити її обороноздатність. І хоча існували альтернативні шляхи і методи розв’язання проблем, ніхто про це не наважувався говорити.

Розуміючи безперспективність світової  соціалістичної революції, Сталін висуває  завдання  будівництва «соціалізму  в одній окремо  взятій країні», що означало якнайшвидше перетворення СРСР в сучасну інду- стріальну державу,  до того ж будь-якою ціною. Здійснення цих пере- творень демонструвало б те, що соціалізм є найефективнішим шляхом до прогресу, що він зможе  вистояти  в боротьбі  з капіталізмом. Проте в кінці 20-х років СРСР, включаючи  Україну, залишався  переважно аграр- ною країною, в якій переважало селянське населення,  що не могло підтримувати курс на воєнно-комуністичні методи будівництва соціаліз- му.  Тому Сталін закликає до «революції  згори»,  тобто  примусове на- садження  найрадикальніших соціально-економічних перетворень у про- мисловості та сільському господарстві.

 

XIV з’їзд  ВКП(б)  проголошує курс  на індустріалізацію. Неп сприяв швидкому відродженню промисловості України. Основну частину ре- сурсів,  що їх давало непівське сільське  господарство, одержував  Дон- бас, який  тоді називали  «всесоюзною кочегаркою». Видобуток вугілля у 1925–1926 господарському році тут був близьким до довоєнного рівня. Велика увага приділялася також розвитку металургії, електроенергети- ки,  сільськогосподарського  машинобудування та інших  галузей.  Але найвищими темпами  розвивалася переробна, легка і харчова промисло- вості. У 1925–1926 рр. ці галузі значно перевищили довоєнний рівень, і це, до речі, відбувалося  при незначних  державних капіталовкладеннях.

Після рішення  XIV з’їзду ВКП(б)  про  індустріалізацію країни  темпи розвитку великої промисловості прискорюються. Однак постало питан- ня: де взяти для цього  кошти?  Троцький, а пізніше  Зінов’єв і Каменєв висувають  ідею надіндустріалізації, обстоюючи необхідність її фінансу- вання за рахунок  значного підвищення податків  на селянство  та збіль- шення цін на промтовари, які купувало  село. Сталін і його  прибічники виступили проти  цього.  Але з 1928–1929 рр.,  коли  вони  розгромили своїх  противників (так  звані  — троцькістсько-зінов’євську  опозицію і

«правий» — бухарінський ухил), самі стали на шлях жорстокої експлуа- тації села, особливо найрозвинутішого українського.

Для потреб індустріалізації вводилася економія коштів, особливо за рахунок скорочення управлінського апарату. Значно зменшена була заробітна плата робітників, а отже, знижувався життєвий рівень. Однак слушна ідея про внутрішньопромислове нагромадження як основне джерело  розвитку індустрії  не була повністю  використана. Індустріалі- зація залежала  від ресурсів інших галузей  господарства,  передусім — сільського господарства.

Уже в середині 20-х років  в СРСР вводиться державне  планування. Спочатку воно базувалося  на поєднанні державного госпрозрахунково- го управління і ринку і запроваджувалося як напрям розвитку, пізніше  — на пріоритеті державного директивного керівництва і обов’язковості плану.

Наприкінці 20-х років  здійснювався курс  на повне  знищення товар-

ного виробництва. У цьому дусі було створено два варіанти першого п’ятирічного плану: відправний із середньорічним темпом  промислово- го зростання 18\% і більш напружений, який назвали  «оптимальним», — до 22\%. У квітні 1929 р. XVI партійна  конференція ВКП(б) схвалила оп- тимальний  варіант.  П’ятирічка була розбита  по роках,  і з перших  днів її виконання в щорічні плани вносилися все нові й нові доповнення, що передбачали прискорення  темпів.  Вводилася  надзвичайна система централізації управління.  Економіка все  більше  набирала  командного

 

характеру, а управління  нею здійснювалося бюрократичними метода- ми. Застосовувалися загалом  методи  морального і, рідше,  матеріаль- ного заохочення, а також примусу, покарань  та переслідувань. Розгор- талося соціалістичне змагання — індивідуальне, колективне, між цехами, підприємствами, містами  і навіть республіками. Організація його здійснювалася профспілками, а загальне керівництво — партією. В роки першої  п’ятирічки  робітники, які  вірили  в те,  що  незабаром прийде

«світле майбутнє»,  з ентузіазмом зустріли  ідею змагання. Переможців популяризували преса,  радіо і кіно, їх нагороджували орденами, вітали і  преміювали. Тисячі  робітників, особливо  членів партії  та комсомолу, пишалися  своїми  здобутками і з готовністю віддавали  всі свої сили на виконання важливих  виробничих завдань.  Цей трудовий  героїзм особ- ливо вражає,  якщо врахувати,  що життєвий рівень трудящих  був низь- кий, діяла карткова система, яка забезпечувала потреби  людей лише в мізерних розмірах.

У 1935 р. був широко розрекламований рекорд  вибійника донбась- кої шахти «Центральна Ірміно» Олексія Стаханова, який за зміну пере- виконав  норму добування  вугілля в 14,5 раза. Його досвід  був викори- станий для організації руху за перевиконання норм, який отримав  назву

«стахановського». Поряд  з цим застосовувався метод  примусу і стра- ху. Тих, хто не виявляв трудового ентузіазму, карали,  аж до арештів  та облав. Ці методи  призвели до жорстокої експлуатації робітників.

Але більш широко метод репресій застосовувався до керівного складу господарників, до тих, хто критикував авантюристичний курс Сталіна, а також до фахівців із дореволюційними дипломами. Під ці репресії підво- дилася «теоретична»  база. Виступи  проти  воєнно-комуністичного курсу в економіці кваліфікувалися в 1928–1929 рр. як «опортунізм», який треба було винищувати. У 1930 р. на XVI з’їзді ВКП(б)У Сталін зловісним тоном заявив:  «Люди, які базікають про необхідність зниження темпу розвитку нашої промисловості, є ворогами соціалізму, агентами наших класових ворогів».  Відбувалося  їх «вичищення» з партії під час масових  партійних чисток.  У 1928 р. відбувся перший  сфабрикований ДПУ, так званий «Шах- тинський процес»,  який  закінчився жорстокими покараннями багатьох керівників і фахівців. На межі 20–30-х років поширюється новий термін  —

«шкідництво». Найчастіше тавро «шкідника» лягало на «буржуазних  спеці- алістів», проти  яких велася агітація  в пресі та усній пропаганді: їх нама- галися «перевиховувати», але закінчилося це масовим винищенням, ча- сто без суду і слідства. Особливо «бурхливу» діяльність в цьому напрямку розвинув керівник ДПУ УСРР В. Балицький.

