Філософія. Кредитно-модульний курс - Навчальний посібник (Мозговий Л. І., Бичко І. В., Додонов Р. О.)

1. основні  підходи до розуміння суспільства

Суспільну сторону людського буття досліджують різноманітні науки — історія, політологія, правознавство, мистецтвознавство, ети- ка, естетика, соціальна психологія тощо. Кожна з них аналізує і вивчає суспільство  власними  специфічними методами, досліджуючи  окрему сторону соціальної  реальності: чи то хронологію подій і соціальні ін- ститути, чи то владу і політику, чи то мораль і право. Фундаментальні проблеми  суспільного  життя вивчає соціальна  філософія. Вона концентрує увагу на масштабних  суспільних  явищах, націлена на з’ясування спрямованості і закономірностей розвитку суспільства.

Соціальна філософія — це галузь у структурі філософського зна- ння, предметом вивчення якої є суспільство в його цілісності, його сутнісні  ознаки,  якісна  своєрідність  і відмінність  від природи,  дже- рела соціодинаміки, перспективи розвитку, а також коло питань сус- пільного буття людини.

Майже  всі філософи, починаючи  з давніх  часів, певною  мірою торкалися цих питань: хтось їх тільки означив (наприклад, Піфагор, Епікур),  хтось виклав  детальне  і концептуальне їх бачення  (напри- клад, Платон, Маркс).  Варто говорити  про розширення «предметно- го» простору  соціальної  філософії  в процесі розвитку  філософської думки. ХІХ століття  спричинило зростання  уваги до проблеми  сус- пільного життя.  Про це свідчить і остаточне формування соціології, так званої «соціальної  фізики»,  у якості  самостійної  науки  про сус- пільство на основі потужного емпіричного базису з використанням теоретичних  та емпіричних  методів дослідження.  Соціальна філосо-

 

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ,  ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

фія і соціологія  мають точки дотику, але соціологія  зорієнтована на вивчення  механізмів соціальної взаємодії у мікро- і макропроцесах, у той час як соціальна  філософія, будучи генетично  первинною,  зали- шається методологічною основою соціології, досліджуючи суспільне життя  під кутом  зору  вирішення світоглядних проблем,  претенду- ючи на широкі  теоретичні  узагальнення. Деякі  соціологи-скептики ставлять  під сумнів існування  такої галузі філософського знання  як

«філософія суспільства»,  пропонуючи  замінити  її «наукою  про сус- пільство», обмежуючи цю систему знань тільки прикладним соціо- логічним знанням,  що безперечно є неправомірним.

Соціально-філософський аспект властивий усім напрямам  су- часної філософії.  Слово «суспільство»  належить  до тих слів, значен- ня яких начебто зрозумілі самі собою. Але одні його зміст ототож- нюють з історичною спільнотою (наприклад, первісне, індустріальне, сучасне суспільство), інші — з регіональною  групою (наприклад, європейське,  українське,  латиноамериканське суспільство) або ж із людством в цілому.

Уся історія філософської думки свідчить про пошуки підходів до з’ясування сутності суспільства. Прослідкуємо їх еволюцію і результа- ти, зробивши невеликий історико-філософський екскурс у проблему.

Серед соціально-філософських вчень Стародавнього Сходу ви- різняється конфуціанська концепція.  Конфуцій ототожнював  сус- пільство  і державу, проводячи  паралель  між державою і сім’єю, вла- дою батька і владою імператора.  Мудрість  володаря  і шанобливість народу були, на його думку розум, запорукою суспільного спокою.

Античні філософи спиралися на принцип індивідуальної свободи людини. У Платона та Арістотеля вчення про суспільство невід’ємне від вчення про державу. Платон аналізував проблему суспільної справедливості, в його «Законах» викладена  чітка регламентація ін- дивідуального і соціального  життя,  яка підпорядковує людину  сус- пільству.  Арістотель  витлумачував суспільство  як об’єднання  люд- ських індивідів для задоволення «соціальних інстинктів», об’єднання індивідів з раціональною  метою.

Теоцентрична філософія середньовіччя визнавала  земний поря- док продовженням небесного, земне — символом  небесного, Бога, як справжнє  буття — вічним, а все інше — тлінним, тимчасовим.

Августин  говорив  про «Град Земний» крізь призму  «Граду Бо- жого», зрозуміло, віддаючи перевагу останньому.

 

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Для філософії Нового часу було характерним розуміння суспіль- ства як історичного  утворення на основі конвенції,  договору. Гоббс, Локк, Руссо виступали авторами договірної концепції. Невисоко  оці- нюючи природу людини, Гоббс вважав, що люди в результаті суспіль- ної угоди позбавляються страху за власне життя.  Руссо, з’ясувавши значення економічних відносин, підійшов до проблеми соціальної нерівності.

Кант орієнтував  людину на сферу належного,  ідеалів та ціннос- тей. Гегель у своїй філософії  розробив  філософські основи пізнання суспільства,  його історії, суспільного  буття людини. Гегель у проти- вагу «договірній»  теорії сформулював концепцію правової держави і громадянського суспільства як сферу відносин, у якій переплітається залежність  всіх від всіх.

