3. проблема визначення свідомості

Свідомість — одне із центральних понять історії філософії. Протягом  усього періоду дослідження сутності свідомості були зна- чні труднощі з її визначенням. Це пов’язане з тим, що про саму свідо- мість ми можемо судити лише за рядом непрямих  ознак, тоді як сама свідомість не спостережувана.

У первісному  суспільстві,  коли  не було  чіткого  розмежування між людиною і природою, стиралася  грань між різним началами  лю- дини, матеріальним і ідеальним, душею і тілом. Такий первісний стан свідомості одержав назву синкретичности, яка пов’язана з тим, що в неї в нерозчленованій формі перебувають зачатки знань, вірувань, оцінок  ситуацій.  У релігієзнавстві така форма  свідомості  одержала

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ,  ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

назву фетишизм.  Людина, згідно з фетишистськими уявленнями, не може мислити  предмет, якщо вона не бачить його перед собою, тому що душа (демон)  речі є укладеною  в самій речі. Мислення ж може здійснювати  пізнання  тільки  за допомогою того, що є причетним  до нього (у даному випадку через душу речі). Тому свідомість первісної людини була примітивною і скутою. Людина могла мислити про речі тільки  в присутності самої речі. Справжньою революцією  в первіс- ній свідомості був перехід від фетишизму до анімізму. Останній  тип первісної свідомості характеризується тим, що душа (демон)  речі ви- діляється із самої речі, отже, людина тепер могла мислити  річ навіть у її відсутності, тому що та частина речі, що причетна  до свідомості, її душа була тепер вільна від самої речі. Цей перехід був пов’язаний з найважливішою зміною самої свідомості, з появою теоретичного мислення.

Один з моментів становлення свідомості на Стародавньому Схо- ді (переважно в Давній  Індії)  пов’язаний  з існуванням особливого процесу  самопізнання, який  отримав  назву  медитація,  відповідно до якого  людина  зосереджується на своїх образах  та певних  ідеях, відволікаючись від усіх інших  думок. З погляду  давніх  індусів  цей спосіб самовдосконалення може бути використаний для тренування пам’яті. Він й дотепер використовується в багатьох релігійних сектах і нерелігійних організаціях як можливий спосіб становлення релігій- ного складу психіки.

У Давній Греції тривалий час свідомость розкривалася як в’язка і аморфна  сутність. Більш того, людина у цей час так і не відокреми- ла себе від міфологічного (попереднього, по суті первісного)  спосо- бу мислення.  У давньогрецькому суспільстві  вся система  мислення була побудована  на незримому  переході від релігійно-міфологічного мислення  до філософського. Так, логос (світовий розум) у Геракліта одночасно є і вогонь (першоречовина, з якої все відбулося), і смисл речей, і основа свідомості. Більш того, у Давній Греції відбувався процес онтологічного  перетворення свідомості людини, у якому по- слідовно  розкривалася сутність різних  структур  свідомості, то здій- снювалося  становлення ієрархії свідомості. І тому, що весь цей про- цес проходив у рамках формування філософського світогляду, можна зробити висновок, що в самому загальному смислі філософія і є наука про свідомість: жодна інша наука не брала й дотепер не бере на себе сміливість трактувати сутність свідомості і буття людини. У багатьох

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

натурфілософських школах  у Давній  Греції  душа  розглядалася як матеріальна першооснова  (повітря — в Анаксімена,  рух найтонших атомів — у Демокріта тощо).