З початку 30-х років інженерні  посади обіймали здебільшого так звані

«висуванці»,  — робітники, які мали певний  стаж виробничої діяльності.

 

Вони частково  замінили  винищену і понівечену  стару технічну інтеліген- цію. До багатьох із них застосовувався термін «саботажник»,  якщо вони десь не могли виконати «зверхпланових»  завдань.  Ця атмосфера стра- ху і психозу  стала типовим методом  розв’язання проблем  керівництва будівництвом нових підприємств, галузей  промисловості, була однією із причин  втрати  частиною  керівників ініціативи, бажання  йти на ризи- ковані  заходи,  брати  на себе відповідальність.

Як же виконувалася п’ятирічка? Сталін продиктував авантюристич- ний план зростання промисловості в середньому на 37,7\%. Однак ці темпи  залишилися на папері,  що пояснюється їх нереальністю, дисп- ропорціями між галузями господарства, зривами в технічному  забез- печенні, недостатнім досвідом робітників та інженерів. Планувалося збільшити  видобуток вугілля в Донбасі  з 27 до 53 млн т, пізніше  зав- дання збільшили  до 80 млн, а між тим фактичний  видобуток у 1933 р. досяг  лише 45 млн т. Виплавка  чавуну в Україні повинна  була зрости з

2,4 до 6,6 млн т. Фактично було виплавлено  4,3 млн т. Перший  п’яти- річний  план за більшістю  показників не був виконаний. І все ж на Ук- раїні він характеризувався високими темпами  розвитку індустрії,  знач- ними  інвестиціями та створенням нових галузей.

Внаслідок того,  що планувалися  надзвичайно високі  показники, вживалися  суворі  заходи  для покарань  та різні  форми  стимулювання для їх виконання (Сталін називав  це «підхльостуванням країни»),  вико- ристання  трудового ентузіазму, були досягнуті значні  успіхи,  що мали важливі наслідки  для України. УРСР в роки першої п’ятирічки одержала понад 20\% загальнодержавних капіталовкладень, а з 1,5 тис. нових підприємств — 400 будувалися в Україні. Серед них найбільша в Європі Дніпровська гідроелектростанція, Харківський тракторний завод,  гіган- ти металургії  — «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь».

Зростання індустрії  продовжувалось і в другій  та третій п’ятирічках, хоча капіталовкладення і темпи  зростання зменшилися. Враховуючи, що у разі  війни  промислові центри  України  виявилися  б незахищени- ми, уряд СРСР зосереджував ресурси і увагу на будівництві і розвитку промислових центрів  Уралу,  Сибіру  та  Далекого Сходу.  Із  45 00 підприємств, що будувалися  в СРСР у роки  другої  п’ятирічки  (1933–

1937  рр.),  лише  1000  знаходилися в Україні.  У перші  роки  наступної

п’ятирічки (1938 — перша половина 1941 р.) із 3000 заводів-новобудов в Україні зводилося лише 600. Проте створення такої кількості  нових заводів,  шахт, електростанцій протягом трохи  більше десяти  років  ви- вело Україну на рівень великих індустріальних країн. Стали до ладу гіган- ти металургії  в Донбасі  і на півдні України, машинобудівні підприємства в Харкові, Києві, Одесі, Миколаєві, Луганську, Дніпропетровську. Виник-

 

ли нові галузі промисловості, в тому числі кольорова, авіаційна,  хімічна та військова.

Індустріалізація України викликала  зміни в соціальній структурі та розселенні українців.  Сформувалися національний український  робіт- ничий клас і технічна інтелігенція. Розгорталась урбанізація. У міста переселилися мільйони  українців, що було викликано потребою гранд- іозного будівництва і експлуатації нових  підприємств. Новозбудовані заводи  України спиралися на місцеву  робочу силу. Чисельність  міських мешканців лише за 1926–1930 рр. подвоїлася. У 1939 р. в містах про- живала  третина  жителів  УРСР (у 1926  р. — п’ята  частина).  У 1920  р. українці  складали  32 \% міського населення, а в 1939  р. — 58\%.  Зріс прошарок українців  в середовищі робітничого класу: у 1920 р. — 6\%, у

1939 — 30\%. Величезний приплив  нових мешканців створював у містах надзвичайно важкі умови  для існування,  різко  загострив дефіцит  жит- ла. Молодь  розміщувалася в переповнених гуртожитках, а сімейні  — в убогих  халупах, часто  землянках  в передмісті. І все ж їхнє становище було кращим, ніж на селі.

14.5. Колективізація. Голодомор 1932–1933 рр.

Ще радикальнішими були перетворення на селі. У 1929 р. тут поча- ла розгортатися масова  колективізація, що стала трагічною сторінкою в історії українського селянства  і всієї України. Селянин-власник був незручною і небажаною фігурою  для партійно-державного керівництва СРСР. Прискорені темпи  індустріалізації держава  не могла  забезпечи- ти, коли  вела справи  з мільйонами дрібних  власників. Маючи  певний мінімум засобів виробництва, селянин мало залежав від державних органів, а вони від нього в основному були залежними, потребуючи продуктів для міст, промисловості та армії. І тому партійний і держав- ний  апарат  взяв  курс  на створення великих  виробництв у вигляді  ко- лективних  господарств (колгоспів). Колективне господарство у формі кооперативу ринкового типу,  в якому  селянин  залишався власником засобів виробництва, не цікавило Сталіна, хоча ідея реформування сільського господарства відстоювалася Леніним  у його  останніх  пра- цях (так званому  «Заповіті Леніна до партії»). Ленінському кооператив- ному плану партійна  і радянська преса співала дифірамби, а сталінське керівництво, ліквідувавши неп, стиха,  замасковано відкинуло  цю ідею. І це незважаючи на те, що селяни  продемонстрували своє  ставлення до колгоспів у 20-х роках:  за десятиліття  перебування у складі СРСР в колгоспи вступило всього 3\% від загальної кількості  сільгоспробітників.