Захоплення успіхами  природознавства ХІХ ст. спричинило по- ширення позитивістсько-натуралістичного світогляду. Еволюціонізм як провідний  напрямок  суспільної думки того часу спирався  на уяв- лення  про  єдність  законів  природи  і суспільства,  а соціальна  ево- люція  вкладалася в межі  еволюції  біологічної.  Дарвінівська теорія

«природного відбору» пристосовувалася до пояснення соціальної на- пруги, яка ототожнювалася з боротьбою за виживання. Таким чином освоєння  соціальними теоретиками досвіду природничо-наукового знання мало не тільки сильні, а і слабкі сторони.

Соціальна теорія Маркса ґрунтувалася на матеріалістичному ро- зумінні  історії. Матеріалістичне розуміння історії базується  на тезі, що суспільство  є соціальним  утворенням, єдиною соціальною  систе- мою, джерело розвитку  системи міститься  в ній самій. Основу  будь- якого  суспільства  складає  спосіб  виробництва  матеріальних  благ. За Марксом суспільство — це «продукт взаємодії людей». Маркс та Енгельс  детально  дослідили  соціальні  групи  сучасного  їм суспіль- ства —  пролетаріат,  буржуазію,  селянство  та  характерні  відносини між ними.

Дюркгейм зробив спробу пояснити суспільство не як сутність ізольованих індивідів  чи то суму договорів і загальних  домовленос- тей. На  його думку,  суспільство —  це надіндивідуальне утворення, органічна  єдність, дещо своєрідне. Закони,  звичаї, релігійні  віруван- ня,  мова  набувають  самостійного  об’єктивного  існування  й спону- кають індивідів до певних дій. Не слідуючи їм або не дотримуючись їх, індивід відчуває  тягар суспільного  несхвалення. Солідарність як

 

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ,  ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

вищий  моральний принцип   виступає,  за  Дюркгеймом,  цементую- чою силою  суспільного  порядку.  Особистість і суспільство,  будучи взаємопов’язаними і взаємозалежними зацікавлені у загальному  доб- рі протилежної сторони, що забезпечує  суспільну гармонію.

Філософські напрямки ХХ століття проблеми суспільства аналі- зують, відштовхуючись  від людської індивідуальності.

Специфіка екзистенційної філософії  полягає  у тому,  що  вона акцентує  увагу на людській  «одиничності», «самості». Людина — це потенційна можливість, можливість завжди бути або стати іншим, можливість,  яка розкривається протягом  життя. Людина самотня, безособистісний світ суспільства,  в якому всі — «інші», саму людину по відношенню до себе робить «іншою», такою «як всі». Спілкування набуває рис анонімності, лише підкреслюючи самотність кожного. Наприклад,  за  Камю  єдиним   способом  справжнього   спілкування може бути єднання  індивідів у бунті проти «абсурдності» світу, про- ти смертності, недосконалості та безглуздості  людського буття. У ек- зистенціоналізмі домінуючою є проблема «чужості» людини у світі і

«окремішності» людини, іншого та суспільства.

Представники феноменології (Гуссерль,  Щюц)  наполягають на тому, що кожна людина, маючи власну біографію, сприймає  світ по- своєму,  але це не виключає  «взаємних перспектив»,  завдяки  яким стає  можливим взаємне  спілкування. «Життєвий світ» —  світ  по- всякденний, створений  культурою  постає фундаментом суспільства, феноменологія суб’єктивізує  і психологізує перебування людини  у суспільстві.

Французький структуралізм зробив  спробу побудувати  нову модель соціальної реальності.  Леві-Стросс досліджував  формування символічних структур суспільства — мови, культурних традицій, ри- туалів, звичаїв, своєрідної  загальної  субстанції,  нормативних струк- турованих  систем суспільства.

Суспільство як засіб і результат  практичної  і комунікативної ді- яльності індивідів пояснював  представник комунікативної філософії Хабермас.  Життєвий світ, основу якого складає  мовна комунікація, обумовлює взаємодію індивідів не на основі нормативних узгоджень та домовленостей,  а шляхом  комунікативно досягнутого  розуміння. Панування у суспільстві  авторитарності, закритості,  недіалогічності, спустошує життєвий світ і робить повсякденне життя все більш убо- гим.

 

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Провідні   українські   мислителі  теж   не  залишали  поза   ува- гою соціальну  проблематику, зробивши  свій внесок у формування соціально-філософських ідей. Не зважаючи  на розмаїття  соціальних теорій, в українській  філософії,  можна виділити  їх загальні риси. Це, по-перше,  домінування етико-просвітницького підходу  у поясненні основ суспільного  життя і, по-друге, осмислення основ буття саме українського  суспільства,  тобто звернення до національних основ і підвалин.

Прикладом може  слугувати  антропологічна філософія  Сково- роди. Просвітник Сковорода підкреслював, що благополуччя людей і суспільства основане на праці, бо саме вона є «машиною» суспільного життя, «началом» і «вінцем» радості людини і суспільства. Праця має бути «сродною» людині, не примусовою,  а творчою і вільною, до неї має «лежати  серце» людини. Щастя  доступне всім, через пізнання  в собі «справжньої людини», через віру у Бога, надію на Бога, любов до Бога.