Софісти   жили   в  епоху,  коли  найбільшими цінностями  були знання  і мудрість.  Вони, намагаючись  розібратися у властивостях і здатностях  людини, дійшли до розуміння того, що збагнення  істини не є долею тільки лише людського розуму, більш того, немає жодної структури  свідомості, яка мала б однозначне  відношення до пізнан- ня істини. Але якщо  істини  немає ні в розумі, ні в чуттєвості,  але є одні лише думки про істину, то єдиним  критерієм  істини може бути тільки  сама людина  з усіма  її властивостями. Найбільш значимий висновок  із софізму  зробив Сократ, який  показав  своєрідність  актів свідомості  і виділив  її особливу  структуру,  що надалі  стала ймену- ватися  розсудком.  Він встановив,  що єдиною цінністю  в людині є її душа. Але об’єктивний  зміст цих актів свідомості виявив  лише учень Сократа  Платон.  Він виніс цей зміст в особливий  світ — світ ідей і обґрунтував,  що мислення  (і сама свідомість)  без наявності  цих ідей (ейдосів — вічних  незмінних  зразків  усякої  речі)  взагалі  неможли- во. Наділивши світ ідей самостійним  існуванням, Платон  чітко роз- межував ідеальний  і матеріальний світи і протиставив ідеальне і почуттєво-сприймане в людині.

Античний  лікар і вчений  Гален, спираючись  на досягнення  ме- дицини   й  науки   того  часу,  зумів  побудувати   систему   медичних знань, багато ідей якої і дотепер лежать в основі сучасної медицини. Наприклад, він один з перших зумів відокремити свідомість як здат- ність до розумових  і вольових актів від інших проявів психіки.

Іншими  словами, античні філософи і вчені не тільки розмежува- ли різні області знання  (тобто сприяли  становленню  наук), але й зу- міли виявити складний  характер психіки і свідомості людини.

У цілому розум в античності розкривався як синонім універсаль- ної закономірності світу (логос),  розсудок — як особлива  зона опе- рування  поняттями, чуттєвість — як джерело  мнимого  (недійсного, неістинного) знання  про навколишній світ (як  той інструмент  сві- домості, які робить думки про світ). Психіка  виявилася як особлива галузь буття людини, яка є більш широка, ніж окремі області діяль- ності: свідомості, розуму, розсудку  або органів почуття. Психіка  пе- реважно  асоціювалася  з діяльністю  людської душі, яку хоча й нама- галися  визначити,  але лише за допомогою функцій  самої свідомості

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ,  ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

(наприклад, Арістотель розрізняв вегетативний,  почуттєвий і інте- лектуальний види душі). Однак  у цілому  її прояви  носили  загадко- вий характер.

У середньовіччя свідомість трактувалася як надсвітове начало (Бог), що існувало  до природи  і створило  її з нічого (така  концеп- ція одержала назву креаціонізм). Розум трактувався як атрибут Бога. Однак,  незважаючи  на крайню  і радикальну зміну уявлень  про сві- домість, які не мали  нічого спільного  ні з філософією, ні з наукою, філософи цього періоду внесли  істотну корекцію  в розуміння душі. Зокрема у концепціях  Августина  і Дунса Скота  душа, що включала і свідомість,  поставала  активним  началом.  За Августином,  душа, що включає віру й перевершує розум, постає рухливою і здатною до піз- нання  власної  діяльності.  Теорія  внутрішнього   досвіду  свідомості надалі зіграла важливу роль при розробці вчення про самопізнання. Середньовічний мислитель Фома  Аквінський  розглядав  внутрішній досвід як спосіб самозанурення і спілкування із всевишнім за до- помогою розуму. Він також розробив вчення про сутності розуму, відповідно  до якого  тільки  в богу інтелект  є сутність, тоді як у лю- дині — лише  потенцією  сутності.  От  чому інтелект  у різних  людей розрізняється і є параметром індивідуальним.

У Новий  час французький мислитель Р. Декарт  запропонував розглядати свідомість  з погляду  її основного  механізму — самопіз- нання. Розвиваючи цю теорію, він дійшов до висновку про наявність у світі тільки двох субстанцій; одна з яких є матерія (з єдиним атри- бутом довжиною), інша — свідомість,  основною  властивістю  якої  є мислення. Душа тільки мислить, а тіло тільки рухається. Безсумнівна першість в цієї ієрархії Декарт відводить розуму.