 

В жовтні 1927 р., вони об’єднували трохи більше 1\% селянських госпо- дарств. В той же час бурхливо розвивалися різні форми кооперації, яка зберігала власність  селян.

Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза  1928 р. Уряд СРСР розраховував, що буде безперешкодно купу- вати у селян достатню  кількість  хліба за низькими цінами,  забезпечую- чи країну і експортуючи його  для закупівлі  машин  на потреби  індустр- іалізації.  Однак  засуха  зменшила урожай,  ціни  на зерно  піднялися, і селяни відмовлялись продавати державі хліб за цінами,  які вона їм диктувала.  У відповідь  до селян було вжито  репресивних заходів:  кон- фіскація зерна, великі штрафи, розкуркулювання, депортації, як і в часи воєнного комунізму. «Надзвичайні  заходи»  дали можливість «видави- ти» із неврожайної України  на 33\% більше зерна,  ніж у попередньому році. Але у багатьох  районах  почався  голод.

Однак постійно застосовувати «надзвичайні  заходи» до великої маси селян-одноосібників було небезпечно, і Сталін вирішив  приборкати непокірне селянство, яке в очах догматиків-марксистів було антисоці- алістичною  дрібнобуржуазною стихією.  Розгорнулася масштабна про- пагандистська кампанія. Органи  преси,  радіо,  партійні  керівники циту- вали Леніна часів воєнного комунізму, ігноруючи його  останні роботи,  і переконували селян в перевагах  великого колективного господарства. Гасло «суцільної колективізації» (найбільш  поширений в ті роки  вираз) стало  в центрі  діяльності  партійних  і державних органів. Рішення  про його  здійснення приймає листопадовий (1929  р.) пленум  ЦК ВКП(б). В його постанові від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави  колгоспному будівництву»  Україна  відносилася до групи  районів,  де колективізацію планувалося  закінчити восени  1931-го або навесні  1932 р.

Щоб  залякати  і зламати  селянство, починається масове  розкурку- лення (за виразом Сталіна, «ліквідація куркульства як класу»). Куркуля- ми називали  заможних селян, які мали великі господарства і викорис- товували найману робочу силу. Однак це були ті люди, які за радянської влади стали  заможними завдяки  своїй  завзятій  праці.  «Глитаї», або ж багаті  селяни,  які жорстоко визискували своїх односельчан, були роз- громлені ще в часи  «воєнного  комунізму».  Більшість  заможних селян не мали антирадянських настроїв, але в колгоспи не вступали.

Та не бажали вступати  в колгоспи і середняки та бідняки.  Тому кур- кулями оголошували і багатьох середняків. Для бідняків винайшли термін  — підкуркульник. Всі вони також були репресовані. Тих, хто чи- нив впертий  опір колективізації, розстрілювали або масово  вивозили в табори.  У решти  конфісковувалася власність,  а господарів із сім’ями

 

викидали  з будинків. Але найчастіше  їх теж вивозили на північ, де ски- дали серед  арктичної  пустелі  без  їжі та притулку. З-понад мільйона українських селян,  експропрійованих  радянською владою  на початку

1930 р., близько  850 тис. депортовано на північ та до Сибіру, де багато з них, особливо діти, загинуло. Немало селян самі розпродавали май- но, кидали  землі й виїздили  на новобудови.

Особливо  жорстоко проводилася колективізація взимку  1930  р. Людей заганяли  в колгоспи силою,  усуспільнюючи всю худобу і птицю. Оскільки  винищувати односельчан відмовлялася навіть сільська  бідно- та, об’єднана в комітети незаможників (комнезами), в села України відряджалися віддані компартії безпартійні робітники, комуністи та ком- сомольці: восени  — 15 тис., в січні — 47 тис. Одночасно  в села прибу- ла велика  група  25-тисячників (переважно робітники). З підприємств безперервно виїздили  також групи  і бригади виробничників, які прово- дили монтаж, ремонт та експлуатацію сільськогосподарської техніки та агітаційну  діяльність  серед  селян.

До березня  1930 р. близько  3,2 млн селянських господарств Украї- ни було колективізовано. Однак це спричинило наростання протесту серед селян. Одним з його проявів було масове  вирізання худоби. Між

1928 і 1932 роками  її поголів’я скоротилося вдвічі. Напруження на селі все  більше  посилювалося і загрожувало перерости в нову селянську війну. Селяни били, а часто і вбивали чиновників. Поширювалися й інші форми  протесту, в тому числі так звані «бабські  бунти»: виступи  жінок проти усуспільнення їхньої власності, особливо там, де забирали  в кол- госпи  корів і домашню  птицю.  Озброєні виступи  селян придушувалися частинами регулярних військ.  У всіх заходах колективізації обов’язково брала участь міліція.

Сталін робить  хитрий  маневр:  на початку  березня  1930  р. друкує статтю «Запаморочення від успіхів», у якій наголошує на добровільності колективізації, визнає  «перегини»  і перекладає відповідальність за них на місцеву  владу. В постановах уряду  і партійного керівництва в цей час багато говориться про добровільність вступу в колгоспи і про пра- во селян виходити  з них. І масштаби колективізації різко  зменшилися. За  три  місяці  після  цього  з колгоспів вийшла  половина  селянських дворів,  у тому числі всі середняцькі. Але сталінська  верхівка  вимагала від місцевих  організацій нового  наступу,  і восени  починається друга хвиля колективізації. Тепер селян примушували вступати  в колгоспи шляхом  накладання  колосальних податків  на одноосібників і надання значних податкових пільг членам колгоспів. Поряд з цим була зроблена значна поступка колгоспникам: їм дозволялося мати присадибну ділян- ку і підсобне господарство. Податковий прес погнав  селян у колгоспи, і

 

на початок наступного року було колективізовано 67\% селянських гос- подарств, а до кінця  1932  — 70\%  господарств і понад  80\%  посівних площ. У липні 1935 р. вже 93 \% селянських господарств України входи- ли до колгоспів, яким  належало  98 \% посівних  площ.

