4. Істина,  умови й шляхи її досягнення

Проблема істини є однією з центральних у гносеології. Це зумов- лено тим, що складний  і суперечливий характер  пізнання  дійсності висуває проблему оцінки знань з точки зору їхньої адекватності чи неадекватності змісту  відповідних  об’єктів. Істина  і хиба  —  основ- ні характеристики відношення пізнавального образу до об’єкта піз- нання.

Головною метою процесу пізнання  є глибоке проникнення люд- ського розуму в сутність предметів і явищ, тобто осягнення істини.

Істина  — це адекватне відображення в свідомості людини об’єк- тивної реальності.

Основними характеристиками істини  є її об’єктивність  за зміс- том, відносність і абсолютність, конкретність і зв’язок з практикою.

Об’єктивною істиною є такий зміст людських знань, який не за- лежить від суб’єкта, тобто не залежить  ні від людини, ні від людства.

Істину  прийнято (починаючи від Гегеля)  розглядати як склад- ний, внутрішньо  суперечний  процес, що перебуває  в постійному  пе- реборенні заблуджень. Наука — це комора готових і вичерпних істин, а процес їх досягнення  — це рух від знань неточних, приблизних до знань  дедалі точніших  і визначеніших. Тому істину  і вважають  від- носною. Це означає,  що мислення  відображає  об’єкт не повністю,  а в  певних  межах,  відношеннях,   умовах,  які  постійно  змінюються. До того ж кожен об’єкт має безліч властивостей,  зв’язків тощо. Як ві- домо, теорії, що передували сучасним, тлумачаться вченими в системі найновіших досягнень науки як відносні істини.

Разом  з  тим  не  можна  абсолютизувати відносність  людських знань, бо це веде до релятивізму.

У міру прогресу пізнання людство дедалі більше і більше перебо- рює відносність істини, хоча, зрозуміло, і не може досягти абсолютної адекватності  знань об’єктивній дійсності.

У кожній відносній істині, оскільки вона об’єктивна, міститься момент  абсолютної  істини.  Абсолютна  істина — це таке знання,  що є тотожним  за змістом відповідному  об’єктивному аналогу і не може бути спростованим  при подальшому розвитку пізнання. Вона є ре- зультатом пізнання окремих сторін предметів, що вивчаються; за- вершеним знанням  певних аспектів дійсності; тим змістом відносних істин, який зберігається в процесі подальшого пізнання. Під абсолют- ною істиною розуміють і повне знання про світ, тобто ідеал пізнання,

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

до якого прямує людство. Абсолютна істина складається із діалектич- ної суми (нескінченної суми!) відносних істин.

Суттєвим  для наукової теорії пізнання  є визнання конкретної  іс- тини. Істина завжди конкретна, абстрактної істини немає. Це означає, що істина перебуває у зв’язку з тими умовами, в яких знаходиться об’єкт пізнання,  відображає чітко визначені  сторони цього об’єкта та ін. Вищий  рівень конкретності істини  полягає  у всебічному  пізнан- ні об’єкта із врахуванням усіх істотних моментів у їх діалектичному взаємозв’язку на відміну від механістичного підходу чи еклектичного змішування всіх сторін і ознак пізнаваних  явищ.

Оскільки істина виражається в логічних формах (судженнях, умовиводах), то доводиться говорити про конкретність суджень, умо- виводів, міркувань.

Іноді говорять про «вічні» істини. Проте ці істини є такими лише в певних  межах, зокрема  в розумінні  застосування їх до обмеженої предметної сфери, кордони якої можуть у подальшому розсовуватися чи звужуватися. Розвиток таких істин відбувається шляхом включен- ня у відповідні судження  (якими виражаються ці істини)  повніших і точніших вказівок  на необхідні умови їх істинності. Твердження про об’єктивність  і конкретність істини,  єдність  відносної  й абсолютної істин підтверджується всією історією науки і практики