На противагу Декарту, який суворо розмітив всю сферу розумної свідомості, німецький філософ і математик Лейбніц висунув ідею про несвідому психіку. Нарешті, в епоху Просвітництва (XVIIІ ст.) фран- цузькі матеріалісти (наприклад, Ламетрі),  спираючись на заново від- криту науку психологію (науку про людську психіку), обґрунтували і розвили  положення про свідомість як особливу функцію мозку.

Фундаментальні філософські теорії про абсолютну і відносну свідомість  розробили представники німецького  класичного  ідеаліз- му. І. Кант, прагнучи  розв’язати  загадки  породження нового знання в кожній  з трьох фундаментальних наук: математиці,  теоретичному природознавстві і метафізиці,  — розвиває  вчення  про три відповідні

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

до цих наук зони людського пізнання:  чуттєвості,  розсудку  і розуму. У кожній з цих зон він розрізняє дві області апріорного і досвідченого знання.  Канту  вперше вдалося  показати,  що тільки  в межах досвіду розсудок  має законне  застосування. Якщо ж він забуває  про це, на- магаючись пізнавати  надлюдське абсолютне знання, то приходить  до суперечності  з розумом. Звідси  Кант дійшов до висновку, що вся по- передня філософія існувала на основі цієї ілюзії і була суперечливою, а також знайшов свої знамениті антиномічні положення (протиріччя розуму)  про те, що світ має початок у часі і одночасно не має, що світ має просторові границі і у той же час не має. Кант провів границі за- стосування всіх можливих видів пізнання: почуття, розсудку, чистого і практичного розуму, — і тим самим розробив умови для всіх подаль- ших розробок «науки про свідомість». Можна, по суті, сказати і інак- ше: Кант розробив  першу в історії загальну  «науку про свідомість» і тим самим повернув філософію в русло її природного розвитку, який було знайдено ще в античності.

Гегель, критикуючи Канта за його вчення про внутрішню єдність свідомості, стверджував,  що потрібно говорити  не про єдність свідо- мості, а про її історичність.  Він вважав, що внутрішня свідомість лю- дини  (суб’єктивний дух)  у процесі  свого розвитку  протягом  життя повинна  проходити  той же шлях,  що проходило  людство  протягом своєї історії (об’єктивний дух), тому свідомість особистості визнача- ється історичними формами  суспільного  життя. Гегель «намалював» гранично можливу  картину «життя свідомості» у рамках класичного мислення.

Після  Канта, який  розробив  граничну  можливу  ієрархію  струк- тур свідомості, і Гегеля, який розкрив гранично можливий спосіб ево- люції свідомості (у формі духа), європейська філософія опинилася у тієї межі, за якої класичне  уявлення про свідомість  було вичерпане. Подальше звертання  до класичної філософії для рішення проблем сві- домості було безглуздим. Це й явилося тією незримою межею, за якою, з одного боку, вся подальша філософія розвивалася в дусі двох проти- лежних напрямків:  неокантіанства і неогегельянства, а з іншого — ви- явився  неможливим розвиток  уявлень  про свідомість  у класичному (лінійному або абсолютному) аспекті. Весь подальший розвиток філо- софії як «науки про свідомість» виявився некласичним (нелінійним).

Діалектичний матеріалізм  і наука в XIX–XX ст. розглядали сві- домість  як функцію  мозку,  відображення об’єктивного  світу, необ-

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ,  ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

хідну сторону практичної діяльності людини. Свідомість, відобра- жаючи об’єктивний  світ, обумовлюється природною і соціальною реальністю.

Одна  із центральних концепцій  свідомості, що проходить  через всю історію європейського мислення,  пов’язана з її етимологією.  Ла- тинська назва свідомість переводиться як спільне знання.  Тому кон- цепція ототожнення свідомості зі знанням одержала значний розвиток (все, що ми знаємо, є свідомість, і все, що усвідомлюємо, — знання).