Держава  посилює свій вплив на колгоспи. Для цього створювалися державні машинно-тракторні станції (МТС), у яких зосереджувалася ос- новна частина  сільськогосподарської техніки для обробітку колгоспних полів. Це було засобом економічного контролю над колгоспами, под- ібно до того, як мережа партійно-комсомольських організацій, Рад усіх рівнів, міліція здійснювали політичний контроль. Користуючись цим, керівництво країни  оголосило поставки колгоспної продукції державі

«першою заповіддю». Продукція  поставлялася, а не продавалася, і держава  сплачувала  за неї лише  символічні  гроші.  Розміри  держав- них поставок охоплювали  майже весь урожай. Це було фактично відновленням продрозкладки.  До  того  ж у 1930  р.  заборонили при- ватну  торгівлю. Колгоспники  отримували копійки і мізерну  кількість хліба за свою працю,  а тому втрачали заінтересованість у розвитку виробництва і ставилися  до колгоспного майна  байдуже,  іноді навіть вороже.  Так, у 1931  р.  майже  третина  врожаю  зерна  була втрачена під час жнив; а площа посівів  з 1929 по 1932 рік зменшилася на одну п’яту. Посилюється дезорганізація колгоспного виробництва. Було очевидно, що ліквідація економічної самостійності селян підриває сільськогосподарське виробництво.

Особливо  фатальну роль у погіршенні становища в сільському гос- подарстві відіграла жорстока сталінська  хлібозаготівельна політика.  Вже у 1931 р. з республіки вивезли близько  400 млн пудів зерна, хоча керів- ники УРСР благали Сталіна зменшити хлібозаготівлі, на що той відреа- гував мізерним зниженням. В результаті  в ряді районів  України весною

1932 р. почався  голод,  що припинився лише влітку, з новим  врожаєм. У відповідь  селяни  приховували зерно,  розтягували при нагоді  те, що було ще не оприбутковане, недообмолочували солому, а пізніше обмо- лочували її вдруге — для себе. Замість відмови від податків, які змушу- вали колгоспників ставати на цей шлях, сталінська  верхівка  посилюва- ла репресії. Так, 7 серпня  1932 р. ВЦВК і РНК СРСР затвердили власноручно написану  «вождем народів» постанову, відповідно до якої розкрадання колгоспного майна каралося  розстрілом, а за «пом’якшу- ючих  обставин»  — позбавленням волі  на строк  до десяти  років.  За кишеню  зерна,  принесеного з поля голодуючій сім’ї, колгоспник отри- мував строк  у концтаборах. Купити  в містах  продовольство селяни  не могли,  бо з 1929 р. воно розподілялося за картками. Жителі сіл опини- лися в безвихідному становищі.

 

На 1932  р.  РНК СРСР і ЦК  ВКП(б)  затвердили хлібопоставки в розмірі 356 млн пудів.  Урожай  1932  р. був трохи  менший  порівняно з

1931 р. Але у зв’язку з деградацією сільськогосподарського виробниц- тва,  дезорганізацією господарств хлібозаготівля у1932  р.  проходила важче, ніж будь-коли. З червня по жовтень  з колгоспів та господарств одноосібників вдалося вивезти лише 136 млн пудів зерна, з радгоспів —

20. Тоді Сталін направив  в Україну  хлібозаготівельну комісію на чолі з Молотовим і Кагановичем, яка мала надзвичайні повноваження. План хлібозаготівель був зменшений до 282 млн пудів, і його  колгоспи мали виконати негайно. Зрив  заготівель  комісія  пояснювала  не відсутністю хліба, а відсутністю боротьби  за нього.  Це було різке  звинувачення на адресу  республіканської парторганізації.

У зв’язку з цим були мобілізовані партактивісти, війська, органи міліції, а в селах  — сільські  активісти, так звані  «ударні  бригади».  Спеціальні комісії  обшукували кожне  селянське господарство, забирали  не лише зерно, але й незернові їстівні припаси. В поїздах, на вокзалах працівники міліції  конфісковували харчі,  придбані  колгоспниками або обміняні  за коштовні речі в містах. Сільські трударі були приречені на голодну смерть. Та й комісія  Молотова  зуміла «вичавити» з України лише 105 млн пудів, тобто усього  держава  одержала  з УРСР 261 млн пудів. План не був ви- конаний, хоча з республіки було вивезено майже  все зерно.

Голод охопив лише сільськогосподарські райони України і був спря-

мований  проти  селянства. Це було продовженням процесу  розкурку- лювання.  Найважче він проходив весною  і влітку 1933 р. Люди їли тру- пи тварин, траву, кору дерев, траплялися  випадки  канібалізму. Дітей вивозили в міста і кидали  там в установах  та лікарнях,  які відправляли їх у дитбудинки. Кількість  голодуючих зростала  з місяця в місяць. Втек- ти з України було важко: кордон з Росією і Білорусією перекрили війська і міліція.

Врятувати  населення  України від голоду була можливість. Для цьо- го мали використати воєнні  резерви та звернутися по допомогу до міжнародної громадськості. Однак Сталін відкидав  будь-які розмови про голод. Слово «голод» не зустрічається в документах, навіть у стеногра- мах пленумів  ЦК ВКП(б)  та ЦК компартії республік. Українські  партійні і радянські лідери мовчки  погоджувалися з цим жахливим  злодійством

«вождя», залякані  і зломлені  ним.  Їм показали, що на них чекає,  коли

була репресована велика група  місцевих  партійних  і радянських керів- ників,  голів  колгоспів, які  робили  спроби перешкодити насильству  і якось  врятувати  населення  своїх районів  від голоду.