В основі соціально-філософських поглядів Драгоманова  лежала ідея ліберальних цінностей.  Первинність загальнолюдських ціннос- тей, соборність,  свобода, широке  волевиявлення громадських  і осо- бистих інтересів були, на думку Драгоманова, запорукою поступу суспільства.  Освічені, чесні і добрі люди подолають роз’єднання і не- волю. Заперечуючи «обов’язковий націоналізм», він застерігав, що, за певних обставин, культурні  ідеї «можуть служити джерелом великих помилок».

Наріжним каменем  розвитку  українського  суспільства  Франко бачив швидкий  розвиток  культурного життя, розвиток  письменства, освіти і науки, плекання української  мови.

Прихильник історико-соціологічного методу  Грушевський,  до- сліджуючи  етнокультурне становлення української  нації, віддавав перевагу духовним факторам  у формуванні національних ідеалів українського  народу, який є рушієм суспільного поступу.

Мислитель-натураліст Вернадський аналізував проблеми  сус- пільного буття у контексті вчення про перехід біосфери до ноосфери (сферу  розуму),  висуваючи  ідею єдності людства і природи,  впливу людини на біосферу, відповідальності людини за свою діяльність.

Таким  чином різні мислителі в різні часи намагалися пояснити, що об’єднує чи роз’єднує  людей,  чому  вони  дотримуються загаль- них правил життя  чи ігнорують їх, як співіснують  окремий  індивід і

 

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ,  ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

суспільство,  що є базовим і домінуючи у суспільному  житті, чи існу- ють ідеальні форми  соціальної  організації,  у чому своєрідність  саме ЛЮДСЬКОГО життя тощо.

Для  проведення  подальшого  аналізу  підсумуємо  вищеозначене і окреслимо  зміст основної  категорії  соціальної  філософії  «суспіль- ство».

Суспільство — це частина матеріального світу, що відокремилася від природи, це велика сукупність  людей, які разом здійснюють жит- тєдіяльність у межах певних правил і штучних утворень, це внутріш- ньо організоване населення. Така позиція називається «соціальний атомізм».  З позиції  «соціального  універсалізму», суспільство —  це надбання культури,  яке продукує культуру  і одночасно є її результа- том, це особлива форма надіндивідуальної взаємодії, яка не зводить- ся до простої сукупності  людей, що на раціональних засадах дотри- муються  певних  угод. Узагальнюючи позиції,  пропонуємо називати суспільством  локалізовану у часі і просторі спільноту  людей, життє- діяльність  якої  підтримується певними  способами  господарювання і спілкування, силою закону, звичаю, традиції, певним способом ви- робництва  і споживання благ.

Наявність суспільства передбачає взаємозв’язок індивідів за пев- них умов і обставин. Коли йде мова про природу відносин між людь- ми, про ставлення  людини  до людини,  про усвідомлення та оцінку людьми  умов життєдіяльності, свого місця  у суспільстві,  доречним буде використовувати термін  «соціальне».  Соціальне — це сутнісна ознака суспільства. Інколи зміст понять «суспільне» і «соціальне» не- правомірно  ототожнюється.

Соціальне виникає в процесі взаємодії людей і є результатом цієї взаємодії,  несе «відбиток»  людяності.  Соціальність розмежовує світ людський і світ природний. Безумовно, людина є природною істотою, але, в той же час, вона — істота соціальна.  Тварина  ж ніколи  не на- буде рис соціальності, хоча бджола або мурашка може вражати під- порядкованістю «колективу» і «сумлінною  працею»,  соловей  може зачаровувати співом, лебеді можуть демонструвати зразки вірності, а бобри — викликати подив своїми неперевершеними «будівельними» здібностями.  Людина  багато у чому поступається тварині, не маючи гострого орлиного зору, хижих кігтів лева, швидкості вовка, але вона їх всіх перевершує,  створюючи мікроскоп  і телескоп, різноманітні промислові  прилади,  транспортні засоби,  засоби  комунікації  тощо.

 

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Причина у соціальності людини. Вона є свідомою мислячою істотою, яка творчо планує  і програмує  свою діяльність,  будучи вільною  від безпосереднього   тиску  інстинктів   тваринного   світу.  Людина  є  ді- яльною істотою. Діяльність — це форма людської активності,  яка ха- рактеризується цілеспрямованістю. Діяльність передбачає  наявність цілі,  результату,  способів  його  досягнення, сам  процес  виконання дій, а це означає  що вона, діяльність,  є усвідомленою,  генетично  не успадкованою формою  відношення людини  до світу. Здатність ста- вити  цілі, осмислювати  життєві  проблеми,  рефлексувати з приводу свого буття і бути взагалі, є проявом  не біологічного, природного,  а позабіологічного, тобто соціального  рівня організації  життя  людини у суспільстві.  Таким чином, соціальне — це діяльне спілкування лю- дей, діяльність  і соціальність  обумовлюють  одне одного, соціальне є сутністю суспільного.