Однак  є філософи, які не погоджувалися з таким підходом. На- приклад, І. Кант вважав, що знання про трансцендентальний суб’єкт, який  знаходиться у свідомості, в принципі  неможливо  (тому  що за самим визначенням трансцендентальне є те, що перебуває за межами досвіду).

Якщо до кінця XIX ст. вважалося цілком обґрунтованим дослід- жувати  сутність свідомості, то у кінці XIX ст. з’ясувалося,  що такий підхід неправомочний. Американський прагматик  У. Джеймс засум- нівався  в реальній  наявності  сущого, яке іменується  свідомість. На- прикінці XІХ ст. біолог Т. Гекслі висловив припущення, що створити наукову  теорію про свідомість у принципі  неможливо.  Не погоджу- валися  з такою  позицією  інші  психологи  і філософи кінця  XIX в. (В. Вундт, Ф. Брентано,  К. Штумпф,  В. Дільтей  та ін.), які вважали, що наукові  дослідження можуть  бути  пов’язані  тільки  з окремими сторонами свідомості; її ж сутність не може бути виражена, незважа- ючи на те, що сама свідомість  дана в переживанні суб’єктивним  об- разом.  Представники неопозитивізму (Л. Вітгенштейн,  Д. Остін  та ін.) говорили  про проблематичність вираження сутності  свідомості в  поняттях.   Екзистенціаліст Ж.-П. Сартр  затверджував, що  свідо- мість — це феномен  «ніщо», про специфіку якого не можна сказати нічого конкретного.

Наприкінці XIX — початку  ХХ ст. феноменологі  (Ф. Брентано, Е. Гуссерль, Ж.-П. Сартр)  запропонували принципово новий  підхід до розуміння сутності  свідомості — інтенціональний. Відповідно  до їхніх  уявлень,  інтенціональність —  основна  властивість  свідомості, що полягає в спрямованості свідомості на предмет. Такою властивіс- тю володіють всі види і акти свідомості: сприйняття, думки, уявлен- ня, емоції, бажання і т.ін.

У цілому  в ХХ ст. склалася  ситуація,  коли  практичне  вивчен- ня  свідомості  проводилося дуже  інтенсивно,  тоді як  філософське і

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

наукове дослідження опинилося позбавленим будь-яких  істотних підстав. Вивчення  свідомості у ХХ ст. проводилося або за допомогою аналізу  умов її існування,  або шляхом  конкретизації її якостей  у за- гальній життєдіяльності людини, або за допомогою інтенціональності.

Із невизначеності того, що є свідомость, випливають всі труднощі її дослідження. У сучасній філософії вона визначається як становище психічного життя індивіда, що включає суб’єктивні переживання по- дій зовнішнього  світу і життя  самого індивіда, а також відповідаль- ність і звіт за своє життя. Свідомість може бути розглянута як вищий рівень психічної діяльності  людини і розкрита  як універсальна здат- ність людини здобувати, зберігати, перетворювати і відтворювати знання,  забезпечувати регуляцію  ціннісних  орієнтацій  людей. Тому вона включає всю системну ієрархію різноманітних процесів: почут- тєвих (відчуття,  сприйняття, подання),  розумових  (які включають роботу з поняттями, судженнями, умовиводами тощо), емоційних, вольових,  мнемонічних  (процесів  пам’яті),  уяви,  інтуїції,  спогаду  і тощо. Особливу  групу станів свідомості утворюють процеси пережи- вання  і віри: сумнів, переконання, радість, пригніченість, бажання  і тощо. Треба розрізняти два різних вектори спрямованості свідомості: екстраверсія — свідомість, орієнтована на зовнішній  навколишній до людини  світ, і інтроверсія  — свідомість,  орієнтована на внутрішній світ  людини.  До різновидів  останнього  можна  віднести  самосвідо- мість, саморефлексію, самооцінку  тощо. Отже, у самому загальному виді можна розрізняти три підходи до класифікації форм свідомості: когнітивний (пізнавальний), феноменологічний (пов’язаний з інтен- ціональністю) і по її спрямованості (усередину себе або на навколиш- ній світ).