У січні 1933 р. Сталін відрядив  в Україну свого уповноваженого П. По- стишева, який став секретарем ЦК КП(б)У, а фактично  — єдиновладним

 

керівником КП(б)У і УРСР. Він лише дещо змінив  політичну лінію, орган- ізувавши  весною  і влітку  харчування  тих колгоспників, які  працювали на посіві і збиранні врожаю.  За його вказівкою в селах продовжувалися обшуки — тепер зерно конфісковувалось для посівної кампанії.  За оцін- кою сучасних  істориків (С. Кульчицького та ін.), прямі втрати від голоду складають  приблизно 5–5,5  млн осіб,  повні,  з урахуванням  зниження народжуваності, — 6–7 млн. Терор голодом 1933 р., спрямований про- ти українського народу,  передовсім селянства  України,  був найстрахіт- ливішим  серед  численних  злочинів  сталінщини.

У 1932–1933 рр. голод охопив не лише Україну, а й Крим,  Курщину, Північний Кавказ, Нижнє Поволжя та Казахстан. Найжахливішим він був на Україні і Кубані.  Більшість  істориків пов’язує це з тим, що там жили українці.  В  радянській історичній науці  на цю  тему  було  накладено

«табу», і до 1987  р. про  неї науковці  не згадували. Частина  істориків української діаспори і сучасні  науковці  вважають,  що голод  був спря- мований  саме проти  українців  і мав чітко виражений характер  геноци- ду. Деякі дослідники вважають голод  формою  боротьби  Сталіна проти селянства, яке не сприймало цієї моделі соціалізму, не погоджувалося з колективізацією. Окремі  історики пов’язують голод з ідеєю форсова- ної індустріалізації, яку Сталін здійснював в ці роки за підтримки робіт- ничого  класу. Однак Сталін брав до уваги особливості сільського насе- лення України: його схильність до приватної  власності, природну любов до своєї  Батьківщини, його  опір  заходам  по  здійсненню прискореної індустріалізації та колективізації. Поряд  з цим  незаперечним є те, що найжорстокіша форма голоду розповсюджувалася переважно на райо- ни, де в роки  громадянської війни  існувала опозиція радянській владі, політиці  воєнного комунізму, і її основною силою,  «головним  опонен- том» було селянство  України,  як і Дону,  Кубані та інших регіонів. Відо- мо, що «батько народів» не вмів прощати  своїх противників, як і йти на компроміси.

У 1933  р. відбувся  поворот  у розвитку колгоспного виробництва: замість  безрозмірної хлібозаготовки, згідно  з Постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 19 січня 1933 р., у колгоспів вилучалася твердо фіксова- на частина  продукції, а решту вони могли  ділити між собою  чи прода- вати. Це пробуджувало у колгоспників зацікавленість у розширенні посівних  площ і сприяло  поступовому подоланню безгосподарності. Однак  між  державою та одержавленими колгоспами ринкових відно- син не виникало. Історики саркастично відзначають, що праця селян з рабської  перетворилася в кріпацьку. Та все ж це давало певні можли- вості  працювати на себе.  Науковці  справедливо вважають,  що в 1933 р. обидві  сторони — держава  і селянство  відступили від своїх первіс-

 

них позицій. Сталінський режим  відмовився від буквального втілення в життя  комуністичної доктрини про  примусове об’єднання селян  у ко- мунах,  а селяни  під тиском розкуркулювання і терору  голодом — від власної  землі  і економічної незалежності і йшли  в колгоспи, отримав- ши можливість розпоряджатися частиною  виробленої в них продукції. Сталінська верхівка була задоволена, вмонтувавши в тоталітарний дер- жавний  механізм  мільйони  селян,  в минулому  одноосібників та дрібну буржуазію. В лютому  1933 р. Сталін навіть висунув  гасло  — «Зробити усіх колгоспників заможними». І в цьому напрямку здійснювалися в майбутньому певні заходи.

У другій  п’ятирічці партійно-державне керівництво СРСР здійснило низку  заходів  для зміцнення колгоспів, а також для деякого поліпшен- ня життя  колгоспників. Вводилися методи  індивідуальної і дрібногру- пової оплати праці залежно  від кількості  і якості  виробленої продукції. Все ширше  використання принципів матеріальної зацікавленості спри- яло зростанню продуктивності праці.  З’явилися і герої:  бригадир Ста- робешівської МТС на Донеччині  Паша Ангеліна, ланкова колгоспу імені Комінтерну в селі Старосілля  на Черкащині Демченко та багато  інших. Зростала  машинно-технічна база  колективізованого села, все ширше запроваджувалися наукові  досягнення. У роки  другої  п’ятирічки в се- редньому  за рік в УРСР ставало до ладу 73 МТС. Практично вони об- слуговували технікою  переважну більшість  колгоспів республіки, вико- нували майже всі роботи в рільництві і деякі в колгоспному тваринництві. В колгоспах на кінець другої  п’ятирічки зникли ручна праця на посіві та збиранні зернових. Застосування машин  не тільки полегшувало працю в полі, а й створювало можливості для впровадження агротехніки. Так у 1932 р. зернові  не прополювалися зовсім. В 1933 р. вони обробляли- ся на площі 5,8 млн га, а в 1934 — вже на 11,4 млн га. Посіви  озимих на парах у 1932 практично не проводилися, а в 1936-му вони станови- ли 33,6\% озимого клину. Більшість колгоспів стали розвивати, крім основних  виробництв, додаткові  — птахівництво, садівництво та ін.

До кінця 1934 р. криза  в сільськогосподарському виробництві була подолана  і в усьому СРСР відбулося  скасування карткової системи розподілу продовольчих товарів.  Поліпшення  матеріального станови- ща селян, матеріальна  їх заінтересованість виявилися більш вигідними державі,  ніж вилучення  врожаю  насильницькими методами. У 1933  р. українські селяни дали державі  317 млн пудів хліба, в 1935 — 462, а в

1936  — 545 млн. При цьому  відбувалося  і певне зростання життєвого рівня колгоспників та культури  села.

 

14.6. Культурне  будівництво  в 20–30-х роках

В культурному будівництві 1920-х і 1930-х  років  існують  істотні відмінності. Цей процес  в Україні  був таким  потужним, що його  спра- ведливо називали культурною революцією або цілим етапом національ- ного відродження. І це тісно пов’язано з політичним курсом комуністич- ної партії і уряду на здійснення українізації, а також з діяльністю комуністів-патріотів Ф. Гринька,  О. Шумського, М. Скрипника. Розвиток української культури  в 20-х роках був продовженням національного відродження, могутній поштовх якому дала українська революція 1917–

1920  рр. Це головний фактор  небаченого розвитку української культу- ри в третьому  десятилітті  XX ст.

Поряд з цим не слід ігнорувати і програмову мету більшовицької партії

щодо надання трудящим масам можливості освоювати духовні цінності, створені  людством, учитися в усіх типах навчальних закладів.  Ставилося завдання  створити умови для всебічного розвитку особи.  На здійснення цієї  мети  були спрямовані заходи  організації широкої мережі  освітніх, культосвітніх, мистецьких, наукових та інших закладів, забезпечення мож- ливості кожному громадянинові безкоштовно навчатися  і користуватися бібліотеками. До того ж і народні маси, розбуджені революційними поді- ями, ліквідацією царизму, прагнули  освіти  та культури.

У 1930 р. сталінське керівництво позбавило українців  можливості розвивати національну культуру, заформалізувало освіту завданнями підготовки людини  до соціалістичного будівництва, а фактично  — ви- ховання особисто відданих Сталіну громадян. Розгром інтелігенції, на- укових та культурних закладів,  що спрямовували свою діяльність на творення  національно-культурних цінностей, призвів  до зниження рівня української культури, фактичного до її придушення і обмеження. Це була своєрідна реакція  в духовному  житті  українського народу.

Кінець  громадянської війни  поставив  низку  питань  в галузі  духов- ного  життя українського народу:  в якому  напрямі  слід розвиватися ук- раїнській культурі,  на які взірці  слід орієнтуватися, як використовувати свої  і чужі традиції  та досягнення. З цих питань  точилися  гострі  дис- кусії.  В Україні  з початку  20-х років  розгортається велика  робота  по ліквідації  неписьменності. Це було пов’язано з тим,  що єдиний  пере- пис населення  у 1897 р. показав, що в українських губерніях  налічува- лося лише 27,9\% письменних. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність», яке очолив голова  ВУЦВК Г. Петровський. Застосову- валися  різноманітні форми  організації навчання  дорослих  — від зби- рання добровільних внесків  до мобілізації всіх письменних під гаслом

«Кожний письменний має навчити грамоті  одного  неписьменного». Але

 

найбільша  частка  цієї  діяльності  лягла  на плечі українського вчителя, який після робочого дня в школі вів по кілька годин  групи  неписьмен- них. У 20-х роках кількість  неписьменних зменшилася з 76 до 43\% до- рослого населення.  Навчання велося  їх рідною  мовою.  І хоча досягти грамотності всього  населення  у 20–30-х роках  не вдалося,  все ж ре- зультати були вагомими: перепис 1939 р. зареєстрував в Україні 85,3\% письменних у віці до 50 років.

Важливе  значення  в духовному  розвитку мас  та ліквідації  непись- менності  мало охоплення  школою  всіх дітей шкільного віку. Для цього багато  було зроблено вже  в 20-х роках.  Доводилося долати  надзви- чайні труднощі  матеріального забезпечення навчального процесу, бра- ку кваліфікованих учителів  та ін. Громадськість проводила суботники, тижні,  місячники допомоги школі,  завдяки  чому вона  була врятована від повного занепаду. Як у ліквідації  неписьменності, так і в організації навчання  дітей  багато  робила  молодь  України.  Комсомольські мобілі- зації молоді,  здатної  працювати в школах,  короткокурсова підготовка вчителів сприяли  подоланню кадрової  кризи  в системі  народної  освіти. Вже у 1925 р. діяло 18 тис. шкіл. У 1931–1932 навчальному  році майже повністю виконувався всеобуч.  Переважна  більшість випускників по- чаткової  школи  (95\%)  продовжували навчатися  в школах-семирічках. В Україні з 1932 р. діяла єдина структура загальноосвітньої трудової школи:  початкова  (І–IV класи),  неповна  середня  (І–VII) і середня  (І–Х класи).  Кількість  середніх  шкіл безперервно зростала. За роки  другої п’ятирічки їх кількість  збільшилася із 261 до 2531.  Відбувався  перехід до обов’язкової середньої освіти.  Понад 80\% дітей навчалися  в украї- нських  школах.

Одним  із важливих  завдань  культурного життя України  була підго- товка  достатньої  кількості  фахівців з вищою  і середньою спеціальною освітою.  Швидко зростала  мережа  вищих навчальних  закладів.  Широ- ко були відкриті  двері  у вузи для молоді  з трудових  прошарків. Дітям робітників і селян  видавалися  стипендії, для них створювалися робіт- ничі факультети,  які готували  молодь  до навчання  у вищих навчальних закладах.  Особливо  енергійно розвивалася мережа  вузів у 30-х роках. В цілому кількість  їх зросла  з 19 у 1914–1915 навчальному  році до 129 у 1938–1939-му, а чисельність  студентів,  відповідно, з 27 до 124 тис. Радянська  Україна випередила за кількістю  студентів  найбільш  розви- нуті країни Європи — Великобританію (50 тис.), Німеччину (70 тис.), Францію (72  тис.).  Багато  міст  України  стали  вузівськими центрами. Було відкрито по чотири  навчальні заклади  у Вінниці,  Полтаві, Сталіно (тепер  Донецьк), по  три  — у Ворошиловграді (Луганськ), Запоріжжі, Житомирі, Миколаєві та інших містах. Найбільшим  вузівським центром

 

України  був Харків — столиця  УСРР до 1934  р. Поступово підвищува- лася якість підготовки спеціалістів, зростали науково-педагогічні кадри вузів.  У 1934  р. були встановлені  наукові  ступені  кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів, розширювалася аспірантура. На кінець  30-х років  в Україні,  незважаючи на сталінські репресії, в основному вирішувалася проблема  забезпечення народно- го господарства і культури  фахівцями  всіх рівнів освіти.  Їх чисельність перевищила 500 тис.  чоловік.

Великі  успіхи в галузі освіти та зростання економіки сприяли  швид- кому розвитку науки. Головним  осередком наукової  діяльності була Все- українська академія  наук (ВУАН), у 1936 р. перейменована в Українську академію  наук (УАН). Першим  президентом ВУАН був обраний  видатний вчений В. Вернадський. Першими дійсними її членами стали відомі нау- ковці:  історик Д. Багалій,  археолог  і етнограф  М. Біляшівський, економі- сти К. Воблий,  М. Птуха, ботаніки  В. Липський та О. Фомін, математики Д. Граве,  М. Кравчук,  М. Крилов,  філологи  А. Кримський, М. Сумцов  та ін. Секретарем багато років був А. Кримський. ВУАН об’єднувала і коор- динувала діяльність наукових установ та окремих дослідників, спрямову- вала розвиток науки відповідно до потреб  народного господарства.

Основними науковими осередками ВУАН спочатку  були науково- дослідні  кафедри,  а з 1930  р. — інститути. У науково-дослідних інсти- тутах та інших осередках ВУАН були досягнуті вагомі  результати  в ма- тематиці,  фізиці, хімії, історії,  економічних науках. В Українському фізико-технічному інституті (УФТІ) в Харкові був введений в дію при- скорювач елементарних часток,  на якому  проведено ядерну  реакцію шляхом  розщеплення ядра літію. З середини 30-х років  розширюють- ся дослідження в галузі  техніки.  Є. Патоном  та його  учнями  була роз- роблена теорія зварювання. В 1934 р. організовано інститут  електроз- варювання  та гірничої  механіки.

Академічні  кафедри  та комісії, очолювані  Д. Багалієм, М. Василен- ком, М. Грушевським, М. Слабченком, розробляли проблеми історії Ук- раїни.  В галузі  лінгвістики і літературознавства вагомі  здобутки одер- жали М. Возняк, С. Єфремов,  М. Зеров,  А. Кримський. Вчені, які стояли на ґрунті марксистсько-ленінського вчення,  створювали свої заклади  і організації. У 1931 р. була створена  Всеукраїнська асоціація  марксис- тсько-ленінських інститутів, президентом якої став О. Шліхтер.  Науковці- марксисти розробляли окремі  теми історії  України та філософії.  Однак після 1933 р., коли посилилися репресії  проти науковців, вони пост- раждали найбільше. Пізніше обезлюднені установи ВУАМЛІНу були злиті з інститутами АН УРСР. Працювало  багато інших наукових  закладів  га- лузевого  характеру, в яких велися дослідження в галузі металургії, рос-

 

линництва, тваринництва, медицини та ветеринарії. Роль науки  у всіх сферах  суспільного та господарського життя неухильно  зростала.

Розвиток художньої  літератури  в 20-х роках  набув особливо бурх- ливого  характеру. Організаційною особливістю літературного процесу в Україні в ці роки було виникнення і розпад  великої кількості  літературних організацій: «Гарт», «Плуг», «Молодняк»,  «Західна Україна»,  «Авангард»,

«Нова генерація»,  «Ланка», ВУСПП (Всеукраїнська спілка  пролетарських письменників) та ін. Поряд з групою  старшого покоління  українських літераторів  швидко  зростали ряди  молодих,  переважно учасників  ре- волюційних подій,  виходців  із селян та робітників. Помітним  явищем  в літературному житті  республіки були  поеми  М. Семенка,  памфлети М. Хвильового, В. Блакитного, сонети  М. Зерова,  новели  і оповідання Г. Косинки, сатира і гумор О. Вишні, І. Сенченка, поеми П. Тичини, М. Рильсь- кого,  В. Сосюри, М. Бажана  та А. Малишка, прозові твори  П. Панча, О. Копиленка, А. Головка,  К. Гордієнка, Ю. Смолича  і Ю. Яновського.

Значних  успіхів  досягла  українська драматургія. Найпопулярнішими були п’єси М. Куліша «97», «Комуна в степах», І. Микитенка «Диктатура»,

«Дівчата  нашої  країни»,  І. Кочерги «Марко  в пеклі»,  Я. Мамонтова «До третіх півнів», О. Корнійчука «Загибель  ескадри»,  «Платон Кречет» та ін.

Інтерес народних  мас до культури активно проявлявся в швидкому розвитку художньої  самодіяльності, різних видів мистецтва, насамперед театрального. Повсюдно виникали  професійні та аматорські театри, ство- рювалися драматичні, хорові, танцювальні та інші гуртки. Формується ряд визначних  театрів:  імені  Т. Г. Шевченка в Києві  (режисер Л. Захаров, пізніше став працювати в Дніпропетровському), імені І. Я. Франка (керів- ник Г. Юра), створений 1920 р. у Вінниці,  з 1926 р. — у Києві,  «Березіль» (керівник Лесь  Курбас)  з 1926  р. — в Харкові.  У 1920  р.  в республіці нараховувалося 45 театрів, у 1940 — 140 та понад 40 — пересувних (ро- бітничо-селянських). Однією із найяскравіших театральних зірок тих часів був Лесь Курбас,  енциклопедично освічений режисер-новатор. У 1925–

1926 рр. уперше  за всю історію  України були створені  національні  теат- ри опери і балету в Харкові, Києві та Одесі. Організовувалися також чис- ленні філармонії,  оркестри, хорові капели,  камерні  ансамблі,  оркестрові колективи. Були написані  і поставлені  перші українські балети.

В складних  умовах розвивалося українське кіномистецтво, яке ста- вило і демонструвало фільми переважно агітаційного характеру. Вели- ку роль у його становленні і розвитку відіграв Олександр  Довженко, який з 1926  р. був кінорежисером Одеської  кіностудії. Надзвичайною попу- лярністю користувалися його кінофільми «Звенигора», «Арсенал», «Зем- ля». Вагомий внесок  в розвиток українського кіномистецтва зробили режисери І. Санченко,  І. Кавалерідзе, Л. Луков.

 

Образотворче мистецтво продовжувало традиції художників попередніх століть. Художники освоювали нову тематику, нові стилі художнього відоб- раження  дійсності. Українське мистецтво пензля  збагатили М. Бойчук, М. Дерегус, М. Бурачек,  В. Касіян,  Ф. Кричевський, Г. Нарбут,  В. Петриць- кий, О. Павленко,  І. Падалка,  М. Самокиш, Г. Світлицький, К. Трохименко.

Традиції українського народного мистецтва розвивали І. Гончар, Г. Со- бачко, М. Приймаченко, П.Власенко та інші майстри, вироби  яких вража- ли своєю  неповторною національною своєрідністю. Твори образотворчо- го мистецтва, як і народного, виставлялися в багатьох музеях, мережа яких охопила  всі великі  міста  України.  Особлива  увага  приділялася монумен- тальній пропаганді. Були відкриті пам’ятники Григорію Сковороді (автор І. Ка- валерідзе), Тарасу Шевченку в Харкові, Києві і Каневі (автор М. Манізер).

В духовному житті українського народу значну роль відігравала право- славна церква.  Комуністична партія мала на меті знищити релігійні  уста- нови, різко  ослабити  позиції  релігії в суспільстві, виховати  нові покоління в дусі атеїзму. Проводилася широка атеїстична пропаганда, церкву відділи- ли від держави, відібрали у неї землі та майно  і, скориставшись голодом

1921 р., — предмети культу, виготовлені з дорогоцінних металів.

У 1917–1918 рр. в Україні поширюються настрої  щодо розриву зв’язків з Московським патріархатом, утвердження незалежної (автоке- фальної) української церкви. Виникає Всеукраїнська церковна рада, яка підготувала і скликала  11 жовтня 1921 р. в Києві церковний православ- ний собор.  Він проголосив за створення Української автокефальної  пра- вославної  церкви  (УАПЦ) і обрав  В.Липківського митрополитом. УАПЦ швидко  зростала  і поширювала свій вплив. У кінці 20-х років вона мала

34 єпископа, 11 тис. священиків та майже  7 млн парафіян.  До неї при- єдналося  багато парафій США, Канади,  країн Європи.  Українська церк- ва запровадила численні нововведення: використання української мови, осучаснення зовнішнього вигляду священиків (заборона традиційних риз, бороди, довгого волосся), демократизація управління  — надання  най- вищої влади в церкві виборній раді єпископів, священиків та мирян. Однак вона не мала економічної бази і не зуміла згуртувати свої ряди.

Занепокоєні успіхами  духовенства, радянські власті  розгорнули

проти  них боротьбу, підтримуючи розкольницькі групи  і вводячи  важкі податки. Одночасно  посилювалася антирелігійна пропаганда та пере- слідування  церковників. У 1927  р. був репресований В. Липківський,  а у 1930  р.  церква  фактично  опинилася поза  законом. Більшість  єпис- копів  та священиків були репресовані, УАПЦ остаточно  розгромлена. Втрачала свій вплив і російська православна церква.

У 20–30-х роках в духовному  житті УРСР відбувалися  складні й дуже суперечливі процеси. Спочатку  культурне  будівництво здійснювалося з

 

розмахом і проходило під знаком  відродження національної самобутності, а в 30-х роках  культурні  надбання  безжально  винищувалися. Проте  і в умовах тоталітаризму українська культура зробила  значний крок вперед, збагативши світове духовне життя високохудожніми творами  літератури і  мистецтва, визначними науковими відкриттями. Поряд  з цим  процес культурного будівництва  і розвитку української культури поєднувався з розповсюдженням ідей марксизму-ленінізму та побудови  соціалізму.

Підсумовуючи викладений матеріал,  слід відзначити, що індустріа- лізація вивела республіку на якісно новий,  високий рівень промислово- го розпитку. Однак заміна ринку бюрократичними, директивними відно- синами  у господарстві, відчуження  виробничників від власності  на засоби  виробництва визначили  його  економічну неефективність. Інду- стріалізація призвела  до падіння  життєвого рівня населення  протягом тривалого часу.

Джерелом засобів  індустріалізації була передовсім неоплачена  пра-

ця робітників і селян. Щоб забезпечити регулярні  переливання ресурсів із сільського господарства в промисловість, було форсовано примусове відчуження  селян від засобів  виробництва — колективізація цих засобів.

У 1929  р. Й. Сталін відновив  воєнно-комуністичну політику  і почав здійснювати її найважливіший компонент — суцільну колективізацію. З цією метою  найбідніші  верстви  села були протипоставлені заможним, а ос- танні експропрійовані. Наслідки  колективізації були жахливими: дезор- ганізація  і деградація виробництва, голодомор 1932–1933 рр. Навіть вийшовши з кризи після скасування продрозкладки, колгоспи залиша- лися «вмонтованими» в командну економіку, котра поєднувала в собі деякі елементи  ринкового господарства з централізованим плануванням.

Суспільно-політичне і духовне  життя  20–30-х років  — це особлива сторінка в історії  України.  В 20-х роках  комуністи-патріоти, які очолю- вали Наркомат  освіти,  здійснили українізацію і дали поштовх  до роз- витку української культури,  якого  не знав навіть український ренесанс. Цей  духовний  розквіт  був пов’язаний з непом,  деякими елементами автономності УСРР, активністю старших поколінь патріотичної українсь- кої інтелігенції, традиціями української революції  1917–1920 рр. та на- ціонального відродження попередніх років,

Однак сталінська  тоталітарна система не змирилася з таким напря- мом  духовного і суспільно-політичного розвитку. Були розгромлені та знищені  кадри української інтелігенції  та комуністів-патріотів, припине- на українізація. Та навіть в умовах тоталітаризму і репресій українська культура  зробила  певний  крок  вперед.  Була удосконалена народна освіта,  і всі діти отримали можливість вчитися.  Діяла розвинута мере- жа вузів, технікумів, наукових  закладів  та медицини.

 

Частина IІ. Національне відродження.  Державність